24 | 05 | 2017

«Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект» Лозко Галина

Книга

Через різні історичні та політичні умови в Україні феномен етносу залишається маловивченим. Сьогодні, коли Україна будує свою вільну державу, нас не може задовольнити іноземна теоретична база в розв`язанні проблем етносу та нації, яка перебуває під сильним впливом глобальних світових тенденцій.

У цій праці розглядаються теоретичні засади української етнології на широкому тлі історичних та духовно-культурних процесів, що відбувалися на території України, починаючи з VI тис. до н.ч.

Автор осмислює проблеми етнології України, залучаючи в поле зору найновіші досягнення вітчизняної філософської думки, історичної та релігієзнавчої науки останнього десятиліття.
 
Довгий час історична наука, перебуваючи в шорах християнської ідеології, не наважувалась подивитися правді в очі. Сьогодні етнологія виходить із зачарованого кола хибних "інтернаціональних" ідеологем на широкі простори етнічного ренесансу. Для всіх народів настав сприятливий час відновити втрачений зв'язок зі своїм етнічним корінням. Україна не є винятком серед народів Європи, вона вже включилася в цей процес національного відродження, і не розуміти цього сьогодні - значить безнадійно відставати від суспільного поступу
 

 

ВСТУП

 

Феномен етносу з давніх часів цікавить і хвилює людство своєю різноманітністю і загадковістю. Етноси формувалися в різні часи, на різних територіях, зі своїми власними характерами, зовнішнім виглядом (антропологією), спільністю мовних, культурних, релігійних особливостей.

Історичними типами етносів прийнято вважати: рід, плем'я (первісна доба), народність (рабовласницька й феодальна доба), нація (капіталістична або соціалістична доба). Етноси перебувають на різних стадіях свого розвитку. Характерно, що й нині існують плем'яні етноспільноти, наприклад, австралійські аборигени, бушмени.

Найдавнішим етносом Європи були вже племена трипільської цивілізації, які з другої половини VI тис. до н. ч. мали, на думку мовознавців, спільні мовні особливості і самоусвідомлення своєї етнічної тотожності. Особливо інтенсивно відбувалося формування етносів, так званої "арійської доби", коли у ІІ тис. до н. ч. постали всі індоєвропейські народи, відомі й до сьогодні.

Визначну роль в етнічних процесах на теренах Європи відіграли племена кімерійців і скіфів, які рухалися зі сходу, і племена кельтів, які рухалися із заходу. Так, у період залізного віку, як свідчать археологічні знахідки в Альфельді (сучасна Угорщина), у І тис. до н. ч. жили кімерійці. Їхнє переселення з Північного Причорномор'я датують приблизно 775-725 р. до н. ч. Друга частина кімерійців досягла Карпато-Дунайського басейну, а решта пішла в Малу Азію.

Про те, що кінний народ кімерійців заселяв значні простори Східної й Центральної Європи, свідчать археологічні знахідки (кінська збруя, бронзові казани, зброя, мечі й кинджали), що мають виразно кімерійський тип. Кімерійська культура на теренах України датується ІХ - VІ ст. до н. ч., а в Середньому Подунав'ї вона мирно співіснувала з фракійською, тому цілий період 750 - 550 рр. до н. ч. в науці прийнято називати фрако-кімерійським.

Спільним корінням всього слов'янства можемо вважати Тшинецько-Комарівську культуру. Вірогідно саме у фрако-кімерійський період почалося поступове розмежування західних і східних слов'ян. Лужицькі племена західних слов'ян почали активно взаємодіяти з ілірійцями та кельтами, а Чорноліські племена східних слов'ян - з кімерійцями та скіфами, яких вважають іраномовними (М. Брайчевський заперечує іраномовність скіфів, вказуючи, що їхня мова могла мати як іранські, так і слов'янські, й фракійські, й балтійські мовні риси: Вступ до історичної науки, ст. 160).

VІІІ - VІ ст. до н. ч. у Середньому Подунав'ї та Адріатичному узбережжі Далмації формувався ілірійський етнос (залізний вік), культура якого виявлена вперше в Гальштаті (Австрія, на південь від Зальцбурга). Прабатьківщина ілірійців - це території сучасних Австрії, Югославії, частково Чехії й Словаччини.

В VІ ст. до н. ч. території сучасних України, Угорщини й Болгарії заселяли скіфи. Їхні пам'ятки, крім України, знайдені ще в Альфельді, Тапіоселі, Сенешвекергузі та ін. В басейні річки Тиси розкопані чисельні скіфські кургани. В історії згаданих країн цей період, як і в Україні, носить назву скіфського періоду. Тут знайдені предмети скіфського стилю: стріли, мечі, прикраси, дзеркала а також поховання коня. Скіфи панували над місцевим населенням до ІІІ ст. до н. ч., поки не з'явилися кельти. В історичній науці вважається, що в етнічному плані Східна Угорщина, Південна Словаччина, Трансільванія в період VІ-ІІІ ст. до н. ч. становили єдиний етнокультурний регіон.

З VI до ІІІ ст. до н. ч. кельти захопили області сучасних Франції, Північної Італії, Чехії, Південної Німеччини, Австрії, Угорщини, Трансільванії, Болгарії, Паннонський півострів, Британію. В 387 р. до н. ч. кельти напали на Рим.

В 385 - 355 р. до н. ч. вони з'явилися на Дунаї. Кельти намагалися витіснити місцеве населення ілірійців і фракійців.

В V - І ст. до н. ч. виникли союзи племен, що передували державним утворенням: фракійців, ілірійців, дако-гетів і кельтів.

Етнічна карта Європи в V ст. до н. ч. вже була в основному визначена:

1) Середземномор'я, Південні Балкани, Егейський регіон займали грецький та італійський етноси.

2) Південно-Східні області Європи - ілірійські та фракійські племена.

3) Північно-Західна і Центральна Європа була заселена кельтськими, ілірійськими й германськими племенами.

4) Північно-Східні області Європи належали скіфським і сарматським племенам.

В ІІІ ст. до н. ч., пройшовши через дунайські країни, кельти вторглися в Македонію й Грецію, де в 279 р. до н. ч. зруйнували величний храм Аполона в Дельфах. Одне з кельтських племен, так звані скордиски, зупинились в нижній течії річки Сави (притоці Дунаю) і підкорили ілірійські й фракійські племена. Однак, їхнє панування тривало недовго. Вже у 141 р. Рим заснував свою провінцію в Македонії і скордиски стали їхніми запеклими ворогами аж до 88 р. до н. ч., поки їх не розбив Сципіон Азиаген. Так скінчилася гегемонія скордисків у Подунав'ї.

Рим також здійснив ряд походів проти кельтів, після чого вони зникли як політичні єдності, перетворившись з воїнів на мирних землеробів. Вони створили міста з ремісницькими центрами, навіть певний час чеканили свою власну монету. На початку нашої ери кельти як політичне утворення залишилися тільки в Галатії (у Малій Азії), а всі інші землі, зайняті колись кельтами, перетворилися на римські провінції.

Така, в загальних рисах, етнічна історія народів Європи до початку нового часу. Кожна нова доба приносить свої здобутки і свої втрати. Переважна більшість народів цієї "перехідної" доби поступово втрачала свої етнічні духовні здобутки, втягуючись у круговерть глобальних процесів, що насувалися зі сходу. Витворення штучних релігійних систем відриву людини від природи спричинилося до появи трьох світових релігій - буддизму, християнства й ісламу, які загальмували духовний поступ людства і на довгі тисячоліття позбавили народи їхнього природнього етнічного імунітету.

Наприклад, християнство, проголосивши постулат про те, що для Бога "нема ні елліна, ні скіфа", так і не змогло досягти рівності й братерства між народами. Навпаки, протягом двох тисячоліть свого існування воно було підбурювачем безлічі війн і цілковитого винищення багатьох народів. Жертвами християнського терору стало й кілька слов'янських народів, які зникли внаслідок війн та агресивних "христових походів", які посилили асимілятивні процеси у Північно-Західній Європі.

Довгий час історична наука, перебуваючи в шорах християнської ідеології, не наважувалась подивитися правді в очі. Сьогодні етнологія виходить із зачарованого кола хибних "інтернаціональних" ідеологем на широкі простори етнічного ренесансу. Для всіх народів настав сприятливий час відновити втрачений зв'язок зі своїм етнічним корінням. Україна не є винятком серед народів Європи, вона вже включилася в цей процес національного відродження, і не розуміти цього сьогодні - значить безнадійно відставати від суспільного поступу. Досі є люди, які намагаються всіляко гальмувати цей природній процес відродження націй, підбурюючи несвідомі маси до протесту проти мовної політики держави (наприклад, розмови про "насильницьку українізацію"). Однак такі випади є лише поодинокими рецидивами шовіністичної хвороби зросійщеного суспільства. Ці явища з часом будуть подолані. Українська держава має всі можливості для успішного вирішення проблем міжнаціонального спілкування.

Всі аспекти етнокультурної історії вивчає етнологія - сьогодні ще відносно молода наука. Знати етнічну історію та етнічну культуру народів, значить бути культурною людиною. Однак, завжди слід пам'ятати, що не можна бути по-справжньому культурною людиною без знання своєї рідної мови, історії, культури. Саме тому в цій праці різноманітні етнокультурні процеси розглядаються через призму українського народного світогляду та звичаєвості, бо відбувалися вони на теренах нашої Батьківщини і залишили глибокий слід у нашій культурі.

 

 

 

 

РОЗДІЛ І.  ЕТНОЛОГІЯ УКРАЇНИ: філософсько-теоретичні засади

 

Новий статус України дав потужний поштовх до переосмислення свого минулого. Нові історичні факти, що постали перед українством у всій своїй, часом жорстокій повноті, примусили вчених нової України дати й нове теоретичне обґрунтування самих основ етнонаціонального буття. Розвиток теорії дає нове розуміння історії, так само, як нові історичні факти дають можливість збагатити або переосмислити існуючі теоретичні засади. Цілком очевидними нині є наслідки багатолітнього іґнорування національними проблемами і недооцінки феномену етнічного. В той час, як цей феномен проникає у всі глибинні сфери життя людини й суспільства.


Феномен - це рід буття, що показує саме себе, що виявляє свою самобутню сутність самим своїм існуванням. 

© Лозко Г. Книга

Таким феноменом є етнос. Через його етнокультуру стає можливим і самоусвідомлення себе як нації. Тому нині проблеми етносу і етнокультури потребують пильної уваги як з боку науковців, так і з боку державотворців.

Як уже доведено досвідом, наука державних націй менше цікавиться проблемами етносу й нації, ніж поневолені в силу історичних обставин народи. Отже, не дивно, що після розпаду Радянської імперії стався вибух цікавості до етнопроблем. Такий етнокультурний вибух є закономірністю і в сучасній Україні.

Проте, проблеми етносу і нації постають перед людством не вперше. Батьком націології (як науки про націю) по праву визнано німецького вченого ХVІІІ ст. Йогана Готфріда Гердера (1744-1803). Саме він одним з перших підняв проблему нації і передбачив її роль як культурного і громадського чинника в новітній історії Європи. Він передбачив, що змішані в національному плані держави рано чи пізно розпадаються, а ідеал всесвітньої людяності може здійснитися тільки в національних державах.

Й. Гердер вважав, що нація (етнос) - це природний організм людства, а держава - штучний витвір. Він писав: "Природа виховує родини; найприродніша держава - це також один народ з однією національною вдачею, що в ньому зберігається впродовж багатьох тисячоліть... Отже, перед завданням влади ніщо не постає більш суперечливим, як неприродне змішування людських племен і народів під однією булавою" (цит. за О. Бочковським, с. 22-23).

Про необхідність здобуття державної незалежності неодноразово писали й українські борці за національні ідеали. Так, видатний політичний діяч Микола Міхновський писав: "Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

Сьогодні нас уже не задовольняють курси історії нашого етносу і нашої культури, написані під імперським кутом зору. Хоча Москва і досі не може позбутися своїх претензій на "общерусскую родіну", починаючи свою історію зі споконвічно українських теренів Київської Русі, ми ж мусимо сьогодні виробляти свій власний погляд на нашу минувшину, щоб вияскравити з великого розмаїття культур саме те, що є нашим власним, саме, - українським, а що привнесене нашими сусідами, національними меншинами, які сьогодні мирно співіснують в незалежній Україні.

Автор не може погодитися з концепцією викладу історії української культури М. Поповича, який пише в своєму "Нарисі історії культури України" (виданому фондом "Відродження" в 1999 р.), що буде намагатися "не нав'язувати читачеві відповіді на питання, що для національної культури органічне, а що неорганічне". Така концепція цілком задовольняє іноземний фонд на теренах України. Та чи може вона задовольнити наше молоде покоління українців?

Отже, наш методологічний підхід саме й полягатиме у з'ясуванні кореневих витоків українства як такого, пошуках першооснов буття нашого етносу та його місця серед інших етносів і культур Європи і Світу.

Ця книга написана для національно свідомих читачів, як старшого покоління, так і молоді, студентів і учнів, до якого б етносу вони не належали, якщо люблять мислити, аналізувати й робити правильні висновки, щоб спрямувати свою майбутню діяльність на благо України. Головним гаслом цієї праці є Шевченкове "І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!"

 

 

Тема 1.  ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТНОЛОГІЇ УКРАЇНИ ЯК НАУКИ

 

Історія людства є насамперед історією етносів. Сьогодні, як зрештою і завжди, спостерігаємо значні суперечності між глобалізацією (інтернаціоналізацією) суспільно-економічного і культурного життя з одного боку, та локалізацією (етнізацією) - з другого.


Глобалізація життя (від лат. globus - куля) - всеземне об'єднання, що призводить до змішування і злиття етносів із дуже відмінними ментальністю й культурами. Це спонукає до етнічного і культурного змішування і переродження на цьому ґрунті природніх етносистем та етнокультур на великий штучний конгломерат (суміш) народів. Такі процеси у світі ще називають інтеґрацією і знаходять їм виправдання: в культурній гомогенності (однорідності) народів, їхній економічній взаємозалежності або територіальній близькості. Для цього написано цілий ряд праць, наукових досліджень. Головним ефективним засобом, який сприяє інтеґрації, є уніфікація суспільно-політичного, культурного і правового життя народів. Однак, на думку американського соціолога А. Етціоні, найкращим засобом уніфікації може бути тільки сила: контроль над засобами примусу і насилля - армія, поліція, судова система, а також єдиний центр прийняття рішень. Глобалізація найчастіше є штучним процесом, що підігрівається певними колами, які прагнуть до світового панування. Прикладом примусової інтеґрації народів був Радянський Союз. Виправданням своїх примусових заходів у таких держав найчастіше виступає декларація підтримання миру у всьому світі.

Процеси акультурації (культурного злиття) та асиміляції (етнічного поглинення народів) у цьому контексті розглядалися як позитивні явища (наприклад, намагання КПРС створити "єдиний радянський народ", "радянську культуру" та ін.).

Альтернативою глобалізації є локалізація, як суто етнічне явище, що розвивається в певному місці (реґіоні), яка в науці отримала назву дезінтеґрації, але майже ніколи ґрунтовно не досліджувалась. Як правило, такі явища спостерігаються в країнах, що мають виразні реґіональні відмінності, які дають поштовх найрозвинутішим верствам населення до протесту, незадоволення діями центрального уряду, нерівноправністю громадян за їхніми етнічними ознаками тощо. Як констатує ряд учених, на сьогодні людство ще не створило такої системи, яка б повністю задовольняла потреби й інтереси кожного народу. Та даремно сумувати з цього приводу, можливо такої системи й не існує. Адже розвиток суспільства - це природній процес, в якому необхідна не тільки єдність, але й боротьба протилежностей. Там, де всі задоволені, нема руху вперед. Тому й точиться вічна боротьба етносів проти світових процесів глобалізації, за здобуття своєї свободи, збереження самобутності на своїх локальних територіях.

Є. Марчук так характеризує становище в сучасному світі: "Етнокультурний чинник уже вийшов на перший план як рушій історичних процесів, - як об'єднавчих, так і конфронтаційних. З одного боку, створюються потужні наднаціональні утворення на базі ментальної подібності, а з другого - міжетнічні та міжконфесійні збройні конфлікти забирають життя сотень людей по всьому світу" (П'ять років української трагедії, с. 80).

Для імперських супердержав вигідні й західні визначення етносу, і намагання позбавити поняття нація моноетнічного змісту. Так, приміром, зарубіжний вчений Ентоні Сміт під нацією пропонує розуміти громадян однієї держави, які підкоряються одним державним законам, незалежно від їхньої мови, кольору шкіри та інших етнічних ознак (як бачимо, відбувається підміна поняття громадянство поняттям нація). На жаль, подібну "моду" запозичують останнім часом і деякі українські вчені (напр. проф. О. Нельга, "Теорія етносу" та ін.).

За словами Ліни Костенко, "епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу" (Урядовий кур'єр, 26 лютого 2000). Американець Вебстер у своєму "Словнику англійської мови" пояснює слово етнос як етнічну меншину із зазначенням, що цей термін застосовується переважно до прийшлого (а не до автохтонного) населення. Таким чином створюється плутанина, прикрі непорозуміння між етносами. Так, наприклад, книжку про українську етнічну культуру американська бібліотека записує як книгу про культуру етнічної меншини в Україні.

Певні сили зацікавлені у нав'язуванні світовим спільнотам свого власного ментального світосприйняття, або такого, яке їм вигідне. Таку тенденцію Євген Марчук називає "інформаційним компонентом ментальної боротьби": "За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора або досягнення інших цілей" (там же, с. 81). Думаємо, що подібні технології розроблялися ще в часи, коли не існувало ні засобів масової інформації, ні комп'ютерів, ні інтернету. Такими технологіями, мабуть, уже понад дві тисячі років оперують глобалісти всіх мастей, які засмітили масову свідомість людей глобальними релігіями, інтернаціональними ідеями, і продовжують це робити й досі.

У зв'язку з цим постає необхідність подолання термінологічного безладдя. В давні часи поняття терміну було тісно переплетене з релігійним ставленням до чітко визначеної межі (земельних володінь, а пізніше й понять). Тому, мабуть, не зайвим буде нагадати походження слова термін. В Римській релігії шанували Бога Термінуса, на честь якого 23 січня відзначали свято Терміналії, коли все римське населення сходилося до межових каменів, приносячи від домашніх вогнищ вогонь і складаючи жертву з плодів, меду і молока. Цей ритуал символізував непорушність володінь, як приватних, так і державних. За перенесення межового каменю винуватець ніс кримінальну відповідальність.

В Україні також відомі межові обряди: "побиття на копцях" (хлопчиків ритуально били на скопаній межі, щоб вони запам'ятали межі своїх земельних володінь, після чого пригощали їх ласощами), або "клятва землею" (всі види обрядів присяги, ініціації-посвячення). Цікаво, що 80-ти і 90-літні старожили на початку ХХ ст. ще пам'ятали межі села, на яких над ними в дитячому віці було здійснено цей обряд.

В наш час термін - це спеціальне слово на позначення певних чітко окреслених понять у науці, техніці й культурі. Кожен термін також мусить мати певне межове окреслення. Переступати цю межу не вільно ні науковцям, ні політикам, ні церковникам, якими б ідеологічними міркуваннями вони не керувались. В зв'язку з цим нагадаємо й основні вимоги до терміна: однозначність, стилістична нейтральність, відсутність емоційного чи ідеологічного забарвлення. З цієї точки зору неправильними є такі терміни: примітивна культура (стосовно народної культури, живопису тощо), забобон (народні прикмети, повір'я), поганство, ідолопоклонство (стосовно етнічної релігії) та ін. Як бачимо, в галузі гуманітарно-філософських наук давно відчутна необхідність стандартизації термінології та її узаконення (в словниках, енциклопедіях, наукових виданнях тощо).

Зупинимось докладніше на класичних вітчизняних поняттях і визначеннях етносу та нації, враховуючи також і сучасний стан етнонаціонального відродження в Україні.

Етнос - це кровноспоріднена спільнота людей, яка має: 1) спільну територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спільні родові легенди про походження свого етносу, спільну історичну пам'ять, звичаї та обряди, тобто те, що є його етнічною релігією (рідною вірою).

Бувають часи в історії етносів, коли та чи інша складова втрачається народом (іноді на певний час, іноді й назавжди). Так, приміром, давні євреї втратили землю й мову, але в розсіянні між іншими народами зберегли свою етнічну релігію, яка виявилась тією рятівною соломинкою, що повернула цьому етносу "обітовану" землю і національну мову. З Україною сталося навпаки - саме втрата (насильницьке знищення) етнорелігії спричинила відчуження народу і від рідної мови, і від рідного звичаю, і, частково, від споконвічно українських територій. Все це стало причиною довготривалого поневолення народу і "духовної руїни".

Сьогодні ми все ж маємо рідну землю, відроджуємо рідну мову і виробляємо власне українську національну ідеологію, яка неможлива без повернення до рідних духовних основ. Національна ідеологія навіть найсучасніших націй сьогодні немислима без врахування традиції, народного світогляду, етнічних стереотипів, вироблених народом впродовж століть.

Нам не треба шукати взірців для творення своєї ідеології, вона була вироблена нашими пращурами і передавалася з покоління в покоління. То чи ж треба нам "доганяти Америку" в галузі глобалізації? Відсутність етнічної культури такої "нації" як американці сьогодні очевидна і дається взнаки, бо, незважаючи на високий цивілізаційний рівень життя американців, європейця, вихованого на класичній культурі, вражає рівень бездуховності, дріб'язковість проблем та ідей, які "вилазять" з американських фільмів, літературних чи інших художніх творів. Причина - в "безкореневій системі", яка не має чим живити фантазію як творців, так і споживачів американської культури.

Тому ми відкидаємо американські стереотипні визначення етносу й нації, як такі, що не відповідають нашим класичним уявленням про етнічні спільноти.

Слово етнос походить з грецького etnikos - родовий, народний, язичницький. Терміном етнос позначаємо як донаціональні спільноти (рід, плем'я, народ), так і будь-які етнічні спільноти (включаючи й нації). Таким чином, звідси випливає, що поняття етнос є родовим по відношенню до понять рід, плем'я, народ, нація, які в цьому контексті є видовими. Буде правильно сказати: "трипільський етнос" (стосовно людності трипільської археологічної культури), "скіфський етнос" (стосовно людності скіфської доби), так само, як і "український етнос" (стосовно української нації в сучасному розумінні цього слова).

Отже, етнос - це кровноспоріднена географічна та культурно-історична спільнота людей на будь-якому етапі його етногенези. Терміном етнікос нині прийнято позначати всю сукупність розселених у всьому світі представників того, чи іншого етносу.

Етнос - явище природне. Кожен етнос має свою структуру - ієрархічну супідрядність субетнічних груп, які не порушують його єдності (напр., гуцули, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни та ін. як субетнічні групи українського етносу).

А група споріднених етносів утворює так званий суперетнос (українці, поляки, росіяни, чехи, словени та ін. є водночас слов'янами). Велике розмаїття субетнічних груп і етнічних спільнот, що складають суперетноси є ознакою етнічної сили і живучості великої етнічної спільноти. І навпаки, спрощення етнічної системи свідчить про занепад етносу (наприклад, коли з багатьох етнографічних груп залишається одна).

Слово і поняття нація в своєму розвитку перетерпіло багато різних перетворень. Його історія заслуговує хоча б на коротеньке знайомство.

Нація - в перекладі на українську народ, латинське populus, англійське people, французьке pepl, германське volk [фольк]. Слово нація означає рід, народ, народження, від лат. nasci - народжуватися. В давні часи це слово застосовувалося як до людей, так і до тварин, бо воно означало ще й расу, породу, плем'я. Римляни вживали слово нація на позначення аборигенів сусідніх країн, наприклад "варварів", що в ті часи означало "тубільці" - місцеве населення тієї чи іншої країни (наприклад, Салюст згадує "націю скіфів"). Себе ж римляни воліли називати словом populus, яке застосовувалось особливо до панівної верстви, патриціїв, у протилежність до нижчого стану плебеїв. Перекладаючи біблійні тексти з грецької, римляни акцентували увагу на розрізненні юдо-християнських народів від інших "нехристиян і неюдеїв". Так грецьке слово laos - єврейський і християнський народ, переклали на латину словом populus, а грецьке etnos - народ неюдейський, язичницький, "невірний", переклали словом nacio. За цією аналогією у церковнослов'янському перекладі Біблії щодо християн і юдеїв вживається слово "людіє", а щодо язичників - "языци".

В середньовіччі слово нація вживали в практиці запису студентів до університетів (вказували, з якої країни), членів цехів, орденів та купецьких корпорацій, а також вживали це слово навіть щодо певних груп різного походження "нація поетів", "нація монахів", "нація педантів", що позначало певний тип людей за родом їхньої діяльності, а не етнічної належності. Отже, поняття етнічної належності тоді ще не викристалізувалося, а слово "нація" вживалося в розумінні група, товариство, об'єднання тощо.

Традиція використання слів нація та етнос щодо язичницьких народів зберігалася довгі століття.

Характерним прикладом цього є пастирський лист Віденського собору 1849 р., в якому нація називається "рештками поганства" (тобто язичництва), а різноманітність мов "наслідком гріха відступлення від Бога". В Німеччині в другій половині ХІХ ст. підручники державного права пояснювали слово нація як "родження, що вказує на природний зв'язок, на расу", а народ (populus, polis) "вказує на місто і державу" (за Л. Ребет, с. 8).

Отже, розвиток поняття "нація" не пішов за біблійним зразком. Хоча довгі століття більшість народів користувалися римськими зразками і вважали поняття народ (populus) вищим від поняття нація, однак, від часів французької революції відбулося переосмислення цього терміну. Слово нація стало означати вищий ступінь організації й буття суспільства. Теоретик англійського консервативного націоналізму й противник французької революції Едмунд Берк вживав слова народ і нація як синоніми. А поет Байрон після втрати юдеями батьківщини, назвав євреїв "народом без національності". Німці, як і англійці, нині вживають слова народ і нація як синоніми. В ХХ ст. помітна тенденція до розуміння терміну народ, як природничого, а не політичного поняття, а нація розглядається як народ державотворчий, тобто політично свідомий і спроможний творити свою державу.

Нація за сучасним вітчизняним визначенням - окрема суспільно-культурна спільнота, яка характеризується: "матеріальним, суб'єктивним (душевним) та ідеальним (духовним). Матеріальний компонент нації називатимемо екосом, суб'єктний - етносом і духовний - етосом. Екос включає в себе економіку та територію з природнокліматичними та екологічними особливостями [пор. рідна земля]. Етнос - це, насамперед, сукупність суб'єктів з певними особливостями фізичної будови, побутом, мовою, психологією (психікою) та ін. [пор. кровноспоріднена спільнота]. Нарешті, етос передбачає традиції і звичаї, культуру, релігію, свідомість і самосвідомість, тобто всі духовні цінності даного етносу [пор. рідна мова і рідна релігія]" (цит. з Малої енциклопедії етнодержавознавства, с. 568, а в квадратних дужках - наші вставки. - Г. Л.). Як бачимо, нація визначається загалом тими ж трьома компонентами, якими ми визначили й етнос, тобто кровноспоріднена спільнота, що має рідну землю, рідну мову і рідну віру.

Серед наук про етнос особливе місце займає расологія, яка також нині потребує нового науково-теоретичного наповнення. Довгий час вульгарно-комуністична ідеологія нав'язувала страх навіть до терміну раса, вбачаючи расизм у самому лише вживанні цього слова. Слід, однак, зазначити, що расологія і расизм - нетотожні поняття. Расологія - наука про людські раси, а расизм - привілеї однієї раси і дискримінація чи негативне ставлення до представників інших рас. Як пише російський філософ Володимир Авдєєв: "расове мислення це аж ніяк не засіб образити інші раси, це насамперед бажання підняти й очистити свою власну" (Наследие Предков, 1999, № 6; або Сварог, 2000, вип. 10).

Вже у XVIII-XIX ст. вченими було нагромаджено значну суму фактичних даних про антропологічні відмінності населення земної кулі. Класифікувати ці дані вперше спробував шведський природознавець Карл Лінней у своїй праці "Система природи". Це була ще недосконала система, де в один ряд були поставлені люди і тварини: мавпи, лемури, кажани і т. д. Людей К. Лінней поділив на 4 типи: європейців, американських індіянців, азіатів і африканців. Його сучасник французький натураліст Жорж Бюфон у праці "Природнича історія" вперше увів термін раса, який спочатку вживався переважно для визначення порід свійських тварин, зокрема собак. Бюфон вважав, що людські раси походять з одного кореня.

Слово раса походить від італ. razza - порода. В біології цим словом позначають групу організмів одного виду чи підвиду, яким властиві спільні ознаки. Раси людини - велика група людей, що склалася історично, і об'єднана спільністю походження та сукупністю певних вторинних спадкових фізичних особливостей (будовою тіла, кольором шкіри, очей, волосся, формою голови).

В ХІХ ст. з'явилися дві протилежні теорії походження людських рас: моногенізм і полігенізм.

Моногенізм (від монос - один, і ген - рід). Його послідовники вважали, що всі людські раси походять з одного кореня, біологічного виду. Прихильники цього напрямку (напр., англійський вчений Прічард) стверджували, що людські раси варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду. Їхніми арґументами були такі: кожна раса хворіє одними й тими ж хворобами; змішані раси дають потомство.

Таким чином вони відстоювали видову єдність людства, а расові різноманітності пояснювали залежністю від кліматичних умов. Прічард у своїх працях використовував не тільки дані науки, але й звертався до Біблії, як до найбільшого авторитету. Він навіть зробив спробу визначити колір шкіри біблійного Адама, стверджуючи, що той був негром. Нині прихильники цього напрямку інформують громадськість, що нібито вже встановлено первісний ген всього людства, хоча їхні наукові арґументи досить непевні. І хоча досі офіційна наукова думка віддає перевагу моногенічній теорії походження людства, нині з'являється все більше наукових фактів про історію розвитку людини, які переконливо свідчать, що моногенічна теорія походження людства науково неспроможна.

Полігенізм (від полі - багато і ген - рід) - наукова теорія, за якою раси людини походять з різних біологічних видів. Полігеністи Сен-Венсан, Демулен, Вірей та ін. стверджують, що людські раси виникли в різних центрах Землі незалежно одна від іншої і належать до різних біологічних видів. Їхні арґументи заперечують арґументацію моногеністів: у різних рас різні хвороби (напр., європейці хворіють на лихоманку, а негри - ні, але негри й метиси схильні до сніду, білі - ні і т. д.); здатність до змішування мають не тільки людські раси, але й тварини (напр., вовк і собака, різні види копитних, тощо). Тому ці арґументи виявляються недостатніми для доведення моногенічного походження людства.

Сучасна офіційна расова теорія поділяє людство на три раси: європеоїдну, негроїдну й монголоїдну. Чомусь сучасна класифікація, зберігаючи назви для рас (білі, жовті, чорні), не залишила місця для американських індіянців (червоних). Пояснюють це тим, що індіянці ("америнди") та полінезійці є "пережитками давньої білої раси, котра поширилася ще до того, як поділилися європеоїди і монголоїди" (білі й жовті). В науці вони отримали назву "австралоїдів". В зонах контактів великих рас існує цілий ряд перехідних і змішаних расових типів. Крім цієї морфологічної класифікації людства, існує ще й генетична класифікація, яку можна зобразити у вигляді дерева з двома стовбурами, 5 гілками і 25 локальними расовими типами (див.: Додатки, таблиця 1).

Стверджуючи, що все людство - єдиний біологічний вид, моногеністи намагаються довести, що всі раси однаково здатні до культурного розвитку. Хоча такий висновок можна зробити і в тому разі, якщо б усе людство походило і від різних біологічних видів, бо расові чи культурні відмінності ще не означають вищості чи нижчості певної раси, а говорять лише про їхню різноманітність, що ні в кого не викликає сумніву. Сучасні найновіші досягнення методології досліджень у галузі расології, зокрема праці російських вчених Г. Хіть та Н. Долинової (Расовая дифференциация человечества, М., 1990) доводять, що всякі розмови про видову єдність людства - є ненауковими вигадками, бо, на думку авторів: "Основні расові гілки людства є оригінальними, самостійно сформованими підрозділами людського виду" (цит. за Авдєєвим).

Таким чином, страх перед расологією і етнічною проблематикою породжується, насамперед, комплексом расової чи національної меншовартості певних етносів (рас) і виступає як їхня захисна реакція у світі етнічно свідомих спільнот, тому їм же і вигідно доводити, що расові відмінності не мають ніякого значення. Дуже часто такі прихильники "інтернаціоналу" прикриваються лозунгами рівності й демократії, як це ми бачимо на прикладах християнства і комунізму. Однак, свідомі представники сучасних націй занепокоєні сучасним розмиванням етносів і розуміють, що надмірне змішування народів і рас призводить до смерті етносів (напр., загроза зменшення етнічних французів у Франції, червоношкірих аборигенів у США та ін., заміна моноетнічних спільнот поліетнічними сумішами).

Вивчення особливостей кожної з рас поглиблює наші знання про життя в цілому і про культурогенез зокрема. Так, російський релігієзнавець Віктор Безверхий доводить, що різні раси по-різному адаптують набуті від інших народів культурні цінності. На його думку, біла (арійська) раса творчо засвоює культуру. Жовта раса (китайці, японці, монголи) схильна до консервації набутих культурних знань, тобто вона зберігає те, що прийшло від інших в незайманому, сталому вигляді. В середовищі чорної раси (негроїди) привнесені цінності деградують, тобто з часом знищуються. Метиси (семіти, араби) схильні до змішування, викривлення, культурних цінностей інших народів так, що часто запозичене надбання перекручується до невпізнанності, перетворюючись на свою протилежність (за кн.: В. Безверхий. История религий. - М., 1998).

Це цілком природно, адже метиси не є окремою расою, а тільки генетичною сумішшю різних рас і зберігають у залишкових формах ознаки кожного з батьків. І це не є образою, а лише незаперечним природним фактом, який повинні усвідомлювати ті, хто вступає в міжрасовий шлюб. Те саме стосується й культури метисів, часто вони сприймають культури обох батьків і можуть бути носіями двох або кількох культур (як правило, в синкретичному чи еклектичному вигляді) одночасно.

Кожна раса може поділятися на різні етноси, нації. Нація ж не може включати в себе представників різних рас, бо поняття раса є родовим по відношенню до поняття нація, яке в даному контексті є видовим. На жаль, деякі українські етнологи, запозичивши нові американські віяння в науці про етнос, твердять, що до однієї нації можуть належати представники різних рас. Ця думка хибна, оскільки йдеться не про громадян якоїсь держави, де можуть бути представники різних рас, націй і етнографічних груп, а про представників спільного родового походження. Будемо сподіватися, що час внесе свої корективи у вирішення проблем раси, етносу, нації.

Кількість фактичного матеріалу про етноси, їхню історію та культуру величезна, однак відповіді на питання, що таке етноси, яка їхня природа, взаємозв'язки, причини виникнення і зникнення, закономірності розвитку - все ще немає. Тому й з'явилась нова галузь теоретичних знань про етнос.

Етнологія - це теоретична і водночас природнича наука про походження, розвиток та сучасне життя етносів, їх взаємодію, закономірності історичного та культурного розвитку. Етнологія користується здобутками біології, географії, біофізики, біохімії; а також гуманітарних наук: історії, філософії, лінґвістики, суспільствознавства, етноґрафії, фольклористики та ін. для теоретичного узагальнення знань про етнос.

Всі ці науки, безперечно, пов'язані між собою. Про це знали вже древні мудреці. Відомий також вислів М. Т. Ціцерона: "Всі науки, що виховують освічену людину, ніби зв'язані між собою спільними ланцюгами і до певної міри споріднені одна з одною". Нині, справді, відбувається своєрідне взаємозаглиблення (взаємопроникнення) наук, яке називають інтеґрацією наук.

Етнологія близька до етноґрафії, але має свої особливості. Відмінність між етноґрафією і етнологією полягає насамперед у тому, що етноґрафія лише накопичує відомості та описує знання про етноси, а етнологія теоретично узагальнює ці знання і виробляє методику їх вивчення.

Етнологія як наука, звичайно, не може змінити закономірностей етногенезу, але може застерегти людство від бід, яким можна зарадити.

Так наприклад, етнологи застерігають людство від надмірного етнічного змішування, бо це в кінцевому підсумку призвело б до спрощення етнічної різноманітності й виродження людства загалом. Російський етнолог Л. Гумільов стверджує, що в здорового етносу завжди є шлюбні обмеження. Шлюби поділяються на два типи: ендогамні (тобто внутрішні, у межах свого етносу) і екзогамні (тобто зовнішні, з представниками іншого етносу).

Етнопсихолог Ю. Бромлей вважає ендогамію своєрідним етнічним бар'єром, засобом самозбереження етносу, бо ендогамна сім'я передає дитині відпрацьовані протягом віків стереотипи етнічної поведінки, в той час як екзогамна сім'я передає дитині два стереотипи, які взаємно поглинають один одного (Очерки теории этноса. - М., 1983). Отже, екзогамію розглядають як руйнівний (деструктивний) чинник.

У тваринних популяцій нема шлюбних обмежень, однак змішування (як, наприклад, вовка із собакою) відбувається лише за виняткових обставин, коли популяції загрожує знищення. Так само і в людських етносах: прагнення до етнічного змішування ("оновлення" крові) виникає в тих народів, яким загрожує виродження. Цікаво, що й комуністична ідеологія всіляко пропагувала міжнаціональні й міжрасові шлюби (згадаймо, приміром, кіномистецтво, літературу та ін.).

Предметом етнології України є наукові знання про етногенетичні та етнокультурні процеси в їхньому зв'язку з теорією етносу та історією народів України.

Завдання етнології України:

1. Вироблення теоретичних засад науки про етнічні спільноти, їхній взаємозв'язок і взаємодію.

2. Осмислення сутності та тенденцій сучасної науки про етнос.

3. Систематизація знань з дотичних до етнології наук: історії, філософії, естетики, теорії етносу, історії культури, фольклористики, етноґрафії та ін.

4. Перегляд деяких стереотипних положень етнології (націології) через призму сучасних наукових знань та процесів світового етнічного ренесансу.

5. Вивчення етнічної історії народів (національних меншин) у контексті загальної етнічної історії України.

6. З'ясування ролі й місця українського етносу в європейському та світовому контексті.

 

 

Тема 2.  ЕТНОСФЕРА ЯК ЧАСТИНА БІОСФЕРИ

 

1. Поняття біосфери та етносфери


Ми вже з'ясували, що етнос - природне явище. Як відзначили ряд учених ХХ ст., етнос пов'язаний з біосферою і соціосферою. На думку акад. В. Вернадського, етнос має спеціальне призначення в будові біосфери Землі. На думку Л. Гумільова, схема розвитку етносу "рід - плем'я - народ - нація" розкриває саме суспільний, а не етнічний бік цього явища.

Зазначимо, що суспільне може існувати як у межах етнічного, так і в межах міжетнічного. Наприклад, кожна особа у межах свого етносу має коло "своїх" і "не своїх", які однак, по відношенню до іноземців стають в цілому "своїми". У межах одного етносу можуть існувати різні станові, професійні, релігійні, громадські, політичні об'єднання. На міжетнічному рівні також можуть існувати суспільні об'єднання на зразок екологічних, гуманітарних та ін. Міжнародних організацій. Однак, родо-плем'яні етнічні групи (родичі) завжди виявляються стійкішими від суспільних. Політичні ж утворення (держави), як можемо прослідкувати протягом багатьох тисячоліть, відрізняються від етнічних і мають меншу стабільність.

Поняття "біосфери" (що буквально означає "область життя") введене в науку французьким біологом Ламарком на початку ХІХ ст.

Біосфера - це: 1) біомаса всіх живих істот; 2) продукти їхньої життєдіяльності (ґрунти, кисень, повітря, залишки тварин і рослин, які загинули давно і забезпечили для нас можливість існування).

Всю сукупність живих організмів В. Вернадський назвав "живою речовиною". На його думку, жоден живий організм на поверхні Землі не є вільним. Всі організми нерозривно й тісно взаємопов'язані з навколишнім середовищем, - перш за все харчуванням і диханням. Людство, як жива речовина, пов'язане з біосферою Землі. Жива речовина за вагою складає дуже малу частину планети - близько 0,25 %, - і є ніби суцільною тонкою плівкою на поверхні суші, в тропосфері (нижній частині атмосфери, на висоті близько 8-18 км, в лісах, полях), а також проникає через океан. На суші глибина живої речовини сягає трохи менше 3 км. Поза біосферою живої речовини нема.

Історія живої речовини - це повільна зміна форм життя, форм живих організмів, генетично безперервно пов'язаних між собою від одного покоління до іншого. Ноосфера (від гр. nооs - розум) - сучасний стан еволюції біосфери в геологічній історії Землі, дослівно означає "розумна оболонка Землі". Все це - енерґія. Насамперед, енерґія Сонця - це максимум, який споживає Земля. Нам цієї енерґії треба стільки, скільки ми здатні спожити, а більше не потрібно, бо це створило б тепличний ефект. До цієї енерґії додається енерґія Землі й енерґія космосу.

Етноси як біологічне, історико-культурне та геоґрафічне явище складають етносферу Землі - простір, який заселяють етнічні спільноти. Отже, етносфера Землі є частиною її біосфери.

Нині населення світу складає 5 млрд. чол., а це приблизно 3 - 4 тис. народів. Найбільші етноси в світі нараховують понад 100 млн. чол. До таких етносів належать китайці, японці, бразильці, бенгальці.

Традиційно такими вважають себе й росіяни, що викликає ряд сумнівів, оскільки вони вже мають ознаки поліетнічної спільноти (пор.: швидке зростання кількості росіян за останнє століття сталося не за рахунок природнього приросту, а внаслідок асиміляційної політики Радянської імперії, коли представники поневолених етносів записували себе росіянами). Дехто із зарубіжних етнологів зараховує до таких найбільших етносів і американців, хоча вони з самого початку не становили й не становлять моноетнічної спільноти. Існують також і найменші етноси, що складають від 100 до 10 чоловік - це народи оума і біна, які мешкають в Папуа (Нова Ґвінея).

Етнічна енерґія. Якщо Всесвіт - це сукупність взаємодіючих енерґетичних систем, які розвиваються за єдиними законами, то й етносфера підлягає тим же космічним законам взаємообміну енерґії. Енергія (з гр. еnerheia - діяльність, рухливість) це: 1) загальна міра всіх форм руху матерії; 2) у переносному значенні - наполегливість, рішучість у досягненні мети (Словник іншомовних термінів). За В. Вернадським, сила етносу - в енерґії живої речовини біосфери. Таким чинам, можемо продовжити цей ланцюжок. Кожна особистість створює навколо себе енерґетичне поле, яке спрямовує її емоції, психологію й поведінку до певної вібрації біострумів. При взаємодії осіб зі спорідненими біострумами створюється єдиний біоритм, сильне біополе всієї громади. А це можливе лише в суспільстві кровноспоріднених людей, які мають спільний менталітет, спільні морально-етичні і світоглядні орієнтири. Отже, етнічна енергія - це сукупність і взаємодія енергій всіх представників даного етносу.

Оскільки етнос - це певна система генетичних зв'язків, то він має більший чи менший ступінь певної етнічної енерґії.

Можемо встановити й загальні закономірності функціонування етнічної енерґії:

1. Чим менше в етносі чужоетнічних генів, тим вищий ступінь його етнічності, тим сильніша його енергія.

2. Чим сильніша енерґія етносу, тим краще живе кожен його представник і народ в цілому, тим міцніша його життєздатність.

3. Чим слабша його енергетика, тим менш дієздатним стає етнос, тим швидше його енерґію поглинають інші етноси, знищуючи його самобутність (тобто такий етнос стає енерґетичним донором для інших етносів).


2. Етнокультура як етнозберігаючий чинник
 

Поняття культура вперше запропонував Марк Тулій Цицерон для визначення філософії, як "культури ума". В перекладі з латини слово культура означає догляд, освіта, розвиток. У Давньому Римі воно вживалось у значенні "обробіток землі для забезпечення її родючості". За Цицероном, філософія є культурою тому, що як і землеробство, вона обробляє розум для кращого плодоношення - тобто вироблення думок. Таким чином, глибинне значення слова "культура" стосується двох основних видів людської діяльності: матеріальної й духовної. Перша - це діяльність щодо перетворення природи на благо людини (землеробство), друга - діяльність для вдосконалення духовних сил людини, її розуму (філософія).

В сучасній науці існує понад 200 визначень культури. Найзагальнішим з них є визначення культури як: 1) системи позабіологічних способів оформлення різних видів людської діяльності; 2) сукупності культурних надбань кожного з народів.

Історія культури тісно пов'язана з процесом соціоантропогенезу, тобто виникнення й розвитку людини і суспільства. Культура твориться людиною і культура ж творить (окультурює) саму людину. Історично першою формою людської свідомості є її родова свідомість, тобто уявлення про єдинокровне походження певного роду від спільного предка. В релігії це знайшло своє відображення у формах тотемізму.

Тотем (від індіанського алголкінського от-отем - його рід) тварина чи рослина, що є об'єктом культу етнічної спільноти (роду, племені) як його родоначальник і охоронець, а також є знаком належності до певного роду, і його кровної відмінності від інших сусідніх родів (тобто тих, хто має інший тотем). Тотемом також називають герби й символи із зображенням тотемних тварин чи рослин. Родова самосвідомість, відображена в культурі, також має тотемічний характер: культура є продуктом діяльності "культурного героя" того чи іншого етносу. І хоча культурний герой не обов'язково виступає як родоначальник, але він є яскравим представником свого етносу і здійснює якісь подвиги чи здобуває певні блага для свого народу. У греків це - Прометей, у слов'ян - отець Орій або Геракл (самі греки писали саме про його слов'янське походження), у германців і скандинавів - Одін, у давніх шумерів - Ґільґамеш, у естонців - Калевіпоеґ, у євреїв - Мойсей і т. д.

В кожного з народів формувалася міфологема Божественного походження етносу та священне значення окремих етнічних символів. Так, синам прапредка скіфів Таргітая з неба падають золоті дарунки: плуг з ярмом, сокира і ритуальна чаша, що стають символами відповідно землеробства, ремесла й духовної культури (релігії).

Етнічна культура виникає природнім шляхом, у межах певної етнічної території і не поширюється за межі цієї території. Етнічна культура, яка вийшла за межі своєї етнічної території і поширилась серед інших народів перестає бути етнічною, змішуючись з іншими культурами вона набуває синкретичних форм, інтернаціонального змісту і стає глобальною. Глобалізація духовної культури, що виявляється насамперед у релігії, набуває загрозливих для етносів форм, бо в кінцевому підсумку призводить до нівеляції етнічності, як у духовному, так і в фізичному (біологічному) планах.

Такий стан речей буває вигідним тій чи іншій системі. Так, комуністична ідеологія відокремлювала культуру від етнонаціонального простору, шукала ідеалу якихось універсальних "загальнолюдських цінностей" на противагу національним. Однак, такі тенденції можуть розвиватися до певної критичної межі, коли в рух приводяться інші природні механізми регуляції етнонаціональних процесів. Коли виникає загроза буттю певного етнічного світу, тоді з'являється поштовх до вирішення життєво необхідної проблеми етнокультури.

Отже, культура має етнозберігаючу функцію:

  • відокремлення певного етносу від інших за принципом "ми - вони", "свої - чужі";

  • забезпечення духовного самоусвідомлення національної спільноти;

  • через збереження свого етносу, забезпечення єдності й різноманітності етнічної картини світу;

  • збереження етносфери Землі, а отже збереження біосфери - виживання людства загалом.

Природній розвиток етнокультури має таку особливість: у процесі життєдіяльності етносу його природна культура зазнає еволюційних змін (шліфується, збагачується, вдосконалюється) і є самодостатньою на будь-якому етапі розвитку свого етносу, а також стає засобом самозбереження етносу.
 

Важливою особливістю етнокультури є етнічна самоідентифікація, тобто усвідомлення своєї належності до певної етнічної спільноти, що виявляється насамперед через відоме вже на первісних етапах розвитку суспільства "ми - вони". Критеріями етнічного ототожнення є:

  • територія; держава;

  • мова, антропологічний тип;

  • етнокультурні ознаки (одяг, національні риси побуту тощо);

  • національна поведінка, зумовлена національним характером, що спирається на традиційну звичаєвість;

  • етнічна релігія.

Класичне визначення етнічної культури ґрунтується на уявленні про неї, як про локальне явище цілісного процесу світової культури (локальний від лат. locus - місце, отже місцевий, "той, що не виходить за визначені межі").


Отже, етнічна культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом впродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження (рідна мова, рідна релігія) і не включає імпортних зразків (напр., світові релігії).

По-справжньому високій етнокультурі нема потреби виходити за межі свого етносу і нав'язувати свої етнокультурні зразки іншим народам. Водночас, бажання народів знайомитись із етнічними культурами інших народів є природним, що аж ніяк не означає запозичення чужих культурних надбань, а тим більше знищення своїх власних на догоду чужим культурам. Різниця між національними культурами різних етносів полягає, насамперед, у процесі вибору-добору тих, чи інших компонентів. Запозичується від інших лише те, що зрозуміле, близьке ідейно, естетично й етично.

До речі, консервативні нації (приміром, японці) негативно ставляться до такого роду запозичень, коли їхні звичаї намагаються перейняти інші народи (наприклад, чайну церемонію, театральний стиль, тощо). Логічно, що представники іншого етносу свідомо чи несвідомо псують первісні етнічні зразки.

Японці не дозволяють також вивозити з країни вироби декоративно-прикладного мистецтва, особливо автентичні народні вироби ручної роботи. Для них ці речі мають в стократ вищу цінність, ніж, скажімо, будь-який електронний пристрій, калькулятор чи годинник, які вони залюбки дарують як сувенір. Автентичні вироби в японців набувають значення священних реліквій, які зберігають енерґію нації.

У зв'язку з цим доречно порівняти. поняття культури і цивілізації. Якщо культура - це внутрішній суб'єктивний творчий акт, то цивілізація - зовнішній, об'єктивізований організаційний процес. Культура від латинського kult - обряд, поклоніння; а цивілізація - від латинського civitas - місто (організоване життя, рівень суспільного розвитку). Культура є наслідком творчості людини, її натхнення, духовних потреб. Цивілізація - вироблення речей механічними способами. Культура - національна, локальна; цивілізація - інтернаціональна, глобальна.

Важливим чинником культуротворення є праця, як спосіб створення культурних цінностей. Праця - це цілеспрямована діяльність, яка потребує витрати часу і зусиль. Наприклад, життєзабезпечення: добування їжі, спорудження житла і т. д. - все це можуть робити і тварини (полювання на менших звірів, будівництво гнізда, нори, бджолині соти тощо). Навіть відомі випадки, коли тварини користуються палицями, камінням (мавпи), або роблять якісь цілеспрямовані дії (ворона розмочує в річці сухар) та ін. Однак, під працею маємо на увазі не використання знарядь праці, а виготовлення їх власноручно. А це вже сфера розумової діяльності.

В. Вернадський включив людство до складу живої речовини планети Земля, вказавши тим, що людина і природа єдині. Феномен життя ми не можемо пізнати лише через його соціальну форму, іґноруючи його біологічну основу, невід'ємною частиною якої є етнічність.
 

Зв'язок соціального і біологічного можемо прослідкувати на рівні культури за такою схемою:

  • Людина є творцем культури.

  • Людина належить до етносу.

  • Етноси мають свої біологічні відмінності.

  • Етнос проживає на певній території, з певним кліматом і природою.

  • Територія "диктує" етносу спосіб господарства, тип виробничої діяльності.

  • Виробнича діяльність і природа краю виробляють національну вдачу (характер) і традиційну звичаєвість.

  • Етноси й створюють свою матеріальну базу для етнічної культури, пропущеної через національну свідомість свого біологічного типу, природу своєї землі, традиційний спосіб життя, стереотипи національної поведінки, які диктує їм національний характер і традиційна звичаєвість, що, в свою чергу, є основою соціальних зв'язків.

 

Таким чином, етнічне не розчиняється в соціальному, навпаки, воно впливає на соціальне. Етнічне існує завжди, навіть у несприятливих умовах, у прихованих формах. Вивчення культури етносу неможливе без знання сутності самого етносу, його походження, етногенезу, геокультури. Саме етнічне впливає на тип культури, її особливості. Отже, культури не існує поза етносом. Етнокультура виступає своєрідним генератором життя, упорядником життєвого хаосу в системі "лад - безладдя" (космос - хаос), де етнічне, національне - це стуктурований упорядкований лад (космос), а інтернаціональне (змішане, синкретично-еклектичне) - це безладдя (хаос).

Великі поліетнічні держави сьогодні довели людству свою неспроможність задовольнити національні потреби етносів, які входять до цих спільнот. Розпад Радянської імперії, в якій уявлення про рівноправність націй трималося на демаґоґічній брехні, - наочний тому приклад. Народи, що входили до союзу, сподівалися на збереження власної самобутності, створення сприятливих умов життя і всебічного культурно-національного розвитку на основі принципів рівності й справедливості. Їхні сподівання виявилися марними, їх нахабно обдурили. Але рано чи пізно терпець уривається. Як відомо, між різними етносами можуть виникати суперечності, що цілком природно, бо для таких суперечностей є історичні, культурні, релігійні, економічні та інші підстави. І якщо порушується їхній статус, їхні права, або ставлення одне до одного, тоді виникають етнічні конфлікти, що й призводять до розпаду цієї штучної неприродної системи.

Проте, ідеї "добровільного" злиття націй зазнали краху не тільки в СРСР, але й у Чехословаччині, Югославії, що розпалися на національні "квартири".

Асиміляція, про яку мріяв В. Ленін, виявилася неспроможною не тільки в союзі (соціалістична система), але й у США (капіталістична система). Не вийшло перетворення багатьох націй ні в єдиний "радянський народ", ні в єдину "американську націю".

На думку деяких американських дослідників, етнічна різноманітність американського суспільства, поділила американську націю на два класи: один расово змішаний і багатий, другий - расово визначений (темношкірі та червоношкірі аборигени Америки) і бідний. Це не могло не загострити і національну нерівність. Але ідея асиміляції оформлялася в привабливу оболонку "рівних можливостей" для всіх національних груп, декларацією свобод і демократії нового інтернаціонального типу суспільства. Та природа взяла гору. Еміґранти з різних країн намагалися зберегти свою мову, релігію, традиції в іншомовному оточенні, уникнути розтоплення в інтернаціональному "казані". Уже з 60-70-х років американські дослідники констатують відокремлення різних еміґрантських етнічних груп, що постійно поділяють американське суспільство за етнічними ознаками.

У колективній монографії "Український досвід у Сполучених Штатах" (1979) Пол Маґочі пише, що "Ставати етніком стало своєрідною модою... Протягом останніх кількох років ми всі чули про відновлення інтересу до етнічності, або ж, так званого, етнічного відродження, що має місце у Сполучених Штатах. Багато хто правильно помічав, що саме зростання чорно-американської свідомості у 1960-х роках стало стимулом для білих етників почувати себе більш вільними у проявах своїх власних етнічних основ походження. Кілька років тому американці намагалися приховати своє іноземне походження, а сьогодні міріади ґудзиків, афіш, тенісок з повагою проголошують, що їх власники - італійці-американці, греко-американці, українці-американці та інші. Саме святкування, присвячене 200-річчю Сполучених Штатів, дало офіційний дозвіл найвищих урядових кіл на збереження і пропаганду етнічної самосвідомості" (за кн.: Нація і держава / Під ред. акад. Ю. Римаренка. - К., Донецьк, 1998. - С. 493-497).

За переписом 1980 р. тільки 16,6 % записали себе просто американцями, відмовившись назвати своє етнічне походження.

Таких жартома назвали "бездефісними білими американцями" (бо решта - 83,4 % - вказали свою справжню національність і через дефіс написали "американець". Отже, "американська нація" досі лишилася "неперевареною" в інтернаціонал-демократичому котлі.

Етнічний феномен завжди був і буде сильним політичним фактором, а етнічна ідентичність для багатьох народів залишається метою життя. Декларування себе як "человека мира" (тобто інтернаціоналіста, космополіта, безнаціонала) нині виглядає як екологічне безкультур'я.

Збереження етносфери Землі сьогодні, як і завжди, є невідкладним екологічним завданням усього людства.


Висновки:


1. Зникнення етнічної різноманітності біосфери в кінцевому підсумку може призвести до виродження людства загалом;

2. Легковажне використання чужої теоретичної бази в питаннях етносу не завжди може бути корисним для української державотворчості;

3. Якщо хочемо зберегти свої етноси, наше завдання - підвищувати рівень моноетнічності кожного народу;

4. Культура, яка покликана зберігати етнос, має бути насамперед етнічною;

5. Перегляд існуючих наукових і культурних стереотипів, повернення до своїх витокових праджерел - є прогресивним явищем, особливо на критичних межах історії етносів.

 

 

Тема 3.  АНТРОПОГЕНЕЗ, ЕТНОГЕНЕЗ І КУЛЬТУРОГЕНЕЗ

 

Вивчаючи етногенетичні процеси на території України, маємо звертати увагу, насамперед, на біологічний тип людності, водночас не забуваючи й про етнокультурогенез.

Етнічною основою української культури, за М. Грушевським, є автохтонне населення України, починаючи з доби пізнього палеоліту.

Тяглість (безперервність, спадкоємність) культури забезпечується самою землею проживання етносу. Геокультура - (від гр. гео - земля, Гея - грецька Богиня, тотожна нашій Матінці-Землі). Геокультура - поняття статичне, воно залишається сталим впродовж багатьох тисячоліть, незважаючи на динамічні зміни, циклічні періоди відродження і занепаду, моду та інші тимчасові чинники. Загальновизнаним у науці є твердження, що кочові етноси не спроможні творити культури без тривалого зв'язку з певним географічним місцем. Без цього нема тяглості традиції. Л. Гумільов, підкреслюючи "мозаїчність антропосфери" (різноманітність етнічного обличчя Землі), зазначив, що етнос - це "явище географічне, завжди пов'язане з місцевим ландшафтом, який годує адаптований етнос" (География этноса в исторический период. - Л., 1990, с. 17).

Термін "геокультура" вперше застосовував український вчений Євген Маланюк (Нариси з історії української культури). Професор Володимир Шаян писав: "Ми не шукали нашої землі, блукаючи сорок літ по пустині. Вона була дана нам споконвіку" (Віра Предків Наших, 1987, с. 75). В цьому глибока сутність нашого українського закорінення в рідну землю і пояснення своєрідного феномену, що проявився у кількасотлітніх намаганнях цілої плеяди українських вчених доводити і послідовно відстоювати автохтонність нашого народу на теренах України.



1. Антропогенез і теорії походження homo sapiens


Перш ніж розпочати розмову про етногенез - походження етносу, доцільно з'ясувати сучасні наукові погляди на походження самої людини.

Антропогенез - (від грецького antropos - людина і henetis - виникнення) - процес виникнення і формування фізичного типу людини.

За біблійними текстами (як можемо порахувати, вказується конкретна дата), нібито світ створений з волі Бога Ягве в 4004 р. до н. ч. Християнська церква проповідує цю догматичну "істину" й досі, і, як це не парадоксально, але багато освічених людей продовжують вірити в її незаперечність.

Однак, наукові факти - річ уперта і з ними не можна не рахуватися. Існування нашої планети Земля за сучасними науковими даними оцінюють близько 5 або 4,5 мільярдів років. Найновіші антропологічні дослідження свідчать, що початок антропогенези збігається з раннім давньокам'яним віком, або раннім палеолітом. Австралопітек виник 3-4 млн. років тому, людина вміла - "homo habilis" - 2 млн. років тому, а людина прямоходяча - "homo erectus" - з'явилась від 1 млн. років до 300-150 тис. років тому.

В Україні найдавніші людські поселення датуються 1 мільйоном років (стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, де розкопано 16 культурних шарів, що свідчить про довге безперервне життя людської спільноти на цьому місці). Ці перші люди в Україні, названі в науці архантропами (в перекладі з грецької дослівно "первісні люди"), стали пращурами неандертальців. Як вважають вчені, ці люди заселили Україну з півдня Центральної Європи через Балкани. Вони розселились у Закарпатті, Наддністрянщині, на території сучасної Житомирщини, в Подніпров'ї, Приазов'ї, в Криму. Архантропи вже користувалися природнім вогнем (від блискавки), хоча ще не вміли самі його видобувати.

