29 | 03 | 2017

Науково аргументоване розвіювання штучних міфів про язичництво і нашу Рідну віру

Світлана Творун. Етнограф. Вінниця

У статті кандидата історичних наук Творун С.О. розглядається проблема висвітлення дохристиянських вірувань українського народу в сучасній навчальній та науково-популярній літературі; аналізуються підходи до з’ясування поняття верховного Бога, його назв і місця в пантеоні давньоукраїнських божеств; ставляться під сумнів переваги монотеїзму над політеїзмом; пропонується уточнити наукову термінологію щодо назви давньої релігії українців.

Автор висловлює критичні зауваження відносно згадувань про дикунські звичаї і людські жертвоприношення, які потрапили до навчальних посібників і мають негативний вплив на формування національної самосвідомості учнівської та студентської молоді, формують почуття меншовартості українців.
 


«Язичництво» чи «архаїчне православ’я»?



Одним зі слабких місць сучасної історичної науки є висвітлення давньої дохристиянської релігії наших предків. Прикрий факт, але пересічні українці зі своїми давніми божествами та міфологією ознайомлені гірше, ніж з віруваннями та божествами стародавніх греків, римлян чи єгиптян. Незважаючи на досить розпливчаті й непевні знання, у більшості з них сформовано негативне ставлення до давніх вірувань українців і побутує переконання, що вони знаходилися на дуже низькому рівні, включали дикунські обряди і людські жертвоприношення.
Такі судження не підтверджуються достовірними історичними даними, але, на жаль, потрапляють до навчальних та науково-популярних видань і шкодять  формуванню національної самосвідомості  нашого народу. Примусивши соромитись своїх традицій, батьківської віри, звичаїв, ми губимо у підростаючого покоління національну гордість, самодостатність, вкорінюємо відчуття меншовартості.

Дослідженнями дохристиянських вірувань давніх українців, а також слов’янських та протослов’янських племен займалося багато вітчизняних і зарубіжних археологів, істориків, етнологів, фольклористів – наших сучасників і авторів минулих століть. Можна виділити праці І.Огієнка (Митрополит Іларіон), Б.Рибакова, М.Костомарова, В.Гнатюка, І.Нечуя-Левицького,  В.Войтовича, В.Даля, Е.Аничкова, А.Афанасьєва,  С.Токарева, Л.Нидерле, М.Гимбутас та ін.

Проте вчені і досі не дійшли єдиного висновку щодо власної назви релігії наших предків, цілісної картини пантеону головних божеств, різняться погляди щодо їх функцій, назв  та ієрархії.

Метою даної статті є висвітлення окремих фактів, що стосуються  дохристиянських вірувань наших предків; аналіз підходів до з’ясування поняття головного божества та назви давньої релігії українського народу; обговорення суперечливих висновків окремих навчальних видань  щодо людських жертвоприношень та дикунських обрядів;  залучення до обговорення проблеми широкого загалу науковців з метою повернення історичної правди про автентичну релігію українського етносу.

Щоб наші судження не були голослівними, наведемо цитати з поважних книг, у тому числі зі шкільного підручника: «Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім’ї вбивали його дружин та наложниць» [5, 44]. «Дажбог був суворим, і, щоб умилостивити його, слов’яни приносили жертви, в тому числі й людські» [6, 4]. «Значення прийняття християнства [йдеться про Київську Русь] важко переоцінити. Нова релігія утвердила високі морально-етичні цінності, … поклала край практиці людських жертвоприношень, допомагала усталенню парної сім’ї» [3, 47–48].


Невже й справді у давнину українці топили на Купала дівчат? Якби такі звичаї існували,  про них неодмінно були б якісь свідчення в українських легендах, віруваннях, фольклорі. А де ви бачили в українській культурі наложниць та «дружин» у множині? Чи, може, до десятого століття наші предки сім’ями не жили? Тож звідки беруться подібні висловлювання на сторінках науково-популярних та навчальних видань?

