19 | 09 | 2017

«НАЙВИЩА СВЯТІСТЬ» (Студія про Свантевита)

Володимир Шаян. Найвища святість. Студії про Свєнтовита

Пропоную вашій увазі працю професора Володимира Шаяна "Найвища Святість". Цю працю присвячено слов’янському Богу Свентовитові (або Святовиту), одному із Сварожичів.

 

Саме ім’я Свентовит/Святовит/Світовид вміщує загальнослов’янський корень із загальним значенням "святий, священний", отже, уявлення наших предків про Свантевита мають безпосереднє відношення до розуміння ними поняття "святість". Подаються історичні свідчення щодо символіки, яку давні слов’яни використовували у монументальному зображенні Свентовита для висловлювання свого розуміння його сутності, а також тлумачення її значення.

 Текст праці узято на сайті громади українських язичників "Православ’я".

 По можливості я намагався супроводити ориґінальний текст примітками, роз’ясненнями i посиланнями, які, сподіваюся, можуть бути корисними для читача (зокрема, я намагався подати переклад, або ориґінальне написання деяких іноземних слів, роз’яснити в деяких випадках походження слів, а також надати тематичні посилання).

Svarga.

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………………………………………………….

Космогонія Святості……………………………………………………………………………………………….

Онтологія Святості………………………………………………………………………………………………..

Методологічні постулати………………………………………………………………………………………

Мистецьке зображення і символи…………………………………………………………………………….

Саксонець Письменний про напад на державу Ругії та знищення Святині Світовида

Свідотство Тітмара……………………………………………………………………………………………….

Свідотство Герборда……………………………………………………………………………………………….

Юмна і Київ в Адама Бременського………………………………………………………………………….

Аркона……………………………………………………………………………………………………………………..

Назва Бога……………………………………………………………………………………………………………….

Ономастика Ругії…………………………………………………………………………………………………….

Висновки………………………………………………………………………………………………………………….

 

 

ВСТУП

 

У моїй праці “Найвище Світло” я виявив, що наші предки відчували та уявляли собі Істоту Всесвіту як Найвище Світло. Це Небо і Бог, і Найвища Творча Снага, Всевічна і Всетворча Істота, якої зовнішнім, видимим проявом для нас є Світло Найвищого Неба над нами...

 Жорстоко і дощенту винищили пам’ятки і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей* і як це здійснювали християни* під час ширення християнізму. А тепер кажуть нам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прийняте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і знищене дощенту!

 Чи така “об’єктивна” наука свідомо служить цьому культурнищівному християнізмові, чи то ці учені напоєні століттями зневаги і передусім до святої віри наших прапредків.

 Що ж, докажемо існування того всього, що Знищено. Але ви “учені” будете засоромлені з вашого нищівного скептицизму, як протинауки.

 Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів, чи Бога різними іменами... Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом*, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом*, Хорсом, Родом та тисячами інших людських назв і визначень. Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайтавада): “Різно називають Волхви те, що є Одне”*...

 Дозволю собі навести тут ще додаткове джерело хронікаря Еббона до цих моїх стверджень теологічної натури... Один із найстаріших хронікарів, ще не зіпсований пізнішою пропагандою, засвідчує безпосередньо високий теологічний характер Триглава. Триглав це Бог Богів із Щетина. Це різновидність розуміння Свантевита, пізнаваного в іншому аспекті. Він має три голови, “бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля”...

 Саме цю відрізану чи відрубану голову Триглава було вислано папі римському як тріумфальний трофей здобичників, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів. Я завдав собі даремного труду шукати її в каталогах скарбів старовинного мистецтва Ватикану. Я знав, що моя праця даремна, але для наукової докладності мені потрібно було і таке ствердження.

 Цю відрубану голову Божества не посилали туди для збереження. Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу. Історія не записує такого злочину, як “деіцид”*, хоча вона добре знає геноцид*. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Ругії, без знищення головної її святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії.

 Нічого дивного, що попали ми в неволю, забувши наш великий Заповіт. Але й нічого, щоб попадати в розпач. Це був дорогий і жахливий досвід. Може саме сьогодні світ потребує саме такої ясної ідеології.

 Разом з обновленою вірою наших прапредків ми знайдемо і цю світотворчу силу в нашій душі, щоб зло і неволю перебороти в його світовій боротьбі. Відновимо тоді величну святиню Свантевита, — Божества Святості, як світотворчої Потуги.

 Це ми сотворимо світ — залунала вже програма відновленої Віри. Сотворимо світ із святості. Що лише тепер розуміємо цю декларацію. Заповіт наших прапредків. Заповіт народів, що одідичили не тільки мову, але саме її найглибший зміст із так названої мовної єдності індоєвропейських народів.

 Хто ж вони були, де виросли і виплекали цю свою мову і ці всі такі прекрасні і високі ідеали чи міфи про Сварога, про Сварожичів, про споконвічну боротьбу Лицарського Бога Перемоги із темрявою і Безладом Хаосу.

 Хто знайде у собі поклик Сина Світла й Святості, хто відчує себе рідним сином чи внуком Дажбога, Бога Сонця, або ж многоіменного Бога Святості, — той у своїм серці розв’яже цю загадку...

 Культ Свантевита, якого прадавність і прапервісність засвідчена самою його назвою, а ще більше теологічним змістом, стоїть як непорушна скеля, як могутній свідок високого Духа Релігійної Культури наших прабатьків, що в культі Свантевита вбачали багатойменного і багатовидного Сина Святості, СИНА ПРАБАТЬКА КОСМОСУ СВАРОГА.

 

/Примітки/

*Свантевит

Це ім’я вимовляється по-різному: Свантевит, Світовид, Святовит, Свєтовид. Перша частина імені походить від загальнослов’янського кореня , за походженням спорідненого авестійському , литовському , загальне значення-- святий, священний.

*...як учив Мойсей...

Жидівський бог повчає жидів устами Мойсея перед тим, як увійти у "землю обіцяну", як там треба поводитися:
 "Виконуй те, що я наказую тобі сьогодні. Ось я виганяю перед тобою амореянина, і хананеянина, і хіттеянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина [народи, яким належить т.зв. "земля обіцяна" -- Svarga.]. Стережися, щоб не склав ти умови з мешканцем тієї землі, що ти входиш на неї,-- щоб він не став пасткою серед тебе. Бо [звичайно за цим словом йде роз’яснення причини, а тут, чомусь, наказ. -- Svarga.] ви їхні жертівники поруйнуєте, а їхні камінні стовпи для богів поторощите, а їхні дерева святі повирубуєте." (Вихід, 34: 11-13).

 Слід також додати, що, згідно біблії, мойсеєві жиди не лише вандально знищили святині та всі святі місця вищезгаданих народів, але також і самі народи. Повністю. Не зупинившись перед катуванням жінок, дітей і літніх людей. (Див. Числа, розділи 25-36 і Повторення Закону). Взагалі, щодо християнського розуміння Бога раджу прочитати працю Олега Вовка "Справжнє християнство або Про що пише біблія".

*...здійснювали християни...

Неможливо навіть перечислити всі злодіяння, здійснені християнами протягом останніх двох тисяч років. Про деякі злочини, скояні християнами ви можете дізнатися, наприклад, на сайті Ярослава Добролюбова, або на німецькому сайті nordzeit.de -- cтаття Віланта Гопфнера "Християнство -- Природа -- Нордична релігія" англійською мовою (розділ "Christianity in the West"), або ж переклад її розділу "Християнство на заході" на цьому сайті.

*Сварог
Єдиний слов’янський теонім (назва Бога), який має прямий вєдійський етимолоґічний відповідник:, або  < вед.  "небо, космос, всесвіт").

*Велес
Відомо два варіанти цього теоніма:  та .
За Ю. О. Карпенко мова може йти про так зв. "сакральний аблаут": ..."Річ в тім, що давнє індоєвропейське чергування  -  (якісний аблаут) та  - ,  - ,  -  (кількісний аблаут), яке зберіглося у слов’ян лише в дієсловах (нести-- носити) та старих віддієслівних іменниках (текти-- потоки), у словах язичницького походження" чергування може бути наявним у іменниках без ніякого дієслівного забарвлення, пор. дерево-- здоровий (чергування ), бог-- багно-- багаття (чергування ) та ін. Напевно,  -- первинна форма, яку правомірно співставити з вел(ик)ий, пор. веліти (той самий корень < і.-є.  -- хотіти). Пор. велет/волот (укр. велет, велетень, рос., біл. волот).

 Ориґінал статті: Карпенко Ю. О. Велес залишається на троні //Восточно-украинский лингвистический сборник, выпуск ІІІ, Мин. Обр. Укр.-ни, ДонГУ.-- Донецк: "Донеччина".-- 1997.-- сс. 34-38, крім того див. її електронну версію на цьому сайті.

*...Різно називають Волхви те, що є Одне...
...Різно називають вони (Брагмани, Волхви) те, що є Одне... (Ріґвєда, 1, 164, 46)

*...деїцид...геноцид...
Слова походять від латинських слів  (род. відмінок ) Бог,  плем’я, народ (також-- рід, походження; порода, клас, різновид) +  бити, вбивати, знищувати.

*...Ругія...
Нині острів Rügen, який належить Німеччині.

 

 

КОСМОГОНІЯ СВЯТОСТІ

 

  У моїй праці “Найвище Світло” я виявив, що наші предки відчували та уявляли собі Істоту Всесвіту як Найвище Світло. Це Небо і Бог і Найвища Творча Снага, Всевічна і Всетворча Істота, якої зовнішнім, видимим проявом для нас є Світло Найвищого Неба над нами.

 У своїй Найвищій Сутності Сварог не був персоніфікований, а принаймні не до тої міри персоніфікований, як інші Божества, ближчі до людей. Він просто БУВ і Є, Всеживий, Всетворчий, Всеобіймаючий. Його стверджувало наявно Світло Дня, — чи Вогонь Світла Дня — що його пізнаємо далі як одного із Сварожичів — цебто Синів Сварога, Синів Світла.

 Його стверджували Небесні Світила Зір уночі. Його стверджувала присутність Найвищого Неба над нами. Сумнів про його існування був невідомий і неможливий. Його вчинило можливим що лиш матеріалістично спрямовані вчення про так звану  “Матерію” як сутність світу, чи то мертву, чи наділену енергією, чи навіть створену.

 Таїнство Істоти Найвищої Святости “відкрили віщуни у серці, шукаючи допитливо”* (Риґведа X. 129.)

 Поява Світло-Істоти, або ж Світло-Сонця, викликала в людині дивний і піднесений стан душі від сильного натхнення аж до світовізій віщунів. Знають і описують це віщування найнатхненніші віщуни й поети. (...)

 Я описав і назвав це дивне і блаженне почування як Святість.

 Дуже міцне і яскраве самоусвідомлення природи цього чудовного почування в людській душі зустрічаємо у Сковороди. З уваги на те, що моя праця про нього не змогла бути оголошена друком, мені доводиться навести із неї відірвані фрагменти, які є описом вибуху цього почування: “... устав я рано і пішов до саду пройтися. Перше почуття, яке я пережив моїм серцем, було якесь увільнення немов із в’язів, свобода, бадьорість, надія зі сповненням. Увівши в такий стан духа всю волю і всі мої бажання, почув я в собі незвичайний підйом і рух, що наповнювали мене таємною силою. Раптом якесь ізілляння сповнило мою душу, від чого все моє нутро розгорілося вогнем, і здавалося, що полум’яна течія кружляє в моїх жилах. Я почав не ходити, а бігати, ніби несений якимсь поривом. Я не почував у собі ні рук, ні ніг і був немов увесь зложений із вогнистого складу, що носився в просторі кругобуття. Цілий світ зник передо мною. Одне лише почування любові, благодійсності, спокою, вічності оживляло мою істоту. Сльози полились із моїх очей ручаями і розлили премилу гармонію в усе моє буття. Я приник до себе, почув ніби синівське запевнення любові і від того часу присвятив себе на синівську слухняність Божому Духові”.

 Не місце тут удаватися в аналізу цього почування. Вона вже написана в моїй праці. Я відзначаю тут основне для нашого досліду відчуття пов’язання цього почування із Світлом чи Вогнем.

 Душу Сковороди наповнило “ізілляння... від чого його нутро розгорілося вогнем, і здавалося, що полум’яна течія кружляє в його жилах... Він був немов увесь зложений із ВОГНИСТОГО СКЛАДУ, що кружляв у ПРОСТОРІ КРУГОБУТТЯ. Він відчув ніби СИНІВСЬКЕ ЗАПЕВНЕННЯ ЛЮБОВІ і від того часу — підкреслюємо — і від того часу — присвятив себе на СИНІВСЬКУ СЛУХНЯНІСТЬ БОЖОМУ ДУХОВІ”.

 Якби Сковорода вивчав докладніше теологію наших прапредків, тоді цього ДУХА БОЖОГО ІЗ ІСТОТИ ВОГНИСТОГО СКЛАДУ, що лине в просторі кругобуття, що полум’яною течією оживлює нашу істоту і дає їй основну силу нашого життя у вигляді натхнення, то він назвав би його ІСТОТОЮ СВЯТОСТІ, aбо ж у мові наших прапредків СВАНТЕВИТОМ.

 Сковорода виразно відчув у цьому найвищому моменті свого життя, що він є СИНОМ НАЙВИЩОЇ СВЯТОСТИ, або ж у космологічному сенсі СИНОМ НАЙВИЩОГО СВІТЛА. (...) Так із Космогонічного Божества народилося Теологічне Божество.

 Була це ціла революція в дотеперішній теогонії. Ми пізнали тут щось із внутрішньої природи Найвищого Світла, його самого внутрішнє Відчуття Вселенної саме як Святості.Наші прапредки назвали це Божество СВАНТЕВИТОМ.

 Нас ніяк не здивує, що він був Сином Найвищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий. Він був і є по всі часи «СВАРОЖИЧЕМ» — сином СВАРОГА.

 Нас не здивує також, що цю праоснову основ нашої теології знайдемо засвідчену вже у... самій нашій старовинній мові. Ми є синами Світла і Святості.

 

/Примітки/

 

*...відкрили віщуни у серці, шукаючи допитливо...
 Ralph T.H. Griffith (1896) перекладає це місце (The Rig Veda, CXXIX, 4 ) так:

 Thereafter rose Desire in the beginning, Desire, the primal seed and germ of Spirit.
 Sages who searched with their heart's thought discovered the existent's kinship in the non-existent.

Тобто українською:

Після цього повстало Бажання на початку, Бажання, первинне сім’я і зародок Духу.
 Віщуни, які шукали помислами серця свого, знайшли спорідненість сущому у неіснуючому.

 

 

 

ОНТОЛОГІЯ СВЯТОСТІ

 

  Артур Шопенгауер визначив сутність Космосу в Собі, — або «Річ-у-собі» —(дас Дінґ ан зіх* — Канта) як Воля і уявлення (ді Вельт альс Віллє унд Форштеллюнґ*). Наш старовинний Віщун, що перший назвав Істоту Космосу Свантевитом, заперечував би ствердження Шопенгауера. Надто людське, архилюдське, але разом із тим обмежене є поняття «Волі» Шопенгауера. Це тільки ота психологічна і людська якість, яку він відкрив у своїй власній психології як щось засновне і основоположне, пробуючи вийти поза агностицизм непізнавального «Дінґ ан зіх» Канта. Він твердив, що ключ до пізнання отого непізнавального є в нашому власному внутрішньому досвіді. Цієї мудрости навчився він із Упанішад. Але тоді його інтерпретація Абсолюту є тільки сповіддю чи самоусвідомленням про власний стан його душі. Його «Воля» протиставиться цілому Космосові, експандує, вибухає, розливається, — протиставиться вороже, — вороже протиставиться цілому світові і... трагічно гине. Отже, це тільки сповідь власного чи загально-ґерманського егоцентризму «Волі» як протиставлення цілому світові, як її нагромадження і згущення, а далі сам вибух із... трагічним розлиттям у просторі якже безмежно ширшому від егоцентричного обмеження.

