- Деталі
-
Опубліковано: Неділя, 31 липня 2011, 14:14
-
Автор: Доброслав Гірак
-
Перегляди: 3438
Кожна людина має право на захист своєї землі, свого дому, родини, дітей від злодіїв, вбивць, від духовного і фізичного поработіння.
Це є основне, природне право людини і будь якої живої істоти, без якого вона не зможе існувати.
Коли на групу людей - рід, плем'я, державу нападають групою ці ж злочинці (це називається армією) - люди можуть захищатись лише вкупі, створивши відповідну армію для свого захисту.
І окрім права на захист, є ще інше - висока місія людини, Правда, єднання із Всесвітом,Богами.
Варто розуміти, що той, хто нападає, відбирає те, що належало народу - його мову, землю, споконвічні звичаї , свободу, звичаєве його право - веде війну не просто неправедну, а творить злочин проти людства, Всесвіту, Бога.Веде війну будь якими методами - економічними, військовими, голодомором чи горілкою, чи сучасними методами демократичного знищення народів...
Той, хто освячує цю війну, виступаюччи "від імені Бога" - злочинець на порядок більший.
Це стосується не лише історії, але й передусім сучасності.
У цьому аспекті варто згадати про Конотопську битву - де український нарід, який в ті часи мав назву Руський ( в світовій історії була всього одна Русь) захищався проти загарбників - Московского царства.
Переважна більшість духовних вчень, зокрема і те, яке проповідував Ісус Христос - за основну цінність мають елементарні правила - не убий, не вкради, не побажай чужого, не загарбуй і не вбивай інших ради своєї жадоби.
Логічно, повинно було б не суперечити цьому і християнство, як релігія, що сповідує цінності Ісуса Христа, його вчення.
Але чомусь якраз із цим в християнській практиці - зовсім протилежне.
Чи не сатана, приманюючи вченням Ісуса творить церкви, які "освячують" богопритивне, практикою своєю заперечують вчення його і всіх духовних наставників людства?
Згадаймо війни християн з іншими народами задля винищення їх звичаєвого, предвічного світогляду або самих цих народів, згадаймо війни християн самих із собою, де геноцид, вбивства, грабіж цілих народів є богоугодною справою.
Навіть в сучасному світі християнська церква "освячує" вбивство, грабіж народів і держав, кровопролитні війни.
Згадаймо хоча б В'єтнам, Ірак, Югославію і інші війни, освячені ієрархами християнської церкви.
То ж не дивно,що в за злочини проти цілих народів християнська церква нічим не відповіала і не має наміру відповідати.Ні майном, ні позбавленням статусу перебувати на території тієї держави, загарбання і вбивство народу якої вона "освячувала".
Зокрема, це відноситься і до Московського Патріархату, яка до цього часу не вибачилась перед українським народом за злочини, які були зроблені проти нашого народу Московським царством і "освячені" цією церквою.
Особливо ввраховуючи, що велика частина цієї організації під назвою "Українська Православна Церква Московського Патріархату" знаходиться в на території держави Україна - самостійні,вільній.
На жаль як свідчить сучасна історія українсько-російських взаємин, ця організація всупереч заповідям Ісуса до сьогоднішнього дня не осудила Московське царство і дії своїх ієрархів за злочини проти Русі, спадкоємницею якої нині є Україна.
Зокрема, була "освячена" і загарбницька війна проти Русі-України і українського, руського народу.
Нещодавно дві найбільші сили в Російській Федерації: політична влада і РПЦ широко відзначали в Україні перемогу Мосоковського царства (яке почало вимагати в європейсських держав називати себе Росіією) над українським народом у Полтавській битві. Проклинаючи героїв, що боролись за свободу і незалежність свого народу - українського - зокрема Мазепу.
З іншого боку, про Конотопську битву, яка є значно масштабніша - в цьому році майже немає офіційних заяв про відзначення цієї дати.
Виглядає закономірним, що в Конотопі, особливо біля пам'яника, збудованого в честь цієї перемоги - владою були виставлені пости ДАІ, кордон міліції для утруднення святкування цієї доленосної для України події (віідео в кінці статті).