Здебільшого з давньої перекладної християнської літератури ХІ–ХІІ ст. Аналіз подібних цитат з перекладної літератури зробив свого часу академік Б.Рибаков. У  праці «Язычество древних славян» він пояснював: «Рyсский книжник XII в. (так можно  пpедположительно датиpовать пpотооpигинал «Слова об идолах») взял за основy гpеческое поyчение Гpигоpия Богослова на богоявление (пpаздник кpещения 6  янваpя),  напpавленное пpотив кpовавых жеpтв и вакханалий античного язычества,  но взял только часть  дpевнего поyчения  и  щедpо  насытил  кpатко пеpесказанный гpеческий текст вставками о славянском язычестве,  т.  е. дал «Слово» Гpигоpия «в толцех», с толкованиями применительно  к  славянскому миру» [7, 11]. Отже, автори, які посилаються на такі  джерела, приписують нашим предкам традиції грецької, а не руської релігії. У деяких випадках подібні цитати до сучасних книг потрапляють зі свідчень про княжий двір. Зважаючи на  норманське походження руських князів і сильний  вплив норманської культури при княжому дворі, слід замислитись над тим, чи можна їх застосовувати при аналізі вірувань корінних русичів.

У даному контексті варто засумніватися, чи приносили Дажбогу людські жертви праукраїнці, якщо  «Велесова книга» твердить про інше:

«І се варяги й елани  богам дають жертву іну і страшну чоловічну.
І те ми не повинні діяти, яко ми Дажбожі внуки,
І не маємо йти за іними стопами чужими» [1, д. 24 б].

Досить обережно ставитися до будь-яких  свідчень християнських авторів про язичництво закликав  І.Огієнко, який до того ж мав високі християнські титули (професор православного відділу богословського факультету Варшавського університету, архієпископ Холмщини і Підляшшя, а згодом і Холмсько-Підляський  митрополит Іларіон).
У своїй ґрунтовній праці «Дохристиянські вірування українського народу» він відкидає безпідставні звинувачення і дає позитивну оцінку давнім віруванням наших предків: «У всякому разі давнина не позоставила нам ані одного спокійного опису давніх вірувань, бодай так, як описувались звичайні події. Усе «поганське» нищилось і заборонялось, а коли про нього щось подавалось, то в викривленому освітленні» [2, 364]. «Серед українського народу поширено багато найрізніших оповідань, що невільно ображувати сонця видом крови, а це посередньо вказує, що криваві жертви таки давно вивелися в нас... Пролита відкрито при сонці кров буде помщена, бо вона кричить до Неба. …убивця приймає всі гріхи забитого на себе; а хто забиває праведного, приймає  гріхи на себе й усіх тих, кого праведний міг би спасти»  [2, 166].

Про те, що наші предки-анти не страчували і не приносили в жертву  навіть військовополонених, також ідеться в готських та візантійських пам’ятках.

Наведені вище роздуми закликають переглянути висновки про те, що прийняття християнства позбавило наших предків людських жертвоприношень. Вони зникли набагато раніше, ніж наш народ ознайомився з Біблією.

До речі, у Святому Письмі людських жертв вистачає: це і спроба Авраама принести в жертву на вимогу Бога свого сина Ісака [Біблія: 1 Книга Мойсея Буття. – Гл.23,  п.1–12], і принесення Ієфаєм в жертву шляхом спалення своєї єдиної доньки [Біблія: Книга суддів Ізраїлевих. – Гл.11, п.30–39], та й мученицька смерть Ісуса Христа трактується не інакше як жертва за наші гріхи, а святе причастя полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду перетворюються на тіло і кров Господні.

Жертвою у наших предків була їжа, яку підносили богам для благословення, а потім урочисто споживали гуртом: «Приносити жертву визначалося словом «жрати» або «жерти», що полишилося аж до нашого часу  в розумінні багато і квапливо їсти, – їли ж чуже. Жертва звалася ще «треба»... Замість «треба» часом казали «потреба» [2, 168]. Перелік слов’янських жертв наводить і «Велесова  книга»:

«Се боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної,
лиш плоди, овочі, квіти, зерно, суру питну, на травах настояну, і меди,
ніколи не живу птицю, ані рибу» [1, д. 24 б].

Наведемо ще кілька цитат І.Огієнка про здійснення «треб» нашими предками: «Жертовне м’ясо варилося в казанах, і те що належалося по жертві  людям, тут же врочисто й сквапливо «пожиралося», «жерлося» в присутності  бога. Це була жертовна трапеза, звичайно з відповідними грами, піснями та танцями. ... Залишки від жертви, як святощ, кидали в вогонь або в текучу воду, або й закопували в землю, а часом брали собі, як талісман. На спожиття жертви скликалися й бідні, – це соціальний бік жертви. Багаті люди розвозили залишки жертви по місту  й роздавали бідним» [2, 170].  «Найстаріші жертовні церковні приноси – це канун  і кутя, що спочатку Християнства не дозволялися.  Слово канун походить від гр. kanoun, – наповнений їжею кошіль» [2, 172].

