28 | 03 | 2017

Народження дитини в традиційних звичаях і віруваннях українців Закарпаття

Мати, дитина

Основним джерелом статті послужив польовий етнографічний матеріал, зібраний автором у 1985-2005 роках під час науково-пошукових експедицій по селах Хустського, Мукачівського, Великоберезнянського, Міжгірського, Тячівського, Іршавського районів.

ВАГІТНІСТЬ 

 
Коли молоді переконувалися у своїх почуттях і виваженості намірів, що хочуть одружитися і створити свою сім'ю, лише після цього вони повідомляли своїм батькам. У минулому більшу частину шлюбів формували батьки, адже вони завжди прагнули, щоб їхні діти жили " в ладу, як в меду", бо " в кого не ладиться, то й у печі не горить". У родинному колі зважали не тільки на економічний стан, а й на моральні цінності обраної родини - на працьовитість, привітність, мудрість, бо це продовження роду. Духовні якості роду завжди переважали матеріальну заможність у батьківському виборі.
 
Вагітну жону називали «груба» (Мукачівщина, Великоберезнянщина, Іршавщина), «товста» (Хустщина) в селі Чорноголова - «череватою». «На ту жону, що не від свого чоловіка зачереватіла казали «скопиличилася».
 
Під час вагітності, щоб народити здорову дитину і самій бути здоровою, оберігали жінки себе по різному, наприклад, коли ходить вагітною, «жона мала сокотитися (оберігатися - Є.Г.), їй не мож було пройти посередині (межи двома людьми), коли вони стоять, перелазити через пліт, бо буде дитя мати щиць (астма), облизувати колотівку, бо у дитяти на лобі будуть залисини, не можна красти, бо буде злодій. Могла лем рвати свій горох і промовляти: «рву аби моє дитя було кучеряве. Аби кіть ся напудить (злякається), то не мож хапати себе за твар (обличчя), десь ди інде мож ухопитися, лем не твар, бо будуть на обличчі у дитяти плями».
 
Вагітну жінку ніхто не смів образити, посміятися з неї, їй навіть у церкві старші жінки поступалися місцем, до неї відносилися з повагою, бо вона продовжує рід людський. «Грубій» жоні не бажано дивитися на пожар (вогонь), аби не напудилася (не злякалася). А коли вже так сталося, то «не мож хапатися руками свого тіла, бо буде дитя в тих місцях лохматеє (покрите волоссям). Розповідали, що «не валушно було (не бажано) позирати (дивитися) на мерлого». А коли і треба було йти на похорон, то в’язала собі на мізинець черлену (червону) нитку «аби лем дитина була красна, а не бліда, як мрець». Вагітна жінка воліла (бажала) дивитися на гарних людей. «Не мож було на текучій воді у потічку чи річці купатися, заходити в городину, яка в’ється – огірки, пасулі (квасоля), щоб дитина не була пов’язана пуповиною. А саме головне не можна було красти, лиш просити, бо вірили, що буде злодій».
 
Час, коли мала народжувати кожна жона вираховувала собі «по цвіту», відтоді як не стало «цвіту» відраховувала дев’ять місяців. «А в жони, котра вже не має цвіту – не є і дітей, вона вже не народить, бо не цвіте». Почути дитину в собі могла в чотири з половиною – п'ять місяців, «кіть перша дитина. Дівчаток родили на два тижні скоріше, ніж 9 місяців,а хлопчика носила 9 місяців.
 
Ходячи вагітною жона старалася нікому про це не говорити і приховувала час народження. Бо вірила, якщо багато людей буде знати, то за кожного треба відмучитися при родах. «Щоби лем легко було розстатися із дитям (народити) і тогди і тепер кожна іде до сповіди, причащається, просить Божу Матір, та й то допомагало завжди. Жеби діти били (народжувалися) тримала свою честь, не гуляла. Кіть мала хлопця то трималася його єдного і не спала до одруження із ним, як з ґаздом».
 
В селі Золотареве існував ще такий звичай. Коли після вінчання молоду заводили до хати, то вона переступивши поріг била яйце, проказуючи при тім: «Аби м легко родила, як ся курка легко знесла». Щоб майбутня новостворена сім'я мала дітей, а особливо більше народжувалося хлопчиків ніж дівчаток, то дотримувалися таких звичаїв. Коли молоді сідають вперше за весільний стіл, то на коліна молодій садять хлопчика і примовляють: «Аби лем родила» або кладуть на голову молодій чоловічу шапку (на кілька хвилин).
Дівку, що «найшла собі» (народила неодружена) називали по різному. В більшості на Закарпатті таку дитину називали - копил і ще сьогодні мені старші жінки говорили: «найшла собі копила» (нагуляла). «Копилкою» називали ту жінку, яка народила дитя без батька, вона найшла собі копила або копилка копила має. Фамілія йому материнська була».
 