Шукаючи матеріал про цю подію, дивним, якщо не спрямованим, видався чийсь допис у "Вікіпедії" про Конотопську битву:
" Конотопская битва — одно из сражений Русско (?!) -польской (?) войны 1654—1667 годов... Осаждавшее крепость русское (!?! - тоді ще не було Росії, а Московське царсство, а Русь була ослаблена, але це- була держава з межами України, і народомруським-українсським, і з центром в Києві) войско князя Трубецкого противостояло прибывшим войскам коалиции, которую организовал ориентированный на Речь Посполитую гетман Иван Выговский."
Кому вигідно подавати, напр. так, як написано кимось в Вікіпедії" Московське царство як Русь?
Невже невідомо, що лише при Петрі І почав вживатись термін "Россія" в міждержавних документах...
Що ж ми можемо взнати про Конотопську битву ( яка, як і Оршанська битва була вивольною для українського народу проти заагарбників - Московського царства) ?
Огляд статей про Конотопську битву в інтернеті:
В.Ющенко: “Конотопська битва – одна з найбільших перемог української зброї” (Сайт "Аратта")
Президент України Віктор Ющенко закликає не боятися власної історії.
11 липня 2009 р. на урочистостях з нагоди 350-ї річниці перемоги козацького війська під Конотопом, що проходили у селі Шаповалівка Конотопського району Сумської області він сказав: «Досить боятися власної історії. Суть боротьби – в одному: скинути чуже ярмо, дати свободу народу. Саме це керувало гетьманами».
За словами Президента, українське військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським 350 років тому здобуло блискучу перемогу у Конотопській битві, яка є наступницею визвольної боротьби Богдана Хмельницького і попередницею збройного виступу Івана Мазепи.
Глава держави підкреслив, що Конотопська битва – «одна із найбільших і найславетніших перемог української зброї».
Як сказав В.Ющенко, суть і причина «національної катастрофи», яка спіткала Україну в той час і в інші століття - «нездатність проводу нашої нації постати над власними амбіціями».
«Нехай закарбованим стане кожне слово. Нація зобов’язана пам’ятати кожну свою перемогу і кожне випробування, бо за них вона рівною мірою несе свою відповідальність і за них зобов’язана робити висновки і приклади», - заявив В.Ющенко.
Президент закликав усіх присутніх на урочистостях вшанувати пам’ять усіх воїнів, загиблих на полі Конотопської битви. При цьому він висловив переконання, що усі місця перемог - у Конотопі, Шаповалівці, Соснівці, Зборові, Холодному Яру та в інших місцях - «мають бути введені в особливий реєстр під опікою нашого війська і нашого народу».
«Ми пишаємось своїм минулим, але наш погляд звернутий у майбутнє. Сьогодні ми – демократична, незалежна європейська держава. Ми прагнемо дружби і злагоди з усіма народами. Ми віримо у велике і славне майбутнє соборної української держави. Слава всім українським перемогам! Слава Україні!», - наголосив В.Ющенко.
Конотопська битва: перемога, що обернулася на поразку
(Матеріал взятий з сайту www.istpravda.com.ua. Автор: Юрій Поташний)
Влада сучасної Росії ( спадкоємниці Московського царства) хворобливо реагує на відновлення в спадкоємниці Русі - Україні історичної пам'яті, зокрема й на відзначення перемоги під Конотопом, яка стала для росіян однією з найчорніших сторінок військового мартирологу.
Згадок про цю битву не знайти в радянських підручниках з історії. І не лише тому, що вона належить до найганебніших і наймасштабніших поразок російської зброї. Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією".
На жаль, блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії України черговим змарнованим шансом здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни.
Бунт проти Переяславської ради
У вересні 1658 року 
московський цар Алєксєй Михайлович видав грамоту, якою оголошувалося про початок воєнних дій проти Гетьманщини.
Московія не змирилася з тим, що Виговський відмовився від союзницьких стосунків із нею й підписав Гадяцький договір з Польщею.
Вдатися до такого кроку гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Москві за підсумками Переяславської ради: московити замість обіцяної військової підтримки козаків у боротьбі з поляками пішли з ними на сепаратне перемир'я, втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів.
