20 | 08 | 2017

Український звичай- світогляд та буття народу (Волелюб Добжанський, виступ на конференції „Буття українців”)

Перш нiж почати виклад запропонованої теми, вкрай необхiдно чiтко визначитися з формулюванням основних термiнiв, за допомогою яких вона розкривається. Така потреба обумовлюється розмитiстю, а часом i хибнiстю, як на наш погляд, визначення сутностi певних важливих для розумiння цiєї теми понять («духовнiсть», «звичай», «традицiя» тощо).

Такий стан не є випадковим. Адже сучасна наука (принаймнi певнi її напрями та частина вчених), яка грунтується на еволюцiйному пiдходi виникнення i розвитку людини i, вiдповiдно, суспiльства, тiльки наблизилась до необхiдностi визнати iснування Бога. Тому вона в силу цiєї причини просто не в змозi, як далi побачимо, дати таке визначення. В той же час, як не дивно, кожна релiгiя також пропонує (якщо пропонує) тiльки своє бачення сутностi духовностi, вiдмiнне (часом докорiнно) вiд аналогічних мiркувань iнших релiгiйних течiй. Пояснюється це, в основному, свiтоглядними розбiжностями. Тобто нi сучасна наука (представники якої є або атеїстами, або ж належать до рiзних релiгiй), ні духовенство (представники якого рiзняться за своїм свiтоглядом) об’єктивно не можуть дати повне i правдиве визначення певних понять (наприклад, духовностi, звичаю, святу тощо).

Спробуємо детальнiше проаналiзувати ситуацiю i дати свою версiю сутностi цих визначальних для даної теми понять. Почнемо з розгляду понять «Духовнiсть» та «Духовна людина».

Духовнiсть – що стоїть за цим поняттям, яка її суть, як i чим вона вимiрюється? Чи є якийсь еталон, з яким треба порiвнювати i можна встановити, наприклад, рiвень духовностi тiєї чи iншої людини? Якщо заглянемо у будь-яку енциклопедiю, то там ми, з цiлком зрозумiлих причин, якi названi вище, не знайдемо визначення духовностi. Винятком є «Релiгiєзнавчий словник», який дає їй таке тлумачення: «В аксiологiчному вiдношеннi традицiйними складовими ДУХОВНОСТІ є iстина, добро, краса. Досягнення ДУХОВНОСТІ є головним завданням, поставленим перед людиною в життi. Звiдси i витлумачення духовностi як поступової актуалiзацiї людиною її суб’єктивних якостей. В контекстi релiгiйного свiтосприйняття ДУХОВНІСТЬ розумiється як розкриття в людинi i свiтi Св. Духу, яке, в свою чергу, можливе лише шляхом богоуподiбнення».

Як бачимо, це єдине визначення не мiстить конкретностi, подає досить загальнi, на рiвнi гасел, ознаки духовностi, якi практично не можна використати у повсякденному життi. Воно бiльше вiдповiдає визначенню шляху набуття духовностi, анiж її сутностi. Як допоможе це визначення, примiром, спiвставити рiвень духовностi окремих людей, як визначити, наприклад, наскiльки далеко людина пройшла «шляхом богоуподiбнення» тощо. Зустрiчаємося з парадоксом – говоримо про кризу духовностi, яка є основою усiх кризових явищ суспiльства (полiтичних, екологiчних, економiчних тощо), а самi не маємо визначення, а що ж це таке.

В той же час є досить похiдних вiд слова «духовнiсть»: духовенство (служителi культу у рiзних релiгiях), духiвник (сповiдник), духовна музика (музика релiгiйного змiсту) тощо. Тобто однозначно можна зробити висновок, що поняття «духовнiсть», в сьогоднiшньому розумiннi, так чи iнакше пов’язане з релiгiєю. Але при цьому з’ясовується, оскiльки релiгiй багато, то кожна релiгiя в такому випадку має свою духовнiсть. І не тiльки якась релiгiя в цiлому, але i всi її течiї, секти, групи тощо. Бiльше того, якщо iти за цiєю логiкою далi, то, оскiльки, як часом стверджують деякi фахiвцi, у кожного своє розумiння Бога, то i духовнiсть у кожного своя. Отакий несподiваний, але цiлком логiчний висновок: у кожного свої духовнiсть, мораль, совiсть тощо.

За цих умов звести таке розмаїття розумiння духовностi до одного знаменника не тiльки неможливо, але просто абсурдно. Тобто навiть говорити про кризу духовностi в такому контекстi некоректно, оскiльки вони, цi окремi духовностi, просто непорiвнюванi. Як порiвняти духовнiсть, примiром, злочинця i вбивцi з людьми, якi живуть своєю працею, притримуючись вiдповiдних законiв. Або ж духовнiсть вiйська, яке завойовує якусь країну, з духовнiстю поневолюваних людей, навiть якщо вони високодуховнi. Ще римляни говорили: «Горе переможеним». І, безумовно, не може слугувати за еталон духовностi будь-яка релiгiя: представники рiзних релiгiй намагаються в першу чергу винищувати чи, принаймнi, принижувати духовних провiдникiв iнших релiгiй. Яку вищу духовнiсть принесли в наш час американцi в Афганiстан, Іран тощо…? Іншу – так, але щодо вищої є великi проблеми…

Не є нiяким винятком i православне християнство. Видатнi дiячi української iсторiї i культури минулого (М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка та iн.) у своїх творах неодноразово звертали увагу на штучнiсть утворення християнської релiгiї, на iснування розвиненого релiгiйного свiтогляду у мешканцiв Землi задовго до бiблiйних часiв та про надуманiсть основних догм християнства. Духовнiсть християнства, як знаємо, зафiксована в Бiблiї. Але там чимало прикладiв людоненависницької iдеологiї. Бiблiю в тому виглядi, як вона є, без великих купюр, не зареєстрували б зараз, мабуть, нi в однiй країнi. Погляньмо неупереджено, як прийшло християнство на Землi України-Руси, скiльки кровi народу i, в першу чергу, його кращих духовних провiдникiв – волхвiв – було пролито, якi страждання i жертви воно принесло? Чи не те саме вiдбулося в 1917 роцi пiсля жовтневого перевороту. На цей раз уже летiли голови християнського духовенства i, безумовно, знову ж таки народу, в першу чергу його кращих представникiв.