Неандерталець - людина кам'яного віку (він же ще має назву палеоантроп - викопна людина) зафіксований і датується археологами в Україні, як тип, що жив 150 тис. років тому. Однак, існує загадка, на яку вчені ще не мають достатньо арґументованої відповіді. Неандерталець дуже відмінний від homo sapiens, до того ж, дуже швидко в порівнянні з попередніми етапами людина розумна витіснила неандертальця. Як же могла істота з масивним обличчям, похилим чолом і виступаючими вперед важкими щелепами так швидко перетворитися на витонченого homo sapiensа? Адже всі зовнішні ознаки неандертальця свідчили про його повну безвихідь у розвитку. Отож неандертальця логічніше вважати останньою ланкою антропогенезу, а не людиною справжньою. Вважають, що деякі гілки неандертальця вимерли, не здолавши поріг остаточного олюднення. 30-40 тис. років тому антропогенез закінчився. Від кого ж тоді походить людина розумна?

Нині цю особливість намагаються пояснити формуванням родової організації неандертальців, які нібито вже зрозуміли шкідливість кровозмішання.

Саме шлюби з представниками сусідніх родів покращили людську породу. Арґумент суттєвий, однак, як швидко це могло статися? На думку мовознавця А. О. Білецького, антропогенез може бути зовсім не пов'язаним з глотогенезом (виникненням і розвитком мови). Нині вже очевидно, що ця загадка аж ніяк не може бути вирішена з допомогою теорії Дарвіна.

Так само й моногенічна теорія походження людства виявляється неспроможною пояснити, як від одного типу людини виникли різноманітні раси й етноси. Як могли люди з одного реґіону так швидко розселитися по всій земній кулі? Арґументація щодо відмінностей клімату не витримує ніякої критики. Тому виникнення етносів може бути логічно пояснене, лише за умови, якщо прийняти полігенічну теорію походження людства, чи поліцентричне виникнення людських спільнот (навіть у різний час і на різних континентах). Можливо, й мовні сім'ї також формувалися в різних расах окремо одна від одної. Отже, не могло бути й спільної єдиної "прамови" для всього людства.



2. Етногенз і культурогенез як наукові поняття



Етногенез або етногенеза (від гр. еtnos - плем`я, рід, народ і henetis - походження, породження) - сукупність історичних явищ і процесів, пов'язаних із формуванням специфічних людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мови, культури та психології (МЕЕДЗ, 60).

Первісне значення слова етнос в грецькій мові означало "сукупність однакових живих істот: зграя, рій, група". Сучасне значення цього слова стосується виключно людських спільнот: "тварини не належать до етносу" (Л. Залізняк). Ю. Бромлей визначив етнос як "групу людей зі спільними культурними традиціями і з почуттям тотожності". Уже на ранніх етапах людської історії складалися найдавніші етнічні образи - характеристики сусідів і віддалених племен.

 

Стадії й ланки етногенези:

  1. Найнижчою ланкою в етнічному ланцюгу первісного часу є родова етноодиниця (або гетерогенна община), яка складається з кількох родів, об'єднаних спільними мовно-культурними і господарськими традиціями та спільною самосвідомістю. Такі спільноти, як правило, складалися з кровних родичів, які брали жінок і чоловіків із сусідніх родів, у які так само віддавали заміж своїх дочок.

  2. Сукупність родових етноодиниць складала окрему етнічну групу - протоетнос. Зростання родів спонукало людей освоювати нові території, відокремлюватися, але зберігати пам'ять роду. Під час війн такі роди об'єднувалися для спільної відсічі ворога. Сукупність родів складала плем'я.

    Такі групи вже мали спільні культові місця, надавали взаємодопомогу при необхідності воєнних дій в разі зовнішньої загрози. В межах певного реґіону такі етнічні групи мали свою окрему ендогамну спільність.

    Протоетнос - сукупність родових общин, пов'язаних кровною спорідненістю, шлюбними та дружніми зв'язками. Доба формування етнічних спільнот почалася в мезоліті. Розпорошеність родичів по різних господарських колективах сприяла формуванню спільної (або схожої) мови, а також, мабуть, і самоназви. Ознаками протоетносу є: спільна територія, спільна або схожа мова, усвідомлення власної своєрідності, тотожності з представниками своєї спільноти та відмінності від інших спільнот. Поява великих могильників цього часу свідчить про нове розуміння і осмислення смерті, духовне значення предків у житті спільноти. Виробляються обряди єднання общин після сезонних господарських робіт (тимчасового розпорошення): зустрічі близьких людей, укладання шлюбів, посвята молоді в дорослих мисливців, вікові ініціації тощо.

  3. Ширше розселення споріднених мовно-культурних протоетносів перейшло в контактні етнічні спільноти, які були об'єднані культурно-господарськими і образно-емоційними особливостями. За часів неоліту та енеоліту з них уже виокремилися корейсько-японська, тюрко-монгольська, алтайська, балто-слов'янська та інші мовні гілки. Неоліт - остання доба кам'яного віку. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період "неолітичною революцією" - це був кардинальний поворот в історії людських спільнот - на місце мисливства та збиральництва (привласнюючих форм господарства) прийшло землеробство й скотарство (відтворюючий тип господарства).

    Винайдення посуду докорінно змінило харчування людей: варена їжа, смажена риба, печені коржі. Стало можливим зберігати воду, виготовляти напої, зберігати продукти (квасити, солити). Другим важливим винаходом стало прядіння і ткацтво. Волокна диких рослин (конопель, кропиви, льону, лика дерев) служили матеріалом для прядіння ниток. Винайдено плетіння з допомогою гачка. Відбувалось окультуренння рослин: в VII тис. до н. ч. в Малій Азії окультурено льон, в Індії - бавовну. Одомашнення вівці й прядіння вовни сприяли виготовленню теплого одягу. Осілість людських спільнот зміцнила сім'ю, що дало змогу вести власну родинну генеалогію.

  4. Ще крупнішою стала, так звана, макроетнічна спільнота. Якщо в мезоліті на Землі було кілька мільйонів чоловік, то в V тис. до н. ч. - вже 30-50 млн. чол., а на початку І ст. н. ч. - 250 млн. чол. Збільшення кількості людей на Землі стало причиною нових розселень а водночас і формування нових суспільних відносин. Виникають майнова і суспільна диференціація. Необхідність розселення цих макромовних груп з часом спричинилася до урізноманітнення господарсько-культурних типів і мовної диференціації. За дослідженнями російського генетика М. Вавілова, центри виникнення землеробства збігаються з осередками одомашнення тварин і розвитку скотарства. Таким чином постулат про скотарство як виключну рису кочового етносу не можна вважати неспростовним. А отже, слід переглянути й етнічні межі скотарських племен на території України, не вважаючи їх виключно іноетнічними по відношенню до землеробів, але й, можливо, професійними.

 

Етнокультурна ситуація часів неоліту в Україні представлена:


1) Бузько-Дністровською і Сурсько-Дніпровською культурами, що мали вже відтворювальний тип господарства;

2) культурами Старчево-Кереш-Криш, Мальованої кераміки (в Закарпатті), Лінійно-стрічкової кераміки (на Поділлі й Волині), етнічними спільнотами, що були землеробами і скотарями;

3) а також залишалась значна частина населення з традиційним привласнюючим господарством - мисливці;

4) водночас з Побужжя просуваються групи балканського населення середземноморської раси.

 

Енеоліт - перехідна ланка від кам'яного віку до віку металів: з'являються перші речі з міді, потім - бронза (сплав міді з іншими металами), далі - залізо.

 

3. Поняття етнічної батьківщини


Етногенез народу здійснюється в певному етнокультурному ареалі (лат. аrea - простір, зона поширення видів тварин, рослин, корисних копалин, етносів тощо). Отже, етнокультурним ареалом вважається історико-географічне місце, де народи культурно засвоюють простір і проявляють себе як цивілізовані типи суб'єктів історії. Етнокультурний ареал часто є етнічною батьківщиною того етносу, який його населяє. Якщо етнос уже перемістився в інші землі, то його етнокультурний ареал залишається його історичною батьківщиною.

 

Етнічна батьківщина це:

1) місце народження і проживання етносу;

2) країна, до якої певний народ себе зараховує як володар, абориген;

3) геополітичний простір на карті, де цей народ з'явився світові як етноісторичний суб'єкт;

4) конкретна історико-географічна територія з її природним та демографічними масивами, специфікою та обсягом матеріально-культурного надбання певного народу, особливостями його мови й культури, побуту і моралі (за МЕЕДЗ).
 

Етногенез і культурогенез тісно пов'язані, однак, для території України культурогенез має особливе значення. В результаті колоніальної політики Росії, усталилося хибне уявлення про етногенез українського народу. Тому нині науковці часто користуються пам'ятками матеріальної культури для з'ясування спадкоємності не просто самої культури, але й етносів, носіїв цієї культури. Наприклад, трипільці антропологічно відрізнялися від сучасних українців, але вплив трипільської орнаментики, гончарства, будівництва житла, традиції хліборобства міцно прижилися і збереглися впродовж майже 8 тисяч років. Хоча антропологія українців успадкована від арійських (кочових) племен ІІ тис. до н. е., (які, вірогідно, змішалися з трипільцями), однак менталітет українців багато в чому успадкований від хліборобів Трипілля.



4. Етапи етнокультурогенезу на території України



Етнокультурогенез - це походження і розвиток етнічної культури у її зв'язках з походженням і розвитком самого народу.
 

Для території України характерна така періодизація етнокультурогенезу:


І. Матріархат (палеоліт, неоліт - мізинська та трипільська культура, одна з вірогідних назв племен - пелазги) - від 50 тис. років до ІІІ тис. до н. ч. Культи Богині-Матері, родючості, Предків.

ІІ. Патріархат (з ІІ тис. до н. ч. - назва племен арії): культ Сонця; приручення коня; винайдення колеса; формування протомови, що стала основою слов'янських і зокрема, української:

1) міграції, осідання арійців, формування етносів ІІ тис. до н. ч.;

2) кімерійсько-скіфсько-сарматський період (І тис. до н. ч.);

3) слов'янський суперетнос (І тис. н. ч.);

4) власне український (включаючи й Київсько-руський) - ІІ тис.



Кожен новий етап - це сходження на якісно новий щабель. Закономірність процесу етно-культуротворення це, як уже зазначалося, боротьба структури (ладу) і хаосу (безладдя).

Процес - це плавний перехід з минулого в сучасне, і з сучасного в майбутнє. На думку українського історика М. Брайчевського, реально можна позначити тільки минуле і майбутнє, бо це певний хронологічний інтервал. Сучасне - постійно рухається з минулого в майбутнє, тому воно невловиме. Але саме воно є нашою реальністю (Вступ до історичної науки. - К., 1995).

Дещо складніше розглядалася ця філософема нашими далекими Пращурами, починаючи ще з доби Трипілля. Це - уявлення про Дерево Життя, в якому реальним є сучасний світ Яви (символічно - стовбур дерева, світ живих людей), а минулий світ Нава (символічно - коріння дерева, духовний світ Предків) і майбутній світ Права (символічно - крона, гілки, листя і плоди, духовний світ Богів, закони круговороту Всесвіту) є невловимими лише для світу Яви (живих нині людей), хоча в релігійній свідомості вони існують одночасно як реальні.

Здатність минулого полишати свій слід у майбутньому не раз примушувала замислюватись над проблемами вічності буття, проблемами життя етносу, його культурних надбань. Вже наприкінці ІІ ст. до н. ч. існували і були записані філософські ідеї циклічного розвитку культури (давньогрецька філософія).


5. Циклічність розвитку суспільства на території України
 

В процесі еволюції народів відбувається і переосмислення культури: іґнорування, критика, сприйняття, засвоєння, переробка та ін. Як же за таких обставин етнокультура може забезпечити духовне самовідтворення національної спільноти?

Кожна нова доба в історії й культурі є одночасно запереченням попередньої: середньовіччя було запереченням античності, а епоха Відродження - запереченням середньовіччя.

Л. Гумільов запропонував розглядати періоди соціальної статики як уповільнений рух за інерцією. На його думку, в кожному етносі є альтруїсти, які своєю активною, безкорисливою діяльністю забезпечують динамічний розвиток свого етносу і всього суспільства. З плином часу кількість альтруїстів зменшується. Обивателі ж гарно прилаштовуються в житті і займаються будь-якою діяльністю, яка їх годує. Цей тип людей є на всіх стадіях розвитку етносу. Їх не помітно, коли існують інші типи. Коли ж їхні суперники зникають, то з усіх щілин вилазять посередності, які нічого суттєвого не додають суспільству, - час ніби зупиняється. Настає період статики, або застою (див.: Додатки, таблиця 2).

"Альтруїсти" обороняють етнос як ціле, "егоїсти" відтворюють його в потомстві. Але природній відбір веде до скорочення числа альтруїстів, що робить етнічний колектив беззахисним, і з часом етнос, що втратив своїх захисників, поглинають сильніші сусіди. А нащадки егоїстів продовжують жити, але вже у складі інших етносів, згадуючи альтруїстів не як своїх захисників-героїв, а як людей непокірних і незручних, з поганими характером і т. под.

Таким чином, Л. Гумільов не бачить виходу з періоду соціальної статики, тому його висновки виглядають дещо несподіваними, коли він відводить етносам досить короткий час існування, наприклад про давніх євреїв пише, що вони вже зникли, як етнос. Тоді, логічно, сучасні євреї вже не є нащадками давніх?

Чи, може за логікою Л. Гумільова, єврейство не є ознакою етнічності, а лише синонімом згаданих вище обивателів чи егоїстів?

Загалом кожному етносу він, а за ним і Л. Залізняк, відводять від 1200 до 2000 років життя. Але тоді, закономірно, виникає питання, а як же пояснити, що інші етноси, приміром, китайці, індійці, та й згадані вже євреї (які за Л. Гумільовим, уже зникли), існують досі від 3000 до 5000 років?

Ряд етнологів вважають, що етногенез має свій початок і свій кінець. Тому вони стверджують, що етногенез окремих народів уже скінчився, тобто народ існує, отже він уже сформований і далі не змінюється. Інші стверджують, що етногенез є нескінченним процесом, який має свої закономірності.
 

Закономірностями етногенезу є:


1. постійний розвиток етносу, що перебуває в стані еволюції (тоді це не призводить до переміни етнічної свідомості), або трансформації (що призводить до зміни етнічної свідомості);

2. етнічне розділення (перевага відцентрових сил) і етнічне об'єднання (перевага доцентрових сил).
 

Розуміння цих важливих процесів у житті етносу мали вже наші далекі Предки-русичі, про що записав волхв на дерев'яних дошках Велесової Книги: "...велика свара одоліла русів і привела до розладу і розторгнення. Так греки від своєї землі відігнали їх, бо вони (руси) не мали сили, зчепленої до кругу, але - до крил" (ВК, 8/27). Тут, як бачимо, "сила, зчеплена до кругу" - єднаюча, доцентрова сила, а "до крил" - сила, що йде на всі боки, розпорошена, відцентрова сила.
 

Український історик М. Брайчевський зробив спробу аналізу циклічного розвитку суспільства на території України і встановив почерговість періодів соціальної статики і соціальної динаміки.

1. І динамічний період - епоха неолітичної революції, перехід суспільства від привласнюючих форм господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючих (землеробство, скотарство).

За ним настав І період соціальної статики - хліборобські племена трипільської культури (VI-ІІІ тис. до н. ч.).

2. ІІ період соціальної динаміки - доба бронзи; різноманітність, строкатість культур, нестійкість, рухливість, яку важко привести до ладу (системи).

За ним знову ІІ період соціальної статики - скіфський етнічний масив (І тис. до н. ч.), поява перших писемних згадок про нашу землю, тут ми вже маємо право говорити про наших прямих Предків.

3. ІІІ період соціальної динаміки - сарматсько-іранські племена (почався ще з 4 ст. до н. ч. і продовжився до 2 ст. н. ч.), формування слов'янських племен як одного етнокультурного масиву, переоформлення нової Європи.

За ним - знову ІІІ період соціальної статики - черняхівська культура, анти і склавини (з 2 ст. н. ч.). Антський союз племен, на думку М. Грушевського, це предки українців.

4. ІV період соціальної динаміки - велике переселення народів (середина І тис. н. ч.); азійські номади (кочівники) рухаються через Україну на захід. Сармати, гуни, авари, болгари, хозари, мадьяри пройшли через Україну як деструктивний елемент. Антський союз розпався, внаслідок послаблення його чисельними війнами.

Наступний за ним ІV період стабільності - Київська Русь як спадкоємиця Антського союзу.

Періодичність зміни суспільного стану розглянув також український вчений Ярослав Дашкевич, вказавши на періодичність державного статусу України й державного занепаду, починаючи з Київської Русі (за його позначенням, І держави), далі - період І занепаду, далі - ІІ держава періоду Гетьманщини, знову період ІІ занепаду, далі період ІІІ держави 1917-1920 років, потім період ІІІ занепаду, і ІV сучасний період української держави з 1991 р. (Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. - Вип. 26-27, К., 1993. - С. 50).

Таким чином, як бачимо, періоди статики і динаміки, відродження і занепаду - неоднакові за часом, однак змінюють один одного з чіткою послідовністю. Це можна зобразити схематично у вигляді кривої лінії гіперболічної форми, верхні точки якої символізуватимуть піднесення, відродження, а нижні - застій, занепад.

Застосувавши таку схему до історії людських спільнот, спостерігаємо тенденцію періодичного руху від локальних до глобальних пріоритетів, і далі знову - від глобальних до локальних, і так до безкінечності. Окрім того, нині можемо констатувати початковий стан піднесення цікавості до етнопроблем, тобто сучасний етнокультурний підйом, що в майбутньому має посилити спрямованість до упорядкування локальних етносистем.

 

Висновки:



1. Антропогенез передував етногенезу.

2. Поява людини розумної не може бути пояснена як еволюція неандертальця в homo sapiensa.

3. Етногенез почався з формування об'єднань родів у племена зі спільною мовою та територією розселення.

4. Розвиток етнокультури можна простежити в двох напрямках: по вертикалі (спадкоємність від Предків, минулих епох, від свого роду), тобто по етногенетичній лінії, і по горизонталі (запозичення від обміну з сусідніми, чужими етносами), тобто інтернаціональними шляхами.

5. Геокультура етносу є найстійкішою засадою самозбереження і самовідтворення етносу.

6. Закономірністю еволюційного розвитку етносів є циклічність, еволюція і трансформація, відцентрові й доцентрові сили етнічної спільноти.

7. Наступний цикл, за прогнозами вчених, буде переходом від нав'язаних людству глобальних етнокультурних (інтернаціональних) сумішей до природньої диференціації (виокремлення) і толерантного співіснування різноманітних етнокультур, де мистецькою домінантою стане расово й етнічно визначений тип культури, релігійною - політеїзм і природність, суспільною - пріоритет локального над глобальним.

 

 

Тема 4.  ІСТОРІЯ ЕТНОМОВНИХ СПІЛЬНОТ І СУЧАСНІ МОВНІ СІМ'Ї

 

На думку мовознавців, у неандертальців ще не було мови, можливо вони користувалися якоюсь примітивною сигналізацією, яка, однак, не була мовою в нашому сучасному розумінні.

Розмовляти вміли кроманьйонці (або неоантропи - нові люди) і їхня мова вже певною мірою була схожа на сучасні мови. Залишки кроманьйонців знайдені в гроті Кро-Маньйон у Франції. Вони жили в добу пізнього палеоліту. Цю добу прийнято датувати від 50 до 25 тис. років до н. ч. Микола Чмихов датує початок появи кроманьйонців близько 40 тис. років тому. Саме в цей час люди вже були схожі на нас і розмовляли різними мовами: високий зріст, пряме чоло, виступаючий ніс, довгоголовість - ось риси, притаманні вже кроманьйонцям. Саме цей тип людини, на думку вчених, був прапредком сучасної європеоїдної раси. Одночасно з європейськими кроманьйонцями на інших континентах існували й інші расові типи: монголоїди (в Азії), негроїди (в Африці).

В науці існує дві теорії виникнення мов. Вперше в 1865 р. німецький вчений-природознавець Шляйхер запропонував генеалогічну теорію розвитку мов, яку для простоти вивчення ще стали називати "теорією родовідного дерева". Така теорія прижилася на довгий час у школах, навчальних закладах, і подекуди нею користуються і досі. Але лінґвістична наука розвивається, їй стають відомі ряд фактів, які не можливо пояснити з допомогою цієї теорії. Тому в германістиці вона вже давно зазнала забуття, але в славістиці ще тримається (за І. Огієнком: Історія української літературної мови. - К., 1995, с. 53).

Вже з 1875 р. німецьким вченим Йоганом Шмідтом була висунута теорія хвиль, за якою мови розвиваються одночасно і плавно переходять одна в одну (між мовами нема кордонів, як між державами). Таке мовне явище вчений порівняв з каменем, кинутим у воду, від якого розходяться круги хвиль. Тому сусідні мови мають спільні риси. Наприклад, західно-українські діалекти ближчі до польської мови, а східно-українські - до російської. Шмідт у своїй схемі розмістив слов'янські народи по колу, справа наліво, зі сходу на захід: Русь, поляки, сорби (полабські слов'яни), чехи, словінці, серби, хорвати, болгари. Така класифікація заперечує поділ слов'ян на певні групи, чим мовознавство займалося довгий час.

Мови світу навіть сьогодні важко порахувати. За одними даними їх налічується всього понад 2500, за іншими - близько 5000 (точну цифру неможливо встановити через розмитість меж мов і діалектів).

1. Найбільшими групами мов вважаються мовні макроспільноти: ностратична, афразійська (або семіто-хамітська), сінокавказька. У межах цих макроспільнот виділяються по кілька мовних сімей, що дає змогу встановити їхню генеалогію.

2. Сучасні мовні сім'ї почали формуватися ще за доби верхнього палеоліту та мезоліту. Вчений В. М. Ілліч-Світич в 60-х роках ХХ ст. започаткував реконструкцію ностратичної прамови, яка згодом була визнана мовознавцями (Этимология. - М., 1967; 1968). Нині вважають, що мовами ностратичної сім'ї говорить близько 61 % всього людства.

Мовознавці вважають, що до ностратичної макросім'ї належать: індоєвропейська, уральська, картвельська, алтайська, еламо-дравідійська, ескалеутська мовні сім'ї. За часів мезоліту вже намітилися контури майбутніх мовних сімей, які вже мали значні відмінності (праіндоєвропейська, прасемітська та інші).

3. Мовні сім'ї поділяються на мовні гілки (групи мов). Початок дослідженню спорідненості індоєвропейських мов поклав Вільям Джонс, який був членом Верховного суду в Індійському місті Калькутта. Він вивчив священну мову Вед, щоб зрозуміти тексти Ріґведи, і помітив споріднені риси між санскритом і мовами багатьох європейських народів. Це сталося в 1786 р. і дало поштовх мовознавцям зайнятися цією проблемою на вищому професійному рівні. З цього часу бере свій початок й індоєвропейська теорія спорідненості народів.

Прабатьківщину індоєвропейської прамови, як і початок "сотворення світу", первісно шукали в біблійних легендах - поміж річками Тигром та Євфратом, але скоро цей нав'язаний багатьом народам стереотип мислення зазнав краху, і цю азійську теорію відкинули через її наукову неспроможність. Як встановлено наукою, прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилася в Європі, звідки вони розселилися в інші реґіони Землі.

Тому нині аж 45 % всього населення світу розмовляють індоєвропейськими мовами; 5 % - мовами афроазійської (семіто-хамітської) мовної сім'ї; 4 % - дравідійської; 6 % - алтайської (у тому числі японською - 3 % і корейською - 1 %); 0,5 % - уральською; 0,1 % - картвельською.
 

Розглянемо класифікацію мовних сімей, з мовними групами, які до них належать.


І. Індо-європейська сім'я мов, до якої належать такі групи мов:

індоарійська (до якої входять: гінді, урду, гіндустані, бенгалі, пенджабі, санскрит та ін.);

іранська (перська, афганська, таджицька, осетинська, курдська, а також і мертві вже мови: давньоперська, пехлеві, скіфська, сарматська, сакська);

грецька (новогрецька,класична грецька, мікенська);

кельтська (ірландська, бретонська, уельська, гальська),

германська (англійська, німецька, голландська, шведська, норвезька, данська, ісландська, мертва готська та ін.);

романська (іспанська, португальська, французька, італійська, румунська, молдовська, мертва латинська та ін.)

балтська або летто-литовська (литовська, латиська, пруська);

слов'янська (польська, чеська, словацька, українська, білоруська, російська, сербохорватська, болгарська, македонська, а також мертві полабські).

вірменська;

фрігійська;

тохарська;

албанська;

ілірійська (до якої входять мертві мови: фракійська, ілірійська, дакійська);

анатолійська (мертві мови гетська, палайська, лувійська, лідійська).

ІІ. Уральська сім'я мов ще має назву угро-фінської і є територіально близькою сусідкою індоєвропейської сім'ї. До неї належать:

угорська гілка мов (хантийська або остяцька, мансійська або вогульська, угорська або мадярська);

фінська (фінська-суомі, естонська, карельська, вепська, вотська, лівська, лапландська, марійська або черемиська, мордовська, комі-перм'яцька, удмуртська, мерянська, муромська).

Вважають, що уральська мовна єдність проіснувала до VІ-V тис. до. н. ч. і в ІV тис. до н. ч. розпалась. Значна частина угро-фінів на початку ІІ тис. н. ч. була асимільована московитськими племенами радимичів і в'ятичів і становить значний відсоток у російському етногенетичному процесі.

Зокрема, такі народи як меря і мурома повністю асимільовані росіянами, увійшли до російського етносу.

ІІІ. Тюркська (алтайська) сім'я мов включає в себе понад 30 мов: турецьку, узбецьку в Узбекистані та Афганістані, азербайджанську в Азербайджані та Ірані, татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську або ойротську та ін.

IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім'я включає: семітську, берберську, кушитську, чадську мовні гілки. Про розгалуження гілок цієї мовної сім'ї нема одностайної думки в лінґвістичних колах. Найпоширенішою із семітської гілки мов є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн. Іврит та ідиш сьогодні відроджуються, але досі залишаються малопоширеними.

V. Кавказька сім'я мов має такі гілки:

картвельску або іберійську (що включає такі мови: грузинську, занську або мегрелочанську, сванську);

абхазо-адигейську (кабардино-черкеська, адигейська, абхазька, абарзинська мови);

нахсько-дагестанську (аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін. мови).

VI. Китайсько-тибетська сім'я мов посідає друге місце за поширеністю в світі. Вона має дві гілки:

китайську або хань і дунганську або хуей;

тибето-бірманську (бірманська, тибетська мови).

VII. Австронезійська сім'я мов включає понад 150 мов, які поділяються на 4 великі гілки, і посідає третє місце в світі за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів Південно-Східної Азії. До цієї сім'ї входять такі гілки:

індонезійська;

полінезійська;

меланезійська;

мікронезійська.

VIII. Папуаська сім'я мов може бути названа так лише умовно, бо ці мови мають різне генеалогічне походження і не є однотипними. Ними розмовляє населення Нової Ґвінеї, Соломонових островів.

ІХ. Америндська мовна сім'я (індіянська) дуже різноманітна внаслідок пізніших асиміляційних процесів. Однак, вчені стверджують первісну єдність усіх індіянських мов аборигенів Америки, яка сформувалась ще 15-20 тис. років тому. Нині деякі індіянські мови вже позначені впливом міґрантів з Азії.

Крім цих названих мовних сімей, існує ще багато мов, які не піддаються класифікаціям (напр., японська та корейська). Важко встановити споріднені зв'язки між албанською, грецькою та вірменською мовами тощо.

Мовознавці визнають, що в прадавні часи могла існувати балто-слов'янська мовна спільнота, яка розпалась на рубежі ІІ-І тис. до н. ч., а формування окремої праслов'янської мови відбувалося в лісостеповій Україні, особливо в Середньому Подніпров'ї протягом усього ІІ тис. до н. ч. Саме тут переважають найархаїчніші форми слов'янських назв річок.

Сучасний поділ слов'янських мов на групи має не генеалогічний а чисто територіальний принцип. Це три групи:

- східно-слов'янська (українці, білоруси, росіяни) П. Й. Шафарик відніс до них ще й четверту - новгородців або північно-русів;

- західно-слов'янська (поляки, полабські слов'яни, лужичани, чехи, словаки);

- південно-слов'янська (болгари, серби, хорвати, словінці, македонці).

Слов'янська прамова виділилася з індоєвропейської прамови та існувала впродовж 2 тисяч років. Слов'янські племена були досить рухливими, часто змінювали свої насиджені місця, мандруючи в пошуках кращих просторів для своєї господарської діяльності. Однієї влади над ними не було, тому й не виникло передумов для створення єдиної державної мови. Тому на своїй прабатьківщині праслов'янська мова розпалася на безліч місцевих діалектів, з яких пізніше сформувалися окремі слов'янські мови. Період формування цих мов тривав близько чотирьох століть (VI-Х ст.).

П. Й. Шафарик вказував, що східнослов'янських народів є не три, як це досі було прийнято вважати, а чотири. Четвертим народом, що має свої мовні й етнографічні особливості, він назвав північно-русів або новгородців. Цю думку слов'янського дослідника в ХХ ст. підтримав українець-етнолог Д. Зеленін, який дослідив етнографічні особливості північно-русів і виявив суттєві відмінності новгородців від власне московитів-росіян.

Асиміляція новгородців, що здійснювалась цілеспрямовано за наказами московських царів, починаючи від Івана Грозного, далася взнаки насамперед в їхній етнічній свідомості (ми - русичі, значить "русскіє"), однак, свої окремішні мовні та етнографічні особливості вони зберегли впродовж багатьох віків.

Висновок: вивчення мовних явищ, їх поширення, генетичної спорідненості та інших якостей дає змогу краще пізнати етногенез народів, що є носіями тих чи інших мов. А це розширює наші пізнавальні можливості, дає змогу краще зрозуміти світ і себе в ньому.

 

Тема 5.  МОВА ЯК ЕТНОЗБЕРІГАЮЧИЙ ЧИННИК

 

Китайський мудрець Конфуцій висловився про мову так:

"Якщо мова є неправильна,
то вона не означає того, що має означати.
Коли ж вона не означає того, що має означати,
то не буде зроблене те, що має бути зроблене.
А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати,
справедливість зійде на манівці -
і всі впадуть у стан безладного хаосу".


Дійсно, нині ми переживаємо такий час, коли чимало понять, названих у свій час якимись словами, переосмислюються, часто втрачаючи свої первісні значення, водночас набуваючи нових, часом навіть протилежних своїй первісній сутності, значень. Чи так важливо це? - спитає наш пересічний сучасник. Мабуть, що важливо. Чому б тоді наші Пращури так дбайливо зберігали свої питомо слов'янські слова, чинячи опір впровадженню іноземщини. Як бачимо, подібні проблеми існували й в інших народів, як у китайців ще за часів Конфуція (VІ-Vтис. до н. ч.). Мабуть у мові народу споконвіку криється якийсь глибинний смисл, який наші Прадіди намагалися передати нам, нащадкам.
 

А що каже сучасна наука? Національна мова розглядається як етнокультурний феномен, бо вона:

1) існує в людському суспільстві, від якого вона походить (рід, плем'я, народ, нація);

2) існує в свідомості членів суспільства, реалізується в процесі мовлення (усного), зберігається (консервується) в писемних мистецько-літературних та інших зразках;

3) у мові відображаються знання народу про світ, про життя;

4) тому й світ людина пізнає через призму мови;

5) мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним і спрямований у майбутнє;

6) мова є матеріалом створення культурних цінностей: фольклор, художня література, театр, пісня.



1. Функції мови



Загальноприйнято розрізняти такі важливі суспільні функції мови: комунікативну (від лат. сommunicatio - зв'язок), мислеоформлюючу, пізнавальну й художню. Однак, мало зверталося уваги на інші суттєві етноспецифічні функції мови:

1. Мова має етнічну функцію як природну систему звукових символів, призначених для спілкування свого етносу.

2. Мова має естетичну функцію: образотворення; спілкування митця з глядачем, читачем, слухачем; досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування митця з народом.

3. Мова має також культуроносну функцію: культура кожного народу зафіксована в його мові; пропагуючи свою культуру в світі, ми пропагуємо й нашу мову; через мову відбувається і засвоєння рідної культури, і передача предківських звичаїв нащадкам.

4. Мова має також магічну функцію: віра в те, що слово може викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі; уявлення про те, що слово є причиною того явища, яке ним назване; а звідси - уявлення, що слово має здатність стати ділом. Донедавна така тема як "Словесна магія українців" була заборонена, як "псевдонаукова", однак, із здобуттям незалежності в Україні справа змінилася на краще, хоча ще й недостатньо приділено наукової уваги до цієї цікавої проблематики.

 

2. Мова як етнічна ознака



Зв'язок етносу з його мовою розробляли американські вчені Уорф і Сепір ще на початку ХХ ст. Їхні дослідження отримали назву "теорії Сепіра-Уорфа". Вчені встановили такі особливості:

1. Мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення.

2. Існує взаємозв'язок мови і психічної, розумової та практичної діяльності людей.

3. Існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.


Таким чином, логіка хоч і не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. Подібні твердження в СРСР були заборонені.

"Крамольними", як на той час, виглядали й наукові дослідження радянських мовознавців З. Джапаридзе та Ю. Стрельникова "О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола" (Экспериментально-фонетический анализ речи. - Л., 1984, вып. 1). Ці вчені з допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетичною ознакою. Експерименти проводили в двох пологових будинках Москви та Тбілісі. Результати досліджень показали, що краще зберігають мовні особливості своєї нації дівчатка, ніж хлопчики; грузини - краще, ніж росіяни (що свідчить про їхній вищий рівень моноетнічності). Дитина при народженні плаче рідною мовою!

Мова є своєрідним бар'єром, який стримує змішування етносів. Мова забезпечує нормальне функціонування етнічної культури. М. Бердяєв писав про це: "Великий самообман є прагнути творити будь-що поза національністю".

Однак, людство, захопившись цивілізаційними процесами, не помітило підступну ідею, підкинуту йому "глобалістами", - "один пастор - одне стадо", яка пронизує більшість сучасних релігій та ідеологій.

Звідси походять всілякі догми про "месіанізм" тієї чи іншої релігії (напр., християнства), "богообраність" одного народу (напр., єврейського), "месіанські мови" (напр., російська для Совєтської імперії, чи англійська для всього світу тощо). Тому й створювалися безглузді теорії та релігійні вчення про низькопробність тієї чи іншої етнічної релігії, мови, культури, чи неперспективність цілого народу. Причому панівні етноси, класи і релігії завжди знаходили виправдання своїм теоріям і нав'язували їх усьому людству. Така природа глобалізму. Він завжди вбирається в привабливі шати, прикриваючись облудними гаслами всесвітнього братерства і рівності, любові до ближнього, демократії тощо.

Мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, особливо в поліетнічних державах. З мовними проблемами, як правило, пов'язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини. Так приміром, у Російській імперії за час її існування внаслідок політики етноциду кількість народів зі 180 зменшилась до 100. Радянські ж імперіалісти любили порівнювати себе зі Сполученими Штатами Америки, що теж є поліетнічною державою. Однак, ці типи держав не можна порівнювати хоча б тому, що в США проживають еміґранти з усього світу, для яких впроваджувалась англійська мова, а в СРСР - проживало корінне населення зі своїми власними мовами й культурами на своїх автохтонних землях, яким нав'язувалась імперська мова спілкування. Таке явище насильного впровадження єдиної офіційної (чи державної) мови отримало назву - лінґвократія, тобто мововладдя.

Там, де є лінґвократія, як правило, наявний лінґвоцид (від lingua - мова, caedo - вбиваю), тобто мововбивство. Лінґвоцид спрямовується переважно проти писемної форми мовлення: державна документація, засоби масової інформації, наука, література, культура. В Союзі навіть дисертації з української фольклористики примушували захищати російською мовою.

Засилля однієї мови в середовищі інших народів ще прийнято називати лінґвістичним імперіалізмом. Панування імперіалістичної мови досягається великим рівнем її інформативності (напр., сьогодні 70 % наукової інформації в світі подається англійською мовою). Часто цьому сприяє національне нахабство як ментальна риса народу (пор. засилля російської мови в радянській імперії або й у сучасному пострадянському просторі).

Та лінґвоцид - не перша стадія знищення народу. Йому найчастіше передує деіцид (від лат. Deus - Бог, і caedo - знищую), тобто боговбивство, або знищення етнічної релігії. Цей термін вперше ввів у науку український теософ професор Володимир Шаян в середині ХХ ст., позначивши ним жорстоке винищення святинь і священнослужителів етнічних культів при насильницькому насадженні християнства європейським народам (ВПН. - Гамільтон, 1987). Як правило, за деіцидом і лінґвоцидом слідує геноцид (фізичне знищення певного народу) і етноцид - ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти.

За цією схемою діють усі поневолювачі інших народів. Спочатку переконують керівну верхівку народу, що їхня віра застаріла, приймається чужа віра з чужою богослужебною мовою, а отже - чужа ідеологія; всі, хто виступає проти - стають "неугодними" й знищуються фізично. Далі чужа мова, що була богослужебною, стає державною, згодом перетворившись в імперську. Відомий нам і радянський геноцид - голодомори 1933, 1947 років.

Етноцид, відрізняється від геноциду тим, що при фізичному знищенні цілого народу іноді можуть залишитися пам'ятки культури, писемності і т. под., що може зберігати пам'ять про народ з високою культурою, який колись існував, а внаслідок ліквідації етно-культурних пам'яток не залишається навіть пам'яті про якийсь етнос.

Проаналізуємо статистичні дані. За останнє століття чисельність росіян зросла втричі (за рахунок асиміляції): 1897 р. - 55 млн., 1959 р. - 114 млн., 1989 р. - 145 млн.

У той самий час, українців у СРСР стало вдвічі менше. Для порівняння нагадаємо, що за часів Переяславського "приєднання" (1654 р.) українців було значно більше, ніж росіян: українців - 11 млн., а росіян, як і поляків - по 9 млн. чоловік.

Як би не намагалися "глобалісти" витворити єдину земну породу - своєрідного біоробота без національного обличчя, яким легко керувати, однак спрацьовують закони самозбереження етносів. Нині загрозу етнічним спільнотам розуміє все більше народів і урядів. Для порівняння скажемо, що у Франції дозволений максимум відео - й кінопродукції іноземними мовами - 40 %; а в Україні нині іноземними мовами (найбільше російською) подається 99 % усієї інформаційної продукції.

Як писав видатний український вчений-мовознавець Олександр Потебня, "утрата мови, денаціоналізація народу, зводиться на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення". Автори збірника "Мова і нація" (Дрогобич, 1995, с. 118) пишуть: "Цікаво було б провести соціолінґвістичне дослідження: встановити відсоток україномовних та неукраїномовних злочинців в Україні! Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку арґументацію на користь українізації України".

На противагу лінґвістичному імперіалізму виступає новий напрямок - мовна екологія. У багатьох країнах світу приймаються закони про захист своїх мов. Наприклад, в 1975 р. такий закон прийнятий у Франції. В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою, яка вже оголошена державною (хоча переважна більшість ірландців розмовляє англійською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів нешведською мовою вищий на 25 %, а отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури. У Китаї існує Міністерство церемоніалу, яке керує справами освіти і екзаменами осіб, які приймаються на державні посади, стежить за правильною вимовою ієрогліфів.

Етнокультурна еволюція тісно пов'язана з етногенезом. Діалектика етнокультурного розвитку полягає в досягненні історичного прогресу завдяки поступальному розвитку і на основі культурних досягнень у минулому. У цьому процесі відбувається постійне відчуження недосконалих форм і заміна їх розвинутими.

Засвоєння своєї етнокультури в ранньому віці дає змогу представнику того чи іншого етносу вільно розуміти мову, "коди чи шифри" (образи) рідної культури і на цьому ґрунті вільно творити (розвивати) свою культуру. В дорослому віці така людина добре розпізнає і розуміє не тільки окремі знаки культури, але й уявляє всю їх систему і загальні принципи їх організації. Це також дає змогу відчувати й межі своєї етнокультури і відрізняти її від чужої, сусідньої.

Типові для етносу риси характеру забезпечуються міжпоколінною передачею досвіду, інформації про походження та історію роду в системі "батьки - діти". Український педагог Григорій Ващенко писав: "Уявляти треба український народ - як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, і відчувати свою єдність з цією спільнотою".

Етнокультура є природним (бо твориться природним шляхом у середовищі свого етносу) і водночас творчим явищем, коли творець перебуває в сучасній і рідній йому культурі. Таке етнокультуротворення вважається природним, нормальним, бо сформована в цій етнокультурі особа сприймає всі знаки своєї культури і вільно користується ними. Завдяки цьому в людей однієї культури існує взаєморозуміння, тотожність засобів художньої інтерпретації світу, а також усвідомлення того, що становить сутність розрізнення "ми - вони".

Представники іншої (чужої) культури, як правило, не завжди можуть адекватно передати дух етносу, навіть, якщо вони живуть у його середовищі, чують його мову, але самі не є його органічною частиною. У звўязку з цим постійно існує проблема митця і його етнічного середовища, бо не тільки в мистецтві, але навіть у науці не існує безнаціонального підходу до явищ, будь то хоч гуманітарна, хоч технічна галузь.

Слід пам'ятати прислів'я: "Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина". Через знання мови можемо легко встановити контакт і завоювати симпатії будь-якого народу. Так робили давні правителі відносно своїх підлеглих. Наприклад, Понтійський цар Митридат VI Євпатор (132-63 р. до н. ч.) знав 22 мови підданих йому в Малій Азії народів. Часи змінилися, і сьогодні російські імперіалісти не можуть подолати мовний бар'єр навіть у стосунках зі слов'янськими народами, мовляв "нам нет надобности читать информацию на иностранном языке".

 

3. Зв'язок мови з національною психологією
 

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. (Эстетика и поэтика. - М., 1976. - ст. 259).

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції" (там же, с. 263).

У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінґвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей або не усвідомлюють цього, або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Внутрішній колоніалізм російської мови - не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов'янщини як загальноприйнятої писемної мови з часів Київської Русі). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації. Так було колись. Але сьогодні вже ознакою високого рівня культури особистості є досконале володіння українською літературною мовою.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то і в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енерґію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енерґії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Слід відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: "Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури" (Короткий російсько-український електро-технічний словник. - Львів, 1991. - ст. 7).

 

Висновки


1. Мова є однією із головних складових ознак етносу.

2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку самої нації та її культури.

3. Мова етносу тісно пов'язана з його національним характером та менталітетом.

4. Володіння рідною мовою - це засіб проти стандартизації та уніфікації; перемога культури над технократизмом; боротьба національного "я" проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.

5. Кожен свідомий громадянин (особливо працівник культури) має рідномовні обов'язки: їх не можна іґнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь інших етносів.

6. Мова є одним з головних етнозберігаючих чинників.

 

Тема 6.  ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ

 

Етнічне - це культурно-історична своєрідність, яка відрізняє один народ від іншого, що є основою формування нації. Уявлення про етнічне формується індивідом на основі певного рівня освіти і культури. Самоідентифікація з тим чи іншим етносом можлива лише тоді, коли етнічне стало предметом осмислення особи.

Етнічність як суспільний феномен виступає одним з обов'язкових, системоутворюючих факторів, що включає особливості мови, традиційних видів матеріальної культури та художньої творчості, обрядів і звичаїв, які й складають національну своєрідність, національну специфіку того чи іншого народу. Якщо людей, пов'язаних соціально-економічними та територіально-політичними відносинами, не об'єднують етнічні особливості, то вони не можуть розглядатися національною спільнотою.

Кожна особа може по-різному уявляти свою належність чи неналежність до певної етнічної спільноти. Це називають етнічною компетентністю особи. Існує також і етнокультурна компетентність особи - це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову, "коди", "шифри" цієї етнокультури і вільно творити цією мовою.

Мова власного етносу виявляється природною і діє на рівні підсвідомості, коли особа уявляє загальні принципи організації етнокультури. Етнокомпетентна особа легко відрізняє "своє" від "чужого", тобто відчуває межі своєї етнокультури і початок "мови" іншої культури. Отже, коди власної культури для такої особи є природними, звичними.

Люди одного етносу природньо засвоюють один і той же спосіб бачення світу, один і той же спосіб поділу його на категорії, спільну систематизацію чи типізацію. Таке природнє бачення є ніби-то самоочевидним. Воно існувало в найдавніші часи (в тому числі в наших Предків). Так, у Велесовій Книзі неодноразово наголошується "ми - русичі", "ми - слав'яни", а також зазначається, які племена є нашими родичами. Етнічна компетентність або некомпетентність особи має різні рівні, які визначаються як індивідуальними, так і суспільними факторами. Суспільні фактори в умовах соціалістичної системи, де інтернаціоналізація ставилася на рівень державної ідеології, стали причиною того, що етнічні орієнтації були послаблені. Зниження загальної етнічної компетентності в сучасних індустріальних суспільствах стало причиною суспільної невитребуваності цієї якості.

Етнічна компетентність тісно пов'язана з етнічною свідомістю: ці дві категорії перебувають у тісному прямопропорційному зв'язку: чим вища етнічна компетентність особи, тим вищий рівень її етнічної свідомості.

Етнічна самосвідомість особи - сукупність знань і уявлень про культуру, традиції, ідеали, цінності свого етносу, а також усвідомлення себе членом етносу, і місця свого народу серед інших народів.



Етнічна (національна) самосвідомість індивідів має різні рівні:

1) особи з низькою етнічною (національною) обізнаністю, майже або повністю асимільовані чужим (панівним, імперським) етносом, виявляються не тільки байдужими, але часто й ворожими до свого етносу; вони не додають, енерґії своєму народові, навпаки - діють як відцентрові сили розладу й розпаду етнічної цілості;

2) особи з поміркованою національною свідомістю також небагато користі дають для державотворення, оскільки їхня національна свідомість не настільки міцна, щоб активно виявляти її;

3) на думку американських вчених Дж. Маккея та Ф. Льюїса, високий рівень національної свідомості (максимальної етнічності) об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних, економічних, соціальних та інших інтересів (МЕЕДЗ, 35).

Німецький етнолог Й. Гердер (1744-1803) розглядав культуру як "прояв національного духу". Національно орієнтована культура протистоїть "загальнолюдській культурі". Люди не можуть розвиватися, якщо вони не належать до певної культури. Саме в незалежних державах національна культура здатна і має можливість розвиватися вільно. Тому саме Гердер вважається й "винахідником" ідеї незалежності держави.

Безнаціональної культури не існує - це аксіома. Український психолог Дмитро Овсянико-Куликівський ще на початку ХХ ст. писав, що яскравість національних рис прямопропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Тут же він зазначає, що окремі суб'єкти, "які стоять у розумовому плані нижче середнього рівня, тим більше, слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности. - Петербург, 1922, с. 6).

Л. Гумільов, пропонує подивитися глибше на природу різних типів етнічної свідомості. Він стверджує, що кожен активний представник етносу є продовжувачем лінії своїх Предків, до якої він сам щось додає (ще одну перемогу, ще одну будівлю, ще один рукопис, ще один викуваний меч). Для таких людей характерна відсутність особистої користі. Вони люблять свою справу більше, ніж себе. Таке явище автор називає пасеїзмом (від ісп. рasse - минуле), тобто пристрасть до минулого, замилування минулим при байдужості (іноді навіть ворожості) до сучасного. Люди такого складу на початках етногенезу зустрічаються частіше. Чим менше їх стає, тим більші втрати відчуває етнос.

Другим різновидом є актуалізм (від. лат. аctualis - справжній, сучасний).

Люди актуального типу, як правило, забувають минуле і не хочуть думати про майбутнє. Вони енергійні, навіть можуть бути мужніми, але те, що вони роблять, вони роблять особисто для себе. Якщо в етносі збільшується кількість таких людей, то надбання, накопичені Предками впродовж віків, втрачаються для етносу безповоротно.

Третій тип - футуризм (від лат. futurismo - майбутнє), це тип, який іґнорує не тільки минуле, але й сучасне заради майбутнього. Футуристи відкидають минуле, як те, що зникло, а сучасне, як неприйнятне, лише мрію сприймають, як реальність (чи не такими були перші комуністи на початку ХХ ст.?).

Таким чином, мусимо ствердити, що відроджувати українську державність будуть національно свідомі громадяни своєї держави. Якщо ж формування індивіда відбувається під перехресним впливом різних культур, втрачається цілісність його натури. Для таких людей, на думку Ю. Римаренка, характерні роздвоєність, внутрішня суперечливість, розлад із самим собою. Бо причиною цього є цілком зрозуміла неможливість поєднання особливостей різних, відмінних, а іноді й протилежних етнічних звичаїв, орієнтацій, культур. Всякі спроби усунення такої суперечності призводять до відкидання власної національної культури і засвоєння чужої, яка видається престижнішою. Отже, з'являються цілі покоління з нестійкою самосвідомістю, яка згодом перетворюється в нову (тобто чужу) свідомість (Національний розвій України, с. 62).

Етнічна самосвідомість особи, як і колективна етнічна свідомість, зберігає пам'ять про давні види занять, освячені й оспівані в міфах, фольклорі народу, тобто зберігає і відтворює культуру в формах етнічного буття. Етнічна самосвідомість може здійснювати (реалізувати) себе в актах культурної творчості, що їх прийнято називати "культурним націоналізмом".

Колективна етнічна свідомість формується через розширення комунікаційних зв'язків. Народ - як інтеґральна особа, яка має свою "душу", як єдину психоінформаційну систему (М. Бердяєв, Й. Гердер, Гумбольдт). Колективна етнічна самототожність залежить від рівня етнічної компетентності окремих представників етносу. Тому для збереження національної самототожності чи не найважливішим чинником є духовна єдність, тобто належність всіх представників етносу до одного духовного і культурного світу.

Як писав Ю. Бромлей, "...неодмінною і найважливішою умовою його (етносу) існування як цілісної системи залишаються інтеґруючі функції культури. Позбавте етнос внутрішніх культурних зв'язків, і він неминуче асимілюється".

Щоб етнос не асимілювався, необхідно виробляти державницький підхід до проблем етносу, культури і етнічної освіти. Оскільки етнічне зумовлюється системою соціально-типової діяльності, то держава має спрямувати свою діяльність на вироблення суспільних етнічних цінностей та організацію національних інституцій, які мають займатися проблемами етнокультури та етноосвіти.

Єдність нації можлива лише тоді, як вважав С. Шелухін, - коли нація має єдину душу, єдину психологію, одну духовну культуру: "Єдина нація не має двох душ, й значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології - то вони вже два народи, дві нації".

Україна з давніх давен нашим народом уявлялася як спадкоємиця держави під назвою Руська Земля (або Київська Русь). Таким є закон логіки, це завжди було аксіомою. Гетьман Богдан Хмельницький не випадково сформував ідею про права українців на своє національно-політичне самовизначення і створення самостійної держави в етнічних межах України, а також її спадкоємне право на територіальну і культурну спадщину Руської Землі (Київської Русі). Московський цар Алєксєй Міхайловіч, що мав прізвисько "Тішайший", у свою чергу, одразу ж після Переяславської угоди 1654 р. наказав усім козакам: "хохлы, которые у вас на головах, пострич!". Вірогідно, він мав свої уявлення про історичну спадщину Київської Русі, а етнокультурний символ козацької незалежності розумів як загрозу своїй "великодержавності". З тих часів пройшло три з половиною століття, написано безліч історичних книг, але Росія і досі починає свою історію з території чужої держави, і досі московський імперський менталітет не пускає поважних науковців визнати, що російський етногенез почався не раніше ХІІ ст., і не на теренах України-Русі, а на теренах Москви-ріки.

Отож цей народ, що звик називати себе не інакше, як "старшим братом" всіх слов'ян, якраз виявляється наймолодшим їхнім братом, та й то не дуже й рідним, оскільки включив у себе чи не найбільший відсоток іноетнічних генів.

Єдність етносу тримається насамперед на духовних засадах, сукупності структур колективної свідомості та колективної пам'яті. Расово-етнічні спільноти, що утворилися на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, зв'язаних історичною спільністю долі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий елемент соціальної структури суспільства. Ось чому західна концепція "етнісіті" вважає етнічний фактор рушійною силою суспільного прогресу.

Пошуки сутності й змісту української національної культури, її структури й генези нині займають одне з чільних місць в сучасних наукових дослідженнях. Однак, часто не розуміють важливого значення етнокультури для становлення сучасної національної культури (через плутанину в термінах, в основному етнос, нація розглядаються з точки зору стереотипів, нав'язаних глобальним мисленням). За такого розуміння етнічного, дослідники приходять до хибних висновків. Наприклад, декларується, що "консервація етнічного як самодостатнього типу суспільних зв'язків веде до атомізації суспільства, розпаду його на самоізольовані частини", наслідки якого нібито можуть "загрожувати самому існуванню держави як цілісності" (О. І. Карізька. Соціокультурні параметри життєдіяльності етнонаціональних спільнот // Феномен нації, К., 1998, с. 89).

Однак, конкретно для України очевидними нині є наслідки глобалізації культури і спроби творення її на основі російського соціокультурного типу з усіма інтернаціонально значущими особливостями. Культури національних меншин України можуть розвиватися на основі своїх власних етнічних зразків, незалежно від культури автохтоного населення (титульної нації), і в цьому нема ніякої суперечності чи загрози, оскільки не може розпастися те, що ніколи не існувало як цілість. Багатонаціональна держава з нормальними законами і суспільними відносинами не повинна боятися "самоізольованості" культур, але навпаки заохочувати розвиток інших культур в їхньому самобутньому етнічному зразкові, не вилучаючи з нього ті чи інші складові, не обмежуючи власне етнічного.

Бо культура має яскраво виражену етнозахисну функцію. Чи не тому всі імперії прагнули якщо не знищити, то бодай знівелювати, спримітивізувати етнічні культури поневолених народів?

Глобальна культура є лише штучним витвором (хиткою конструкцією), яка не має власних етнічних спогадів, бо складається з різних етнічних елементів, на які вона залюбки розпадається при першій же нагоді. Це явище влучно охарактеризував М. Степико: "Будь-яка спроба створити глобальну культуру лише свідчить про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім'я створення цієї гігантської саморобки" (Буття етносу, К., 1998, с. 41). Не зважаючи на те, що ХХ ст. стало апогеєм інтернаціоналізації людства, намаганням витворити єдиного безнаціонального "загальноземного супермена", однак, людство і досі складається з різних народів, етнічних спільнот, кожна з яких є самобутньою.
 

Висновки:


1. Етнічне як природно-генетичний феномен проникає у всі сфери життя народів.

2. Знання кожної людини про належність її до певного етносу мають важливе значення для формування як окремої особистості, так і всього народу в цілому.

3. Етнічна самосвідомість матиме природній розвиток лише в політично незалежних державах, де створені належні умови для її формування.

4. Тільки особистості з максимальною етнічною самосвідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту, творити її державність.

5. Безнаціональної культури не існує, як не існує безнаціонального суспільства.

6. Високий рівень колективної етнічної свідомості сприяє зміцненню й консолідації етнічних спільнот, посилює етнічну енерґію.

7. Глобальної свідомості не існує, тому будь-які спроби створення штучних глобальних систем (єдиного світового уряду, єдиної всеземної релігії тощо) зазнають краху.

 

 

Тема 7.  НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ТА МЕНТАЛЬНІСТЬ

 

1. Національний характер та ментальність як наукові поняття


Відомо, що люди з давніх часів, спілкуючись між собою, приглядалися одне до другого, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.

"Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю. Національний характер став предметом вивчення у всіх культурних націй" - писав Ігор Сікорський. Не так давно в Україні подібна тема не тільки не могла бути дослідженою, але й просто згаданою. Виховані на "інтернаціоналістських принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в розряд "українських буржуазних націоналістів".

Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів? Радянські дослідники не спромоглися чи просто побоялися дати відповіді на ці запитання.

Довгий час нам нав'язувалася думка, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо скласти уявлення про націю в цілому. І справді, окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території, і відрізняють його від сусідніх народів.

Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.

Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру десятиліттями виступали деякі радянські дослідники. Так, І. Кон пише, що "біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій", а далі, щоб не погрішити проти істини, сам собі суперечить, пояснюючи, що расизм - це не стільки визнання расових відмінностей, як ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.

Расою при вивченні національного характеру називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом своєї історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості і значною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантурничо-козацький" тип характеру.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств - майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951).

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Ментальність - національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Ментальність власне становить той невловимий феномен, що його можна назвати "духом народу".

Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, в яку неприпустимо вмішуватися чужинцям, щоб не зіпсувати, не зруйнувати етнічне світобачення.

Тому дослідження фольклору чи етнічної релігії народу представниками чужої національності не завжди адекватно відображає справжню сутність досліджуваних явищ через інонаціональний підхід і зовнішнє ставлення до культурних цінностей. Тобто культура народу, досліджена і описана через призму ментальністі представника чужої нації, набуває "опосередкованого" вигляду. Правдиве відображення національної культури можливе тільки ізсередини, тобто від самих носіїв тієї чи іншої етнокультури.

Видатний український історик Михайло Грушевський вважав, що українці мають західний тип ментальності, хоча він не відкидав і ролі східних впливів. "Втім, якщо говорити про впливи, то вони були різні: еллінські і скандинавські, давньогерманські і візантійські; чимало важив і вплив на українців юдо-християнської релігійної традиції" (Нація і держава, с. 444).

Національні відмінності - це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Д. Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности, с.6).

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.


2. Етнічні складники українського характеру


Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу.

Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків" (Макарчук С., Турій С., с. 17).

2. За дослідженнями чеського біолога Грегора Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську. Поняття "расової чистоти" було доведене в 1900 р. завдяки законам спадковості.

3. Американські біологи Л. Вайман та В. Бойд довели, що групи крові існують довше, ніж сучасні раси.

4. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В". Пор. з росіянами та монголами, у яких група "В" становить 80 %).

5. У кожній нації є основні етнічні компоненти - первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Г. Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені, тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).

В Україні ХХ ст. було небагато досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці з'являлися, то їх замовчували або, найчастіше, просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 р. був убитий енкаведистами на порозі свого дому. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 р., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 р. видавництвом "Просвіта".

Юрій Липа визначав 4 складники української пракультури і дав їм докладну характеристику: це трипільський, понтійський, готський та київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура, за Ю. Липою, має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто південнішою. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі.

"Це - характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися" (Липа Ю., с. 131).

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура
- це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр., Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, відомі в ІІ ст. н. ч., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: "люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра" тощо. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже тоді для українства наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпреґнаційні).

Велику роль для імпреґнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу. Так, для осілих землеробських етносів кочівники становили споконвічну антагоністичну силу, що відобразилося у фольклорі, міфології, звичаях, тотемах і символах, релігійних настановах.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так, для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Г. Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою, яка не допускала чужорідних елементів, що найчастіше відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осілим людом.

Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського Примор'я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою, залишеною цими етносами вважають войовничість, упертість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.

Єврейські домішки мало позначились на українській антропології, оскільки самі євреї вже не мають певного антропологічного типу (пор. напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча й ці впливи незначні.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа аналізує, як з'явився народ, що його вважають московитами: "Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в Х-ХІІ ст. підбили кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей" Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпреґнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів" (там же, с. 153-154).

Щодо формування московського етносу, то про це написано чимало праць як російських, так і іноземних авторів ХІХ-ХХ ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і татаро-монгольського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (ХVІІ ст.), К. Абеля (професора Оксфордського університету, ХІХ ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова та ін.

За науковими даними домішка антропологічно чужих первенів зникає в досить короткий строк.

Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, які мали вплив у відносно недовгому часі, але не залишили значних слідів у психіці.


3. Соціопсихічні складники українського характеру


Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський, які, в свою чергу, можна поділити на кілька різновидів (напр., дослідження Київської лабораторії соціоніки виділяють 16 типів).

У давноминулі часи, коли суспільство розвивалось природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам. В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король), воїни (староукраїнські бояри), хлібороби (землевласники, що працювали на землі), наймити (раби). У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже - своя психологія, свій характер.
 

Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В'ячеслава Липинського.

1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюється далеко не з кожним.

Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй сім'ї. Це тип державного мужа, аристократа, полководця.

Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

2. Понтійський тип (це термін Юрія Липи, інші назви цього типу: середземноморський, медитеранський) - переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енерґія, яка формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.

Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор'ї.

3. Динарський тип - це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, в Боснії, Герцоговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.

4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Мають досить посередні розумові здібності, які спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць - це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг, чи модна книжка, чи модна ідея - тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями.

Працюють лише задля грошей, але ніколи не працюватимуть заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу.

За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця - це описовий, безсистемний жанр. Звідси - їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.Тому остієць не поважає чи просто боїться самобутніх особистостей, провідників, вождів, поетів, борців, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення всіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізованим, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. Її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви й за часів Козаччини.

Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в ХІХ і ХХ ст. ми її зовсім втратили.

Расова структура України змінилась у порівнянні з Князівською добою. За даними "Енциклопедії Українознавства", виданої в Мюнхені, нині 44 % українців - це динарський тип, 27 % - остійський, решта близько 28, 5 % - це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість (мабуть менше 0, 5 %) понтійського та ще менше нордійського расового типу.

Найсучасніші генні теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.

Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав "маскарадом". Під час такого "маскараду" остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: "Не дай, Боже, з хама пана!", або "Як пан - швець, то Січі кінець".

Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви - "сірої маси" з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття "інтеліґент", яке лише в ХХ ст. набуло зневажливого відтінку: "гнилий інтеліґент", "корчити із себе інтеліґента" тощо.

А якщо врахувати, що переворот 1917 р. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілою причина "змужичення" провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. Їхня головна турбота - втриматися на "вершинах", на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси - пристосування до кожної з політичних течій, балансування між "своїми" і "чужими", відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й в середині однієї нації - це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні - слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода - багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. "Ковбасна" психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо.

Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеґи: "селянськість - це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,- приходить неминуче до розкладу" (Донцов Д., с. 90).

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енерґії, яка могла б формувати націю.

Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.
 

4. "Хвороби" національної психіки 


Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед" (Творчество. - 1958. - № 8. - С. 14).

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна довгий час була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.

Тож подивимося, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою в своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття.

Атрофія національної психіки (від гр. аtrofia - втрата якого-небудь чуття чи властивості, дослівно "голодування, в'янення") - послаблення, притуплення почуття належності до свого етносу або відсутність національного світосприйняття.

Наші "старші брати" уміло виправдовували свою шовіністичну політику саме наявністю великої кількості таких людей серед українців. Звідси і міщанські арґументи: "вы же сами ведете своих детей в русскую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?"

Причини атрофії національної психіки загальновідомі:

а). антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б). обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в). притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г). зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис (коли своя психіка втрачена, а нова не набута) та ін.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.

2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.

Це - гіпертрофія національної психіки (від гр. префікса hіper -надмірність і trofi - живлення, їжа) - перебільшене, надмірне почуття етнічності, що супроводжується агресивним ставленням до інших етносів.

Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу - понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж ґрунті з'являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість.

Однак, це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на "лікування", довшого часу і більших зусиль, оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.

Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. "Чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам'ять наших Пращурів!

 

Висновки:
 

1. Наукове дослідження національного характеру є необхідним компонентом науки про етнос.

2. Фундаментальні дослідження в галузі національної психології допомагають з'ясувати глибинні причини історичної долі, походження етнокультури, особливостей світосприйняття того чи іншого етносу.

 

 

Тема 8.  МІФОЛОГІЧНА І ФОЛЬКЛОРНА ПАМ'ЯТЬ ЯК ЕТНОЗБЕРІГАЮЧИЙ ЧИННИК

 

Феноменом, який зберігає етноси, є насамперед, етнічна спадковість - біологічна, соціокультурна і матеріальна система, яка передається наступному поколінню з метою збереження і продовження етнічної групи.

Етнічна спадковість включає:

1. Біологічну спадщину, яка полягає у самовідтворенні притаманних етносу антропологічних рис у наступному поколінні;

2. Соціокультурну - в передачі набутих культурних рис за допомогою навчання кожного наступного покоління;

3. Матеріальну спадщину, яка формується внаслідок певних біологічних і соціокультурних рис етносу;

4. Географічне середовище як невід'ємну складову етнічної свідомості, бо вона формується в певному місці на землі.

Етнічна спадковість є необхідною умовою виживання будь-якої етнічної групи. Не даремно у всіх стародавніх суспільствах існував звичай шанування Пращурів (напр., кожен скіф повинен був знати свій родовід до сьомого коліна). Всякий, хто не знав свого родового коріння, стояв поза межами роду (народу). Етнічна спадковість є еволюційною закономірністю, яка забезпечує перетворення на шляху соціального і культурного прогресу людства. Передача етнічної спадковості забезпечується завдяки етнічній пам'яті, що найсильніше проявляється в етнічному звичаї.


1. Етнічний звичай та етнічна пам'ять


Етнічний звичай - традиції, обряди, культи, свята, тобто - усі пов'язані із минулим і сучасним родинні та громадські явища етнічного походження, які супроводжують етнічне життя і зберігають духовну культуру народу.

Етнічний звичай ще й нині розглядається теоретично не досить глибоко. Найбільше недоречностей у теоретичному осмисленні бачимо тоді, коли намагаються пов'язати етнічний звичай з пануючою релігією, навіть якщо вона втратила контури етнічності й набула інтернаціональних рис (стала світовою). Якщо християнство, виникнувши в єврейському етнічному середовищі і силоміць впроваджене в Україні, проіснувало тут тисячу років, то це аж ніяк не означає, що українці перейняли етнічний звичай євреїв, навпаки - вони надали християнству свого власного етно-звичаєвого вигляду, адаптувавши чужу релігію до своїх етнічних потреб. Це стало своєрідною реакцією етносу на нав'язану силоміць чужу релігійну ідеолоґію, і мало cамозахисний характер. Однак, і за таких обставин, неминучі втрати.

Християнська релігія не може включатися в українську етнічну культуру, а може лише розглядатися як ідеологічна надбудова над власне етнічними культурними явищами. Сьогодні не визнавати цього - значить займати позицію страуса (зарити голову в пісок) при першій ліпшій небезпеці. Хоча подібна небезпека може виявитися досить уявною. Звичайно, народ не любить, коли йому говорять правду. Тому багато вчених, навіть реально усвідомивши для себе "умовність" ототожнення української духовності з християнством, все ж побоюються сказати народові правду, щоб не викликати нарікань, чи не вступати в суперечність з пануючою ідеолоґією. Чомусь забувають, що християнізація українського суспільства суперечить Конституції України та міжнародним правовим актам: "жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова".

Отже, етнічним може бути визнаний лише звичай, очищений від ідеолоґічних християнських нашарувань.

Поява поняття "часу" в різних народів і велике розмаїття систем обліку часу (літочислення) свідчить про різноманітність етнічного світоглядного сприйняття подій. Як слушно зазначив Л. Гумільов, навіть "зміна літочислення може призвести до змін в етнопсихології" - ось справді глибоке передбачення вченого.

На жаль, сучасні етнопсихологи далеко не завжди наважуються продовжити ці міркування, хоча за прикладами недалеко ходити. Навіть за останнє тисячоліття змінилася психологія слов'ян, які замість етнічного (астрономічного) календаря, сприйняли штучний християнсько-ортодоксальний календар, а потім змінили його на комуністичний, ще більше відірваний від життя народів, їхньої господарської діяльності і етнічних цінностей загалом (різниця між астрономічним і ортодоксальним церковним календарями уже сьогодні становить 16 днів і далі буде збільшуватися, пор.: Різдво сонячне - 21 грудня, Різдво Ісуса - 7 січня). Відбувається етнічна дезорієнтація, народ уже не розуміє, навіщо йому був даний природний календар, адже свої свята він пов'язує вже не з природними циклами Всесвіту, а з біографією міфологічного персонажа чужого етносу.

Наш Предок тільки ворогу міг побажати: "щоб ти забув, який сьогодні день". Цей народний вислів, що в давні часи був близький до прокльону, нині розуміємо майже буквально: чи понеділок, чи вівторок, - яка різниця! Для древніх же забути, який сьогодні день, означало втрату зв'язку з космічним отцем - з Богом, а через нього й з рідною землею, зі своїм народом та рідною традицією. Тобто, по великому рахунку, втрата власного календаря рівнозначна втраті власної етнічності, зраді самому собі. Чи не звідси походить і звичай повідомляти далеких "рахманів" про те, коли в Україні Великдень, пускаючи на воду шкаралупу з крашанок.

На жаль, наші вчені ще досі не наважуються аналізувати ці факти і дати їм теоретичне обґрунтування. Можемо сьогодні обмежитися хіба що лише констатацією: український звичай, як і звичаї національних меншин України, не можна ототожнювати із обрядовістю чи моральними правилами світових релігій (буддизму, християнізму чи магометанства). Лише витокова природня культура етносів, збережена в їхній етнічній пам'яті, може вважатися власне етнічною. Тому, вказуючи загалом на віросповідні особливості сучасних національних спільнот, слід неодмінно звертати увагу на їхню власну етнічну культуру і звичаєвсть та її відображення в національному характері й історичній долі народів.

Етнічна пам'ять - здатність етнічних одиниць (груп, національних меншин, народів) відтворювати своє минуле.

Свідоме повернення до власної історичної спадщини є позитивним явищем, коли народ повертається до перевірених часом етнокультурних зразків, які довгий час перебували недооціненими. Сьогодні наше "нове" - це добре забуте "старе". На відміну від пам'яті взагалі як властивості нервової системи людини, що існує завдяки запам'ятовуванню, збереженню і відтворенню, етнічна пам'ять має як індивідуальний (особистісний), так і колективний (суспільний) характер. Історія людського досвіду знає багато форм фіксації етнічної пам'яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Етнічна пам'ять пронизує емоційно-психологічну сферу народу, відтворює минулий досвід на міфологічному, фольклорному та історичному рівні. Етнічна традиція, що формується ще в період молодості етносу, сприяє збереженню етнічної пам'яті.

Історична пам'ять (про факти) тісно пов'язана з фольклорною пам'яттю (про відчуття, образи, символи). Загалом досі побутувало досить спрощене розуміння й самого терміну фольклор, як "колективна народна творчість". Насправді ж його значення значно глибше. Етимологія слова фольклор стає зрозумілою з англійського folk-lore, де folk - народ, рід, люди, а lore - знання, таємне вчення, успадковане від Предків з давніх часів. Отже, це не просто народні тексти пісень, приказок, молитов, а водночас і таємничі знання (відання) про світ, життя, Богів і людей, їх етнічний (родовий, природний) звичай (закон життя роду).

Так, Арістотель писав про звичай давньоукраїнських племен агатирсів (встановлено, що це мешканці Наддніпрянщини та Південного Бугу), що вони "закони свої укладають в пісні і їх відспівують, щоби не забувалися. Відспівування могло відбуватися лише в час урочистостей, при святинях під проводом бесів-жерців, котрі, здається самі були авторами цих законів" (Омелян Партицький).

Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, яка передається від покоління до покоління насамперед в усній формі і фіксується саме в фольклорній пам'яті. Сюди належить і ландшафт, і місцева флора й фауна, і мораль, і мова, ідеали і навички трудової діяльності. Наприклад, назви одягу в українських піснях мають свою символіку: шапка - сила, пояс - оберіг, жупан - багатство, свита або сіряк - бідність.

Колір: білий - святість, червоний - краса, чорний - земля і т. д. Рушник - дорога, весілля; калина - жіноча плідність, весілля, любов, гарбуз - відмова, насмішка; дуб - чоловік, мужність, сила; береза - дівчина, ніжність, чистота; барвінок - весілля, сани - похорон і т. д. Кожен народ у своїй фольклорній пам'яті зберігає свою неповторну картину світу.

Етнічна традиція може бути порушена, коли з'являється негативний етнічний контакт. За нормального розвитку етносу етнотрадиція, досягає найбільшого розквіту і своєрідності, за несприятливих умов - поступово спрощується і зникає разом із зникненням самого етносу. Лише деякі з етнотрадиційних елементів зникаючого етносу можуть переходити до інших, молодих етносів, які найчастіше не просто їх засвоюють, а переважно переробляють. Напр., канони еллінського мистецтва після загибелі античної цивілізації перейшли до нових етносів, однак набули нового смислового, ідеолоґічного і мистецького значення.

Так змінилося і смислове наповнення багатьох давньоруських етнічних слів і понять: кощуна, кощунствовати - означало співати героїчні думи (стало - оскверняти святині); потвора, потворниця - означало знахарка, чаклунка (стало - страшна некрасива стара жінка); ідол - означало образ Божества або героя (стало - предмет сліпого поклоніння); пекло - означало погребальне вогнище (стало - місце для покарання грішників); відьма - означало жінку, яка відає таємниці лікування (стало - зла чаклунка), позорище - означало видовище, народне обрядове дійство, яке всі спостерігали, "зріли" (стало - ганьба). Таких слів сьогодні можна називати сотні. Крім того, нині, на жаль, стало популярним писати різні художньо-літературні міфи та легенди, часто видаючи їх за старовинні, чи нібито розказані автору в "такому-то селі" (як приклад, творчість С. Плачинди, В. Рубана та ін.).

Завдяки етнічній фольклорній пам'яті формується етнічна традиція, що походить з міфологічного мислення етносу.


2. Міфологічне мислення як спосіб пізнання


Ряд науковців дотримується думки про співіснування двох типів мислення: логічного та образно-міфологічного, що діють за принципом взаємодоповнення.

Не так давно європейська наука відкидала феномен міфологічного як властивості "дитинства людства", тим самим прихильники раціоналізму створили фантом Homo rationalis, якому вже недалеко до безликого бездуховного "супермена".

Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом "позитивний - негативний", в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення "космос - хаос". Аналізуючи залишки архаїчних культур (фольклорні пам'ятки, ритуали, обряди тощо), можна виявити міфологічно-образну структуру етнічного (О. Лосєв, К. Леві-Строс, М. Попович, В. Топоров).

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна - пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.

Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв'язок з мовою свого етносу. В результаті фіксації мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи (напр., Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні лексичні одиниці зі сталим семантично-асоціативним навантаженням, наприклад українські: "дощ іде, гай щумить, коник вороний, дівчина як калина" тощо. Сукупність таких лексичних одиниць або "гнізд" складає мовну картину етнічного світу.

Сучасні етнологічні дисципліни не повинні нехтувати вивченням феномена міфологічного моделювання світу. Уявлення про Добро і Зло, Право як Вищу Справедливість, Праведність, Любов, Щастя, різноманітні морально-етичні настанови складають етнічно-духовну картину світу. Таким чином, елементи етнічної картини світу, маючи образно-міфологічну природу, зачіпають глибинні смисложиттєві орієнтації представників етнічної спільноти та є ґрунтом національної ментальності.

Що ж сталося з міфологічною формою моделювання світу після примусової християнізації народів? Базова система християнських цінностей виявилась радикально протилежною природнім цінностям етнічних релігій.

Поняття Добра і Зла перевернулися з ніг на голову, що на перших етапах християнізації породило безліч протестів, непорозумінь, навіть кривавих розправ з прихильниками традиційних етнічних релігій та народної звичаєвості.

Ось кілька прикладів з книги В. Істархова "Удар руських Богів": за християнським світоглядом поняття Бог має моральну оцінку "дуже хороший", однак викликає емоцію - "страх" (пор., за етнічним язичницьким світоглядом, Бог вважається Предком, Прабатьком, а отже другом і захисником, що і викликає емоцію "любов, вдячність"). Те саме з поняттями смирення, що в християнстві вважаються добром і викликає емоцію "схвалення", або гординя, що християни вважають поганим і супроводжують емоцією "неприязнь" (пор. за етнічним світоглядом, смирення розглядалось як пораженство, зрада ідеалів свободи, духовна і тілесна слабкість і викликало емоцію засудження, а поняття гординя - навпаки вважалось проявом достоїнства, людської гідності, бо стосувалось переважно воїнської касти захисників своєї землі, і викликало почуття пошани; у Велесовій Книзі згадується ім'я боярина Гордині).

Таким чином, глобальні явища руйнують природній шлях розвитку етносів, деформують етнічний світогляд і дезорієнтують людство, штовхаючи його в прірву світового хаосу.

Завданням провідної верстви етносу є насамперед очищення ідеолоґії від хибних стереотипів мислення і поведінки. А це справа нелегка, і вимагає тривалого часу для переосмислення широкими масами свого минулого. Тому для цього необхідна спеціальна державна програма, залучення наукових та інформаційних структур і установ різних рівнів, створення художньо-мистецьких засобів впливу на масову свідомість (особливо кінофільмів, книг, картин, скульптури, храмів етнічних релігій). А що ж ми маємо натомість? Самі державні діячі досі перебувають під гіпнотичним впливом примітивних християнських міфологем, що заколисують їхні розумові здібності, доводячи до цілковитого абсурду їхні "благодійницькі" акції (напр., інтенсивне церквобудівництво, коли на площі 0,5 км зводять аж три церкви підряд). Так, у Києві, між двома великими християнськими храмами - Софіївським і Михайлівським (відбудованим) соборами планують будувати ще й третю церкву! При тому комусь дуже вже хочеться знищити єдину в Києві символічну пам'ятку етнічної релігії - копію статуї слов'янського Бога Світовида, яка дуже сильно муляє очі комусь із "власть імущих".

Поки чужинська міфологія впливає на світосприйняття правителів, відродити етнічні цінності видається неможливим.

Міфологічне мислення - це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі "космос - хаос" та вираження його власними етнічними мовними, образними та символічними засобами.


3. Ведійська традиція як основа праслов'янської духовності


Значний вплив на формування праукраїнської міфології справила ведійська традиція, спільна для всіх європейських та індійських племен, яка побутувала на теренах України з ІІ тис. до н. ч. індоєвропейські (арійські) племена в III-ІІ тисячоліттях до н. е. поступово розселялися на значних територіях від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісною ж батьківщиною їх, як уже зазначалося, прийнято вважати Північне Причорномор'я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Тому було б цілком природно припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров'я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому ведійська міфологія має велике значення для реконструкції вірувань інших народів, записи яких до нас не дійшли.

Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен Божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали не тільки наші дослідники, знавці східних мов (зокрема санскриту), письменники, етнографи, але й самі індійці.

Ось, наприклад, свідчення індійського мовознавця Джогоннатха Чокроборті, перекладача зі старослов'янської: "Мене, індійця, вразила широка спільність "Слова о полку Ігоревім" і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у "Слові" стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам'ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської...

Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над "Словом" була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину.

У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: чи випадково це?".


На цю спорідненість вказував і видатний індійський історик, коментатор "Бгагаватгіти", В. Тілак, який вважав, що основи ведійської культури започаткувалися саме в Україні 12-10 тисяч років тому.

Основа ведійської релігії - обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу Предків. Ці найголовніші риси були притаманні усім індоєвропейським народам до прийняття християнства. Етнічні міфи про сотворення людини здебільшого вказують на дерево, як на матеріал, з якого створене людське плем'я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов'язується з небесним вогнем і блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у Богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка. Слов'янський Перун, проявлений у громі і блискавці, несе життєву рухливу енергію всім істотам, посилає зародки життя.

Міфи про сотворення роду - чи не найголовніші релігійно-світоглядні коди в ментальності кожного народу, який має свою етнічну віру. Саме такі міфи визначають духовність, характер, місце в історичному процесі того чи того народу. Козацькі перекази зберегли (в усному варіанті) міф про походження українського роду від шлюбу Матінки-Дажземлі з Батьком-Небом (Сварогом).

Велесова Книга передає міф про народження Дажбожих онуків. Отець Русі мав двох дочок. Щоб продовжити свій рід, він мусив добирати достойних мужів своїм дочкам. За давнім звичаєм він вийшов у степ, але не знайшов мужів "гідних величі і слави майбутньої Русі". Він помолився до Дажбога і його молитва була почута: Дажбог зійшов таємно і в чудесний спосіб запліднив своїм Духом дочок отця Русі. Продовження роду в найдавніших уявленнях українців вважалося священною справою. Дочки радіють: "Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому! Тут Бог Велес двох отрочат приніс". Отже, українські Діви-Рожаниці були запліднені Духом Дажбожим, а "прийняв пологи" Бог земного достатку Велес.

Як бачимо, єдність духовного (небесного) і матеріального (земного) вже була відома як ідея, і як міфологема. Богиня Ясна (вона ж - Перуниця), яка також присутня в цьому сюжеті - втілення Долі-прялі, що тче нитку життя. Віра в Божественне походження народу творить впевненість у своїй визначній історичній долі, виховує народ, гідний свого родоводу.

Міфи про Божественне походження народу мали й германці та скандинави (від Одина), японці (від Бога Ідзанакі та Богині Ідзанамі), шумери (від Бога Енкі), євреї (від Ягве, Єгови), подібні міфи мають і інші народи. В кожного народу були легенди про його власних прабатьків, першопредків. Нині ж переважна більшість народів вважають себе нащадками біблійних Адама і Єви і ніхто не замислюється про їхню національність. Найдавніші вчення про походження народу, нації (хай навіть на міфологічному рівні) визначали її характер. Наприклад, як писав професор Володимир Шаян, міф про Рема і Ромула, вигодованих вовчицею, формував вовчий характер Римської імперії (ВПН, с. 87). Докладніше про ведійські витоки слов'янської міфології розкажемо в розділі ІІ, тема 12.

Фольклор зберіг для українців цінні зразки власної релігійної міфології про Сотворення світу (напр., колядки типу "Коли не було з нащада світа, Дажбоже!", або "Стояла сосна серед Дунаю, Дажбоже!". Веснянки, Купальські та Обжинкові пісні розкривають перед дослідником таємниці народного світогляду та етнічної пам'яті такої глибокої давнини, яких марно було б шукати в якихось писемних текстах, бо писемність язичницької доби жорстоко винищена християнством.

На жаль, наукові дослідження символіки народних обрядових пісень досі залишаються мало доступними для широкого кола українців. Інформація про етнічні релігійні свята народного астрономічного календаря обмежується поверховими коментарями малоосвічених дикторів радіо та телебачення або християнською світоглядною цензурою редакторів цих програм. Не знаходиться місця для етнічної інформації й на сторінках преси, бо переважна більшість редакторів вже заанґажовані християнськими орденами і медалями різних "святих". Збереження етнічної пам'яті і досі здійснюється усним шляхом - від людини до людини.

 

Висновки: 


1. Етнічна пам'ять - це той природній феномен, в якому криється етнозберігаюча енерґія духу народу, що забезпечує йому вічність.

2. Іґнорування проблемами збереження етнічної пам'яті може призвести до втрати етносом етнічної ідентичності.

3. Перекручення етнічної міфології на догоду світовим міфологіям становить загрозу для існування самих етнічних спільнот.

4. Консервативні форми фіксації фольклорної пам'яті (записування, зберігання в архівах) нині вже виявляються недостатніми, слід повертати їх у народне середовище, як живу і дієву релігію.

 

 

Тема 9.  ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК ЕТНОЗБЕРІГАЮЧИЙ ЧИННИК

 

1. Поняття релігії


Релігія - феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з надприродним (вищим Розумом, Богом, Богами) через обряди.

Сьогодні серед 6 млрд. населення нашої планети 2 млрд. - сповідники різних напрямків християнства, 1,3 млрд. - мусульмани, 900 млн. - індуїсти, 350 млн. - буддисти, 102 млн. - сповідники неорелігійних течій та 900 млн. - позарелігійні люди. Однак, багато релігій, не зважаючи на видимі зовнішні успіхи, перебувають у глибокому кризовому стані: "На рубежі століть вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень, взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети.

Зокрема, християнство і мусульманство опинились в епіцентрі таких протистоянь, які вони не в змозі подолати" (Релігійна панорама, червень 2000). На прикладах християнства й ісламу можна передбачити і долю "єдиної всеземної" релігії, ідею якої вже час від часу висувають прихильники глобалізації.

Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна "вибухівка", яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природніх релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав'язувати свої глобальні релігії всьому світу.

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси - індуїзм, елліни - еллінізм, юдеї - юдаїзм і т. д. У наших Предків також була назва своєї релігії - Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так наприклад, В. Гнатюк записав на Гуцульщині: "Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде". Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості:

  • єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

  • релігія виконує свою націо - і культуротворчу функцію;

  • відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

  • забезпечується збереження національної самобутності;

  • виробляється відпорність глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі - близько ХVI ст., а в Україні - близько ХVІІІ ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова носить глобальний характер.

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio - честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus - совісний, благочестивий; або за Цицероном, від religere - совість. Однак, ці значення, такі популярні в словниках, виявляються неточними для з'ясування глибинної сутності цього терміну. Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав таке пояснення: "Релігія - від лат. religo - єднаю, - власне моральний зв`язок людини з Богом, Богошанування" (Полный церковно-славянский словарь, с. 547). Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінґвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов'янським віра. Однак, ці поняття нетотожні.

Оскільки сучасні словники не подають етимологічного значення цього слова, не зайвим буде уточнити деякі особливості цього терміну, щоб зрозуміти його глибинне давнє значення. Слово релігія складається з префікса ре - (лат. re - ), який уживається в словах на позначення повторної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повернення організму до життя - оживлення) і кореня ліго - (лат. ligo), що позначає спілку, об'єднання, товариство. Тобто слово релігія дослівно означає: "відновлення втраченого зв'язку" з Богом - космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія може бути значно ширшим, ніж його переклад нашим словом "віра".

За уявленнями наших Пращурів-слов'ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі - найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: "Життя людини, її народження і смерть - то відхід від Сонця і поворіт до Сонця.

Всеньке життя людське - то змагання повернутися до свого початкового джерела, з'єднатися знов з Сонцем: народитися - відірватися від Сонця, вмерти - повернутися до Сонця"
(Шухевич В. Гуцульщина. - част. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології. - Т. 7. - Львів, 1904).

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв'язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов'язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкування людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про надприродне (тобто про Бога): Бог є початок і сенс кожної релігії.

Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40-50 тис. років тому). Оскільки релігії формувалися природнім шляхом, то вже на самих початках свого існування мали виразно етнічне (родове, плем'яне) забарвлення.


2. Проблема класифікації релігій та поняття етнічної релігії


Релігії прийнято поділяти за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не досить правильна, ось чому.

1. Політеїзм (від грецького polis - багато, Теоs - Бог, дослівно "храм усім Богам") - релігійна система, яка не обов'язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.).

2. Монотеїзм (від гр. mоnоs - один, Теоs - Бог) - релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя "вищою", однак не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч "святих", які переважно виконують функції етнічних Богів. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує, так само, як і абсолютного політеїзму.

3. Генотеїзм (від грецького henos - рід, походження і Теоs - Бог) - релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Таким чином, і ця класифікація релігій виявляється недосконалою.

Найдоцільнішою нині виглядає класифікація релігій за етнічним принципом. В такій системі маємо три типи релігій з усіма їхніми характеристиками:

а) етнічні релігії - природні (створені природнім шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;

б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії - штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником), глобальні (мають міжнародний характер), космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим), відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, відірваний від астрономічних циклів природи), аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів).

в) неорелігійні напрямки - штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників), прагнуть стати міжнародними, місіонерські, найчастіше космополітичні, часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.

Існує також поділ на традиційні й нетрадиційні релігії, однак він застосовується лише відносно тієї чи іншої території чи нації, і не має чітко окреслених часових меж (наприклад, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу?). Приміром, на думку сучасних релігієзнавців, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а крішнаїзм - є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (силенкіянство) - нетрадиційною, бо це штучна (створена автором - "пророком") неорелігія. Однак, далеко не всі релігієзнавці пов'язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але і логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі залишається не цілком ясною. Найбільш вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: "В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною "вірою батьків", національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східно-слов'янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу" (Релігійна духовність українців, ст.175).

І хоча, як зазначають дослідники, Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, вона є перспективою на майбутнє.

Отже, якщо етнос - це кровноспоріднена спільнота людей з рідною землею, рідною мовою, то спільні родові легенди про походження свого народу, спільна історична пам'ять, звичаї та обряди становлять його рідну етнічну релігію. Пор.: грецьке слово etnikos, що має значення "родовий, народний, язичницький".

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.

Таким чином, етнічна релігія - це природня автохтонна релігія етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем'я, народ, нація) і не поширюється за межі етнічної території.

Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім. Якби наша етнічна релігія розвивалася природнім шляхом, еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала сучасному рівню життя народу. Це підтверджують факти існування сьогодні етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси відродження етнічних природних релігій в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), в Індії (індуїзм) та ін.

Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам'ятку V-IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка - близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: "наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники", тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що "краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим" (ВК, 6-Г).

Слово язичництво, походить від слов'янського язик що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем'я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, "язичництво" може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов'янської лексики.

Слово "поганство", широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus - селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово "поганство" є вульгаризмом, а його вживання - ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини (див.: Релігієзнавчий словник).

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово "православ'я" означало "славлення Богів", тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) - закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення - язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

З прийняттям світової (інтернаціональної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії, тому скористалась зрозумілою для народу назвою, позначивши нею східнослов'янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно надавалися близькозвучні назви й храмам (напр., на місці капища Велеса збудували церкву святого Власія, а на місці зруйнованого храму Святовита - костел святого Вита).

Українська етнорелігія в широкому значенні - це сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:

1. релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати Предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;

2. релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;

3. народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;

4. сучасне відроджене українське язичництво.
 

3. Періодизація української етнорелігії

 

Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства приблизно на 7 тисяч років. Українське язичництво означає власне етнічну релігію українців.

Формування язичницького світогляду Предків слов'ян, в тому числі й Предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту.

Періодизацію розвитку язичництва в Україні можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України. Пропонуємо таку схему, складену на основі попередніх досліджень М. Чмихова, застосовану щодо території України (назви періодів умовні - Г. Л.)

1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) - кам'яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) - етнічні спільноти пелазгів, трипільців.

2. Доба Сварога - Бога-Отця, утвердження віку металу та моногамної сім'ї; формування уявлень про душу, Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н. ч.), трипільці.

3. Доба Дажбога - сина Сварожого, виникнення держави; зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ-ІІ тис. до н.е.), арійці.

4. Доба Перуна - сина Сварожого, розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільства; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата етнічних знань та поступовий світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. - ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, скіфи, слов'яни, русичі, українці.

Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) - "золотий вік", 2 - "срібний вік", 3 - "мідний вік", 4 - "залізний вік". Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів учені використовують археологічні пам'ятки, а теологи використовують як результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад, Велесову Книгу, яка серед рідновірів вважається Святим письмом, і може бути датована скіфо-слов'янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої схеми.

Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, "Доба Перуна" не тому так називається, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з'являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації.

Занепад Предківських знань на теренах України характерний лише для останнього періоду цієї доби - (ІІ тис.), тобто час привнесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму, бо монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував природній розвиток власної етнічної віри, а згодом поставив її під загрозу повного знищення. Перехід від політеїзму до монотеїзму не є закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, залишилася закостенілою, догматичною, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду.

Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять, закономірно, зійти зі світової арени і поступитися природнім етнічним релігіям, які здатні саморозвиватися на рідному етнічному ґрунті. У зв'язку з першими ознаками етнорелігійного ренесансу, а також за схемою періодичних процесів статики і динаміки можемо прогнозувати і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі:

5. Доба Відродження етнорелігій - (умовна назва -післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на Землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: "Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі" (Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. - К., 1990). Початок нової історичної доби він датував 2015 роком як "епоху Водолія". Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього передбачення. Це Відродження є закономірним наслідком живучості українського етносу.

За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігійних форм. Різні люди і народи сповідують різні релігії, або належать до різних церковних організацій. Нині щодо них прийнято вживати слово конфесія (від лат. confessionalis - віросповідний), що означає належність до якоїсь Церкви чи релігійної організації. Конфесія не тотожна власне віросповіданню (напр., три українські Церкви належать до одного християнського віросповідання, але до трьох різних конфесій: УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ).

Однак, різні уявлення про Бога не суперечать єдності Бога, хоча й вимагають віротерпимості - міжконфесійної толерантності (від лат. tolerans - терплячість) - терпимість до чужих релігійних вірувань, обрядів і звичаїв, визнання їхніх прав на своє власне розуміння Бога. Толерантність - необхідна умова дотримання свободи совісті й ознака загальної культури людини.


4. Світові та етнічні релігії: проблеми співіснування


Поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з "нижчого" на "вищий" щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій "від локального - до глобального, від глобального до локального", які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу.

Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними. В цьому, вірогідно, полягає одна із закономірностей етнорелігієгенезу.

Світові релігії вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі й космосу. Відірваність Бога від природи, породило по суті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю. Та й самі аскетичні релігії (християнство, іслам) проповідують власне дискредитацію життя.

Так, за Б. Поповим, нищення біологічної основи життя - це є "запереченням цінності Дому". Дослідник уживає поняття Дому в значенні специфічної організації життя, де Дім - етнічне явище: "Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині життєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й суспільства утворюють головний нерв культурного поступу" (Феномен нації, с. 6-7).

Таким чином, національне і світове становлять собою пару протилежностей, які постійно борються за свої пріоритети. Сьогодні релігієзнавці вже сміливіше говорять про космополітизм світових релігій, його справжню сутність: "Він з'являється там і тоді, де і коли постає потреба в поширенні якоїсь релігії за межі її етнічної природності, з'являється завдання використати її для світової експансії, завоювання якомога більшої кількості послідовників, витіснення старих або альтернативних вірувань" (Филипович Л., с. 61).

Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем світовій християнськості, то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю (Филипович Л., с. 40).

Відсутність релігійної самоідентифікації етносу виявилася, певною мірою, несподіванкою для багатьох громадян (українець може бути православного, греко-католицького, римо-католицького, протестантського, язичницького віросповідання, або взагалі не сповідувати жодної релігії). Особливо це знервувало представників традиційних християнських церков, які всю свою вікову ненависть спрямували не стільки проти сучасного засилля чужих месіанських конфесій, скільки проти рідного українського етнорелігійного відродження, вбачаючи в ньому чи не найбільшу небезпеку для свого існування. І в цьому їм значною мірою допомагає державна політика, надаючи релігійні пріоритети одній християнській конфесії, порушуючи цим не тільки Конституцію, але й чинне законодавство про свободу совісті і релігійні організації в Україні, а також і міжнародні документи. Саме так виглядає засилля християнських програм на радіо й телебаченні, інтенсивне церквобудівництво, помпезні християнські святкування на державному рівні та ін.

Антагоністичний характер стосунків етнічного і світового, локального й глобального яскраво проявляється в сучасних міжконфесійних конфліктах, які не можуть врегулювати ні самі віруючі, ні найсучасніші правові акти й закони. Та найбільше суперечностей існує в самій християнській конфесії, де безперестанно точиться боротьба: спочатку за догмати (в яких народ ніколи не розбирався), потім - за майно, сфери впливу і т. п. Ці проблеми нашій державі належить вирішувати вже у недалекому майбутньому.

Однак, людство довгий час не могло подолати стереотипи мислення, нав'язані йому апологетами світових релігій, що християнство "нас просвітило", що воно "було позитивним явищем" у нашому культурному розвитку. Щоб виявити ці глибинні причини й закономірності релігійної боротьби, звернемося до історичних фактів.

Наші Пращури дуже боляче сприйняли офіційне (примусове, насильницьке) впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним: у християнстві нема "ні елліна, ні скіфа". А своя віра завжди була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже відкидалося як вороже, таке, що може зашкодити своєму етносу (роду, племені, нації). Згадаймо, як новгородці реагували на охрещення їх Добринею й Путятою: "краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу" (Татищев В. Н. История государства Российского. - М.; Л., 1962. - Т. 1. - С. 112-113).

Про те ж саме у Велесовій Книзі: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам їхнім (чужим)". Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого роду.

Тому й навернення руського народу до християнства не було одноразовим тріумфальним актом, як це стверджували деякі історики-християни, а особливо сама церква; воно розтяглося на кілька століть, навіть більше, ніж вважалося донедавна. В Медоборах (Гусятинський р-н Тернопільської обл.), за народними переказами та поодинокими археологічними пам'ятками, язичницькі храми функціонували аж до XVІІ ст. Саме в такі відлюдні малодоступні місця "евакуювалися" київські священики та окремі сповідники етнічних культів, ховаючись від насильницької християнізації. Відомі випадки насильницького охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними "Известий о состоянии и приращении православного народонаселения" за 1847 р. охрещено 1522 язичники) - це загалом по Російській імперії. Можемо лише здогадуватися, що й українське язичництво існувало, хоч і в таємних формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості (знищення волхвів, спалення Богослужбових книг, руйнування храмів і вирубування священних гаїв), потреба в них не зникала, і про їхнє існування свідчать численні церковні документи (див.: Лозко Г. Волхви).

Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім'ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір'я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку - християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ-ХІХ століття. Ще на початку ХХ ст. український етнограф В. Матвієнко записував обряд "відхрищення" від здійсненого церковного ритуалу (напр., після охрищення дитини чи християнського вінчання).

Можемо лише здогадуватись, що такі очисні обряди були вироблені волхвами у відповідь на насильницькі дії християнських служителів.

Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів, які все ж таки існували, і підтримував зв'язок з Рідною Вірою.

Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки, колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація (змішування) двох релігій - етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.

 

5. Етнорелігійний ренесанс 


Тенденція до відродження етнічних релігій нині спостерігається переважно в Європі, трохи менше в Індії, а також досить несміливо серед індіян Америки.

20-24 червня 1998 р. у Вільнюсі (Литва) для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн) створена міжнародна організація - Світовий Конґрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions - WCER).

Мета WCER зазначена в прийнятій Декларації: "відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об'єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням".

Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами груп; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп'ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.

У Декдарації WCER також зазначається: "Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя... Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання - жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які грунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло "Єдність - в різноманітному"".

До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн. Україну в WCER достойно представляє Громада Українських Язичників "Православ'я", яка має свій часопис "Сварог", низку богознавчих книжок, а також сторінку в Інтернеті.

Давні релігійні традиції нині відроджуються в громадах Рідної Віри. Чимало сучасних праць присвячено відродженню етнічних релігій. Це спроби реконструювати не тільки світоглядну та обрядову систему Пращурів, але й дати нове теологічне осмислення давньої філософії етнічної релігії. Серед них, насамперед, слід згадати працю українського теософа професора Володимира Шаяна "Віра Предків Наших" (1987 р., м. Гамільтон), Ярослава Оріона "Бог і релігія", "На роздоріжжі" та ін. Однак, найавторитетнішими все ж є давні джерела.

Основною культовою пам'яткою української Рідної Віри є Велесова Книга. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще в V-ІХ століттях, вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велесова книга містить близько 250 Богознавчих понять, в тому числі близько 100 імен Богів (теонімів, іноді в кількох варіантах), 70 слов'янських власних імен людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, волхвів, князів та значних воєначальників.

Тут подані також відомості про окремі свята Рідної Віри, пов'язані з природним календарем, назви місяців, тижнів, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен. Цінним для релігієзнавців є осмислення авторами Велесової Книги вчення про Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме як повчання для нащадків: "Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них - то красен Рай слов'янський" (дошка 11-Б). Цінними для етнологів є згадки про давні племена, споріднеі слов'янські етноси.

Хоча автентичність пам'ятки в окремих вчених викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Велесова Книга - це велика за обсягом праця (як вважається досі, знайдена не повністю, а лише близько 75 % тексту, що нині складає 72 дошки). Саме це й може бути одним з доказів того, що книга не могла бути виготовлена фальсифікатором.

Історія знахідки, її прочитання й переклад на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць Алі Ізенбек в с. Великий Бурлук на Харківщині, а переписав і дав перше тлумачення тексту Юрій Миролюбов; видрукована вона була в п'ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапила лише в 1990 р. Вагомий внесок у прочитання дощечок зробив професор Володимир Шаян, а в Україні переклав Велесову Книгу філолог з Ужгорода Борис Яценко.

Нині Велесова Книга по праву вважається святим письмом Рідної Віри, а її дослідження нині продовжуються (див. докладніше: Лозко Г. Велесова Книга).

 

Висновки:



1. Релігія є невід'ємною складовою частиною духовної культури народів.

2. Етнічні і світові релігії є парою протилежностей у системі "космос - хаос, локальне - глобальне" і тому суперечності між ними неминучі.

3. Сьогодні вже є гостра необхідність подолання стереотипів мислення, нав'язаних людству світовими релігіями.

4. Етнічна релігія є ідеальним поєднанням етнічної й релігійної тотожності в одному етносі.

5. Етнічна релігія розвивається разом зі своїм етносом і є самодостатньою на будь-якому етапі його історії.

6. Відродження етнічних релігій - перший крок до створення монорелігійних етноспільнот, які є ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природнього життя націй.

7. На питання "чи потрібні етнорелігії сьогодні?" - можемо дати ствердну відповідь: так, вони необхідні як етнозберігаючий феномен, як невід'ємна складова будь-якого етносу на Землі.

 

 


 

РОЗДІЛ ІІ.  ЕТНОЛОГІЯ ПРО ДАВНІХ МЕШКАНЦІВ УКРАЇНИ

 

Етнокультурна сфера на теренах України виникла, формувалась і розвивалась на споконвічно українських землях, насамперед, як культура аборигенного (автохтонного) населення, вона є продуктом його кількатисячолітньої діяльності.

Відомий український історик-археолог М. Чмихов ототожнював найдавніших пращурів слов'ян з людністю бронзового віку (ІІІ тис. до н. ч.) і відносить до них представників Тшинецької культури Лісостепу, Полісся, Білорусі, Польщі (М. Чмихов, Н. Кравченко, І. Черняков. Археологія та стародавня історія України. - К., 1992). Мовознавці також вважають ці племена і мовними предками слов'ян. Однак, початок протоєвропейської культури заклали ще племена, які залюднювали Європу з часів палеоліту (в останній фазі льодовикового періоду).

 

Тема 10.  ПАЛЕОЛІТИЧНЕ І НЕОЛІТИЧНЕ НАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Межа льодовика проходила південніше межі сучасних України і Білорусі. Тут була тундра і водилися вовнисті носороги. Такою ж була майже вся Європа. Однак, уже в мисливських племен пізнього палеоліту були свої культурні здобутки: календар, орнаментика, прикраси, знаряддя праці, одяг, житло. Це доведено багатьма археологічними дослідженнями.

Пізній палеоліт (доба оріньяк) представлений в Україні багатьма стоянками: села Пушкарі на Чернігівщині, Мізин на Десні, Гонці на Полтавщині, Костенки на Воронежчині - всього понад 200 поселень тільки на території України. І це порівнюючи з північчю Білорусі й територією Росії, де в той час ще лежав шар льоду завтовшки 2 км, а подекуди й вище, а в Україні вже розцвітало життя. Житла у вигляді теплих напівземлянок іноді досягали величезних розмірів - на 50 і навіть 100 осіб з кількома вогнищами вряд. Меблі (столи і стільці) робилися з бивнів мамонта. Знаряддя праці (голки, шила, шкребки) використовувалися для обрізання шкіри й шиття одягу.

Існувало мистецтво, яке відображало світогляд і духовні потреби давніх людей, що мешкали на Подніпров'ї. Головною культовою пам'яткою цього часу вважається жіноча статуетка, де гола жінка зображена в позі своєрідної медитації (моління): руки складені на животі, голова схилена вниз. Дивовижна спадкоємність цього магічного обряду, який дожив аж до початку ХХ ст. в Україні, про що неодноразово повідомляють етнографи: жіночі чари (наприклад, щодо збору цілющих рослин) "не будуть помічні, якщо в одежі нарвеш". Такі статуетки, виготовлені переважно з кістки мамонта, їхніх ікол, каменю, або вирізьблені на скелях, передають спокій, характерний при чаруванні чи іншому обрядодійстві. Жінка здійснює обряд, поки чоловік на полюванні. Пам'ятки пізнього палеоліту мають спільні риси на всьому просторі Євразії. У Франції зберігся наскельний малюнок жінки з піднятим угору ритуальним ріжком - це обрядова поза при заклинанні, чаруванні. Спільна для всіх Богиня - Велика Мати.

Типовий візерунок чи орнамент - безконечник (т. зв. "меандр"), вперше був створений в Україні (нині Чернігівщина), а вже звідси помандрував на південь (Греція, Мала Азія), де й отримав свою назву за назвою однойменної річки. Тут же, в Мізині, знайдені й найраніші в світі фігурки птахів із зображенням свастики - символу духовного польоту (від свасті - найвище небо, святість, благоденство, процвітання, успіх). Свастика - давньоіндоєвропейський (арійський) знак благополуччя і благоденства.

Сва - є коренем багатьох слів, які в давніх індоєвропейських мовах позначали саме духовні поняття: сва-бгу - самовиникаючий, свій край, своя земля, батьківщина; сва-дгарма - свій закон, своя віра (релігія); сва-тантра - свобода, незалежність; сва-юні - материнське лоно, рідне місце; свар - сонце, сонячне сяйво, найвище небо; сварґа - небесний, рухаючий небо, а також назва одного з семи світів, куди переселяються душі померлих; сварґа-кама баг - той, що прагне в небо; сварґа-марга - шлях на небо, дослівно "Молочна стежка" (укр. Чумацький шлях); сварґа-райя - небесний рай та багато інших слів, які зберегла донині мова санскрит, і якою в наш час користується тільки обмежене коло ведійських жерців. Саме цей корінь зберігся в праукраїнських іменах Сварога і Свантевита, Матері Сва (Слави). Мовознавці проводять також паралель між слов'янським іменем Святослав і давньоарійським Швенташравас, бо санскритському Ш відповідає слов'янське С, а санскритському Р - наше Л.

За пізнього палеоліту (в епоху мадлен) виробляється мовне поле індоєвропейців: мовотворення, відмінювання, порядок слів у реченні, часи дієслова та ін. На думку української дослідниці, Докії Гуменної, яка писала в діаспорі, родові групи в той час уже називалися за ім'ям матері, яка стереже вогнище роду. Мабуть в часи оріньяку створене й слово жена: французьке le gene - люди; англ. the gender - рід; латинське genetive - родовий.

Звідси й сучасні слова ген, генетика, навіть генерал (головний, найвищий). В Індії жен, женана - гарем, частина міста, де живуть жінки; зенана - жіноча половина дому; жінні - жінка, господиня індуської родини; жнана - знання (в значенні жіноча мудрість). В українській культурі: жена, жона, жінка, живіт, життя, житло, жар, жижа (дитяче - вогонь, бо ж-ж-ж - звуконаслідування дії добування вогню, та й сам вогонь - первісно пов'язаний з жінкою). Так само й жертва (від жар, чар), бо вогонь треба "годувати". Перша релігійна ідея і служба - вогнепоклонство: Богові треба дати жертву, щоб отримати тепло, їжу, світло. Вогонь - жива істота. Отже, виникнення релігії також треба пов'язувати з матріархатом і головною роллю жінки (Слов'янське віче, 1998. - № 2).

Вчені всього світу нині вважають територію України міфогенетичною зоною, з якої розходяться універсальні міфологічні системи багатьох індоєвропейських народів. Статуетки Богині-матері біля вогнищ знаходять у трипільській культурі досить часто. Наші українські рушники з Берегинею (символічна жіноча постать з піднятими вгору руками), по обидва боки якої вишиті коні зі свастиками, дивовижно перегукуються з індуськими зображеннями Лакшмі - Богині Щастя, яка сидить на квітці лотосу, а по обидва боки - слони, що поливають її водою.

Згадаймо також скіфську Богиню, домашнього вогнища Табіті (яка шанувалася більше, ніж Папай - Бог неба), заступницю війська і всього свого народу, яка благословляє на царство навіть самого верховного Бога, або Матір Сва (Славу) з Велесової Книги - всі вони є одним універсальним образом Покрови, покровительки. В слові Покрова закарбований глибинний духовний зміст, дуже далекий від нав'язаного нам християнського розуміння цього образу і символу. Коренем слова є все той же генетичний звўязок з праматір'ю: від кров, кровний, той хто близький по крові (родич). Свій рід, своя родина (своя "криша", покрівля, укриття, дім) завжди була тим оберегом, який захищав, і якому молилися люди одного роду-племені, тобто кровноспоріднена спільнота.

Всі ці образи, символи, ідеї значною мірою зберігаються, отже є сталими впродовж тисячоліть і сприймаються на рівні менталітету всіма нащадками етнокультури індоєвропейців.

Порівняно новим етапом є неолітична культура (близько 8-5 тисяч років тому), коли розвиток хліборобства зробив людину незалежною від наслідків полювання. Хліборобський світогляд сформував міфологему умираючого і воскресаючого Бога ще за трипільської доби. Поховання зерна в землю (його смерть) і проростання його (воскресіння) сприяло закріпленню ідеї невмирущості всього сущого, ідею безсмертя, вічності життя. "Той світ", Вирій уявлявся як лоно матері, з якого все приходить і до нього ж повертається (лоно Матері-Землі), щоб ожити знов.

Про етнічні особливості давнього населення України, як і багатьох інших країн світу в науці нема певних відомостей, окрім описів антропологічних рис і епохальних типів людей, якими займається палеоантропологія. Прийнято виділяти такі етапи формування антропологічних типів людей у Східній Європі.

В середньому палеоліті (неандертальська стадія) виробляються деякі риси, притаманні сучасним расам. У верхньому палеоліті й неоліті вироблення європеоїдних типів (переважно в Криму), для східної частини (район сучасного Красноярська) - перевага монголоїдного антропологічного типу.

 

Тема 11.  ТРИПІЛЬСЬКИЙ ЕТНОС

 

Давня трипільська цивілізація на теренах України існувала з кінця VІ до початку ІІІ тисячоліть до н. ч. Відкрита вона в Україні чеським археологом Вікентієм Хвойкою в 1893 р. Пам'ятки трипільської археологічної культури розміщені між Дністром і Середнім Подунав'ям аж до сучасної території Румунії (там вона має наукову назву Культура Кукутені від назви поселення).

Однак, найбільший масив трипільців сформувався на теренах України, де вже досліджено близько 3 тисяч поселень та 200 поховань мідного віку. Населення трипільської доби ще довго користувалось у побуті кам'яними сокирами, оскільки мідь була м'якою і дорогою. Будівлі трипільців були розміром від 60 до 200-300 кв. м, часто двоповерхові (перший поверх для господарських потреб - зберігання припасів, утримання тварин, тощо, а другий - для людського житла). Найбільші протоміста трипільців виявлено в межиріччях Південного Буга й Дніпра: Таллянки (450 га), Майданецьке (250 га). Всього розкопано близько 30 великих протоміст, які мали потужні укріплення, сотні двоповерхових житлово-господарських комплексів, прибудованих один до одного, утворювали суцільну стіну. Кількість мешканців найбільших міст досягала 10-15 тисяч, а разом з околицями близько 16-20 тисяч. Трипільскі хати і будинки були обмазані глиною і розписані червоно-чорними узорами, від чого все поселення мало дивовижно мальовничий вигляд.

Трипільці мали розвинуте ремісництво: тут працювали майстерні з обробки каменю, кременю, виготовлення посуду, тканин.

І хоча колесо трипільцям ще не було відоме (насправді, трипільцям колесо було відоме, про це свідчить унікальна знахідка, якій 4,5 тисячі років, - можливо, найстаріше в Європі колесо, і знаходиться воно в Одеському археологічному музеї - прим. "Аратти"), однак, існував транспорт у вигляді великих дерев'яних саней, які використовувались як взимку, так і влітку. Кераміка виготовлялася без гончарного круга, а випалювалася в двоярусних горнах, розписувалась білою, червоною та чорною фарбами, які й досі залишились традиційними для людності України, пройшовши через тисячоліття (пор. червоно-чорні вишивки на білому полотні). Найбільша гончарна майстерня виявлена в с. Жванці Хмельницької обл. Тут було 8 двоярусних горнів, оточених валом і ровом. Вірогідно це був гончарний центр, де виготовляли вироби на експорт. Існували також осередки металургії. Сировину завозили з Балкан, Трнсільванії, Анатолії, Кавказу. Це свідчить про широкі міжнародні стосунки трипільців і розвинуту торгівлю.

Ткацтво трипільців можна дослідити завдяки залишкам напівспалених чи обгорілих шматків полотна, відбитків тканин на глині, а також числених знахідок глиняних підвісок до ткацьких верстатів, що дало змогу реконструювати трипільський ткацький верстат. Нитки пряли рослинні чи вовняні з допомогою дерев'яного веретена з глиняним пряслицем. Кістяні й срібні веретена з'явилися значно пізніше - уже в скіфів. Припускають, що в ткацьких виробах переважали ромбовидні узори - символіка родючості поля (пізніше розвинуті в українській плахті).

На думку багатьох вчених, трипільці започаткували більшість сільських поселень у місцях, де вони існують і досі. Вони ж і культивували наші українські землі, впродовж кількох тисячоліть займаючись не просто землеробством, але й відвойовуючи в природи все ширші ділянки землі й підготовляючи їх до засіву (вирубування лісу, спалювання, переорювання тощо). Саме в мідному віці відбувся перехід від мотичного до орного хліборобства. На поселеннях трипільців знаходять сотні серпів, відшліфованих працею до дзеркального блиску. Хлібу надавали священного значення. Це увійшло в ментальність місцевого населення і, безперечно, успадковане слов'янами від попередніх поколінь. Посіви трипільців були чистими, без бур'янів. За залишками зерна, які часто знаходять археологи можна встановити, що сіяли пшеницю (одно - і двозернянку), ячмінь, овес, просо, горох. Про хлібну магію трипільців довідуємося за знайденим святилищем аграрного культу, де представлені скульптурки багатьох Богинь, чи жриць хлібного ритуалу.

Зерно або борошно додавали до глини ритуальних горщиків, для обмазки жител і храмів.

Цікавою сторінкою трипільської етнічної культури є їхня міфологія і релігія. Знання про будову Всесвіту добре відображені в трипільській кераміці, де глечики розписані в три яруси (земля, повітря, небо) з відповідними трьом стихія символами (коріння дерев, потоки дощу, сонце, місяць). На трипільських кубках відтворений увесь хліборобський цикл: іде дощ, падає в землю зерно, проростає колос, виростає до неба, відривається від землі. Уже склалося уявлення про чотири сторони світу (кола з рівнобічними хрестами), поняття про безкінечний плин часу (трипільська хвиля, "меандр"), наявність центру світобудови, навколо якої обертається орнаментальний всесвіт. Вірогідно, уже існував календар, про що свідчать зображення місяця в різних фазах, а також відкриття археологами трипільської обсерваторії поблизу с. Казаровичі на Дніпрі, яке датують V тис. до н. ч.

В релігії трипільців чільне місце належить Богині Праматері, статуетки якої характерні для всього європейського населення того часу. Зріла жінка в позі "родючості" зі складеними на животі руками. Ромб з чотирма крапками (символ рюдючості), чи змія, що обвиває спіраллю живіт або груди Богині, - типовий малюнок на цих скульптурах. В глину цих скульптур обов'язково додавали зерно. Часто Богиня сидить на такому ж глиняному кріслі у вигляді бика - можливо символ епохи Тільця. На поселенні Майданецькому знайдена скульптура матері з дитиною, яку вона тримає біля грудей. Чоловічі скульптури з києм (жезлом) в руках. Зображення тварин також знаходять дуже часто: ведмідь, який тримає миску для пожертв (вірогідно, культова статуя), бик, корова, вівця, баран. Малюнок собаки в динамічній, ніби летючій позі, поруч з колоссям чи деревом, свідчить про його функції охоронця ще з трипільської доби (вірогідно, він є прообразом Симаргла, Переплута, які розвинулись у малоазійському і слов'янському мистецтві пізніше).

Культові споруди трипільців - це громадські храми, які мали два вітарі з багатством різноманітних зоо - та антропоморфних скульптур та розписного посуду, дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики тощо), які, вірогідно, використовувались для магічних ворожінь. Такий храм розкопано біля с. Конівка. Кожна хата, окрім цього, мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста чи кола, прикрашеного спіральним орнаментом.

В ІІІ тис. до н. ч. в трипільському мистецтві спостерігається значне збільшення стилів і символів, що поступово призводить до формування локальних різновидів Трипільської культури. Таким чином через втрату однорідності втрачається цілісність Трипільської культури. На думку археологів, вона розпалась на Софіївську, Усатівську, Бринзенську і Городоцьку археологічні культури. Це, звичайно ж, не означає, що вона зникла безслідно, але розчинилася в черговій хвилі етногенетичних процесів, залишивши основу для розвитку арійської цивілізації в Україні та й у світі.

Ряд вчених ще в ХІХ ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.) висловлювали гіпотези, що давні племена, відомі під назвою пелазгів, тотожні нашим трипільцям, а академік Олексій Соболевський вважав пелазгів предками кіммерійців. Вікентій Хвойка, першовідкривач Трипільської культури, був переконаний, що трипільці - це "найдревніші слов'яни".

Антропологи констатують, що саме на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н. ч. в Центральній і Східній Європі відбулося формування сучасних європейських рас. А на межах Європи й Азії відзначають змішування європейців з монголоїдами. Антропологічного матеріалу з трипільської доби обмаль через переважання поховального обряду спалення, однак рідкісні знахідки трипільських черепів, що можливо, є залишками людей, загиблих на полюванні, чи в лісі, й не похованих (с. Халеп'є, Ігрень поблизу Дніпропетровська) свідчать про їх подібність до мешканців Малої Азії й Середземномор'я. Палеоантропологічні дослідження останніх років підтверджують версію про середземноморський тип трипільців, що в ІІІ тис. до н. ч. заселяли Подністров'я і Західну Україну: вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі на мешканців Балканського півострова і Східного Середземномор'я, в той час, як населення епохи бронзи степової зони ІІ тис. до н. ч. тяжіло до масивного кроманйонського типу.

 

Тема 12.  АРІЙСЬКА СУПЕРЕТНІЧНА СПІЛЬНОТА

 

Арійські племена в ІІІ-ІІ тис. до н. ч. розселилися на значних територіях, пройшовши через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісною прабатьківщиною арійців, як вважає ряд вчених, є територія Північного Причорномор'я, зокрема між Дніпром та Дністром (Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности. - М., 1981). Однак, на думку інших дослідників (напр., Л. Залізняк), на право назватися етнічною прабатьківщиною арійців претендують три регіони: Балкани, Центральна Європа (між Рейном і Віслою) та Лісостеп і степ (між Дністром і Волгою).


В ІІ тис. до н. ч. відбулася переорієнтація господарства населення України з осілого хліборобства до кочового скотарства (в пошуках паші для худоби скотарі мусили переходити з місця на місце), однак це не призвело до цілковитого зникнення землеробства. Зросла роль чоловіка, кінного воїна, з'явилася зброя. Матріархальні відносини поступово переросли в патріархальні, хоча роль жінки на теренах України впродовж усієї історії залишалася значною, на відміну від звичаїв східних народів (тюрків, монголів, навіть росіян).

Терміни арії, арійство стали популярними з ХVІІІ ст. Вперше назва аріїв була прочитана в 1771 р. французьким вченим Анкетілем Дюпероном на стелі перського царя Дарія: "Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій: арійського сімені". Ці слова широко окреслюють родовід і етнічне походження царя Персії Дарія (навіть ім'я якого співзвучне з Арій). Назву народу аріїв зустрічаємо часто в найстародавнішому святому письмі Ріґведі, збереженому в Індіїї. Давньоіндійське (санскритське) arya означає: 1) благородний, вірний, дружній; 2) представник однієї з трьох вищих каст. Похідне від нього слово aryaman означає "старійшина померлих предків", тобто родоначальник, а також ім'я одного з Богів (В. Кочергина. Санскритско-русский словарь. - М., 1996).

Назва арії вживалася в науці аж до 40-х років ХХ ст., поки Гітлер не надав цим словам свого власного значення, застосовуючи їх виключно щодо німецької нації.