 «Святість» не протиставиться ані Космосові, ані Світові. Це його творча сила, це сам факт розпросторювання світла, — отже, існування — отже, Святости як Існування в Космосі.

 Вона не нищить, але дає силу, одухотворює, спричинює ріст і розріст, — кажучи термінами... сьогоднішньої астрономії, — поширює простір рівночасно із ростом Світла, як т. зв. «енергії», чи — ще гірше — як т. зв. «космічної матерії».

 І тут найновіша астрономія стрічається із старовинною мудрістю волхвів, що приписували «ширше вимірювання простору» Перунові чи Індрі, якого вибух Громової Потуги є рівночасно ростом і виявом світлово-енерґетичної потуги в мільйонах кіловатів міряної. Але рівночасно для нашого Волхва це не просто вибух енергії, але рівночасно вибух його Творчої Розкоші...

 У пізнішій мистецькій творчості це буде... екстатичний танок, у якому Божество розливає Світло і Розкіш рівночасно. Це є Святість як Основна Сила Божества, що його Істоту пізнавали наші волхви силою духового пізнання і називали його різними іменами. Вони були Сини Сварога, або ж по-українському Сварожичі.

 Отже, розпросторення Світла чи вибухи Синіх Громів, які запліднюють Природу у внутрішній своїй істоті, це те, що дається нам у найвищому святі в житті, саме у відчуванні святости. Це є інтерпретація Абсолюту, дана нам у завіщанні того Великого Волхва, що перший назвав Найстаршого Сварожича його назво-істотою «Свантевит».

 Навчає Сковорода, що знали цю найвищу мудрість вже у старовину, зберігали її і нам як заповіт передали. Тайна цієї мудрости — це дане нам тим самим Сварогом-Свантевитом світовідчування  світу як радісної Святости.

 Як бачимо, наше визначення Святости не покривається із християнським розумінням цього слова, як стану відреченого від світу аскета-схимника, у якому вигасли або, ще гірше, були штучно уморені та умертвлені його життєві сили, тільки заради втечі від світу, тільки заради спасення його власної обмеженої душі.

 Як знаємо із Шевченкового «Заповіту» та Франкового «Івана Вишенського», українська наука про спасення відкидає таке обмежене розуміння святості. Шевченко не прагне ані спокою, ані вічного спочинку, ані вічного сну, ані навіть спасення в небі так довго, поки в неволі його країна, так довго, поки злочин і кат панує над поневоленим його народом, так довго, поки він — пробудник і пророк — не здійснить свого завдання на землі.

 «А до того — я не знаю Бога» — написав він виразно у своїм «Заповіті».

 Так само Франко в «Івані Вишенському» відкидає шукання т. зв. «спасення» своєї тільки власної душечки, як обмежений егоцентризм Вишенського, у часі, коли кличуть і просять його поради і його авторитету його рідні козаки, оборонці, — єдині героїчні оборонці віри й правди на землі. Невже ж тоді думати йому про втечу від світу і журитися та дбати тільки про т. зв. «власне спасення». Його обов'язком є послужити своєю мудрістю і дозрілим досвідом своїм рідним братам у їх боротьбі за справедливу і священну справу.

 Святість дається душі на справжніх висотах героїчного чину. Саме так почували себе Лицарі Святослава і лицарі Ігоря — Внуками Дажбога!

 І тут доходимо до глибин нашої онтології... Святість - це дієва творча сила, вседійсна там, де Світло. А це не «сила» в обмеженому нашому розумінні, але сама внутрішня Істота Світла.

 Світло живе Святістю. Святість — це жива душа Світла. Воно ближче, воно рідне нам тим, що ми відчуваємо його в нашій душі. Тоді у нас Свято. Внутрішня радість із піднесенням. Здійснення і новий вогонь до дії.

 Свято тому, що душа сповнена святістю. Тоді все світле, як вишивки на нашій сорочці, як живі барви на живій писанці, тоді все світле і радісно надхненне. «І світ Божий як Великдень І люди як люди» — навчав про це Шевченко. Хочеться розповити серце і ввесь світ обняти. Так писав той же Шевченко. Єднання із братом, із родом, із громадою, із народом — стається тоді внутрішньою конечністю.

 Ми вдягаємо тоді одяг світлий, ясний, розцвітаний. Наше обличчя сяє добрістю і натхненною повагою. Ми піднесені в душі. Прагнемо обряду, як єднання із громадою і родом. Прагнемо висловити наше почування. Прагнемо співу й музики. Виводимо гаївки. Або радіємо, що наша молодь продовжує свято нашого життя. Ми йдемо тоді на Храмове Свято, що його опис стрінемо у нашій праці. І там...

 Там будуть ламати Священний Коловай, спечений на меду і ціла громада спожиє його частку як наше староукраїнське Священне Причастя. Перед Храмом Свантевита. Пожива для пробудженого натхнення Буде потім радість цілої громади. Участь у спільноті жертви. Це є істота святости виявлена в житті спільноти. Корона нашого існування.

 Хочеться ввесь світ обняти. Зайва річ учити його тоді любові до брата. Він хоче сам із себе його обняти і цілувати. Що більше, — він, дружинник Святослава, готов сто разів згинути в боротьбі за свого брата, а брат за нього, і в тому їх сила. Зайва річ учити його, дружинника Святослава, любові до брата. Але й зайва річ учити його теж любові до ворога, що хоче вчинити його своїм рабом, і це рабство пом’якшувати вченням про підданство і любов до злющого ворога.

 Його душа сповнена любов’ю до брата. Він не тільки любить його. Він хоче його цілувати у цей Великий День Храмового Свята. Це частина самого обряду. Частина всенародного Причастя. Світ Божий — як Великдень. Святість — це активна і творча сила.

 Воно підносить трави і рослини. Воно наповнює їх силою Світла. Набрякають, набухають, випрямлюються сповнені своєю кров’ю, сповнені соками плідної землі, підносяться вгору, до сонця.

 Тисячі й тисяч творчих духів пробуджується тоді до праці. В усьому живому животворить ця благодійна потуга. Розкіш росту і пробудженого творення розливається буйними струменями по всьому світі. Ми кажемо сьогодні: це дія сонячного  проміння. Набагато мудріше звали наші прапредки — це в Авесті — цю творчу силу “язатами”* — численними, пречисленними творчими духами, що їх будить до праці преблагословенний Хорс.

 Це всі ті лісовики, домовики, польовики, що працюють для нас разом із сонячним світлом, разом із весною. Це — коли хочете, — і той предобрий і розумний лісовик із “Лісової Пісні” Лесі, чи Дух Зеленого Дуба із поеми Ореста, що прийшов до нього у сні, щоб уділити йому дещо із своєї сили святости.

 Святість — це внутрішня, активна сила, творча істота самого Світла. Душа, найочевидніше, від того Світла походить і до того Світла вертається. Вона... світлороджена святість.

 Як почування людської душі дається нам Святість у внутрішньому переживанні  і спостереженні, відомому у психології як “інтроспекція”. Вона  тоді дана нам немов безпосередньо, і тим вона найближча до нашої душі.

 Це Світло нашої душі. Це почування не буденне. Дається рідко. Має різну силу й напругу, пов’язане із різними змістами уявлень і думок, залежне від стану духового та розумового розвитку людини. Це не значить, що це почування приступне тільки пророкам чи провідним духам. Ні, зовсім, ні. У них воно має надзвичайну силу напруги і пов’язане із тим, що звемо в їх душі “об’явленням”. Але і звичайні люди відчувають його чисто і виразно. Це саме і є почування, що його досвідчуємо у “Свято”.

 На то є Свято. Воно має дати нам оцю піднесеність і радість душі, її поживу на будні. Приготування до свята мають саме на меті допомогти людині пережити чи відчути цей настрій чи почування свята. Воно звичайно закрашене радістю. Достойною радістю життєвого благословення чи теж

 Ми реабілітуємо віру наших прапредків перед історією і наукою і спростовуємо всі ці інвективи т. зв. «поганства» як пересуди, злу волю, а що більше, — як неправду в науці. Супроти науки, мені здається, немає гіршого злочину як неправда.

 Отже, справа дослідів старовинної, староукраїнської, чи взагалі протоіндоєвропейської віри, вимагає перш за все ревізії дотеперішньої методології дослідів, а саме: підходу до цих вірувань, як примітивних, низьких, ніякої, або низької вартості як системи віри і світогляду. Мої досліди РІҐВЄДИ переконали  мене, що є саме навпаки. Тут стрічаємо первісно сильні і натхненно високі, орлині лети людського духу, сміливі відкривальні лети в незнані країни, подиву гідні у своїх висотах чи глибинах пізнання. Те саме відноситься до всіх інших систем індоєвропейських вір, які безсумнівно мають одне коріння у прасивій давнині. Саме досліди культу Свантевита дають нам змогу перевести один із основних доказів для моєї реабілітації старовинної протослов'янської віри.

 Отже, сама назва визначає суть і онтологічну природу Найвищого Божества чи, як сьогодні кажемо, Бога. Назвали його СВАНТЕВИТОМ у наших джерелах. Старовинну назву СВЯТОГОРА, засвідчену пізно записаними билинами, уважаю рівнобіжною і того самого змісту: Горіння Святости чи теж Творення Святости, Космогонічну Основу Святости як Істоти Світла.

 

/Примітки/

*...дас Дінґ ан зіх...
 das Ding-an-sich

*...ді Вельт альс Віллє унд Форштеллюнґ...
 die Welt als Wille und Vorstellung 'Світ як воля та уявлення'.

 *"Заповіт" Тараса Шевченка
Шановним читачам, які все ще вважають Тараса християнином, нагадуємо, що поет заповідав нащадкам:

Як умру, то поховайте
 Мене на могилі,
 Серед степу широкого,
 На Вкраїні милій,
 Щоб лани широкополі,
 І Дніпро, і кручі
 Було видно, було чути,
 Як реве ревучий.
Як понесе з України
 У синеє море
 Кров ворожу... отоді я
 І лани, і гори--       
Все покину і полину
 До самого Бога
 Молитися... а до того
 Я не знаю Бога.
 Поховайте та вставайте,
 Кайдани порвіте
 і вражою злою кров’ю
 Волю окропіте.
 І мене в сем’ї великій,
 В сем’ї вольній, новій,
 Не забудьте пом’янути
 Незлим тихим словом.

*...Язати...
 На сайті, повністю присвяченому Авесті і Зороастризму, Avesta.org, авестійське слово yazata перекладається як Yazad, анґел, в свою чергу середнє-перське (пехлеві) слово yazad роз’яснюється як створена духовна істота, гідна ушанування і уславлення (в тексті взаємозамінне з fireshte). Слово походить від авестійського дієслова yaz- ’поклонятися, ушановувати, поважати’

Приклад використання слова yazata  у тексті Авести:

vîspemca ashavanem mainyaom ýazatem ýazamaide, vîspemca ashavanem gaêthîm ýazatem ýazamaide! (Avesta Yasna, 25, 8)
 (Переклад: ’І ми поклоняємося кожній духовній Язаті і кожній Язаті у світі!’)

 

 

 

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОСТУЛАТИ

 

 Здавалося б зайвим відзначати методологічні постулати в наукових дослідах. А однак це виявиться основним. Те саме слово, себто слово того самого звучання, змінює в історії своє значення, обсяг зміщений у ньому, зміст чи то поширений, чи звужений, чи спрямований до іншого предмету значенности, чи хоч би значно пересунений у своєму інтенціональному моменті визначення.

 Кожне слово поєднане і викликає численні асоціаційні зв'язки в нашій свідомості, а отже і пізнанні. Усі вони випливають разом із змістом слова, як його широка значенева сфера, його клімат чи навіть його світ. Слово того самого звучання в іншому пізнаневому кліматі, в іншій системі цінностей не буде мати тієї самої чи такої самої значеневої сфери та обсягу. Це щоденне явище у філологічних дослідах такого віддаленого від нас світу у часі і просторі як, наприклад, Ріґведа. Більшість незрозумінь чи непорозумінь, а отже зайвих дискусій і недійсних оцінок має тут своє джерело. Для неознайомлених із цим фактом треба його вияскравити. До того роду слів належить і саме слово «Святий» — «Святість», що буде предметом нашого досліду.

 Отже: один учений, перекладаючи слово «Святий» з Авести, зауважив і відчув, що в зіставленні з ужитковим і сьогодні щоденним його розумінням, поданим йому через християнізм, це слово може не віддавати вірно чи всебічно, чи основне його значення в «Авесті». Звідси може постати незрозуміння чи невірне зрозуміння тексту. Це слово звучить у мові Авести: «СПЕНТА».

Побачимо, що воно похідне від форми «СЬВЕНТА». Важливе сполучення цього слова у виді «СПЕНТА МАЙНІЮ» перекладається звичайно «СВЯТИЙ ДУХ» чи вірніше: «СВЯТИЙ МИСЛЕ-ДУХ». Наш учений уважав, що слово в цьому та інших місцях не віддає того значеневого змісту, що воно його мало в оригіналі. Тому цей учений пропонує і вживає у своєму перекладі визначення: «ІНКРЕМЕНТАЛЬ СПІРІТ», себто Дух, що приносить РІСТ, отже збільшення Життя, Потуги, Сили, саме Творчий ДУХ ВСЕСВІТУ*.

 Коли прийняти таке значення для старого загально-індоєвропейського часу, тоді це важливий ключ до зрозуміння повноти значення СВАНТЕВИТА: це, отже, не тільки БОГ чи ДУХ СВЯТОСТИ, але це саме її ТВОРЕЦЬ, отже — ТВОРЕЦЬ СВІТЛА, РОСТУ, СИЛИ, ПОТУГИ ВСЬОГО СВІТУ, отже БАТЬКО — ТВОРЕЦЬ ВСЕСВІТУ. І саме такий зміст дасть зрозуміння факту, чому святиня Свантевита була такою важливою в світі західно-північних слов'ян, як це побачимо із тексту.

 Такі і подібні факти мусимо мати постійно на увазі вже від самого початку дослідів як їх методологічний постулат. Не накидаймо словам їх сьогоднішнього змісту, але спробуймо шляхом сумлінної аналізи дійти саме до його первісного, основного, історичного значення. Не накидаймо словам сьогоднішніх змістів чи асоціаційних сполучень і висновків, на цих асоціаціях спертих.

 Наведу коротко інший популярний для зрозуміння приклад із світу «РІҐВЕДИ»: хто не відчує у слові «корова» емоційних зв'язків як «мати-живителька наших дітей і нашої родини», істоту добру і шановану, — той хай не береться читати «Ріґведи», або студіювати старовинні обряди Різдва, в яких господар відвідує з пошаною свою маржинку. Слово «КАВ» сполучене в його уяві із дуже вульгарним значенням, отже, він тільки закотить губи і докаже, що ... йому б пасти корови, а не бути ученим. Ні, я недоречно сказав, — був би з нього і пастух дуже поганий.