Радянська iдеологiчна машина продовжувала використовувати антиукраїнську iдеологiю християнської церкви, яка характеризувала I характеризує нинi дохристиянське життя мешканцiв України, як життя дике i безрелiгiйне. Щодо дохристиянської культури i духовності на теренi України, то вони християнськими проповiдниками визначались як поганськi, дикi, нецивiлiзованi i т. iн. Ця ж сама ідеологія панує i в сучаснiй українськiй владi. Лише нещодавно почало, поки що на словах, змiнюватися ставлення вищих посадових осiб до цієї проблеми (згадаймо хоч би вислiв Президента України В. Ющенка щодо Кам’яної Могили).

Отже, можемо констатувати: специфiчним, але найбiльш переконливим мiрилом сучасного розумiння духовностi на шляхах земної цивiлiзацiї людства виступає сила. Причому специфiчна, найбiльш примiтивна, хоча забезпечена i поєднана з найновiшими науковими досягненнями – це рiзнi прояви грубої сили, вiйськової переваги, рiзноманiтної досконалої зброї iндивiдуального та масового знищення, фiнансової iнтервенцiї тощо. Як кажуть, приїхали! То хто ж бiльший дикун? Цивiлiзованi римляни називали раба «говiрливим знаряддям». Як назвати дiї «милосердного» християнства з насильницького навернення до іншої Вiри цiлих народiв? Згадаймо походи хрестоносцiв… Як їх назвати: дикунством, насильством, найгрубiшим порушенням прав людини чи прогресом людства? Якою мiркою оцiнити знищення i загнання пришельцями в резервацiї корiнного населення Америки – iндiйцiв, перетворення ними ж у рабiв африканцiв, як назвати нищення держави iнкiв iспанцями, корiнного населення Індiї – англiйцями, народностей пiвночi Африки – французами…, народностей пiвночi Азiйського материка i взагалi всiх сусiдiв – росiянами? Це не поодинокi факти. Цей перелiк нескiнченний. Тягнеться неперервно з прадавнiх часiв до сьогоднiшнього дня. І все це є етапи розвитку людської цивiлiзацiї. А щоб вiдiйти вiд правди життя, приховати її за гарними словами, вченi, якi у бiльшостi своїй з часiв рабовласництва є на службi у держави (свого роду «державнi священики» вiд «науки»), придумали гарнi науковi обгрунтування i назви цих етапiв – велика неолiтична революцiя, епоха «вiдродження», епоха «реформацiї», науково-технiчна революцiя… Що далi? Є вираз: «Велич будь-якої мети визначається досягнутим результатом, а не кiлькiстю жертв, покладених для її досягнення». Мабуть, якби рахували цi жертви, то давно б уже задумалися над дiйсною ціною «цивiлiзацiї», над її необхiднiстю у такому виглядi.

Чи можна погодитися з таким станом справ, чи маємо ми право апелювати до Духовностi як до Вищого Суду, коли не маємо визначення поняття ДУХОВНІСТЬ? Як бути? І тут знову, як i у випадку з визначенням мети життя, свого мiсця у Природi, сутностi нацiоналiзму тощо, в пригодi, на наш погляд, стає одвiчний український ЗВИЧАЙ. Вiн i в цьому випадку дозволяє доволi чiтко сформулювати таке поняття, як ДУХОВНІСТЬ.

Це поняття, на наш погляд, має включати тiльки тi складовi, якi є прийнятнi для всiх. А прийнятним для всiх може бути тiльки те, що визначено як Божi Закони, Закони Прави, як говорили нашi Предки, або ж Закони Природи, як говорять зараз бiльшiсть науковцiв, якi ще не вiрують в Бога. Все iнше, що поза цими Законами створено людьми, може сприйматися або ж нi бiльшою чи меншою частиною людей, бо це буде суб’єктивне вiдображення знань. Божi ж Закони обов’язковi для всiх без винятку. Вони iснують i дiють незалежно вiд того, подобаються вони комусь чи нi, знають про них люди чи нi, виконують їх чи нi. І в залежностi вiд того, як живуть за ними люди, вони мають i вiдповiднi результати. Цi Вiчнi Божi Закони в матерiалiзованому виглядi данi людям у виглядi ЗВИЧАЮ, який охоплює усi аспекти людського життя вiд народження i до смертi. Саме далеко дохристиянський прадавнiй Звичай i є тим головним виразником духовності українцiв, i якраз на його основi, з урахуванням i доповненням певними ритуалами i обрядами, якi можуть змiнюватися, i ґрунтується духовнiсть української нацiї.

Отже, ДУХОВНІСТЬ є не що iнше, на наш погляд, як Божi Закони, вiдображенi у Звичаї саме для Людини. Наскiльки живе Людина у ЗВИЧАЇ, тобто наскiльки вiдповiдає її свiтогляд Божим Законам: такий її рiвень ДУХОВНОСТІ. Недарма народна мудрiсть стверджує – «хто нехтуватиме ЗВИЧАЯМИ – той вигнаний буде з свого РОДУ. І не буде йому прощення, бо Боги i Люди вiдвернуться вiд нього». Це важко сприйняти нашому спотвореному свiтогляду, де головною умовою виживання є вмiння пристосовуватися до будь-яких обставин, але оце i є водночас прямим доказом тiєї кризи духовностi, яка дев’ятим валом накрила сьогоднi людство.