Ще в 1937 р. на засіданні Індійського Семінару у Львові професор Володимир Шаян виголосив доповідь про "ренесанс пан-арійської думки", в якій познайомив науковців та українську громадськість із своїми дослідженнями текстів Ріґведи і передбаченням відродження природніх етнічних релігій. Термін "арійський" тоді викликав жваву дискусію. Дехто намагався звинуватити Володимира Шаяна в прихильності до гітлеризму. Про це він написав пізніше у своїх спогадах: "В тому часі я вже читав "Майн кампф" в університетській бібліотеці, а зокрема, добре собі запам'ятав вимогу забезпечення кожного паростка німецької нації землею на тисячі років. Землею "Бордерлянду" між Польщею та Росією, отже - Україною. Я не мав ніяких ілюзій. Звідси моє підкреслення "Пан-арійської мислі", себто Всеарійської, в протилежному до німецького тлумачення арійства" (Шаян В. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987).

(Про генетичні дослідження походження аріїв можна дізнатися зі статті Анатолія Кльосова, професора біохімії Гарвардського університету - “Звідки з’явилися слов’яни та «індоєвропейці». Вони ж - арії. Відповідь дає ДНК-генеалогія.” - прим. “Аратти”)

Ведійська релігія має бути розглянута як духовне джерело усіх індоєвропейських етнорелігій. Ведійська релігія (ведична, ведизм) - давня арійська віра, що є найдавнішою релігією світу, світоглядні уявлення і обрядовість якої записані у Ведах (дослівно "Священному Знанні"). Віди (веди) - давньоарійські релігійні знання, складалися протягом ІІ - початку І тис. до н. ч. в усній формі, а записані були санскритською мовою, яка зберігає багато спільноарійських (індоєвропейських) мовних і світоглядних рис.

Ведійська релігія поділяється на два різновиди: віра арійців Індії (хінді) і віра арійців Ірану (айран). Загальноприйнято вважати, що ведизм прийшов до цих народів з Центральної Європи, де виник та існував всього близько шести тисяч років. Священне Знання (Віди) прийшло до людей з вищого духовного світу від Верховного Бога-Особи і передавалося від покоління до покоління усно. Лише коли життя людей стало коротшати, а розум і пам'ять стали слабшати, Волхв В'ясадева записав Веди санскритською мовою - найдавнішою мовою Землі. В перекладі з санскриту це ім'я означає "Бог-розподілювач", де: В'яса - розподілювач, а дева - своєрідний титул, який додавали до імен Богів. Згідно пуранічної традиції, існувало понад двадцять В'ясадеві, які були втіленнями Богів Вішну і Брахми і в різні історичні періоди приходили на Землю, щоб сповістити людям Віди.

Ведизм - це перша в світі релігія, яку записали. В Індії записи Вед відомі близько VІІІ-VІІ ст. до н. ч., а записи Авести (в Ірані) зроблені приблизно в період від Александра Македонського ІV ст. до н. ч. - ХІІІ ст. н. ч.

В ІІ тис. до н. ч. арії, переселившись у північно-західну Індію, розвинули свою релігію і створили таємні філософсько-релігійні вчення. Арійське суспільство мало патріархальний устрій життя, характерний для військової демократії. На рубежі ІІ-І тис. до н. ч. в аріїв формуються 4 касти (варни): брагманів - жерців; кшатріїв - воїнів; вайш'їв - землеробів, ремісників, торговців; шудр - рабів, слуг. У зв'язку з ускладненням ритуалів і важливіою їхнього значення, особливого статусу набувають жерці. Вони не тільки знавці священних обрядів, ведійських текстів, але й радники царів.

Вони здійснюють контроль над освітою, поширенням знань, переписуванням священних текстів.
 

Ведійська релігія має свої джерела, відображені:

1. в чотирьох збірниках Вед під назвою Самхити (Ріґведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа), пов'язаних з розподілом функцій чотирьох жерців під час жертвопринесення;

2. в брагманах (коментарях до Вед - текстах написаних брагманами і для брагманів, як пояснення змісту і символіки Вед, відомостей про обряди, міфи тощо);

3. в араньяках (буквально "лісні тексти", тобто призначені для пустельників, які пізнають істину самостійно);

4. в упанішадах (дослівно "сидіти біля вчителя з метою пізнання істини").

Найдавнішою і найбільшою за обсягом є Ріґведа, що містить 1018 гімнів і 1005 віршів. Всі ці джерела належать до, так званих, шруті (слуті) - дослівно "почуте", тобто откровення; пор. слов'янське "слух", враховуючи зміну приголосних ш - с, р - л (слуті).

Релігійні тексти ведійської віри вважаються Божественним ладом (особливим родом мовлення і пам'яті), що протистоїть хаосу (німоті, нечленороздільному бурмотінню, забуттю). Інший різновид ведійських текстів - смріті ("запам'ятовуване"), тобто опис жертвопринесень, домашніх обрядів, міфологізоване законодавство.

До джерел ведійської релігії належать також образотворче мистецтво, ведійська археологія, ведійська лінґвістика. Ці джерела дали можливість прослідкувати ведійську релігію, починаючи від ІІІ тис. до н. ч., а також провести ведійсько-кельто-італійські, греко-індо-іранські та інші міфологічні й лінґвістичні паралелі.

Та ось в час другої світової війни археологічні розкопки в Могенджодаро, датовані ІV тис. до н. ч., розкрили перед наукою зовсім нові факти. Вченим Грозним були прочитані написи на печатках і талісманах, які нині визнано найстарішими пам'ятками індоарійської культури. Всі результати досліджень неухильно стверджують виняткову архаїчність першоджерел ведійської релігії. Саме цим можна пояснити особливу роль ведійської релігії в реконструкції найдавніших індоєвропейських релігійних систем.

Ведійська релігія виробила найдавніше уявлення про сотворення світу, яке й досі не втратило свого міфологічного значення і навіть наукового підтвердження. Саме з ведійських учень черпали теми для роздумів грецькі філософи, які в І тис. до н. ч. пояснювали виникнення світу через ладування хаосу.

Космологічна модель ведійської релігії будується на протиставленні неорганізованого страшного амхасу (хаосу) і організованого простору уру лока (космосу), поміж якими є шлях. Ведійський Всесвіт протистоїть неведійському всесвіту, а ведійська людина - неведійській людині. Священний центр (межа старого і нового року, середина землі - місце жертвопринесення) протистоїть "профанічний" буденній околиці (периферії).

Початковий стан відповідає хаосу - повна відсутність елементів Всесвіту і основних суперечностей, що є умовою її існування. Початок творенню дають води, з яких внаслідок згущення виникає Земля. В іншому варіанті - виникнення із вод золотого яйця, з якого вилуплюється деміург Праджапаті, або Бог-Творець Брагман. Яйце розкололось на золоту й срібну половинки, з яких утворились небо і земля. Ось один з гімнів Ріґведи про Сотворення Світу в перекладі Володимира Шаяна:

Не було Буття, ні небуття тоді,
Ані простору, ні неба синього,
Хто сплодив яйце Прабуття? І коли?
Чи було море в безодні темряви?

Не було смерті, ні Богів безсмертних,
Не було ночі ані світила дня.
Лише "це одне" в ядрі непростертім,
в ньому Всесвіт тхненням безвітряним тлів.

Була темінь у тьми сповита гущу,
все було бурею безодні й тьмою,
Тоді "це одне" пробивши шкаралущу,
Вродилось жаром волі та снагою.

Із того в началі постає жага,
це було духа первісним насінням,
ядро таємне - у небутті буття
знайшли у серці віщуни сумлінні.

Скісно розпружений їх сніп вогнистий.
що було тоді "вгорі", що в "долині" ?
Вгорі буйний розгін, сім'я іскристе,
долі напруги лон, потуга твердині.

То хто збагне ці тайни споконвічні,
звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя?
Боги не знають, вони ж поцейбічні,
Хто ж нам проголосить тайну всебуття?

Тільки Всевишній годен це сказати,
Що оком сонця з небес споглядає,
Творець він, чи ні, - він лише годен знати!
А може навіть, - може й він не знає?


В Яджурведі творець Праджапаті постає як Вепр початкового часу, який упірнає в води хаосу й виносить з них намул, з якого створює Землю. Зображення золотого вепра, відоме і в скіфській культурі, можливо й походить з ведійської релігії як символ Різдва Всесвіту.

Цей символ і досі побутує в Україні у вигляді різдвяного поросяти - залишок жертвопринесення (пор. також різдвяні пісні центральної Росії про Овсеня, який їде на золотій свинці).

Арійці вірили в багатьох Богів. В одному місці Вед вказується, що їх всього 3399. До найвищого Божественного рівня належать 33 Бога, а подекуди - 333). Вони поділяються на земних, атмосферних (повітряних) і небесних, що дійшло до нашого часу у вигляді трьох світів (Нава, Ява і Права за Велесовою Книгою). Для ведійської релігії було характерним змішування властивостей і функцій різних Богів або існування кількох Богів, пов'язаних з одним і тим же явищем природи, наприклад, Богами Сонця були одночасно: Сур'я, Савітар, Пушан, Мітра.

Небесними є: Дьяус, Мітра, Варуна, Сур'я, Савітар, Вішну, Пушан, Ушас, Асвини та ін.

Атмосферними Богами є: Індра, Рудра, Ваю, Парджанья, Матарішван, марути.

Земними Богами є: Притхіві, Aґнi, Сома, Сарасваті та ін.

Найголовнішими вважалися: Aґні - Бог вогню і сам вогонь, як першооснова всього сущого; Сур'я - Бог Сонця і володар земних і небесних вод; Варуна - покровитель скотарства; Сома - Бог жертовного напою і сам жертовний напій; небесний собака Сарама (можливо, тотожний нашому Симарглу) супроводжує Індру-Громовержця (тотожного нашому Перуну). Загальновизнаним також був культ Предків, який досяг свого розквіту в пізнішій релігії слов'ян; культ священної корови (як залишок тотемізму); вчення про переселення душ, за яким добре переселення душі після смерті діставали ті люди, які виконували закони своєї касти.

Жертва мала своє практичне значення "обмін з Богами": людина дарує Богові частину своєї власності (врожаю, їжі тощо), а Боги дають людині те, що вона просить (вимолене).

Жертвопринесення відбувалися просто неба (про храми немає згадок), або вдома. Жертви були різні: безкровні (від рослин) і криваві (від тварин), серед яких також існувала відповідна ієрархія (ворог, кінь, бик, баран, цап). Тваринні пожертви поступово були витіснені рослинними. Довгий час найвищою пожертвою, що мала державний характер, був кінь. Особисті чи родинні пожертви складалися з молока, масла, меду, хліба. Саме такі пожертви відомі й нам з Велесової Книги. Особливе значення мала пожертва Священного напою - соми, який вважається напоєм Богів, напоєм безсмертя.

Ведійська релігія вже в найдавніші часи свого існування була насичена образним сприйняттям світу, багатством ритуалів, релігійним вченням про Сотворення Світу та спілкування з вищою Творчою силою Бога-Богів і справила великий вплив на формування і розвиток пізніших релігій: індуїзму, брагманізму, джайнізму, сикхізму і навіть буддизму. А Ріґведа, на думку професора Володимира Шаяна, "є основним ключем для всяких сучасних і майбутніх спроб реконструкції нашої загубленої праарійської спадщини і традиції" (ВПН, с. 836).

 

Тема 13.  КІМЕРІЙСЬКИЙ ЕТНОС

 

З арійських племен можуть вважатися праслов'янами носії таких археологічних культур: Східнотшинецької культури Півдня України, Комарівської культури Підкарпаття і Західного Поділля та Білогрудівської культури між Дніпром і Збручем. Вони мали землеробські та скотарські культи, обожнювали Сонце, шанували Бога воїнства (символом якого є сокира), а також мали розвинуте уявлення про душу.

Кімерійці - перший з народів на території України, ім'я якого записане в писемних пам'ятках. Про них згадує ще Гомер (точна дата життя невідома, від ХІІ до VІІ ст. до н. ч.). Описуючи землі сучасної України, Гомер повідомляє: "Там кімерійці живуть, і їхнє місто, та й ціле їхнє царство хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце не поглядає на той край гарячим промінням ніколи" (греки завжди перебільшували холодні кліматичні умови нашої землі). Геродот (V ст. до н. ч.) також згадує Боспор Кіммерійський (нині Керченська протока), Кімерійський брід, Кімерійську стіну та могилу кімерійських царів на Дністрі. Про кімерійців, як про наших Пращурів згадує Велесова Книга: "Аскольд був темний, а колись од греків був навчений, що ніби-то "ніяких русів нема, а суть ворове". Із того можемо сміятися, бо були кіморії - також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметалии, як поросят устрашених" (ВК, 6-Е). Найдавнішою легендарною (а може й історичною) постаттю Велесової Книги названий Отець Богумир, час життя якого можна визначити з контексту пам'ятки: він жив "за 1300 літ до Германаріха", тобто в 9 ст. до н. ч., саме в кімерійський час (ВК, 9-А).

Українські мовознавці намагалися з'ясувати етимологію назви кімерійців. Чи вважати слово Кіммерія образом хмарного неба, чи географічним, чи етнографічним поняттям? М. Грушевський наводить версії малоазійських джерел, де асирійське gimiri, осетинське gumirita - велетень, грузинське gmiri - герой, лазьке gomori - сміливий (Т.1, с. 106).

Майер вказував, що у вавилонських написах перське Saka (саки) передається словом Gimiri. Тобто кімерійці ототожнюються із саками (скіфами). Найвідоміша версія О. Стрижака: кімерійці - "чорноморські" (від кір - чорний, мор - море).

Основоположник сучасної школи скіфознавства М. І. Ростовцев вважає, що кімерійці розмовляли фракійською мовою, яка була поширена на сході Балканського півострова та на прилеглих територіях (в т. ч. Північне Причорномор'я). Хоча про мову кімерійців можна судити лише на підставі дуже малої кількості слів, переважно імен кімерійських вождів, наприклад, Теушпа, Тугдамме (Лігдаміс), Шандакшатра, останнє з яких, на думку лінгвістів, виводиться з іранської, бо друга частина -кшатр - питомо іранське слово й означає влада, доля, талан.

Дослідники етнічної історії кімерійців дійшли висновку про їхній генетичний зв'язок з племенами Зрубної культури (О. І. Тереножкін, В. І. Абаєв). Такі іраномовні запозичення, що були характерними й для Півдня України, могли бути не пізніше другої половини ІІ тис. до н. ч., а отже, були наявні також у кімерійців, що датується початком І тис. до н. ч. Стародавньою ж прабатьківщиною кімерійців вважають Нижнє Поволжя у першій половині ІІ тис. до н. ч. Однак, в етногенезі кімерійців, крім племен Зрубної культури, брали участь прийшлі племена з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру, проте вони вже в середині VІІІ ст. до н. ч. розчинилися в етнічному місцевому середовищі кімерійців. Кімерійці залюднили широкі території степової зони України, найпівнічніші поховання кімерійців зафіксовані в Полтавській (с. Носачове) і Черкаській обл. (с. Квітки та Вільшани). Вважають можливим проникнення кімерійців і на територію Лісостепу. Кімерійці також перейшли через Карпати на території Центральної Європи, і пішли далі до Угорської низовини.

Матеріальна культура кімерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням (залізний меч завдовжки до 1 метра, часто з бронзовим руків'ям, дальнобійний лук з особливими стрілами, що мали дволопастеві вістря), спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кімерійські ковалі, які виробляли крицю і високовуглецеву сталь, знали ковальське зварювання.

Соціальний уклад життя кімерійців визначався майновим цензом, головна роль у якому належала табунам та чередам худоби.

Археологи виявили чимало поховань кімерійської аристократії (Висока Могила на Запоріжжі, с. Бєлоградець у Болгарії та ін.). Ці поховання переважно завершувалися антропоморфними стелами - статуями, що зображали кімерійського воїна. Племена таврів у Криму, що також близькі за культурою до кімерійців, можливо є їхніми нащадками.

За археологічними пам'ятками можна окреслити особливості світогляду кімерійців. Вони вірили в життя душі після смерті, бо в курганах ховали необхідні покійнику речі: кинджали, ножі, кінську збрую, наконечники для стріл, посуд, жертовну їжу, золоті прикраси, намисто тощо. Іноді з покійним ховали й коня, що свідчить про високий соціальний статус похованого.

Статуї кімерійської жінки свідчать про культ Богині-Матері. Культи родючості знайшли свій вияв у численних статуетках жінок з підкресленими ознаками вагітності, з великими грудьми тощо, статуя жінки з дитиною на руках а також чоловічі фалічні статуї. Все це свідчить про формування культу Роду і Рожаниць.

Геродот описав занепад кімерійської держави як своєрідну громадянську війну між кімерійськими царями і простим народом, в результаті якої в VII ст. до н. ч. країна була спустошена і її згодом зайняли скіфи. Могили останніх кімерійців були ще за часів Геродота поблизу річки Тірасу (на заході Скіфії). 

 

Тема 14. СКІФИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Скіфи й сармати залишили на території України багату й різноманітну культуру. Скіфський період історії України синхронний з періодом еллінізму. Античні автори подають назви скіфських племен, яких було багато: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, царські скіфи, царські саки, царські сармати, і навіть царські гуни.

Грецький історик Геродот у V ст. до н. ч. повідомляв, що "усі вони разом називаються сколоти за ім'ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами" (Геродот. Історії, кн. ІV).

Існують записані скіфські "родовідні", складені різними авторами у різний час і мабуть тому й відрізняються одна від одної. Так, згідно з Діодором Сицилійським - давньогрецьким істориком І ст. до н. ч., скіфи первісно мешкали біля річки Аракс, а згодом заснували державу від Кавказу до Меотиди (Азовського моря) і до океану (?) та області до ріки Танаїсу (Дону). Далі оповідається міф про "народжену Землею діву, у якої верхня частина до пояса була жіноча, а нижня - зміїна". З цією Дівою поєднався Зевс і вона народила Скіфа, який своїм ім'ям назвав свій народ. Серед нащадків Скіфа згадуються брати Пал і Нап, від яких пішли племена палів і напів. Ці племена здійснили багато славних походів і підкорили собі безліч народів аж до Фракії і до річки Нілу в Єгипті. Так оповідає про скіфів одна з книг Діодорової "Бібліотеки" - його зібрання історичних праць в 40 томах (щоправда, усі вони до нас не дійшли, збереглося близько 15 томів і окремі фрагменти).

Інакше цю легенду подав Геродот. Він оповів про прабатька скіфів Таргітая, народженого від шлюбу Зевса і Змієногої Богині. Таргітай же мав трьох синів - Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая. За їхнього царювання впали на землю золоті дари: плуг з ярмом, сокира і чаша, які є символами землеробства, ремісництва і жрецтва. Кожен з братів спробував узяти ці дари, та золото спалахувало вогнем, коли підійшли перші двоє, лише третьому наймолодшому Колоксаю вдалося взяти їх у руки. Тоді брати одностайно передали владу над царством молодшому братові. Від Ліпоксая, за Геродотом, походить плем'я авхатів, від Арпоксая - катіари і траспії, а від Колоксая - паралати.

Деякі дослідники ототожнюють Таргітая з Гераклом, якого самі греки вважали скіфським культурним героєм, а на кількох кам'яних стелах є написи грецькими літерами "Гереклес Склавенс", тобто "Геракл Слов'янський". Змієнога Богиня (Діва-Змія) сховала табун коней Геракла і обіцяла повернути їх за умови, що Геракл візьме з нею шлюб. Поживши з Дівою і подарувавши їй трьох синів, Геракл знову вирушив у мандри. Жінці ж передав свій лук і пояс з причепленою до нього золотою чашею і наказав, щоб вона випробувала синів. Той з них, який зможе підперезатися цим поясом і натягнути тятиву його лука, отримає царство у спадок.

Це завдання зміг виконати наймолодший син Скіф, від якого й походить народ скіфів.

Легенда правдоподібно передає символіку чоловічого бойового пояса, який використовували при ініціаціях (посвяченнях) воїнів. Досі традиційні чоловічі пояси, виготовлені зі шкріри, прикрашені металом, пристосовані для носіння зброї (топірця, ножа), а також інших чоловічих знарядь (люльки, кресала) чи навіть грошей, існують в Україні як невід'ємний атрибут чоловічого традиційного вбрання населення Карпат.

Як Геракл, так і Таргітай, є родоначальниками усіх скіфів і царських родів зокрема. Є кілька зображень Геракла на золотих пластинках та монетах царя Атея (нащадка Геракла-Таргітая), де він зображений у левиному шоломі, а також на кістяній пластинці з кургану Гайманова Могила, де Геракл зображений як переможець у двобої з фантастичним чудовиськом.

Символіка міфічного образу прародительки напівдіви-напівзмії може вказувати на її жіночу земно-водну природу. Змієнога Богиня має ще назви Муза Борисфеніда (від Борисфен - грецька назва Дніпра), Дочка Дніпра. До нашого часу легенда про Діву-Змію існує на о. Хортиця, де є Зміїна печера, яку вважають легендарним житлом Богині. Амулети-змієвики із зображенням змієногої Діви побутували ще в часи Київської Русі й збереглися до наших днів.

Римський історик І ст. до н. ч. Помпей Трог у своїх "Філіпівських історіях" писав: "Скіфське плем'я завжди вважалося найдревнішим, хоч між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка щодо давності походження". Далі автор стверджує, що в цій суперечці скіфи взяли гору, бо в Єгипті пізніше встановився помірний клімат, придатний до життя.

Перші історичні згадки про скіфів збереглися в асирійських клинописних текстах в 70-х роках VІІ ст. до н. ч. Вони розповідають про війни скіфів з Асирійським царством і майже столітнє панування скіфів у Малій Азії.

Так, у письмовому запиті оракула Бога Шамаша цар Асирії запитує, чи буде цар "країни Ішкуза" Партатуа вірним своєму слову, якщо йому віддати в жони асирійську царівну. Тут "країна Ішкуза" - Скіфське царство, пошуки якого серед науковців тривають досі, а цар Партатуа - перекручене асирійцями Переп'ят (пор. назви скіфських курганів Переп'ят і Переп'ятиха у Кагарлицькому районі). Період Малоазійських походів займає визначне місце в скіфській історії.

З кінця VІ ст. до н. ч. починається інтенсивне заселення скіфами Північного Причорномор'я. З цим періодом скіфської минувшини пов'язана легенда, яку передають Геродот і, пізніше, римський історик І ст. до н. ч. Помпей Трог у праці "Філіпівські історії". Йдеться про третій похід скіфів у Малу Азію, який тривав 28 років. Жінки, думаючи, що їхні чоловіки загинули в боях, для продовження роду вступили в шлюб з рабами, залишеними для охорони стад. Повернувшись додому, скіфи наштовхнулись на збройний опір юнаків - синів рабів. Почалися кровопролитні війни. Один із скіфських жерців порадив воїнам замість зброї взяти до рук бичі, якими господарі б'ють рабів. Це виявилось магічним психологічним засобом - раби в паніці потікали. Схоплених скіфи розіп'яли, а скіфські жінки покінчили життя самогубством, заподіявши собі смерть мечами. Такими були моральні правила життя й поведінки людей скіфського суспільства.

Цей сюжет був настільки поширеним у скіфському епосі, що він є відображеним на срібній обкладці лука (курган Солоха), де дорослі боодаті скіфи б'ються з безбородими юнаками.

Другою значною подією в історії Скіфії була скіфо-перська війна. Перська імперія виникла на залишках Мідійського та Вавилонського царств і простягалася від Єгипту до Індії. Близько 514-512 р. до н. ч. Перський цар Дарій І повів свої війська на територію Північного Причорномор'я. Причини війни давні історики подають по-різному. Геродот пише, що Дарій вирішив помститися скіфам за події столітньої давності - завоювання Мідії. Інші автори стверджують, що Дарій хотів одружитися з дочкою Ідантірса (царя Скіфії), але отримав відмову. Однак, найбільш вірогідною причиною є припущення сучасних істориків - бажання підкорити Скіфію було частиною великого стратегічного задуму Дарія в його прагненні до світового панування, у межах відомої на той час ойкумени.

Дарій вислав уперед 700-тисячне військо очолене його намісником сатрапом Аріарамном. Його шлях пролягав від столиці Персії Суз через наплавні мости на Босфорській протоці та Дунаї. Військо Дарія І складалося з 80 різних народів і племен, які тоді входили до його імперії. Загроза значно переважаючих сил противника змусила скіфів звернутися по допомогу до сусідніх споріднених племен савроматів, гелонів і будинів. За підрахунками сучасних істориків, скіфське військо могло налічувати близько 150 тисяч воїнів. Тому скіфи вибрали тактику "кочування", відступаючи і пускаючи ворога вглиб країни.

Перси скрізь бачили порожні степи, де не було для них жодної поживи. Зайшовши далеко, Дарій злякався, що скіфи зруйнують мости і відріжуть персам шлях назад. Він послав послів до скіфського царя Ідантірса із запитанням-насмішкою, скільки ж той буде тікати? Ідантірс відповів: "Я досі нікого не лякався і не тікав ні від кого, ні в минулому, ні тепер від тебе [кочування було його природними способом життя. - Г. Л.] ... Але спробуй тільки зруйнувати отчі могили, тоді взнаєш, чи будемо ми з тобою воювати, чи ні!" Тікати довелось Дарію, який під час втечі втратив 80 тисяч свого війська. Як бачимо, в цій розповіді виразно стверджується висока роль культу Предків у скіфській культурі, що також стало витоковим і для подальших культур племен України. Про цей культ писав також римський історик Плутарх: "Скіфи пишаються своїми могилами". За ці могили вони були готові стати до бою з ворогом.

Геродот переказав ще одну цікаву легенду про те, як скіфський цар Аріант вирішив порахувати всіх своїх підданих. Він звелів кожному скіфу принести по наконечнику стріли. Наконечників виявилось так багато, що ніхто не зміг би їх порахувати. Якби вистрілити одночасно всі стріли, то темна хмара б покрила всю землю. Тоді, Аріант наказав вилити з цих наконечників казан для храму в Ексампеї. Геродот стверджував, що цей казан, який він бачив на власні очі, перевищував найбільший грецький кратер, подарований Павсанієм на честь Богів. В скіфський казан вміщувалось 600 амфор напою, а його стінки були на шість стіп завтовшки. За сучасними підрахунками, скіфський казан уміщав 144 тис. літрів рідини.

У відділі археології Національного музею історії України, зваживши тисячі скіфських наконечників від стріл, встановили їхню середню вагу - 10 грамів. Отже, вага казана могла бути понад 122 тони, а його діаметр - 8 метрів, 20 сантиметрів. За цими даними стало можливим встановити чисельність скіфів - 12 225 000 чоловік. І це за сім сторіч до н. ч.! Порівняємо, в Римі через тисячу років після Аріанта жило близько 1 млн. чоловік, а в усій Італії 5-6 млн., в Україні за часів Богдана Хмельницького жило 11 млн. чол., а в Польші і Росії у цей же час - по 9 млн. чол.

Вагу скіфського казана, як і кількість населення Скіфії обчислювали різні наукові установи в Україні і за її межами, їхні результати різняться між собою, однак кількість населення Скіфії обчислюється від 6,155 млн. до 13,009 млн. чоловік.

Казан у інших войовничих народів вважається символом військової могутності. Цар, після перемоги пригощав усіх воїнів, що відзначились у боях, зі свого казана. Переможці пили вино, а ті, хто не вбив ворога, присоромлені стояли осторонь. Тому "казан" міг ще означати, власне, саме царське "військо". Наприклад, хан Кончак, за літописом, "був здатний перенести свій казан через Сулу", що означало "міг перейти кордони Русі". Отже, й у цьому переказі Геродота задокументований фольклорний мотив, алегоричний образ могутнього й великого скіфського народу.

Нас же, крім усього іншого, цікавить місцезнаходження загадкової святині в Ексампеї. Геродот пояснював: "між річками Бористеном і Гіпанісом є місцевість під назвою Ексампей... там є джерело гіркої води ... назва джерела й місця, звідки воно витікає по-скіфськи Ексампей, еллінською ж мовою - Священні Дороги" (Гіпаніс - це Південний Буг, а гірке джерело - його притока, річечка Мертвовод, що в районі м. Нова Одеса на Миколаївщині). Вірогідно "мертва вода", це останній шлях, яким везли скіфських царів до місця поховання в курганах. До речі, саме тут археологи розкопали значну кількість скіфських курганів. На жаль, такий казан археологами ще не знайдено, хоча знайдено багато інших досить великих казанів, подібних до грецьких кратерів. За іншими науковими версіями, місцевість, описана Геродотом, розміщувалась біля Меотиди (в районі сучасного Мелітополя).

З давніх писемних джерел маємо відомості про видатних людей Скіфії. Серед них Агатирс - скіфський культурний герой, якому народна традиція приписує божественне походження (один із синів Геракла й Змієногої Богині), який винайшов "жевріючий трут", двозубий якір і гончарний круг (за повідомленнями Плінія Старшого і Страбона). Від Агатирса походить плем'я агатирсів.

Про Ахілла, як про скіфа, згадує Юрій Венелин за давнім автором Демуленом: "Ахілл - син Пелея, був родом скіф, і народився в Мирмекіоні, малому містечку на березі Азовського моря. Вигнаний скіфами із батьківщини своєї, через своє владолюбство і жорстокість, він переселився в Фесалію. Крій його одягу, його русяве волосся, його бакитні очі та інше ясно підтверджують це його походження" (цитата за Арріаном: Histoire Naturelle des races humaines. - Paris, 1816, c. 18). Як бачимо, типова зовнішність скіфа не відрізнялася від класичного образу русявого блакитноокого слов'янина.

Скіфський легендарний герой Абарис - своєрідний "олімпійський чемпіон", який обніс по всій землі стрілу, нічого не ївши (за Діонісієм). Абарис - також автор поеми про подорож Аполона до Гіпербореїв. А Діодор Сицилійський повідомляє також, що Абарис встановив дружні стосунки між скіфами і греками-делосцями. Геродот же висловив сумнів щодо історичності Абариса.

Історичною особою, без сумніву, є скіфський мудрець і філософ Анахарсис, який побував у багатьох країнах. Діодор Сицилійський передає один з Діалогів Анахарсиса з царем Крезом, який запросив до себе мудреців для розмови. Крез спитав, яку з живих істот Анахарсис вважає найхоробрішою.

- Найдикішу тварину, бо лише вона мужньо помирає за свою свободу, - відповів Анахарсис.

- А яку з живих істот ти вважаєш найсправедливішою? - знову спитав Крез.

- Найдикішу тварину, бо лише вона живе природним життям, а не за законами. Природа є створіння Боже, а закони встановлені людьми, і буде справедливіше користуватися тим, що відкрито Богом, а не людиною, - відповів Анахарсіс.

- Можливо звірі є й наймудрішими? - засміявся Крез.

- Так! Віддавати перевагу істині природи перед істиною закону - це основна прикмета мудрості, - спокійно відповів Анахарсис.


Цікаві відомості про релігію скіфів подає Геродот: "Богів вони шанують лише таких: найбільш за все - Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за жінку Зевса. Після них - Аполона, Афродіту Уранію і Арея. Цих Богів шанують усі скіфи, а ті, що звуться царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс - слушно називається Папай, Гея називається Апі, Аполон - Гойтосір, Афродіта Уранія - Аргімпаса, а Посейдон - Тагімасад".

Як бачимо, пантеон скіфів складався з семи Богів, з яких найбільшу шану складали Табіті - Богині-Матері, охорониці домашнього вогнища. На думку деяких мовознавців, ім'я Табіті означає "Полум'яна". Вогонь вважався вищим началом ще з давньої арійської віри, яку, закономірно, успадкували й скіфи. Природа скіфської Табіті багатопроявна: вона - Богиня-Мати і сама цариця скіфів, покровителька інституту царської влади, тобто священного обряду і звичаю. Не даремно у скіфів існувала найвища клятва "Царськими Гестіями", як вона називалась у греків. Її складали біля царського вогнища. Вважалося, що порушення цієї клятви призводить до захворювання царя. Тому за зраду клятви царськими родинними вогнищами клятвопорушника чекала смертна кара. Вірогідно, саме Табіті зображена на пластинці, де Богиня сидить із дзеркалом у руці, а поруч стоїть скіф з рогом достатку - можливо, це сцена отримання царської влади від самої Богині.

До вищого Божественного рівня належали також Папай та Апі - Батько-Небо (тотожний нашому Сварогу) і Матінка-Земля. Папай - творець світу і людей. Його зображення знайдене в Запорізькій області: це бронзове навершя у вигляді Світового дерева, що єднає три світи: Нава (підземний, предківський), Ява (земний, людський), Права (небесний, Божественний). Чотири гілки цього "дерева" символізують чотири пори року, або чотири сторони світу, по три тварини на кожній гілці, можливо, символізують місяці. Над кожною з гілок розпростерли крила птахи (учасники містерії світотворення), що в дзьобах мають ланцюжки з кружечками (сонце) і півмісяцями. В центрі - сам Папай, як Бог Роду, зображений з фалосом.

Від священного шлюбу Папая з Апі народилися всі земні істоти. Ці Божества цілком успадковані слов'янами, разом із давнім обрядом весняного весілля для Неба і Землі, яке роблять "діти їхні", тобто люди, що живуть на землі.

Апі, жінка Папая, яка уособлює землю й підземний світ (земноводність - також ознака Змієногої Діви), що також тотожна античній Горі, яка зображалася із зміями. Зображення Апі як змієногої жінки знайдене на золотому налобнику для коня в кургані Мала Цимбалка. Першопредок скіфів Таргітай, за легендами, народжений від Папая й Апі (пор. слов'янські легенди про Дітей Сварожих, Онуків Дажбожих, Синів Перуна та ін.). Таким чином у скіфів існував міф про Божественне походження народу, притаманне переважній більшості арійських релігій.

Другий Божественний рівень у скіфському пантеоні посідали Гойтосір - Бог життєдайного Сонця, тотожний перському Митрі та слов'янським Дажбогу або Велесу, який їздить по небу на золотій колісниці, керує зміною дня і ночі, а також вважається покровителем черед і отар худоби, заступником пастухів (пор. хмари, як череди корів - давньоарійський образ).

Арімаспа - Рожаниця (Богиня Роду, Доля) тотожна подібним Богиням інших народів - Іштар, Кибела, Астарта, Афродіта. Ця Богиня завжди зображалась в оточенні звірів, переважно оленів або коней; подібний мотив "Берегині" або "Мокоші" досі зберігся в українських вишивках, на писанках та ін. (див.: Лозко Г. Берегиня...).

Арес (Арей) - Бог воїнства, тотожний слов'янському Перуну. Його культ був пов'язаний з чарівним мечем, який побиває всіх ворогів. Ця міфологема часто згадується в давньоруському фольклорі. Відома й легенда з Велесової Книги про Перуна, який кує мечі для своїх дітей - руських племен. Скіфи споруджували величезні жертовники для Арея, на вершині яких встановлювали меч. Щороку ці вівтарі поновлювали з допомогою хмизу, якого накладали величезну гору. Такі вівтарі мала кожна область Скіфії. Жертви Арею відзначалися найбільшою пишнотою. Йому, крім коней та овець, приносився в жертву кожен сотий полонений. Такі звичаї не відрізнялися від звичаїв інших народів того часу. Тому те, що нам сьогодні може видаватися жорстоким, у ті часи було виправданим. Скіфи виховували своїх синів і дочок мужніми захисниками своєї землі. За традицією військової магії існувало вірування, що скіф, убивши ворога на полі бою, з допомогою певних ритуалів отримує силу переможеного ним ворога.

Археологи засвідчують також святині аграрного культу. На Більському городиці відкрито храм з трьома вівтарями циліндричної форми та багатьма предметами землеробської магії. Це підтверджує наявність Геродотових "скіфів-ґеорґос", тобто орачів-хліборобів. Знайдено вже кілька десятків спеціальних круглих вітарів-жертовників, прикрашених чарівними орнаментами. Поруч з вівтарем стояв культовий посуд, глиняні модельки хлібців та коржиків, у які були домішані зерна різних злаків, або борошно з них, а також статуетки домашніх тварин (корови, бика, овець, свиней, кіз) та людей з виразними ознаками статі. Така атрибутика використовувалась у скіфських богослужіннях.

Геродот також оповів легенду про "гіперборейських дів", які несли священні дари (пожертви) до храму Артеміди (Рожаниці) на о. Делос. Це були Арга і Опіда, які дали обітницю помолитися Богині за полегшення пологів. Ці діви були першими з Гіпербореї (північної землі). Їхні могили Геродот бачив біля храму Артеміди, а лікієць Олень склав на їх честь пісню-славень. Такий же обряд повторили дві інші діви - Гіпероха й Лаодіка, які несли священні дари для Артеміди, загорнуті в пшеничну солому. Разом з ними для охорони були послані п'ять воїнів. Як бачимо, описаний обряд, міг належати тільки хліборобському народу, який вважав хліб дарунком найвищої святості.

Етнографічні спостереження дають підстави вважати, що у скіфів існувало щорічне свято Золотого плуга, пов'язане з міфологемою золотих дарунків, що впали з неба синам Таргітая. Вірогідно, це свято відзначали на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колоксаєм, родоначальником скіфських царів. Порівняємо праукраїнський звичай на Різдво Сонця класти плуг під священний стіл (престол).

У скіфському релігійному обряді часто фіксується образ собаки як охоронця. Відомі поховання собак при скіфських могилах. Собака або вовк завжди супроводжують воїна. Образи воїнів-вовків відомі й у слов'янських міфологічних та фольклорних сюжетах. Про перетворення князя Всеслава на вовка є згадка у "Слові о полку Ігоревім". Можливо, вовк-собака зберігся в образі нашого Симаргла. Дослідники неодноразово вказували на іранське походження Симаргла.

Симаргл - скіфська спадщина, що дійшла до слов'ян, зображався у вигляді Переплута, крилатого собаки з переплетеним хвостом, що символізував коріння (підземну частину дерева - предків Роду). Симаргл згадується також у Велесовій Книзі, як Божество вогняної стихії, що переносить з димом молитви жертводавця до Богів. Він же - опікун погребального вогнища.

Посейдон, по скіфськи Тагимасад, якому поклонялися царські скіфи, тотожний слов'янському Посвистачу, Стрибогу, якому ще й українські козаки молилися, "щоб погоду гарну дав і моря не турбував" (за П. Кулішем).

Геродот також розповів про скіфського поета Арістея, автора епосу про скіфів і гіпербореїв (назва дослівно означає "по той бік Вітру-Борея"), грифів, які охороняють золото, арімаспів (однооких), які витіснили ісседонів (що жили за Уралом), а ті - скіфів, а скіфи - кімерійців. Геродот вважав, що Арістей жив у VIII ст. до н. ч. Образ Арістея - своєрідний символ перевтілення душі.

Легенда розповідає, що якось, зайшовши до сукновальні в Проконнесі, Арістей помер. Власник сукновальні зачинив його там і пішов повідомити його родичів. Чутка про смерть Арістея поширилась містом. Раптом один перехожий сказав, що тільки що зустрів Арістея по дорозі в Кізік і навіть розмовляв з ним. Коли родичі з приготованим до похорону обладунком зайшли до сукновальні, Арістея там не було. Через 6 років він знов з'явився в Проконнесі, написав відомий твір "Арімаспія" (арімаспи - казковий північний народ) і знову зник. Через 240 років він з'явився в Італії в Метапонті й наказав мешканцям міста спорудити храм Аполона, а біля його статуї поставити ще й статую на честь "проконесця Арістея", тобто його самого, пояснивши, що Аполон приходив тільки до італіків, і його супроводжував Арістей, тільки не у вигляді чоловіка, а у вигляді крука (крук, як пророчий птах, був присвячений Аполону). Це сказав і зник. Мешканці послали людей у Дельфи і запитали пророче святилище, що їм робити. Піфія відповіла їм, щоб вони зробили, як наказав Арістей, тоді їм буде добре. І дійсно, вони побудували святиню, де за часів Геродота росли лаврові дерева і стояла статуя з ім'ям Арістея.

Цікаву аналогію знаходимо у Велесовій книзі про перевтілення прабатька Ора (Орія, Ірія - варто звернути увагу також на подібність імен: Арістей, можливо похідне від Арія), який "час від часу народжується серед нас".

Звичаї, мораль скіфів були досить шляхетними. Вони вже мали своє власне явлення про справедливість: найтяжчим злочином вважалася крадіжка, у них не було потреби охороняти свої житла. Скіфи, будучи багатими, однак не мали ніякої пристрасті до золота й срібла. Скіфську скромність в одязі і відсутність потягу до чужого багатства констатують багато давніх авторів. Помпей Трог писав, що "неосвічене варварство при порівнянні виявляється вище освічених звичаїв: наскільки першим корисніше незнання вад, нід останнім - знання чеснот". Скіфи були витривалими у праці й на війні, бо "вони не привласнюють нічого такого, що боялись би згубити, а залишаючись переможцями, нічого не бажають, крім Слави!" (як це схоже на українські козацькі звичаї!).

Скіфи засуджували поклоніння чужим звичаям і виконнання чужих обрядів. Так, відомі історичні факти покарання смертю царя Скіла й Анахарсіса за виконання еллінських обрядів і поклоніння їхнім Богам.

Головною справою збереження свого етносу скіфи вважали продовження роду. Так, коли чоловіки, підкоривши Азію перебували там кілька десятиліть, їхні жінки через посланців повідомили їм таке: "якщо чоловіки не повернуться додому, то жінки подбають, щоб прижити дітей із сусідами і не допустять, щоб скіфський рід загинув з вини жінок" (згадана вище легенда).

У скіфському суспільстві ще простежуються залишки матріархату (легенди про амазонок). Так, Діодор розповідає, що якось у скіфів сталося "безцарів'я". Тоді стали правити сильні жінки. Вони привчилися до війни і не поступалися в хоробрості чоловікам. Одна з цариць, на ім'я Томіріда, проголосила себе донькою Ареса і воювала зі своїми сусідами. Чоловіків посадила вдома за прядіння вовни і призначила їм хатні жіночі заняття. А жінкам дала закони і спонукала їх до військових занять. Коли перський цар Кір (батько Дарія І) із значними силами (200 тисяч війська) напав на Скіфію, вона вислала військо, очолюване її сином, ще юнаком, якого Кір убив. Тоді Томіріда сама виступила з військом, перебила всі перські війська, а самого Кіра взяла в полон і розіп'ла за звичаєм кровної помсти.

Цариця Томіріда відома також своїми величними будівлями міста Феміскіри з палацом біля гирла Термодонта (північ Малої Азії). Ця цариця-амазонка героїчно загинула в бою. Про неї написав римський історик Помпей Трог в І ст. до н. ч. Донька цариці Томіріди, що успадкувала царство, також була звитяжна в боях, вдосконалювала бойове мистецтво дівчат, влаштовувала пишні пожертви Аресу та Артеміді Таврополі. Після значних перемог у Фракії вона збудувала кілька чудових храмів цим Богам. До своїх підданих була надзвичайно лагідна, хоча й утримувала дисципліну. Вона здобула значну частину Азії й Сирію, де її нащадки ще довго панували й були славними.

Чи зникли скіфи, чи асимілювалися місцевим населенням слов'ян, чи кудись були "витіснені", як донедавна писали в підручниках історії? Нині вчені України вважають, що пізньоскіфські племена виснажили землю, утримуючи надто великі стада худоби, які спустошували зелений покрив країни. Це супроводжувалося ерозією ґрунту, епізоотіями (епідеміями тварин, які небезпечні й для людей), що стало причиною різкого зменшення населення. Крім того, спекотне літо, посуха та холодна зима посилили ці процеси. Така екологічна криза призвела до занепаду Великої Скіфії. Ці нові наукові факти спростовують думку, яка довгий час побутувала в науці, що нібито "сармати винищили скіфів".

Вважають, що решта скіфського населення, змішавшись з автохтонним слов'янським і прийшлим сарматським населенням України поступово перейшла до осідлого способу життя і в пониззях Дніпра та Дунаю утворила державу Малу Скіфію (як її називав Страбон). Городища пізніх скіфів відомі в пониззі Дніпра біля сіл Гаврилівка, Золота Балка, Аннівка, Червоний Маяк, Миколаївка, а також на території Молдавії (в районі Тирасполя) та в Криму - столиця Неаполь Скіфський (на місці сучасного Сімферополя). Скіфські міста були оточені ярами, балками, переважно природнього походження, та збудованими стінами чи кам'яними мурами. Вражає мавзолей царської династії в Неаполі Скіфському, що був усипальницею для представників царського роду та аристократів, збудований в античному стилі. Чимало наукових відкриттів щодо історії пізніх скіфів зроблено під час будівництва Каховського моря.

Якщо скіфи перейшли від кочового до осідлого способу життя, то вони, природньо, змінили й свою морально-вартісну орієнтацію, ідеологію та свідомість. Все це водночас відбувалось під безпосереднім впливом античної культури. Цим змінам також сприяла етнічна строкатість пізньоскіфського суспільства. На чолі держави стояв цар, влада якого передавалась спадково до нащадків, про що свідчить, наприклад, напис на постаменті статуї в Неаполі Скіфському: "...цар Скілур був сином царя, а його владу успадкував його син Палак". Відомі факти про укладення шлюбів скіфської знаті з аристократами сусідніх країн (напр., царівна Сенамотіс видана заміж за боспорського аристократа, або Аргот, що одружився з боспорською царицею Камасарією). Царі мали свої палаци, а пізньоскіфська шляхта мешкала у великих будівлях - мегаронах - у столиці. Середня ланка суспільства була досить різнорідною як за майновим цензом, так і за суспільним статусом. Зникла ознака військової демократії, що існувала раніше як "увесь народ - військо", натомість сформувалося професійне військо з представників аристократичних родин. Також з'явилися прошарки купців, ремісників, землеробів, рабів (адже для обслуговування великих міст та полів землевласників рабська праця стала необхідною). Рабство в скіфів з'явилося в Криму за зразком античних міст, їхніх сусідів.

Майже половина всього господарства належала землеробству, хоча й скотарство також відігравало важливу роль. Скіфи вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Археологи знаходять зернотерки, жорна, товкачі, ступи, які служили скіфам у цей період їхнього життя і свідчили про їхнє заняття землеробством. Серед лінґвістів досі нема одностайності в прочитанні Геродотових "скіфів-ґеорґос": одні стверджують, що це "скіфи-орачі", інші - "скіфи - шанувальники худоби" (за В. І. Абаєвим, ніби-то від зіпсованого іранського gauvarga), є ще й третя думка - "скіфська каста жерців" (від іранського varga, сакського aurga - культ). В цьому різнобої, однак, нема логіки, бо навряд чи каста жерців могла жити окремо від усього іншого народу, як їх розміщує Геродот. А "шанувальниками худоби", напевно були усі скіфи, а не якесь окреме плем'я, тим більше, що на карті скіфи-землероби і скіфи-орачі розміщені на півночі Скіфії, а не в південних степах, де, звичайно, випасають худобу. Сам же Геродот пише, що скіфи-орачі "сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж".

Скіфи-орачі та скіфи-землероби, які мешкали на півночі Скіфії (південна смуга Лісостепу) та вздовж Дніпра, з V ст. до н. ч. постійно перебували в смузі міжетнічних контактів. Тому нині прийнято вважати, що "це було значно скіфізоване фрако-праслов'янське населення" (Давня історія України. - К., 1998. - Т. 2. - С. 84).

Значного розвитку в Малій Скіфії досягло також виноградарство. Про розвиток ткацтва у скіфів свідчать керамічні пряслиця, вантажики до ткацьких верстатів, дерев'яні та кістяні веретена, бронзові, залізні та кістяні голки, шила, ножиці. Розвивалося також бронзоливарне виробництво. Крім того, в Скіфію ввозилося багато речей античного виробництва. Загалом дослідники відзначають елінізацію пізньоскіфської культури.

Етногенетичні процеси в середовищі пізніх скіфів відбувалися під впливом історичних обставин рубежа І ст. до н. ч. - І ст. н. ч. Так, після зруйнування Ольвії гетським царем Буребістою в 55 р. ольвіополіти, рятуючись, тікали в скіфські міста і там поступово змішувалися зі скіфами. Крім того, на Північному Причорномор'ї проживали сармати, херсонесці, боспорити (з Боспорського царства) та ґоти, які поступово просувалися на південь. Така етнічна строкатість спричинила й синкретичність культури.

Отже, щодо терміну скіфи, слід розрізняти два його значення:

1). скіфи у вузькому значенні - кочові племена, які проживали на початку І тис. до н. ч. в європейській степовій зоні;

2). скіфи в широкому значенні - як спільна назва (символ) багатьох народів території України періоду І тис. до н. ч. - І тис. н. ч. (пор.: візантійці називали "скіфами" навіть воїнів князя Святослава в 970-х роках).

 

 

Тема 15. САРМАТИ В УКРАЇНІ

 

Сарматський період історії України синхронний з римською епохою та добою Великого переселення народів.

Поетичну легенду про походження народу сарматів оповідає Геродот. Елліни у битві при Фермодонті (Мала Азія) перемогли амазонок і, захопивши їх у полон, повезли на кораблях.

У відкритому морі амазонки перебили своїх поневолювачів, але керувати суднами не вміли, тому й носилися у хвилях по волі вітру, аж поки кораблі не пристали до берега в Меотиді біля м. Кремни. Залишивши кораблі, амазонки на березі захопили табун коней, сіли верхи та й заходилися грабувати володіння скіфів. Спочатку скіфи прийняли амазонок за юнаків, та, коли після бою, побачили вбитих жінок, вирішили більше не вбивати амазонок, а познайомити з ними своїх юнаків, щоб мати дітей від цих войовничих жінок. Коли один юнак покохався з амазонкою і розповів про це своєму другові, той також познайомився з її подругою. Далі всі скіфи обрали собі жінок і стали жити разом. Від їх шлюбу походять сармати.

Про войовничість сарматських жінок оповідають також інші історики. Наприклад, автор І ст. н. ч. Полієн передає легенду про сарматську царицю Амагу. Її чоловік цар Медосак був п'яницею і занедбав державні справи. Амага "сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали".

Відкриття сарматської культури пов'язують з першими знахідками сарматських старожитностей на Черкащині в 1896 р. біля сіл Стара Осота і Петрик, а пізніше знайдені скарби в с. Цвітне, Залевки, Старобільське, Яблунів та ін. Переважна більшість істориків стверджують, що сармати були іраномовними (східно-іранської мовної групи) племенами, які прийшли на територію України зі сходу. Однак, назва сарматів поширювалась не на єдиний в етнічному плані народ, а й на інші племена, зокрема й автохтонів, які мешкали тут споконвіку. Так, ще в козацьких літописах зустрічаємо типове для європейської традиції ХVІ-ХVІІ ст. уявлення про слов'ян як нащадків сарматської спільноти: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматський і гетьман всього Запорозького війська", "провінції козакоруські савроматійські" та ін. Відомі також історичні трактати Матвія Мєховіти "Трактат про дві Сарматії" та Матвія Стрийковського "Опис Сарматії Європейської", карти Сарматії Мартина Кромера. Так, Матвій Стрийковський писав: "сарматські народи, які розмовляли руською мовою" (публікація ж. Жовтень, 1990. - № 1).

Античний географ Клавдій Птолемей у ІІ с. н. ч. називав понад сотню сарматських племен, серед яких найзначнішими були: алани, роксолани, язиґи, аорси, сіраки, аріаки, масаґети.

За Страбоном всі вони називаються сармати, за Ефором - сірмати, за Плінієм Старшим - савромати. В Авесті - святому письмі й героїчному епосі аріїв, - є назва племен, подібна до "сармати" - "сайріма", що близьке за значенням і звучанням до аір'яна, арія, тобто арійці, і вказано, що вони мешкали біля ріки Ра (Рай), тобто сучасної Волги, - однак, їхня самоназва науці невідома. Час створення іранської Авести близько ХIV-ХII ст. до н. ч. У формуванні культури сарматів провідну роль відіграли племена Андронівської археологічної культури, яких ототожнюють з аріями Авести та Ріґведи. Найдавніші пам'ятки сарматів, що датуються VІ ст. до н. ч., знайдені в Приураллі та Поволжі, звідки й почався їхній рух на захід. Сарматські кургани розміщені по всій степовій зоні України від Сіверського Дінця до Дунаю та передгір'я Карпат на Поділлі, на півночі вони досягали Києва, а на півдні до Кримських гір. Найвідоміші з них - Молочанський, Усть-Кам'янський та Підгороднянський курганні комплекси.

Страбон вказує також місця розселення сарматських племен, що живуть "за пустелею Тірогетів" (у межиріччі Дніпра й Південного Бугу): роксолани "займали рівнини між Борисфеном і Танаїсом" (між Дніпром та Доном), аорси та верхні аорси "живуть по Танаїсу" (по Дону), а сіраки "живуть по Ахардею" (на Кубані). Йосиф Флавій писав про аланів, що вони - це "частина скіфів, що живуть навколо Меотійського озера".

Ольвійський декрет на честь Протогена, викарбуваний на камені ІІІ-ІІ ст. до н.ч., згадує ще сарматські племена сайїв, яким Протоген платив данину 400 золотих, а потім ще 900 золотих, але цар сайїв Сайтафарн був розгніваний і виступив у похід. Дослідники вважають, що ім'я сайї означає "царські сармати". Давній автор Аппіан згадує також "царських язигів". Ім'я ж самого царя Сайтафарн, на думку лінгвістів, походить з іранського saj - назва народу і farn - щастя, талан, сила, що загалом означає "щастя сайїв". Можемо додати, що таке ім'я, вірогідно, за значенням було тотожне слов'янському Святослав (пор.: індоарійський варіант цього імені, що звучав, як уже згадувалось, "Швенташравас" та слово сва, що стало основою слів слава, свобода, свастя, щастя, свято, світло та імен Сварог, Сварґа, Мати Сва).

Геродот повідомляє, що мова сарматів походить від скіфської: "сармати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно". Відомо, що внаслідок контактів з місцевими племенами багато слів сарматської мови потрапило й до слов'янських мов, наприклад, собака, топор, хата та ін. Цікаво, що скіфам, як і пізніше ґунам, також належали слова мед, страва. А фонетичними особливостями скіфської мови є відсутність звука ф та фрикативний звук г (лат. h на відміну від g), що так само відрізняє й українську мову, в якій слова з ф - переважно іншомовного походження (пор. народну вимову хв, п замість ф в словах Хведір, Пилип, хвабрика). Ареал поширення цього мовного явища збігається з ареалом скіфсько-сарматської топоніміки та археології. Мовознавець В. Абаєв писав: "скіфів шукайте там, де замість g вимовляють h" (О происхождении фонемы h в славянском. - М., 1969. - С. 119). Чи не тут треба шукати й нащадків скіфів?

Етнічний склад пізніх скіфів і сарматів досить складний для точного визначення. Найбільш іраномовними вважають аорсів, язиґів, аланів та роксоланів. Однак, на великих територіях археологічні пам'ятки сарматів переважно однотипні, отже важко виділити риси, які б були етновизначальними. Таким орієнтиром може бути тільки поховальна орієнтація покійника. Сіраки ховали з орієнтацією на схід і на захід, аорси - на південь, алани - в квадратних ямах з покладенням небіжчика по діагоналі, а роксолани - на північ. Отже, вивчивши ареал поширення різних типів сарматськх поховань, вчені дійшли висновку, що землі роксоланів простягалися від пониззя Дону до Дунаю і до Прута з ІІ ст. до н. ч. до середини ІІ ст. н. ч., тобто до кордонів Римської імперії. Одночасно з роксоланами в Північному Причорномор'ї проживали царські язиґи, як провідна каста воїнів (пор. із царськими скіфами). Язиґи ж, судячи з південної орієнтації могил, проживали на теренах Подністров'я та Подунав'я. З середини І ст. н. ч. на території України з'явилися племена аорсів (або амаксобіїв, що дослівно означає "ті, що живуть на возах") та аланів. За Плінієм Старшим, аорси жили біля Меотиди (Азовське море), а алани (за Сенекою) - жителі причорноморських степів. Під натиском аорсів та аланів язиґи відійшли на захід і оселилися в середньому Подунав'ї (територія сучасної Угорщини). Скіфи-сарди та сіраки заселили території від Ольвії до Тендрівської коси. У середині ІІІ ст. зі сходу прикочували нові сармати з іншою поховальною обрядовістю - катакомбною. На думку істориків, їх можна ототожнити з аланами-танаїтами античних джерел.

Внаслідок контактів сарматів із Зарубинецькими та Черняхівськими слов'янами, еллінами, пізніми скіфами поширились сарматські форми культури в Північно-Причорноморському реґіоні (зброя, кінська збруя, форми одягу, прикраси, посуд). Це явище дало підстави деяким авторам говорити про "сарматизацію" античного світу, однак, сучасні дослідники вважають таку характеристику невдалою.

Сармати займали всю лісостепову зону, межуючи на півночі зі слов'янськими племенами Зрубної культури, яких античні джерела називають "бастарнами", і які жили в межах сучасного Полісся аж до Білорусі. На заході сусідами сарматів були гето-дакійські племена Буковини й Молдови, а ще далі на захід - германські племена вандалів, ґотів та ґепідів. На північному заході мешкали слов'янські племена нещодавно відкритої Зубрицької археологічної культури.

В Криму склалася поліетнічна ситуація. Пліній Старший писав, що тут в горах живуть 30 народів, але сам Кримський хребет належить скіфо-таврам. За Геродотом, таври - найдавніше автохтонне населення Криму. Етнонім скіфо-таври згадують інші давні автори (Помпоній Мела, Пліній, Птолемей, Капітолін), ця назва, вірогідно, свідчить про етнічне злиття двох народів. Серед пізніх скіфів жили також фракійці та кельти (галати), гети, даки, хоча їх було небагато. Зате сарматів у І-ІІ ст. тут було чимало, що спричинило їх змішування зі скіфами і появу в науці назви скіфо-сарматської доби. В ІІІ ст. почався новий етап скіфо-сарматів, коли в Малу Скіфію вторглися ґоти та нижньодонські алани. Тому нині Черняхівську культуру, яка формувалась із слов'ян за активної участі сарматів, вважають наслідком злиття місцевого люду з ґотами Ґерманаріха. З цього часу з'являється новий похоронний обряд спалення, а в матеріальній культурі - речі західного типу. В історії Криму настала доба перетворення скіфо-сарматської етнокультури на кримсько-ґотську.

Етнічна культура сарматів багато в чому близька до культури скіфів. Археологами знайдені колеса сарматських возів, які мають 12 і 14 спиць. Сармати вживали в їжу і в ритуалах м'ясо овець (знахідки кісток). Переважала м'ясна їжа, а рослинну вони здобували у землеробів. Ритуальне використання вівці в поховальному обряді простежується в ряді археологічних знахідок, наприклад, покійному клали в могилу передню ногу вівці разом з лопаткою та частиною грудинки або хрестець (як найбільш поживні). В щоденну їжу вірогідно, вживали й конину, але в ритуалах не використовували. Із молочних продуктів уживали як кумис, так і молоко, сир. Посуд мали глиняний - глеки, миски, кухлі, горщики, однак, заможні сармати мали привозні дорогі червонолакові, коштовні золочені, срібні та бронзові глеки для вина, черпаки, келихи, а для ритуалів різний посуд у вигляді тварин, особливо барана.

Про вірування сарматів відомо небагато. Найбільше матеріалів для реконструкції вірувань дає сарматське поховання в Порогах. Можна судити про сакральне (священне) значення пояса - оперізування поясом символізувало ініціаційний (посвячувальний) акт, схожий на ведичний ритуал Упанаяна. Можемо порівняти його з легендою про Геракла, який заповів свій пояс синові Змієногої Богині. В ориґіналі Геродотового тексту він переданий словом, яке означає не простий, а "бойовий, панцирний пояс", отже це була річ, притаманна військовій касті. В чоловічих сарматських похованнях знаходять коштовні пояси. Золоті гривни також символ належності до певної соціальної верстви - перважно царських, аристократичних родів. Меч - ознака вищого військового стану. В похованні в Порогах меч має коштовні піхви і є уособленням Ареса - Бога Війни. Срібний келих - символ жрецької касти (згадаємо скіфську легенду про золоті дари).

Сарматські Боги - це аналоги грецьким Афіні, Діонісу, Аполону, а також скіфським Богам. Амміан Марцеллін писав: "У аланів голий меч встромляють у землю та вклоняються йому, як Марсу". У скіфів цей обряд здійснювали Аресу. У сарматів України існував також культ вогню і коня, культ Предків. Вірогідно, культи вогню справляли жінки, як хранительки родинного вогнища. В похованнях жінок переважає символіка сонця і землі. Поховання з їжею та побутовими речами (прикрасами, посудом, дзеркалами, пряслами) свідчать про сарматське уявлення, що душа живе після смерті тіла.