 

 А однак, не один раз в науці я стрічаю оці закопилені губи «ученого», що з погордою і упередженням чи то історичного чи, ще гірше, релігійного порядку підходить із своїми упередженнями і готовими — якже вузькоглядними! — засудами  до предмету дослідів.

 

 Отже, мусимо мати на увазі цей основний факт, що «СВЯТИЙ» і «СВЯТІСТЬ» уживали наші прапредки в іншому, їхньому власному розумінні святости — як духової і творчої сили й потуги, пов'язаної із потугою світла й вогню у світовідчуванні наших прапредків. Інакше годі було б подумати, що наш князь Святослав — СВЕНТОСЛАВ — міг бути названий так у християнському значенні схимника, відреченця від життя, зокрема відреченця від потуги роду, відреченця від світу і людей, що шукає в монастирях спасення своєї власної душі чи душечки. Для Великого Державотворчого Духа Святослава така назва не підходить і не підходила.

 

 Отже, маємо до діла із іншим значенням слова «Святий» у назві «СВЯТОСЛАВ» іншим від пізнішого змісту цього слова, наданим йому християнізмом. Маючи це на увазі, будемо досліджувати Постать ДУХА СВЯТОСТИ, — СВАНТЕВИТА — у тих текстах, їх залишках чи відгуках, де збереглася якась назва його Істоти, чи хоч би її тінь, затемнена ворожим до нього почуванням.

 Мистецька скульптура, яка зображувала Свантевита була, згідно із досліджуваним текстом, Чотириголовою Постаттю. Наш геніальний митець, що перший насмілився показати в смисловому вигляді і світі Божественну Істоту, показав його у виді могутньої чоловічої Постаті із чотирма головами, зверненими в чотири сторони світу.

 І, отже, знову підіймали над цією статуєю, як і над іншими т. зв. «поганськими» сміх і насміх. Дивіться Ідол, препоганий Ідол, та ще й із дерева і ось що шанували «погани» як Бога. До нього молилися!

 Але ж рівночасно у кожній майже християнській церкві чи костелі можемо побачити Саваофа у виді Старого Діда, обов'язково із сивою бородою, а біля нього інші Члени чи Особи Святої Тройці. Так, скаже християнин-теолог, — але це тільки зображення, а не сам предмет малюнку чи статуї.

 

 Так чому ж твердити, що інакше було у наших прапредків? Це тільки те саме зображення, а не сам предмет зображення. Бачимо, отже, подвійну мірку оцінки. І то всупереч самому фактові, що у християн образи є предметом культу, носяться у процесіях, творять чуда і є святістю.

 

 Вони антропоморфізовані. Примітивна уява вірних антропоморфізує і саму зображену постать. Чи так було у випадку Свантевита? Ні, тут бачимо виразно, що постать є тільки символом, який саме хоче уникнути наївної антропоморфізації. «Чотири» голови, самі ті здавалося б смішні чотири голови символізують — підкреслюю — СИМВОЛІЗУЮТЬ — чотири сторони світу, над якими володіє і які утримує Найвища Істота, Найвище Небо — ІСТОТА — Найвища Святість. Тут виразно що школа йонської філософії, коли шукала праосновного первня, з якого сконструйований світ, шукала цього первня як метафізичного елементу, а не як матеріалістичного елементу. «ВОГОНЬ» — «ЗЕМЛЯ» — «ВОДА» — це все живі і творчі «первні», а не елементи хімії. І навіть славний для матеріалістів Демокріт зовсім не був матеріалістом. А ВОГОНЬ Геракліта це теогонія ВОГНЮ і СЛОВА, і СЛОВА як ВОГНЮ, і слова як основи Буття. Але вся ця велич концепцій пропадає в матеріалістичній інтерпретації «учених». Чи це має відношення до нашої праці?.. Але ж, очевидно!

 Буде мова про ВОГОНЬ. Це не хімічний первень чи процес, а жива світотворча СИЛА-ІСТОТА.

 Тут поети кращі від учених. Писала Леся Українка, що «тут у лісі немає нічого мертвого. Тут все живе!» Найживіше є Світло і Вогонь. І світотворча Святість!

 

/Примітки/

*...СПЕНТА...
Авестійське  перекладається як сприятливий, милосердий, щедрий, святий, той, що процвітає, той, що сприяє достатку, зростаючий, наслідки діяльності якого-- зростання (Див. Авестійський словник). Отже, переклад словосполучення  як "incrimental spirit" ("дух зростання") є дійсно відповіднішим сучасній мові, аніж "святий дух", бо останнє сприймається більшістю людей як суто християнське поняття.

Пор. також християнське значення слова святий-- "той, хто наділений християнським богом специфічною силою або якістю" або "якість, властива християнському богу".

Також пор., напр. християнське і початкове значення слов’янського слова "блаженний"-- хр. "те саме, що і святий; дуже щасливий", первинне значення-- прикметник до слова благо, тобто добрий, який має добробут, тобто має благо.

 

 

МИСТЕЦЬКЕ ЗОБРАЖЕННЯ І СИМВОЛИ

 

  Отже, сформулюємо як методологічний імператив, щоб до дослідження старинної філософії і релігії не підходити, не нав'язувати, і не накидувати понять і уявлень із іншої доби, а зокрема наше вузьке уявлення про те, як то примітивно думали оці старовинні філософи чи творці релігій. Саме тут вузькість учених, що вони не годні визволитися, хоч би тільки для цілей кращого зрозуміння чогось їм невідомого, від закорінених уявлень пізнішої доби чи сучасності. Але вернімося до самого досліду.

 Ми бачили в попередньому розділі, як віщун-митець зображує «Найвищість» — «Всеобіймаючість» — «Всеприсутність» — «Всевидючість» — «Небесність» та інші Атрибути Свантевита через символізм його чотириголовості. Побачимо, що таке характеристичне зображення многоголовості статуй дається прослідити на інших теренах Європи, приписуваних кельтійцям, а також на терені... Індії, де триголовість Найвищого Божества — Брагми, чи Вішну станеться класичною, загальноприйнятою формою зображення Єдності у трьох аспектах чи особах.

 Якже виразити «Святість» засобами мистецького символізму, коли вже прийнято загальним стилем зображення Божеств як чоловікоподібних статуй, а їх атрибути як частини тіла, чи предмети людського вжитку, чи людського світу. Чотирирукі зображення Божеств в Індії тримають звичайно у своїх долонях виразно окреслені символи їх Влади чи Божественної Дії. В розвитку символіки, деякі з них наберуть виразно абстрактного вигляду і форми, як от — Тризуб чи розвинена пізніше із нього Ваджра Індри. Яким символом виразити «Святість»... Від непам'ятних часів уявлення про Божественне Натхнення, Радість чи Потугу Чину були поєднані із культом напою, що став теж головним предметом жертви через розлиття. І так у культі арійської віри в Індії став відігравати величезну ролю саме культ Соми, — міцного Божественного Напою, який символізував Космічне Натхнення, власне Святість у нашому визначенні.

 Жертва Соми сталася одною із найбільше розвинених жертв через розлиття, — т. зв. «лібації», — а приносили її головно найулюбленішому і найпопулярнішому Богові-Героєві — Індрі, Громовержцеві, і Володареві над Богами, хоч не був він найвищим  Божеством. Ціла дев'ята книга РІҐВЄДИ присвячена культові Соми, — напою Космічного Натхнення і Божественної та Героїчної Потуги.

 Очевидно, субстанція такого напитку змінювалася із зоною та із розвитком традиційного виробу такого напою. Наші терени славилися здавендавна виробом меду, сиченого, питного, ферментованого, а також «алу» або «олу», що відповідає англійському слову «але» у теперішній вимові «ейль», себто рід густого пива. Саме ж «пиво» не вимагає пояснень, бо воно очевидно походить від слова «пити».

 Від непам'ятних часів спроваджували в Україну, а отже і в Прибалтику «вино». В нашому описі ужиє Саксонець слова «вино», хоч зовсім можливо, що це був рід паленого меду. Можливо, тим більше що почуємо рівночасно, що головний предмет описуваної жертви буде величезного розміру округлий хліб, — себто по нашому «коловай» чи «коровай», «СПЕЧЕНИЙ НА МЕДУ».

 Такий напиток пили у сивій давнині із рогу і саме цей сповнений вином чи медом ріг буде символізувати в мистецькому зображенні Божественне Натхнення чи саме «Святість».

 Отже, головним символом, який зображує головний Атрибут Свантевита буде в аналізованому нами зображенні РІГ ІЗ МЕДОМ.

 Такий РІГ ІЗ МЕДОМ відігравав теж велику ролю в цілому протослов'янському культі, як про це свідчить нагробне зображення напевно слов'янського походження надмогильної гранітної плити, на якій зуявлена живого розміру людська постать, а саме — старший віком мужчина, який притискає до грудей величезного розміру РІГ. Опис цього пам'ятника подає Шухгардт у своїй археологічно-дослідницькій праці п. з. «Аркона, Ретра, Вінета», (1926) на ст. 23...

 Таких і подібних знахідок є багато і їх помилково уважали деякі вчені як зображення самого Свантевита, але ж вони виразно одноголові і усе пов'язані із могилою.

 Не буде для нас трудно пояснити це зображення. Душа померлого іде до Найвищого Неба, до місця, де всі його хоробрі предки перебувають і там заживає СВЯТОСТІ НЕБЕС, символічно зображеної у вигляді величезного рога, очевидно із медом чи вином. На цих Божественних Левадах Божественний МЕД, буде скріплювати його вічне натхнення і святість, як стан блаженності душі героя по смерти. Рабів, — як довідуємося із віри лицарів Святослава, — до цього Вирію Прапредків там не пускали. Грудка землі, якою затуляв герой свою смертельну рану була там його найкращим і єдиним свідоцтвом наших прабатьківських чеснот.

 

 Інші символи Свантевита чи цілої його Святині є самозрозумілими саме як символи і не вимагають окремих міркувань на самому вступі. Це буде величезний Меч, як Символ Боротьби і Найвищої Влади, а далі прекрасний запряг коня і сам ЖИВИЙ БІЛИЙ КІНЬ, символ білого світу небес.

 

 І врешті...

 

 І це найвеличніше у святині і цілому культі... Буде там триста найкращих, вибраних лицарів, яких життя присвячене Службі і Славі Свантевита. Нас уже не зачудує, що всі вони будуть на білих конях.

 Чи це дійсність чи мітологія...

 Ми вже готові, щоб критично і аналітично читати основний, документальний текст нашого досліду, а саме книги: Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум*, Лібер ХІІІ. Нашу лектуру доводиться, однак почати від критичної дискусії про автентичність свідчень Саксонця.

 Саксо Ґраматікус, абож Саксонець Письменний, був данським поетом та істориком із родини дружинників у службі князя Вальдемараса Першого. Жив він в рр. 1150 — 1206. Увійшов у службу архиєпископа Абсальона і, очевидно, мусив набути для цієї служби усіх конечних знань із опануванням латини тодішньої “кляси” і стилю.

 Сам був поетичної вдачі і мав живе заінтересування  старовиною, а зокрема історією князів і воєн свого народу. Пише історія, що із спонуки цього архиєпископа він почав писати свою історію 1185 р. Може “спонука” архиєпископа — це тільки виправдання і повага для його власних заінтересувань. Цього не знаємо напевно, але знаємо напевно, що його заінтересування історією є жваві і щирі.

 

 Події, про які буде мова, відбувалися в році 1168 і саме архиєпископ відігравав важливу роль в боротьбі за опанування острова Ругії і знищення святині Свантевита у твердині Аркони. Мусимо пам’ятати, що це був час, у якому архиєпископи відігравали більш активну і безпосередню ролю в політичному житті, ніж сьогодні. У поході, про який буде мова, архиєпископ Абсальон відігравав ролю головнокомандувача і був автором головного бойового пляну облоги твердині Аркони.

 

 (...) Мабуть із цієї хроніки, а зокрема жвавости її опису постала думка написати цілу історії Данії. Її з доручення чи спонуки почав Саксонець від панування перших християнських князів Данії, а саме — від Свейна 1076 р. Зовсім подібно як у наших хроніках. Але є й основна ріжниця, а саме — пізніше автор доповнив її всіма зібраними відомостями, переказами чи традиціями дохристиянської доби із можливо повним використанням ісландсько-скандинавських саґ, і таким чином постав його монументальний твір “Історія Данії” п. з. оригіналу “Ґеста Данорум”.

 Очевидно, важко вимагати історичної докладності від тих частин його історії, які він міг основувати тільки на традиції, залишках хронік чи головне на сагах, себто поетичних творах, що були рівночасно героїчними і мітологічними епопеями півночі. Але саме в тій частині збереглася велика скарбниця леґенд чи героїчних саґ, від яких починається історія кожного народу. Подібні елементи вплетені, як відомо, і в нашу хроніку, але в дуже незначній мірі, наслідком чого пропала ціла наша історія дохристиянської доби. (...)

 Якщо йдеться про вужчий предмет досліду, а саме — відомості про внутрішній устрій держави Ругії, опис святині Свантевита, його статуї, як теж статуй інших Божеств в інших містах цього острова, то тут ми у дуже щасливому становищі.

 А саме: німецький учений Шухгардт, згаданий вже вище, провів археологічні досліди й розкопки, докладно слідкуючи за описом Саксонця.

 І тут саме виявилася уся докладність і правдивість опису даного Саксонцем у його “Історії”.

 

 Отже, маємо перед собою опис подій, як теж твердині Аркони і святині Свантевита, потверджений археологічними розкопками із докладністю, яка зовсім задовільно документує правдивість опису Саксонця. До цих розкопків трудно буде підкопатися якому небудь песимістичному чи ворожому критикові.

 

 Ми не маємо найменшого сумніву, що ані Абсальон, ані Саксонець не мали ніякої симпатії, а тим менше повного зрозуміння звичаїв чи релігійних вірувань венедських слов'ян острова Ругії. Що більше, похід чи наїзд відбувся з виразною метою - остаточне знищення цього важливого осередку автохтонної та ориґінальної віри цієї слов'янської держави.

 

 Тому тут можливі викривлення чи знецінення «поганської віри», але ж, з іншого боку, лицарське походження і поетична вдача разом з інтересом до старовинності мусила у великій мірі рівноважити ворожість наставників автора, головно архиєпископа Абсальона до подій і змісту старовинної віри Ругіянців. Тут слід відмітити те, що не всі князі вже християнізованої Данії були прозелітами. Про одного з них читаємо, що він вислав величезний дар Свантевитові в Ругії, за що не похвалили його християнські єпископи.Отже, дивним дивом спостереження Саксонця не позбавлені деякої симпатії для старої віри, а зокрема для лицарської оборони твердині Аркони, лицарі якої, як побачимо, воліли смерть у полум'ї пожеж, аніж неволю у ворожій до їх віри Данії. Це все разом творить його опис гідним наукової уваги і докладної критичної аналізи.

 Хочу в цій частині праці відмітити одну подробицю опису, на оборону мого твердження про окрему спостережливість до деяких звичаїв, із яких описом мусів стрінутися наш автор.