Кожна релiгiя взяла вiд Законiв Божих вибiрково те, що їй пiдходило за її суттю i часом виникнення (згадаймо хоч би виникнення Бога-рабовласника тощо). Деякi Закони, безумовно, є спiльними, а щоб сховати розбiжностi у сприйняттi i розумiннi бiльшостi Божих Законiв, прийшлось кожнiй релiгiї не тiльки називати свого Бога по-особливому, але й визначити свої особливi духовнi цiнностi, що i породило усi тi вiдмiнностi, що не дають релігіям дати спiльне визначення духовностi.

Враховуючи вагомiсть питання та вищевикладенi мiркування, важливо якомога точніше визначитися з поняттям «Звичай», оскiльки сучасна наукова термiнологiя з цього питання швидше заплутує ситуацiю, анiж дозволяє розiбратися в нiй. Якщо ми заглянемо у авторитетнi словники (як українськi, так i росiйськi), то побачимо, що вони однозначно пов’язують виникнення ЗВИЧАЮ зi звичкою, тобто «ЗВИЧАЙ» має вторинне походження – спершу як результат пристосування до певних умов виникає «звичка», яка потiм, охоплюючи суспiльство (все чи якусь частину), стає ЗВИЧАЄМ.

Варто наголосити, що в нашому розумiннi ЗВИЧАЙ i звичка не тiльки рiзнi, а у бiльшостi своїй просто несумiснi речi. Нам здається, що звичка взагалi виникає там, де вiдкидається, тобто перестає дiяти ЗВИЧАЙ. Тобто, якщо ЗВИЧАЙ – БОЖИЙ (об’єктивний) ЗАКОН, то звичка – бiльш-менш вдалий спосiб його обiйти i не дотримуватись. Найбiльша ж пiдступнiсть цiєї ситуацiї у тому, що все це подається як можливiсть пристосування до певних умов. Звичка вiдображає змiннi параметри поведiнки людини, що виробляються у процесi пристосування до умов iснування для забезпечення виживання. Звичка враховує природнi, соцiальнi фактори, особливостi характеру окремої особи тощо. Вона дiйсно з’являється, змiнюється i навiть зникає в залежностi вiд багатьох факторiв, основним з яких все-таки є пристосування.

Часом ЗВИЧАЙ помилково ототожнюють з звичаєве право,обрядовiстю, чим, знову ж таки, спотворюється i принижується значення ЗВИЧАЮ.

Інодi ЗВИЧАЙ пiдпорядковують традицiї. На наш погляд, це невiрно, адже перш, нiж щось передавати i зберiгати, його треба мати! Треба бути впевненим у тому, що це дiйсно те Святе, що має стати СВЯТИМ на всi часи i зберiгатися методом передавання вiд однзвичаєвість,ого поколiння до другого, що i стає традицiєю. На пiдтвердження думки щодо прiоритету термiну «ЗВИЧАЙ» над термiном «Традицiя» можна зауважити: ЗВИЧАЙ обов’язково охоплює всю спiльноту, а традицiя може бути як загальна, так i більш вузька (професiйна, вiкова, сiмейна, групова тощо).

Значним недолiком термiнологiї, пропонованої сучасною наукою, є повна вiдсутнiсть в нiй визначального елемента щодо можливості створення Досконалого Свiту i Досконалої Людини Богом (про це згадувалося вище).

Враховуючи висловленi мiркування, а також виходячи з того, що людина як розумна істота створена БОГОМ, громада «Трiйця» бере на себе смiливiсть дати своє визначення поняттям «ЗВИЧАЙ» та «ЗВИЧАЄВІСТЬ». На наш погляд, ЗВИЧАЄВІСТЬ – це ЗАКОНИ ВСЕСВІТУ, данi людинi при її створеннi БОГОМ, якi охоплюють усi визначальнi аспекти життя людини (фізичного i духовного), забезпечують спiвiснування людини i всього живого на Землi. Це – БОЖИЙ СВІТОГЛЯД ВСЕСВІТНЬОГО ЛАДУ, закладений в людину на генному рiвнi. Це – загальні унiфiкованi ЗАКОНИ ПРИРОДИ, якi стосуються Людини i якi в той же час обов’язково враховують певнi, цiлком конкретнi умови проживання людини. Оскiльки ЗАКОНИ ПРИРОДИ вiчнi, то, вiдповiдно, вiчний i ЗВИЧАЙ, який, з одного боку, трансформує i доносить цi всеохоплюючі ЗАКОНИ безпосередньо до ЛЮДИНИ, а, з другого, – дозволяє встановити, наскiльки людина живе за цими БОЖИМИ ЗАКОНАМИ. Отже, ЗВИЧАЄВІСТЬ – сума ЗВИЧАЇВ, кожний з яких регламентує певний аспект чи перiод життя людини i в той же час всi вони пов’язанi в одне цiле. ЗВИЧАЄВІСТЬ є КОНСТИТУЦІЄЮ СВІТОГЛЯДУ як окремої людини, так i народу в цiлому, Найвищим Законом, який забезпечує, за умови його виконання, гармонiйне спiвiснування ЛЮДИНИ з усiм у ПРИРОДІ, яка також є СВЯТИНЕЮ рiвно, як i ЗЕМЛЯ, на якiй живе народ.

ЗВИЧАЙ, на нашу думку, – головна i найперша СВЯТИНЯ народу, закладена в ньому на генному рiвнi – мiрило його ДУХОВНОСТІ.