Вбрання жриць мало дорогі діадеми та амулети. Всі ці знахідки, етногонічні легенди, пантеон Богів та міфологія підтверджують етнокультурну спільність сарматів і скіфів. Дані антропології також засвідчують скіфо-сарматську спорідненість.

У мистецтві сарматів ориґінальним є бірюзово-золотий стиль, зображення тварин з інкрустованими коштовним камінням очима (бірюза, сердолік, корал, рубін, смарагд, циркон та різні емалі). Іноді знаходять образи Дракона, в чому деякі мистецтвознавці вбачають навіть китайський вплив. Найімовірніше, це - мистецтво сарматського племені аланів, які найбільше контактували зі сходом.

На Ольвійських монетах карбували зображення царів з написами їхніх імен та титулу "базилевс", з монограмами архонтів і тамгами. Тамги - це родоплем'яні знаки, які ставилися на різних золотих і срібних виробах. Сармати свої мали музичні інструменти типу арфи (напр., знахідка неподалік Ольвії з 36 різними сарматськими тамгами, серед яких є тамги царів Фарзоя та Інісмея).

Сарматські ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство (ліпний посуд, жертовники курильниці), а також виготовляли дерев'яний та шкіряний посуд. Встановили торгівельні зв'язки з античними містами, де сармати обмінювали свої вироби на продукти землеробства: олію, вино, овочі. Сармати експортували худобу та продукти тваринництва, вели також торгівлю рабами. Відомо, що в аорсів була налагоджена караванна торгівля індійськими та вавілонськими виробами, які вони отримували від вірменів та мідян. Однак, деякі дослідники вказують, що аорси лише конвоювали каравани, забираючи собі частину товару, замість звичайного пограбування купців.

Сармати на початку І ст. не раз турбували своїми нападами Римську імперію, про що свідчать поодинокі сарматські поховання на Подунав'ї. Південно-західна територія України, вірогідно, була заселена даками (гетами). Пліній Старший писав, що римляни називають гетів даками.

На карті Агриппи за часів імператора Августа кордон між Дакією і Сарматією проходить по Дніпру. В перші десятиріччя н. ч. сармати вже досягли Дунаю. Римський поет Овідій, який у 8 р. н. ч. був засланий у провінцію імперії м. Тома (тепер Констанца), писав: "тепер далеко від батьківщини лунає брязкіт гетської зброї...

Довкола мене чути майже тільки фракійську та скіфську мову, й здається мені, що я можу писати гетськими розмірами". Тут Овідій і написав свої твори, якими уславився як поет, "сумні пісні" та "Листи з Понту". Він скаржився імператору на жахливі умови його життя в цих краях, сподіваючись, що той поверне його до Риму, однак, тут він і помер у 18 р. н. ч. Овідій докладно описав етнічну картину тогочасного Понту: "Мене оточують дике плем'я савроматів, бесси та гети... Лютий ворог, озброєний луками та просякнутими отрутою стрілами, оглядає мури на важкодихаючому коні, і подібно до хижого вовка... варвар забирає в полон усіх, кого знаходить у полях, ще не закритого за огорожею воріт... Я живу на Сарматському узбережжі, що межує з грубими гетами... Великий натовп сарматського та гетського племені роз'їжджає по дорогах. Серед них немає жодного, хто не носив би сагайдака, лука та стріл смертоносних через зміїну отруту... Нас ледь-ледь захищає фортеця, але в середині мурів викликає страх натовп варварів, перемішаний з греками, бо ж варвари живуть разом з нами без будь-якої різниці і займають більшу частину осель" (за кн.: Бунатян К. та ін. На світанку історії, с. 236).

Царство гетів, що розміщувалось на широких просторах Трансільванії до Дністра найбільшого розквіту досягло за царя Буребісти в І ст. до н. ч. Страбон писав, що цей цар навіював страх навіть римлянам. Існує легенда, що Буребіста звернувся по допомогу до чаклуна Декінея, який мандрував до Єгипту і навчився там узнавати знамення, за якими потім оголошував волю Богів. Так, з допомогою чарів цар підкорив гетів, впровадив "сухий закон" (гети вирубали за його наказом усі виноградники). В 60-х роках до н. ч. Буребіста напав на племена бойїв та теврисків, які проживали на південно-західних кордонах його царства (нині території Чехії та Словакії), а в 50 роках спалив Ольвію до тла. На думку вчених, Буребіста поширив свої володіння й до Дніпра, бо археологи знаходять гето-фракійські впливи на пізню скіфо-сарматську культуру.

Поселення сарматів в Україні не засвідчені, тут наявні лише кургани, що свідчить про кочовий спосіб життя сарматів. Лише пізньосарматські племена осіли переважно на теренах Угорщини. З ІV ст. на території України з'являються ґуни, які, можливо, змішалися із сарматами та слов'янами, що й відображене в символічній назві великої різноетнічної спільноти - ґуни.

 

Тема 16. СЛОВ'ЯНСТВО ТА ЙОГО ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

 

Звідки ж узялися слов'янські племена? Їхні корені знаходять ще серед скіфських племен, наприклад, Геродот називає неврів, що мешкали на північ від скіфів-орачів, напевно, в Поліссі. Ці племена найчастіше вважаються слов'янами, балтами, або балто-слов'янами (на думку О. Стрижака, неври - кельти). У віддалених від кочового Степу місцях (північна Київщина, Поросся, Прип'ять ще перед V ст. до н. ч. склалася балто-слов'янська контактна смуга, виникли центри осілості (Чорноліська і дещо пізніше Милоградівська культури).

У басейнах Збруча, Серету й Прута ще з передскіфських часів жили племена землеробів - культура фракійського Гальштату - переважно фракійці та іллірійці, які мирно співіснували з чорнолісцями (фрако-праслов'янами). З приходом скіфів це населення було змушене залишити свої домівки й переселитися на захід - в Подністров'я, Закарпаття, Потисся та на територію сучасної Словаччини. Велесова Книга повідомляє про іллірійців: "Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти - іллірійці були поглинені нами" (ВК, 7-Є), тобто сучасною термінологією, асимілювалися з русами. В іншому місці іллірійці називаються ільмерцями: "Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші" (ВК, 2-А). Цікаво, що в ХІХ ст. в Хорватії й Славонії існував рух Відродження під назвою "ілліризм". Сучасні мовознавчі дослідження доводять дійсну спорідненість цих етносів з праукраїнцями (див.: О. Стрижак).

Гето-дакійські племена, що в VІІ ст. до н. ч. заселяли Східну Словаччину, Північно-Східну Угорщину та Трансільванію належали до єдиної етнокультурної спільноти, що мали тісні зв'язки зі слов'янами Східної та Середньої Європи. На Волині та на Київщині, вірогідно, був осередок найдавнішої прабатьківщини слов'ян, яка з часів раннього заліза залишалася стабільною в етнічному плані, про що свідчить найбільше поширення власне слов'янських гідронімів (назв річок). Волинську культуру "милоградців" прийнято вважати праслов'янською або прабалтійською (угро-фінською).

Вони просунулися в напрямку Білоруського Полісся. Таку зміну можна пов'язати з геродотовим повідомленням про перехід неврів "до країни будинів через навалу змій". Геродотові будини, це вірогідно, був союз балто-слов'ян, фінів та іранців, які мали столицю - протомісто Більськ, що його ототожнюють з Геродотовим Гелоном (за Велесовою Книгою, Голуном). Сам же Геродот писав, що під час скіфо-перської війни перси спалили дерев'яне місто будинів, тому припускають, що це і є Більське городище (Шрамко Б. А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). - ст. 57; а також Гавриш П. А. у кн.: Киммерийцы и скифы. - Мелітополь, 1992. - С. 24-25).

Довгий час прабатьківщиною слов'ян, за усталеною від літописця Нестора традицією, вважали Подунав'я. Словацький етноґраф Павел Йожеф Шафарик вважав, що слов'яни походять з північно-східного Прикарпаття. Акад. О. Шахматов стверджував, що праслов'янська батьківщина розміщувалась на території Прибалтики. Та найточніше визначив етнічну територію слов'янських племен чеський археолог, етнограф та славіст Любор Нідерле, концепція якого підтверджена багатьма археологічними дослідженнями ХХ ст.

Про генетичні дослідження походження слов`ян можна дізнатися зі статті Анатолія Кльосова, професора біохімії Гарвардського університету - “Звідки з’явилися слов’яни та «індоєвропейці». Вони ж - арії. Відповідь дає ДНК-генеалогія.” - прим. “Аратти”

Слов'янські території простягалися від Середньої Вісли й Карпат на заході до Середнього Дніпра на сході, Прип'яті на півночі та Південного Буга (Бога) на півдні. Саме тут, за спостереженнями лінґвістів, розміщені найдавніші слов'янські гідроніми.

Український вчений-санскритолог Володимир Шаян писав: "Загально відомо, що назви рік, а зокрема їх лінґвістичне опреділення відносно їх походження й значення, помагають у науці до визначення населення, яке дані ріки назвало, а отже - було там поселене на певному відтинку часу. Якщо ці дані збігаються з подібними висновками з археології, передісторії, чи ранньої історії, тоді вони набирають ваги допоміжних джерел для визначення етноґрафічного складу неселення... Каталог українських рік є дуже багатий. Він обіймає 2 613 позицій і приблизно 2 600 назв. Назви рік як: Золота Липа, Цвітоха, Голубиця, Гуска, Смуга, Безодня, Руда, Білка, Жилка, Кропивниця, В'юн, Бистра, Гнилка, Старуха, Вербова, Багата і майже весь каталог доказує, що всі ці назви рік є або відразу зрозумілі, або легкі до пояснення у відчутті й мовній системі української мови. Пояснення потрібні тут тільки для чужинців" (ВПН, с. 778).

Населення України ще з епохи бронзи не було однорідним в етнічному плані. Якщо лісостепові й поліські землі були заселені племенами східних слов'ян, осілих хліборобів, то південь степової зони займали племена скотарів, яких найчастіше пов'язують з іраномовними скіфами й сарматами. Однак, не всі вчені погоджувалися з цим поглядом. Наприклад, Віктор Петров завжди стверджував, що Скіфська імперія була конгломератом різних народів, а самі скіфи "ніякі не туранці і не іранці. Вони етногенетично - продукт розвитку попередньої (післятрипільської, передскитської) епохи" (Походження українського народу, с. 47).

Слов'яни - автохтонне населення Європи. Прабатьківщиною слов'ян, на думку більшості сучасних вчених, є басейни річок Прип'яті та Вісли, а також північні схили Карпат. Саме звідси вони розселилися в інші реґіони Європи: на північний схід, де вони посіли землі угро-фінських племен (басейни Оки та верхньої течії Волги), на Захід аж до р. Лаби (німецька назва Ельба), на південь - на Балкани.

Українці є нащадками східно-слов'янського племені антів, з яких утворилися відомі нам праукраїнські племена: поляни (в Центральній Україні, середнє Подніпров'я), древляни (на північний захід від полян), сіверяни (північний схід), уличі й тиверці (на півдні), волиняни й дуліби, а також білі хорвати (на Заході України).

Історик VІ ст. Йордан у своїй праці "Getica - De rebus Geticis" писав про антів: "Анти є найхоробрішими поміж тими народами, що розселені над закрутом Понту (тобто Чорного моря) і поширились від Дністра до Дніпра, рік, які віддалені одна від одної на багато днів подорожі. Але на березі океану (в ті часи океаном вважали Балтійське море), де води ріки Вісли вливаються трьома гирлами, мешкають відіварії, народ, який складається з різних племен, за ними ести...". Тобто територія антів не досягала до Балтійського моря. Далі в Йордана є вказівка на те, що анти називають Борисфен Данапером (отже, назва Борисфен була чужомовною, а Дніпро - місцевою, автохтонною).

У цього ж автора зазначено, що в давні часи анти, склавини (слов'яни) і венети були одним народом і мали одну назву, один антропологічний тип ("вони - як правило високі і міцної статури мужі, а їхнє тіло і волосся не зовсім світле, але й не чорне, бо вони є легкорусявого кольору"), а також говорили спільною мовою, їм належали дуже великі земельні простори, вони мали демократичний устрій і всі справи вирішували на народних вічах. Йордан також вказує, що найголовнішим Богом в антів вважався Бог-Громовержець, а також шанувалися русалки і різні духи, яким приносили пожертви, переважно біля річок.

Серед інших східнослов'янських племен відомі дреговичі та кривичі, які стали Предками сучасних білорусів, а радимичі та в'ятичі поклали початок етногенезу московитів-росіян. Племена Пшеворської археологічної культури, в ІІІ-ІІ ст. до н. ч. з території Польщі поступово пересувалися на схід у басейни Західного Бугу та Верхів'я Дністра.

Етнічна належність археологічних культур, які визнаються як слов'янські чи праукраїнські

Чорноліська археологічна культура переважною більшістю вчених визнана праслов'янською (Тереножкін А., Рибаков Б., Мелюкова А. та ін.). Вона посідає особливе місце в етногенетичних процесах ще кімерійської доби (Х-VІІ с. до н. ч.). Ця культура відкрита українськими археологами в 1949 р. у верхів'ях р. Інгулець на території великого лісового масиву - Чорного лісу, яка простягалася вздовж басейну р. Тясмин, на околицях м. Умані, на Канівщині, на півдні Київщини, Поділлі й Волині аж до р. Горинь та на Лівому березі Дніпра вздовж р. Ворскли. Житла на берегах Тясмина мали площу до 60-100 кв. м і були заглиблені в ґрунт на 1 м, з вогнищами та хатнім начинням, глиняним посудом, зернотерками та ін.

Поселення чорнолісців були укріплені валами діаметром 40-100 м. На валах зводилися дерев'яні зрубні огорожі, а з боку поля викопувалися один або кілька ровів. Так, Чорноліське городище захищене трьома лініями валів та ровів. Вважають, що ця фортеця була головним південним форпостом Чорноліських племен. Глиняний посуд прикрашений візерунками, що символізують зоране поле (заштриховані геометричні фігури). Крім землеробства, чорнолісці займалися розведенням свійських тварин: рогатої худоби, коней, кіз, овець, свиней.

Найбільшим поселенням Чорноліської культури є Суботівське городище, яке знамените найбільшим у Європі мечем того часу, довжина сталевого клинка якого дорівнює 95 см, а разом з бронзовим руків'ям - 108 см. Як вважають історики, Суботівське городище могло бути столицею Чорноліських племен, бо воно захищене цілою групою невеликих фортець. Вірогідно, тут існувала надплем'яна організація. Київський дослідник С. А. Скорий висловив думку про експансію кімерійців у Чорноліські землі, бо поряд з типовими чороноліськими могилами (з обрядом спалення) наявні курганні поховання кімерійського (степового типу із захороненнями в землі). Саме в цей час в Чорноліських поселеннях з'являються речі кімерійського типу, а також, вірогідно завезені кімерійцями, вироби кавказьких та малоазійських майстрів.

Зарубинецька культура - автохтонні племена, що мешкали на північ від сарматів, "між кельтами і германцями" (за Тацитом). Відома їхня назва бастарни, яких також історики Пліній Старший, Птолемей, Тацит ще називають венедами. Вони також згадуються в Помпея Трога в 233-229 рр. до н. ч. на Балканах, куди вони ходили воювати і де їх називали "бастарнами-пришельцями". Городища Зарубинецької культури - Бабина гора, Пилипенкова гора, Юрковиця - мають залишки оборонних споруд та ровів, де також знайдені вістря сарматських стріл, що підтверджує військові напади кочових сарматів на місцеве слов'янське населення бастарнів. Також і в кількох сарматських похованнях знайдені речі Зарубинецької культури, зокрема кераміка, фібули, що на думку археологів, є речами жінок-полонянок з племені бастарнів. Однак, відомі не тільки військові сутички сарматів з бастарнами, Тацит писав, що бастарни "стають все бридкішими від шлюбів із сарматами", можливо, він мав на увазі зміну антропологічного типу в змішаних шлюбах.

Венедська єдність розпалась внаслідок готських завоювань. Готи вийшли з Ютландії і, пройшовши через польські землі, в ІІ ст. завовали Волинь. Волиняни тікали від готів на Подніправ'я та Подністров'я. Тут їхні пам'ятки відомі археологам як Київська та Зубрицька археологічні культури. В Подністров'ї ці племена під впливом місцевого населення даків (гетів) а також римсько-германської культури поступово формують Черняхівську археологічну культуру. Отже, Черняхівська культура - це культура праслов'янських племен Північно-Західного Причорномор'я, що також частково змішалися з пізніми сарматами.

Віктор Петров писав: "Культура Черняхівського типу генетично, спадково пов'язана з культурою Зарубинецького типу, а вже ця остання несе на собі ознаки нівеляційних впливів Середземноморського культурного світу античности" (там же, с. 75).

Готи ж, пройшовши через слов'янські території, опинилися в Криму. Тут вони досить рано приймають христинство і створюють свою державу, однак в кінці ІV ст. під ударами гунів готська держава розпалась, а король Германаріх в 375 р. покінчив життя самогубством.

Після нього готами правив Вінітар, який воював з антами і "прославився" тим, що, порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (за іншими джерелами - Божа) та розіп'яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Велесова Книга цей злочин приписує самому Германаріху і повідомляє про помсту молодшого князя Вендеслава: "І тут смута велика була в русах. І повстав молодший Вендеслав, і зібрав русів, і повів на них. І стократ розтрощив готів, і не було жалю ні до кого" (ВК, 32). Готський же історик Йордан, перебільшує могутність готів, а слов'янського месника називає Баламбером (можливо перекручене слов'янське Велимир), однак, ніде правди діти, пише: "Баламбер після смерті Германаріха підкорив готів Вінітара у битві біля річки Ерак, і вбив стрілою Вінітара, і забрав його племінницю Володимиру собі за жону".

На думку історика Леоніда Залізняка, антам і склавинам Йордана відповідають Пеньківська і Празька археологічні культури (Нариси, с. 124). Після готсько-слов'янських війн слов'яни відомі під їхнім звичним іменем венетів. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де започаткували південно-слов'янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов'янського нашестя на Візантію, однак імператори змушені були дозволити слов'янам селитися на Балканах. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: "Послов'янилася наша земля і стала варварською".

Склавини ж вирушають до верхів'я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов'янськими племенами, створюють плем'яні групи ободритів і лужицьких сербів.

Подунавські слов'яни започаткували західно-слов'янську гілку.

Крім цих плем'яних культур можна назвати Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Всі ці племена склали етнічну основу Київської Русі.

Поляни ж, крім Київщини, відомі на території Моравії, Польщі, Болгарії. Дуліби, крім Волині, відомі й на території Чехії, а хорвати - на Київщині (річка Хорватка), в Прикарпатті (біля витоків Дністра та Прута), а також в Чехії. Серби, лужицькі серби (сорби) - в Карпатах, в Адріатиці, у басейні Лаби. Лінґвісти вказують на спорідненість сербської, лужицької, хорватської та української мов. Так, наприклад, О. Стрижак повідомляє, що у сербів і хорватів є такі українські слова: дід, вабити, важити, вилиця, вишня, гай, гинути, голота, гуска, ґазда, заскочити, злочин, квочка, комин, крок, лагодити, лаяти, людство, люлька, муляти, напад, неук, окраяти, очі, паша, ватра, плахта, послуга, праля, сало, сукня, торба, шкодити, ярина та ін. А також спільні фонетичні явища: клична форма (друже), спрощення групи приголосних стн - сн (користь - корисно), чергування голосних в словах типу віз - воза, ніс - носа та ін. (Серби і Україна, с. 257-258). Це дало змогу досліднику ввести в науковий обіг терміни праверхньолужицької та праукраїнської мов.

А історик Л. Залізняк, щоправда дуже обережно, робить припущення, що: "Все це можна пояснити, лише припустивши, що слов'янська спільнота на землях між Прип'яттю та Карпатами на момент розпаду в V-VІІ ст. розмовляла мовою багато в чому схожою на українську... Враховуючи все це, чи не можна уявити слов'яногенез як відгалуження окремих слов'янських праетносів від праукраїнського етнічного дерева, що з першої половини І тис. до н. ч. росло між Прип'яттю та Карпатами?" (Нариси, с. 130).

Втрата слов'янської етнічної релігії та її наслідки

Охрищення окремих слов'ян почалося не раніше початку ІХ ст.: у 821 р. - охристився князь ободритів Славомир, у 831 р. - частина населення Моравії, 865 р. - охрищення болгар, 880-ті рр. - охрищення сербів і хорватів, 880 р. - охрищення чехів, 955 р. - охрищення руської княгині Ольги, 966 р. - охрищення польського короля Мєшка і його підданих, 988 р. - офіційне насильницьке хрищення Руси князем Володимиром, 1168 - насильницьке охрищення полабських слов'ян (слово хрищення пишемо через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос).

Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось насильницькими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Тут навмисне хочеться, і це мабуть доцільно, подати опис християнізації України-Руси, зроблений саме християнським священником, щоб не викликати в читача негативної реакції на відверто правдиві факти.

Отже, як слушно писав митрополит Іларіон (Іван Огієнко): "треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров'ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем...

Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...

Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ.

Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині"
(Українська церква, с. 55-63.).

Досі дослідники християнізації Русі мало уваги приділяють аналізу антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги саме на патріотичний смисл його позиції. Все це досить поверхове і не дає повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Вихований, вірогідно, в традиціях слов'янської Рідної Віри, Святослав свято зберігав традицію Предків. Його війна з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки в Русь, але й у Слов'янщину загалом.

Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало своїх воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, знову ж таки криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового "гарему" і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і заразити нею народ на ціле тисячоліття? Без розв'язання цих складних питань не можна зрозуміти справжні причини історичних явищ, а отже і розв'язати сучасні не менш складні етнічні й суспільні проблеми (див.: Лозко Г. Святослав Хоробрий).

Велесова Книга повідомляє, що князі Аскольд і Дір були у греків хрищені, бо вони не були русами: "ці князі не є наші". Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всх моралі та відносин.

Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм всіх членів спільноти.
Тому й причини поганого життя народу автор Велесової Книги вбачає насамперед у тому, що князі "не є наші". Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через етнічність (а це - й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато чого іншого).

З усіх слов'янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов'ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале - притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов'янських народів ніде не викладається, їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, слід ознайомитись з нею докладніше.

В VІІ ст. тут жили плем'яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов'ян: ваґри, полаби. Основою плем'яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов'ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда - "Боги тієї землі") а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.

Однак, франки, що були сусідами полабських слов'ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охрестити ободритського князя Славомира, який відбував заслання у франків як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські легенди про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про цього князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.

У свідомості полабських слов'ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені.

Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем'яних Богів з "німецьким Богом". Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської дяльності, але й зміцнювали плем'яні культи полабських слов'ян.

Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов'ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов'янин, сліпий старець, почувши про "чудеса святого Генріха", скептично промовив: "Цей Генріх - німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благадіяння" ("Чудеса святого Генріха", 1165-1170 рр.). Ось чисто народне просте пояснення, воно не потребувало більшої арґументації чи доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов'янський культ Предків.

Жадібність німецьких феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов'янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20-60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов'ян німецькими королями, а християнство було лише політичною ширмою, і водночас служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав'язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним "просвітництвом", порятунком "темних варварів". У 948 р. германці заснували два єпископства на слов'янських землях - Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. - Ольденбург і Маґдебург. Слов'янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський "народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення" (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито "був охрищений весь народ язичників". Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням (Ронін В. К. в кн.: Принятие христианства, с. 190).

Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення.

Ось типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов'ян співати латинське "кіріє елейсон", а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало "вільха в кущах". Мовний бар'єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Однак, і проповіді слов'янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам (так само, як і українці). Тоді в 1004-1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню тут церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах - лише в ХІІІ-ХIV ст.

Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов'яни вбачали саме в духовному насильстві над народом. Через це в Північному Полаб'ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов'янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де "спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства" (Адам Бременський).

У 1004 р. Бруно писав: "Нестримне плем'я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, "своїх") Богів, яким заблудженням воно страждає й досі". Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: "Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі". Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити.

Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем'яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов'ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем'яного об'єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем'яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою.

При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов'янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків.

Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об'єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охрестити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем'яним центром всього західнослов'янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем'яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже - втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.

Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу, і в 1066 р. народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Гельмольд повідомляє, що визнавці слов'янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели "для ганьби" по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов'янській метрополії Ретрі. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати політику батька. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб'ї.

Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов'янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов'янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри.

Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені. Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський Бурхард знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов'ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита, - повернувся на ньому верхи в Саксонію.

Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно жорстоко описують "кровожерність" язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов'янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх жорстоко боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов'янської віри були підірвані. Однак, центром слов'янського язичництва залишалася Аркона на о. Ругії.

Держава Ругія (на о. Руян або германське Рюґен) була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян "цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов'янської віри" (ВПН, с. 198). Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архиєпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося "Станіца" і, за звичаєм, мало виноситися лише в часі вирішальних битв.

Ця "Станіца" була у величезній пошані, яка "майже дорівнювала маєстатові усіх Богів".

Данці підпалили дерев'яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум'ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом військовики Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу.

В кінці ХІІ-ХІІІ ст. германці завоювали землі слов'ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов'янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев'яних дощечках. У слов'ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо "азбука" (від назв перших літер "аз", "буки", "віди", що означало "я букви відаю"), та й самі "буки" походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть "кирилицею" на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов'янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов'янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов'янську писемність за релігійною ознакою - на латинників і "схизматів". Всі слов'яни початково вважалися "схизматами" через їхню власну писемність.

Боротьба католицької церкви зі слов'янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов'ян (впроваджено латинку, яку поляки називають "абецадлом" від лат. "а, в, с"), і як наслідок - відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів.

А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов'янську азбуку зберегли тільки східні слов'яни та болгари. Однак, церковнослов'янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.

Однак, упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов'ян, які "воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами" (за кн.: Принятие христианства, с. 187-203). З цього часу почалася масова колонізація слов'янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов'янський етнічний компонет, асимілювала полабські племена наших прародичів. Однак, ще в ХІХ ст. деякі полабські слов'яни зберігали свою етнічну пам'ять, і хоч нині вони сильно германізовані, але мають етнічну поінформованість.

Так би й всохла ще одна гілочка нашого родового дерева, адже німецькі фашисти планували цілковите знищення цих слов'ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які піклуються про розвиток лужицької мови та культури.

Чому ж у нас не вивчається в школі, навіть у вузі, історія близької нам етнічної спільноти, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов'янських героїв, розіп'ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім'я того ж біблійного "інтернаціоналу"? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах молодь має вивчати легенди (досить далекі від історичної дійсності) чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет?

Світові релігії (в тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізувало первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи "Права - Ява - Нава", яка на слов'янському етнокультурному ґрунті зберігалася аж до початку ІІ тисячоліття н. ч.

В процесі еволюції етнокультури час від часу відбувається переосмислення культурних надбань етносів. Це закономірне явище, однак, не слід боятися підпорядкування культурних надбань ідеолоґії. На думку І. Смоляка (МЕЕДЗ, 525), "Підпорядкування культурного надбання ідеолоґії, перетворення його на додаток до політичного життя веде до іґнорування та вульгарної критики значного пласту культурних цінностей. Подібна одномірна політика щодо культурних надбань характерна для тоталітарних режимів". Тут І. Смоляк наводить приклади фашистської Німеччини і Радянського союзу з його вульгарно-класовою пролеткультівською оцінкою культури. Проте, слід дивитися глибше в саму сутність проблеми.

Не можна пов'язувати культуру й ідеолоґію виключно з тоталітарними режимами. Наше українське суспільство, яке аж ніяк не назвеш тоталітарним, нині відчуває саме брак національної ідеолоґії, яка й мусить відображатися насамперед у культурі. Тільки тоді, коли національна культура й ідеолоґія носять національний державотворчий характер, можливий справжній природній поштовх для розвитку етнокультур. Тому в Україні підпорядкування культури національній ідеї сьогодні є бажаним. А іґнорування "значного пласту культурних цінностей" завжди було і буде. Хіба можемо ми нині сприймати всерйоз "культуру" радянської доби з її комуністичним пафосом, знаючи відкриті не так давно факти знищення цілих народів, голодомори, репресії, апофеоз сталіщини та застій брєжнєвщини? Так само в скорому часі не зможемо сприймати позитивно і християнську історію, коли факти кривавих злочинів проти багатьох народів, які творилися під прапором цієї релігії та її таємної ідеолоґії, стануть відомі широкому колу суспільства.

Ось що пише польський філософ про сучасну етнічну ситуацію в світі: "Біологічне підґрунтя Польщі, а також усієї Слов'янщини та Арії нині під загрозою.

Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною деґенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації - пропаґанда бастардизації (змішування, гібридизації) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеолоґія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв'язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов'язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдео-християнством"
(Сташко Потжебовский, Сварог, 2000, вип. 10).

Отже, річ не в тім, що культурне надбання використовується в ідеолоґії, (це зрештою закономірно), а в тому, щоб використовувати його з метою самозбереження етносу. Задля цієї мети можна використати всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Головне, не переходити межу, тримати рівновагу. Не слід, однак забувати, що для відродження етносу потрібен "етнокультурний вибух", як поштовх для чергового відродження, щоб доба занепаду (застою) перетворилася в добу динамічного розвитку.


Висновки:


1. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично і було насамперед засобом політичної експансії.

2. У слов'янських країнах християнізація проходила досить повільно в порівняні з германським світом, завдяки чому збереглося більше етнічних народних звичаїв і знань.

3. Питання про те, чи була необхідність у прийнятті нової релігії, досі в науці залишається спірним і майже недослідженим, особливо щодо причин і тенденцій світового етнотворчого процесу, які не достатньо пов'язувати лише зі зміною суспільної формації.

4. Існує прямий зв'язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу таторо-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів).

5. Християнство, всупереч існуючому в науці стереотипу, не сприяло розвитку писемності, а навпаки - загальмувало розвиток етнічних мов та роз'єднало єдину колись слов'янську людність не тільки за релігійними конфесіями, а ще й за типом писемності.

6. Етногенез та еволюція етнокультури відображає ті здобутки матеріальної й духовної діяльності етносів, які накопичені за всю історію людства. Етнокультура несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам'яті етносу.

7. Повернення етнічної пам'яті - складний і тривалий процес; одиницям (навіть найбільшим патріотам і будителям суспільства) таке завдання не під силу, тому необхідна спеціальна державна програма щодо збереження етнічності із широким залученням засобів масової інформації, культурно-мистецьких творів, тобто всього того, що пробуджує маси народу до активного мислення, та емоційного співпереживання.

 

 

 

РОЗДІЛ III.  ЕТНОЛОГІЯ СУЧАСНИХ НАРОДІВ УКРАЇНИ

 

Тема 17. АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ І НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

 

Етнічна структура сучасних країн досить складна. Якщо в давніші часи переважали моноетнічні країни, тобто країни з більш чи менш однорідним складом населення, то нині ситуація значно ускладнилась. Сьогодні лише 10 % країн світу можна назвати моноетнічними, решта - складні поліетнічні утворення. Держава - є тією зв'язуючою ланкою, яка єднає в одне ціле різні поліетнічні групи, що належать до цієї країни і є її громадянами.

Громадяни однієї держави мають почуття громадянської спільноти, яка, однак не є спільністю етнічною. В Україні за переписом 1989 року, корінного етносу українців - 72,7 %, росіян - 21,9 %, євреїв - 0,9 %, білорусів - 0,8 %, молдаван - 0,6 %, поляків і болгар - по 0,4 %, решта - представники інших національностей. Однак, дуже часто мовна поведінка і культурна орієнтація людей не збігається з їхньою національною належністю. Схід і Південь України залишаються значно русифікованими внаслідок колонізаційної політики Росії впродовж багатьох століть. Зміна національності з української на російську була довгий час типовим явищем, спричиненим, у першу чергу, кар'єризмом малоосвічених, національно несвідомих людей.

Щодо місцевого населення тієї чи іншої країни використовують терміни абориген, автохтон чи тубілець.

Аборигени - від лат. аborigients = ab origine - "від початку", тобто корінні жителі певної території, що проживають в ній з давніх давен, тобто від початку її існування.

Автохтони - від гр. аutos - сам і chthon - земля, тобто первісне населення тієї чи іншої землі.

Питання національних меншин постало в світі вже з ХVІ ст.

Термін "меншина" з'явився в 1947 р., коли Економічна та Соціальна Рада уповноважила Комісію з прав людини ООН розробити рекомендації щодо захисту прав національних меншин. Так, уперше в документах ООН згадуються права етнічних, релігійних та мовних меншин. Визначення ж меншини було розроблене Франческо Капоторті (членом цієї Ради) в 1971 р. і виглядає в перекладі на українську так: "Меншина - порівняно з іншою частиною населення це менша за кількістю, така, що не займає панівного становища, група, члени якої, громадяни цієї держави, володіють з етнічної, релігійної та мовної точок зору характеристиками, які й відрізняються від характеристик іншої частини населення і виявляють нехай не безпосередньо, почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, релігії та мови". Таке визначення існує й донині в різних інтерпретаціях.

Отже, меншина етнічна - це спільнота людей, яка:

1) існує в поліетнічному суспільстві;

2) якій властиве уявлення про спільне походження (напр., країна первісного проживання), спільні мовно-культурні та національно-психологічні особливості;

3) яка в порівняні з місцевим аборигенним етносом становить меншу кількість.

При великій різноманітності етносів у межах однієї держави, безперечно, виникають контакти між представниками різних національностей.

Етнічні контакти, за Л. Гумільовим, можуть бути різних типів:

1) співіснування, при якому етноси не змішуються і не наслідують один одного, запозичуючи лише технічні нововведення;

2) асиміляція: поглинення сильнішим етносом іншого слабшого, при чому слабший забуває повністю своє походження, мову і звичай;

3) злиття обох етносів, при якому обидва забувають своє коріння і утворюють третій абсолютно новий етнос.

4) метисизація (від французького метис - змішаний), при якій нащадки зберігають звичаї обох, але метиси існують лише завдяки поповненню новими метисами.

Щоправда, автор зазначає, що п.3 спостерігається вкрай рідко. Дійсно, важко навіть навести який-небудь конкретний випадок такого злиття, коли з двох етносів утворився третій принципово новий. Згадаємо сучасних болгар, які утворились із двох етнічних груп (тюрки і слов'яни), однак в культурі переважив слов'янський тип, попри 500-літнє панування турків на землях Болгарії.

Далі, Л. Гумільов зазначає, що природу і культуру нищить довільне спілкування і вільна любов. Він порівнює цей свій висновок з ІІ законом Ньютона: "що виграємо в суспільній свободі, те втрачаємо при контакті з природою", точніше - з географічним середовищем і власною фізіологією (бо природа знаходиться в середині наших тіл).

В етнології прийнято розрізняти зовнішні - екзогамні шлюби (представників різних етносів) і внутрішні - ендогамні шлюби (представників свого етносу). Ю. Бромлей назвав ендогамію етнічним бар'єром, засобом самозбереження етносів. Нині все частіше етнологи констатують роздвоєність особи, що має подвійне походження.

Наслідком такої подвійної належності особи до двох етнічних груп стає, так звана, марґінальність особи. Цей стан характерний найчастіше вихідцям із етнічно змішаних сімей. Найкритичніший психологічний стан настає тоді, коли особа перебуває не просто на межі етнічних культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні (М. Шульга, Етнічний довідник, Т.1, с. 87); "Етнічний марґінал проявляє психічну нестійкість - він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, невмотивованої жорстокості... Втрата коренів, моральних та культурних опор робить марґінала особою з втраченою ідентичністю" (там же).

Часто етнічними марґіналами можуть себе почувати й представники етнічних меншин (пор. дошкільні й шкільні навчальні заклади, іншомовне середовище, відмінне від середовища сім'ї, тощо).

Проблеми етнічних марґіналів можна вирішити на особистісному рівні у сфері самосвідомості. На думку, М. Шульги, існує 4 моделі такого вирішення:

1). психологічна, моральна подвійність "розірваність душі між культурами", етносами, мовами;

2). самоідентифікація з одним із етносів;

3). усвідомлення себе космополітом;

4). самоідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Нині чимало громадян України вирішили цю проблему для себе особисто за другою моделлю. Сприйнявши ідею незалежності України, вони віддали перевагу українському походженню і роблять свій посильний внесок у будівництво нашої держави. Однак, чимало громадян, не бажаючи зрозуміти ролі етнокультурного чинника в розвитку держави, досі не можуть змиритися з потребами відродження української мови, всіляко гальмують етнонаціональні процеси і скаржаться на "національну дискримінацію".

Етнічна чи національна дискримінація - явища досить непопулярні в сучасній Україні та й у багатьох інших країнах. Власне під національною дискримінацією слід роззуміти певні утиски чи обмеження, які чинить панівний етнос щодо непанівного. Як відомо, російська національна меншина є в Україні другою за кількістю порівняно з титульним етносом і користується всіма рівними правами щодо своїх національних потреб. Отже, претензії щодо обмежень російської мови, не відповідають дійсності. Достаньо послухати на вулицях наших міст, якою мовою розмовляють громадяни. В побутовій сфері ніяких мовних обмежень існувати не може. А необхідність державної мови сьогодні є закономірним етнозберігаючим засобом, який застосовуює у своїх країнах переважна більшість держав (див. розділ: Мова...).

При довгих контактах етносів у межаж однієї держави виникає проблема міжнаціональних шлюбів. У народів з близьким, спорідненим етнічним походженням часто можлива інкорпорація (включення в себе) іншого етносу, яка, приміром, можлива між слов'янськими народами. При зіткненні двох несхожих, далеких за походженням і дуже відмінних за культурою етносів відбувається інтерференція, що порушує кожну з вихідних. Термін "інтерференція" застосовується в біології на позначення захисного білка інтерферону, який утворюється в клітинах для припинення розмноження мікробів чи токсинів. Інтерферон - дослівно "періодично вбиваю" (від лат. іnter - між, періодично; і ferio - вбиваю). Такі химерні етнічні утворення недовговічні, вони, як правило вироджуються уже в другому чи третьому поколінні.

Отже, сучасні вчені розглядаюють екзогамію як деструктивний фактор в розвитку етносів, бо екзогамна сім'я передає дитині два стереотипи, які взаємно поглинають один одного. Для збереження етнічних спільнот і етнічних культур необхідна ендогамна сім'я, яка передає дитині відпрацьовані віками стереотипи поведінки.

Національні меншини за характером розселення можуть бути компактними (які проживають компактно, тобто в певному районі), або дисперсними (розсіяними в різних районах, поселеннях).

В Україні переважна більшість національних меншин розселена дисперсно, за винятком угорців Закарпаття та кримських татар.

Нині етнологи виділяють 5 типів етнічних меншин.

1). Національні меншини - ті меншини, що мають свої національні держави за межами країни проживання даної національної меншини (напр.: німці, болгари, греки, росіяни та ін. в Україні).

2). Реґіональні меншини - ті меншини, які споконвіку проживали на теренах іншої національної держави, але ніколи не мали своєї власної держави (напр., гаґаузи, які живуть в Україні).

3). Міґрантські меншини - переважно тимчасово проживають на теренах тієї чи іншої держави (наприклад, заробітчани, тощо).

4). Колонізовані меншини - нащадки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій (напр., американські аборигени, витіснені колонізаторами з власних земель, які нині перетворилися в меншини на своїй власній землі).

5). "Нові національні меншини" - результат утворення нових держав переважно "третього світу", кордони якого колонізатори поділили без врахування етнічної специфіки.

У переважній більшості демократичних країн нині створені умови для вільного розвитку національних меншин, надання можливостей для реалізації їхніх прав, збереження етнічної й культурної самобутньості. Однак, міжнародні правові документи надають такі можливості лише громадянам тієї чи іншої держави, якщо ж особи належать до робітників-мігрантів чи біженців, вони не мають статусу національних меншин.

В Україні у квітні 1924 р. була створена Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВ (ЦКНМ), яка проіснувала до 1941 р. З 1923 р. В Україні було впроваджено систему національно-триторіального районування. На початку 1931 р. в Україні вже діяли 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 болгарських, грецьких, єврейських і 1 польський), а також 925 національних сільрад, які в цілому складали 8 % усієї кількості сільрад в Україні.

6 липня 1927 р. Вийшло "Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури", за яким передбачалось, що "державні органи вживають, як переважну для офіційних зносин мову місцевої національної більшості". В 1932 р. в Україні жило близько 12 млн. чоловік, що належали до національних меншин, а це складало 25 % від усього населення.

Однак, уже з 1933-34 років, як розвиток національних меншин, так і українізація почали згортатися, були ліквідовані інститути реалізації інтересів національних груп. Сталін оголосив "місцевий націоналізм" головною загрозою для єдності Союзу. З цього часу національна політика сталінського уряду змінюється, набуваючи тенденцій до етно-національного змішування, асиміляції малих народів росіянами та ін. Тисячі російських функціонерів посунули в Україну для "посилення колективізації".

У квітні 1938 р. Вийшла Постанова ЦК КП(б)У "Про реоорганізацію національних шкіл в Україні", а також ряд постанов про ліквідацію "штучно створених" національних районів та сільрад. До початку 40-х років весь уряд Української республіки був російським.

Почалася асиміляція українського населення. В першу чергу це стосувалося межових регіонів (напр., Східна Україна), де населення було надто змішаним. Такі "мішані" райони займали в 1932 р. цілих 21 % всіх українських земель. На таких "пограниччях" люди виявлять дуже низький рівень національної обізнаності, зараховуючи себе до того етносу, мовою якого спілкуються, а це переважно російська. Подібні явища спостерігалися в Галичині, де таким критерієм була не мова, а віросповідна належність. Римо-католики, які спілкувалися українською мовою, але відвідували польський костел, відносили себе до поляків.

Різко зменшилась кількість українських шкіл, було заборонено "ідеалізвати історію козацтва", закривалися українські театри, музеї, з бібліотек вилучалися твори українських класиків. Розмови про самобутність України стали вважатися крамольними. У школах впроваджене вивчення російської мови. Українську азбуку, граматику й словник змінили, наблизивши до російської.

В 1936 р. партійний діяч Постишев наголошував: "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О. Субтельний. Україна. Історія. - К., 1991. - ст. 368).

Із здобуттям незалежності Україні ще належить вирішити ряд проблем стосовно національних меншин і взаємин етносів у межах нашої держави та з врахуванням міжнародних правових актів. Перші кроки в цьому вже зроблені.

 

 

Тема 18. РОСІЙСЬКИЙ ЕТНОС: МІФИ І ДІЙСНІСТЬ

 

Росіяни - самоназва "русскіє", населення Російської Федерації, яке там становить близько 119, 8 млн. чол. За даними 1989 р. в Україні проживає 11,4 млн. росіян, отже вони нині є найчисельнішою національною меншиною в Україні.

Як етнос московити (росіяни) сформувалися не раніше ХIV-ХV ст. Однак, запозичивши в українців наш давній етнонім руси, вони привласнили собі й нашу історію й спадщину Київської Русі. Як пише Петро Голубенко: "Назвавши себе Росією або Великоросією, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Русі, а цим стверджувала й своє право на "собирание земель русских". У супроводі цього маскараду і творилася Російська імперія. Незважаючи на те, що Московське царство являло і в національно-етнічному, і в культурно-історичному плані відмінну від Київської Русі формацію, північне плем'я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до "руських" підданих і, посилаючися на династичні зв'язки своїх князів з київською династією, привласнило назву Русь і для новоповсталої московської держави" (Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - ст. 82).

Таким чином, історію двох різних етносів і двох держав росіяни почали пояснювати, як історію однієї спільноти, якою українці з московитами ніколи не були. Як свідчать різні іноземні автори вже ХV-ХVІ ст., українці й московини були двома різними за характером, звичаями, побутом і культурою народами. Однак, спільна назва "руси", "руські", "русини" внесла плутанину в історію цих народів, їх сприйняття іншими народами, особливо після того, як Москва проголосила своє виключне право на першість і старшинство (Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів, 1991).

В 1869 р. французький автор Делямар писав: "Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами [українці], звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським [росіяни], звався московинами, а їх земля Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії" (за кн.: Найдорожчий скарб. - К., 1990; підкреслення і пояснення в квадратних дужках - Г. Л.).

Професор Оксфордського університету Карл Абель ще в ХІХ ст. писав про дві східно-слов'янські руські народності: слов'янорусів (українців) та фінорусів (московитів). Він наводить дані, що в кінці ХІХ ст. тільки в європейській частині Росії жило 40 млн. фіно-татарського населення і лише 15 млн. чисто слов'янського. Тому "процес ослов'янення Московії, що тривав понад 500 років, в ХІХ ст. так і не завершився". Причиною цього, на його думку, був великий вплив фіно-угорського і татарського етнічного елемента, а також величезні території, які захопила Росія, і які так і не змогла русифікувати через свою етнічну меншість у порівнянні з місцевими аборигенами. За Петра І було заборонено говорити, що в Сибіру живуть не чисті великороси, а угро-фіни, татари й інші азіатські народи (див.: Абель К. Из чтений...).

Таким чином, в етногенезі росіян брали участь: слов'янські племена радимичів і в'ятичів, що змішалися з угро-фінськими, монгольськими, татарськими етнічними компонентами (татаро-монгольське іго тривало в росіян найдовше з усіх народів, московські князі дуже часто вступали в шлюб з монгольськими царівнами, правильніше було б сказати "ханівнами"). Так само чинили й боярські сини, і простий люд, про що свідчать численні прізвища татаро-монгольського походження серед росіян (Карамзін, Карамазов, Тураєв, Бутурлін, Мунаєв та ін.). Таке етнічне змішування мало серйозні наслідки не тільки в антропології, але найбільше - в психології народу, змінивши миролюбну слов'янську ментальність предків на східну деспотично-самовпевнену вдачу їхніх нащадків (про що писав російський вчений Г. Федотов).

Не даремно існує народна приказка, яку наводить П. Голубенко: "Пошкрябай москаля - і знайдеш там татарина". Російський історик В. О. Ключевський, який одним із перших почав застосовувати проблемний метод опису історії Росії, і можливо й досі залишився єдиним, хто відверто описав етногенез російського народу, не боячись висвітлити ті його особливості, яких інші вчені соромились і намагалися замовчувати.

Відчутно, що В. О. Ключевський навіть дещо іронізує із самого терміну "великорусское племя", бо вважає росіян "другою гілкою у складі руської народності", а отже - не старшою (нею є києво-руси). Однак, і цей вчений не завжди об'єктивно оцінював деякі явища етнічної і політичної історії Росії. Так, він писав, що росіян у чисельному співвідношенні втричі більше, ніж українців, а українців втричі більше, ніж білорусів. І це давало йому право вважати росіян основним населенням Російської імперії, бо вони ж складають дві третини "в общей сумме русского населения России". Росіянам не вигідно наводити той факт, що за часів Богдана Хмельницького українців було 11 млн., а московитів - 9 млн.

Як бачимо, і тут спрацювали стереотипи мислення ХІХ ст., коли вже стало вигідно записуватися "росіянами", і це змушені були робити представники різних національностей, в тому числі не тільки слов'яни, але й угро-фіни, і татари, збільшуючи таким чином кількість "росіян".

Початок формування російської народності В. О. Ключевський датує ХІІІ ст., коли від русів [українців] відокремилась московська гілка: "Великоросійське плем'я вийшло не із розвитку старих реґіональних особливостей, які продовжувалися, а було справою нових різноманітних особливостей, що почали діяти після розриву народності, причому в краю, який лежав поза корінною Руссю і в ХІІ ст. був скоріше "інородчеським", ніж руським краєм" (Этнографические следствия русской колонизации..., с. 41). Далі він зазначає, що в утворенні великоросійського племені діяло два чинники: плем'яна суміш і природа країни. (Тут підкреслення - Г. Л.).

Автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги були угро-фіни, згадані в праці Йордана у зв'язку з описом готського королівства Германаріха в ІV ст., як племена, що входили до цього королівства: ести, весь, меря, мордва, черемис. Племена ж муроми, мері і весі знає Літопис Руський ще в ХІ ст. Нині ці народи повністю асимільовані росіянами, вони щезли з етнічної карти сучасної Росії навіки, поповнивши собою кількість росіян і залишивши хіба що широкий спектр своїх етнічних геоґрафічних назв.

Такими є всі назви річок із закінченням -ва: Москва, Протва, Косва, Силва ті ін. Річка Кама має близько 20 приток, назви яких закінчуються на -ва, що по-фінськи означає "вода". Московитські племена з самого початку відчули свою зверхність над місцевими народами. Всі дрібні місцеві племена московити назвали чуддю від корінного чудь, і супроводжували цю назву певною іронією, пояснюючи її через московське чудити, чудак, чудно.

На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу. Цим самі московити пояснюють і мирний характер колонізації, заявляючи, що військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують. Однак, як зазначає той же В.О. Ключевський, "в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях; але ці спогади говорять не про боротьбу двох племен, а про боротьбу двох релігій. Сутички провокувались не самою зустріччю пришельців з туземцями, а спробами поширити християнство серед місцевого населення" (там же, с. 43).

Такі згадки є в "Житіях ростовських святих", де описано, як ростовці довго обороняли свою язичницьку віру й чинили спротив християнізації, прогнавши двох місіонерів Феодора та Іларіона, а третього, Леонтія, стратили.

Чудь ростовська продовжувала поклонятися Богу Велесу, який був спільним для русів і для фінів (досі він відомий не тільки в українців і росіян, але й у литовців, які є гілкою фінського етносу). В житії цього Леонтія є повідомлення про те, що разом з чуддю проти християнства виступала і місцева ростовська русь. Подібні факти відомі в історії Болгарії, коли слов'янські й тюркські язичники об'єднувалися проти християнства. Зрозуміло, що тут діяли якісь інші важелі, ніж просто міжетнічне протистояння. Тут боровся не етнос з етносом, а швидше дві ідеї - локальна і глобальна, природня й протиприродня, вічне й тимчасове. Але в пам'яті народу все ж зафіксувалося, що мерянське населення тікало саме від "російського хрещення". Очевидно, що роль московитів-росіян тут була такою ж, як і роль германців в охрищенні західних слов'ян.

Внаслідок етнічного змішування з угро-фінами, а пізніше з татарами та частково з монголами, росіяни мають антропологічний тип, відмінний від києво-руського (українського). Українська діаспора жартує з цього приводу: "Глаз узкий, нос плюский - совсём русский". Та в кожному жарті є доля істини. Звернемося знов до російського джерела, щоб не викликати образи з боку представників російського етносу: "Слід визнати деяку участь фінського племені в утворенні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси. Інші слов'яни, визнаючи в ній ці риси, однак помічають і деяку сторонню домішку: а саме, вилицюватість великороса, переважання смаглявого кольору обличчя і волосся та особливо типовий великоросійський ніс, поставлений на широку основу - з великою мірою вірогідності ставлять на рахунок фінського впливу" (Ключевський, с. 44).

Не замовчав історик також і змін в російській народній мові: "говірки великороського наріччя склалися шляхом поступового зіпсуття первісного руського наріччя" (тобто староукраїнської мови). Дійсно, під впливом угро-фінського мовного середовища відбулися великі зміни фонетичної системи майбутніх росіян (акання, ґекання, цокання), сталася розбіжність в смислових значеннях багатьох українських і російських слів: запам'ятати - запамятовать, лихий - лихой, вродливий - уродливый, опиратися (укр. чинити опір) - опираться (рос. спиратися на щось) та ін. (див.: Лозко. Українське народознавство, с. 74).

Московське ж наріччя ще більше відійшло від руської фонетики, як приклад можна протранскрибувати словосполучення "говорить по-московски", яке мешканець Москви вимовляє [ґваріць п-масковскі]. Московське наріччя почало формуватися значно пізніше, хоча його окремі риси з'являються в московських писемних пам'ятках, починаючи з ХV ст.

Етнічні релігійні вірування росіян сформовані на основі слов'янського язичництва з привнесенням угро-фінських елементів. Відродження російських етнічних культів нині спостерігається по всій Російській Федерації, хоча процеси ці досить нерівномірні і часто неоднозначні.

Перші організації язичницького напрямку виникли в Ленінграді на початку 90-х років під назвою "Союз венедов", "Федерация Славяно-горицкой борьбы", які, однак, не були власне релігійними об'єднаннями. Ці організації видавали свою газету "Родные просторы". Першою виразно релігійною організацією була "Нижегородская областная языческая община", яка в 1992 р. об'єднувала не стільки росіян, скільки представників кількох корінних етносів Поволжя, але вже з 1994 р. про неї нічого не відомо навіть самим російським язичникам, можливо вона перестала активізуватися. У 1993 р., після переломних подій російського політичного життя, з ініціативи язичницького просвітителя Доброслава (Алексея Добровольского) в селі Вєсєньово Кіровської області відбулося Купальське свято, яке росіяни вважають своїм першим язичницьким з'їздом. З того часу такі Купальські з'їзди стали традиційними.

Найбільш раціональний шлях обрала Калузька община, утворена у вересні того ж року Вадимом Казаковим, яка прагне об'єднати всі рідновірські течії Росії. Однак, цьому руху притаманні деякі панславістські риси. Так, своє об'єднання вони назвали "Союзом Славянских общин" (1997 р.) і запрошують вступати до нього представників інших слов'янських народів. Вибір терміну росіяни пояснюють так: "Власне віросповідання ми називаємо Славянство, а його послідовників Славянами. Саме слово "Славянин" означає "славлячий богів". Так сталося, що етнічна самоназва народу Словене (тобто "ті, що вміють говорити зрозуміло") злилася з його релігійною самоназвою Славяне" (Наследие предков, 1999. - Вип. 6, с. 9).

Яку роль грає термінологія в житті народів, ми вже добре відчули на прикладі історичної долі нашого українського народу та на й долях інших народів. Слово - символ. Проголосивши себе горщиком, хочуть варити кашу. Отже, не маючи нічого проти дружніх стосунків між слов'янами, ні українці, ні білоруси, ні поляки, ні чехи не поспішають скористатися пропозицією росіян об'єднатися.

Провідними общинами Російської Федерації нині вважаються Калузька та Московська, відомі також Обнинська, Іжевська та Рязанська громади. Поки що не відомо про те, щоб хтось, крім самих росіян, вступав до цього "союзу" - надто свіжі ще в пам'яті "союзні" обійми "старшого брата". Самі по собі процеси етнічного відродження релігійності в Росії є закономірним явищем. І хоч існує кілька спроб повернути етнорелігійні процеси в інтернаціональне русло (напр., петербурзькі общини, "вєдісти", що пропонують християнсько-кришнаїтську версію релігійного шляху та ін.), вірогідно згодом всі ці хибні напрямки будуть подолані.

Російські рідновіри мають своє видання - газету "Вятич", а також часопис правої перспективи "Наследие предков". Газета "Русская правда", що виходить в Москві, займає дуже радикальні позиції, часто шовіністичного характеру (наприклад, просталінські публікації та ін.) як в етнічному, так і в політичному плані, і не може визнаватися повністю язичницькою, хоча вона й друкує деякі матеріали з історії російської енорелігії.

Росіяни ще не змогли виробити свої етнорелігійні канони, як це вже є в українців (Символ Віри, застороги чи заповіді, пісні-слави, Святе Письмо тощо), однак вони збирають навколо себе переважно молодь, яка охоче відвідує народні язичницькі свята, що відбуваються на природі.

Вочевидь негативним у російському етнорелігійному процесі, з нашої точки зору, є спроба прочитання Велесової Книги А. Асовим (він же - Бус Крєсєнь, справжнє прізвище Александр Барашков), а також його намагання нав'язувати російським язичникам свої власні "канони". Ряд суттєвих перекручень тексту, який тенденційно подає історію слов'ян, і особливо введення Асовим у російський пантеон вигаданих казкових персонажів (Аса, Асах, Асапет - чи не від них походить псевдонім самого автора? - або Моск, напевно покровитель "московитів"?) замість слов'янських Богів, і одночасне проголошення "ведического" монотеїзму, нав'язування язичникам християнського календаря (який відстає від астрономічного) - все це ще в довгому часі буде позначатися на молитовно-обрядовій сфері життя російських язичників, принаймні, поки не з'явиться кращий переклад і коментар.

Російські общини вживають у моліннях "славянскій язик", що викликає певну недовіру з боку компетентних філологів. Однак, читати молитву та ще й сучасною мовою російські рідновіри вважають за порушення язичницьких правил. Старійшина читає молитви напам'ять, виконує обрядодії просто, без особливої урочистості. Так, для освячення оберегів, їх достатньо покрутити над полум'ям, промовивши кілька звичайних слів-прохань до Вогню-Сварожича, щоб посвятив ці речі. Після богослужби рідновіри п'ють мед (яким найчастіше буває звичайне пиво), передаючи один одному дерев'яний ківш, що називається "братиною". Однак, ігрова основа язичницьких свят, яку розвивають ці общини, приваблює молодь до участі в цих обрядах. Звичайно, обрядова основа відродження релігії в росіян буде ще вдосконалюватися.

Нині Калузька община виготовляє спеціальні ритуальні напої, які називають слов'янським медом. Шиють полотняний національний одяг, прикрашаючи його барвистою тасьмою. В лісах росіяни ставлять дерев'яні статуї Богів, біля яких відзначають свої свята. Храмів поки що не будують з відомих причин. Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: "жертовники їхні поруйнуєте". Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл і політичних партій, які, на відміну від українських, дещо більше сприяють руху відродження етнорелігії.

Сучасна українська історична наука нині сміливіше розглядає проблеми етногенезу як українців, так і росіян. З'явилися нові вітчизняні дослідження, а також відкрито доступ до замовчуваних раніше праць української еміґрації.

Український історик М. Брайчевський подає схему етнічного розвитку Русі так: "анти - початкова Русь VІ-VІІ ст. - Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. У першій половині ХІ ст. від спільного стовбура відгалужується нова етнічна спільнота, що консолідується як білоруська народність...

В середині та другій половині ХІІ ст. відбувається аналогічний процес етнічної асиміляції фіно-угорського населення Надволжанщини в ході слов'янської колонізації північно-східних земель (Ростовської, Суздальської, Муромської, Рязанської). Ці землі послужили територіальною основою формування російської народності, яка відгалузилася від загальноруського (українського) стовбура у зв'язку із соціально-політичними процесами на північному сході (діяльність Юрія Довгорукого і особливо - Андрія Боголюбського). Генетичною базою формування українського народу залишився отой загальноруський стовбур у просторових рамках колишніх антських (полянських), деревлянських та почасти - сіверянських земель" (Вступ до історичної науки, с. 162).

Український етнолог А. Шевченко стверджує, що "російський етнос формувався в ХІV-ХV ст. у межах досить значної за розмірами території, що простяглася між верхів'ями Волги і Західної Двіни, а звідти поступово поширились на північ, схід і захід. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем усіх руських земель і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення закріплює за собою з ХVІ ст. назву Русь, а з середини ХVІІ ст. офіційно затверджує назву Росія" (Етнічний довідник, т. 2, с. 103).

Сумнозвісне "воз'єднання", а точніше б сказати - приєднання України до Московії 1654 р., яке сталося через хибне розуміння гетьманом Богданом Хмельницьким спорідненості народів, потягло за собою цілий ряд негативних для України наслідків. Причиною цього непорозуміння стала все та ж релігійно-християнська (ортодоксальна) спільність. На відміну від мусульманських і католицьких "союзників", московські ортодокси ("православні") видавалися Богдану Хмельницькому ближчими - "братами по вірі". Ось, все той же хибний стереотип мислення, нав'язаний християнством, за який Україні доводиться розплачуватися три з половиною століття. Саме з цього часу почалася поступова ліквідація елементів української державності, та поширення в Україні московського адміністративного устрою. В цей же час Україна наповнюється міґрантами з Московії, які були направлені в Україну переважно для потреб військового утримання території за Росією.

Ці "служиві" додали до українського етноніма "москаль" ще одне семантичне значення - військовик взагалі, незалежно від національності. Згадаймо, як Тарас Шевченко писав про українського парубка, якого "заберуть у москалі", тобто заберуть до війська. Дуже часто такі "служиві", прослуживши "царю і отєчеству" 20 років, дійсно русифікувалися, втративши свої етнічні й мовні риси. Московські служиві діставали за свою службу слободи і землі, які щедро роздаровували московські царі, а потім вони й ставали опорою московської адміністрації.