Саме в плетених кошиках і досі приносять українці до церкви на посвяту  бабки і крашанки на Великдень, городину – на Маковія,  мед, яблука, груші, сливи – на Спаса. А для хліборобів найголовнішою жертвою був і залишається хліб, який для кожної оказії мав свою назву і свою форму.  Нами записано близько 80 найменувань обрядових хлібів та хлібобулочних виробів, які випікають українці   до свят [8]. Колективне пригощання – краяння і роздавання обрядового хліба, перших плодів – є кульмінацією більшості народних ритуалів та свят, моментом єднання за допомогою спільної трапези з божественними силами і духами предків, оскільки вони, за народними уявленнями, живляться не матеріальною їжею, а її пахощами [9, 149].

Існує потреба визначитись і з науковим терміном, який би ідентифікував дохристиянську релігію наших предків.

Терміни «поганство» і «язичництво», на нашу думку, є невдалими. Походження терміна «поганська віра» торкався І.Огієнко: «Віру Христову світ сприймав дуже помалу, але таки сприймав, і сприймали її спершу головно вищі круги народу та його видатніша духовна інтелігенція по містах. А мешканці сіл, селяни (по-латині pagus – село, paganus – сільський, селянин, pagani – селяни) вперто й довго трималися своєї власної дохристиянської віри, віри «поганської» (цебто сільської)» [2, 5].

В українській мові слова «поганські», «поганство» зовсім не асоціюються з іменником «селяни» чи прикметником «селянські», а трактуються як погані, тобто гірші за інших (недостойні, шкідливі), і мають емоційно негативне забарвлення, а значить, дають негативну оцінку нашій автентичній релігії, навіть не розкриваючи її суті.

Щодо терміна «язичництво» висловився Б.Рибаков: «Hет более тyманного   и   неопpеделенного  теpмина,    чем  «язычество»; возникнyв в цеpковной сpеде, он пеpвоначально означал  все дохpистианское и нехpистианское» [7, 3].  В Біблії термін «язичники» також вживається у значенні «іновірці». Тому варто задуматись, чи логічно автентичну релігію корінного населення на своїй історичній батьківщині називати іновірською. До того ж цей термін у науковій літературі аж ніяк не пов’язаний з конкретною вірою конкретного народу і є спільним для релігій різних країн і навіть континентів, які дуже різняться за системою релігійних поглядів, моральних норм, обрядів і ритуалів.

Релігійні діячі сучасних українських рідновірських (неоязичницьких) осередків вважають, що до прийняття християнства автентична релігія наших предків називалася «православ’ям»: «Первісно слово «православ’я» означало «славлення богів», тобто язичницьку Богослужбу: прав (Права) – закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення – язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називали славами», – пише  Г.Лозко [4, 97]. Така назва дійсно  могла стосуватися саме дохристиянської релігії давніх українців, адже поза межами території колишньої Київської Русі східну гілку християнства  не прийнято називати «православ’ям», за нею закріпились інші назви –  християнська церква східного (грецького, візантійського) обряду або ж ортодоксальне християнство.

Що ж до значення слова «Права», то ним наші предки називали вищий божественний світ, від нього пішли слова «правити», «управляти», а також «правильний», «правий» (той, що діє згідно з божими настановами), «правило», «право» – норми громадського життя, встановлені Богом.  У сучасній українській мові збереглося і слово «їй-право», яке вживають під час клятви як синонім до слова «їй-богу».  Відповідно до своїх уявлень про світобудову давні українці  ділили світ на три частини:  Праву, Яву і Наву, де  Права –  світ божественний, Ява – світ реальний, у якому ми існуємо наяву, Нава – світ померлих.

«Права ж бо є зложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа тече Ява,
І та сотворила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після …»

, – записано у «Велесовій книзі» [1, д. 1]


.Отже, у терміна «православ’я» така ж доля, як і у назви народу «руський», його, м’яко кажучи, позичили.
Говорячи про давню українську релігію, не можна обминути і проблеми єдиного підходу до ієрархії стародавніх божеств, походження їх назв, функцій, а також місця і ролі в житті людей. Спробуємо не погодитися ще з одним твердженням, яке міцно укорінилося на сторінках наукової літератури, про те, начебто політеїзм (багатобожжя) є нижчою формою релігії порівняно з монотеїзмом (єдинобожжям). А через те що в дохристиянських віруваннях нашого народу фігурують різні назви божеств, значить, і наша автохтонна релігія є примітивною, стоїть на нижчому рівні розвитку, ніж привнесене християнство.