 ПОЛОГИ

 
Оскільки лікарень раніше не було і жінки народжували дома в родильній обрядовості збереглися певні звичаї, які супроводжували родильний обряд, який починався із приходом бабки-повитухи, яку називали по різному: «баба», «вармацька баба» (вармувати – охороняти Хустщина), «валальська баба» (Великоберезнянщина). «Приходячи до породіллі вона лем приносила з плоскінні лляне прядиво, щоб обв’язати пуповину. Але прядиво для хлопця повинно бути з плосконі ( це неродючі коноплі - без насіння). Якщо дівчині зав’язали прядивом з плосконі, то дівчинка не буде мати дітей, ніколи не народить. Зав’язуючи пуповину примовляла: «Пуп зав’язую, ум розв’язую».
 
Приносила з собою свячену воду «було помолиться, обкурить гранню з печі (вуглинки, або запалена тріска колена із дерева) хату і жону примовляючи «як ся легко двері отворяють, так би м легко родила. Я виділа коли жоні було тяжко, то і пір’я палили в хижі, курили жону то ту. Давали їй сире яйце, щоби воно крізь пазуху впало дулу (на долівку) і щоб розбилося. Вірили, що легко буде родити, як то - то яйце скотилося швидко і впало, то так має легко і швидко родити»
Місце, яке відходило після родів на Закарпатті називають «гніздо». Закопували його по різному. «Ко хотів слідуючу дитину мати дівку, то закопував під дерево жіночого роду: яблуньку, сливку, черешню, а якщо хлопчика – під горіх, дуб. Пуповину закопували разом з гніздом».
 
А в с. Обава Мукачівського району Зарева Марія Василівна із 1902р.н. розповіла, що гніздо закопували лише в своєму дворі, щоб було у породіллі молоко, у вологому місці, але не під дерево, бо дерево може усохнути.
 
Із оточуючими деревами в народі пов’язується ще одне повір’я ще й до цього часу. Коли молоді після вінчання поверталися додому, то молодій треба було подивитися на ліс чи сад і проказати: «Усі дуби (сини), а єдна черешня (дочка)» - цим вона виражала своє бажання, щоби в неї народилося більше синів, ніж дівчаток.
 
Кожній жоні хотілося, щоби дівчинка народилася в неділю «кіть на неділю родить – буде розумна і гарна, бо в неділю всі гарні, чисто вбрані і дівка такою буде».
 
«Коли лем вродить, то жона, котра приймала роди робила так. Подує в долоні і три рази проведе по голівці дитини, доки ще не купане, щоб було кучеряве, мало гарне волосся. Уплескаю було його коли ся родило, піднявши ніжками догори» - розповідала «вармацька бабка».
 
В с. Сокирниця, що на Хустщині розповідали жони, що коли вже не хотіли більше народжувати дітей, то закопувала дитяче місто на своїй городній межі.
 

НОВОНАРОДЖЕНЕ ДИТЯ 

 
Купали дитя зразу ж після народження «нараз». Перший раз купав той, хто приймав роди – в дерев’яному кориті, в теплій водичці, дно якого покривали полотном, додаючи туди свяченої води, тричі хрестячи купельку. На Хустщині «вармацька» бабка тиждень купала дитину, двічі на день - вранці і ввечері.
Перше купання особливе. При опитуванні кожна жона виділяла і підкреслювала його особливості. В ньому закладали старші дитині зібрані традиційні вікові найкращі оберігаючи мотиви. Виражено це в кожній місцині по своєму.
 
На Великоберезнянщині хлопчику у першу купіль клали мед, молоток лили молоко, свячену воду, «жеби знав майструвати. Дівчинці клали іглу, а воду із-під купелі лляли під солодку яблуньку, лем була людям, хлопцям солоденька і добра».
На Хустщині, Свалявщині, Мукачівщині в першу купіль додавали у воду мед або цукор «аби було такоє солодкоє, добре для свого роду і всіх людей; додавали гроші, щоб було багатим; додавали «косиці» (квіти) різні, щоб було красноє, як квіти; додавали свяченої води і шматочок освяченої дури (паски), метали (кидали – Є.Г.) в купіль і грань з печі (гарячу вуглину), щоб було здоровим».
 
Після купелі повивали дитя у прядивні пеленки на столі, щоб багатим і любимим було, бо стіл в хижі (хаті) всі люблять, щоб і дитя всі так любили.
 