 В описі Богослужіння перед святинею Свантевита Найвищий Священик культу бере в руки величезних розмірів колач, спечений на меді, і ставить його поміж собою та громадою вірних, звер-таючися до них із запитанням, чи вони бачать його, себто — чи бачать його постать поза величезним людського розміру колачем. Якщо громада відповість, що його бачить, тоді він скаже:

 

 — Щоб на другий рік не бачили!

 

 І тут автор додає своє пояснення, що ніяк він не бажає ані собі, ані їм смерти, але, що колач, або «коловай» був на другий рік ще більший. А був цей колач виразом їх добрих жнив, їхнього добростану. Отже, Найвищий Жрець бажав їм у такий парадоксальний із відтінком веселого парадоксу ще кращого добростану, ще більшого плодозбору, ще більшого «коловаю».

 

 І тут стрічаємося з важливим фактом потвердження правдивості такого обряду, — потвердження не менше важного як самі розкопки Шухгардта.

 

 Бо саме такий зворот, таке благословення, чи докладно таку відповідь маємо стверджену і в українському фольклорі, як старовинний, добре закріплений обряд, перед початком священної вечері на Різдво. Тут голова роду, поставивши КОЛЯДУ на стіл дає родині те саме питання і дослівно ту саму відповідь. Це ж добре відомий факт українським етнографам.

 А отже, такий традиційний елемент обряду записує Саксонець як елемент Богослуження в 1168 році!!! Ані наші прапредки не вчилися свого обряду із «Історії» Саксонця, друкованої у 16-ому сторіччі, ані Саксонець не студіював цих обрядів у далекій Україні чи в Карпатах.

 Але обряд подібний! І записані Саксонцем слова є слово в слово подібні до тих, які ще й досі зустрічаються в обрядах початку 20-го століття. Несподівано для нас маємо тут точне датування обряду як всенароднього обряду Великого Всенародного Єднання.

 Бо згідно з описом Саксонця цей Священний Коловай ділили відтак між цілим народом і це було всенароднім причастям. Нам відомо з обрядів, що такого Коловаю не вільно було різати ножем, його ламали руками!

 

 Стоїмо перед безсумнівним твердим доказом старовинності українських обрядів. Отже, довгий є шлях від острова Ругії до Чорноморських Степів, чи від Карпат до Радогощу.

 

 Це доказ не тільки сивої старовини наших обрядів у світанково ранній добі історії людства, але куди важливіший доказ прапервісної релігійно-обрядової єдності цілого простору слов'янського розселення від Балканського півострову до... острова Ругії на північно-західніх теренах слов'янського розселення. Звичайно, із плином часу поодинокі народи розвинули ще й свої власні обряди чи звичаї, але розвинули їх на ґрунті прапервісної спільноти, у якій були вже зазначені основні концепції Найвищого Божества та основні релігійно-обрядові звичаї та богослуження.

 

 Сьогодні ми збираємо їхні залишки. Шукаємо їх у розсіяних свідченнях тих, що вогнем і мечем нищили нашу націю і нашу прабатьківську віру.

 Шукаємо їх, у розкопках чужинців, що не дбали про закріплення чи збереження якоюсь надбудовою досліджуваного об'єкту навіть за правилами археології. Шукаємо їх під землею.

 Шукаємо їх в останках звичаїв і обрядів, у піснях чи переказах слов'янських і балтійських народів, як загубленого чи знищеного скарбу нашої душі.

 

 

САКСОНЕЦЬ ПИСЬМЕННИЙ ПРО НАПАД НА ДЕРЖАВУ РУГІЇ ТА ЗНИЩЕННЯ СВЯТИНІ СВІТОВИДА*

 

  Князь (данський Вальдемарс Перший) напав на Ругію в ріжних місцях та,.. вирішив здобувати Аркону облогою. Ця (твердиня Аркони) розташована була високо на вершку узгір’я. Від сходу, полудня й півночі була вона захищена, не штучно збудованими, а природними укріпленнями,.. ніяка стріла вистрілена навіть із стрільної машини не могла досягнути його (узгір’я) вершка. Із тих, вище названих сторін світу, була ця твердиня боронена морем, що омивало хвилями його підніжжя, тоді як від заходу була вона оточена оборонним валом, високим на 50 стіп, нижня частина якого була із землі, а вища з дерева, перемішаного з глиною.

 

 У північному кінці цієї твердині був багатий на воду живець, до якого вела укріплена для мешканців міста дорога. Коли князь Еріх під час попередньої облоги перерізав доступ до цього джерела обложеним мешканцям міста, то завдав їм більше шкоди від спраги, як від сили зброї.

 

 В середині городу була рівна площа, на якій видніла збудована з дерева святиня, прекрасної роботи. Була вона у високій пошані не тільки завдяки величності її вигляду і прикрас, але завдяки святості поміщеної в ній статуї Божества. Зовнішня сторона будови була вся прикрашена дбайливо виконаними різьбами, розмальованими грубо й незручно, які уявляли собою різні зображення.

 

 Як вхід до неї (святині) вели тільки одні і єдині двері. Сама священна статуя була окружена подвійними рядами заслон. Зовнішніми заслонами були самі стіни, вивершені багряною банею, а внутрішніми заслонами були величні звисаючі килими, прикріплені так, що творили немов стіну довкруги чотирьох стовпів. Обидві ці заслони сполучував тільки спільний дах і дуже мало дерев’яних споруд.

 У святині стояла велика статуя, яка своєю велечиною перевищувала розміри людини. Гідна подиву височіла ця статуя. Вона мала чотири голови і чотири шиї, із яких дві були спрямовані вперед а дві назад, а кожна із голів зверталася своїм лицем одна направо, а друга наліво.

 Вуса їх (себто цих голів) були попідтинані, а волосся підстрижене так, немов би митець бажав наслідувати звичаї і спосіб підстригання голови Ругіянців.

 У правій руці тримав (зображений статуєю Бог) ріг, мистецьки вирізьблений із ріжнородних металів. Цей ріг щорічно наповнював аж по береги священик, що керував їхніми обрядами, який із кількости самого напитку (залишеного в розі) предвиджував багатство плодозборів найближчого року. Ліва рука була зігнена луком і спочивала на бедрі. Його шата досягала долішньої частини уд, які вирізьблені із ріжного дерева сполучувалися так невидним сплетом із колінами, що місце споєння частин можна було доглянути тільки зблизька і то після докладного приглянення. Його ноги, як здавалося, доторкалися землі, а їхні підставки були глибоко вкопані в неї.

 

 Поруч видніла упряж коня і сідло статуї, як теж символи Божества. Подив для них збільшував надзвичайної величини меч, піхву і рукоять якого, крім прекрасної різьби мистецького виконання, звеличували ще зовнішні прикраси із срібла.

 

 Урочистий культ цієї статуї відбувався за ось таким обрядом:

 

 Раз у році після плодозборів збиралися громадяни цілого острова перед святинею статуї, убивали жертовні тварини і влаштовували для слави їхньої віри урочисту трапезу. Священик цього Божества, який, усупереч загальному звичаєві цієї країни, відзначався довгою бородою і волоссям, уже попереднього дня перед святом, увійшовши у святилище, куди тільки йому самому лицювало увіходити, найдбайливіше прочищав статую, уживаючи щіточок і дбаючи при тому, щоб у святині навіть не видихувати, і тому для вдихання повітря й видихання виходив він за двері, щоб присутність Бога не була занапащена людським диханням.

 На другий день, коли зібрався народ перед дверима святині, виймав він (найвищий священик) ріг-чашу із рук статуї і пильно дививсь, чи і наскільки напій у ній зменшився, що вказувало б на недостатки у майбутньому році. Помітивши це, він радив людям зберігати ощадно на майбутнє зібране жниво. Коли ж він бачив, що звичайна кількість напою в чаші не зменшилася, тоді передбачав він час рясного плодозбору. Таким чином із тих ворожебних знаків він наказував їм уживати зібрані плоди чи то ощадніше, чи то щедріше. Відтак виливав він старе вино під ноги статуї як проливну жертву і наново наповнював порожню чашу. Відтак немов припиваючи віддав він чашу зображенню Божества і в торжественних словах промови просив він для себе і для цілої країни всього добра, а для її громадян нових багатств і перемог.

 Після цього прикладав він ріг до своїх губ і випивав вино одним духом, наповнював його удруге і вкладав у правицю статуї. Далі продовжував жертву у вигляді округлого медівника такої величини, що він (медівник) майже рівнявся висоті людини.

 

 Далі священик ставив цей медівник між собою і народом і питався, звертаючися до народу, чи вони можуть його побачити. Коли вони відповіли, що бачать його, тоді він бажав їм, щоб на другий рік його із-за калача не бачили. У той спосіб він не бажав своєї чи свого народу смерти, але росту й збільшення майбутніх жнив. Далі він поздоровляв присутню громаду в ім’я Божества і закликав їх до дальшого почитання Бога пильними обрядами жертви, обіцяючи їм як нагороду рясні плоди землі, як також перемогу на землі і на морі. Після цих обрядів решту дня присвячували вони розкішній і пребагатій трапезі, при чому самі жертовні дари споживали вони як пир і насолоду для піднебіння, заспокоюючи свою непоміркованість. Недотримання поміркованости уважалося зовсім пристойним, а поміркованість — незгідною із звичаєм.

 

 Щорічно складав кожний, чи чоловік чи жінка, монету як дар культу цієї статуї. Йому належала теж третя частина зброї і здобичі, так немовби вони були здобуті під його проводом та опікою.

 Цьому Божеству приналежало триста добірних коней і стільки ж озброєних лицарів, а вся їхня здобич чи то у війні чи промислом здобута підлягала опіці жерців, які із тих здобутків веліли виконувати ріжні емблеми чи прикраси святині та складали їх у сховищах святині, де крім великої кількости грошей зберігалися теж численні багряні тканини наднищені часом. Тут можна було бачити теж величезну кількість вотивних дарів, принесених як побожні обітниці всіми тими, що бажали добродійства.

 Ця статуя збирала данину із цілої Слов’янщини. Сусідні князі постачали дари на честь святині.

 Між іншими, також князь Данії Свенус для з’єднання ласки цього Божества дарував у його честь величну і дорогу чашу, ставлячи вище почитання інородної віри від домашньої, і за це нещасне жертвування поплативсь він горлом. Це Божество мало теж інші святині у численних місцях, якими управляли священики меншої гідности і влади.

 

 Крім цього Божеству належав білий Кінь. Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином. Тільки священик мав право його годувати чи запрягати, щоб через часте його вживання це Божественне сотворення не втрачало свого значення.

 

 На цьому коні вирушав у бій Свантевит, — бо такою була назва цієї статуї, — проти ворогів своїх святощів, як вони вірили. Головний доказ для цього вбачали вони в тому, що ранком, хоч кінь стояв уночі у стайні, то мимо цього бував часто вкритий потом і густою піною, так немов би вернувся із довгої їзди, пробігши простори великих доріг.

 

 Цього коня використовували у передбаченні майбутнього. Коли сподівалися війни проти якоїсь країни, тоді служба святині застромлювала перед нею списи у три ряди. У кожному ряді були два списи зложені навскоси, устромлені вістрям у землю. Відступи між рядами були однакові. Коли треба було підняти війну, тоді священик, відправивши торжественні молитви провадив цього коня в упряжі через ряди списів Коли кінь переступив їх наперед правою ногою, то це було прихильним знаком. Коли ж навпаки, кінь хочби один раз підняв ліву ногу раніше за праву, тоді треба було змінити план війни. Так само морська виправа вважалася небезпечною, якщо не побачили тричі, раз-по-раз, доброго кроку коня. Також, задумуючи інші справи, брали поради про її успіхи вже із першої зустрічі з конем. Якщо знаки були прихильні, вони хутко відправлялися в дорогу, якщо ж недобрі, вони верталися й залишалися дома.

 Також було їм відоме використання дощечок (в оригіналі — “сортес”, що може означати також табличку з написом, як їх уживали для ворожіння римляни. Слово “також” вказує, що цей римський звичай був відомий Саксонцеві). Три такі таблички з дерева, з одного боку білі, а з другого чорні, були вкинені в середину ворожільного заглиблення. Білі означали вдачу, а чорні невдачу.

 Але навіть жінки не були виключені від того роду знання. Вони сідали близько вогню і, не рахуючи, ані не надумуючися, рисували лінії на попелі. Коли їх число було паристе, то це вважалося знаком надійним, а коли непаристе, тоді впевняли, що це знак зловісний.

 

 Отже, це була та твердиня, що її укріплення прагнув князь (Данії) розруйнувати неменше як їх релігію. Він уважав, що разом із її знищенням зможе він вирвати із корінням у цілій Ругії її поганські культи. Він не сумнівався, що так довго, як довго стояла ця статуя (Свантевита), легше є знищити їхні укріплення, ніж їхню поганську віру.

 

 Він вирішив отже, щоб приспішити це розруйнування, заготовити величезну скількість дерева із сусідніх лісів для будови машин при облозі, хоч довелося йому при тому перемучити все військо...”

 

 Тут мусимо розпрощатися з дослідним перекладом тексту Саксонця, бо далі вже йде довший опис самих воєнних дій, які не мають такого основного значення для наших дослідів. Доводиться їх тут далі переказувати у скороченні, що зупиниться на місцях більш помітних для нашого предмету.

 Отже, почалася облога. Данці обсадили залогами також надбережжя навпроти острова Віттова, щоб не допустити до відсічі. Під час оборони винесли арконці на мури і оборонні ворота городу ріжні знамена, між ними, відмічає Саксонець, священний прапор, який називався “Станіца”. На марґінесі манускрипту був ще допис чи замітка чиєюсь рукою: “Стватира”. Це знамено мали виносити у часі священного бою у вирішальних битвах, і тоді — як він каже, — усе було дозволене. Мабуть, не без сарказму зауважив він, що це тим знаменам довірили арконці оборону своєго городу. Він відмічає також, що це знамено — “Станіца” — було в надзвичайній пошані, яка “майже рівнялася маєстатові всіх Богів”.

 У вирішальному часі облоги Данцям удалося підкласти, розпалити і підсичувати заздалегідь приготованими матеріалами, вогонь під головною дерев’яною оборонною вежею над воротами твердині! Це вирішило про висліди облоги. Численні оборонці і громадяни кидалися самі у вогонь, що далі поширився, воліючи смерть аніж данську неволю.

 Почалися бої уздовж цілого укріплення. Данський князь велів винести крісло перед своє шатро, щоб приглядатися битві. “Священне знам’я” згоріло у пожежі городу. На боці данців воювали теж “Померани” під проводом “Казимира” і “Богіслава”. Вони сподівалися нагороди у вигляді приділу землі за цю їхню участь в нищівному поході проти ругіянців. Але, як довідуємося із дальшого тексту, вони завелися у сподіваннях і почували себе обдуреними.

 

 Після розгрому оборонців і програної битви князь данський подиктував їм умовини підданства, між ними на першому місці домагання видати йому статую Свантевита і всі скарби святині, та прийняти — разом із своїм рабством — “правдиву віру з усіма звичаями за взором данців”.

 

 З наказу князя Данії якийсь Есберн і Суно увійшли до святині, щоб знищити статую. Це виявилося нелегке, і їм довелося зрубати статую в ногах так, що вона впала на сусідню стіну святині. На основі пляну розкопок святині слід думати, що це була найближча до статуї задня стіна святині. Саксонець згадує теж, що в святині знайдено численні роги ріжних диких звірів, дивної форми. Не подає докладно місця. Можна думати, що близько стін.