На нашу думку, ієрархію богів на небі люди будували, переносячи на надприродні сили таку ж організацію, яка існувала на землі в їхніх громадах.

Тому демократичні суспільства з республіканською формою правління – стародавні греки, римляни, анти і багато інших – дотримувались політеїстичних вірувань, а зі встановленням монархій та імперій формувалися монотеїстичні релігії.  Епоха середньовіччя, коли релігійні вчення остаточно оформилися, отримали державну підтримку і мали неабиякий вплив на всі сторони суспільного життя,  була епохою диктату і єдиновладдя на землі, тому на зміну багатобожжю приходить єдинобожжя. Один бог, один пророк, один правитель у державі. Проте в ХХІ ст. світ від тоталітаризму та авторитаризму впевнено рухається в бік демократії, республіканських форм правління, поділу влади на окремі гілки. А такій організації суспільного життя краще відповідають політеїстичні релігії з їх більшою свободою вибору та демократичним устроєм.

Що ж до давньоукраїнської релігії, то напередодні хрещення Русі у нас уже існувало поняття верховного Бога. «В договорі князя Ігоря з греками (944–945 р.) читаємо про того, хто порушить цей договір: «Да будеть клят от Бога, і от Перуна», а в договорі Святослава 971 р.: «Да імєєм клятву от Бога, в єго же віруєм, в Перуна і Волоса, скотья бога»  [2, 95]. Слово «Бог», швидше за все, і є власною назвою верховного божества наших предків, яке в перекладі з давньоукраїнської означає «Творець». В українському фольклорі збереглося дієслово «бгати»: «сходьтеся до хати коровай бгати», – співається у весільній пісні. Саме бгати – творити, а не місити чи пекти, бо складовими короваю є не лише матеріальні речі – борошно, дріжджі, яйця.., а й молитви, обрядові пісні, рухи, моральна чистота коровайниць.

До питання, яке саме божество було у наших предків верховним, маємо висновки Б.Рибакова про різні назви одного і того ж божества: «Учитывая обилие разных  имен  у  одного  и  того  же  божества,  накопившееся за многие столетия существования культа,  мы должны осторожнее судить о количестве славянских богов» [7, 356]. «Сварог («Небесный»), Стрибог («Бог-отец») и, как увидим далее, Род («Рождающий») – все эти слова могут означать одно патриархальное мужское божество, пришедшее на смену архаичным представлениям о Небесных Владычицах» [7, 432–433].
У коментарі до тексту він уточнює: «С представлением о Стрибоге как о божестве неба вполне увязывается и наименование ветров «стрибожьими  внуками» («Слово о полку Игореве»)» [7, 433]. До цього переліку слів-синонімів, що означають назву давнього верховного божества наших предків, можна додати і слово «Бог» («Творець»), яке, на нашу думку, також є власною назвою.

У демократичному суспільстві існував поділ влад, тому у договорах Ігоря і Святослава згадується не лише Бог – верховне божество (Творець), але й Перун – громовержець, покровитель воїнства та дружинників і Велес – володар підземного царства, бог багатства,  покровитель купців та ремісників.

Намагаючись привести до монотеїзму традиційну руську віру, князь Володимир головним богом зробив більш грізного Перуна. Ця кандидатура, з точки зору князя, була найкращою для утвердження влади військової знаті.  Верховне  божество (Бог, Род, Сварог, Стрибог) в уяві наших предків був схожим на старійшину племені, який передав окремі сфери господарства і захисту  в управління своїм синам (помічникам) Сварожичам – Дажбогу, Велесу, Перуну, залишивши собі лише наглядові та дорадчі функції. Така кандидатура не підходила Володимиру, який намагався зміцнити свою владу і зосередити всі сфери управління в одних руках.
Але Перун – покровитель воїнства і військової дружини – так і не став єдиним  богом для всього населення, селянство продовжувало поклонятись Дажбогу – подателю сонячного тепла і благодаті для землеробства і тваринництва, а для ремісників та  купців головним залишався Велес. Тож довелося, як і в більшості європейських країн, прийняти християнство, з його жорсткою централізацією влади, ідеологією покори, аскетизму, мучеництва. На той час це зміцнило владу князя і його міжнародний авторитет,  сприяло посиленню княжого впливу на  організацію духовного і  політичного життя в країні.