Виходячи з таких мiркувань, кожний конкретний ЗВИЧАЙ вiддзеркалює певний Закон Природи, але обов’язково пов’язаний i залежний вiд iнших ЇЇ законiв. Вiн iснує, як i кожний об’єктивний Закон, незалежно вiд того, знає про нього людина чи нi, притримується його чи, навпаки, iгнорує. Втрачаючи ЗВИЧАЙ, людина вiдходить вiд природного способу життя, вступає у протирiччя з Природою, втрачає свою ДУХОВНІСТЬ, а заразом i тi могутнi можливостi, якi закладенi в неї Богом при створеннi. Звичаї – це тi визначальнi сталi параметри, якi забезпечують, за умови їх дотримання, досягнення i здiйснення людиною свого головного призначення на Землi – бути помiчником Бога у пiдтриманнi Свiтового Ладу.

По мiрi того, як втрачався ЗВИЧАЙ, змiнювалося i його наповнення. На певному етапi з’явилося поняття Звичаєвого права. Ось яке офiцiйне тлумачення цього термiну пропонує УРЕ: «Звичаєве право – сукупнiсть ЗВИЧАЇВ, якi стали нормами права внаслiдок санкціонування їх державою. Звичаєве право вперше склалося при виникненнi рабовласницької держави».

Як бачимо, ЗВИЧАЙ становив на певному етапi розвитку людства основу Звичаєвого Права, але Держава робила цiлеспрямований вiдбiр певних Звичаїв для своїх цiлей. Можемо собi уявити, який вiдбiр могла зробити будьяка держава на користь пануючому класу i що б залишилось вiд ЗВИЧАЮ. Тобто, держава, яка, вiдповiдно до положень сучасної науки, є головною ознакою цивiлiзованого суспiльства, стала головним винищувачем ЗВИЧАЮ. І не останньою причиною цього було те, що завдання Звичаю i Держави не тiльки не спiвпадали, але й суперечили одне одному. Якщо ЗВИЧАЙ стояв в оборонi Божого, Природного Свiтогляду, то будь-яка держава сповiдувала, в першу чергу, СИЛУ i ЗОЛОТО, а також мету завоювання життєвого простору. Отже, можна лише дивуватися тому, як у цiй багатотисячолiтнiй нерiвнiй вiйнi залишилась навiть назва ЗВИЧАЙ. Недарма така плутанина в термiнах, недарма стiльки втрачено!

Пiзнiше держава взагалi вiдмовилася вiд ви користання звичаєвих норм, стала творити свої норми, свою «духовнiсть». Що з того вийшло: в СРСР пiд демократичними гаслами «свобода, равенство, братство, счастье, труд» виникла, за мiжнародним визначенням, iмперiя зла. Вигаданi ж чиновниками «звичаї» (отi «бракосочетание», «звездины» тощо), хоч i мусили виконуватись, але вiдповiдним було i поцiнування їх людьми.

Щодо США, то, не маючи одвiчного ЗВИЧАЮ, поклавши в основу своєї державної iдеологiї звичку грабувати (згадаймо «цивiлiзованi» резервацiї корiнних жителiв Америки), приватну власнiсть (не свою – створену, а загарбану) i пiдступне гасло «своїх нацiональних iнтересiв», вони прирекли себе на служiння «золотому богу» – долару. І цьому «Золотому богу-дияволу» вони хочуть зараз примусити поклонятися увесь свiт, причому, під перевiреними оманливими гаслами «християнських цiнностей», «на демократичних засадах» i «з любов’ю до людства»…

Рiдне Богорозумiння, рiдна Вiра, рiднi Свята, рiднi Обряди – часто ми чуємо цi вагомi святi слова, але, як правило, кожний вкладає в них рiзний змiст. Якщо це ще можна якось зрозумiти, коли мова йде про рiзнi народи, про сповiдникiв рiзних релiгiй, де кожнiй спiльнотi притаманне своє, особисте свiторозумiння (богорозумiння), то наявнiсть розмаїття вiдповiдей на це питання у одного народу свідчить не про досягнення цим народом високого рiвня розвитку демократiї чи наближення до розумiння Бога, Істини, а лише про вiдсутнiсть у нього спiльного джерела i мiрила духовностi, розмитiсть його поглядiв на визначальнi свiтогляднi проблеми. Характерно, що зараз ця багатоварiантнiсть свiторозумiння набуває серед народiв свiту все бiльшого поширення, напряму корелюючись з розмахом свiтової економiчної глобалiзацiї, що дає певне право говорити про вiдповiдну керованiсть цим процесом на свiтовому рiвнi та прирiвнювати його до глобалiзацiї духовної. Застосований же для досягнення такої мети старий, як свiт, принцип – «роздiляй i володарюй».

Цей процес посилюється – досить подивитися на той широченний спектр різнопланових релiгiйних сект, конфесiй, течiй, громад тощо, якi пiд прапором свободи вiросповiдання обплутали павутиною Україну, нав’язуючи сумнiвнi духовнi цiнностi, не притаманнi цiй Землi, одночасно висмiюючи тi одвiчнi Звичаєвi чесноти, на яких тисячолiттями виховувались нашi Предки. Для тих, хто в цьому сумнiвається, радимо подивитися i проаналiзувати будь яке народне свято, як вихолостилася з часом під впливом чужинських iдеологiй його свiтоглядна сутнiсть, спростилася обрядовiсть, щез виховний фактор…, щезло саме свято.

За цих умов людству в цiлому, а українському народу зокрема, аби остаточно не втратити своє обличчя i залишки духовностi, варто повернутися до своїх духовних коренiв, якi ще не зазнали нищiвно-руйнiвних впливiв духовної глобалiзацiї. На наш погляд, саме такою духовною основою може бути i є тiльки народний ЗВИЧАЙ. Саме у ЗВИЧАЇ – КОНСТИТУЦІЇ СВІТОГЛЯДУ НАРОДУ – зосередженi всi визначальнi аспекти природного свiторозумiння i життя народу (фiзичного i духовного), передбаченi шляхи вирiшення ним головних життєвих питань.