Воду для купання підігрівали лише в одному, виділеному горниці (горщик), так його на Хустщині і називали «дитинський» горнець, був «єден горнець, єдне дерев’яне корито для купелі, в нім нич не робили». На дно корита клали пеленку.
 
Купаючи щодня двічі: рано і ввечері до заходу сонця, або один раз – під вечір, дотримувалися певних традиційних обрядів. Перед тим, як класти дитя в купіль її завжди було тричі перехрестять, щоб дитятко було здорове, багато опитаних жінок розповідали, що ротик і язичок кожен раз змащували ряндочкою тією, що купали, щоб не мало підязичницю.
 
Після кожної купелі жона кожен раз бувало поплює тричі проказуючи, щоб було здорове і спокійне. Мастили свяченим перетопленим маслом, яке святили на Великдень, сметанкою, тричі свяченою водичкою мастили голівку і повивали на постелі в тепленькі прядивні (полотняні) пеленки, «тоди дитина красно спала».
 
Пупик, який відпадав зберігали, а потім на день народження, коли виповнювалося 7 років давали дитині аби розв’язала його «щоб розв’язала свій розум».
 
Мами старалися сокотити (оберігати – Є.Г.) дитячий спокій різними способами.
 
Вечірню воду після купелі ніколи не виносили після заходу сонця з хати, а залишали до ранку «сон піде вон, як воду виляти, купіль мав спати з дитиною» або ще перевертали корито в якому купали до стіни, щоб сон не втік. «Хлопчачий купіль лляли під ясень, лем був здоровий, як це дерево». Купіль виливають на то-то місце, де челядь не ходить, бо як хто стане в те місце, де вилитий купіль, то сон дитинин на себе перебере і дітвак не буде спати. Воду після купелі кожен розумів, що лляти хоть де не мож, її лляли не під сонце, не на схід, а в запад, в тінь».
 
Пеленки сушили лише в хижі «юж на вечір не лишали пеленки, уночі може зайти щось нечистоє, аж як сонце сходило, лише тоді їх вивішували сушитися. А дівочкини пеленки не прали до 18 тижнів на поточині (гірській рікі), бо то тогди, в 18 років вона матиме «свій час» (менс матиме в цей вік, у 18 років)».
Коли виливали воду з - під купелі, то інколи «вгору ляли, щоб дитя йшло ввись (росло). Воду все сь ми старалися лити під черлену (гарну) ружу, щоб гарне було, а в зимі лляли на те місце, де ружа росла; влітку – де чистоє місце, за загороду, де люди не ходять».
 
Колиску («бельчів») в хижі прив’язували до фульовки над постіллю, в основному вони були дерев’яні, на дно клали парнюшок з отави аби м’яко було. Завжди в колисці були освячені предмети: водичка в пляшечці, вербова гілочка, пшеничка, сухі васильки, часник. «Біси полудені і полуночні можуть напасти, коли немає свяченого поблизу».
В парнюшок дитині замотували кусочок свяченої дури (освячений хлібець на Великдень – Є.Г). В с. Лалове Мукачівського району Машейко Марія Василівна розповіла: «Коли з дитям лем виходила із хижі, то у повивач клала освячений ніж». На більшій відстані дитятко носили в гайтці (довгий вишитий рушник). Гайтки допомагали жінці носити дитя аж до 50-их років ХХст. Один кінець гайтки обмотували навколо подушечки з дитиною, а другий кінець жінка перекидала собі через ліве плече і обмотувала його навколо загорнутої дитини. Таким чином у матері були завжди одна рука вільна і тягар тримався не на руках, а на обгорнутому плечі.
 
Від «вроків дитя оберігали на Мукачівщині, обвиваючи постіль великою «писаною плахтою» (рядно шилося з трьох прямокутних полотнищ, прикрашалося затканими червоними смугами, орнаментом у вигляді шести чи восьмираменних зірок, скісних хрестів, ромбів), така плахта є в інтер’єрі хати із с. Медведівці в Національному музей народної архітектури та побуту НАН України в м. Києві ( автор інтер’єру Гайова Євгенія).
Плахту прикріпляли до стіни і відгороджували постіль у хижі, за якою знаходилася породілля з не охрещеним ще немовлям, адже в цій же кімнаті жило до 10-12 людей. Коли жона виходила із хижі і дитя залишалося одне, то біля дитини мама клала навхрест ложки, щоб погане не чіпалося дитини.
Коли з дитятком ходили в поле і там, де дитя засинало, «крестили тричі землю, де ставили польову колиску, яку називали: «польовка», «саламаха», «перепілка». Їх робили з полотна, чи ряденця, двох навхрест дощок і чотирьох росох.
 