Як пише далі етнолог А. Шевченко: "відбуваються два протилежні, але взаємопов'язані процеси: поступового відчуження етноніму руські, руський народ від українського етносу і перенесення його на московський народ" (там же, с. 103), що й закріпилося у ХVІІ-ХІХ ст. Ось так складалися стереотипи мислення.

У ХVІІІ ст. відбувається ще й поміщицька колонізація України росіянами, які отримували величезні земельні угіддя. Вони й почали закріпачення українських селян. Росіянами були заселені Причорномор'я, Приазов'я, Слобожанщина. В ХІХ ст. царський уряд засилав величезні групи робітників-росіян на промислові підприємства України. В 1897 р. росіян в Україні вже нараховувалось 4 мільйони 636 тис. Щоправда, в час першої світової війни росіяни потікали з України. Однак, за радянських часів продовжувалася політика "державної колонізації з метою забезпечення російського впливу в ключових, індустріальних і політичних центрах неросійських республік" (там же, с. 105).

Нині найбільше росіян живуть у великих містах України, на Слобожанщині (на Донбасі), Півдні України (в Приморській смузі, в Криму) та ін. На думку вчених української діаспори, вони становлять в Україні й найбільшу політичну загрозу (Енциклопедія українознавства, т. 1, с. 160): "Росіяни скупчуються в осередках модерного життя - великих містах і промислових районах, вони опанували нехліборобські заняття, адміністративний апарат тощо. Російська мова, як видно на підставі перепису 1926 р., поширена далеко сильніше, ніж російська національність" (там же, с. 161).

Така тенденція спостерігається і досі. Зосередженість у містах дає росіянам ширші можливості для задоволення своїх освітніх і культурно-побутових потреб. Перепис населення 1989 р. показав, що росіяни в Україні займаються більше розумовою працею (освітяни, науковці, службовці, керівники, працівники культури і мистецтва), українці - фізичною (робітники, селяни).

Росіяни в Україні дещо гальмують процес відродження української мови, висуваючи провокативні претензії про "насильницьку українізацію", "дискримінацію русскоязичного населення" тощо. За переписом 1989 р. українську мову назвали своєю рідною лише 1,6 % росіян України, володіють нею вільно тільки 32,8 % росіян. За соціологічними дослідженнями 1991 р.: мінімальний рівень володіння росіянами українською мовою спостерігається в Сімферополі (16 %), середній - у Києві (51 %), високий - у Львові (77 %).

Нині значна частина росіян, що живуть в Україні є більш чи менш лояльними до української держави. Вони можуть не боятися за свою національну ідентичність, такої загрози в Україні нема. Ідею національного відродження України і її суверенітет підтримали 54,5 % росіян України.
 

Висновки.


1. На тлі глобальних процесів, спрямованих на нівеляцію етнічних особливостей, необхідність структурування слов'янського суперетносу очевидна, однак воно, вірогідно, відбудеться не так, як бажали б цього росіяни.

2. Шовіністична енерґія, що накопичилась у російському етносі впродовж кількох століть, нині вже не відіграє доцентрової сили, швидше навпаки - відцентрової, відштовхуючої. Для подолання цих шкідливих наслідків імперської психології, безперечно, потрібен довший час.

3. Об'єднання слов'ян можливе лише навколо вирішення їх етнокультурних проблем і може створити свій енерґетичний центр, хоча кожна із слов'янських держав мусить розвиватися своїм власним шляхом і в межах своїх держав.

4. Росія у Слов'янському реґіоні є лише периферією, і аж ніяк не центром. В слов'янському об'єднанні вона може бути рівноправною з іншими народами, але не диктатором, яким звикла себе уявляти мабуть з 500 років.

5. Між слов'янськими народами нині потрібен і є можливим етнокультурний обмін інформацією, спільні наукові проекти, особливо в галузі славістики, а також етнорелігійного духовного відродження.

 

Тема 19. ПОЛЯКИ

 

Поляки (самоназва поляці) - основне населення Польщі, де їх проживає близько 38 млн.


Поляки проживають ще в Білорусі, Литві, Латвії, Україні та ін. Чисельність українських поляків 219,2 тис. чол. (станом на 1989 рік), що складає 0,43 % населення України.

Етнічна батьківщина поляків

За даними археології, на території Польщі льодовиковий період закінчився 15 тис. років тому. Середній кам'яний вік ХV-V тис. до н. ч., а неоліт у Польщі ІІІ-ІІ тис. до н. ч. Поява землеробства пов'язана з культурою стрічкової кераміки, що проникала в Польщу через так звані Моравські ворота з Середнього Подунав'я і поширювалась у Сілезії, Малопольщі, Куявії, Холмщині. Вирощували ячмінь. Пшеницю. Землеробством займалися жінки, а скотарством - чоловіки. Існував родовий устрій, а роди об'єднувались у племена. Поселення в Бресті Куявському, виявлені археологами, мали житла від 15 до 39 м завдовжки і були від 2,5 до 10 м завширшки. Пастуші племена обмінювалися предметами свого виробництва із землеробами. Племена шнурової кераміки поширились на великих просторах від Рейну до Волги.

Від цих племен, на думку багатьох сучасних вчених, походять сучасні народи: германці, слов'яни, балтійці, ілірійці. Але вирішальна роль у формуванні західних слов'ян належала лужицьким племенам, які розселилися від басейну Одри і Вісли до Балтійського моря на півночі й Карпат - на півдні. Це розселення відбувалося протягом ІІ тис. до н. ч. Типовим зразком пізньолужицької культури є поселення Біскупін, розкопане і реставроване сучасними археологами.

Утворення давньопольської держави почалось з поступового об'єднання давньопольських слов'ян, які вже мали плем'яні князівства, починаючи з V-ІХ ст. Ранньофеодальна держава сформувалась в ХІ ст. Писемним джерелом, яке повідомляє про цей давній період формування державних відносин є Географ Баварський, що датується ІХ ст.

На чолі племен стояли великі землевласники і князь - воєначальник, влада якого вже стала довічною. Князь намагався перетворити свою владу в спадкову для своїх нащадків. Розвивалось містобудівництво. Волін і Щецин, а також Гданьск уже в ІХ-ХІ ст. були великими містами, які вели досить інтенсивну зовнішню торгівлю. В цей час посилюється роль жрецького стану, який надавав новоствореній державі теократичного відтінку.

Ініціатором об'єднання навколо себе польських князівств стало плем'яне князівство віслян, що мешкали в околицях Кракова. Малопольська держава об'єднала території верхньої течії Вісли від Карпат до рік Пилиці, Радомки, Сяну і Буга. Тут був сильний князь, який ліквідував місцеві династії плем'яних князів і підкорив їх собі. Однак в 874-885 процес становлення польської держави був призупинений через завоювання її сильнішою західнослов'янською державою Моравією.

Можливо саме з цього часу відбулось охрещення частини польських слов'ян за східними обрядом. В Кракові було впроваджено єпископство і служба відбувалась за східним обрядом. В 906 р. після занепаду Великої Моравії землі віслян увійшли до складу давньочеської держави. Поширилися християнські місії в слов'янські землі.

Формування Великопольської держави почалося за першої князівської династій полян в Ґнєзно - Попелідів, і завершилось при династії князів П'ястів, першим з яких був Земовит, потім Лєшек і Земомисл, батько Мєшка І. Це період приблизно всього ІХ ст. Писемні згадки про діяльність Мєшка І припадають на середину Х ст. В 962 р. він уклав союз із щойно утвореною Германською Священною Римською імперією і одночасно з Чеською державою, одружившись з дочкою Болеслава І - Дубравкою. Разом з нею посунули до Польщі служителі латинського християнства. Цей князь в 966 р. прийняв християнство за латинським обрядом і поставив єпископом Йордана. Давні історики Тітмар Мерзебурзький в ХІ ст. і Галл Анонім у ХІІ ст. повідомляють досить анектотичну історію охрещення короля Мєшка І: Добрава (Дубравка, Доброслава) переконала його в необхідності хреститися, відмовляючись від подружнього життя з королем і тим змусила його прийняти хрещення. Ось як про це написав сучасний український поет Михайло Іванченко:

О, відтає під панциром душа
І слів згасають ноти металеві,
Коли у срібне сяйво кунтуша
Поникне файна краля королеві.
І в мить одну ти легко віддаси
Народу Звичай і прадавню Славу
За одурман блискучої краси
І хтивий сміх богемки Доброслави.
Така коса у неї прегуста,
Такі уста незбагнено п'янючі,
Що ти притьмом повіриш у Христа
Й старих Богів у вир повалиш з кручі.
Знайшов таки ключі до тебе Рим,
І ти готовий "на добро ойчизни"
Віддати Польщу біскупам старим
За жар цілунків на порозі тризни.


Прийняття християнства допомогло Мєшку І приєднати до Польської держави Західне Помор'я. Однак, зростання Польської держави викликало невдоволення серед германців, які самі претендували на ряд Поморських земель.

В 983 р. спалахнуло повстання прибалтійсько-полабського слов'янства проти німецьких феодалів за відновлення етнічної релігії - язичництва. Це повстання налякало як німецьких, так і польських феодалів, адже під гаслом відновлення Рідної Віри могли об'єднатися якнайширші верстви населення і скинути владу продажної феодальної знаті. Мєшко І почав допомагати імперії розправлятися з цим стійким оплотом етнічної культури. Отже, об'єднання польських і німецьких феодалів дало змогу остаточно придушити повстання. Втрата язичницьких твердинь швидко позначилася на долі народу - в 986 р. Воліном оволодів данський король Гаральд Синьозубий, тоді Мєшко І узяв участь у німецькому поході на лютичів і разом зі шведським королем Еріком Переможцем звільнив Волін, однак язичницькі святині були вже зруйновані.

Католизація поляків, як уже зазначалося, мала негативні наслідки щодо розвитку польської мови, гальмування розвитку польської літератури. Слов'янська абетка у поляків була заборонена через засилля католицтва в країні, а натомість створена нова писемність на основі латинської абетки.

Про слов'янську абетку (умовно названу "кирилицею") писав чеський славіст Павел Шафарик: "На моє глибоке переконання, кирилицький алфавіт більше підходить до слов'янського письма, ніж латинський, і в цьому відношенні має перевагу над ним". Так, М. Шашкевич писав про звуки Ж, Ч, Ш, що деякі мовознавці використовують ці букви для позначення звуків навіть східних мов, а слов'янські філологи все ще шукають знаків для слов'янських звуків Ж, Ч, Ш (стаття "Азбука і абецадло"). Але й донині поляки мають незручну для передачі слов'янських звуків систему, коли один шиплячий звук передається двома і навіть трьома літерами, іноді з допоміжними надрядковими значками (адже в латинській абетці такі букви відсутні).

Посилились антихристиянські виступи населення, не вщухали постійні невдоволення чужою релігією, намагання знищити християнську церкву, яка разом з князем стала немилосердно визискувати народ, здираючи десятину з кожного, багатого чи бідного. Масові заворушення і антагонізми в Польщі виникали внаслідок боротьби за існування двох протилежних сил: феодалів з чужою ідеолоґією (у вигляді релігії) і простого народу з ідеєю повернення Рідної Віри. Тітмар пише, що в Польщі при Болєславі Хороброму вибивали зуби тим, хто в піст їв м'ясо. Цікаво, що сам же автор вважав це позитивним заходом для встановлення "права Божого". Матільда Лотарінгська в листі до сина Болєслава І (Мєшка ІІ) писала: "твій батько добивався залізом того, чого проповідники не могли добитися словом".

Польські королі і католицька церква головним своїм завданням вважали охрещення язичників Балтійського Помор'я. Войтех в кінці Х ст. відвідав Ґданьск і насильно охрестив багатьох язичників. Єпископ Рейнберг в 1000 р. зруйнував храми з мистецькими коштовними статуями язичницьких Богів і "очистив море від злих духів", кинувши у воду чотири камені, помазаних "священим єлеєм" і окроплених "святою водою". Однак, його зусилля виявились марними - археологи констатують тут язичницькі поховання ще впродовж всього ХІ століття.

В 1037-38 р. спалахнуло селянське повстання проти церкви. За повідомленням Аноніма Галла, повстанці "підняли бунт" проти єпископів і священиків, деяких з них як достойних кращої смерті, вони стратили мечем, інших, що заслуговували ганебної смерті, вони забили камінням.

На думку Галла, "християнству в Польщі настав кінець... а в церкві святого мученика Адальберта і святого апостола Петра дикі звірі влаштували собі лігва" (тут йдеться про кафедральні собори в Ґнєзно і Познані). Польська церковна провінція справді перестала існувати, лишилося тільки два храми в Кракові і Вроцлаві.

Літопис Руський також зберіг повідомлення про це повстання: "І було повстання в землі Лядській: повсталі люди побили єпископів, і попів, і бояр своїх, і був у ниж мятеж". Казимир І змушений був тікати з країни. Однак, в крупних містах (Краків, Познань, Ґнєзно) збереглися органи місцевого самоврядування. Польським феодалам прийшли на допомогу німецькі, котрі були зенепокоєні, що повстання перекинеться і на завойовані ними землі полабсько-прибалтійських язичників. Повстання мало стихійний характер локальних виступів досить великого масштабу, однак потерпіло поразку. Подібні язичницькі повстання проти чужої віри і своїх королів-зрадників охопили також Угорщину та інші сусідні країни. Папа Григорій VІІ був занепокоєний.

Між Польщею і Чехією час від часу виникала боротьба за Сілезію. В середині ХІ ст. для укріплення суверенності польської держави було введено коронацію короля. Почали поступово відновлюватися церковні організації, чому сприяло встановлення єпископів уже польського походження. В ХІІ ст. на горі Слєнжі на місці зруйнованої язичницької святині будується християнський монастир. Забудовується христинськими монастирями і Лиса гора, місце язичницьких культів, у Кракові.

В 1226 р. в Польщу посунули хрестоносці. Орден ставив за мету експанцію на північний схід, а поляки подумали, що їм хочуть допомогти приєднати до Польщі прусів. Так, помилившись, самі стали жертвами Ордену хрестоносців. Хитрощами хрестоносці виманили Хелминську землю в довічне володіння, потім м. Добжин, м. Нешаву в Прусії. В 1234 р. папа видав буллу, в якій оголосив усі завоювання Ордену в Польщі власністю Ордену. За папським наказом відбулося злиття Тевтонського ордену з орденом Мечоносців у Прибалтиці. Це посилило Священну Римську імперію.

В цей час татаро-монголи вторглися в Польщу і нанесли багато бід і спустошень, однак завоювати її не вдалося, через виснаженість їхніх військ війнами в Русі. А в 1242 р. Александр Невський розгромив хрестоносців на льоду Чудського озера.

В 1260 р. Литва також завдала Тевтонському ордену значної поразки, і допомагала прусам в боротьбі з орденом. Однак прусів жорстоко було розгромлено.

З цього часу німецькі правителі спрямовували свої загарбницькі дії в бік Варти і Одри, де вони намагалися від'єднати Помор'я від решти польських земель. Вони зробили це шляхом тихої колонізації німцями Сілезії й Помор'я, швидко змінивши етнічний склад населення.

Католизація негативно позначилась і на польській культурі. Впровадження офіційної та богослужбової латинської мови стало причиною суцільної безграмотності простого народу. Освіту отримували тільки представники вищого класу. Польська література з самих своїх початків була виключно латиномовною, а в польській мові залишилось безліч латинізмів, які існують досі.

Кордон Польщі з Київською Руссю ще в Х ст. проходив по Віслі і "тягнувся до Кракова" (Сергійчук, с. 4). До складу Малопольщі Краківська земля увійшла разом із Сандомирською тільки наприкінці ХІІ ст. Однак, канонік Красіньський в 1612 р. описував кордони Русі, починаючи їх з-під Кракова, називаючи в тому числі й Люблін. Так звані "Червенські городи" - були споконвічно Руськими містами і мали абсолютно східно-слов'янський характер (племена західних дулібів). Руська, тобто українська людність компактно заселяла увесь правий берег Вісли. Про це писали такі історики, як А. Лонгинов, Б. Греков, Л. Боплан, М. Грушевський та ін. Така традиція існувала й за Богдана Хмельницького, який в 1649 р. під час зустрічі з польськими комісарами заявляв: "Ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!" (Сергійчук, с. 9).

Яскраву сторінку в історії Польші та інших слов'яно-балтійських народів становить Ґрюнвальдська битва 1411 р., яка на довгий час поклала кінець германській аґресії. В Ґрюнвальдській битві взяли участь поляки, українці-руси, білоруси, литовці і чехи. Однак, антинаціональна політика церковних феодалів постійно роздувала ворожнечу між різними верствами всіх слов'янських націй на ґрунті релігії.

В 1364 р. відкрито Краківський університет з трьома факультетами: юридичним, медичним і вільних наук. Університет мав внутрішню автономію.

Польські патріоти підтримали ідеї гуситського руху в Чехії, це сприяло зміцненню духу слов'янської солідарності. В Краківському університеті вчилося багато чехів, послідовників вчення Яна Гуса, які сповідували ідеї боротьби проти зловживань папської курії на слов'янських землях. Видатним представником гуситського руху був ректор Краківського університету Павел Влодковіц, який на Констанцькому соборі, де судили Яна Гуса, виступив на його захист. Павел Влодковіц не тільки відстоював суверенітет Польщі від зазіхань папського Риму, але й вперше висунув принцип визнання прав за нехристиянськими народами і державами. Ці його ідеї були розвинуті в другій половині XV ст. видатним публіцистом Яном Остророгом, який вважається основоположником ідеї формування польської національної самосвідомості. З нього починається епоха польського Відродження XV-XVI ст.

Література польською мовою була виключно церковно-біблійного змісту, лише в ХV ст. зявляються перші світські твори, публіцистика, поезія. В 1440 р. була написана перша праця, присвячена польській мові - це трактат "Про польську орфографію" Якуба Паркоша, професора і ректора університету. Значного розвитку набула шкільна освіта, майже в кожному навіть маленькому містечку засновувались школи. Звичайно, католицьке духівництво і тут прибрало до своїх рук всю шкільну освіту: вони надавали дозвіл на заснування школи, призначали вчителів і контролювали їх. Була написана праця Яна Длуґоша (1415-1480) "Історія Польщі". Це капітальна праця в трьох томах, 12 книгах, яка охоплює період з найдавніших часів до 1480 року. Написана вона на багатому фактичному матеріалі з посиланнями на вітчизняні та зарубіжні джерела, в тому числі давньоруські літописи. Для їх прочитання Длуґош вивчив руську мову.

В 1543 р. польський вчений Міколай Копернік (1473-1543) видрукував свою працю "Про обертання небесних світил", де виклав геліоцентричну теорію (за якою Земля ходить навколо Сонця), і яка суперечила санкціонованій церквою геоцентричній системі Птолемея (за якою нібито Сонце ходить навколо Землі). Посилання на церковні авторитети Копернік вважав легковажними, він висміював астрологічні "пророцтва" і відстоював ідею об'єктивного характеру загальних законів природи. Праці Коперніка нанесли значного удару по церковних авторитетах.

Про те, що вчення Коперніка було відоме в Україні, свідчить приповідка "поїду вчитися туди, де вздержано Сонце, а пущено Землю" (тобко в Краківський університет). В 1616 церква внесла його працю до "Індексу заборонених книг".

В 1517 була написана книга Мацея Мєховити "Трактат про дві Сарматії", яка стала джерелом знань про східноєвропейські народи. Ця книга в XVI ст. перевидавалася 14 разів трьома мовами, що свідчить про її надзвичайну популярність, виховувала патріотів слов'янства. Однак, католицьке духівництво, заборонивши цю працю, довгий час протиставляло їй компілятивну латиномовну працю Кромера "Про початок і історію польського народу" (1555). А в 1551 р. вийшла праця Марціна Бєльского "Хроніка всього світу" польською мовою. Ідеї й праці епохи Відродження розвинули діячі польської культури впродовж наступних століть, аж до XVIII ст.

З XV ст. почався процес формування Речі Посполитої, а Люблінська унія завершила процес створення Польсько-Литовської держави в 1569 р.

Найбільша хвиля польської колонізації в Україну почалася з ХVІ ст. із захопленням польськими магнатами Галицько-Волинського князівства. Ще до об'єднання Польщі з Литвою у єдину державу Річ Посполиту, Польща приєднала Волинь, Брацлавщину, Київщину і частину Лівобережної України. Після Люблінської унії до ХVІІІ cт. кількість переселенців з Польщі постійно збільшувалась.

В 1717 р. в зв'язку з московсько-польською боротьбою почався поступовий геноцид українського населення, створений проект "на зніщеннє Русі", початок полонізації українців, де було записано: "скасувати всі церковні школи (православні) і заборонити українським мужицьким дітям побирати будь-яку науку", бо вони не піддаються латинізації.

У традиційній етнокультурі поляків багато локальних субетнічних особливостей. Етнографічні групи поляків: на заході Польщі - великополяни, лєнчицани, сєрадзани; на півдні - малополяни; в Сілезії - слєнзани; на північному сході - мазури, варм'яки; на узбережжі Балтійського моря - поморяни. В групу малополян входять гуралі (населення гірських районів) краков'яки, сандомиряни. До Великопольщі входять куяв'яки, а до мазурів - курпи.

Краков'як - найтиповіший поляк, яскравий представник свого етносу - він стоїть на чолі польського племені, саме його мова стала літературною для всіх поляків.

Краков'яки населяють всю Західну Галичину (за винятком невеликих територій) і лівий берег Вісли до гирла річки Черни. Куяв'яки живуть навколо Познані, а також у Німеччині. Мазури - в східній Прусії, їх не більше 3 тис. і населяють вони Гумбіньский і Кьонісбергський регіони.

В кінці XIX ст. поляків у світі було понад 14 мільйонів, нині - 37,9 млн. чол. Довгий час історія Польщі була тісно пов'язана з долею України, тому на території сучасної Польщі живе чимало українців, а на території України - поляків. У Польщі, крім поляків і українців, живе багато євреїв, а також є інші етноси, які становлять національні меншини. У Помор'ї живуть кашуби, які є етнографічною групою поляків, хоча дехто вважає їх окремою народністю.

Особливості польської етнокультури ХІХ ст. докладно дослідила Є. Н. Водовозова у своїй праці "Как люди на белом свете живут: чехи, поляки, русины" (СПб., 1897). Зокрема вона писала, що серед поляків є аристократи, багато поміщиків, що мають розкішні маєтки, капіталістів, і безліч людей освічених, інтелігентних. Авторка порівнює водночас поляків з русинами (західними українцями): серед русинів нема вищих класів, а польскі вищі класи їх пригнічують і чинять всілякі утиски, переслідують їхню мову і віру.

Так само чинив і австрійсий уряд, намагаючись стерти з лиця землі навіть саму згадку про русинів, а полякам давав всілякі пільги і заохочення: польська мова звучала в університетах, установах. Прагнучи до пишноти й розкошів, поляки занедбали своє сільське господарство - головні турботи про одяг, екіпаж, достойний виїзд на зібрання. Коли доходи від землеволодіння починають зменшуватися, пани, швидше набираються боргів, ніж намагаються його поправити. В останні роки XIX ст., коли писала Водовозова, збільшилась кількість євреїв-землевласників.

Хоч польська мова звучала всюди, однак Сілезія перебувала в найбільш занедбаному становищі в національній справі, бо ще в 30-х роках XIX ст. австрійська Сілезія була онімечена так, що здавалось поляки вже забули, хто вони є насправді. Німці складали 1\5 частину всього населення, але всі вони були вчителями, чиновниками, отже освіченими людьми й мали вплив на всі галузі освіти, культури й державного урядування.

Лише в ІІ половині XIX ст. почала пробуджуватися національна свідомість поляків, бажання говорити рідною мовою. Була опублікована відозва селян до своїх польських братів такого змісту: "Не будемо ходити в корчму після праці: краще залишимося вдома почитати книжки: постараємось у кожному селі влаштувати будинок, де ми могли б збиратися для обговорення наших справ. Весілля, хрестини і т. п. ми повинні влаштовувати у власних хатах, а не в корчмах. Не будемо пити спиртних напоїв і курити тютюну, бо це отрута. Будемо любити своїх жінок і чемно поводитися з ними; знищимо курні хати і розведемо садочки й квітники біля будинків; будемо носити одяг своїх Предків і перестанемо купувати німецькі сюртуки. Хай ніхто із нас не принижується і не цілує руку ні чиновнику, ні пану, - досить вклонитися їм і подати руку".

При в'їзді в село стоїть "Божа мука" - так тут називають розп'яття, або статую якогось святого, на якій написано, хто й коли її поставив і прохання помолитися за його душу. Майже в кожному селі живе селянин, який виготовляє такі статуї, які фарбують в різні кольори. Подекуди село має цілу групу таких "святих". В кожному селі є кузня.

На стінах хат намальовані розетка або кільце, біля якого написана дата побудови і написи "мир всьому дому" або "во славу Господа" або інша молитва.

На зовнішніх стінах рисунки у вигляді зиґзаґів і крапок (вапном) - вказівка парубкам на те, що в хаті є дівка на виданні. Біля дверей збоку прикріплена глиняна посудина зі святою водою.

Землеробство - основне господарське заняття поляків. Сіють жито, пшеницю, овес, ячмінь. Садять картоплю, боби, горох. Займаються дбайливим прополюванням молодого поля. Ремесла: ковальство, теслярство, мірошництво, бондарство, лісосплав, гончарство, городництво.

Характер. За Є. Водовозовою, поляки - чесний народ, не крадуть. Але у панів можуть брати все, що погано лежить, з лісу, поля, бо вважають панів великими ледарями - крадіжка в них розглядається як молодече геройство. Поляки дуже набожні, але ця набожність виявляється більше як зовніня ознака, аніж внутрішня потреба. Хрестяться, попередньо вмочивши пальці у посуд зі "свяченою водою", що стоїть чи висить біля дверей. Це залишки язичницького звичаю, який перейняли католики.

Поважність і ввічливість: куми говорять один одному "ви", якщо перейде на "ти", то це для того, кого так назвали - велика образа. Старшим кажуть "ви" постійно, кланяються, знімають шапку при зустрічі. Особливу пошану також виявляють до ксьондзів. Релігійність християн іноді не заважає полякам займатися чаклунством, проклинати ворогів, сваритися й погрожувати. Гнівливість призводить до грубощів, нестриманості. Головний недолік поляків, на думку Водовозової, - п'янство. У вихідні на дорогах багато п'яних. Жінки біля корчми часто сварять чоловіків, не можуть їх витягти з-за столу.

Музичність - характерна риса поляків, повага до музикантів, щедрість в оплаті праці музик, особлива допомога. Веселість, дотепність, винахідливість - визначні риси характеру поляків. Поляк любить спілкування з однодумцями, веселий гурт, бенкетування, музику, танці, пісні. Діє швидше під впливом серця і почуття, ніж розуму. Запальний, дуже швидко збуджується, в пориві злості може бути жорстоким, коли його образять чи заторкнуть його честь, але любить похвалу і захоплення його талантами, лестощі - тому часто його можуть обдурити нещирістю. Він швидко заспокоюється, прощає образу. Поляк завжди високої думки про свої достоїнства, часто вважає для себе можливим те, що неможливе.

Він здатен до напруженої діяльності заради ідеї, забувши про сон, відпочинок. Водночас може кинути справу незакінченою, якщо збайдужів до неї. Відомо, що й найясновельможніші пани сварилися між собою і викликали на поєдинок, але через деякий час на бенкетах мирилися й прощали один одного. Така непостійність характеру дається взнаки і в політичному і в сімейному житті: "Таким ми його бачимо в галузі політичної діяльності: то з гарячковим блиском в очах виголошує він блискучі проповіді, наснажені такою відвагою, мужністю, силою й сміливістю, то стає більш, ніж слід податливим, поступливим, боязким, навіть улесливим. В історії польських війн є приклади захоплюючої лицарської відваги й хоробрості, але бували випадки, коли все польське військо без бою розбігалось по лісах і кидало зброю" (там же, с. 106).

Гостинність поляків, як і у всіх слов'ян, не має меж - він часто заради доброго товариства віддасть усі свої запаси, живе понад свої доходи, через те часто потрапляє в залежність. Однак, природжена зневага до скупості, глитайства свідчить про те, що поляки здатні на самовіддану працю заради ідеї національного блага. Поляки люблять у всьому тримати першість, навіть, якщо це стосуватиметься не досить достойних речей (напр., пияцтва). Люблять сперечатися з приводу родовитості, переважно на бенкетах. Велика вразливість і любов до батьківщини - ось головні риси характеру поляків.

Громадський устрій ХІХ ст.. Солтис - очолював общину і користувався повагою навіть серед найстарших членів общини. Він вирішує сварки між громадянами, наказуючи винуватцям внести певну суму на церкву. Солтис оповіщає всіх громадян про збори. Посилає "кракулю" - дерев'яну дошку, на якій написано час зборів. Тоді ця дошка передається найближчим сусідам і так обходить усе село, повертаючись до солтиса. Цей патріархальний звичай існував ще в кінці XIX ст.

Пруська Польща (землі поляків, що були під впливом Німеччини) веде першість у землеробстві й промисловості. Галичина - відстала в цих відношеннях. Між поляками й німцями постійна прихована й неприхована ворожнеча. Німці завжди прагнули онімечувати слов'ян.

Кількість безземельних поляків зростає, бо часто вони намагаються продати своє майно, щоб одразу отримати необхідну суму для переїзду в Америку, або починають брати в борг у євреїв, а згодом віддають проценти, втрачаючи свої землі, стаючи жебраком.

В цьому винні державні порядки, бо держава не дає на вигідних умовах селянину кредитів, і він вимушений звертатися до євреїв. Але в тих районах Прусії, де земля родюча, поляки живуть в достатку. Еміграція польських селян набула великих розмірів переважно через бідність і уряд не може нічим зарадити. Пруський уряд утискає польські національні рухи - і це також є причиною еміграції.

Якщо в Галичині поляки самі пригнічують русинів, то в Познані і Західній Прусії вони позбавлені можливості вчитися польською. Так в ІІ половині XIX ст. було ряд приписів усім школам викладати німецькою мовою: "приватне навчання польської мови може бути дозволене тільки тим учням, які закінчили два класи початкового училища і які вже мають задовільні успіхи у вивченні німецької мови"... "відділення для польської мови, що існують при перших двох класах, підлягають закриттю"... "польські вірші й пісні безумовно забороняються"... "треба строго слідкувати за тим, щоб навчання польській мові не йшло в ущерб навчанню іншим предметам"... "Забороняється вчити польської мови тих учнів-німців, яким це загрожувало б ополячуванням. Так само слід заборонити вчитися по-польськи і учням-полякам, які не показують належних успіхів у навчанні".

В 1885 р. пруський уряд створив "колонізаційну комісію", яка скуповувала всі землі і заселяла їх німцями. Для цього було асигновано 100 мільйонів марок. Через два роки поляки створили свій "спасательний банк" - національне підприємство.

Посилився польський міщанський клас. Якщо німецький ремісник одружувався з полькою, він неодмінно полонізувався. Польські товариства, спілки приходили йому на допомогу, вони допомагали полякам купувати товари дешевше, кращої якості, а кожен німець завжди практичний; чисельні родичі його поважали і він змушений був рахуватися з оточенням. Кріпосне право в Польщі скасовано в 1848 році.

В кінці XIX ст. в князівстві Познаньскім було створене "Товариство народних бібліотек", засновано понад 150 чителень, налагоджено продаж польських книг. Просвіта підняла рівень національної свідомості. Поляки знають, що свої землі не слід продавати німцям, вони вміють розрізнити, хто їх друг, а хто ворог. Самі німці писали в своїх газетах, що коли справа так піде і далі, то поляки скоро визволяться від німецького впливу.

В кінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. відбулися значні переселення поляків в Україну. Так, найбільше їх було в цей час у Львові (50,3 % всього населення) та в інших Західних областях. Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. в Україну пересилилось близько 1 млн. Поляків-біженців. За переписом 1926 р. поляки займали третє місце за кількістю серед інших національних меншин (після росіян і євреїв).

Можливо саме близькі контакти поляків з українцями, зокрема, у Львові є причиною їхнього одночасного руху національного відродження. Львівський університет, в якому вчилося й багато поляків, став осередком відродження національних культур і релігії Предків. Так, польські діячі Ян Стахнюк, Б. Трентовский, А. Чарновский, А. Вацик та ін. стали основоположниками відродження польської етнічної релігії й у 1937-39 роках створили об'єднання "Задруґа" у Польщі. Саме в цей час у Львівському університеті навчався і наш український основоположник відродження Рідної Віри, професор Володимир Шаян, автор знаменитої книги-раритету "Віра Предків Наших", яка вийшла друком лише в 1987 р. вже після його смерті.

В 30-х роках ХХ ст. у Львові працював видатний польський фольклорист і етнограф, дослідник української старовини Зоріян Доленґа-Ходаківський, який був натхненником для поетів і науковців, об'єднаних навколо журналу "Жевонія". Адам Чарновский у своїй праці "Про слов'янщину перед християнством" у 1918 р. відверто заявив, що умовою відродження Польщі є її повернення до власної Прапольської віри. Етнічна віра поляків відроджується і нині, створюються громади рідновірів по всіх реґіонах Польщі, особливо в Кракові, Вроцлаві та інших містах і селах. Активно працює в напрямку інформації людей про етнічну віру й шкідливість католицтва видавництво "Топожел", яке очолює Здзіслав Словіньский. За останні роки вони вже видали основні праці Яна Стахнюка, Антоні Вацика та ін. Нині польські рідновіри видають часопис "Stragona Lechia" і називають себе лехітами на відміну від "поля-католік".

Етнічні звичаї поляків

Польська народна легенда розповідає про трьох братів Чеха, Леха і Руса, які мандрували багато віків тому. Лех осів там, де побачив білого орла в гнізді. Так і виникло місто Ґнєзно у Великопольщі. Чех помандрував на південь, а Рус - на схід.

Побут: їжа, житло, одяг поляків дуже різноманітні, залежно від держав, де вони проживають - в Познані, Зах. Прусії, Австрії чи Пруській Сілезії. Але характер поляків, їх обряди, розваги, ставлення до духовенства, панів, - скрізь однакові.

Мазури-лютерани (поляки східної Прусії) так пристрасно захищають свою віру, що навіть перевершили в цьому німців, котрі загалом дуже спокійно ставляться до релігії. Всі інші поляки - католики, дуже набожні. Ще Водовозова помітила: "Правда, відносно релігії у поляків відчутно більше язичництва і забобонів, ніж істинно християнських понять, - найбільше впадає в око їхня любов до зовнішнього блиску, пишних урочистих церемоній, ходів,, до блискучої церковної служби..." (там же, с. 110). Кожне село має свого покровителя: св. Флоріана, Станіслава, Казимира, але перед Дівою Марією благоговіють усі. Виконують усі церковні обряди, свята, сповіді, пости... В церковних ходах кожен вважає себе щасливим, якщо йому дадуть нести якусь ікону чи хоругву. Даремно вважають, що поляк благоговіє перед ксьондзом. Кожен добре знає грішки свого священика, але підсміюється з нього.

Польське весілля - цілком складається з язичницьких обрядів, а церковне вінчання вважають за другорядний обряд. Забобони живуть довго. Напр., щоб водились бджоли, пасічник йде сповідуватися, а коли дадуть причастя, він не їсть, а тихенько витягає його з рота і несе бджолам. Хоча поляки віддані переважно зовнішньому боку своєї релігії, однак до всякої чужої віри ставляться з презирством.

Повір'я: якщо зустрінеш ксьондза, то не буде успіху в справі по якій вирушив. Щоб уберегтися від цього, треба вслід ксьондзу кинути пучок сіна, соломи, або якусь ганчірку. Якщо ксьондз, запрошений на обід до селянина, не приходить, то це вважається зневагою і викликає загальну ворожнечу всього села. Як до пана, так і до ксьондза селяни ставляться однаково, виявляють до них чисто зовнішні знаки поваги, хоча і знають про всі їхні гріхи й недоліки. Побутує приказка: "Підлога в аду вимощена панами, а стеля - дурними ксьондзами". Про ксьондзів також судять по-різному: "цей бере по-божеськи", а "цей готовий і шкуру здерти", хоча існують певні тарифи щодо церковних треб.

Однак, ксьондзи вміло грають на самолюбстві та марнославстві селян, і ті платять їм більше. Існує забобон: чим більше заплачено за обряд шлюбу, тим краще житимуть молодята і т. под. Найтиповішим танцем є краков'як.

Різдвяні святки. На Різдво у костелах випікають прісні коржики різного кольору: білі, жовті, рожеві (облатки) і розвозять по хатах. Далі з ними здійснюють язичницький обряд: господиня роздає по маленькому кусочку "облатки" кожному, хто присутній у хаті, що символізує, що господиня ділитиме з усіма хліб-сіль впродовж усього року. Всі бажають усім благ. Потім стіл посипають сіном, накривають скатертиною, в кожному кутку хати ставлять по снопку хлібних злаків. "Вечеря" починається з мигдалевого супу і складається з 9 страв, переважно рибних (лин з капустою, кльоцки з медом і маком). Особливо подається довга булка, прикрашена плетінкою. Після "Вечері" молодь починає гадання: витягують з-під скатертини солому, колосся і гадають за ними. Інші виготовляють з облаток зірку й підвішують її до стелі, ставлять ялинку, прикрашають її горіхами, пряниками, і яблуками, вішають її під стелю - це називається "сад". Потім на 26 грудня (католицьке св. Стефана) йдуть у ту хату, де "сад" колядувати. Тут вони після колядок обривають той "сад". Солому, що була під скатертиною, дають худобі, а снопи ставлять на засіяне поле для врожаю. Католицтво тут внесло свою "моду" ставити "ясла" - рід вертепу на біблійну тематику. На Водосвяття ходять із "звіздою" музиканти.

Сучасні поляки не є особливо набожники, як скажімо болгари, однак звичка відвідувати костел на свята настільки міцно прижилася, що важко достукатися до їхньої етнічної слов'янської душі. Однак, свідомі передові поляки, що є просвітителями, не втрачають надії на пробудження сонних.

Так, Сташко Потжебовский пише: "Рідна Віра це релігія радості, обожнювання природи і святості праці. Ця радість виявляється в погожих обрядах і творчості, де гарним є об'явлення Божественності і краси природи. Боги обдаровують нас красою, одночасно відкриваючи Добро і Правду. Живучи згідно з порядком природи, спілкуючись з її красою, ми віддаємо честь Богам. А ставання на коліна, биття поклонів, покірливість і страх - це справжнє виродження" (Сварог, 2000, вип. 10).

 

Тема 20. БОЛГАРИ

 

Болгари - слов'янський народ, що належить до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси, але в деяких регіонах переважають риси балкано-кавказької раси.


Болгари - основне населення Болгарїї, де їх нині понад 8,8 млн. чол. Болгари, крім своєї країни, жили, за Ю. Венелиним (1829 р.) у Румелії, Македонії, трохи в Албанії, Фесалії - часто поруч з турками, волохами, греками, албанцями, арнаутами, скипетарами (ст. 2). Нині болгари живуть у прикордонних з Болгарією районах Румунії, Греції, Туреччини, Югославії, Македонії, а також в Україні, Угорщині, Чехії, Словаччині, країнах Америки та Австралії. Загальна кількість болгар у світі - 9,4 млн. чол.

Етнічні території, етногенез. Етногенез болгарського народу надзвичайно складний і заплутаний численими істориками через величезну різноманітність плем'яних назв. Описи цієї країни ще в давні часи зробили Страбон, Помпоній Мела, Птолемей, Пліній, які нічого конкретного про народ Болгарії так і не з'ясували, окрім переліку назв гір, річок, міст і племен, які подали без усякого зв'язку. Ця Балканська земля з початку І тис. нашої ери вже була щільно заселена місцевим людом, відомим під назвою фракійців (тракійців). Як пише Ю. Венелин (1829 р.), римляни називали цю країну за Дунаєм - Скіфією, або "Ящірозорія" (від ящірка і зір, очі; бо вони мали блакитні, зелені, як у ящірки, очі, що дивувало чорнооких римлян, єгиптян, азіатів - це свідчення вказує на великі переваги слов'янського етнічного компонента, який у цих землях був автохтонним). Ці історики писали, що, незважаючи на глибокий кордон (Дунай), "ящіроокі" та скіфи безперервно турбують прикордонні Римські області (ст. 106). Тому римляни змушені були постійно виставляти укріплені табори для нагляду за своїми кордонами.

Римляни називали дунайських жителів ще даками, гетами, масагетами. В ІІ-ІІІ ст. історики продовжують називати ці народи скіфами, сарматами, герулами, готами, варварами, хоча ці дві останні назви стосуються ширшої території, названої довільно Германією, що дослівно означало "Братовщина".

Часто постає в цьому хаосі й ім'я роксоланів - сильного племені по Бугу й Дніпру, але їх не можна приймати за болгар (Венелин, с. 110). Ще в давні часи було зрозуміло, що межі цих етнонімів досить розпливчасті. Нині на матеріалі багатьох історичних і мовно-культурних джерел встановлено, що під гіпербореями слід розуміти північні народи Східної Європи, а під скіфами - народи Північного Причорномор'я.

Однак, римляни й греки розрізняли ще два народи, розділені кордоном по р. Віслі - "Ящерозорії" та "Братовщини", тобто слов'ян і германців. Ґоти загрожували Риму і Костянтин покликав сарматів на допомогу, тоді ґотів відкинули від прикордонних областей, але вони безчинствували на Русі. Однак, уже в 366 році ґоти напали на Мізію, Фракію, Македонію, навіть цар Валент, обороняючи свою країну був убитий на полі бою в 374 р. Близько цього часу ґоти також розправилися з руським князем Бусом і його 70 старійшинами, які після перемоги над ними, прийшли на мирні переговори.

В цей час болгари з Волги переслідували ґотів по всій Русі, що змусило їх залишити цю країну. Важко сказати, де була столиця Волзьких болгар - на Дону чи на березі Азовського моря, і як далеко в Сибір сягали її кордони. В ІV ст. ці землі були ареною боротьби між ґотами й слов'янами. В 380 р. болгари досягли до Карпатських гір, в 380-395 зайняли всю римську територію по цей бік Дунаю (Молдавію, Валахію, східну Угорщину і Трансільванію).

Скоро всю Дакію можна було назвати болгарською. В той час правив слов'янами батько Атіли - Мундіух (як називали його греки). Така держава між Волгою й Дунаєм дісталася в правління Атілі (410-454). Столиця Болгарії називалась по-римськи Сардіка (нині Софія), а по-болгарськи - Тріадіца. Ю. Венелин стверджує, що Атила і його піддані були русами й болгарами. Після смерті Атіли, його молодший син оселився зі свїми племенами на Балканах, утворивши болгарський народ.

Походження болгар (булгар волзько-камських, чи волгар) бере свої витоки на Поволжі. В V ст. н. ч. болгари входили до плем'яного союзу гунів. А в VII ст. утворився плем'яний союз Велика Булгарія, який під натиском хозарів розпався. Тоді частина болгар пішла на Дунай, де асимілювалися місцевими слов'янськими племенами.

А ті болгари, що залишилися, перебуваючи в залежності від хозар, поступово змішалися з угро-фінами і в Х ст. після розгрому великим князем Святославом Хозарського каганату, створили свою ранньофеодальну державу, яка до ХIV ст. перебувала в складі Золотої Орди, а з XV ст. увійшла до складу Казанського ханства.

Дунайські ж болгари в 681 р. утворили свою державу - Перше Болгарське царство. Візантійці називали скіфами всіх слов'ян (русів і болгар) аж до Х ст. і пізніше (Пріск, Йордан, Птолемей, Лев Диякон та ін.). Слово "скіф" у греків означало "чужий, не грек, іноземець, те що латинське варвар" (за Ю. Венелиним, с. 191).

Сучасні дослідники починають етнічну історію болгар від хана Аспаруха, який у 680-681 р. "переселив" значну частину Болгарського союзу "Сім родів" на Дунай. Протоболгари є нащадками давньотюркського етносу. Тому всі автори розмежовують слов'ян і протоболгар. Про це свідчать етнокультурні релікти, що збереглися в сучасній Болгарії.

Етнокультура болгар. Народ із таким складним етногенезом має й доволі розмаїту етнокультуру, оскільки вона формувалась на основі двох етносів: слов'янських і тюркських племен, причому місцеві фракійські і слов'янські елементи мали багато спільного, бо належали до землеробського типу культури, в той час, як протоболгари - кочового. Це було причиною дуже різноманітних світоглядних і релігійних уявлень цих племен. Однак, різні "єзичеські" системи мирно співіснували довгий час на цій території, причому обидва народи були на диво одностайними в абсолютному неприйняті християнства - слов'яно-болгари, просуваючись на Балкани знищували на своєму шляху всі візантійські християнські єпархії (Г. Литаврин, Принятие христианства..., с. 31).

Болгарські слов'яни, обожнювали сили природи, особливо Перуна, про що свідчить велика кількість назв на Балканах: височина Перун, села Перунград, Перуштіца, гора Пирин, назва квітки перуніка, яка розквітає в час травневих гроз, та ін. На культ Велеса вказує також назва міста в Македонії - Велес (нині Титов Велес). В балканських міфах Велес пов'язаний із сузір'ям Плеяд (так само, як в українців), які в болгар називаються "Власіці" (похідне від Велеса).

Сварог згадується в написі ХІІІ ст., знайденому поблизу Велико Тирново. Ця цінна знахідка підтверджує існування культу Сварога в слов'ян. Досі таким джерелом була тільки відома хроніка Малали (переклад Х ст.), де ім'я грецького Гефеста перекладено слов'янським Сварог. Є також згадки про культ Дажбога.

В 1980-81 р. археологами знайдено перше на Балканах язичницьке святилище біля Михайловграда (на території фортеці Монтана). Воно мало форму прямокутного майданчика площею 3,5 х 5,1 м, підвищеного на 45-50 см. Тут також знайдено культову кераміку, шар вугілля на жертовнику. Обмазка жертовника час від часу обновлювалась, що свідчить про довготривале функціонування цієї святині протягом VІІІ-ІХ ст. Ширина жертовника 8 м, його вигляд (наявність жолобка для відведення води) свідчить про застосування води і вогню в цьому культі. Язичницькі церемонії здійснювались при похованні померлих, перед виступом війська на війну, що супроводжувалось спеціальними ворожіннями і заклинаннями.

Із протоболгарських культів довший час зберігалось обожнення добрих і злих сил природи, духів, Предків, шанування священних тварин (собаки, коня, оленя), яких приносили в жертву Богам. Протоболгари мали статуї Богів, капища у вигляді двох будівель прямокутної форми, одне з яких було збудоване всередині другого. Вищим Богом тюрків-протоболгар був Тенґрі ("Небо" - тотожний слов'янському Сварогу). Священиками були шамани. Хан вважався верховним жерцем, він же брав участь у дискусіях про віру з представниками інших релігій. Святилища протоболгар розкопані в м. Пліска, Преслава, Мадарі (тут мабуть був головний храм). В Болгарії впродовж VІ-ІХ ст. співіснували дві конфесії: слов'янська і тюркська, між якими з часів Аспаруха і до самого прийняття християнства не було жодних конфліктів. Така віротерпимість була невід'ємною частиною державної системи. Археологи відзначають двохобрядові некрополі: спалювання слов'ян і поховання в землі болгар. В болгарських народних ігрищах досі зберігаються риси шаманізму.

Позначилась тенденція до вживання прийнятних для обох релігій слів на державному рівні. Наприклад, вислів про божественне походження князівської влади звучав "от Бога князь", замість конкретного вживання імені Тенґрі чи Сварог, Перун - це мало задовольнити і слов'ян, і болгар.

Однак, свої релігійні церемонії обидва етноси здійснювали окремо, хоча й одночасно. Наприклад, опис церемонії пожертви Богові Тенґрі ханом Крумом в 813 р. під стінами Константинополя здійснювався болгарами: хан, увійшовши у море, зачерпнув воду і окропив нею своїх воїнів, в цей час воїни-слов'яни здійснювали подібний обряд для Перуна.

Християнство ж сприймалося ханами і князями як знаряддя їхнього політичного ворога - Візантії. Відомі значні переслідування християн ханом Крумом (803-814), ханом Омуртагом (814-831), ханом Маламиром (831-836). Вирішальним при дворі хана був не етнічний, а релігійний чинник: язичники різних етносів мали перевагу перед будь-якими християнами, навіть якщо ті були болгарами. Таке неприязне ставлення до християнської віри залишилось в народному звичаї ніколи не наступати на поріг церкви, яке вже ніхто не може пояснити, але виконують за традицією. Пор. вислів "і на поріг не ступлю" - ніколи не прийду. Тепер його пояснюють: це робиться, щоб уникнути сварок, щоб не бути зуроченим.

Тільки один раз хан Крум зробив спробу примусити слов'ян здійснити тюркський обряд на честь своєї великої перемоги над Візантією в 811р. - випити з чаші-черепа вбитого імператора Никифора І. Однак, він і наступні царі все більше усвідомлювали, що спроби зробити тюркську релігію провідною в державі марні - бо існували явні ознаки поглиблення слов'янізації болгар. Більшість кочівників осіла й почала господарювати на землі, прийняла слов'янську мову, спосіб мислення й значну частину вірувань місцевих слов'ян. Тюркське язичництво дедалі звужувало своє функціонування, перетворюючись у релігію правлячої еліти. Однак, і серед царських родин, і серед придворних все більше почали вживатися слов'янські імена: Славна, Драгомир, Володимир, Воїн, Маламир, Звіница та ін. Часом вони були подвійні (одне болгарське, друге слов'янське).

Не зважаючи на таку специфіку культури, Болгарія стала однією з перших слов'янських держав, що офіційно прийняла християнство. Початок цьому поклала політика реформ хана Омуртага, а князь Пресіан (836-852) припинив гоніння на християн. В країні стали офіційними три віросповідання. Наступний князь Борис (852-883) спочатку дозволив місіонерам проповідь християнства, а в 865 р. здійснив офіційне хрещення Болгарії.

Цій події передували стихійні лиха: посуха 863 р. спричинила великий голод серед населення, півтора місяці тривали сильні землетруси, візантійські війська вступили в Болгарію і стали загрожувати з півдня. Борис запропонував мир і разом зі своєю верхівкою таємно прийняв хрещення, а згодом охрестив увесь народ. Однак, автономії болгарської церкви, на яку він сподівався, так і не отримав.

Болгарією прокотилася хвиля народного невдоволення. Почалися повстання. Першою повстала болгарська знать у 865-866 рр. Причиною повстання став строгий і виснажливий християнський піст, який знатні дворяни вважали неприйнятним і принизливим для себе. Це повстання загрожувало трону і навіть життю самого Бориса, адже проти нього виступили 52 знатні роди, які вели свій родовід ще від давніх протоболгар. Князь Борис жорстоко придушив повстання, стративши всіх поголовно, не шкодуючи навіть найменших немовлят. Цей гріх папа з легкістю вибачив Борисові, мотивуючи тим, що той це здійснив "із ревності до християнської віри".

Борис відрікся від престолу на користь свого сина Володимира-Росати і пішов у монастир. У 893 р. цей Володимир-Росата здійснив останню спробу повернути етнічну релігію: за його наказом почалося знищення християнських церков. Тоді Борис вийшов із монастиря, зібрав військо, з яким переміг сина, потім, осліпивши його, кинув до темниці, а наступником призначив молодшого сина Симеона. Згодом Симеон переніс столицю Болгарії з Пліски у Преслав.

Нині Старий Преслав - невелике містечко, з пам'ятником Клименту Охридському, якого зробили первосвящеником болгар - християнським єпископом. Він вшановується сучасними болгарами на рівні з Кирилом і Мефодієм, як "просвітитель болгар".

В Х ст. Болгарське царство було ареною боротьби Київської Русі з Візантією. Походи великого князя Святослава мали на меті, насамперед, захист слов'янських народів від нашестя чужої віри і культури. Як відомо, він категорично відмовився приймати християнство, говорячи: "віра християнська - юродство єсть" (Літопис Руський). Із загибеллю Святослава слов'яни втратили захисника етнічності й своєї національної релігії (див.: Лозко Г. Святослав Хоробрий).

Ці втрати позначились і на подальшій історії Руси, і на подальшій долі Болгарії. Якщо Русь спустошили татаро-монголи, а потім постійно роздирали Польща й Московія, то Болгарія вже з 1018 до 1187 р. перебувала під владою Візантії. В 1187 утворилося Друге Болгарське царство, яке проіснувало недовго, бо вже у 1396 р. Болгарію завоювали турки, де вони панували впродовж 500 років. Османське іго загальмувало розвиток болгарської етнокультури. Відродження Болгарії почалося після російсько-турецької війни, після звільнення Болгарії від турків. Тому болгари й досі приязно ставляться до росіян, як до своїх визволителів.

Народні звичаї етнічної культури болгар, які збереглися до недавнього часу. Весняні заклички Весни і птахів виконують діти на Сорочини (по-християнськи "сорок мучеників"). Вийшовши за село з маленькими круглими булочками, вони котять їх з гірки, промовляючи: "хай зима відкотиться, а літо прикотиться". На Вербицю дівчата брали участь у "лазарках" - ходили по дворах з вербовим гіллям, кумувалися. Дівка, яка не була "лазаркою", не могла стати нареченою. Молоді парубки плели вербові вінки й кидали їх у річку: чий вінок пливе найшвидше, той верховодить у молодіжній громаді; а болгарські жінки несуть вербові гілки до могил, там кадять ладаном, а потім втикають їх на могилі і палять кукурудзяну солому - обряд називається "гріти покійника".

На Юра плели вінки, виконували з ними обряди подібні до українських купальських (кидання на воду, ритуальне купання). Вранці вінком прикрашали дійницю, і доїли в неї молоко від кожної вівці, а потім виливали його в річку разом з вінком, щоб овечки давали більше молока. Вінками прикрашали також усіх тварин: овець, корів та ін., які носили цей вінок доти, поки він сам не спадав з тварини. Вінком також ритуально прикрашали тварину перед заколюванням - це звичай, відомий і в Давній Греції, й у Римі. Існує також випікання обрядового печива у вигляді тварин чи їхніх частин тіла: конче (коник), копіто (копито) тощо. З тваринництвом також пов'язані болгарські свята: "овча сватба" (на хр. Дмитра), "Петковден" (П'ятниця, хр. Параскева). В ці дні святкують "скотьї празники" - свята пастухів, охоронців тварин, на які ріжуть тварин у жертву вже християнським Миколі та Іллі, що в давні часи позначали Велеса й Перуна.

На Купайла оригінальним звичаєм болгар є проходження через великий Купальський вінок, який тримають в руках дві жінки: він дає здоров'я всім учасникам обряду. Цей вінок зберігають протягом усього року, а в разі потреби протягують через нього хворого для оздоровлення. На жнива жінки оперізувалися вербовою гілкою, щоб не боліла спина.

Особливо архаїчні Різдвяні свята в Болгарії супровожуються спалюванням Бадняка (дубового пня чи колоди), який горить у печі всю ніч. Слово "бадняк" походить від старослов'янського "бдєти" - пильнувати, не спати. Це своєрідна Різдвяна всенічна. Власне Святвечір болгари називають "Бадні вечер" за назвою цього жертовного пня. Етнографічні відомості дають право стверджувати, що цей звичай успадкований ще протоболгарами від аборигенів Балканського півострова - фракійців. В деяких місцевостях Болгарії й Македонії спалюють два, а іноді за кількістю членів родини бадняки, причому чоловічий називається "баднік", а жіночий "бадняковіца, баднярица". Їх кладуть на вогонь навхрест. Зрубують "бадняк" до схід сонця або ввечері перед заходом. Рубає господар обов'язково в рукавиці з зерном, голою рукою брати не можна, "щоб наступний рік не був голим". Перед зрубуванням вітається: "Добро утро, Бадняче, і честит ти Божич!" (Добрий ранок, Бадняче, вітаю тебе з Різдвом Божича!). Вирубавши, чи викорчувавши пень, господар з'їдає половину хліба, а другу половину кладе на місце витягнутого пня. В хату вносять "бадняк" загорнутим у сорочку нежонатого парубка або біле полотно і несуть, як дитину. Госпдиня також обсипає "бадняк" зерном. Перед тим, як покласти "Бадняк" у вогонь, господар піднімає його тричі над вогнем і молиться: "Хай будуть здорові й живі люди, вівці, ягнята, телята, корови, воли, бики, коні, свині, курі, і хай всі комори будуть повні!". Коли "бадняк" на вогні, не можна дмухати на вогонь, не можна стрибати через нього - це великий гріх, але самого "бадняка" можна рухати, "щоб справи рухались". Магічні властивості приписують попелу з "бадняка" - його перемішують з посівним зерном і засівають. Про це християни кажуть, що засіяне "поганскім" попелом. Цим попелом натирають тварин, підмішують до корму курям. В районі Пирина (Перунова назва) зберігся звичай посипати цим попелом зоране поле. Його також п'ють, розбавляючи у воді, від головного болю.

В цих обрядах знаходимо залишки антропоморфного культу (пелюшки, сорочки, годування зерном, хлібом, медом), вірогідно уособлення духа Предків (назви "бабка", "дєднік" тощо, поширені в інших слов'ян).

Особливістю родинних болгарських звичаїв є нецерковне вінчання - залишок етнічної пракультури. Перед вінчанням молода торкається печі: якщо піч тепла - буде добра свекруха. Переступати через поріг треба правою ногою і повернутися лицем до сонця. Вінчати могли весільні кум і кума, або старійшина. Молодих ставили на білу овечу шкуру перед вогнищем обличчям на схід. Батько молодої покривав її голову хусткою, благословляв, потім разом з кумом тричі поливав вином, кум посипав солодощами. Потім молодих обводили навколо бочечки з вином, після чого молодий брав молоду на руки й тричі обертався кругом. Такий обряд свідчить про залишки давнього шлюбу під дубом, навколо якого слов'яни обходили тричі посолонь (за сонцем). Є також уявлення про добрі й злі дні. Болгари не беруть шлюб від Різдва до Нового літа. На зростаючому місяці буде приріст хороший. Загалом болгарські народні звичаї надзвичайно багаті, вони є спільними для багатьох слов'ян, однак, мають і свої унікальні особливості.

Болгарська національна меншина в Україні. Переселення болгар в Україну почалося у ХVІІІ ст., коли виснажені османським ярмом, вони тікали від тяжкого підневільного життя. Біженці з Балкан оселялися спочатку на півдні України. В цьому Російський імперський уряд вбачав своєрідний міст між Росією й Балканами, куди мріяв поширити свої впливи.

Найбільші за чисельністю поселення болгар в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві. Болгарські колоністи зробили значний внесок у національне визволення Болгарії. Найбільша за кількістю болгарська громада в Болградському районі на Одещині. В Одеській області в 33 загальноосвітніх школах вивчається як предмет болгарська мова, а в 25 школах вона вивчається факультативно. В Одеському університеті вивчається факультатив з болгарської мови та літератури. У м. Болграді відкрито болгарсько-українську гімназію на 150 учнів. У Запорізькій та Миколаївській областях діють школи і факультативи болгарської мови. В Ізмаїльському педінституті, Бердянському та Львівському університетах, Білгород-Дністровському педагогічному училищі нині готують педагогічні кадри для шкіл, де навчаються болгари.

Існує болгарський тижневик "Роден край", радіо - і телепередачі для болгар. З часу незалежності України створено Асоціацію болгарських національно-культурних товариств, до якої входять кілька організацій:

Товариство болгарської культури "Содружество" (м. Приморськ),

Товариство болгарської культури (м. Запоріжжя),

Київське т-во болгарської культури "Родолюбіє",

Товариство болгар "Алфатар" (с. Вільшанка),

Болгарське культурно-освітнє товариство (с. Тернівка),

Болгарське т-во ім. Кирила і Мефодія (м. Болград),

Кримське культурно-освітнє товариство (м. Сімферополь).

 

Тема 21. ЧЕХИ

 

Чехи (самоназва чеши) - основне населення Чехії. Чехи проживають також у Словаччині, Україні, США, Канаді та інших країнах. У світі чехів налічується близько 11 млн., з них близько 10 млн. проживає на території Чехії.