Отже, ДУХОВНІСТЬ (моральнiсть) народу визначається фактичним станом його Свiтогляду, що вiдображений у збережених (чи, навпаки, втрачених) ЗВИЧАЯХ, якi спираються на Закони Природи та унормовують життя людини як частинки Всесвiту, Природи. Натомiсть державна iдеологiя фiксується i дiє безпосередньо через закони, усталенi людиною для унормування розвитку суспiльства i, вiдповiдно, мiсця особистостi в ньому на потребу всьому народовi, або ж, що частiше, на догоду правлячiй верхiвцi суспiльства.

Коли обидва параметри спираються на спiльний фундамент, тобто закони людськi не суперечать Законам Природи, суспiльство спокiйно, без особливих протирiч розвивається вiдповiдно до своїх моральних цiнностей, свого Свiтогляду. Коли ж пiдвалини державної iдеологiї вiдрiзняються вiд підґрунтя духовностi народу, починаються протирiччя, тим гострiшi, чим бiльшi цi розходження. З огляду на це можна припустити, що першою ознакою наближення смертi народу (держави) є втрата ЗВИЧАЮ – сутностi та оборонця його Духовного Свiтогляду та Нацiональної Окремiшностi. Вiдповiдно до цього чiтко простежується i мiсце Держави, i її ставлення до Народу, її духовна основа.

Ця унiкальна особливiсть ЗВИЧАЮ дозволяє йому сьогоднi виконати чи не найголовнiшу роль у життi Українського Народу – об’єднати його i зробити монолiтним. Саме ЗВИЧАЙ може стати тiєю основою, на якiй може прийти порозумiння усiх багаторазово штучно подiлених та переподiлених за найрiзноманiтнiшими ознаками українцiв. А якщо у когось може пiднятися рука на ЗВИЧАЙ – то це вже не українець, це вже, як мiнiмум, манкурт, який нiчого не пам’ятає.

Саме такої спiльної основи – спiльного знаменника – не вистачало нам, українцям, для порозумiння. Ми сперечалися про те, хто бiльший патрiот України – захiдняк чи схiдняк, католик чи православний, сонцепоклонник чи, наприклад, атеїст… І цi суперечки були на радiсть ворогам: адже вони безперспективнi, нескiнченнi… В них могли народжуватися лише недовiра, зневiра, ненависть… Не можна суперечкою вирiшувати будь-що, коли немає загального критерiю, загальної основи для порозумiння. Звичай дозволяє просто i правдиво визначити ДУХОВНІСТЬ кожного з нас, наше мiсце у Вiчному Українському Родi. Як не вистачає саме такого погляду нинiшнiм провiдним державним чиновникам i науковцям. Навряд би за цих умов могли б у них навiть виникнути питання «яку державу ми будуємо?» та «чи може Земля бути товаром?».

Ця унiкальна особливiсть ЗВИЧАЮ, яка мiстить в собi всi визначальнi аспекти природного свiторозумiння i життя, притаманна будь-якому народу, що дозволяє їй сьогоднi виконати таку об’єднуючу роль не тiльки окремого народу, але i, що не менш важливо, людства в цiлому.

За цих умов особливої ваги набирає питання часу виникнення Звичаю, адже його iснування нiхто не ставить пiд сумнiв. Якщо проаналiзувати духовнi, свiтогляднi пiдвалини Звичаю з позицiй часу їх виникнення, то висновок можна зробити тiльки один – ЗВИЧАЙ мiг виникнути не iнакше, нiж разом iз формуванням свiтогляду народу, точнiше ЗВИЧАЙ пов’язав в одне цiле свiтогляд i практичне життя. Такої думки притримується значна кiлькiсть дослідників цього питання. Зокрема, вiдомий дослiдник нашої минувшини, археолог Ю. Шилов, спираючись на методологiчнi настанови Б. О. Рибакова, стверджує: «… Історiя народу починається не з моменту запису кимось тiєї чи iншої назви цього народу i не вiд трактування вченими таких записiв, а вiд тих глибин давнини, якi зберiгаються самим народом в його етнокультурi…». З таким висновком неможливо не погодитися. Якщо пригадаємо, що у найсвятiших свiтоглядних обрядових пiснях нашого народу – КОЛЯДКАХ, якi збереглися живими i дiючими до сьогоднi, значне i визначне мiсце посiдає тематика про створення свiту, то, вiдповiдно, це i є глибина етнокультури пращурiв українцiв, витоки iсторичної пам’ятi українського народу, його ЗВИЧАЮ. Згадаймо вiдому колядку:

«Коли не було з нащада свiта, Дажбоже!
Тодi не було Неба, нi Землi, Дажбоже!»

Аналогiчну позицiю займає i вiдомий дослiдник походження української мови С. Губерначук: «…мова колядок i щедрiвок про заснування Свiту сягає своїм корiнням у первiснi часи, у сиву язичницьку давнину».

Чим бiльше заглиблюєшся у ЗВИЧАЙ, тим зрозумiлiшим стає, що ЗВИЧАЙ для наших далеких Предкiв був не просто якоюсь рекомендацiєю для дiй – вiн був фiлософiєю i, ще бiльше, способом життя. Саме в оцьому божественно-глибинному поєднаннi науки (знань) i життя (досвiду) треба шукати витоки тiєї сили, яка зберiгала ЗВИЧАЙ протягом багатьох тисячолiть i донесла до наших днiв. Це унікальна особливiсть ЗВИЧАЮ, яка вигiдно вирiзняє його вiд будь-яких наймодернiших i найпоширенiших фiлософських течiй.