Кількість московського війська під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що вторглося на територію України навесні 1659 року, оцінюється по-різному: одні джерела вказують на цифру в 150-200 тис., інші - 100 тис. вояків. Більшість сучасних істориків схиляється до думки, що армія Трубєцкого не могла перевищувати 50 тис. осіб.
На своєму шляху завойовники зруйнували Срібне, Борзну (нині райцентри Чернігівської області - ІП) та навколишні села, передмістя Ніжина.
Однак взяти штурмом Конотоп московити не змогли - місто відчайдушно обороняли 4,5 тис. козаків Ніжинського та Чернігівського полків, усі дієздатні городяни.
За 4 роки до Конотопу московит Трубєцкой і ніжинець Золотаренко були союзниками
Облога тривала більше двох місяців, доки під Конотоп не прибули війська гетьмана Виговського та його союзники - кримські татари. Цікаво, що у складі козацької армії воювали сербські, молдавські та німецькі найманці. Напередодні генеральної битви до гетьмана приєдналися польські загони.
Загалом об'єднане козацько-татарське військо налічувало близько 50 тис. воїнів. Виходить, що сили супротивників кількісно були приблизно рівними, якщо не брати до уваги інших даних про неабияку перевагу московської армії.
Основу військ Трубєцкого становили елітні кінні підрозділи "государєва полка", який за традицією комплектувався з високодостойних московських дворян. Під орудою князя також перебували загони кадомських і касимовських татар (васали Москви, мешкали на території нинішньої Рязанської області Росії - ІП).
Окрім донських козаків, підсобити інтервентам прибули й орли наказного гетьмана Безпалого, котрий боровся з Виговським за булаву.
Багатий ясир
Удавшись до обманного маневру, українці заманили практично всю кінноту ворога в пастку - до вузького яру, який одразу затопили, загативши річку та ще й на додачу зруйнувавши міст.
Вода безжально поглинула важкоозброєних вершників. Рештки в запеклому бою були знищені козаками й татарами: за деякими даними, свою смерть під Конотопом знайшли до 30 тис. московитів (в історичних джерелах трапляються й значніші цифри).
Кавалерійський воєвода Сємьон Пожарскій, що керував операцією, потрапив у полон до татар. За переказом літописця, він, принижений і зв'язаний, "вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі". За це татари відтяли Пожарскому голову й відіслали її з полоненим до табору Трубєцкого.
Схема Конотопської битви
Під час бою московський головнокомандувач повівся в гірших традиціях нерозважливих воєвод. Трубєцкой кинув напризволяще війська Пожарского, не надіславши йому підмоги; спішно зняв облогу Конотопа й наказав відступати.
Козаки й татари ще протягом трьох днів переслідували втікачів аж до московського кордону, однак так і не спромоглися цілком знищити ворога: завершальна стадія операції не була заздалегідь належно продумана. Трубєцкой дивом залишився серед живих, отримавши два важких поранення.
Утікаючи, царські війська втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю й обоз.
Згідно з попередніми домовленостями, усі трофеї та полонені мали дістатися татарам. Усупереч узвичаєним правилам хан під страхом смерті наказав своїм воїнам знищити захоплений у бою ясир: за різними даними, татари тоді стратили від 5 до 15 тис. московитів.
Щоправда, деяким мурзам із ногайської орди вдалося приховати частину полонених, яких згодом продали на невільничих ринках Причорномор'я. Однак і вірні воїни кримського хана не залишилися без здобичі: впродовж майже двох місяців татари шугали південними теренами Московії, спалюючи все на своєму шляху, захоплюючи багатий ясир.
Невикористаний шанс
На підступах до Москви зчинилася паніка, поміщики кидали свої маєтності й разом із селянами тікали під захист міських мурів. Нашвидкуруч укріпляли оборонні вали, формувалися додаткові загони для захисту Москви на випадок облоги.
Страх і невпевненість московитів у своїх силах віщували найгірше; пішла чутка, що государ з родиною збирається втікати за Волгу.
Битва під Конотопом. Сучасна картина
Проте хвилювання царя виявилися передчасними. Через складну політичну ситуацію в Країні козаків Виговський не зміг повторити походу гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року на Москву. Татарські орди змушені були повернутися до Криму, оскільки на їхні поселення вчинили напад загони запорозького отамана Івана Сірка.