Чехи мають свою чеську мову, яка належить до західної підгрупи, слов'янської групи індоєвропейської сім'ї мов. Писемність чехів створена на основі латинської абетки.

Етнічна батьківщина чехів. Найдавнішими мешканцями території Чехії історики вважають кельтське плем'я боїв, від імені яких країна отримала назву Богемії (Bohemia - земля боїв). Про перебування кельтів на цих землях свідчать, зокрема, назви річок Лаба, Ізера та ін. Бої були винищені або вигнані з цієї землі германськими племенами, що просувалися на південь.

В перші століття н. ч. тут проживали германські племена маркоманів, що належали до плем'яного союзу свевів. Сюди ж пересунулося германське плем'я квадів. Дехто з чеських дослідників вважає, що бої й маркомани були слов'янами, однак археологи вбачають у них представників кельтської й германської культур. Історики вважають, що ці племена в середині V ст. відійшли з цих земель разом з військом Атіли.

В V-VІ ст. тут проживали слов'янські племена. Акад. В. Пічет стверджує, що чехи були автохтонним населенням цих земель, яке частково асимілювалося кельтами і складало первісну етнічну основу Чехії. Адже увесь лівий берег Дунаю був заселений слов'янами, отже було б помилково вважати, що слов'яни прийшли сюди лише в V ст. (История Чехии).

За писемними джерелами, вождем цих слов'ян був воєвода Чех, який поселив свої племена в місцевості навколо гори Ржип. За народними легендами, Чех був одним з трьох братів київської легенди про Кия, Щека (Чеха) і Хорива. Велесова Книга називає їх синами прабатька Ора, і датує їх життя ще VII ст. до н. ч. Пор. також згадану вище польську легенду про Чеха, Леха і Руса.

Про розселення слов'янських племен повідомляє чеський хроніст Козьма Празький (1039-1125). Чехи, найчисленіші і найсильніші серед цих племен, займали центральну частину країни - нижню і середню Влтаву. По середній течії р. Огри їхніми сусідами були лучани. На лівому березі Лаби жили лемузи, а також дечани, літомержиці. На півночі на правому березі Лаби жили пшовани, а на схід від них хорвати (у верхів'ях Ізери). На схід від чехів жили злічани, а на півдні - дудліби. На південь від усіх цих племен аж до Дунаю жили споріднені чехам морави.

Чехо-моравські племена об'єдналися в VІІ ст., утворивши союз племен, який очолив вибраний вождь Само (623-658) для успішної боротьби з аварами. Само також воював із західними сусідами франками і дав відсіч королю Дагоберту. Після смерті Само союз племен розпався.

В VІІ-ІХ ст. чесько-моравські племена вели постійні війни з франками. Князь Моймир (818-846) прийняв християнство в 845 в Рєзні (Реґенсбург), приєднав до своєї держави Словакію (між Дунаєм і Гроном), а його племінник Ростислав (846-870) продовжив слов'янську об'єднавчу політику і звільнився від посягань германського короля. Він зміцнив обороноздатність країни, побудував численні укріплення, збудував місто Велеград, зробивши з нього столицю. Ростислав намагався створити слов'янсько-християнську церкву, і в 863 р. до нього з Македонії приїхали Константин (Кирило) і Мефодій для проповіді християнства.

Німецьке духовенство протестувало проти богослужіння слов'янськими мовами, стверджуючи, що воно може здійснюватися лише латинською, грецькою і єврейською мовами. Однак і в Венеції, куди звернулися Константин і Мефодій з проханням посвятити їхніх учнів, поставилися негативно до богослужіння слов'янськими мовами. Після смерті Константина (в посвяті - Кирила), Мефодій у Римі добився дозволу проповідувати слов'янською мовою і був посвячений у сан архиєпископа Паннонії (871 р.).

Постійна боротьба з німецькими феодалами і їхніми католицькими церковниками тривала доти, доки князь Святополк активними військовими діями добився зовнішньополітичної незалежності Великоморавського союзу племен. Дітмар Мерзебургський писав, що він приєднав також і поляків. Однак, в результаті підступних інтриг німецького католицтва, влаштованих Віхінгом проти Святополка, Чехія втратила церковну незалежність, слов'янська мова була ліквідована, що пришвидшило розрив між західними і південними слов'янами.

На початку ІХ ст. на Дністер і Дунай просунулись племена мадьяр і, розгромивши Великоморавський союз племен, спрямували свої спустошливі походи на германців.

В Х ст. чеський князь Болеслав І об'єднався зі своїм ворогом германським конунгом Оттоном І і разом розбили мадьяр в битві на р. Лехі. В результаті цієї війни Моравія з частиною Сілезії у верхів'ях Одри і з Краковом була приєднана до Чехії. Болеслав був жорстоким воїном, за що отримав прізвище Укрутний (жорстокий). Болеслав видав свою дочку Дубравку заміж за польського короля Мєшка, чим сприяв християнізації та посиленню латинізації Польщі.

В Х-ХІ ст. відбуваються процеси феодалізації Чехії, дружинники і католицьке духівництво отримує величезні земельні маєтки, посилюється латинізація і онімечення чехів. З 1158 р. Чехія стає королівством, князь Владислав ІІ урочисто коронований. З цього часу королівська корона наслідується в роді Пржемисловичів.

Спочатку багаті чехи міняють ортодоксальну форму християнства на католицьку. Далі в католицьких монастирях з'явилися німецькі колоністи. Це були переважно німецькі рицарі, духівництво, купці, рідше - ремісники, селяни.

Серед чеських феодалів поширюються німецькі звичаї та мова. Починається переслідування тих, хто ще був слов'янським патріотом. Багаті чехи соромляться рідної мови, читають німецькі книги, наслідують німців у всьому, ганьблять тих, хто був прихильним до рідної культури. Німецькі колоністи отримували привілеї у всьому і стали панівним етносом у Чехії. До кінця ХІІІ ст. ті, хто не відрізнявся стійкістю характеру, вже були повністю онімечені, хоча зрідка ще були слов'янські королі. А з ХIV ст. їх стали обирати вже з чужих земель, переважно з Німеччини.

Король Карл (1346-1378) підняв Чехію до розквіту. Будучи королем Чехії (під ім'ям Карла І), в результаті своєї активності, він скоро був обраний імператором Священної Риської імперії германської нації (уже отримав ім'я Карла IV). Чехія стала центром цієї імперії. Його коронація відбулась в Римі в 1356 р. Одразу він опублікував т. зв. Золоту буллу про порядок обрання імператорів. Він став ініціатором відкриття Празького університету (1348), забудови міст величними архітектурними спорудами, побудував знаменитий кам'яний міст через р. Влтаву, який існує донині, однак онімечення країни продовжувалось. Карл сам давав німецькі назви містам і замкам, він знищив останні залишки давньочеського земства. Водночас наділив католицьке духівництво величезними маєтками. Надмірна розкіш, розбещеність цих "пастирів" стала причиною Гуситських війн. Сам же імператор і спонукав країну до розпаду, розподіливши її землі між членами своєї сім'ї.

Ян Гус (1369-1415) - професор Празького університету, народився на півдні Чехії, в м. Гусинець у селянській родині. Вивчився в цьому ж університеті на бакалавра і отримав вчену ступінь магістра вільних мистецтв. З 1398 р. він став викладати в Празькому університеті, був спочатку деканом філософського факультету, а згодом - ректором. Ян Гус був прихильником англійського реформатора Віклефа, який критикував основні догмати католицького віровчення, заперечував сучасну йому організацію церкви, звинувачував безмежну розгнузданість і антилюдську діяльність духовенства і особливо засуджував право духовенства на приватну власність. Ян Гус захищаючи вчення Віклефа, водночас ставився критично до деяких його думок.

В 1402 р. Ян Гус, викладаючи в університеті, водночас став проповідником у Віфлеємській капелі, де проповідь велася чеською мовою.

Кафедра цього собору стала його політичною трибуною. Другом і однодумцем Гуса був Ієронім Празький, який і познайомив Гуса з ідеями Віклефа. Серед придворних було багато прихильників Гуса. Королева Софія була його духовною дочкою і відвідувала його проповіді. Король Вацлав також приймав його. Їм подобалось, що Гус наполягав на бідності духовенства, як було в первісній християнській церкві. Вони сподівались, що відчужені в духовенства маєтки перейдуть до їхніх рук. В цей час католицька церква перебувала у великому розколі, виникло "двоєпапство" (папа в Римі і папа в Авіньйоні), обидва папи взаємно проклинали один одного. Тому королі європейських держав вирішили покласти край розколу і реформувати церкву. В 1409 р. король надав пріоритети чеським студентам у Празькому університеті перед іноземцями. Німці запротестували. Король послав озброєний загін в університет, після чого кілька тисяч німецьких магістрів і студентів залишили Прагу й заснували Лейпцігський університет за зразком Празького.

Ян Гус став ректором національного Празького університету. Німці лютували на Гуса, вбачаючи в ньому загрозу своїй імперії. Вище духівництво відкрило справу в папській курії проти Гуса, звинувативши його в єресі. В 1410 р. архієпископ Збинек Заяць наказав спалити понад 200 гарно прикрашених, ілюстрованих книг Віклефа. Другого дня вся Прага виспівувала пісеньку про те, як Заяць спалює книги, не знаючи, що в них написане - це був натяк на безграмотність архиєпископа, який дійсно не вмів читати. Король Вацлав вимушений був відшкодувати гроші власникам спалених книг. Гуса викликали до Риму. За його відмову з'явитися в Рим, його відлучили від церкви. Розгорілась справжня війна між церковною й світською владою. Король відібрав у духовенства їхні скарби й відвіз їх до свого замку, заявивши, що за світські справи ніхто не може бути притягнутий до церковного суду. Папа був змушений припинити справу проти Гуса. В 1412 р. Гус відкрито порвав з католицькою церквою. Причиною стала безсоромна торгівля індульґенціями, яку здійснювали папські леґати - прощенням гріхів розпутникам, убивцям та іншим злочинцям.

До речі, і нині, з нагоди 2000-літнього ювілею Ісуса Христоса, папа римський знову торгує індульґенціями: "Діставши (за гроші, звісно) індульґенцію, віруючий католик отримує звільнення від страждання в пеклі або в чистилищі на місяць, рік, або навіки [залежно від суми, яку він заплатив - Г. Л.]. У рішеннях сучасного Ватикану індульґенції названо "явищем, що знаменує ювілейну подію" Як і колись, папські вояжери після тривалої перерви почнуть бадьоро торгувати найкращими райськими місцями в потойбічному світі. Спеціальна папська енцикліка визнає, що в минулому існувало зловживання індульґенціями. Через це, можливо, віруючі поставляться до них негативно. Папа пояснює, що індульґенції треба поєднати з покаянням і причастям, повернути украдене (відшкодувати збиток), ну і молитися, молитися та інше... Але торгувати індульґенціями, за переконанням папи, все ж потрібно" (Дулуман Є. Ювілей - дослівно "баранячий ріг" // Сварог. - № 10, 2000).

Так от, ще Ян Гус з Ієронімом влаштували всенародний диспут про шкідливість індульґенцій і зловживання католицької церкви, під час якого й почалися перші страти - трьох студентів, які брали участь в диспуті було обезглавлено. Похорон юнаків перетворився в грандіозну демонстрацію протесту.

Тоді вже й король Вацлав IV відмовився захищати Гуса і його було вислано на південь Чехії, де вчений створив свої 15 трактатів, переклав чеською мовою Біблію, створив орфоґрафію чеської мови, чим дав прекрасну зброю чеським селянам проти католицької церкви і феодального гніту. Ієронім в 1413 р. здійснив подорож на схід: Краків, Литву, Вітебськ, побував у Білорусі й Пскові. Він виступав перед керівниками держав і їхніми придворними, перед вченими маґістрами і перед народом з проповідями про чеську реформацію.

Популярність ідей Гуса зростала. Тоді імператор Сиґізмунд викликав Яна Гуса в Констанцу, пообіцявши йому охоронну грамоту, але обдурив і кинув його в тюрму. За ним слідом поїхав його друг Ієронім. 5 липня 1415 року Яна Гуса спалили на вогнищі, а його останки викинули в Рейн, щоб не лишилось сліду. Ієроніма Празького спалили 30 травня 1416 р. Ці страти глибоко схвилювали чехів. Навіть феодали послали протест Констанцькому собору проти "спалення справедливого священика". Празькі міщани громили будинки противників Гуса. Гусити захопили ряд церков і шкіл, що належали німецькому католицтву.

Михайло Іванченко присвятив свій вірш Яну Гусу:

Липневий день п'янів у липоцвітті,
Коли юрма, немов брудна ріка,
Пливла по бруку в місті перегрітім
Карать за чистоту єретика.
"Як смів назвать господарем тут чеха?" -
Волала гнівно патолоч тупа,
А інквізитор, спритний пустобреха,
В'язав вже Яна Гуса до стовпа.
І підкидав в'язки сухого хмизу,
І підкладав вогонь швидкий з-під низу,
Щоб рідну віру чехів спопелить:
"Рома локута - кауза фініті!"
Та правда не згоряє в цьому світі,
Вогнем лише гартується щомить.


Гуситські війни тривали в Чехії ціле століття. В 1485 р. в Чехії оголошена свобода віросповідань, але війни і повстання дуже ослабили країну. Народ збіднів від податків і поборів. Королівська влада Фердінанда І знищила народне самоврядування: всякі народні збори мали відбуватися тільки в присутності державних чиновників.

В другій половині ХVІ ст. знову панує в Чехії німецький етнічний елемент, починає поширюватися лютеранство. Королівський двір чисто німецький. Для відновлення католицтва в Чехію викликаються монахи ордену єзуїтів, що особливо відзначалися підлістю і шпигунством. Тоді чеська аристократія підняла народ проти короля. Єзуїти були вигнані з країни. Почалася війна (1620) короля Фердінанда Габсбурга з чеськими повстанцями. Однак, битва на Білій горі закінчилась поразкою чехів. Тут імператор Фердінанд збудував храм на честь своєї перемоги і торжества католицтва.

Чеська народна пісня оповідає про це: "Буря! Що ж ти не потрясеш цього храму? Вихор! Чого ж ти не рознесеш його? Народ! Що ж ти не змиєш з себе пляму безчестя славною битвою? Та даремний цей заклик! Гора спить мертвим сном, і храм непорушно стоїть на ній, не боячись ні вітрів, ні бур!". Почались жорстокі страти всіх повстанців, страчували чеських вчених, лікарів, видатних діячів. Голови і частини тіл четвертованих вішали на кілках для залякування народу.

Фердінанд наказав усім учасникам повстання признатися і дав їм слово, що не буде їх страчувати, а тільки відбере майно. Призналися лише 728 дворян. Після цього 32 тисячі чеських родів змушені були залишити майно і батьківщину і назавжди виселитися з Чехії.

Знову почалася примусова католизація. Тих, хто сповідував ортодоксальне християнство чи лютеранство, не хрестили і не вінчали. Празький університет і шкільна освіта знову перейшли в руки єзуїтів.

Національно-просвітницькі заклади з'явилися в Чехії в кінці ХVІІІ ст. Було створено "Королівське товариство наук", "Землеробське товариство", яке видавало книжки для народу чеською мовою. В театрі, поруч з німецькими, почали помалу ставити й чеські п'єси. Діячі чеського національного руху протестували проти заходів Габсбургської адміністрації щодо вживання німецької мови в судочинстві й державних установах. В 1792 р. в Празькому університеті відкрилась кафедра чеської мови.

Чехи вітали наполеонівські війни, бо вбачали в них можливість визволитися з австрійського іга (История Чехии, с. 115). Однак, надії виявились марними, чеське відродження і далі відбувалось в умовах жорсткого поліційного режиму Австрії.

В 1835-1838 рр. Юнгманн написав "Словник чеської мови, старої і нової", що став основою для розвитку літературної чеської мови. Цікавою постаттю чеського відродження був славіст Вацлав Ганка (1791-1861), якому приписують підробку Краледворського і Зеленогорських рукописів, які він зробив, вірогідно, з добрими намірами - з метою пробудження свого народу до національного відродження. Так цими працями захоплювалися півстоліття, поки в кінці ХІХ ст. Ян Гебауер не звинуватив Ганку в підробці цих рукописів і доводив це з допомогою філологічного аналізу.

Відомою постаттю чеського відродження був Франтішек Палацький, вчений, історик, засновник видавництва "Чеська Матіца", яке видавало національно-патріотичні книги, проводило інші загальнонародні заходи, спрямовані на відродження нації.

Вченим зі світовим ім'ям був Павел Шафарик - словак за національністю, він понад 20 років вчителював, а вільний час віддавав науці. Так, Шафарик є першовідкривачем ідеї слов'янської спільності.

Перша його праця була написана німецькою мовою "Історія слов'янської мови і слов'янської літератури по всіх говірках" (1826). Далі була "Історія південно-слов'янської літератури" (1831), праця про сербську мову, в якій він доводив відмінність сербської етнічної мови від штучного сербсько-церковного її варіанту. Найголовнішими його працями є "Слов'янські старожитності" (1837), написана чеською мовою, а також "Слов'янське народознавство" (1842). В останній книзі вміщена етноґрафічна карта слов'янського світу, про яку Станко Враз писав: "карта Шафарика створює більше патріотів, ніж могла б створити література".

Видатною постаттю був також словак Ян Колар, який написав поему "Дочка Слави", де проголосив ідею єдності слов'ян. Саме ця поема принесла йому славу основоположника літературного "панславізму" (пор. також Шаянове "пан-арійство"). Він також створив кілька підручників для чеських і словацьких шкіл.

1848 рік був в історії Чехії визначальним - вперше зі зброєю в руках народ піднявся проти іноземного поневолення. Лише з розпадом в 1918 р. Австро-Угорщини, утворилася Чехословацька республіка. В 1993 р. вона поділилася на Чехію і Словакію.

В Україні чехів, за переписом 1989 р. - 9 122 чоловік. З них чеську мову назвали рідною 35,5 %, українську - 30,7 %, російську - 32,4 %. Національно-культурні товариства чехів активно діють на Львіщині, Волині, Закарпатті, Рівненщині, Одещині.

 

 

Тема 22. ГРЕКИ

 

Грeки - самоназва eллінес - основне населення Греції, належать до індосeрeдзeмноморської раси вeликої європоїдної раси. Дeякі північні групи греків налeжать до балкано-кавказької раси. Крім своєї країни, греки також мешкають у Туреччині, Грузії, Росії (Краснодарський Край), у Єгипті, США, Південній Америці. Сучасні греки сповідують переважно ортодоксальне (православне) християнство, є спроби відродження етнічної релігії (громада в Афінах, очолювана Власісом Рассіасом, грецький язичницький журнал "Дііпетес").

Назва eлліни, що впeршe зафіксована в VІІ ст. до н. ч., пeрвісно стосувалась плeмeні, якe мeшкало в Eлладі (область в Фeссалії) і поширилась на всe грeкомовнe сeрeдовищe. Назва грeки пeрвісно стосувалась плeмeні, що мeшкало в Північній Грeції біля гори Грайя (в Бeотії) і на острові Eвбeя. Ця назва була запозична римлянами і поширилася на всіх мeшканців Грeції.

Мова, якою розмовляють сучасні грeки, новогрeцька, що складає окрeму гілку індоєвропeйської сім'ї. Сучасна мова грeків поділяється на чотири діалeкти: північно-східний і північно-західний, півдeнно-східний і півдeнно-західний.

Eтногeнeз грeків, досліджeний істориками, сягає ІІ тис. до н. ч., коли почала формуватися людність півдня Балканського півострова. До цього часу тут мeшкало місцeвe насeлeння пeлазгів, якe було асимільованe прийшлими плeмeнами іонійців, ахeйців, eолійців, дорійців та ін., що пeрeсeлилися на півдeнь Балканського півострова, оcтрови Eгeйського моря та західнe узбeрeжжя Малої Азії.

Ахейці - мешканці Фесалії, що в Середній Греції, в ІІ тис. до н. ч. заселили Пелопонес і острови Егейського моря, а в ХІІ ст. до н. е. були витіснені дорійцями (також грецькими племенами) до Малої Азії, Кіпру, Корінфу. Фесалія увійшла до складу сучасної Греції в 1881 р.

Іонійці розселилися на півночі, заснувавши ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Це їм приписують будівництво Тіри, Ольвії, Пантікапею, Феодосії, Фанагорії.

Еолійці також мешканці Фесалії, але східної її частини. В результаті міжусобних війн цих протогрецьких племен миролюбні хліборобські племена пелазгів були змушені мігрувати в Подунав'я, Придніпров'я та в Італію до своїх прародичів, які переселилися туди

раніше.Загальногрeцька культурна єдність склалася в рeзультаті тривалої колонізації цих зeмeль нe ранішe VIII-VI ст. до н. ч.

Етнічні звичаї греків

Етнічні звичаї греків, у світовій літературі, можливо, описані більше, ніж звичаї будь-яких інших народів. Тому ми лише побіжно згадаємо головні риси давньогрецької культури та релігії.

Греки, як пишуть давні автори, "в роках зберігали згоду з Сонцем, і Місяцем, і Зірками". Так, Гесіод подає вчення про грецький астрономічний календар: "Починай жнива, коли Плеяди сходять, а оранку, коли вони збираються заходити. Коли Сіріус над головою - рубай дерева. З'явиться увечері зірка Арктур - підрізуй виноград. Оріон і Сіріус виходять на середину неба - збирай виноград. Через 50 днів після сонцеворота можна везти товари морем на продаж... Із заходом Оріона і Плеяд - рік завершено" (за Климишиним. Календар і хронологія. - М., 1994).

За цим вченням, жнива слід починати в час першого сходу Плеяд (в часи Гесіода для широт Греції це випадало близько 12 травня), а коли Плеяди на світанку заходять (початок листопада), настає час оранки. В кінці лютого, коли увечері з моря піднімається зірка Арктур, слід підрізати виноградні лози. Назви місяців у греків походили від назв свят, які відбувалися в цих місяцях.

Греки вважають, що веселість і радість приносять задоволення самим Богам. На думку Платона: "Самі Боги встановили для смертних свята заради відпочинку від трудів".

Під час великих свят припинялися всі війни. Усі учасники обрядів вдягали вінки зі священних дерев: лавр, мирт, дуб. На честь Богів влаштовувались змагання: Олімпійські ігри, конкурси поетів, музикантів, співаків. Переможців нагороджували лавровими вінками. На честь Посейдона - сосновий вінок (святкували поперемінно - один рік навесні, наступний рік влітку). Поетів віншували вінком з плюща. Учасники свят вдягалися у білі хітони.

Великі Діонісії відбувалися в березні. Діоніса вшановували в різних місцевостях, починаючи з грудня (сільські Діонісії), в січні (Ленеї), в лютому (Анфестерії). Але Пісістрат впровадив загальне свято в давньому значенні Діоніса як Бога творчості, коли на перше місце виступає не стільки виноробство, скільки поезія. Викопували амфори з вином, які зимували в землі і проводили змагання поетів, піснярів на честь Діоніса.

Маслини у всі віки були для греків священними деревами. Їх не можна рубати ні в час війн, ні в час інших лихоліть. Легенда про Маслину: Посейдон, бажаючи показати народові свою силу, вдарив своїм тризубцем у скелю - і потекло джерело морської води.

Тоді Паллада показала людям, що не сила, а добро - вищий прояв Божественності - і на цьому місці виросла маслина. Маслини - це дерева долі. Оливкове масло з цих дерев вручали в красивих амфорах як приз переможцям змагань.

На початку квітня відбувалися Дельфінії - проводи мореплавців з товарами. Вшановували Гермеса - опікуна торгівлі й морських шляхів. Дельфінії також присвячувалися Аполону. А в жовтні Піанопсії - завершення мореплавства. Урочистий хід, який очолює хлопчик (умова - щоб обидва з батьків були живі), він несе маслинову гілку обвішану плодами, булочками, глечичками з єлеєм, медом, вином. Ця процесія йде до храму Аполона. Гілка, яку несе хлопчик називається "іресіона". Ця іресіона прикріплювалася до стіни будинку і зберігалася до наступного свята Дельфіній.

Гестія - Богиня домашнього вогнища. Тому й приказка є: "Починати з Гестії". Порівняймо наше "Починати від пічки". Саме з родинного вогнища починається шлях людини у життя. Існував звичай обносити новонароджену дитину навколо печі, показуючи Гестії. Гестія - жіноче начало сім'ї, а Зевс-огорожа стояв біля свого вівтаря на подвір'ї. Одружувалися в січні, а в жовтні народжувалися діти - разом з врожаєм поля і врожай родини. Тут греки показують приклад єднання людини з природою.

Якщо весілля не могли справити в місяць гамеліон (присвячений Богині Гері), то треба було починати в будь-який інший місяць на Повню (пор. у слов'ян навпаки - одружувались на Молодику, щоб родина зростала). Починалось весілля урочистими очисними обрядами і жертвоприношеннями. Вранці в день весілля батько молодої приносить пожертву Зевсу (Творцю) і Гері (Потворниці), а також Артеміді (Рожаниці) та іншим Богам, покровителям юності. Потім відбувалось омовіння молодих (у купіль додавали джерельну воду). Молоді були в найкращому весільному одязі - білому, вишитому золотими меандрами. Будинок прикрашали лавром та маслинами. Після церемонії вінчання, коли молодий віз наречену до своєї хати, мати дівчини йшла поперед їхньої колісниці з палаючим факелом, запаленим від родинного вогнища. На порозі будинку їх зустрічала мати молодого також із факелом в руках. Молодих посипали ласощами і зерном.

Гермес в Аркадії - Бог покровитель тварин. Це він, за легендою, викрав з Олімпу стадо корів і дав його людям (подібно викраденню вогню Прометеєм). Гермесу віддавали честь пастухи. Схожий міф є в Україні та в Литві про викрадення Велесом небесних корів. Гермес винайшов музичний інструмент - ліру, як і Велес сопілку (варіант - гуслі), щоб нею пастухи вшановували німф. Аполон украв у Гермеса стадо, а потім обміняв його у нього на цю ліру. Відтоді ліра нележить Аполону. А подібний Велесу, Бог Пан - опікун лісових звірів грає на сопілці (грецьке spirinha).

Сьогодні Греція найбідніша з країн, які входять у Європейський Союз. Період її найвищого розквіту, коли Грецька держава простягалася від Італії до Індії (IV ст. до н. ч.), минув. Нині найкрупніше місто Греції - Салоніки (давня назва Фесалоніки), має населення 710 тис. На кордоні Македонії й Фесалії височить знаменита гора Олімп (2917 м), що є найвищою точкою країни. Звідси, за легендами, Зевс метав громовиці, тут жили давньогрецькі Боги.

На Пелопонесі за 150 км від Спарти ще й нині є руїни Олімпії, місця, де в 776 р. до н. ч. вперше проводились Олімпійські ігри. Є й стадіон, де за грецькими міфами, Геракл змагався з Аполоном. На Акрополі в Афінах цікавою пам'яткою є Парфенон - мармуровий храм Богині-Діви Афіни. Він за свою історію побував і покоями коханки одного з імператорів, і християнською церквою, і турецькою мечеттю (тоді його доповнили мінаретом). На початку ХІХ ст. посол Великобританії вивіз із руїн цього храму цінні статуї Богів, які нині слід повернути Греції.

На північний захід від півострова Аттики простягається гірська країна Парнас. Тут, у Священному Гаю мешкали 9 муз, тут розважався Пан зі своїми супутниками Сатирами. Саме тут знаходиться і найзнаменитіша Святиня Дельфійська з відомим у всьому античному світі оракулом. Сюди прилітали два орли Зевса, а Омфал - "пуп землі" - вважається точкою дотику Божественного і Земного начал. Давні міста-держави жертвували цьому храму найбагатші дари, намагаючись перевершити один одного. Сюди в Святиню Артеміди-Рожаниці "гіперборейські діви" зі Скіфії-України несли й свої коштовні дари, загорнуті в пшеничну солому (Див.: Лозко Г. Іменослов, с. 128, 135).

Дельфи розміщені за 176 км від Афін - сучасної столиці Греції. Унікальне природне явище в Дельфах - це загадкові димоподібні випари, що піднімаються з ущелини вгору, утворюючи зображення дивовижної форми. За цими газовими випарами піфії (жриці-пророчиці) читали майбутнє і давали поради навіть великим царственним особам. Жриця, як правило, була жінкою понад 50-літнього віку, що було ґарантом її доброчинності. Ці пророцтва справляли вплив на поведінку людей і долю народів.

За порадою оракула, вождь колоністів Візаст із грецького м. Мегара, близько 660 р. до н. ч. заснував місто Візантію, яке мало стати великим "царственним" містом (з 330 р. до н. ч. воно відоме як Константинополь - столиця Римської імперії, потім держави Візантія, а з 1453 р. до 1923 р. - столиця Османської імперії, перейменоване турками в Істамбул - Стамбул). Це місто в нашій давньоруській літописній традиції називається Царгород. Що ж, нам, сучасним жителям Землі, залишається сподіватися, що піфія бачила якесь ще невідоме нам, величне майбутнє цього "царського" міста - можливо, значно більше, ніж роль столиці міжконфесійних та міжетнічних війн.

Другим знаменитим храмом, який діяв подібно до Дельфійського, був храм Аполона Піфійського. Однак, уже в 381 р. імператор-християнин Феодосій І знищив цей храм, оголосивши етнічну грецьку релігію (еллінізм) протизаконною, а скоро за цим, у 394 р. він заборонив і Олімпійські ігри, які вважалися язичницькими "ігрищами". Так почався поступовий наступ глобальної культури на етнічну культуру Греції.

Грецька колонізація України та формування сучасної грецької діаспори в Україні має свою історію. Давня експансія греків на терени України відома в історичній науці як "грецькі міста-колонії" Північного Причорномор'я ще за скіфської доби (середина І тис. до н. ч.-VІ cт. н. ч.). Це міста Тіра (на правому березі Дністровського лиману), Ольвія (Бузький лиман), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Німфей та Тірітаку на узбережжі Боспору Кімерійського (нині Керченська протока), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії) та Херсонес Таврійський. Однак, найдавнішою грецькою колонією вважають поселення на о. Березань (поблизу сучасного м. Очакова). Ці колонії з часом були перетворені на самостійні рабовласницькі поліси. Відомо також, що довгий час тут разом з греками проживала й місцева скіфо-сарматська і слов'янська людність.

Друга нова хвиля грецької еміґрації в Україну пов'язана з подіями кількох війн, які вели Росія і Туреччина за Південноукраїнські землі. Ці переселення тривали в цілому 44 роки (1768-1812).

В результаті російсько-турецької війни 1768-1774 рр. почалися перші переселення. Це були грецькі солдати й офіцери (8 добровольчих батальйонів), які воювали з турками на боці російської армії. Після закінчення війни вони привезли свої родини (кілька тисяч чоловік), які за мирною угодою мали право протягом року переселятися на територію України. Тут був сформований грецький батальйон (Балаклавський), який ніс прикордонну службу на узбережжі Кримського півострова.

Грецькі громади були створені в Керчі, Єнікале, Таганрозі, Херсоні. Коли Кримське ханство потрапило під владу Османської імперії (1775 р.), православні греки, тікаючи з Криму, оселялися в Приазов'ї, де заснували м. Маріуполь та ще 23 грецькі поселення.

З самого початку грецька національна меншина України складалася з двох етномовних груп: греків-еллінів (новогрецький діалект) і греків-татар, які довгий час жили поруч з кримськими татарами та перейняли їхню мову (тюркський діалект).

Маріуполь і навколишні села Сартана, Чермалик, Каракуба, Нова Каракуба, Стиля, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Малий Янисоль, Чердакли, Ялта й Урзуф (всього 12 сіл) заснували греки-елліни. Інші 10 сіл заснували греки-татари: Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешеве, Богатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Мангуш. Пізніше навколо цих грецьких поселень почали селитися й інші греки.

В Маріуполі та навколишніх селах ще на початку ХІХ ст. проживало найбільше греків - 11,5 тисяч жителів. Маріупольська грецька громада з давнього часу вважалася найчисельнішою серед інших громад.

Друга російсько-турецька війна 1781-1791 рр. стала причиною ще одного масового переселення греків, але цього разу - на Одещину в район містечка Олександрівка. Грецькі колоністи в Одесі змішалися з місцевими торгівцями і досягли значних успіхів у міжконтинентальній торгівлі. Греки на початку ХІХ ст. складали великий відсоток купецького стану м. Одеси.

Після перемоги над Туреччиною в 1812 р. Бесарабія увійшла до складу Російської імперії. Тоді грецькі громади поповнились Ізмаїльською й Акерманською грецькими общинами. Звичайно, внаслідок співжиття з місцевими етнічними спільнотами частина греків була асимільована численнішими сусідами.

За радянських часів життя грецької нацменшини, як і життя інших нацменшин (кримських татар, вірменів, болгар та ін.) було значно ускладнене сталінськими репресіями та депортаціями. Так, з Криму було виселено 14,7 тис. греків.

В останні роки спостерігається зменшення грецької національної меншини на теренах України - вони переселяються до інших країн СНД, а також до своєї етнічної батьківщини Греції. В 1989 р. греків в Україні налічувалось 98 594 чол. За незалежної України життя грецької спільноти в Україні дещо пожвавилось. Відкриття грецьких навчально-освітніх закладів, впровадження курсів новогрецької мови в середніх та вищих навчальних закладах, підготовка викладачів для грецьких шкіл (Маріупольський гуманітарний інститут та Донецький університет) наочно показали турботу Української держави про національні меншини.

В Маріуполі, Криму й на Донеччині існують радіо- і телепередачі новогрецькою мовою. Створена також Федерація грецьких товариств України, яка представляє етнічні інтереси грецької національної меншини.

 

Тема 23. ТЮРКСЬКІ ЕТНОСИ: ТАТАРИ, КРИМЧАКИ, КРИМСЬКІ ТАТАРИ, ГАҐАУЗИ

 

Татари - самоназва татар, є основним населенням Татарії, а також проживають в Башкортостані, Удмуртії, Мордовії, Чувашії, Україні. Етнонім татар - монгольського походження, вперше зафіксований в 732 р. Татарська мова сформована на основі казансько-татарського діалекту з включенням рис мишарського наріччя.

Мали свою досить давню писемність - тюркську руніку, яку міняли протягом останнього тисячоліття кілька разів: з Х ст. до 1927 р. - арабська графіка, з 1928 до 1939 - латинська, з 1940 - російська. За віросповіданням татари переважно мусульмани-суніти. В Україні за переписом 1989 р. татар проживало 86 875 чоловік, переважна більшість яких зосереджена в містах Донецької, Луганської областей та в Криму.

Кримчаки - самоназва кримчах, етнічна група з досить неясним етнічним походженням, яка розселена в Криму (Сімферополь, Євпаторія) і складає всього близько 1 тис. чоловік. Вперше як окрема субетнічна група під назвою кримчах відома в 1844 р. Кримчаки переважно російськомовні, з них лише 35 % вважають рідною мовою кримсько-татарську. З якихось незрозумілих причин ця група відділяє себе від кримсько-татарського етносу.

Я. Дашкевич пише про кримчаків: "Етногенез не ясний: імовірно, первісне ядро - хазари, які прийняли юдаїзм; до них пізніше приєдналися інші елементи (єврейські, татарські). Це частково підтверджують антропологічні дані" (Етнічний довідник, т.2, с. 68). Кримчаки мають староєврейські релігійні обряди, які, вірогідно, найбільш красномовно з'ясовують етнічність цієї невеликої етнічної спільноти, але їхня релігійно-обрядова традиція суттєво відрізняється від інших груп юдейського віросповідання.

Кримські татари - самоназва крим татарлар, яку нині часто замінюють на кримли, що означає кримці, кримчаки, мешканці Криму. Поширена думка, що кримські татари є автохтонами Криму, однак, такі твердження науково необґрунтовані. Вони прикочували до Криму в середині ХІІІ ст. разом з монголо-татарами. Кримські татари зберігали свої етнічні вірування шаманізму-тенґріанства (за ім'ям верховного бога Тенґрі) до ХIV ст. Нині вони сповідують іслам і мають дуже розгалужену систему релігійних закладів, які підпорядковуються Духовному правлінню мусульман Криму.

Елементи кочового способу життя зберігалися в кримських татар аж до середини ХVІІІ ст. Їхні набіги на Україну, Польщу, Росію, Литву, Молдавію, Угорщину в пошуках наживи та захоплення полону (людей, яких вони перетворювали на рабів) досягали навіть до Данії.

Кримські татари мають полігамну сім'ю (багатожонство) та патріархальний уклад життя. Правова система будується на основі домусульманського звичаєвого права "тере" і мусульманського "шаріату", зберігається "кровна помста" (там же, с. 128).

Кримсько-татарський етнос в часи радянської влади неодноразово переживав періоди свого відродження і періоди занепаду. Так, в 1944 р. з Криму було депортовано 183 155 кримських татар. Цілий народ було звинувачено в "державній зраді" на користь німецьких окупантів. В 1954 р. після введення Криму до складу Української РСР, кримські татари були реабілітовані. Однак, питання про кримських татар постало знову вже за незалежної України. Воно ускладнюється не стільки реальними можливостями держави, скільки й тим, що національний рух кримських татар співпрацює з російськими прокомуністичними силами Криму (там же, с. 131).

В розв'язанні кримсько-татарської проблеми з часу незалежної України допущено чимало прорахунків. Українська держава прагне відновити історичну справедливість щодо кримських татар, які були депортовані радянською владою, тобто фактично виправити помилки чужої держави. Однак, по всьому видно, що на це просто немає змоги. Виникає цілий ряд інших проблем. В першу чергу, поспішне надання автономії Криму породило загрозу російсько-прокомуністичного сепаратизму в Криму, по-друге ускладнюються проблеми місцевих кримських українців, яких нині аж ніяк не менше, ніж кримських татар. Всі ці особливості кримського реґіону перетворюють його на якусь "конфліктогенну" зону.

Попри всі ці складнощі, культура кримських татар нині відроджується: створені кримсько-татарські освітні заклади, кадри для яких готують Сімферопольський університет та Сімферопольське педагогічне училище, видаються газети, журнали, підручники, створені кілька національно-культурних товариств.

Гаґаузи - також тюркський етнос, що належить до середземноморської раси великої європеоїдної раси. Етнонім гаґаузи є самоназвою народу. Гаґаузи також не можуть вважатися автохтонами в Україні. Їхнє етнічне ядро знаходиться на території Молдови, де їх проживає 153,5 тис., в Україні - 32 тис. (переважно в Одеській, Запорізькій, Донецькій обл.).

Етногенез гаґаузів відбувався на території Болгарії, основним етнічним компонентом гаґаузів, на думку більшості етнологів, є тюркське кочове плем'я огузів, яке прикочувало на терени Болгарії, вірогідно, разом з болгарською ордою хана Аспаруха. Процес консолідації огузьких племен в Болгарії тривав аж до ХVІІІ ст.

Інші гіпотези про походження гаґаузів - від північно-тюркських племен печенігів, узів та куманів, які ще в доосманський період переселилися на Балкани, але якимось чином уникли болгарської асиміляції. На користь цієї версії говорить сама гаґаузька мова, яка належить до огузької лінґвістичної групи, до якої також входили мови узів та печенігів. Це також підтверджується і "гаґаузькою термінологією, яка ґрунтується на скотарській лексиці, характерній для їхніх давніх предків і не притаманній болгарам" (А. Пономарьов. Українська етноґрафія, с. 194).

Несподіваним для дослідників виявились релігійні уподобання гагаузів, які відрізнять їх від інших тюркських народів: гаґаузи сповідують ортодоксальне християнство ("православ'я"), хоча етнічна звичаєвість позначена тюркським впливом. Як пише Т. Клинченко: "Гаґаузи зберегли свою етнічну ідентичність у протистоянні ісламізації" (Етнічний довідник, с. 30). У зв'язку з цим висловлюють гіпотезу, що в процесі формування гаґаузького етносу брав участь і слов'янський етнічний компонет.

Разом з болгарами гаґаузи втікали від османського іга на північ, внаслідок чого заселили території Молдови й України, на території Болгарії залишилась дуже невелика кількість гаґаузів, тобто можемо сказати, що основна частина гаґаузів перекочувала, і загалом, їхня етнічна прабатьківщина невідома.

Гаґаузи досі не є однорідною етнічною спільнотою. Як повідомляє український етноґраф А. Пономарьов, вони складаються з двох етноґрафічних груп: так званих "болгарських" гаґаузів, які проживають в Україні, і "приморських", або "справжніх", - ближчих до грецького етносу, що проживають у Болгарії та Румунії (Пономарьов, с. 195).

Гаґаузьку мову вважають рідною 25 401 чол., російську мову - 5 478 чол., українську - 450 чол., інші мови - 638 чол. Проте, з кожним роком зменшується кількість осіб, які визнають гаґаузьку мову рідною.

Писемність гаґаузів була втрачена не відомо коли, і чи взагалі вона існувала, бо до 1957 р. етнос вважався безписемним, аж поки росіяни не склали гаґаузам писемність на основі російської графіки, як це вони робили й іншим, переважно, середньоазіатським народам.

Нині видавництво "Маяк" в Одесі вже розпочало випуск книг і підручників гаґаузькою мовою. Національно-культурне відродження гаґаузів розпочалося в незалежній Україні. В гаґаузьких і болгарських селах створюються самодіяльні народно-художні колективи, розвитку яких сприяють національно-культурні товариства.

 

Тема 24. ЄВРЕЇ

 

Євреї - загальна етнічна назва народу, що складається з багатьох етнічних спільностей та субетнічних груп. Самоназва народу на івриті - йєгудим. Загальна чисельність євреїв у світі - 14 млн. чол. Їхня держава мовою іврит називається Ерец-Ісраель, що означає "Земля Ізраїлю".

В своїй країні живуть 4 мільйони євреїв, а решта розселені по різних країнах світу. Більшість євреїв розмовляють мовами народів, серед яких живуть. Частина євреїв, що живуть у країнах Європи та Америки, користуються мовою ідиш. Офіційна мова євреїв Ізраїлю - іврит. Частина євреїв країн Середземномор'я - т. зв. сефарди - говорять мовою ладино (спаньойоль), близькою до іспанської. Євреї переважно сповідують свою етнічну релігію юдаїзм.

Етногенез, етнічна батьківщина та звичаї євреїв

За Л. Гумільовим, етнічні предки євреїв у ХV ст. до н. ч. - бродячі племена хабіру вторглися в Палестину і захопили територію біля р. Йордану.

Цей народ пережив усіх сусідів і загинув як етнічна спільнота під мечами Римської піхоти. Його загибель збіглася в часі з етнічною диверґенцією (розпадом) самого єврейського народу, коли фарисеї, саддукеї і єссеї "перестали відчувати свою етнічну спільність". Така думка російського вченого викликає безліч непорозумінь, оскільки єврейський етнос існує досі і зберігає поняття своєї національної ідентичності. За УРЕС (т. І, с. 603), сучасні євреї походять від давніх євреїв.

Отже, вивчаючи етногенез євреїв, не можна обминути, бодай коротко, історію семітів загалом, оскільки сьогодні в світі виникає чимало непорозумінь через ототожнення семітів виключно з євреями, звідси й неправильне тлумачення терміну "антисемітизм". Такі уявлення не відповідають дійсному стану речей, бо семітських народів є багато. Назва семіти походить від власного імені легендарного Сима - Ноєвого сина, якого давньоєврейська традиція вважає прабатьком багатьох народів.

Етнічними та культурно-мовними предками семітів були натуфійські афразійці, які ще за доби мезоліту населяли Сінайський півострів, Палестину, Зайордання та Сирію. До давніх семітів належали такі народи: аккадці в Месопотамії, ханаанейські племена, фінікійці, давні євреї Сирії та Палестини, моавітяни і амонітяни в Зайорданні, що з середини І тис. до н. ч. були відомі під загальною назвою арабів. Археологи визначають пам'ятки семітських народів під назвою Хассунської археологічної культури.

В пошуках сировини для виготовлення знарядь праці семіти подорожували в інші країни з метою обміну. Особливо їх цікавили обсидіанові родовища на сході Вірменського нагір'я біля підніжжя Арарату, а звідси вони потрапляли до інших районів Закавказзя й у Дагестан. Про спорідненість сучасних вірменів і дагестанців з семітським етносом свідчить і наявність в індоєвропейських та картвельських прамовах значного шару архаїчної прасемітської культурно-господарської лексики (за Ю. Павленком: Передісторія давніх русів у світовому контексті, с. 28).

Семітська мовна сім'я також належить до афразійської макроспільноти. До північно-семітської гілки належать давньоаккадська з її вавилонським та асирійським діалектами; до південносемітської - давні говірки Південної Аравії та середньовічні й сучасні мови: ефіопські, амхарська, тигре, харарі та ін.; центральносемітські - давні й сучасні ханаанейська, фінікійська давньоєврейська (іврит), арабська та ін. (там же, с. 13).

Етногенез євреїв досі науково мало вивчений через велику міфологізацію, яка поширена у світі завдяки біблеїзованому світогляду християнських і мусульманських країн, адже обидві релігії мають спільне джерело - єврейську етнічну релігію юдаїзм. Відомий англійський історик Арнольд Тойнбі стверджує, що після розпаду Нового Царства в Єгиптті євреї-кочівники з Північно-Аравійського степу перекочували в країну Єфрему та Юдеї (тут була околиця Сирії). Його повідомлення ніяк не прояснюють етногенезу і міґрації цих племен, особливо, коли Тойнбі стверджує, що в Сирії євреї з кочівників перетворилися на осілих землеробів, що малоймовірно хоча б через те, що зміна форми господарського і суспільного способу життя досить тривалий процес, який потребує докорінної зміни менталітету, звичаїв і релігії. Однак, Тойнбі, будучи палким прихильником християнства, часто користується біблійним матеріалом, як науковим, що вже виглядає, як певною мірою, натяжка. Якраз це місце Біблії належить до числа її найбільших алогізмів - Яхве дає своєму "богообраному народові" (кочівникам) заповіді, характерні для осілого способу життя. Це ще раз переконує в тому, що біблійна міфологія творилася в різний час різними народами, а пізніше була переоблена євреями для власних потреб. Етимологія ж назви Ізраїль означає не "богообраний", а "богоборець" і пояснюється в Біблії так: "І сказав [Бог, Яхве, Єгова]: не Яків буде називатися вже ім'я твоє, а Ісраель, бо ти боровся з богом та з людьми і поборов" (Буття. 32, 29, див. коментар в зносках ювілейного видання Біблії).

Звернемось до давніх істориків та письменників.

Давньогрецький історик Геродот уже в V ст. до н. ч. про Ізраїль чи про євреїв не знав нічого. Він згадує країну "філістинів", але не відрізняє євреїв від інших народів Палестини і Сирії, отже, назви народів у Геродота не мають сучасного значення. В книзі VII, розд. 89 він згадує "палестинських сирійців", які брали участь у греко-перській війні; "Назва ж їхньої країни Філістина, що перейшло в Палестина".

Часто етнологи користуються звичаєвими ознаками народів для встановлення їхнього етногенезу. Це можемо прослідкувати й щодо євреїв. Одним з особливих звичаїв єврейських племен, який відрізняє їх від інших народів, на думку А. Тойнбі, є звичай обрізання крайньої плоті в чоловіків. Згадки про цей звичай подає Геродот (кн. ІІ, розд. 104), однак він пише, що цей звичай пішов з Єгипту до ефіопів, колхів, фінікійців, сирійців, які довгий час спілкувалися з єгиптянами. Відомо також, що фінікійці під впливом грецької культури швидко відмовились від цього звичаю. Цей звичай досі існує серед дагестанців (Расул Гамзатов "Мій Дагестан") та інших народів. Отже, він або не є виключно єврейським звичаєм, або вказує на єврейський етнічний компонент у складі цих етносів.

Нині серед самих євреїв побутує думка про їхнє походження від давніх єгиптян. Однак, вона може бути заперечена хоча б таким побутово-звичаєвим фактом, що євреї не вживають у їжу свинину, виконуючи заповідь Ягве, бо свиня "не жує жуйку, хоч і має роздвоєні копита" (Левіт 11:6). Єгиптяни ж свинину вживали як священну ритуальну їжу. Ця традиція була місцевою, а євреї принесли свою етнічну традицію, яка суттєво відрізняється від єгипетської. На думку етнологів і расологів ХХ ст., свиня сиволізує осілий спосіб життя і може бути етно-звичаєвим орієнтиром для дослідників (В. Авдєєв, Наследие предков, 2000. - Вип. 8).

На півдні Піренейського півострова жили вчені юдеї, які започаткували порівняльне вивчення семітських мов. Іуда бен Корейш встановив спорідненість давньоєврейської мови з арабською та іншими мовами семітської родини. Йона бен Ганнах уклав "Книгу коренів" відомих йому семітських мов. Європейці познайомились із давньоєврейською мовою не стільки через "Святе письмо", скільки з праці німецького вченого єврейського походження Йоганна Рейхліна "Основи єврейської мови", що вийшла в 1506 р. (за А. О. Білецьким, с. 104).

Нині існує дві великі етнічні групи євреїв: ашкеназі - євреї, що довгий час мешкали в Німеччині і розселилися в інші країни, та сефарди - вихідці з Іспанії (грузинські, гірські, бухарські, кримські євреї). Нині ашкеназі складають більшість серед усіх євреїв Європи й Америки і більше половини євреїв Ізраїлю та Росії. Їхня мова - ідиш.

Назва єврей утворена від давнього гебрей, що означає "потойбічний". Так називали їх мешканці Ханаану, коли євреї прийшли на їхні Палестинські землі з "того боку" Євфрату. Гебрейське слово ebra означає "гнів, лють". Слов'янські народи з давніх давен називали цей народ словом жид, яке не вважалося образливим (пор.: старослов'янське жидин; болгарське жид; давньоруське жид, жидин, жидовин; польське жид; чеське, словацьке, верхньолужицьке, словенське жід; сербохорватське жидов). Така ж традиція збереглась досі в романо-германських народів: англійське Jew [dзu:] - "джу", німецьке Jud, похідне від юдей - сповідник юдейської релігії (за ЕСУМ, т. 1, с. 177, 196).

Всі згадані мови запозичили цю назву з власного імені Іуди, одного з прабатьків єврейського племені, в якому й сформувався юдаїзм як плем'яна релігія, і яка нині стала державною релігією Ізраїлю. Самоназва євреїв йєгудим також означає належність до юдаїзму. Самі євреї пояснюють слово єврей від імені Євера - одного з предків, або з івритського слова авар - "перейшов з другого боку".

Оскільки історія євреїв нині подається цілком за біблійними джерелами, ми не будемо розглядати загальновідомі тексти. Розглянемо єврейську етнічну традицію, яка мовою іврит звучить "масорет Ісраель", що походить від масар - передавати, бо традиція - "це те, що передається". Єврейська традиція записана в Торі, що означає "учення, настанови". За легендою, Тора дана від Яхве Мойсею (Моше) на горі Синай. Ця подія має точне датування - 3300 років тому. Тора є писемна й усна. Усна Тора поширювалась з давніх часів від батька до сина, а після завоювання давнього Ізраїлю Римською імперією, частину Тори записали.

Найдавніша частина Тори називається Талмуд, що буквально означає "вивчати". Усна Тора переважно тлумачить писемну Тору. Крім того, існує Галаха, що є обов'язковим законом для кожного єврея.

Тора написана мовою іврит, яку євреї вважають "святою мовою", нею вони моляться, бо нею "всевишній промовляв речення". Однак, ця мова почала занепадати ще до "зруйнування храму", а потім зовсім зникла. Лише на початку ХХ ст. кілька євреїв-ентузіастів з Росії відродили мову іврит і нею скоро почали говорити в Ерец-Ісраелі.

Друга єврейська мова - ідиш, що її часто називають "викривленою німецькою" або жаргоном, однак, саме вона є рідною мовою "бабусь і дідусів більшості російських євреїв".

Інші єврейські мови: джудезмо, або ладино, якою розмовляють вихідці з Іспанії, та гірсько-єврейська, якою розмовляють євреї Північного Кавказу.

Євреї дуже уважно вивчають основи своєї релігії і намагаються виконувати їх. Юдейська релігія має 613 заповідей, з них 248 (число органів людського тіла) - під гаслом "роби!" а 365 (кількість днів у році) - "не роби!". Всі євреї зобов'язані виконувати ці заповіді. А для неєвреїв Тора пропонує виконувати хоча б сім, які називаються "заповідями синів Ноаха" (бо всі неєврейські народи називаються "синами Ноаха"). Ті, хто дотримується їх, називаються "праведниками народів світу". Цей же титул отримують ті представники інших народів, хто допомагав євреям.

Моляться євреї індивідуально й колективно. Для колективної молитви необхідно не менше десяти чоловіків, віком від 13 років. Чоловіки й жінки разом ніколи не моляться. Для жінок в юдейських храмах - синаґоґах - відводять переважно другий поверх.

Символ віри юдеїв сформульований досить пізно порівняно з іншими релігіями - аж у ХІІ ст. н. ч. Він складається з 13 принципів, які уклав Моше Рамбам.

Завдяки своїй етнічній релігії євреї мають дещо завищену самооцінку, оскільки називають себе "богообраним народом". Через цей стереотип мислення і поведінки вони часто викликають до себе неприязне ставлення з боку інших народів. Однак, єврейська традиція формує думку, що нібито кожен народ повинен прагнути стати євреями. Вони мають спеціальні настанови, як стати євреєм. Для цього треба вивчити Тору і довести щирість свого бажання перейти в єврейство, а також виконувати закони Тори. Обряд переходу в єврейство називається "гіюр", а людина, яка перейшла в єврейську національність, називається "гер". Однак, справжнім євреєм вважається той, у кого мати єврейка (за кн.: Еврейская традиция. Под ред. проф. Германа Брановера. - Иерусалим, 1998). Слово "сіонізм" євреї пояснюють як "рух за відновлення єврейської державності".

Витоки етнічної єврейської релігії

Юдаїзму, як монотеїстичній релігії Яхве, що сформувалась не раніше І тис. до н. ч., безумовно, передувала давня єврейська етнічна релігія, яка спадкоємно пов'язана із західно-семітською міфологією.

На ранніх стадіях юдаїзм поступово переробляв цю міфологію в дусі монотеїзму. Слід зазначити й те, що в різний час юдаїзм відчував вплив з боку єгипетської, шумеро-аккадської та іранської (зокрема, зороастризму) міфології.

Євреї мають надзвичайно багату міфологію, але із незрозумілих причин, не люблять про неї говорити. Вірогідно, причина криється в тому ж, у чому й небажання християн згадувати свою етнічну міфологію, бо вона і в юдеїв, і в християн (які проголошують себе монотеїстами) розглядається лише як пережиток давніх "облудних поглядів" своїх далеких прародичів.

Одначе, доюдейський світогляд єврейського народу є досить цікавою сторінкою його етнічної культури, обминути яку не можливо. Звичайно, єврейська міфологія належить до західно-семітської, і зокрема, до ханаанейсько-аморейської групи. Ця міфологія відома з фраґментів, що збереглися з другої половини ІІ тис. до н. ч.: імена богів, їхні епітети, описи жертвоприношень; а також із археологічних матеріалів, даних мовознавства (зокрема топоніми, теоніми та ін.). Деякі з міфологічних сюжетів можна реконструювати з допомогою Біблії, у якій наявні залишки єврейського політеїзму, а також в численних грецьких, римських, єгипетських, месопотамських, хетських джерелах.

У західно-семітських народів були свої локальні особливості, які, на думку дослідників, єдиної міфологічної системи не склали, хоча у них була мовна єдність. Причину цього пояснюють як небажання семітів формувати єдиний пантеон, а навпаки - намагання перетворювати своїх місцевих богів на верховних богів племен, надаючи їм риси загальносемітських верховних богів. Імена богів західно-семітської міфології були переважно табуйовані (заборонені), вони замінювалися епітетами, прізвиськами тощо: Балу - "хазяїн, владика", Мільком - "цар, господар", Адон - "господь", Ешмун - "ім'я" і т. д. Такі апелятиви (замінники імен) згодом перетворювались у власні імена: Решеф - "полум'я", Йаму - "море", Йаріх - "місяць", Ілу - "сильний, могутній".

Існувало також уявлення про богів як про батьків, родичів, про що свідчить єврейське Аб - "батько", Ах - "брат", Амму - "дядько", які вживались на позначення богів. Деякі боги вважалися засновниками міст: Ієрихон (місто Йариха), Сидон (місто Цида), Ієрусалим (побудований Шалімом) тощо.

В календарних міфах важливу роль відіграють боги родючості. Існували також міфологічні сюжети про зміну поколінь, боротьбу богів за престол.

Дослідники зазначають, що, вірогідно, на ранніх етапах головним верховним богом усіх семітів був Ілу (пізніша вимова Іл, Ел), з якого розвинулось біблійне Елогім (до речі, ця форма є множиною від Елог, тобто означає "боги"); саме він створює світ словом (цей міф палестинського походження). Жінка Ілу - Асірат, або Ашера вважалася праматір'ю і володаркою богів. Однак, як вияснилось, Ілу мав ще й батька, якого називали Баалшамем - дослівно "Ілу батьківський", "володар неба". Але Ілу-син скинув Ілу-батька з неба і сам оволодів батьківським престолом та владою над світом. В усіх західно-семітських міфах боротьба за владу між богами є головними сюжетами. Від шлюбу Ілу народилися боги вечірньої і вранішньої зорі - Шахару і Шалімму, які пробуджують сили природи.

Балу - "умираючий і воскресаючий" бог бурі і родючості, втілення добра. Його сестра і коханка Анат (діва-воїн) допомагає йому боротися з ворогами: богом підземного світу Муту і богом водної стихії Йамму. Муту вбиває Балу, але Анат вбиває Муту, тоді Балу воскресає. Однак, конфлікти між Балу й Муту постійно поновлюється. Цей міф інсценізувався щороку.

Біблійний Яхве (Йагве), як вважають дослідники, є вихідцем із Малоазійського Середземномор'я, де місцеві семіти мали свій храм Беріта і поклонялися Йєво, якого називали також Йагве. У цьому храмі збереглися записи твору Санхон'ятона, який жив у Бериті в другій половині ІІ тис. до н. ч. Цей твір переклав Филон, зазначивши, що Санхон'ятон написав його з матеріалів жерця храму Яхве Гієромбала. Працю Филона вважають вульгаризованою інтерпретацією грецької ідеї боротьби хаосу і космосу.

В цій же праці подається міф про принесення Елом (тотожний грецькому Кроносу) у жертву свого сина богові Баалшамему. Цей міф колись обґрунтовував людські жертвопринесення семітів (пор. в юдаїзмі принесення в жертву первістків).

В Палестині, як і в інших західно-семітських реґіонах ще довго після прийняття юдаїзму поклонялися язичницьким богам. Якщо в Сирії, Фінікії, колоніях Північної Африки в ІІІ-ІV ст. уже ширилось християнство, то в Едесі навіть у V ст. н. ч. відоме поклоніння Баалшамему, а в ХІІ ст. Веніамін Тудельський бачив у багатьох містах Фінікії зображення давніх семітських язичницьких богів. В часи еллінізму в палестинському місті Йамнія відбувалось поклоніння Мелькарту (тотожний Гераклу) і Хорону (див.: Никольский Н. М.).

В семітському пантеоні багато жіночих персонажів: Анат (жінка Яхве), Аталія (богиня родючості), Асірат (жінка Ілу), Аталія, Гомерь, Ліліт та ін. Кожна з них по-своєму цікава. От, приміром, Гомерь - жінка пророка Осії, яку він узяв за наказом Яхве. Вона була блудниця, але Осія простив її. З нею він народив трьох дітей: синів Ізраеля і Лоаммі та дочку Лурухаму.

Або - легенда про боротьбу з язичництвом і утвердження монотїзму: Аталія (сестра старозаповітного царя Ахава, жінка юдейського царя Іорама) після смерті свого сина Охозії наказала винищити всіх царських дітей з роду Давида. Але молодший син Охозії був урятований і через шість років скинув свою бабу Аталію з престолу й наказав знищити всі язичницькі жертовники Ваалу, якому поклонялась Аталія і навернувся до віри Єгови.