В хату, де було новонароджене не охрещене дитя сусіди старалися не дуже ходити. «Жона, яка мала на собі (очищалася) не могла йти до хижі, бо дитя на голівці матиме струпи. Не слобідно було нести огень з хижі (не позичали жар з печі ( – Є.Г). Для чужих людей давали знати, що в хаті є мале дитя таким способом. Клали черлений машлик (стрічку) біля дверей. Чужі гойкали (кликали – Є.Г.) лише біля хати, а в хижу не йшли».
 

ГОДУВАННЯ І ІГРАШКИ 

 
Годувати дитя починали, як правило, з правої груді, вірили, що буде «правак». «До року «сокотили» волосся «нич не стригли», а вперше стригли у рік, замотували у ряндочку і зберігали у ладі (скрині). Інколи, коли дитя впісювалося, то тим волоссям обкурювали постільку». Коли волосся було великим, то частину могли закопати під фруктове дерево, вірили при тому, що деревце вродить солодкі яблучка.
 
Старалися дитині не давати в руки дзеркало «скорось дзеркало не показували, не мож було, доки дзеркало не видит, доти з ангелами бавиться. Бо воно бавиться своїми ручками, а покажеш дзеркало перестає бавитися ручками». Купованих іграшок у дітей майже не було. Старші дітки робили меншим із «цурявого ряндя» ляльки. Саморобні ляльки, зроблені із тканини, соломи, кукурудзяного листя, відтворено за матеріалами експедиційних досліджень в інтер’єрах хат в експозиції «Закарпаття» в Національному МНАП НАН України м. Київ (автори інтер’єрів – Гайова Є.В., Кобальчинська Р.Р.).
 
На ярмарках купували дерев’яні деркачі, клепачики, глиняні піщалки (свистунці), плетені із шашу (комишу) кошарчики, плетені із лози цоркало, інколи робили іграшки із вільхи «то ся не сказить (не розіб’ється – Є.Г.) в дитячих руках». Бавили дитят - робленими іграшками з дерева: ложка, мися, пищалки з берези.
 
Щоби діти в сім’ї народжувалися і виростали здорові, кожен із батьків дотримувався різних охоронних обрядів, починаючи ще з весілля.
 
Ляки жони вміли зливати свяченою водою на віск. А саме основне, що знала кожна жона, то молитви, якими оберігали все живе в своєму дворі. «Коли ся спит,- розповідали майже кожна,- читаю молитви, а заколихуючи співаю». «Раніше діти не мерли, а коли хворіли, то колок била під ладу». «Знаут нести в ліс, коли хворіє дитя, до дерев в те місце, як сплететься береза з бучком і є прохід, то мати в цей прохід дає кресній мамі дитя, щоби виздоровіло».
 
 
Євгенія Гайова,
Зав. відділом «Карпати»
Національного МНАП НАН України в м. Києві
 
 
 

ДЖЕРЕЛА

 
1. Записано автором 5.05.2005 в с. Верховина Бистра Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Шуляк Анни Федорівни, 1937 р.н.
2. Записано автором 3.04.1987 в с. Золотареве Хустського р-ну Закарпатської обл. від Голяк Олени Василівни 1924 р.н.
3. Записано автором 7.05.1988 в с. Липовець Хустського р-ну Закарпатської обл. від Гернешій Івана Васильовича 1939 р.н.
4.Записано автором 8.09.2007 в селах Ужок, Стричава, Домашино Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Кулинич Марії Іванівни 1914 р.н., Шаранич Марії Іванівна 1940р.н., Лукан Анни Іванівни 1937р.н., Варгулич Олена Юріївна 1951р.н.
5. Записано автором 12.08 2001 в с. Сіль Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Тур Марії 1920р.н.
6. Записано автором 17.08.2003 в с. Смерекове Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Кирлик Марії Юріївни 1927р.н.
7.Записано автором 20.08. 2002 в с. Буківцьово Великоберезнянського р-ну від Боднар Олени Василівни 1932р.н.
8.Записано автором 7.06. 1989 в с. Медведівці Мукачівського р-ну Закарпатсьвої обл. від Осадченко Марії Іваніви 1927р.н.
9.Записано автором 25.09.1981 в с.Стеблівка Хустського р-ну Закарпатської обл. від Калинич Василини Михайлівни 1935 р.н.
10. Записано автором 5-16.08.2008 в с.Стричава Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Мохналь Марії Іванівни 1926 р.н.
11. Записано 12.10.1995 в с. Річка Міжгірського р-ну Закарпатської обл. від Гапоненко Валентини Василівни 1950р.н.
 

 

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud134.jpg
Свята наша земля
pryr140.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.