Хоча наслідки битви під Конотопом були жахливими для Московської держави, загалом вона вийшла переможцем з українсько-московської війни 1658-1659 років.
Через гострі суперечності серед козацької старшини Війську Запорозькому тоді не вдалося скинути ярмо Переяславської ради. Громадянська війна, що спалахнула в Гетьманщині з новою силою, дала змогу московським військам відновитися, зібратись із духом і знову посунути на Вкраїну.
Конотопська проти Полтавської
За Президента України Віктора Ющенка битву під Конотопом стали відзначати на державному рівні. Тут встановили пам'ятний хрест, звели капличку, відкрили експозицію, присвячену історичній події.
Конотопська битва також згадувалася в постанові Верховної Ради, якою було затверджено перелік ювілеїв та пам'ятних дат на 2009 рік - 7-9 липня (27-29 червня за старим стилем) виповнилося 350 років від часу перемоги під Конотопом. Ця битва ще відома як Соснівська: від назви села, поблизу якого відбувся вирішальний бій.
Досвід попередніх років свідчить, що влада сучасної Росії доволі хворобливо реагує на відновлення в Україні історичної пам'яті, зокрема й на відзначення перемоги в Конотопській битві, яка стала для росіян однією з найчорніших сторінок військового мартирологу.
За традицією, нав'язаною в радянську добу, українці в кінці чер
вня - на початку липня святкували перемогу не в Конотопській, а в Полтавській битві 1709 року. Вона, до речі, була значно менша за масштабом та людськими втратами: під Конотопом загинуло більше московитів, ніж загалом налічувало військо царя Петра І під Полтавою.
Цитата
"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Алєксєй Михайлович до народу й жах охопив Москву".
Російський історик XIX сторіччя С. Соловйов про наслідки Конотопської битви
Російська Федерація ― пряма спадкоємниця царської Московії.
Джерело: сайт "Лівша"
… Щось не чути від теперішньої влади хоча б про "показушне” відзначення історичної події навіть на місцевому рівні. Не згадується це календарне число ― 29 червня ― пов’язане з козацькою звитягою. Тому нагадаю:
Конотопська битва відбулася 29 червня 1659 р. У ній, з одного боку, брали участь російські війська під командуванням боярина і воєводи князя Олексія Трубецького (майбутній хрещений батько Петра I), з іншого боку, ― українські козаки під командуванням Івана Виговського в союзі з кримськими татарами Мехмет-Гирея і польським загоном. Російські війська в цій битві зазнали поразки; за різними джерелами, їхні втрати склали від 5 тис. до 30 тис. людей.
В березні 2008 р. Президент України Віктор Ющенко видав указ про урочисте святкування 350-річчя перемоги армії під керівництвом українського гетьмана Івана Виговського над російським військом під Конотопом.
МЗС Росії "витримувало” спокій до початку червня. Поки не стало зрозумілим, що святкування відбудеться. І тоді у бік України прозвучав "окрик”: "МЗС Росії вважає святкування Україною річниці Конотопської битви втягуванням українського народу у "штучне, надумане протистояння з Росією”. Іншими словами, Кремль теперішню РФ ототожнює з царською Московією. Ось так!
Як відомо, святкування 350-річчя перемоги армії під керівництвом українського гетьмана Івана Виговського над російським військом під Конотопом пройшло на державному рівні належним чином.
У цьому році ― "мовчок”! Чи не через російський окрик, який ще й зараз лунає в головах нинішніх очільників української держави?
Битва під Конотопом на тлі українсько-російської війни
Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.
Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року.
Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах.
Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.
Другий розвінчаний міф - про вічну ворожнечу українських козаків і кримських татар. Як бачимо, військова співпраця між ними мала місце й нерідко була доволі успішною.
Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар
Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.
У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.
Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.
У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.
Війни за віру і війни за волю. Як сплелися долі отамана Сірка і короля Яна
Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди.
Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.
Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.
У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.
Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.
Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.
До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі.
Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.
Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.
Конотопська битва: перемога, що обернулася на поразку
Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії.
Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва.
Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.
Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".
Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.
Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.