 При тій нагоді відмічує автор ось яку “драматичну” подробицю свойого оповідання. Наводимо в перекладі:

 “Було видно, як чорт у постаті чорного звіря втік із святині і щез із очей тих, що стояли довкруги”. Щоб докінчити таке прогнання чорта, саму статую порубали на дрібні шматочки і спалили, при цьому варили на цьому вогні свою їжу. Також цілу святиню “предали вогневі” — а “із дерева укріплень збудували церкву”.

 “Так замінили вони знаряддя війни на мешкання миру!” — заявляє тріюмфально данський літописець.

 Тут зауважимо, — хоч до коментарів ми ще не перейшли, — що треба було аж двісті років, щоб зґерманізувати Ругію. Але навіть тоді залишилися численні прізвища мешканців і місць слов’янського звучання. Визволення від чорта і несення миру на світі не є винаходом сучасних ідеологів. Бо так, отже, визволили від «поганства» і спацифікували Ругію. Але перейдімо до самого оповідання.

 

 Після знищення Аркони і після уже перед тим доконаного відрізання всіх можливостей відсічі та оборони острова інші зовсім слабко укріплені городи були змушені  здатися. Важливу роль при цьому відігравала дипломатія єпископа Абсальона. Ці події описані широко і в подробицях. Горе переможеним!

 

 Піддався з черги город названий “Гарц” — за моїм здогадом, мабуть, перекручення назви “Градець” — себто менший город. Були там інші святині меншого розміру й значення. Літописець подає вже зовсім коротко описи статуй і назви Божеств. До цих його свідчень вернемо у дальших студіях.

 

/Примітки/

*...Саксо Ґрамматікус: Ґеста Данорум..
 Тут скорочено цитується Саксо Ґрамматікус "Ґеста Данорум" розділи 14.39.1.5-- 14.39.34.5.

 

 

СВІДОЦТВО ТІТМАРА

 

 Ми навели найповніший із історичних опис статуї старовинного слов’янського Божества, який рівночасно давав нам уявлення про саму його святиню та деякі обряди і вірування. Заки перейдемо до аналізи свідоцтва Саксонця, мені видається доцільним навести чи познайомитися із іншими найважливішими джерелами, відомими в історії.

 Отже, наведімо опис святині в Ретрі із “Хроніки Тітмара”. Вона прийнята в науці як одне із важливих джерел до історії слов’янсько-германських відносин. Запис цей старший на півтора століття від “Історії Данії” і дасть нам змогу провести далі критичні зіставлення й порівняння.

 Тітмар походив із княжо-вельможної родини. Його генеалогічне дерево із роду Вальбек достовірно відоме. Свою кар’єру завершив він як єпископ Мерсбурґа над рікою Салє, недалеко від сьогоднішнього міста Гале. Твердиня Мерсебурґ була укріплена Гайнріхом Першим як фортеця проти слов’янства. Тітмар живе у часі вибуху й розмаху німецької експансії, яка маскувалася в той час свіжою ще “ідеологією” Священної Римської Держави Німецької Нації” (Дас гайліґе роміше Райх дер дойчен націон). Місто Мерсебурґ було надкордонною твердинею. Воно на захід від Липська, себто сьогоднішнього Ляйпціґу. Основною ідеєю, яка закривала і загрівала до цієї відомої в історії “експанcії” було бажання Риму “навернути” східню й північну частину Європи на християнство, та бажання тодішньої Німеччини завоювати ці землі. Отже, “Свята Держава” — цей титул дістала вона разом із благословенням із Риму — запопадливо виконувала оце “навертання” вогнем і мечем, яке закінчилося не тільки “наверненням”, але цілковитим знищенням цілих народів. В нашому випадку це будуть слов’янські лютичі, що замешкували й мали свої держави над Балтійським морем, у краю, що звався “Волинь”.

 Свідоцтво такої “святости” держави німецької нації є саме “Хроніка Тітмара, єпископа Мерсебурзького”, який є ідеологом і аполегетом політики Оттонів і Гайнриха Першого, себто систематичного поневолення, витискання й винищування східньопівнічного слов’янства та литовських надбалтійських народів. Вистачить глянути на мапу історичної Великої Німеччини, щоб побачити успіхи такого ширення їхнього християнізму.

 Подібно як і Саксонця не будемо, отже, підозрівати нашого автора в об’єктивізмі. Тітмар жив у часі від 975 до 1018 року. Вартість його хроніки подібно як і Саксонця різно оцінювана і різна в книгах. Старші, від 1-ої до 4-ої, уважаються компіляцією попередніх джерел. Книга шоста, з якої буде зачерпнуте наше наведення, уважається достовірною та описує сучасні Тітмарові події, походи й війни. При нагоді одного із боїв описує він святиню в Ретрі, у країні, мешканців якої називає він “лютичами”. Про них говорить він наступне:

 “Лютичі були колись невільниками, але через нашу (німецьку) несправедливість вони тепер є вільні”.

 

 Капітально щира “ідеологія”! Справедливим є поневолення лютичів. Їх недостатне покарання було “несправедливим”, наслідком чого вони є ще вільні і, очевидно “ненавернені”. Такі поняття мав єпископ Мерсебурґа про слов’ян чи надбалтійські народи. Він піддає гострій критиці князів саксонських за те, що вони виявляли млявість і бездарність у веденні війни із тодішньою Польщею.

 

 Про віру лютичів він — як сам каже — пише з почуттям огиди. А все ж наслідки знищення старовинної культури і віри народів над Балтійським Морем змушують нас користати із його “Хроніки” у відношенні до фактів, воєнних подій і подекуди опису місцевостей чи звичаїв. Отже, із об’ємистої “Хроніки” наведемо тільки місце, яке відноситься до опису святині і Божества в Ретрі. Пам’ятаймо, що цей опис на півтора століття старший і відноситься до місця далеко віддаленого від Ругії.

 

 Свій опис починає він словами: “Хоч мені осоружно говорити про них (себто лютичів), то однак стисло представлю, хто вони і звідки прийшли (до воєнного походу), щоб ти знав, дорогий читачу, пусті забобони і огидну їхню віру.

 Існує у краю Рієдірів город, що має трикутний вид і троє воріт, які ведуть до нього. Він зветься Рідегост, а оточений він з усіх боків величезним пралісом, недоторкненим рукою мешканців і шанований як святість. Двоє воріт цього городу відкриті для всіх, що до нього увіходять, а треті ворота є звернені до сходу і є найменші. Виходять до дороги, яка веде до недалекого, але жахливого вигляду озера.

 У городі є тільки одна святиня, мистецьки збудована з дерева, основи якої підтримували роги диких тварин. Її зовнішні стіни були прикрашені зображенням Богів і Богинь, як можна зблизька зауважити, предивно вирізьбленими. А внутрі стоять Богове, зроблені людською рукою, у жахливих шоломах і панцирях, кожний із них із вирізьбленим іменем (сінгуліс номінібус інскульптіс).

 

 Перший з них зветься СВАРОЖИЧ. Йому віддають надзвичайну честь і релігійну пошану перед іншими Богами.

 

 Є там також прапори, яких звідти нікуди не виносять, хіба що вони потрібні на війну і тоді несуть їх бійці-піхотинці.

 

 Для дбайливого збереження цього всього установили тубільці окремих священиків. Вони, коли збираються тут для молитви, або переблагання гніву Богів, єдині тут сидять, коли всі інші стоять. Шепчучи між собою таємні слова із трепетом викопують землю, щоб кинувши жереби, дослідити певність справ сумнівних.

 

 Скінчивши (цю ворожбу), вони прикривають жереби зеленою дерниною та вбивають у землю навскоси два вістря списів і ведуть через них із знаками покори коня, якого вважають за щось найбільше і шанують як святість. Відтак, кинувши жереби, якими вже раз досліджували питання, продовжують наново ворожіння немов би доконане тією Божественною твариною. Якщо із обох ворожінь випаде той самий знак, тоді ці племена виконують за ним свої дії, якщо ні, тоді із сумом відступають від намірених планів.

 Як засвідчує старовинність, обманена різними заблудами, існує оповідання, що скільки разів грозили їм заколоти довгої домашньої війни, стільки разів виходить із згаданого озера величезний бик, із білими зубами укритими блискучою піною і на очах усіх качається розкішно в калюжі серед жахливих потрясінь.

 Скільки є в цій країні округ, стільки є святинь і окремі зображення демонів шануються невірними. Між ними однак вище згаданий город має найвищу владу. Коли йдуть на війну, то все його поздоровляють, коли щасливо вертають, шанують його належними дарами та жеребами і через коня допитують, як вище описано, яку приємну для Богів жертву повинні принести їхні священики.

 

 Ці всі племена разом називаються лютичами...

 

 Тут кінчиться опис "чортопочитателів" — лютичів, винищених до кінця упродовж дальшої історії Німеччини.

 

 Одним із дальших свідоцтв про долю цих лютичів, а також із згадкою імені Сварожича, є лист святого Брунона, у якому він засуджує Гайнриха ІІ за його союз із "поганськими" лютичами."Яким чином - пише патетично святий Брунон - можуть співдіяти разом Сварожич - чорт - і вождь святих!".

 

 

СВІДОЦТВО ГЕРБОРДА

 

  Нашим черговим документом буде: “Гербордус: Діялоґус де віта Оттоніс епіскопі Бамберґенсіс. Ед. Кепке-Пертз” — себто “Герборд: Розмова про життя Оттона, єпископа Бамберґенського”. Герборд - це монах із монастиря у Міхельберзі, близько Бамберґу. Про його життя знаємо дуже мало, напевне лише те, що був хронографом монастиря подібно як його попередник Ебон. Його “Розмова” написана 1159 р., а його смерть датована 1168 р. Єпископ Бамберзький, якого життя описує Герборд, справував свій уряд в рр. 1103 -1139, отже, не був його сучасником. Герборд однак користувався матеріалами чи хроніками попередників, сучасників. Головним “подвигом” цього єпископа було знищення чотирьох святинь у місті Штетині над Одрою. Відрізану голову триголової статуї слов’янського Божества він вислав папі римському як свій трофей і доказ вірності. Статуя мала високу мистецьку вартість. Хоч у Ватікані зберігається безліч статуй старовинних грецько-римських Богів, та однак не думаю, що цей трофей по-варварськи відрізаної голови там зберігається. Його опис цієї події додає декілька цінних подробиць до відомого вже матеріалу попередніх свідчень. Саме історичне тло, подібне до інших авторів, залишаємо тут без обговорення, а наводимо в перекладі тільки ті місця, які відносяться до опису самих святинь.

 Сам манускрипт монаха Герборда відкритий Гізебрехтом щойно в 1865 р., ще не повністю використаний у вивченні предмету.

 Читаємо текст:

 “Тіємо: Чому вони називали свої святині “континами”.

 Сефридус: Слов’янська мова в численних місцях наближена до латини, тому я думаю, що “континами” вони звуться від слова “контінере” (себто “заключати в собі”).

 32. В Штетинській державі були чотири контини, але одна із них, що була головною, була чудово і по-мистецьки збудована (мірабілі культу) і мала внутрі і назовні скульптури, на стінах знамениті зображення людей, птахів і тварин, так вірно представлених у їх природній поставі, що міг би ти взяти їх за живих і віддихаючих, і мушу відмітити як дуже рідкісне явище, що краски образів іззовні святині, ані не блідли, ані не могли бути змиті дощем чи снігом. Такого було досягнено вмілістю малярів.

 

 До цієї будівлі приносили вони звичаєм своїх прабатьків здобуті скарби і зброю ворогів, і що здобули вони в боротьбі на суші і на морі, на основі закону про десятину.

 

 Були тут також золоті і срібні миси (кратерай),  на яких їхні вельможі ворожили, і з яких їли й пили, та які зберігалися як святість, щоб їх виносити під час святочних днів. Також зберігали вони там для прикраси і на славу своїх Богів роги биків, покриті золотом і дорогим камінням, із яких вони пили, або вживали як труби. Також мечі й кинджали і багато дорогоцінностей, рідкісних і прекрасних, які вони, коли святиня була зруйнована, вирішили подарувати єпископові і священикам. Але він сказав: “Я зовсім не думаю, що ми повинні на вас збагачуватися, бо маємо подібні речі і ще кращі дома понад достатком. Поділіть їх радше між тими, кому вони належать для вашого вжитку із Божим благословенням”. Тоді він покропив ці речі свяченою водою, зробив над ними знак хреста і приказав, щоб їх поділили між собою.

 Але була там триголова статуя із трьома головами на одному тулубі, яку називали “Триглавом”. Цю забрав сам, знищив її тулуб, а три разом сполучені голови забрав як трофеї зі собою і вислав відтак до Риму іменно, щоб апостольському панові і всього костела показати те, що він довершив серед народу, будуючи і винищуючи.

 Три інші контини зазнавали меншої пошани і мали менше прикрас. Були там лавки і столи, вокруг побудовані, де вони відбували свої зібрання і наради. Туди вони збиралися чи то бенкетувати, чи забавлятися, чи полагоджувати поважні вирішення. В означені дні й години вони сходилися до цих домів.

 Крім того стояв там могутній дуб, а під ним пливло наймиліше джерело, про яке простолюддя вважало, що в них перебуває Божество, шанували їх як святі й оточували великою пошаною.

 

 Коли єпископ після розруйнування контин хотів зрубати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони впевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обрядів, а тільки бувати там задля тіні й приємності. У тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержавши їх обіцянки, сказав єпископ: ”Я успокоївся щодо дерева, але мусите припинити живі ворожіння вашої долі, бо християнам не вільно ворожити із лету птахів чи як інакше”.

 

 33. Іменно вони мали дивної величини коня, добре годованого, вороної краски і надзвичайно швидкого. Його не запрягали цілий рік, і він був таким святим, що не стерпів би ніякого їздця, і мав одного із чотирьох священиків як свого дбайливого опікуна”.

 

 Тут прощаємося із текстом, який далі подає докладний опис ворожіння із рухів серед списів священного коня, подібний в основі до тих, що ми їх стрічали в попередніх джерелах.

 

 Ствердження.

 

 Ми познайомилися з основними історичними джерелами для нашого досліду. Ще залишилося декілька менше важливих, або значно пізніших як “Книтлінґасаґа” аж із XIV сторіччя. І вони вносять щось нове, що свідчить про те, що було більше оповідань чи джерел до цієї теми. Але в основному вони переповідають уже відомі нам події. Будемо ними користуватися вже в часі нашої аналізи, для доповнень чи додаткових висвітлень.

 Отже, час на деякі ствердження, на які наш доказовий матеріал повністю дозволяє.

 Перш за все відмітьмо важливу подробицю, яку чи то не доглянули, чи навмисне знехтували дослідники.

 Святиня в Ретрі мала більше зображень, чи статуй старовинних Божеств. Під ними були вирізьблені написи, по латині “інскульптай”. Дата біля 1000 року. Але ж святиня була старша, отже, доби сучасної Володимирові або й ранішої. На далекому північному заході знали досконало монументальну різьбу в дереві і письмо. Підкреслюю: І ПИСЬМО! Нічого дивного в цьому немає. Нічого дивного зокрема для мене. Різці до писання чи, вірніше, вирізування буков на корі стрічаємо в археологічних розкопках пограничних староукраїнських городів як “Родень”. Споконвіку ішла торгівля з надбалтійським прибережжям та їх янтар був у старовині дорожчий від золота. Було б дивно, якби вони не знали письма. Але ще покутує в історіях деяких учених перестарілий образ примітивного і неграмотного “поганства”, очевидно, без письма, яке мало б прибути перше тільки і разом із християнством. Багато документів і фактів свідчать проти такого наївного і примітивного уявлення, як ось наведене вище свідоцтво, яке долучуємо до колекції.