Другою важливою особливiстю ЗВИЧАЮ є те, що вiн для всiх єдиний. У нас зараз що не закон, то з нього винятки, пiльги. У ЗВИЧАЇ ЦЬОГО НЕМА – вимоги до всiх однаковi. І покарання – вiдповiдно до порушення, а не залежить від мiсця, яке порушник займає в РОДІ.

Таке застосування ЗВИЧАЮ вражає своєю могутньою Свiтогляднiстю. Дивуєшся його мудростi, вiчностi, значимостi… Скiльки ж законiв треба прийняти, аби унормувати все це з Природою? І чи можливо це? Чи пiд силу людинi? Чи не простiше було користуватися i берегти те, що дано було людям Богом одвiчно?

До чого призводять втрати ЗВИЧАЮ, вiдмови вiд життя у ньому, як законiв Всесвiту, даних людинi при її створеннi БОГОМ? Загальновiдомо, що мозок людини зараз використовується лише на 3-6%. Чому? Яким чином так сталося, що Людина так обмежено використовує свою найголовнiшу перевагу перед iншими мешканцями Землi? Невже на еволюцiйному шляху розвитку таке могло б бути? Невже Природi потрiбний був такий запас мiцностi, аби більше 90% потужностей мозку такий довгий час (від створення людини i до сьогоднi) не були задiянi людиною? Невже ця потуга може бути задiяна дещо пiзнiше, на якомусь iншому етапi розвитку людства – коли прийде потреба в тому? Чи можна собi уявити такий перебiг подiй? Може, справа тут в iншому?
Може, саме для взаємодiї iз ВСЕСВІТОМ, забезпечення жити ДУХОВНО i надiлив Бог Людину Розумом з такими могутнiми можливостями?

Людина на початку, при створеннi її Богом, володiла як виходом в Свiтове Божественне (iнформацiйне) поле з усiма чудодiйними, як для сьогодення, наслiдками, так i унікальною можливiстю спiлкуватися без слiв, без будьякого можливого впливу на думку, без потреби приховувати свої дiйснi намiри. Свiдченням колишньої могутностi людини є надзвичайнi здiбностi окремих людей навiть у наш час, якi з’явилися у них пiсля того, як вони побували в екстремальних ситуацiях, завдяки чому у них вiдкрилась можливiсть залучати у повсякденне життя прихованi можливостi мозку, що у людини ранiше не проявлялися. Таким чином, на шляху свого «розвитку» людство опанувало мову, письмо, технiчний прогрес, але заплатило за це надто дорогу цiну: втратило бiльше 90 % потенцiалу свого мозку, що поставило людину в принизливу залежнiсть не тiльки від технiчного прогресу, але й штовхнуло у повну залежнiсть вiд Золотого Диявола – ЗОЛОТА. Можемо констатувати, що сьогоднi мозок людини, за невеликим винятком, відключений майже повнiстю i залишилися дiючими лише програми, якi забезпечують елементарні фiзiологiчнi потреби (їсти, пити, займатися сексом). Цi потреби спрямовують людину на задоволення рiзноманiтних збочених примх та орiєнтують її на добування грошей будь-ким способом, не переймаючись при цьому нiякими обмеженнями.

Безумовно, процес втрати людиною своїх могутнiх можливостей не був прямолiнiйним i вiдбувався вiн не з однаковою швидкiстю у рiзних людей i, тим бiльше, народiв. Впливала на його iнтенсивнiсть безлiч причин, але головним стримуючим фактором, головним охоронцем духовної, або Божественної, сутності ЛЮДИНИ була ота сама ЗВИЧАЄВІСТЬ. По мiрi того, як людина з рiзних причин втрачала можливiсть жити у Звичаї, вiдходила вiд нього, функцiї охоронця духовної сутностi людини перебирали на себе Вiра i певнi магiчнi дiї-обряди, якi бiльше спиралися на форму, а не на суть.

Наступним етапом втрати ЗВИЧАЮ було виникнення свiтових релiгiй, пов’язане з утвердженням рабовласницького ладу. Саме на догоду йому з’явилися i були закладенi їхнi головні постулати: людина – раба Божа, всяка влада – вiд Бога, Бог терпiв i нам велiв тощо. Саме в цьому проявляється подвiйна сутнiсть релiгiї – поставлена фактично на службу державному апарату, а, по сутi, – Золотому Дияволу, вона втой же час пiдступно апелює до душi людини, закликає до терпiння, паралiзує її волю до спротиву.

Розглядаючи мiсце ЗВИЧАЮ в життi українського народу, неможливо не вiдзначити ту шкоду, яку завдало свiтогляду українцiв насильницьке впровадження на Русi-Українi християнства, свiтоглядно несумiсного з Вiрою Предкiв Наших. Рiзниця мiж ідеологією одвiчного українського ЗВИЧАЮ i Бiблiєю полягає в тому, що ЗВИЧАЙ символiзує безперервнiсть життя на Щастя людини i всього живого на Землi, визначає роль людини як помiчника БОГА (згадаймо, що ми – онуки Дажбожi) у пiдтриманнi iснування ВІЧНОГО ДОСКОНАЛОГО СВІТУ, надає можливiсть жити за ЗАКОНАМИ ПРИРОДИ i користуватися ними. Живи, ЛЮДИНО, у ДОСКОНАЛОМУ, радiй йому, виконуй ЗАКОНИ ВСЕСВІТУ – ЗАКОНИ ПРИРОДИ – ЗАКОНИ БОЖІ i життя твоє буде вiчне, щасливе, бо ДУША не вмирає.