Крім верховного божества і його місця в давньоукраїнському пантеоні, назріла потреба розглянути відомих науці персонажів давньоукраїнської релігії, походження їх назв, коло обов’язків, сфери впливу.  Незважаючи на обмаль достовірних письмових джерел, накопичилась певна кількість археологічних, етнографічних та фольклорних знахідок, що проливають світло на окремі деталі, з яких можна реконструювати цілісну систему релігійних уявлень наших предків.

За оцінками скептиків, така реконструкція може стати «художнім твором на вільну тему». Але якщо до обговорення залучити велику кількість спеціалістів різних галузей (істориків, археологів, етнологів, філологів, фольклористів, мистецтвознавців, а також релігійних діячів рідновірських течій), які на практиці намагаються реконструювати давні віровчення і пов’язати їх з народною обрядовістю, можна дещо просунутися в глибину вивчення нашої давньої культури і релігії. «Критерием правильности должна быть взаимосвязанность разгаданных сюжетов,  слияние их  в  единую  систему. Если системы нет,  то  поиск надо начинать  заново», – зазначав Б.Рибаков [7, 174–175].

Отже, проблема висвітлення дохристиянських вірувань українського народу потребує широкого обговорення і систематизації, а також більш однорідного і виваженого висвітлення в навчальній літературі.

А для цього слід виконати такі дії:

  •  не допускати в навчальній літературі некоректних висловлювань та принизливого ставлення до автентичної релігії наших предків, адже це сприяє вкоріненню почуття меншовартості українського етносу;
  •  порівнюючи віру нашого народу з іншими світовими чи регіональними релігіями, варто більше уваги приділяти її позитивним сторонам, тим паче, що їх є дуже багато,  і не допускати використання фальсифікованих, неправдивих фактів та смакування недостовірними негативними явищами;
  •  необхідно узгодити і наукову термінологію. Терміни «язичництво», «поганські вірування», «неоязичництво» вважати загальними, які не ідентифікують власне українську релігію та віруючих. Для означення дохристиянської релігії давніх українців можна запропонувати терміни: «архаїчне православ’я», «дохристиянське православ’я»  або «автентична релігія давніх українців». Щодо сучасних релігійних громад, що відроджують давні українські віровчення, замість назви «неоязичники» доцільно вживати слово «рідновіри», що є їх самоназвою;
  •  широкого обговорення серед науковців з подальшим узгодженням позицій потребує  і проблема приведення в певну систему  пантеону давніх українських богів, дослідження  їх ієрархії і сфер впливу, щоб хоча б навчальну літературу позбавити явно застарілих поглядів або сучасного суперечливого, а часто і діаметрально протилежного міфотворення.

 

 Творун Світлана
кандидат історичних наук, доцент,
завідувач кафедри загальнонаукових гуманітарних дисциплін

Вінницького інституту економіки, Тернопільського національного економічного університету

 

Стаття взята з сайту громади Рідної Віри "Вінець Бога" , м.Вінниця

 


Література


1. Велесова книга: Легенди. Міфи. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до н.д. – І тис. н.д. / Упорядкування, ритмічний переклад, підготовка перекладного й автентичного текстів, стаття,   довідкові матеріали Б. Яценка. Заг. ред. В.А. Довгича.  – Індоєвропа. – 7502 (1994). – Кн. 1–4. – 316 с.
2. Іларіон Митрополит. Дохристиянські вірування українського народу / І.Огієнко. – К.: Обереги, 1992. – 424 с.
3. Історія України: Підручник для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів / В.А. Смолій, В.С. Степанков. – К.: Генеза, 2007. – 224 с.
4. Лозко Г.С. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. – К.: АртЕк, 2001. – 304 с.
5. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Харків: ВД «Школа», 2007. – 592 с.: іл.
6. Популярна дитяча енциклопедія: Що? Як? Чому? Світ мистецтва / Складання, оформлення та ілюстрації Українського фонду міжнародного молодіжного співробітництва. – Харків, 1999. – 160 с.
7. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. Издание 2-е / Б.А. Рыбаков. – Москва: Hаyка, 1994. – 608 с.
8. Творун С.О. Українські обрядові хліби: На матеріалах Поділля / С.О. Творун. – Вінниця: Книга-Вега, 2006. – 96 с.
9. Творун С.О. Практична етнологія для ділових людей. – Видання 2-ге, перероблене і доповнене / С.О. Творун. – Вінниця: Книга-Вега, 2009. – 288 с.: іл.
 

 

 

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud165.jpg
Свята наша земля
pryr143.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.