 Повинен би здивувати тих “істориків” також стан суспільності на цих далеких землях. Великі, добре укріплені городи із кількома або одною головною святинею. У городі Граці бачив Саксонець кількаповерхові будинки над вузькими вулицями. Пожежа могла б знищити ціле місто. Чуємо в інших описах про розвинене купецтво і широку торгівлю. Купці приїжджали до венедських городів, були добре угощувані, ніколи ніхто не робив їм кривди. Торгували усім, головно рибою та продуктами землі. Виробляли широко всякі тканини, і ці тканини або “плаття” були також засобом сплачення, як гроші. Слово “платити” походить від “плаття” як римське “пекунія”, або германське “фіі” від “худоби”. Слово “Товар” означає ціну і предмет набуття пізніше.

 А проте, що найбільше здивує і нас самих, це добре й високозорганізована теократія цих держав і народів.

 Теократія — це система правління держави, у якій найвище місце і найважливішу ролю відіграють священики чи жерці. Таку визначну чи вирішальну ролю відігравали у певну добу державницького розвитку священики в усіх старовинних державах. Ми бачили яскраві приклади у Єгипті, Індії чи Месопотамії.

 Значна частина воєнних здобутків чи здобичі іде до святині. Гербордус говорить виразно про старовинний “закон десятини”. Цей старовинний закон примінив Володимир і до нової, чужим Богам збудованої Божниці.

 Ворожіння у святині є національно-державним актом. Він вирішує про всі важливі справи. Авторитет священиків стоїть там вище від княжої влади. Природа дивної сили інтуїції священиків вимагає окремого розгляду. Зовнішні події, як рухи птахів чи коня, тільки пробуджували в них таємну силу їхнього відчуття.

 Щобільше. Стрічаємо в державі Руґії дивний факт, що Святиня Свантевита має своє власне озброєне лицарство у вигляді трьохсот лицарів на добірних конях. Це неабияка сила у тих часах. Вони боролися на суходолі і на морі. Про боротьбу на морі говорить теж виразно Гербордус. Три сотні лицарів, крім святині, улаштовують свої власні походи, очевидно, разом із державно-князівськими, чи теж виправи. Уся їхня здобич належить тоді святині. Отже, це була форма організації збройно-мілітарної сили, яку бачимо пізніше в історії хрестоносців як ордени.

 Ствердимо виразно для всієї історії, що таку форму організації, коли лицарі, присвячені святині, воюють у її обороні, а рівночасно їх лицарство є суспільною службою Священній Ідеї чи Справі, стрічаємо в державі Руґії вже в завершеній формі. Звичайно, і в інших державах був обов’язок оцього служіння святині так, що священна десятина була загально-обов’язуючим законом у цілому слов’янському світі.

 

 У постійній загрозі з боку Данії і Німеччини конечність створення такої організації була самозрозумілою, а проте, творення такої форми суспільно-національного ладу залишиться духовим здобутком цього старовинного ладу на острові Руґії. Була там, як знаємо, головна і верховна святиня величезного засягу духової влади на всі околичні держави. Її повагу засвідчує факт, що новонавернений  данський князь складає Їй величавий дарунок, за що єпископи домоглися його покарання смертю. Довідуємося теж із наведених джерел, що спроби завоювання Руґії були численні. Довідуємося теж, що хвилева перемога не давала ще панування над Руґією. Що лише після знищення святинь на цілому острові вдалося закріпачення Руґії.

 

 Про організацію цього священного ордену на Руґії знаємо, на жаль, замало. Чи це були молоді мужі певного віку, які відбували цю службу до певного віку, чи, радше, це були лицарі, що присвячували ціле життя обороні святині і держави.

 Очевидно, була теж добре зорганізована і устійнена ієрархія священиків Свантевита із головним і найстаршим священиком. Мусив, отже, бути їх вишкіл, отже — система навчання і теології. Виразно читаємо про їх молитви, обряди, благословення, а найважливіше — їх значення, таємне передвіщування, яке в усіх старовинних культах відігравало важливу ролю. Отже, це не була народна віра самого тільки фольклору, — яку називали вороги “народною” або сільською, — по-латині “паганус” — від чого пішло оте згірдливе слово “поганська віра”, — але це була високозорганізована державна віра слов’янських держав перед християнською добою їх історії. Це так на далекій півночі. Якою ж величною мусила бути релігія премогутнього Києва.

 В “Історії” Геродота стрічаємо опис міста Гелону, що існувало в часі походу Дарія на Скитію. Цей город мав округлу форму і був обведений високим дерев’яним валом. Були в ньому будинки і численні святині з дерева. Божественні статуї, яким молилися горожани Гелону, вважав Геродот “грецькими”. Зокрема була там святиня “Діонісія” та відбувалося храмове свято що три роки. Після Богослужіння були там звичайні пирування й забави.

 

 Покинений його мешканцями город був спалений Дарієм. Мешкали в ньому синьоокі жителі із русявим волоссям. Давніше мали жити там також греки. Мешканці Гелону не були однак греками. Були окремим народом і говорили окремою мовою. Не воювали теж на боці Скитів проти Дарія.

 

 Про город цей довідуємося від Геродота, що був він на схід від Танаїса, себто Дону. Але без археологічних доказів трудно ідентифікувати його місце на мапі. Слід думати, що був він теж недалеко від моря, коли були там колись греки, себто грецькі колоністи. А втім, це вже є міркування. Не насмілюємося на ніяку ідентифікацію народу, що збудував у дереві Гелон і велику Святиню Бога, якого окреслив Геродот як “Діонісія”.

 

 Для нас важить тільки ствердження так вчасного існування типу культури, яку далі стрічаємо в Україні і в досліджуваній Руґії. І там городи і святині з дерева і Божества, яких грецькі купці могли б із легкістю взяти за своїх рідних. А зокрема Божества із яким сполучувався культ їм відомий, як культ Діонісія. Це пир і забава після Богослужіння. Не знаємо тільки чи пили вони вино чи престаровинний “МЕД”, відомий із праісторії мови як спільний цілій групі індоєвропейських мов і народів.

 Знаємо також, що цього типу виразно староукраїнські городи окружали широким вінцем престаровинний Київ уздовж ріки Росі чи понад Сулою, як наприклад, Родень чи Воїнь, відомі із літописів та із археологічних розкопок.

 Підкреслюю, що в цій праці не роблю ніяких висновків чи навіть спроби ідентифікації населення Гелону, що їх Геродот називає Будинами. Стверджую тільки подібність культового елементу святині з дерева та культу Божества із трирічним Празником того самого типу, що й у далекій Руґії. Стверджуємо тільки величезне просторне і часове розпросторення культури цього типу.

 Не знаємо назви Божества із Гелону, бо ж Діонісій - це тільки грецька назва перенесена на Божество Гелону. Мусило однак бути якесь споріднення в загальному культі. Але ж коли б навіть прийняти його ідентифікацію, як грецьке Божество Діонісія, то і тоді це тільки інша назва для окреслення Божества Духового Щастя, Натхнення, масової ейфорії, радости, щастя та навіть бурхливого радісного піднесення, вираженого екстатичного типу танцями.

 

 Натхненне Щастя, як відчування Життя, відчуте тут як важливий аспект Істоти Буття.

 

 Згадаймо ще, що новіші досліди вказують на глибоку старовинність городів і поселень над Сулою чи над Південним Богом. Прекрасної назви городи як “Воїнь” чи “Родень” побудовані на ще старшого типу поселеннях чи городах. Час і дати цих долішніх наверстувань нам невідомі.

 

 Ще багато цікавого і нового вижидаємо від археологічних дослідів.

 Ледве чи виявлять вони увесь багатий і глибокий зміст релігійних культів і віри нашої старовини. І вже без археології, а просто з історії України знаємо, що не може бути щасливою нація, яка відречеться свого Божества Натхненного Щастя і Святости як Істоти Буття.

 Триста лицарів на добірних конях виявилися заслабою силою на сторожі Святости Національної Віри.

 Я навів Геродота для ствердження єдиної обставини, а саме, що той тип культури, який він стверджує в Гелоні на Придніпров’ї, хоч безсумнівно підлягав розвиткові і змінам продовж тисячоліття, все ж таки навіть після півтора тисячоліття виказує такі прикмети, які вказують на їх генетичне споріднення.

 Ще яскравішим прикладом генетичного споріднення культур просторів, про які мова, є ще такий культовий елемент, який ми ствердили в наших головних джерелах а саме: численні роги звірят, про які згадують усі наведені автори. Роги служили перш за все, як архаїчна ритуальна чаша в руках Богів чи померлих, що ішли до неба. Ми бачили, що ці роги, роги биків зокрема, були різьблені і мистецьки прикрашені. Гербордус пише теж найвиразніше, що ці прикраси були із золота і дорогого каміння. Отже, такі золочені роги характеризують жертовних биків, що їх роги золотили чи то перед, чи після жертви. Маємо про це свідчення не тільки в самого Гомера, добре відомі, але і в самих археологічних розкопках і то на багато старших від самого Гомера. Маю на увазі славного бика із Мікени чи, радше, його голову із суцільного золота із наголошеними золотими рогами і найвиразнішим символом сонця у виді розети на його чолі. Ніхто із учених не має сумніву, що це предмет культу. Культура мікенська і кританська довгий час вважалися передгрецькою і називалися так званою середземноморською культурою невідомого народу чи народів. Сьогодні немає в науці сумніву, що це була старогеленська культура. Не має сумніву після кілька разів вже згадуваного мною відчитання написів із Крити т. зв. письма лінеарного стилю “Б”. Але ж ця культура датована. Отже, золотили роги жертовним бикам не тільки за часів Гомера, себто приблизно тисячу років до нашої ери, але за часів мікенсько-кританської культури із третього і другого століття до нашої ери. Речі надто відомі, щоб забирати місце наведеннями чи доказами. А втім подібні роги можна оглядати в численних музеях, у першому із краю у Британському в Лондоні. І знову неможливо припустити, що ця культура мандрувала із Руґії до Крети, але, що вона мала спільний осередок протоіндоєвропейської чи пізнішої вже спеціалізованої культури. В кожній із них стрічаємо ту саму старовинну жертву і культ. Знову ж не доводиться цитувати пречисленних місць із Риґведи, як теж наведень, що могутнього звучання назвою “Бугая” називали самих Богів. В описуваних в наших джерелах святинях місце бика зайняв кінь, але в ритуалі жертви існував далі бик як предмет великої жертви. Звідси роги биків і звірят у наших святинях. Розгалужені роги диких звірят, зокрема оленів, служили теж для скріплення чи прикраси самих основ дерев’яної будови святині. Явище теж відоме в новіших дослідах археології України.

 Прямуємо очевидно до доказу релігійно-звичаєвої  і культурної єдності цілого первісного слов’янського розселення. Різниці, які витворилися згодом, і які можемо прослідити навіть на прикладах декількох описаних святинь, творилися в локальних культах, однак зовсім виразно на спільній основі.

 Врешті, нас не повинна здивувати сама будова святині в Арконі. Це виразна купола на квадраті. Але ж це основний елемент усього пізнішого церковно-народного будівництва в історичних часах. Замість однієї куполи стрінемо щораз більше ускладнену систему цих купол або бань, аж до їх многогранного багатства в улюбленому стилі козацьких церков із численними банями. Розвиткові пізнішої архітектури із її дерев’яних правзорів надто багато місця і томів своїх прекрасних праць присвятив Стржиґовскі, щоб доказувати цю відому істину. Отже, в культурі Руґії стрічаємо класичний приклад такого пратипу святині із куполою на квадраті і подвійною святинею внутрі із “святая святих”, де містилася статуя Божества. Інші святині в Штетині служили рівночасно як святиня громади для нарад чи спільної святочної трапези чи пирування.

 У всіх наведених описах стрічаємо подив для різьбярського мистецтва і технічної малярської вмілості, як теж багатства зовнішніх і внутрішніх прикрас. Це знову елемент добре відомий нашому народному будівництві по селах. Стржиґовскі  вважає такі будови з дерева куди ціннішими саме з мистецького боку ніж будови з каменя. Будова з каменя була смертю для народного мистецтва та причиною занику його самородної геніальності у дерев’яному будівництві. Грецькі будови з каменя були спочатку перекладом взорів із дерева на камінь. Старий дерев’яний стовп заступила дерев’яна колюмна, яка далі розвинулася до розмірів монументальної грецької архітектури. Цей процес занидіння народного генія в будівництві, коли воно переходить на камінь, дасться виразно прослідити в українських селах нашого століття. Коли, йдучи за покликом моди чи західних церков, села проявили “амбіцію” мати муровані церкви, тоді голі, порожні і бідні стіни, покриті вапном заступили складність архітектоніки і всю красу різьби народного стилю. Ці прекрасні святині нищили варвари із Заходу, а затриманий і розвинений народній стиль пізніших християнських церков винищує сьогодні большевицький варвар під протести деяких самих комуністів (“Собор” — Гончара). Як засвідчують наші джерела, всі ці святині були спалені християнами.

 

 Тут доводиться відмітити чи не найсмішніший і найбільше жалюгідний елемент християнської пропаганди. Отже, пише Саксонець байочку, як із палаючої святині вискочив сам Чорт у подобі звіряти і щез на очах всіх. Якщо цей Чорт мав таку силу, щоб щезати, коли йому треба, то чому ж він не щез у святині, себто у своїй святині Чорта. А вибіг на двір, щоб показатися і потвердити тріумф... християнської пропаганди: от, дивіться: був там сам Чорт і його прогнали. Зовсім незрозуміле, чому він боявся вогню, що його так припекли вогнем. Вогнем і мечем нищили християни не Чорта, але високу і мудру старовинну віру та цілі народи, які винищували чи уярмлювали разом із прогнанням оцього Чорта. Пишемо його з великої букви, бо це ж мала б бути теж метафізична істота.

 Очевидно, існували школи і традиція цього високого мистецтва будови святинь, які викликали високий подив тих варварів, які ці святині дощенту розруйновували. Існували теж школи теології для стилю символічного зображення Божества, як наприклад, Чотириголового чи Триголового в Арконі і Штетині. Християнські зображення Христа в пізніших століттях як Триобличного носить, на мою думку, відбитку цієї старої школи. Самою ж концепцією Триєдиності зможемо займатися аж у заавансовій стадії дослідів цієї теми, а саме теми старовинних дохристиянських релігійних і містично-метафізичних концепцій Троїстості. Тут відмічаємо  тільки наявність доказового матеріалу в нашій святині у Штетині. Сюди належить теж питання чи можливо зберігся отой “трофей”, що його вислав єпископ Оттон папі римському.

 Бачимо теж в нашому джерелі картину одного з обрядів, а саме річного всенародного Празника чи свята в день закінчення плодозборів. (Чи не з початком серпня, на закінчення старовинного літа).