Бiблiйна ж концепцiя визначає не можливiсть пiзнання Свiту, а, навпаки – неминучiсть наближення його кiнця, який треба очiкувати у молитвах i аскезi, відмовляючись вiд усiх земних благ. І кiнець Свiту прийде тодi, коли це вчення пошириться на весь свiт. Доводиться тiльки радiти неможливостi поширення на цiлий Свiт такої принизливої для людини ролi, визначеної для неї Бiблiєю, а, отже, i нереальнiсть кiнця Свiту.

Тобто ЗВИЧАЙ – життєстверджуючi та життєлюбнi прояви ЗАКОНІВ ДОСКОНАЛОГО ВІЧНОГО СВІТУ, данi ЛЮДИНІ для ЩАСЛИВОГО ЖИТТЯ, на противагу бiблiйнiй невiдворотностi кiнця Свiту для рабiв Божих.

Враховуючи досконалiсть Законiв Природи, логiчно стверджувати, що цi самi якостi притаманнi ЗВИЧАЮ, тобто ЛЮДИНА вiд часу її створення була забезпечена вiдповiдними i досить досконалими правилами спiвжиття з оточуючим середовищем. Бiльше того, цi правила, на нашу думку, вiд самого початку були направленi на мирне спiвiснування, на пiдтримання СВІТОЛАДУ, а не на завоювання життєвого простору.

Бiльшiсть мислителiв i далекого минулого, i сьогодення стверджують, що людина приходить у свiт творити ДОБРО (варiант – жити з ЛЮБОВ’Ю). Розходження у тлумаченнях починаються одразу з визначення сутi ДОБРА (ЛЮБОВІ). Основна причина – те, що добре для одного, одночасно може бути поганим чи, навiть, дуже поганим для iншого. Аналогiчна справа i з поняттям «любов». Найчастiше поняття «ДОБРО» пов’язують з потребою удосконалення СВІТУ. Якщо припустити, а це навряд хто спробує заперечити, що Свiт створений Богом досконалий, то чи можна i потрiбно удосконалювати ДОСКОНАЛЕ? Адже ЗАКОНИ БОЖІ, Закони Всесвiту вiчнi, бо ДОСКОНАЛІ.

З цiєї позицiї дуже логiчно i привабливо виглядає сутнiсть ЗВИЧАЮ – його призначення не робити «добро», а пiдтримувати, за умови його виконання, оту рiвновагу в ПРИРОДІ, забезпечувати НЕПЕРЕРВНІСТЬ ЖИТТЯ на ЗЕМЛІ, в тому числi – оте життєдайне iснування ЛЮДИНИ як частинки ПРИРОДИ! І це знали, цим володiли Нашi Предки. Так вони жили аж до кiнця «Золотого вiку» людства. Може це i є змiст життя – забезпечити його неперервнiсть у Всесвiтi у вiдповiдностi з ЗАКОНАМИ ПРИРОДИ. Так що поняття «удосконалювати свiт» вiрне, на нашу думку, тiльки в тому випадку, коли мається на увазi повернення до ДОСКОНАЛОГО – до ЗАКОНІВ БОЖИХ – ЗАКОНІВ ПРИРОДИ.

Але такий висновок незаперечно перекреслює пропаговану сучасною наукою теорiю еволюцiї людства i, одночасно, на повний голос стверджує протилежне – вiдхiд вiд цих ЗАКОНІВ є свiдченням регресу цивiлiзацiї, тим пiдступнiшого, що вiн в той же час нав’язливо трактується як її прогрес, поступ наукової думки, здiйснення «мрiї людства» тощо. Вирiшальним мiрилом є, на нашу думку, не рівень технiчного розвитку людства, а його напрямок та, особливо, практичне використання людством конкретних досягнень науково-технiчного прогресу. Головне – наскiльки цими «досягненнями» порушенi, чи, навпаки, збереженi умови, що забезпечують РІВНОВАГУ В ПРИРОДІ ТА НЕПЕРЕРВНІСТЬ ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ, наскiльки вони вписуються, чи, навпаки, суперечать отим ЗАКОНАМ БОЖИМ – ЗАКОНАМ ПРИРОДИ. Оскiльки проявленими iндикаторами цих ЗАКОНІВ є ОДВІЧНІ ЗВИЧАЇ, то те, наскiльки знає, шанує i живе за ними людина, є свiдченням її фактичного мiсця у ПРИРОДІ, у тому ВІЧНОМУ БОЖЕСТВЕННОМУ ЛАДІ, визначеному БОЖИМИ ЗАКОНАМИ, рiвнем її ДУХОВНОСТІ. Причому, мова йде саме про ЗВИЧАЇ, а не їх обрядовiсть, яка, безумовно, може змiнюватися, обов’язково змiнюється i вiдповiдає кожному конкретному iсторичному перiоду.

Тобто, якщо б досягнення науково-технiчного прогресу не порушували ПРИРОДНУ РІВНОВАГУ, отой ОДВІЧНИЙ ВСЕСВІТНІЙ ЛАД, а, навпаки, сприяли б його поверненню, утвердженню та збереженню, то це був би, на нашу думку, найбажанiший результат. Ото ж не треба спекулювати такими дуже поширеними i, одночасно, надзвичайно примiтивними прийомами: стверджувати, що тi, хто ратують за повернення до одвiчних ЗВИЧАЇВ, йдуть проти науково-технiчного прогресу, проти розвитку цивiлiзацiї, тягнуть це людство назад у печери, у незахищенiсть та непередбачуванiсть…

Це зовсiм не так. Мова йде про вибiр шляхів дiйсного розвитку цивiлiзацiї i за розмiр тих страждань, якi випадуть на долю людства в разi чергової помилки. Адже можна вивчати, розкривати i повертати людям закладенi БОГОМ в кожнiй конкретнiй людинi могутнi можливостi, втраченi нею на шляхах «розвитку цивiлiзацiї» (знову-таки згадаймо отi лише 3-6 % задiяного мозку). Або ж, навпаки, зосередитися на розробцi заходiв нищення людини, створюючи для цього все новi i новi найдосконалiшi засоби. Чомусь прiоритет пiсля «Золотого вiку» людства постiйно надається останньому напряму. Чи не занадто дорога цiна за таке розумiння i розвиток у такому напрямi науковотехнiчного прогресу?