Віктор Горобець. Доктор історичних наук.Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка
Джерело: Розмовляв і записав: Юрій Поташній (Сайт "Українська Правда. Історична правда")
Конотопська битва
(Стаття з сайту svoboda.org.ua)
Конотопська битва довгий час залишалася ледве не забороненою темою в російській та совєтській історіографії. Протягом століть інформацію про неї замовчували, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про "споконвічне прагнення українців до союзу з Росією" та "почуття братерства" до східного сусіда.
Передумови військового конфлікту
Основним рушієм збройного вторгнення на українські землі московського війська стало обрання у вересні 1657 року Івана Виговського гетьманом Війська Запорозького.
Сама особа гетьмана, а також його оточення, серед якого було чимало нових козацьких і старих шляхетських "магнатів", не влаштовувало частину полковників, особливо в південних регіонах Гетьманщини, здавна опозиційно налаштованих до центральної влади. Невдоволення політикою Чигирина об'єднало їх із верхівкою запорозького козацтва, дещо відсунутого на другий план після одноосібного правління Богдана Хмельницького. На все це наклалися ще й суперечки з приводу завойованих територій Південно-Східної Білорусії. Посилаючись на "право шаблі" у поширенні там козацького устрою, Виговський вимагав включення цих земель до складу Гетьманщини, посилюючи роздратування Москви.
Відчувши настрої Виговського, Москва вдалася до пошуку впливових антигетьманівських фігур в Україні. Такими зацікавленими фігурами виявилися Мартин Пушкар (полтавський полковник) та Яків Барабаш (кошовий отаман), які готові були виступити проти Івана Виговського.
Загроза братовбивчої війни та небезпека зовнішньої агресії підштовхнули Виговського до укладення Гадяцького трактату та спроби повернути Гетьманщину до склад Речі Посполитої на правах "третього народу" (поряд з польським та литовським) з максимально широкою автономією.
Ця державна стратегія Гетьмана, його небажання "прогинатися" перед московським батогом призвели до неминучого повномасштабного військового конфлікту із колишнім псевдосоюзником, який вбачав у державі Запорозькій лише колонію малоросів, котрі слугували йому щитом від татарських набігів.
Початок Московської агресії
У жовтні 1658 р. в Сіверську Україну був направлений 20-тисячний корпус белгородського воєводи, окольничого, князя Григорія Ромодановського, який до кінця року не зміг досягнути серйозних успіхів, згаявши більшу частину часу на те, щоби навернути на свій бік південні полки Лівобережжя. Але козацтво цих полків виявилось розколотим, підтримуючи частково Пушкаря, частково Виговського. Під захистом московських мушкетів бунтівні козацькі полки обрали собі нового "наказного" гетьмана – Івана Безпалого.
Тим часом Річ Посполита, від якої після укладення Гадяцького трактату доречно було очікувати збройної допомоги, сподівалася на те, що справи в Україні налагодяться самі собою. Значна частина польського війська протягом осені 1658 р. була задіяна у бойових діях проти шведів на Помор'ї. Тож, для підтримки українського Гетьмана було виділено лише 4 500 кіннотників, яких в Україну повів коронний обозний Анджей Потоцький. Король Ян ІІ Казимир не бажав воювати на два фронти й тому прагнув, принаймні тимчасово, замиритися з Московією.
Критичною ситуацією стала після підписання перемир'я Московії зі Швецією. У результаті Москва отримала змогу сконцентрувати більшість своїх військових сил на продовженні війни з Україною.
Генеральний наступ на лівобережне козацтво московські війська розпочали у березні 1569 року під командуванням досвідченого командира, ветерана литовських і ліфляндських походів 1654 - 1656 рр., князя Олексія Трубецького.
За повідомленнями польських дипломатів і козацьких урядовців, під командуванням Трубецького перебувала майже 150-тисячна армія. Основу цього війська становив "Царський розряд" (полк), до якого входили стрілецькі, солдатські, рейтарські та драгунські полки, сотні городових дворян та боярських дітей, а також підрозділи московських дворян та жильців (придворні чини, з яких формувалася охорона царських резиденцій), тобто елітні відділи кінноти того часу. Невдовзі до Трубецького приєдналися й полки Григорія Ромодановського та Федора Куракіна, які перебували на Гетьманщині від початку кампанії.