 

 Свято всенародне. Триває цілий день. Головна жертва - це величезного розміру коловай, що його споживає ціла громада, як символ і дійсність її релігійно-національної спільноти, як її всенародне причастя. Я звернув вже у вступі увагу на те, що одну із складових частин цього Богослужіння бачимо збережену і зображену в народних обрядах України. Це побажання, щоб коловай був на другий рік ще більший, а разом із тим сам плодозбір і добростан цілого народу чи роду. Це один із численних доказів факту релігійної спільноти на терені цілого поселення братніх слов’янських племен і народів. Ця спільнота, як я згадав, не була обов’язково єдиноформна чи устійнена згори, але вона випливала із традиційної спільноти.

 

 

 

ЮМНА І КИЇВ В АДАМА БРЕМЕНСЬКОГО

 

 У перегляді наших джерел не можемо поминути Адама Бременського. Джерело добре відоме в історіографії, щоб спинятися над його обговоренням. Численні вістки про слов’янські народи, переліки їх назв, пов’язані із згадками про них чи описами, вимагали б чимало праці. У нашу студію не внесе це джерело нічого істотно нового, хоч воно й найстарше. Але ж воно і важливе. Стрінемо в ньому характеристику народу, які визнавали своїм Божеством Свантевита - Сварожича - Радогоста. Знайдемо при нагоді цікаву для наших читачів згадку про Київ. Наведемо, отже, декілька фраґментів із другої книги його “Ґеста Гамбурґенсіс Екклесіє”.

 Невідомі нам дати із життєпису Адама Бременського, але відомо що його “Ґеста” написані напевно перед 1076 роком.

 У цій книзі Адам Бременський дає перелік назв слов’янських племен між Лабою і Одрою. Між цими племенами найпотужніші є Ретарії.

 “Їхнє місто, відоме в цілому світі Ретра, є осідком ідолопоклонства, де збудовано велику святиню демонам, із яких найважніший є Редіґаст. Його статуя із золота, його приміщення з пурпура. Саме місто має дев’ять брам, і є окружене глибоким озером, через яке веде дерев’яний міст, і вільно по ньому проходити тільки жертвоприносцям або бажаючим почути пророчню...

 ... до тої святині веде із города Гаммбурґа подорож чотирнадцяти днів...

 19. Поза лютіцами (себто лютичами — прим. В. Ш.), яких зовуть теж іншим іменем “вільців” стрічає нас ріка Оддара, найбагатша ріка Склявонії. На її березі, де вона вливається у Скитські Води (себто Балтійське Море — прим. В. Ш.) являється вельмишанований город Юмна, дуже бажане місце відвідин для варварів і греків, які мешкають довкруги. Тому, що на славу цього городу розказують великі і майже неймовірні речі, я вважаю цікавим уставити тут дещо, що заслуговує на відмічення. Це є справді найбільший з усіх городів, які є в Європі. Живуть там Скляви й інші народи, греки і варвари. Навіть саксонцям, які приходять вільно тут мешкати на рівних правах із іншими, звичайно тільки так, що вони під час свого побуту не виявляють прилюдно свого християнства (себто не відправляють прилюдно своїх Богослужінь — прим. В. Ш.). Бо всі є тут у заблуді поганського ідолопоклонства. Але зрештою, що відноситься до звичаїв і гостинності, то не можна знайти другого народу, який був би більше гідний пошани і готовий до гостинності. Це місто, яке є багате всіма товарами народів Півночі, має теж усі можливі приємності і рідкісні розваги...

 ... від Юмни, їдучи кораблями, можна причалити за 14 днів до Острогарду в Русі, столицею якої є Хіве (себто Київ — прим. В. Ш.), що є суперником скипетру Константинополя, одна із найвеличніших гордощів Греції”.

 Стільки наведень. Не будемо розплутувати безнадійно заплутаної термінології Адама Бременського. Я навів це місце головно для характеристики населення городів Ретри і Юмни.

 Де ж сьогодні цей найбільший в Європі город Юмна, що був там, де ріка Оддара, себто сьогодні Одра, впадає у “Скитські Води” — Скитські Води в 11-тому столітті!!! Що ж це за Скити, що в одинадцятому столітті їхніми водами було Балтійське море!!! І що ж це за “греки”, що були поганськими ідолопоклонниками в одинадцятому столітті і жили в Києві, а цей Київ був суперником для скипетра  Царгороду, теж грецького, і цей Київ був однією із найвеличніших гордощів... тієї ж Греції. Он яка мішанина назв, але із неї якже виразно прозирає слава і могутність Києва.

 

 Мішали нас греки із скитами і всі землі на північ від берегів Синього Моря — Руського Моря, називали “Скитією”. Називали “скитами” ще Лев Диякон воїнів Святослава та й усю тодішню Русь, хоч знав він назву “гой Рос”, як я це доказав у моїх працях про Святослава. Отже, ще й північні води старої Руси звалися Скитськими. А тут ще й на додаток помішання — Адам Бременський виразно мішає нас із греками, хоч бувало, що жили й греки у славному Києві.

 

 Як я згадав, не будемо всіх тих помішань розплутувати. Поза тими подробицями чи важливими справами залишиться важливе для нашої студії ствердження про надзвичайну гостинність громадян города Юмни.

 Залишиться теж важливе ствердження про славу великого Києва, який у той уже час уважали далекі народи в Західній Європі городом із казки, що був суперником для скипетра Царгороду. Славним київським купцям оплачувалася довга їзда лодіями  аж на острів Волинь, щоб торгувати багатством Києва і багатством усіх північних народів. Були для тих купців усякі розваги в Юмні і в... Царгороді цілі квартали, бо такі привілеї виборювали від гордої Візантії Олег, Ігор, Святослав, Володимир.

 Де ж сьогодні цей город Юмна? І де була Ретра? Де була Святиня із золотою статуєю Радогоста ?

 Почуємо від одного “знавця”, який має марку поважного вченого, що це все байка й вигадка, що іншого і ніде такого не було, а Радогоста цей “учений” — як сам скаже — “викинув на сміття”.

 Цим ученим, що таке писав, був А. Брюкнер, польський учений, а писав він таке у своїй праці п. з. “Мітологія слов’янська”, виданій у 1918 році.

 Трохи поспішився Брюкнер із своїми нищівними “науково-скептичними” висновками. Треба було заждати декілька років на... розкопки Шухгардта, уже згадуваного в нашій праці.

 Шухгардт відкрив, що город Ретра, інакше Радогост, був оточений подвійним валом, зовнішнім і внутрішнім. Внутрішній вал мав три брами із високими вежами укріплень, які немов три великі “зуби” виставали над оборонними валами: звідси назва “урбс трікорніс”, як у тексті, який треба так само перекласти. Город Тризубий — бож знав Гельгольд латину настільки добре, щоб відрізнити трикутник від трьох зубів високих веж, характеристичних для вигляду цього городу. Шухгардт, одушевлений величністю заложення будови, назвав цей город Партеноном Півночі. І навіть було йому аж дивно, що цей Партенон Півночі збудували... слов’яни.

 Дивно і нашому Адамові Бременському, що ці слов’яни вгощали у своєму городі на рівних правах також... саксонців. Дивно, аж дивно.

 Вони були такої доброї вдачі і такі гостинні. Одною із назв їхнє Божество називалося РАДОГОСТ. Тут не треба... протоіндоєвропейського, щоб пояснити українцеві цю назву Божества. Радогост, чи Радогощ, це очевидно одна із назв, означає прикмету їх Бога Святости. Він Радий Гостям. Це було теж заповіддю цілого города. Назвою Божества і назвою города, ось так як Атени. Чому ж викидати цю назву на смітник, коли вона навіть тільки в одному городі була відома. Але чи в одному городі. Його справжньої назви чужинець не почув. Бож і написаний під статуєю напис “Сварожич” був тільки “патронімікон” себто назвою по батькові. Насправді всі ці три назви, — це зовсім ясне — відносяться до одного того самого Божества — Свантевита — Сина Сварога — із численними іншими означеннями у гимнах і в молитвах.

 Де ж шукати сьогодні цих городів... знищених ревними германцями, визнавцями християнізму, громадянами Священної Римської Держави Німецького Народу, як звалася Німеччина Оттонів чи Гайнріхів. Розуміємо, чому дивувався Адам Бременський цій гостинності громадян Юмни. Бож за цю гостинність вони відплатили їм цілковитим і повним знищенням. Щоправда, і інші слов’янські “браття” у сателітній службі цієї “Святої Німеччини” прикладали руку до цього знищення. Злочинну братовбивчу руку. Дивні є шляхи й закони історії.

 

 

АРКОНА

 

 “Піднесенонадхненний вид дає нам схід сонця над Арконою. Сонце, що виринає з моря, освічує багровим світлом перше тільки саму Аркону і круговид, тоді коли цілий острів поринає ще в темені. Аж після декількох хвилин стає ясність на цілій Руґії з її надбережжям”.

 Не маючи змоги хочби оглянути цей священний прагород, який є сьогодні під владою сателітної Німеччини, я сягнув у своїй ностальгії до старих туристичних провідників із двадцяти років цього століття, щоб довідатися дещо про краєвид та назви місцевостей в Арконі та в цілій Руґії. Мої розшуки були нагороджені, бо ось у виданні “Грібенс Райзефірер, Банд 65. Руґен, 1920 - 21. Берлін”, знайшов я на сторінці 121 угорі наведене в перекладі ствердження.

 Опис сходу сонця пояснив мені важливе питання. Чому саме це місце вибрали натхненні волхви для величної святині. Сходяче сонце вирізняє це місце своїм світанковим благословенням. Навіть на безвірних туристів воно робить потрясаюче і величне враження, визначене в німецькій мові як: “дас Ергабене”. Почування добре відоме в музиці Шуберта.

 Город Аркона був розташований на високогір’ї піднесеному на 50 метрів над морем, над стрімкими і драматичними скелями він панував над цілим островом. Ця частина острова Руґії зветься ще й сьогодні ВІТТОВ.

 Сьогодні, чи в 1920 році, височіла там морська ліхтарня, яка розсівала могутнє світло у групах білих вогненних блискавиць, у групах по три.

 Найближча залюднена місцевість це (в 1920 році) “велике село” із 600 мешканцями, що зветься Альтенкірхен — себто Стара церква. Провідник заповідає гордо, що є там навіть пошта, лікар і аптека. Але є там і атракція для туристів. Читаємо:

 “У передсінку церкви знаходиться вмурована статуя Божища (Ґетенбільд), дуже правдоподібно Свантевита, яка характеризується рогом в руці. Щоб її оглянути треба зголоситися у кантора (себто дяка)”. Ст. 119.

 Дивна річ, не читав я нічого про цю статую в науковій літературі предмету. Треба було аж цього випадкового провідника для туристів. Звичайно це не статуя із Святині Аркони, яку порубали на шматки і спалили данські варвари за свідченням Саксонця Письменного. Що ж це за статуя? Одна із численних, що залишилися на острові. Чи справді це Свантевит? Знаємо, що не тільки ріг у руці, але перш за все чотириголовість була його характеристикою. Може це тільки один із нагробних каменів, один із тих, що їх наводить Шухгардт. Не зображує він Бога, але ругіанця, що йде до небес Свантевита із рогом у руці. А в тім не знаємо, не оглянувши статуї. Наводимо це місце для відмічення, що там досьогодні збереглася пам’ять про Свантевита, та що слава цієї святині по сьогодні лунає у пам’яті остров’ян, і ліберальний дяк у церкві Альтенкірхен показував цікавим туристам якусь статую, вмуровану як статую Свантевита.

 Але ствердження про драматичне світло сонця при вході над святинею придасться нам для... етимології слова Аркона, до розгляду якої бажаю перейти в цьому розділі.

 Дотеперішні спроби пояснення уважаю незадовільними і своїм звичаєм, замість довгих дискусій із авторами, перейду прямо до розгляду:

 Уважаю це слово похідним від праслов’янського кореня “рек”, відомого у численних формах як “рек-шти”.

 Але у нашому слові “АРКОНА” він виступає у своїй міцнішій формі “АРК”. Ця форма кореня напевно старша, не збереглася в текстах із виїмком одного єдиного тексту “Слова про похід Ігоря”.

 А саме стрічаємо там форму “АРКУЧИ” себто “АРК - учи”.

 Отже хоч єдиний раз, але маємо цю форму потверджену у тексті, достойному і старовинному. Усі пам’ятаємо це місце. Стрічаємо його аж чотири рази у “Слові” у зовсім подібних фразах. Ярославна виходить на вежу в Путивлі, молиться до Сонця, до Вітру, до Дніпра, як до Божеств, які визнавала, АРКУЧИ, себто рекучи.

 “ЯРОСЛАВНА РАНО ПЛАЧЕТЬ... АРКУЧИ”... Три рази і: “ІСПЛАКАША СЯ ЖЕНЬІ РУСЬСКИЇ АРКУЧИ...”

 Автор “Слова” вживає різних форм від “рек-шти” себто від кореня “РЕК”, але ця єдина в нього від кореня “АРК” — “АРК-учи”.

 Від цієї форми АРК — як потвердженої — легко вже вивести словозначення “АРКОНА” за зразком інших українських слів як от — запона — себто “за-ПО-на”, або “заслона” від “за-СТЛО-на”, або хочби “оборона” від “о-БОРО-на” і т. п. Теж саме в інших слов’янських мовах. Отже, це старовинні суфікси і старовинне словоутворення із наявністю апофонії в деяких випадках (як СТЕЛ, СТЛ, СТЛО).

 Отже, “АРКОНА” вслід за тим це місце — саме святиня — де “речеться” доля людини, де речеться Слово Боже, гімни, жертовні молитви і благословення. З національно-державного боку найважливішою була тут “пророчня” — себто попереднє “речення” саме проречення — пророчня. Слово — “про-РОЧ-ення” так само походить від кореня “РЕК” як його апофонічна відміна доконаного виду як у словах “ви-РОК” — “ви-РОЧ-ня”.

 Отже, АРКОНА має те саме значення, що латинське слово “оракулюм”, себто пророче предвиджування і передсказування (віщування) авґурами і гаруспексами, чи жрекинями, як у Дельфах. До цих святинь їздили здалека або довго мандрували, хто прагнув наперед збагнути свою долю.

 Але слово Аркона не звужене до самої тільки вирочні, воно обіймає собою всі інші дійства святині, пов’язані із торжественним “реченням” — “роком”.

 Саме Аркона, як уже знаємо із наших джерел, була славна як осередок релігійного авторитету, а рівночасно як вирочня. Це все обняте одним іменем АРКОНА. Але власне ми ще не обняли усе із цього словозначення. Дотеперішнє пояснення знайдемо ще тільки поверховим. І саме тут доводиться сягнути глибше в аналізу так форми, як і значення цього слова.

 Отже, вернімося до розгляду самої форми “АР-КУЧИ” у “Слові”. Ця форма кореня зникла в усіх слов’янських мовах, а збереглася тільки у “Слові”. Висновок — це дуже архаїчна форма, архаїчна вже і для автора “Слова”. Він уживає її замість пізнішої форми “РЬКУЧИ” чи “РЕКУЧИ”. Чому?.. Ця форма звучить поетично, святочно, навіть літургійно. Було уживане в поемах Бояна чи надовго перед ним у поемах лицарського чи народного епосу, і то дуже часто для наведення чужої мови, попередженої стереотиповою чи традиційною формою уведення чужої мови. Зовсім так, як це робить Гомер, коли наводить мову своїх героїв. Має він для цього декілька зворотів, як: “Відповідаючи, мовив тоді Одісей велемудрий” і т. п.