Чому ж ми, розумiючи все це, не завжди i не в усьому живемо за ЗВИЧАЄМ? Чому Бога згадуємо лише тодi, коли життя зажене нас у куток безвихiддя? Тобто сьогоднi для нас з вами фiлософiя життя – нiби одне, а безпосередньо життя – зовсiм iнше. В життi ми, як правило, намагаємося користуватися iншими свiтоглядними цiнностями – тими, що вкладаються в одне слово – пристосування, адже так простiше i зручнiше. Ось у чому вiдмiннiсть мiж нами сьогоднiшнiми i нами ж вчорашнiми – нашими Пращурами. Але iстина зовсiм не те, що зручнiсть.

 

Отже найдосконалiша теорiя будь якого напряму, включаючи, навiть, духовнi сфери, найсучаснiше дiйсно наукове вiдкриття тощо, є не чим iншим, як лише дороговказом до пiзнання i виконання ЗАКОНІВ ПРИРОДИ – ЗАКОНІВ БОЖИХ, дороговказом, який знаходиться на бiльшому чи меншому вiдтинку вiд того ДОСКОНАЛОГО, життя за ЗАКОНАМИ яке зветься ЩАСТЯМ. Чому найпоширенiшим i в той же час найкращим побажанням найближчим людям є «Бажаю Щастя»? Адже сьогоднi є тисячi визначень Щастя, якi суттєво вiдрiзняються мiж собою, часом, навiть виключаючи одне-одного. Як можна бажати людинi, наприклад, те, що вона, припустимо, навiть сприймає iнакше, або й зовсiм не сприймає. А суть у тому, що генна пам’ять людини пам’ятає тi часи, коли вона, ЛЮДИНА, жила у ДОСКОНАЛОМУ, гармонiйному свiтi, жила за його Законами i користувалася своїми могутнiми можливостями. Життя у такому свiтi i є ЩАСТЯМ. Можливо релiктом i спогадом тих часiв i є отi сьогоднішні побажання щастя. Може тому у деяких мiсцевостях України до сьогоднi, як форма вiтання, ще збереглося «Дай, Боже, Щастя».

 

***

Пiдсумовуючи викладене можна зробити висновок, що нам нема причини сором’язливо опускати очi додолу, коли мова заходить за наших Пращурiв – ми з Вами маємо чим пишатися. Нашi Предки мали, закарбували, зберегли i донесли до нас головнi СВЯТИНІ РОДУ нашого: ЗВИЧАЙ – Божi Закони мирного спiвжиття з Природою; СВЯТА з їх багатющими рiзнобарвними свiтоглядними обрядами; МОВУ – носiя духовного розвитку народу; археологічні пам'ятки-СВЯТИНІ – свiдчення iсторичного минулого народу, схованого у сивинi тисячолiть. Ми все це маємо!

Тому годi нарiкати на Долю, схилятися перед труднощами та негараздами.

Пам’ятаймо слова великого Володимира (не князя-зрадника, а Володимира Шаяна): «Закон є проти тебе i сила є проти тебе, Народе мiй. Твоя сила може бути тiльки у Правдi. І тому ти мусиш бути Правдою, щоб став ти Силою!» А ПРАВДА наша – у ЗВИЧАЇ, у ДУХОВНОСТІ! Тож повернiмо цiй ДУХОВНОСТІ її дiйсно найпочеснiше мiсце у душах i тiлах наших, наповнiмо її первинним змiстом, живiмо за ЗВИЧАЄМ – i прийдуть до нас i взаєморозумiння, i Лад на нашiй Землi, бо тодi ворогові не сховатися нi за «гарними» словами, нi за «добрими» справами, оскiльки ми все порiвнюватимемо з одвiчними цiнностями наших Пращурiв, їх ДУХОВНІСТЮ-ЗВИЧАЄВІСТЮ, а там омана не проходить.

Новiтнє українське вiдродження, як стверджує той же В. Шаян, починається разом iз свiдомим уже плеканням i вивчанням цiнностей українського фольклору. Не руйнуймо ж ЗВИЧАЙ свiдомо чи несвiдомо самi. І ми станемо ДУХОВНОЮ нацiєю, яку нiкому не здолати!

 

Едуард (Волелюб) ДОБЖАНСЬКИЙ,
кандидат економiчних наук,
Науково-дослiдний економiчний iнститут
Мiнiстерства економiки України,
громада «Трiйця» 
(Виступ на науково-практичній конференції „Буття українців”)

 

Лiтература:
1. Бiблiя
2. Релiгiєзнавчий словник. К.,
«Четверта хвиля», 1996.
3. Сенченко М. І. «Фiнансовий iнтернацiонал». К., МАУП, 2002.
4. Силенко Л. «Мага Вiра». Україна, 1997
5. Українська радянська енциклопедiя. К., т. 4, т. 7, 1979, 1982.
6. Шилов Ю. О. «Джерела витокiв української етнокультури XIX тис. до н. е. – II тис. н. е.». К., 2002.
7. «Энциклопедический словарь». М., 1954, т. 2.
8. «Энциклопедический словарь». М., 1964, т. 2.

 

Джерело: сайт "Ятрань"

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud365.jpg
Свята наша земля
pryr17.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.