У залежності від обставин, боярин Трубецькой повинен був чи-то вести переговори з бунтівним Гетьманом, чи то застосувати силу, але – будь-що повернути Україну під "високу царську руку".
Стратегія Трубецького полягала у просуванні московських військ углиб України, що мало би схилити Виговського до поступок і капітуляції. За для цього боярин мав з'єднатися з київською залогою Шереметєва і сконцентрувати у себе решту розкиданих по Наддніпрянщині та Лівобережжю залог і відділів. Втім, на початку походу у фронтовому прикордонні він зіткнувся з залишеним тут заслоном Виговського – козаками Ніженського та Чернігівського полків (до 4 000 бійців) під командуванням наказного гетьмана Григорія Гуляницького.
Відповідно до військових канонів, Трубецькой не міг залишити у своєму тилу ворожі сили, які могли активізуватися будь-якої миті. 17 квітня князь пише листа до царя, сповіщаючи про свій намір дати бій силам Гуляницького. За декілька днів він віддає наказ полку глухівського воєводи і стольника Федора Куракіна та козацьким відділам Івана Безпалого з'єднатися – московська армія впритул підступила до Конотопа, ключового пункту Сіверського прикордоння.
Облога Конотопа
Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж, фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ: місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами.
Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, натомість, продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та раптові напади на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків змусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і, таким чином, розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками, тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 людей.
Аж до 29 червня – цілих 70 діб – чотиритисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського (16 – 20 тис.) приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського (4 500 осіб); також для охорони ставки Гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальним числом близько 3800. Було досягнуто домовленості з Кримським ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська.
Армія Виговського, включно з Ордою, тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. 24 червня під селом Шаповалівка було розбито невеликий передовий загін московітів. Від полонених козаки дізналися, що Трубецькой перебуває вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки – табору Виговського. Сам Гетьман, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку в напрямку свого табору.
Наступного дня, у суботу, 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, непомітно захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.
Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари – московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війська Пожарського, а сам він потрапив у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького.
Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив, окрім частини артилерії, ще й бойові знамена, скарбницю і майже весь обоз. Покінчивши із рештками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів – аж до московського кордону.
Загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських. Сьогодні це – Конотопський Вознесенський кафедральний собор, який люди за традицією і досі називають Сорокосвятською церквою.
Наслідки
Такий розвиток подій заскочив зненацька не лише Виговського, але й увесь московський двір.
Приголомшливі звістки про загибель родичів доходили до столичної аристократії та дворянства упродовж кількох днів, а моторошна новина про знищення полонених змушувала готуватися до найгіршого. На найближчих підступах до Москви здійнялася паніка, поміщики й селяни кидали свої домівки, тікаючи під захист міських мурів. Прикордонним воєводам було дано розпорядження привести свої полки й залоги в бойову готовність.
Цар Алєксєй Михайлович повелів оточити кам'яний Кремль земляним валом з дерев'яним острогом, а до найбільших столичних монастирів, що мали власні укріплення, присилали про всяк випадок військових комендантів – "осадних воєвод". Невпевненість у своїх силах віщувала найгірше. Як наслідок, містом ширилися чутки, що государ наказав збирати двір і від'їжджає з родиною до Ярославля.
Жахало й інше – сучасникам було добре відомо, що татари зазвичай не беруть полонених тільки на початку великих виправ, аби не переобтяжувати своє військо й зберегти маневреність.
Втім, приготування до оборони виявилися марними: орди Мухамеда-Гірея швидко мусили повертатися до Криму, де на їх кочовища вчинили напад запорозькі козаки Івана Сірка.
Події під Конотопом яскраво проілюстрували: яким би не був сильний ворог, яка б не була чисельна й досвідчена його армія – він здоланний. Однією лише битвою козацько-татарське військо змусило не просто поважати себе, а тремтіти від страху всю Московську державу на чолі з її царем. Царем, за правління якого Московія зазнала найбільшої та найболючішої військової поразки в Європі тих часів.
Ігор Степанченко депутат Сквирської районної ради від ВО "Свобода"
Відео з святкування річниці Конотопської битви
Не рекламуючи якісь партії чи рухи, тут подається єдине відео, як є в інтернеті з святкування річниці перемоги українського війска над московським під Конотопом.
Україна і незалежність 