Можливо одним з найцікавіших в єврейській міфології є образ Ліліт - першої жінки біблійного Адама (так, не дивуйтесь, Єва не була першою жінкою). Ліліт була створена так само, як і Адам, "з пороху земного" (тобто з глини). Але вона особлива істота: її тіло волохате, вона має крила. Може саме це й дало їй право заявити Адаму про рівні права (емансипація - теж виявляється не нове явище). Звичайно, Адам не потерпів такої супутниці. І Ліліт залишила його. Тоді Яхве створив Адамові Єву з його ребра, щоб жінка знала своє місце. А Ліліт полетіла через море. Тут її наздогнали анголи і просили повернутися. Однак Ліліт заявила, що Яхве створив її для того, щоб шкодити немовлятам і вагітним жінкам. Ліліт згадується у Біблії як "злий дух", що оволодіває чоловіками з метою завагітніти і народити від них дітей. Тому Талмуд (книга "Шаббат", 151 б) не рекомендує чоловікам ночувати самим в домі. Ліліт відома у юдеїв як шкідниця дітей, що насилає "порчу", п'є кров і висмоктує кістковий мозок у немовлят та вагітних, накликає безпліддя (Мифы народов мира, т. 2, с. 55, а також: Валянская О. П., с. 150).

Однак, в епоху Відродження, ці страшні риси не завадили Ліліт, стати уособленням краси, жіночої спокусливості, неземної вроди, яку протиставляли буденній Єві. Їі ім'я і образ часто використовують в сучасних літературних творах, назвах магазинів, кав'ярень, різних товарів (напр., жіночий салон "Ліліт" навпроти пам'ятника Лесі Українки у Києві).

Головний бог юдаїзму Яхве має й інші імена: Ієво, Елог, Ель, Ілу, Ельон, Всевишній, Мелех, Цар - все це імена різних стародавніх язичницьких богів західно-семітської етнорелігії. Біблійний міф бере свій початок в традиційній міфології, однак перебудовує їхню структуру, часто змінюючи їх зміст на протилежний. У юдейського Яхве нема антагоніста, якого мають усі природні релігії, тому його антагоністом стає власний народ, якому Яхве погрожує: "Я бог страшний і заздрісний" (ревнивий). Він сам творить як світло, так і темряву.

Яхве не має ні "біографії", ні "портрета" ("не сотвори собі кумира"); він розмовляє з Мойсеєм, показуючи лише спину, його голос - грім (залишок язичницького уявлення). Можливо, "потойбічність" бога - перша спроба відриву релігії від природи (за нею були й інші - буддизм, християнство, іслам), адже у природних релігіях Бог розлитий у природі, у всьому живому.

Відомо, що ідея винайдення монотеїзму належить євреям (за Тойнбі, сирійцям). Водночас у Біблії наявно чимало опосередкованих вказівок на первісний юдейський політеїзм, що ще раз підтверджує поступовість формування біблійної міфології і водночас, заперечує винятковість єврейського етнорелігієтворення. Єврейська релігія пройшла типовий еволюційний шлях, притаманний і іншим релігіям.


З історії єврейської колонізації України-Русі

Перші згадки про євреїв на території України стосуються Криму і датуються І ст. до н. ч.: це документи про звільнення рабів євреями-рабовласниками та написи на надгробках. Ці терени в той час належали до Боспорського царства. Євреї прийшли сюди із Кавказу й Малої Азії через Таманський півострів під час асірійського і вавілонського полону.

Цар Юдеї Агриппа в 41-44 рр. н. ч. повідомляв у листі до Гая Калігули про єврейські колонії Понта (Північного Причорномор'я) серед грецьких поселень: Херсонес, Анапа, Ольвія.

В Пантикапейській синагозі виявлено запис про відпущення єврейкою Хрестою свого раба Гераклія у 81 р. н. ч. Згідно з юдейським звичаєм, раби відпускалися після шести років служби в одного господаря, але їх навертали в юдаїзм і навіть після відпущення змушували відвідувати синагогу. Надгробні написи виконані мовою іврит.

Нині постійно висуваються гіпотези про те, що на теренах України євреї відомі значно раніше, ніж це вважає офіційна наука, дехто навіть намагається вивести їх автохтонність (напр., Ю. Канигін). Так, Ірина Калинець висунула нову гіпотезу про ізраїльське походження відомих у IV ст. племен гунів. Не відомо, наскільки правоміним є таке припущення, однак передмову до книжки написав відомий історик Я. Дашкевич, зазначивши, що всяка гіпотеза має право на існування (І. Калинець. Гуни - нащадки Ізраїля. - Львів, 1997). Не будемо зупинятися докладніше на арґументації І. Калинець, хоча вона й викликає цілий ряд досить суттєвих заперечень, як етноґрафічного, так і лінґвістичного та релігієзнавчого характеру.

У другій половині VІІ ст. євреї відомі у складі Хазарського каганату, північні кордони якого сягали верхів'їв Дону і Дінця, західні - правобережжя Дінця й північного Приазов'я, Кубані аж до Каспію, лівобережної Волги до Саратова й до межиріччя Волги й Дону. Мова хазар складалася з різних говірок кочових племен, що всі разом становили єдине хорезмійсько-печенізьке наріччя.

В 790 р. при кагані Обадії в Хазарському каганаті впроваджено юдаїзм. Про це існує легенда: представники трьох релігій у розмові з каганом зуміли довести, що юдаїзм є витоковою релігією як для християн, так і для мусульман. Це переконало Обадію прийняти юдаїзм, а за його прикладом перейшли в юдаїзм і всі знатні особи каганату, що нібито спонукало й увесь народ наслідувати приклад своєї верхівки. Отож, легенда, відома нам з Літопису Руського (вибір віри князем Володимиром), виявляється далеко не ориґінальною. Вона була типовою фольклорною прикрасою для літератури свого часу, і не має нічого історичного.

Обадія запросив єврейських вчених, і нагородивши їх по-царськи, велів заснувати синагоги, школи, де хазар навчали Талмуду і Танаху.

Хазари мали напівкочовий, напівосілий спосіб господарського життя і дотримувався юдейського календаря. В уявленнях хазар каган наділявся надлюдською містичною силою. Хазарський звичай повелівав убивати старого кагана і замінювати його молодим. Могли також убивати кагана після засухи, військової поразки та інших стихійних лих, бо вважалося, що каган втратив містичну силу.

Каганат мав наймане військо, яке складалося з мусульман та підлеглих каганату слов'ян. З історії відомо про жорстокі утиски, які чинили хазари на Русі, брали непомірну данину з наших князів. Починаючи з VІІІ ст. хазари брали данину з полян, сіверян, в'ятичів. Русь постійно намагалася скинути хазарське ярмо. Відомі походи на хазар протягом 864-884 рр. Не припиняються вони й у Х ст.: в 909 р. на 16 суднах руси підійшли до о. Абесгун і знищили хазарський торговий флот, в 910 р. руси взяли м. Сар, а в 913 каган нацькував на русів мусульманське військо, яке завдало русам значної поразки. Протягом ІХ ст., вірогідно, значна частина хазарського етнічного елемента проникала в князівські родини, особливо княжі династії Києва й Чернігова. Інакше як пояснити вживання хазарського титулу каган нашими князями? Ці факти свідчать про те, що загроза з боку Хазарії була для Русі важливою зовнішньополітичною проблемою, яку слід було вирішити.

Це й здійснив великий князь Святослав у 965 р. Він узяв чимало полонених, і, як стверджують єврейські історики, поселив їх у Києві. На карті Києва відомі назви кварталів: Козари, Жидове, а також Жидівські ворота (в районі сучасної Львівської площі), які згадуються в літописах у 1146, 1151 рр. Як видно, давні історики не розрізняли хазар і євреїв. Очевидно, так вважають і сучасні єврейські автори (див.: Хонігсман Я., Найман А.).

Єврейські купці постійно міґрували через Русь, торгуючи не тільки шовком, хутрами, зброєю, але й слов'янськими рабами (яких робили євнухами для турецьких гаремів). Відомий факт, що Київський митрополит Іоанн ІІ заборонив євреям торгівлю рабами-слов'янами, бо євреї примусово навертали рабів у юдаїзм.

Отже, відносини русичів і євреїв у різні часи були різними, а причинами суперечностей була не тільки релігія, але й міжетнічні відмінності в характері та поведінці.

Як християнські служителі, так і наші князі не бачили, що коріння християнства виходить з юдаїзму. Так, Ярослав Мудрий заборонив християнам вступати в шлюб з іновірцями-юдеями і наказав за це відлучати від церкви. Однак, деякі християнські пастирі були євреями, як наприклад, Лука Жидята (тобто християнство не було для нього чимось таким, що суперечило юдаїзму?). Російський історик Татіщев повідомляв, що Володимир Мономах у 1126 р. наказав виселити всіх юдеїв з Русі. А князь Ізяслав, навпаки, користувався великою повагою серед євреїв, бо він перевів єврейські торгові лавки з Подолу на Гору, за що отримав від євреїв велику винагороду. В ХІ-ХІІ ст. кількість євреїв у Русі значно збільшилась, посилився визиск ними місцевого населення і в період тимчасового безвладдя 1113 р. кияни погромили купецькі лавки євреїв.

Існує перша зафіксована писемна згадка 1156 р. про київських караїмів, яку також наводять єврейські історики: в ІХ ст. Беньямін б. Моше Нахаведі систематизував вчення ананітів і вперше назвав їх караїмами, що означало "люди Писання". Караїми переклали Танах на арабську мову. Саме караїми вперше назвали шестикутну зірку священним знаком євреїв. Це зробив Ієгуда Гадасі в творі "Ешкол га-Кофер" у ХІІ ст. Первісна назва цієї зірки в євреїв "магендовид", вона була лише звичайним друкарським клеймом. А в християнських і мусульмаських храмах її широко використовували як декоративний елемент. Лише в ХІХ ст. євреї, шукаючи якогось знаку для позначення своєї релігії, як приміром, хрест у християн, спинили свій вибір на зірці, яку назвали "Звіздою Давида" (Евреи Украины). Хоча, можливо, й ця версія пізнішого походження. Адже відомо, що шестикутні зірки вживалися ще в давніх суспільствах різних народів на широких просторах від Європи до Індії.

Під час татаро-монгольської навали євреї еміґрували з Русі на Захід - у Галицько-Волинське князівство, далі в Польщу, де вони засновували свої поселення, про що свідчать географічні назви: Хозари, Жидове, Жидачів, Жидівська Воля та інші, відомі з ХІV ст. Коли ж татари пішли з Русі, а хрестоносці наступали із заходу, хвиля єврейських еміґрантів знову повернулась в Україну. В Галицько-Волинському князівстві їх прихильно прийняв князь Данило Романович, надавши євреям всілякі привілеї, а його син Лев І, засновник м. Львова, в 1270 р. люб'язно запросив їх до своєї столиці.

Сучасні єврейські національні меншини в Україні досить різноманітні: євреї (йєгудим), євреї бухарські (ісрол, яхуді), євреї гірські, євреї грузинські та ін. В незалежній Україні створюються сприятливі умові для національно-культурного життя євреїв. Відкрито чимало єврейських шкіл, гімназій (як недільних, так і загальноосвітніх), створені окремі єврейські класи у школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської областей та м. Києва, а також викладається єврейська мова як окремий предмет, яку вивчають близько 1000 учнів. Існує два єврейських театри в Києві "Штерн" і "Мазлтов", 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів, багато єврейських національно-культурних товариств, у складі яких уже понад 120 об'єднань, діють 29 юдейських релігійних громад.

 

Тема 25. КАРАЇМИ

 

Караїми - корінне населення Криму. Самоназва народу карай, карайлар або кримські караї. Назва караїми походить від назви юдейської секти, вчення якої заперечує Талмуд, але шанує Старий заповіт. Етимологія етноніму пояснюється з арамейсько-староєврейського "той, хто пояснює Письмо". Караїмство вважалося "єрессю" відносно ортодоксального юдаїзму (талмудизму, раббінізму). Воно виникло в 762 -767 рр. у Месопотамії. Довкола його засновника Анана бен Давіда об'єдналися неортодоксальні групи євреїв, які відкидали Талмуд, як пізніший витвір релігійної єврейської думки, але дотримувалися Старого Заповіту Біблії, вважаючи його правдивішим джерелом єврейського закону й історії. Ранні релігійні громади караїмів до ХІІ-ХІІІ ст. користувалися староєврейською богослужбовою мовою.

Розмовна мова караїмів протягом їхньої історії кілька разів мінялася, що викликає деякі сумніви відносно спадкоємності етнічної, місце якої, ймовірно, заступила спадкоємність релігійна.

Так, в Х ст. їхньою рідною мовою була хазарська, з ХІV ст. - рання кримськотатарська, у ХV-ХVІ ст. сформувалася західнокараїмська (у мовному середовищі української галицької та луцької говірок), а в кінці ХVІІІ ст. - східнокараїмська (на ґрунті східноукраїнських говірок у Донських поселеннях караїмів). Сучасна мова караїмів належить до караїм-кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї, і має діалекти: кримський, галицький, тракайський. Самі ж караїми стверджують, що їхня мова є однією з найдавніших тюркських мов і має багато архаїзмів, які допомогли розшифрувати деякі хазарські слова. А в період турецької реформи 1930-х років до турецької мови включено 330 караїмських слів (Крымские караи, с. 5).

Караїми дуже малочисельний народ. В кінці ХVІІІ ст. у фортеці Чуфут Кале було 200 караїмських жител і близько 1200 мешканців. Їхня кількість дещо зросла в ХІХ ст., але в ХХ ст. внаслідок асимілятивної політики різко впала, вірогідно через перехід караїмів до інших національностей (такі явища відомі й серед інших етносів Російської імперії, за рахунок яких збільшилася і чисельність самих "росіян"). Нині, за переписом 1989 р. караїмів в Україні - 1230 чоловік, а за останніми даними караїмських джерел, їх кількість в 1999 р. становила 1100 чол. Отже, чисельність караїмів різко знижується (пор.: в 1914 р. караїмів було близько 8 тисяч). Вони живуть також в Росії, Литві, Польщі, Франції. Однак, сьогодні в усьому світі караїмський етнікос налічує близько 2 тис. чол.

Етногенез: нащадки тюркомовного населення Криму караїмів, що входили до гунського та хазарського плем'яних союзів, які частково асимілювали сармато-аланів, і частково, готів. Караїмське населення входило до складу Хазарського каганату. В антропологічному типі караїмів і досі наявні монголоїдні та семітські риси. Етногенез караїмів дуже складний, бо в ньому є багато етнічних компонентів: кирки, узуни, наймани, кара, сари, пізніше половці та інші тюркські племена. Караїми мають близькоспоріднені корені з кримськими татарами-киргизами, карачаєво-балкарцями, кумиками, казахами, башкирами. Походження караїмів докладно розглянуто в 4-му томі "Караїмської народної енциклопедії" (1998).

Караїмська історія. Після розгрому Хазарського каганату великим Київським князем Святославом хазари втратили свою владу в Криму.

Тоді караїми зберегли свою автономію у межах невеличкого князівства з центром у місті-фортеці Кирк-Йєр поблизу Бахчисараю. З 1246 р. караїми проживали також у Західній Україні, куди їх запросив князь Данило Галицький, а з ХІV ст. у Литві, куди вони потрапили на запрошення князя Вітовта, який найняв їх нібито для охорони, і створив з них особисту князівську гвардію.

В Криму караїми зосереджені переважно навкруги стародавньої фортеці Чуфут-Кале (Джуфут-Кале) або Кирк-Єрі, що в перекладі означає "Долина землі кирків", і вважається родовим гніздом караїмів. На початку ХІХ ст. тут ще кипіло етнічне життя караїмів, а в середині того ж століття воно вже завмерло, а їхній духовний центр перемістився до Євпаторії, хоча довгий час тут ще існувала караїмська школа. У фортеці жили тільки наглядач, сторожі та кілька сімей. Лише в дні національних свят і національної жалоби тут пожвавлювалось людське життя.

На думку археологів, ця фортеця побудована ще хазарами і була крупним військово-політичним та релігійним центром Кримської Хазарії. Під час війн і міґрацій алтайських та азійських орд караїми неодноразово асимілювалися монголоїдними елементами. Хазари близько двох століть брали важку данину з Київської Русі, що спонукало великого князя Святослава піти на них війною і, розгромивши Хазарський каганат, остаточно визволитися з їхнього ярма.

За деякими даними самих караїмів, у фортеці Чуфут-Кале перебував останній хазарський каган. Після знищення Хазарського каганату караїми відстоювали свою самостійність у боротьбі з різними народами, наприклад в 1261 р. в бою з генуезцями загинув караїмський князь Ельягу. Довго влада перебувала в руках караїмських князів з роду Узунів. Хани, починаючи з Хаджи Герая, підтверджували права караїмів на землі Кирк-Йєра, про що є писемні свідчення в ханських ярликах з вказівкою на межі земельних володінь до Юсуф-Чокрака, Тепе-Кермена і т. д. Ще й сьогодні в давній караїмській фортеці є ворота з вибитими на мармурових каменях давніми символами - тамгами, одна з яких тотожна з тамгою кирків.

Община кримських караїмів-тюрків з'явилась в Євпаторії близько ХVІІ ст. і в ХІХ ст. помітно збільшилась за рахунок новоприбулих з Чуфут Кале.

Коли духовний центр перенесли в Євпаторію, виникла потреба в будівництві храмового комплексу. В 1803 р. російський цар Александр І дав дозвіл на будівництво храмів, а в 1804-1815 рр. на кошти самих караїмів побудували соборну і малу кенасу (так називається храмова споруда), які розміщені по сусідству з кримськотатарською мечеттю Хан-Джамі. Ініціаторами і керівниками проекту, який вважається шедевром караїмської архітектури, були караїмські вожді брати Бабовичі.

В 1837 р. засновано Таврійське караїмське духовне правління. З 1830 року в Євпаторію перенесли друкарню, де видавали караїмські книжки, створено національну бібліотеку і музей. Караїми пишаються тим, що їхні храми відвідували відомі люди: поет Адам Міцкевич, французький маршал Мармон у супроводі князя Голіцина, графиня Воронцова та російські царі Александр І і Ніколай ІІ та ін., які цікавились релігійною культурою караїмів. Але в 1919 р. духовне правління було ліквідоване, в 1923 р. закрита кенаса. У 1927 в її приміщенні був атеїстичний музей, а згодом курси медичних сестер. В 1940-х роках під час ІІ світової війни кенаса була відновлена і проіснувала до 1959 р., поки її знов не закрили. Нині Україна повернула караїмам приміщення їхніх храмів, де регулярно здійснюються богослужіння.

Релігійне правління в Євпаторії вважається світовим центром караїмської релігії, тут готують пастирів караїмського віросповідання для представників інших національностей. Значний караїмський осередок існує в Тракаї (Литва). Тут і досі існують національні традиції, побут і страви караїмів. У караїмському ресторані поблизу Тракайського замку туристів пригощають караїмськими булочками, що мають форму місяця і начинені смаженою цибулею.

Етнічна культура і вірування караїмів. Як стверджують караїмські історики (А. Бабаджан, Т. Богословская, Г. Катик, В. Кропотов, А. Полканова), верхівка Хазарського каганату сповідувала караїмство. Серед українських і єврейських істориків поширена думка, що хазари прийняли юдаїзм. Караїмський князь (Хан-гакан) був духовним пастором всіх караїмів, а сар або бай мав світську владу і правив князівством. Обидва вони були виборними за звичаєвим правом і тюркськими звичаями.

Караїми підкорялися кримським ханам і займали досить високі пости при їхніх дворах.

Караїми належать до кочових народів і завжди мали сезонний спосіб життя: навесні йшли в сади, виноградники, кочували в степах і горах, а восени поверталися в свої поселення. Професійні ознаки караїмів зберігають їхні етнічні прізвища: Байрактар - прапороносець, Сарач - сідельник (шорник), Койчу - чабан, Таббах - чинбар (кужум'яка), Джиґіт - рівнозначне нашому "добрий молодець, козак", а також прізвища, похідні від почесних титулів "ага" і "челебі".

Свої юрти (переносні шкіряні житла на зразок наметів) а також табуни та отари караїми тримали на пустирі мису Бурунчак. Традиційний спосіб життя, етнокультура караїмів красномовно свідчать про їхнє хазарське коріння в поєднанні з тюркськими та кримсько-татарськими елементами.

Еклектизм культури яскраво виявився в релігії караїмів. В її основі - вчення Анана, філософа і богослова VІІІ ст., який вважав пророками Мойсея, Ісуса Христоса і Магомета, а також надавав особливого значення вивченню Старого Заповіту - талмудичної частини Біблії. Ще за життя Анана каліф Багдаду, церковні пастирі католицького і ортодоксального спрямування визнали його вчення окремим (нехристиянським, і немусульманським). На думку ортодоксальних християн, ця релігія близька до віри першохристиян, які святкували юдейські "празники", насамперед суботу, а на думку католиків, караїмська віра ближча до релігії мусульман і юдеїв, бо Магомет шанував Старий Заповіт і визнавав Ісуса Христоса пророком. Караїми шанують 10 біблійних заповідей та визнають трьох пророків - Мойсея, Ісуса та Магомета як рівноправних.

Така синкретичність релігії давала можливість караїмам виживати в середовищі інших народів, однаково вміло пристосовуючись і серед християн, і серед мусульман, і серед юдеїв: у Кримському ханстві, Галичині, Австро-Угорщині, Литві, Польщі, Росії. В Російській імперії визнавалося, що їхня релігія водночас є ориґінальною. Як писав митрополит Серафим, караїми "належать до визнаного віросповідання, що відрізняється від релігії євреїв... Караїмське віровчення, за визначенням Російської православної церкви, розглядалось, як цілком окрема релігія".

Караїмські храми називаються "кенаса" і будуються вівтарем на південь. Поховання спрямовані з півночі на південь. На початку ХХ ст. в Криму було 11 караїмських кенас. Коло них, як і коло мечетей будувався "фонтан", при вході в кенаса віруючі скидають взуття. В радянські часи всі кенаси були зруйновані, нині відбудовуються. Існують діючі караїмські храми в Литві. Як твердять караїмські науковці, їхнє віросповідання поширюється не тільки в етнічному середовищі караїмів. Цю релігію сповідують деякі общини Ізраїлю, США, Єгипту та Туреччини. Існують невеличкі групи караїмського віросповідання в кубанських станицях Росії серед кубанських "казаков" (Крымские караи, с. 7). Мотиви такого переходу, як і міґрації караїмів, заснування і самоліквідація караїмських колоній, на думку дослідників, не завжди ясні (Етнічний довідник, т. 2, с. 61).

Цікаво, що при всьому інтернаціональному еклектизмі релігії, караїми називають Бога ім'ям тюркського язичницького покровителя неба Тенґрі (тотожний слов'янському Сварогу). Ім'я Аллах вживають значно рідше. В караїмській релігії також збереглися реліктові риси шаманізму й "тенґріанства", поклоніння священним дубам. Караїми Франції нині переважно католики, а в Туреччині - мусульмани, хоча й зберігають тюркоетнічну самосвідомість.

Значну цікавість в етнічній культурі караїмів викликає архаїчний культ священних дубів, який зберігся досі. Він пов'язаний з "родовим кладовищем", назва якого Балта Тіймез, що дослівно означає "сокира не торкнеться". Тут вшановують память предків і національних героїв. Із різних далеких країв караїми приїздять для поклоніння своїм святиням. Тим, хто загинув на чужині, ставлять безмогильні пам'ятники йолджи-таш, що означає "камінь подорожньому". Такий пам'ятник встановлений герою російсько-японської війни караїму поручнику М. Тапсашару. Національні зустрічі караїмів відбувалися в родовому гнізді до 1920 р. Перед самою революцією тут був посвячений у вищий сан Хан Шапшал - відомий національний герой і сходознавець. За давнім звичаєм він прибув в Кале на білому коні. Старійшини, проголосивши його гаканом, тричі підняли Хана Шапшала на білому войлоці.

В кінці ХІХ ст. під час засухи в Джуфт-Кале караїми здійснювали такий обряд: процесія людей вирушає із кенаса в напрямку кладовища.

Очолює ходу гакан із священними згортками (сувоями Святого письма) - Старого заповіту. Підійшовши до священних дубів, народ починає молитися про "ниспослання дощу". Сходознавець Хан Шапшал писав: "Можна тільки дивуватися, як саме караїмське духовенство, яке суворо й жорстоко боролося із залишками язичництва, все ж змушене було на догоду народові йти на чолі його до цих дубів під час сильної засухи. Залишки деревопоклонства прямо вказують на успадкування караїмами цього релігійного забобону від своїх хазарських предків".

У святилищі караїми моляться індивідуально й колективно. За давнім звичаєм готують майданчик, з якого видно відкрите небо. Навколо дуба викладають фігуру у вигляді сонця, довкруги якого розходиться проміння. Особисті моління здійснюються в будь-який час, коли у віруючого виникне необхідність. Колективні ж моління поєднуються з чітко визначеним календарем річних циклів дванадцятирічного народного календаря Улуг Ата Санави (дослівно "Рахунок Великого Отця"). Цей календар має поділ на чотири пори року: кьиш (зима), йаз баши або бгар (весна), йаз (літо), куьз (осінь). Дні тижня мають також свої особливі назви і значення: неділя - святий день, понеділок - день, наступний за святим днем, вівторок - середній день, середа - день жертвопринесення, четвер - день малої чистоти, п'ятниця - день великої чистоти, субота - день відпочинку. Дванадцять років у караїмів мають назви загальновідомого східного календаря, що позначаються назвами тварин. Кожне з календарних свят відзначається згідно цього народного календаря.

Такі святкування далеко не завжди узгоджуються з офіційними приписами караїмської релігії, але є швидше відображенням місцевої общинної традиції, погодних чи кліматичних умов тощо. Часто до дубів від імені народу звертається уповноважений громадою представник. Особливості ритуалів, пов'язаних з календарними циклами, караїми зберігають в таємниці, яка передається на початку кожного чергового багаторічного циклу тільки посвяченим довіреним хранителям традицій, найчастіше по жіночій лінії.

Нині на родовому кладовищі караїмів росте близько двадцяти священних дубів, вік яких природознавці оцінюють від 300 до 600 років.

Дубам поклоняються в певній послідовності, з врахуванням напрямку руху сонця. У багатьох родів караїмів є власні "родинні" дуби. Торкаючись до них, караїми спілкуються з духами шанованих предків, і вважають, що це дає силу, мужність і мудрість, допомагає у важких обставинах життя, підказує правильний вихід із важкого становища. Паломники залишають біля священних дерев свої палиці і землю з місць їхнього проживання, а з собою беруть пригоршню священної землі, яку побожно зберігають в родинах як талісман, який беруть із собою в дальню дорогу, використовують в похоронних обрядах (священну землю приносять на могили предків).

Поклоніння священним дубам - одна з найсокровенніших сторін життя кримських караїмів. Кожен караїм свято зберігає свої родові традиції, бо вірить, що його доля залежить від ставлення до цих святинь. Вірять, що неуважних до святих дубів спіткає кара, а служителі культу отримають винагороду. Тому ставлення до дубів має характер особливого благоговіння. Осквернителі караїмських святинь завжди викликали національну кровну помсту. Цей культ ніколи не афішували, а в роки радянської влади відправляли його таємно. Ця тема і нині достатньо не розкрита. Віруючі караїми боляче реагують на підвищену увагу до священних дубів з боку іновірців, а також негативно сприймають перебування чужинців у їхніх святилищах та участь у їхніх обрядах біля цих дубів.

За давнім звичаєм, кожен караїм хоч би раз на рік повинен здійснити паломництво до священних дубів і помолитися, торкнувшись до цього дерева. Вважають, що Тенгрі виконає найсокровенніше бажання, задумане біля священних дубів. За радянських часів такі зустрічі в родовому гнізді караїмів припинилися, а поновлені були лише в Україні 1990 р. В травні 1993 р. відзначили 120-річчя з дня народження національного героя караїмів Хаджі Серая Шапшала. З 1997 р. після довгої перерви відновилися богослужіння в кенаса.

В 1989 р. в Україні створена Асоціація кримських караїмів, до якої входять общини Сімферополя, Євпаторії, Феодосфї, Бахчисараю, Мелітополя, Ялти; вона має свій науковий центр та Раду страрійшин. Діяльність асоціації спрямована на збереження караїмського етносу, його національних святинь, релігії й культури, видання літератури тощо.

 

Тема 26.  УГОРЦІ

 

Угорці - народ середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси. Самоназва мадьяри. Нині в Угорщині проживає близько 98 % угорців - титульної нації цієї країни. Загальна кількість угорців - 14,5 млн. чол.

Етнічна батьківщина угорців-мадьяр

Історія Угорщини починається задовго до появи на її території угорців-мадьяр, які заселили колись слов'янські землі. Загалом Середнє Подунав'я було заселене ще в доісторичний період, бо Дунай та його притоки Тиса і Драва були головними шляхами, якими здійснювалося заселення цих земель. Серед археологічних культур тут прослідковуються безперервні зв'язки між племенами південно-балканського походження. Пам'ятки неолітичного часу близькі до українського Трипілля (розписний посуд червоно-чорної барви), мідний вік представлений культурами осілих землеробських племен. На теренах сучасної Угорщини та Австрії розвинулась ілірійська культура, виявлена в Гальштадті. Рух ілірійських племен був спрямований на південний схід - Середній Дунай і Адріатичне узбережжя Далмації (нині це територія Австрії, Югославії, частково Чехії й Словаччини). В VІ ст. до н. ч. на територію Угорщини прийшли скіфи - це був так званий місцевий скіфський період, який продовжувався до ІІІ ст. до н. ч., потім тут з'явилися кельти.

Перші писемні згадки про угорців-мадьяр, де вони виступають під іменами гунів, угрів, турків, відомі з ІХ-Х ст., коли вони кочували в степах і лісостепах Південної Русі. Прабатьківщину мадьяр можна визначити хіба що на основі джерел історії угорської мови, археології й етнографії. Угорці належать до угоро-фінської мовної гілки, де разом з хантами (остяками) та мансами (вогулами) складають групу угорських народів.

Ареал первісного розселення угро-фінів досі маловивчений: в І тис. до н. ч. їхня прабатьківщина можливо була в районі Саян, або в межиріччі Обі й Іртиша, або в басейні середньої Волги і Ками, що на думку вчених, найбільш вірогідно.

Угро-фіни в І тис. до н. ч. займалися рибальством, збиральництвом, мисливством і мали матріархальний уклад життя. Його пережитки збереглися в їхніх язичницьких віруваннях, а також в угорських звичаях і обрядах. На початку нашої доби мадьярські племена розвинули пастуший уклад, перетворившись на кочівників. Вірогідно, саме угрів-мадьяр згадує Геродот під ім'ям "юрка" (угра, югра) як народ кінних мисливців. Лінґвісти зазначили, що термінологія конярства в угорців має рідномовне походження, що свідчить про самостійний розвиток етносу і місцеве походження кінного господарства, а також кочового побуту. Але тюркські назви інших домашніх тварин в угорській мові свідчать також і про тривалі контакти мадьяр з тюрками, з якими вони кочували, відділившись від своїх родичів (пор. інші угорські племена мають рідномовні назви тварин). Вірогідно, мадьяри мали зв'язки з тюрками-протоболгарами (V ст.), сабірами (VІ ст.), оногурами (VІ-VІІ ст.), хазарами (середина VІІ-ІХ ст.). Близько VІІ-V ст. до н. ч. мадьяри перебували на території Північного Кавказу.

Пошуки прабатьківщини угорців - "Великої Венгрії" - здавна хвилювали представників цього народу. Так, угорський домініканський чернець Юліан в 1235 і в 1237 здійснив дві подорожі в пошуках "Hungaria Magna", як вона називалась в народних переказах. Збереглися описи цих подорожей, де сказано, що Юліан знайшов прабатьківщину, населену уграми, що розуміли угорську мову і зберегли переказ про відхід частини їхніх родичів на захід. Монах знайшов цих угрів у басейні однієї з приток середньої Волги, але точно не вказав якої саме. Східні автори Х ст. ал-Масуді, ал-Балхов ототожнювали мадьяр з башкирами і розміщували їх у басейні р. Білої.

Подібні повідомлення є в інших мандрівників ХІІІ ст. Джерела XVI-XVII ст. розповідають про наявність у цей же час угорського населення на нижній Камі. Сучасні науковці віддають перевагу саме цьому реґіону як прабатьківщині сучасних угорців.

В ІХ ст. угри-мадьяри перебували на території Русі (між Києвом і Воронежем) на межі лісостепу. Племена мадьярів були підлеглі хазарам. Зі сходу напирали печеніги, відганяючи мадьр все далі на захід. За посередництва Київської Русі мадьяри довідалися про інші європейські народи, які в їхній мові мають слов'янське походження.

Далі угорці переправились через Верецький перевал Карпат, потім ще через кілька перевалів і потрапили в Трансільванію. Цей перехід засвідчений археологічними дослідженнями. У 896 р. Союз угорських племен з'явився в Середньому Подунав'ї. Почалося освоєння території, що угорською мовою називалось honfoglalas - "обретіння батьківщини". Саме тут почався перехід до осілого способу життя, формування феодальних відносин. Про кордони земель, зайнятих уграми за Карпатами, про їхній політичний устрій і відносини з Візантією повідомляє імператор Костянтин Багрянородний.

Земля Середнього Подунав'я була вже заселена слов'янами і угри мали постійно стикатися зі слов'янським населенням, переважно чехами. На той час Моравський князь Моймир ІІ був виснажений постійними міжусобицями і загрозою франків із заходу. Напад угрів у 902-906 роках спричинив знищення Великоморавської держави. Є писемні згадки про напад угрів і на сусідні території. Однак, і Франкська марка, заснована ще Карлом Великим у VIII-IX ст., і Східнофранкська імперія також послаблені міжусобицями, не мали сили боронитися від Союзу угорських племен. Не було військової сили, щоб дати відсіч угорцям на Середньому Подунав'ї. Такі історичні факти.

Але власні угорські перекази повідомляють про нібито мирне заселення угорцями слов'янських земель. Так, протограф хронік Угорщини ХІ ст. повідомляє: мадьяри ніби то викупили ці "землі, трави і води" у моравського князя за білого коня, золоту вуздечку і сідло. Та князь скоро порушив угоду і почав війну проти мадьяр. Тоді мадьяри вступили в бій і "поміч божа була на їхньому боці", а князь кинувся тікати, мадьяри переслідували його до Дунаю, та він кинувся у води й потонув у швидкій течії.

Освоєння цих земель не призвело до знищення слов'янської культури. Навпаки, угри запозичили в слов'ян соціально-економічні інститути, зберегли назви слов'янських замків, округів тощо, а разом з ними і термінологію (должность, темниця, колода та ін).

В Х-ХІ ст. Союз семи угорських племен і одного племені кабар створили власну державу на чолі з плем'яним князем, нащадком Альмоша-Арпада, який став одноосібним правителем після смерті Кусана в 904 р.

В 946-956 рр. два угорські князі Булчу і Дьюла були охрещені. Один з угорських князів воював у війську князя Святослава проти Візантії та християнізації на території Болгарії в 970 р. Християнізація угрів почалася ще з часів їхнього кочового побуту в Криму. Перша зустріч з християнським місіонером Кирилом Філософом в його "Житії" описана досить анекдотично: "... коли він (Кирило) молився, напали на нього угри, і виючи, як вовки, бажали убити його. Він же не злякався, не перервав молитви, лише благав: "Господи, помилуй!", бо вже закінчував службу. Вони ж, побачивши це, по божому велінню стали сумирними і, вислухавши з уст його повчання, відпустили його з усією дружиною". Така розповідь є типовою для ранньохристиянської агіоґрафії (життєписів "святих"). Друга зустріч уже з Мефодієм відбулася в 882 р. в маєтку угорського короля (чи воєводи), що в деяких істориків викликає сумнів. У будь-якому випадку, такі зустрічі були поодинокі і не могли відіграти вирішальної ролі в наверненні мадьяр на християнство.

Етнічні звичаї. Язичницька релігія мадьяр мала свої особливості, в основі яких був шаманізм, успадкований від спільноугорської єдності. Угорське Бог - "Іштен" пояснюють як похідне від імені власного Іштемі, що означає "Бог-предок тюркських хаканів". У фольклорі угрів наявні сліди тотемізму, культу вождів. Дослідники, не знайшовши в угорському язичництві інших Богів, схильні вважати, що політеїзму в них не було. Отже, віра в єдине верховне божество, на їхню думку, сприяла прийняттю християнства. Така версія виглядає досить нелогічно. По-перше, в жодного народу на ранніх етапах його розвитку не було абсолютного політеїзму (пор. також давніх євреїв, які пишаються своїм етнічним монотеїзмом, однак ще в на початку І тис. до н. ч. вони мали цілий пантеон богів і духів, що не вдалося приховати і в Біблії). В етнічній релігії угрів наявні ознаки політеїзму в образах олениць-рожаниць, добрих і злих духів, з якими спілкується шаман.

Задовго до прийняття християнства угри мали свою рунічну писемність, знаки якої вирізалися на дерев'яних паличках. Руни використовували угорські племена секеїв, які зберігали найархаїчнішу культуру і побут, аж до XVI ст. І ці пам'ятки рунічного угорського письма дійшли до нашого часу.

Характерно, що їх довгий час вважали фальсифікатом, аж поки не вдалося ідентифікувати їх з давньотюркськими (орхонськими) знаками, що свідчить про запозичення мадьярами ще зі спільного тюрксько-мадьярського кочування. Навчання рунічному письму зберігалося в секеїв як складова частина етнопедагогіки. Однак, з християнізацією угорських земель шкільна справа все швидше ставала монополією церкви і згодом латина витіснила народне письмо.

Для угорського шаманізму характерна віра в білих і чорних шаманів - слуг добра і зла, яка залишилась в народному світогляді до ХХ ст. Реконструкція язичницьких вірувань угорців можлива на основі писемних пам'яток ХІ-ХІІІ ст., усних переказів, пісень, сказань, які феодали називали "брехливими сказаннями селян". В цей час ще виконувалися пісні про діяння предків, герої яких ніби ведуть розповідь від свого імені. Такий тип викладу характерний для епосу інших угорських народів ханти (остяків) і манси (вогулів). Тематика цих сказань:

1). про викрадення уграми жінок у давні часи;

2). про сім воєначальників, які очолювали роди при виході угрів на нову батьківщину;

3). про прекрасну оленицю-прародительку і покровительку угрів (тут сліди матріархату);

4). про походження роду Арпадів від яструба (сліди тотемізму);

5). про викуп угорцями нової батьківщини за білого коня, золоте сідло і вуздечку.

Співаки-виконавці цих сказань називалися igriс, що відповідає запозиченому в слов'ян ігрець. Згодом угорські феодали поставили цих "ігреців" собі на службу й примусили їх прославляти подвиги своїх господарів. Із середовища таких "ігреців" вийшли придворні блазні, які звеселяли короля та придворних. Рицарські ж пісні принесені в Угорщину із Заходу.

У візантійських джерелах країна угрів називається Туркія. В ХІ ст. вірогідно тут уже був єпископ, про що свідчить печатка з написом "Антоній, протосинкел, протоедр Туркії" (тобто єпископ).

У 883-884 рр. піднялися повстання проти християнізації народу. Великоморавський князь Святополк звільнив населення від насильницької християнізації, а мадьяр-язичників прийняв до себе. Про це повідомив зальцбурзький архиєпископ Теотмар у посланні папі Іоанну ІХ: "моравани прийняли до себе значну частину мадьяр і за мадьярським звичаєм остригли голови своїх лжехристиян і направили на наших християн, а потім і самі прийшли і одних забрали в полон, а інших убили... вони спалили Божі храми і зруйнували всі будівлі, що в усій Паннонії в найбільшій нашій провінції не можна побачити жодного храму". Слов'янське і мадьярське населення жило на території Паннонії разом 150 років.

Час від часу спалахували війни з Візантією, в яких угри показали себе як надокучливий войовничий народ, з яким "ромеї" намагалися зберігати мир, щоб не платити данину. Тому політика Візантії була спрямована на охрещення хоча б представників угорської знаті.

Гілас - один з охрещених угорських князів, привіз із собою монаха Ієрофея, якого зробив єпископом ще в середині Х ст. В 951-955 рр., коли західні правителі отримали ряд перемог над мадьярами, Візантія припинила платити данину - щорічні "дари мадьярам". На це мадьяри відреагували військовим походом на Фракію і підійшли аж до Константинополя. Однак, ці походи зазнали поразки. Спілкування з імперією могло налагодитись лише шляхом християнізації.

Угорський князь Геза зробив значний внесок у виконання християнізаторських планів Візантії: побудував місто Естергон із замком і храмом на честь мученика Стефана (угорське Іштван) - свого християнського патрона, ім'я якого прийняв у хрещенні, за що пізніше був названий "Іштваном святим". Хвалебне "Велике житіє Іштвана святого" так само, як і житія Кирила і Мефодія та інших християнських місіонерів, написане в дусі свого часу. Щодо достовірності його "благочестивих" діянь маємо ряд застережень, типових для подібних історичних осіб (пор. руського князя "Володимира святого"). Так, клирик ХІ ст. писав що руки Гези "замарані людською кров'ю", а Тітмар повідомляв, що "Геза був надзвичайно жорстокий; він убив багатьох у своєму несподіваному гніві. Ставши християнином, він заради зміцнення своєї віри лютував на тих, хто відмовився стати християнином... Сам же він приносив жертви Всевишньому Богу і різноманітним уявним Богам. Коли ж головний священик звинуватив його в цьому, він відповів, що достатньо багатий і сильний, щоб робити це".

З цього повідомлення маємо принаймні два висновки: 1) передхристиянська релігія угорців таки була політеїстична; 2) Гезу не цікавила сутність самого християнського вчення, отже християнство розглядалось лише як засіб утвердження своєї влади.

Тітмар повідомляв: "Геза не позбувся язичницьких релігійних уявлень, а його жінка Шаролот зберігала своє болгаро-тюркське язичницьке ім'я (означає Білокнягиня), вела язичницький спосіб життя, їздила на коні, як воїн, пила і в гніві згарячу забила одного чоловіка". За словами Бруно, угорці мали релігію "заражену язичництвом". Угорській знаті були байдужі християнські заповіді - свій спосіб життя вони не збиралися змінювати.

В 1003 р. як записано в "Великих Алтайських анналах": "угорський король Іштван (Геза) виступив з військом проти свого дядька по матері Дьюли; захопивши його з жінкою і двома синами, Іштван силою примусив його королівство прийняти хрещення". Місіонер Бруно писав імператору Генріху в 1009 р., що чорні мадьяри уже всі охрещені, причому "наші (тобто місіонери), хай простить їм Бог, - деяких осліпили, вчинивши великий гріх".

Християнізація мадьяр просувалась дуже мляво, аж до ХІ ст. по всій країні відомо лише 30 дерев'яних церков, які були в приватному володінні феодальної знаті. Однак, християнські місіонери, які намагалися приписати собі всю славу охрещення інших народів, часто фальсифікували події, перебільшуючи до неймовірності свої повідомлення папі. Так, місіонер Пілігрим сфабрикував фальшиву грамоту, де писав, що власноручно охрестив "близько 50 тисяч із найблагородніших мадьяр обох статей". Крім того, він ще виготовив 8 ніби-то "папських булл", щоб обґрунтувати свої претензії на вищу церковну владу над Східною Паннонією та Моравією.

Отже, чітких вказівок на повне охрещення угрів нема, християнізацію князів також не можна вважати повною. Натомісць маємо цілий ряд королівських законів, спрямованих на викорінення язичницьких етнічних вірувань: два кодекси короля Іштвана І, три закони короля Ласло І (1077-1096), три закони короля Кальмана (1095-1116). Вони були спрямовані переважно на боротьбу з так званими "відьмами", знахарями, чаклунами, шаманами - служителями язичницьких культів.

В одному документі 1092 р. зазначалося, що ще є деякі піддані, які "по язичницькому звичаю несуть дари до дерев, джерел і каменів". Ці звичаї говорять саме про слов'янське походження, бо в угрів поклоніння природі не було.

Лише в ХІІІ ст. в Угорському королівстві почали будувати християнські монастирі, засновані місіонерами, основна маса яких були ортодоксальними (православними), а пізніше перейшла до рук католицьких орденів. Впроваджена обов'язкова церковна "десятина" і жорстокі покарання для тих, хто приховував свої справжні доходи: у них забирали аж 9/10 від доходів. Отже, населення вбачало в християнізації насамперед жорстокий монастирський визиск, відбирання їхнього майна. Самі ж християнські служителі звільнялися від цього податку: вони віддавали лише символічну "чверть від 1/10", тобто 0,025 своїх доходів.

Селян приписували до храму і забороняли переселятися, що вже нагадувало кріпосне право. Закон 1092 р. приписував: "якщо хтось не прийде у неділю чи у велике свято в приходську церкву, то треба наставляти побоями"; "якщо хтось залишиться вдома не для того, щоб стерегти вогнище, а по несвідомості, то хай буде побитий і острижений"; "якщо хтось у неділю чи у велике свято, нехтуючи церквою, йде на базар, то позбавити коня". За порушення порядку під час церковної служби старих людей приписувалось з ганьбою лаяти і проганяти з церкви, а молодих і простих людей в бабинці церкви зв'язати і на виду у всіх покарати бичами і позбавленням волосся.

Видаючи такі укази, державна влада надавала церковникам можливість розширювати свої судові функції й тим самим збільшувати свої доходи. Це підвищувало значимість церкви в очах простого люду. І як результат - масові повстання проти християнізації (1046, 1061 та ін.).

Шукаючи легкі джерела наживи, угорські королі постійно вели загарбницькі війни. Такими були й спроби в 1188-1233 рр. підкорити Галицько-Волинське князівство. Однак, у 1241 р. самі угорці зазнали татаро-монгольської навали хана Батия. Угорський король Бела ІV виступив у бій на р. Шайо 11 квітня, але, отримавши поразку, втік до австрійського герцога, а звідти в Далмацію. Ні герцог, ні папа не надали йому допомоги. В 1242 р. татаро-монголи, дійшовши до Адріатики, повернули назад.

Хроніка "Діяння угрів", яка є найдавнішим зібранням відомостей про угорський етнос, власне вже позначена християнським пафосом: автор зображає діяння своїх предків угрів-язичників "дикими", а найвищий апофеоз угорської історії вбачає в прийнятті християнства, яке значне перебільшує. Походження угрів пояснює через біблійний стереотип: від сина Ноя - Хама. Автором хроніки вважають єпископа Міклоша. Ця праця латиномовна.

В 1282-1285 рр. була написана хроніка "Діяння гунів", автор якої клірик Ласло ІV зібрав найдавніші відомості про предків свого народу. Він подає легенду про двох братів: Магора (Мадьяра) і Гунора (Гуна), які стали родоначальниками споріднених племен. Звичайно, автор під впливом тогочасної європейської думки дещо перебільшив роль гунів в історії угорського етносу. Він поставив за приклад угорським правителям короля Атілу, як взірець правителя. Ця версія не витримує критики хоча б тому, що угорські племена прийшли на ці землі в ІХ ст., а Атіла - в ІV ст. Хоча автора це не бентежить - він стверджує, що це було "першим приходом угрів у Паннонію". Створення подібного міфа було потрібним угорській правлячій верхівці для доказу давності свого походження, а також бажання зобразити угрів як потужного противника Риму.

Інша хроніка, "Опис Скіфії", так само приписувала скіфську історію угорцям.

Освіта християнських духівників була дуже низькою. Аж до ХІV ст. деякі каноніки не вміли писати. Писемні монахи могли тільки переписувати (копіювати) кодекси. На церковному соборі 1309 р. говорилося про неграмотність кліру і незнання церковного права. Естергомський собор 1382 р. вимагав від кліриків вивчення Біблії. Приходські попи не знали найпростіших християнських молитов і формул.

В ХІV-ХV ст. засновуються школи в містах, де діти навчаються за гроші. В 1367 р. в м. Пече виникла вища школа, в якій викладали домініканці, але вона проіснувала недовго. В Обуді також діяла вища школа, яка готувала до вступу в Паризький університет.

З етноґрафічного боку досить цікавою є угорська етноґрафічна група секеїв - мадьяр, які до ХV-ХVІІ ст. зберігали особливий статус: общинний лад і родову організацію. Зберігаючи природні звичаї предків, секеї досягли значного приросту населення.

На початку 1500 р. їх було 55 тисяч, а вже до 1599 р. їх кількість досягла 155 тисяч. Однак, королівська влада наклала на їхні архаїчні звичаї ряд заборон і з ХVІІ ст. вони поступово розчиняються в загальному морі угорського етносу.

У першій половині XVI ст. в Угорщині з'явились послідовники реформаторських релігійних рухів. В 1523-1525 р. Державні збори прийняли ухвалу про покарання реформаторів смертю. Папа підбурював хрестові походи: в XVI ст. закріпачені феодалами селяни тікали в ополчення, які називали "хрестовими походами", нібито на захист землі від мусульман. Магнати протестували, бо це загрожувало втратою робочих рук: поля стояли незасіяні. Наприклад, в 1514 р. в різних хрестоносних загонах перебувало від 30 до 50 тисяч селян (12 % працездатних чоловіків). Крім того, хрестоносці ще й реквізували продовольство. Цей хрестовий похід перетворився в селянську війну, яка закінчилась масовими стратами учасників.

Війни з Османською імперією спричинили до падіння Угорського королівства і утвердило владу султанів у Середньому Подунав'ї. Набіги османів і кримчаків спустошували землі. Так, у кінці XVI ст. було повністю знищене поселення половців і ясів (аланів), що жили в Угорщині з ХІV ст. Це була етнічна група вже асимільована мадьярами, яка, однак, розмовляла своєю мовою. Султан також щороку посилював визиск селян: із немусульман збирали більші податки. Звільнення Середнього Подунав'я від султансько-османського іга сталося тільки в Австрійській імперії Габсбургів у 1686 р. Разом з цими землями були звільнені Польща і Венеція, які об'єдналися в антиосманську священну Ліґу Габсбургів. Навіть папа виділив кошти на цю війну. Через 4 роки до цієї ліґи приєдналася Росія. В 1687 р. Габсбурги були проголошені спадкоємцями угорської корони, а місцеві королі втратили на неї право. Якщо османи правили в Угорщині сто років, то австрійці за два роки розграбували ще більше. В 1697 р. спалахнуло повстання селян, яке в 1703 р. переросло у визвольну війну угорського народу. Повстанці називали себе "куруци". Повстання очолив молодий князь Ракоці, чим здобув собі ореол борця за незалежність. Держава Австро-Угорщина проіснувала до 1918 р. Угорське королівство було складовою частиною імперії, і користувалося певною самостійністю, однак в основних питаннях політики залежало від Відня.

Після поразки Австрійської імперії в першій світовій війні, угорський народ опинився в межах шести країн, розірваний на частини.

Угорці в Україні

Під впливом революції в Росії в Закарпатті встановилася влада Рад, яка протрималася до 5 травня 1919 р. а з наступного дня Підкарпатська Русь за умовами Сен-Жерменського договору увійшла до складу Чехословаччини. В 1938 р. південне Закарпаття знову увійшло до Угорщини. Далі - окупація гітлерівцями, а 28 жовтня 1944 р. звільнення і в 1945 р. включення Закарпаття до складу України. Угорське населення цього реґіону було піддане репресіям за участь у війні на боці армії держави-противника СРСР. Загальна кількість репресованих угорців становила 30 тис. чоловік.

Угорське населення України нині проживає переважно в сільських місцевостях Закарпаття (найбільш заселений угорцями Берегівський район - 66,9 %), а також Ужгородський та Виноградівський райони. Нині переважна більшість угорців України є сповідниками реформатської віри (протестанти становлять 75 % від усіх угорців), а також римо- і греко-католики (уніати).

В Україні існує ціла система культурних і освітніх угорських закладів, видавництв, засобів масової інформації, громадських об'єднань. Проводяться фестивалі угорського фольклору "Народні джерела". В 1984 р. в Закарпатській області працювало 59 угорських шкіл та гімназій (Ужгород, Берегів, Тячів). Крім того ще в 21 школі існують угорські класи. Працює також 80 угорськомовних дошкільних закладів. При Ужгородському університеті існує кафедра угорської мови і літератури, що прийняла перших студентів з 1963 р. Вчителів молодших класів угорських шкіл готує Мукачівське педучилище. При Ужгородському державному університеті в 1988 р. створений Центр гунгарології, який тісно співпрацює з Академіями наук України та Угорщини і відомий у світі. В Закарпатті існують радіопередачі угорською мовою, ряд газет і телепрограм.

Громадське об'єднання - Товариство угорської культури Закарпаття займається забезпеченням юридичних та конституційних гарантій угорської національної меншини в Україні. В червні 1993 р. в Ужгороді відкрите Генеральне консульство Угорщини.

 

Тема 27.

 

Тема 28.  НІМЦІ

 

Німці - самоназва дойче, - автохтонне населення Німеччини. Загальна чисельність понад 85 мільйонів. Німці живуть також у США, Канаді, Україні, Росії, Бразилії та ін. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. На середньому Рейні наявний також і південно-європейський тип (так званий індо-середземноморський) расовий тип.

Німці розмовляють німецькою мовою, що належить до західно-германської підгрупи германської групи індоєвропейських мов. Німецька мова має дві великі групи діалектів, що мають також внутрішній поділ: нижньонімецька (плат-дойч) та верхньонімецька (в якій окремо ще виділяється середньонімецька) група діалектів. За вимовою та діалектом можна впевнено визначити, з якої місцевості походить людина.

Коли фриз або макленбуржець розмовляють між собою своїми діалектами, то вони з великими труднощами можуть порозумітися. Німецька писемність створена на основі латинської абетки, а літературна мовна норма починається від перекладу Біблії Мартіном Лютером.

Німецька мова споріднена з датською, норвезькою, шведською, нідерландською та фламандською, а також дещо з англійською. За межами Німеччини також використовується німецька мова як рідна в Австрії, Ліхтенштейні, в частині Швейцарії, на півночі Італії (Тироль), трохи в Бельгії, Франції (Ельзас), Люксембурзі (переважно вздовж кордонів). Німецька мова є рідною більше ніж для 100 мільйонів людей, вона є третьою після англійської й французької за популярністю в світі. Німецькою мовою у світі видається майже кожна десята книжка. Німці переважно є сповідниками протестантсько-лютеранської релігії, решта - католики та протестанти (баптисти, меноніти, адвентисти). Нині в Німеччині є громади язичницького віросповідання.

Етногенез німців складний. За німецьким епосом, вважається, що початок етногенезу поклав князь німецького племені харузків Армініус, який у 9 р. н. ч. розгромив три римські легіони у Тевтобурзькому Лісі. Армініус вважався першим культурним героєм німців. Основу німецького етносу склали давньонімецькі об'єднання франків, саксів, баварів, алеманнів та інших племен, що змішалися в перші століття н. ч. з романізованими кельтами, які мешкали на Півдні та південному заході Німеччини, та з ретами (в Альпах). Нині цих народів уже не існує, однак зберігаються їхні діалекти та народні звичаї. Риси їхньої характерології існують і досі: мекленбуржців вважають відлюдниками, швабів - ощадливими, мешканців Рейнського регіону - життєрадісними, саксонців - старанними та спритними і т. д.

У VІІІ ст. німці мали свою Франкську імперію, яка досягла найбільшого розквіту під час правління Карла Великого. В цей час країну населяли романо-германські племена. Після смерті Карла Великого (814 р.) імперія розпалася і поділилася на Західну і Східну, кордони яких збігалися з мовною межею між німецькими і французькими діалектами.

Впродовж історії Німеччини її західний кордон залишався майже незмінним, а східний постійно посувався далеко на схід, лише в середині XIV ст. цей рух припинився. З цього часу етнічний кордон між німцями і слов'янами проіснував до другої світової війни. Відомі на території Німеччини слов'янські племена, лужицькі серби, під час Великого переселення народів заселяли землі на схід від Лаби (Ельби) та Салє (Заале) ще в VІ ст., про що є перша писемна згадка вже в 631 р. Цей народ впродовж багатьох століть німці намагалися асимілювати. Однак, у ХVІ ст. вони створили свою писемність і довгий час зберігали свою етнічну ідентичність, переживши в ХІХ ст. період свого найвищого національного відродження. За часів фашизму планувалося цілковите знищення цих слов'ян. Нині уряд Німеччини прийняв ряд законів для сприяння розвиткові цієї національної меншини. Створений Інститут лужицьких студій, при Лейпцігському університеті існують школи, товариства та різні заклади, які піклуються про розвиток лужицької мови та культури.

На початку Х ст. франкське королівство називалося Тевтонським (від назви давньогерманського племені тевтонів). Східна імперія франків у ХІ ст. стала називатися "Римською імперією", потім з ХІІІ ст. - "Священною Римською імперією", а з ХV ст. перетворилась в "Священну Римську імперію германського народу". Імперія була виборчою монархією, де короля вибирало саме дворянство. Новий король повинен був бути родичем попереднього. Франкский герцоґ Конрад І в 911 р. став першим німецьким королем. Його офіційний титул "франкський король", пізніше став іменуватися "римським королем". Найвищої влади досяг король Отто І (936-973), який був коронований у Римі на імператора. Імператорська влада робила його володарем всієї Західної Європи. Однак, в ХІ ст. імператор поділяв свою владу з папою римським, і боротьба за цю владу між ними не вщухала впродовж подальшої історії.

З ХІІІ ст. влада німецьких королів над Західною Європою втратила силу, відцентрові рухи, що прагнули територіального дроблення завадили Німеччині стати національною державою, тому німці стали, так би мовити, "запізнілою нацією".

В 1273 (від Рудольфа І) починається правління династії Габсбургів. А вже з 1438 р. імператорська корона стала передаватися у спадок при дворі Габсбургів.

Доба Ренесансу пробудила критичні віяння, виступи проти засилля церковщини. Перший виступ стався в 1517 р., під впливом ідей Мартіна Лютера і вийшов далеко за межі самої лише релігії. В 1522-1523 р. повстали німецькі рицарі, а через два роки почалася Селянська війна. В 1555 р. згідно з Ауґсбузьким релігійним миром територіальні князі отримали право самим визначати релігію своїх підданих, а протестантська конфесія була визнана рівноправною з католицькою. Так релігійний поділ Німеччини був закріплений законом. В цей час протестантами вже було 4/5 населення Німеччини. Однак, за наступні роки католицька церква змогла відвоювати собі частину пастви, цей процес отримав назву "Контрреформації".

Німці в Україні

Німці в Київській Русі почали з'являтися з давніх часів, і відомості про них зафіксовані в літописах під іменами ґотів (племена східних германців, які жили на о. Готланд у Варязькому морі, на південному його узбережжі, в пониззі Вісли, в Швеції та в місцевостях сучасної Польщі), варягів та норманів (північно-германські, а також староскандинавські племена, що жили в Данії, Норвегії та Швеції, а також у Франції, Італії, Англії). Варязьким морем називалось у ті часи Балтійське море. Стосунки Русі з германськими племенами були переважно атнагоністичними, бо споконвіку германці воювали зі слов'янами за землю.

Перші писемні згадки про німців в Україні відомі з Х ст, коли німецькі купці почали засновувати в Київській Русі своїколонії. Перші такі колонії були засновані в Києві, Луцьку, Володимирі Волинському. Після татаро-монгольської навали також в Русі з'явилось чимало німців, які засновували тут свої ремісничі та торгівельні центри, допомагали відбудовувати зруйновані міста. Нащадки німецьких поселенців в Україні відомі також у козацьких реєстрах Запорізької Січі, у війську гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Виговського, де вони переважно брали участь у військовому будівництві.

В другій половині ХVІІІ ст. стався масовий переїзд німців в Україну з "височайшего" повеління імператриці Єлисавети Петрівни (1759 р.), яка запросила німців для колонізації українських земель. Катерина ІІ в 1762 р. перевершила Єлизавету тим, що запросила в Російську імперію сільське населення всіх європейських країн переселятися на вільні землі; як правило, найчастіше колоністам припадали до смаку саме українські землі.

Перші 6 поселень німців виникли на Чернігівщині в 1763-1774 рр. В 1788 р. в Україну втекли від утисків католицької церкви ще 228 лютеран і менонітів з Данціга, які заснували свої колонії на священних для кожного українця землях о. Хортиця, а також в Херсонській,Таврійській, Волинській, киї