 І саме тому, що це була часто уживана і добре відома старовинна формула наведення промови, саме тому вона як архаїчна прикраса була ужита в тих місцях, де мова про торжественну молитву чи голосіння “жон руських”.

Висновок: Можемо прийняти як доказане, що ця форма є не тільки архаїчна, але насправді старовинна. Маємо, отже, обов’язок сягнути до старших значень цієї форми чи самого кореня в його поширеній формі “АРК”.

 Отож сягнемо тут нашим звичаєм до санскриту. Цей крок зовсім виправданий саме старовинністю цієї форми і також фактом, що вона ужита у вищому степені “гуна”. Саме в тій формі стрінемо її у санскриті.

 Її звучання як “АРК” і “АРЧ” уже нас зовсім не здивує. Це палатальна і гортанна форма приголосної “К” і “Ч” і їх замінність перед м’якою голосною “Е” стрічаємо як тверде правило у слов’янських мовах, отже — рек-ти, але рече, отже — “рок”, але “реч-ення”. Отже — АРКОНА.

 Степенування рек — арк — указує виразно, що маємо тут до діла із первісною голосною “РИ” — “РУ”, себто сонантичним “Р”. Саме таке сонантичне “Р” — у звучаннях між “РИ” і “РУ” дає зовсім правильно вищий степень “АР”.

 Отже, для кореня (санскр.) “РИЧ” — “РУЧ” також “РИК” — “РУК” маємо вищий степень — “АРЧ” і “АРК”. Нас не здивує, що знайдемо там слово “АРКА”. Що ж означає цей корінь? Нарешті маємо право сягнути до словників і текстів.

 І тут жде нас велике здивування, бо це слово має два основні значення, уживані разом як одне нерозривне:

“СВІТИТИ, БЛЕСТІТИ, ХВАЛИТИ, СЛАВИТИ, ВЕЛИЧАТИ як у гимнах і молитвах”. Отже торжественне слово, торжественна промова, ГОЛОСИТИ СЛАВУ, СЛАВОСЛОВИТИ, але в санскриті тут підкреслений світловий елемент цього слова, отже щось в роді, “сяйво-славити” чи “світло-славити” як одне нерозривне поняття ширшого як у нас семантичного навантаження, але напевно дійсного у часах індоєвропейської спільноти. Існує у санскриті група коренів, як “руч” і інші, про які згодом, пов’язаних чи прямо виражаючих сяяння, блиск, світло, світлість тощо.

 Пригадаймо собі, що від того самого кореня “РИК” — “РУК” походить преславне слово “РИҐВЕДА” (“ґ” постає тут через асиміляцію), яке означає ЗНАННЯ СВІТЛИХ ГИМНІВ, себто торжественних звернень у святочному і жертовному слові до Богів. Це Світло - СЛОВО до СВІТЛИСТИХ, себто до Богів.

 Отже, наш корінь “АРК” уже в самій своїй основі мав оцей ритуальний відтінок чи саме значення як обрядово-релігійне світло-словлення.

 Елемент світла, слова як світла, був виразно і нерозривно пов’язаний із самим основним його значенням.

 Отже АРКОНА — святиня, це місце, де виголошується торжественним і світлим словом, саме світло-словленням, звернення до СВАНТЕВИТА.

 Драматичний і сильно діючий на почування схід сонця скріплював і визначував силу цього місця саме як світлосвященного. Саме під час сходу сонця приносили дуже часто жертви і виголошували гімни наші прапредки. АРКОНА це СВІТЛА СВЯТИНЯ. Квод ерат демонстрандум.

 Що й треба було доказати. Вище я згадав уже, що від цього ж кореня АРК маємо в санскриті словоутворення “АРКА”, яке послужить додатковим доказом для нашої етимології. Це слово значить: “Промінь, Блискавиця, Сонце, Вогонь, а рівночасно — Гимн, Прославна Пісня і Релігійний Обряд. Значення “Сонце” слід, на мою думку, уважати переносним і похідним, подібно як і дальше значення “ІНДРА” — Бог Блискавиці. Одне із таких переносних значень було б незрозуміле для сьогоднішнього читача.

 Але ж усі ці значення, отже — Світло, Сяйво, Блискавиці, Вогонь, Сонце, — Релігійні Обряди, Славлення, Гімни, Світлославлення, — це все разом обіймає дійство нашої Святині в одному слові “АРКОНА”. Звучання його могутнє і натхненне із численними емоційними і значеневими пов’язаннями.

 “Аркона” — це велике і священне слово, гідне найвищої святині і осідку найвищого Волхва із цілим релігійним орденом, відомих нам “трьох соток лицарів на добірних конях”.

 Тепер, коли етимологію цього слова можна вважати доказаною, вернемо до появи цього кореня у вигляді “арк — аркучи” у “Слові про похід Ігоря”.

 З обуренням стверджую, що деякі сучасні учені пробують поправляти текст “Слова”, даючи т. зв. “зреконструйований текст”. Такій реконструкції підлягає теж для цих нещасних учених також слово “аркучи”, яке вони самовільно і всупереч правилам текстології змінюють на “рькучи”. Отже, форма “аркучи” нібито є “помилкою” чи “деформацією” тексту “Слова”, яку слід “направити”. Я навмисне навів повністю всі чотири місця, в яких це слово наведене. Отже, треба було б прийняти, що всі переписувачі “Слова” помилилися аж в чотирьох місцях. Отже, — і автори першого видання, і переписувач тексту для Катерини чи давніші переписувачі тексту. Аж чотири рази і в зовсім подібному тексті. Наявна нісенітниця припускати помилку аж у чотирьох місцях. Деформацією чи помилкою вважали це місце учені тому, що цієї форми як незвичної для них вони не розуміли. Отже, “реконструктори” просто не знали елементів порівняльної лінгвістики і не потрудилися перестудіювати цю форму в її світлі. Вони й зовсім не шукали ані не підозрівали існування таких старовинних форм у старо-українському тексті, і отже, у висліді, так грубо фальшується текст “Слова”, рівночасно позбавляючи його однієї із найцінніших його прикрас, його старовинного архаїзму, який крім того є одним із зайвих уже сьогодні доказів автентичності самого “Слова”. Бож порівняльне мовознавство не було відоме ані в 15, ані в 16-ім столітті, ані за часів Мусин-Пушкіна, ані не знав його переписувач манускрипту для Катерини, який невідомий досьогодні. Всі вони, ані ніхто із них не міг “видумати” такої архаїчної і, як доказано мною, автентичної форми від кореня “рек”, який у формі “арк” уже загинув у старо-українській мові доби автора “Слова”. Воно було для цього автора риторичним місцем давнього вже тоді наведення, але зрозуміле ще для слухачів і читачів.

 Але ж французький учений Мазон витратив грубе томище своєї сумної слави праці, щоб “доказати”, що “Слово” це фальшивка, — що це просто “семинарійна вправа” якогось плагіатора “Задонщини”.

 Звичайно, можна ученому помилятися, але ж джерело помилки в наявній тенденційності принижування цього архитвору старо-української літератури. Можна й вибачити помилку, коли автор її перед смертю відкликав.

 Отже, слово “Аркона” від тієї самої форми кореня “арк”, що й старо-українське слово “аркучи” у старо-українському тексті. Але ми відкрили цілі призабуті і потоплені поклади значень цього слова як от: Світло, Блискавиця, Громо-ясність і Громо-гуркіт, Сонце, Вогонь, які то словозначення  були натхненним підкладом для величного слова: Світло — Слава — Слово, і — Святиня Світлослова, — благословення світлом Сходячого Сонця.

 

 

НАЗВА БОГА

 

 У наших дослідах про Свантевита із Аркони ми дійшли до місця, де можемо почати етимологічний дослід його назви, або власного імені Бога. Тут знову виявиться конечність методологічного розгляду самого питання назви Бога. Це виявиться конечним у нашій дискусії із деякими ученими.

 “Бог не має імені власного” — навчав Сковорода. Проте поети, віщуни та натхненні мудреці називають Бога різними іменами.

 І в нашу добу християни позначають у своїх молитвах різними визначеннями чи назвами Істоту, яку загальним іменем ми звикли називати “БОГ”. Кажуть: Всевишній, Предвічний, Всемогучий, Панбіг або Памбіг, Господь, Вседержитель, Цар Небесний, Отець і т. п. Це ті означення, що найбільше відомі у щоденному вжитку: синоніми, метафоричні визначення, описи, прикмети тощо. Якби хтось твердив, що кожна із тих назв означає якогось “окремого Бога”, то просто зробив би із себе дурня.

 Коли ж сягнемо християнської теології і Біблії, тоді побачимо, що скрізь у цілій історії юдаїзму уже в самих писаннях стрічаємо різні особові назви юдо-християнського Божества: Елогім, Адонай, Шаддай, чи найбільше відоме із них “Єгова” або “Яхве”. Кожна із тих назв історично зумовлена, мала колись своє зрозуміле або таємне значення, постала на певному етапі чи була перейнята з історії цієї релігії. Із їх значенням чи вжитком пов’язані символічно-магічні доктрини чи спекулятивні роздумування метафізичного характеру. Цілі рухи в історії засновувалися на деяких містичних поясненнях цієї назви. Щобільше, слід виразно ствердити, що змінювалися в історії не тільки назви, але й саме розуміння Божества. Так, наприклад, назва Елогім є числом множини у старогебрейській граматиці (наприклад, як ґойґоїм). Однак на основі історичної тяглості даної віри всі учені приймають, що це різні історичні назви того самого Божества.

 Одначе, цього самозрозумілого принципу ніхто з учених не пробував навіть застосовувати до дослідів старослов’янської релігії. Вони не завдали собі труду пошукати, чи, може, хоч деякі назви є тільки різними назвами чи визначеннями тієї самої Істоти, Метафізичної чи Божественної. Щоправда, знайдемо в цій вірі більше окремих розумінь чи персоніфікацій. Але рівночасно знайдемо там явище генотеїзму, себто ідентифікації окремих чи частинно окремих концепцій Божества із Найвищим чи Єдиним Божеством. Кажуть мудреці, якщо якою-небудь із тих назв називати чи кликати Бога, то він їх зрозуміє і почує. Отже, ці різні назви відносяться в інтернаціональному їх моменті до того самого уявлення про Найвищу Істоту чи Небесну Особу Божу. Це все відбувається ще на історичному рівні антропоморфізації наших уявлень про Найвищу Істоту.

 Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму.

 Маємо в християнізмі три особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів, та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом.

 Особове розрізнення було куди слабше і пливкіше у старовинних часах, коли віра була народною, а не догматичною.

 Коли припустити, що є три Особи, як Вияв Божественности, то чому тільки три, або чому аж три?

 Чому ж тоді не дозволити думки, що є Триголовий, Троян, Троїсте чи Трисвітле Сонце, коли ці генотеїстичні концепції шукали свого виразу і поєднання в концепції Трійці? Але ж не кожний генотеїзм і не на кожному етапі мусів шукати саме Трійці. Йому вистачило відчуття і зрозуміння, що кожне із його Божеств є Аспектом Найвищої Істоти, яка є дальша і менше зрозуміла для його людської уяви, ніж саме ближчі до нього Світлисті Істоти або Божества.

 Подумаймо на хвилину, як працює думка сьогоднішнього християнина, коли він уживає різних означень для Єдиного Бога. Отже, коли кажемо Всевишній, то маємо на увазі саме старе розуміння Божества як Найвище Небо. На таке розуміння Божественности в історії старослов’янської віри я вказав і проаналізував у моїй праці п. з. “Найвище Світло”.

 Коли кажемо Бог Предвічний або лише Предвічний, тоді маємо на увазі його часове існування, або, як ми кажемо, часовий аспект його Істоти, себто наше уявлення про безперервне у минулому, чи перед Вічністю існування, як ПРИЧИНУ ПРИЧИН у теології Сковороди.

 Коли кажемо “Господь”, то маємо на увазі, що світ є його власністю, а він його володарем, владикою, який розподіляє і приділяє добро для нашого особистого вжитку. Не всі, що вимовляють сотні разів “Господи, помилуй!”, розуміють слово “Господь”. Воно звучало колись “ГОСПАТІ” і означало “ПАНА ЧЕРЕДИ КОРІВ”. Воно постало в часах, коли влада, володіння і добростан виражалися в багатстві череди корів на травистих пасовищах. “Господар” так і досьогодні означає в українській мові власника “господарства”, себто загороди, хати, поля і худоби. Це було дуже почесне слово. Отже, і Бог був таким найвищим господарем — уруґауяойті — себто володарем широких пасовищ для корів. (Порівняй мою працю “Назви рік Дунай, Дніпро і Дністер). Слово “ГОСПАТІ”, напевно, іранського мовного походження і відноситься до тієї престаровинної доби, коли постали назви “Дніпро” і “Бористен”.

 Отже, у слові “Господь” маємо на увазі цей аспект Божества, цю його ВЛАДУ й ПАНУВАННЯ, силою якої він розподіляє і наділяє людей багатством і добростаном.

 Коли англійці звертаються до Бога словом “Лорд”, то мають тут те саме уявлення, що й у слові “Гос-ПАТІ”, хоч більше модерне, як власника великих земель, саме цілої землі і рівночасно Володаря цих земель.

 Коли кажемо “Отче наш”, то маємо на увазі наше ставлення до Бога як відношення дітей до Батька, поширене на ціле людство, чи живі істоти.

 Отже, у кожному означенні відокремлюємо в думках якийсь окремий вид чи аспект, дію, функцію чи владу цієї Найвищої Істоти. Ми не кажемо, що яка-небудь із них вичерпує, або “всебічно пізнає” Бога. Ні, до цього ніхто із теологів не мав претензій. Усі ж догматики твердили, що наше пізнання Бога є недосконале і частинне.

 Чим більше аспектів пізнання, тим воно багатше, тим більше всебічне наближення до більш повного — а все ж таки обмеженого, людського, — саме людського, — саме історично-розвоєвого, — уявлення про Найвищу Істоту.

 Чому ж відмовляємо у праві такого думання нашим Прабатькам? Це ж саме їх учення, це ж саме їхня старовинна мудрість, яку засвоїло, а далі догматизувало християнство до форми вчення про Трійцю ОСІБ Божих — саме ОСІБ — а далі до цілої ієрархії Світлистих ангелів і духів. Тоді то, як бачимо, старовинні назви і розуміння Божеств заступили “святими”! В нашому дослідженні це буде Святий Вит, або ж Свантевит чи Санктус Вітус.

 І потім, спираючись на це суто догматичне розрізнення Особи та Святих і Духів, будуть лаяти політеїзмом всі старі релігії, дарма, що це саме там виросло розуміння Божества у генотеїстичному розумінні. Скажуть “Багато Богів”, хоч наш нарід так і розуміє досьогодні Богами своїх святих як, наприклад, Святого Юрія. Він же був Богом і таким залишився.

 Не дивуємося теологам, що мають монополію своєї влади. Але дивуємося ученим, та ще й дослідникам старовини, що вони застосували цю знецінювальну догму до дослідів і там, де є різна назва, шукали обов’язково різних Богів.

 Як же вони розгнівалися б на твердження, що концепція Бога Духа, Бога Отця і Бога Сина є многобожжям або політеїзмом, бо в них, мовляв, СИН і БАТЬКО це ті самі види, але від споконвіку був усе той сам Син і Батько єдині і такі самі. Чому ж учені не скажуть або не дозволять припустити таке саме розуміння, коли мова про Сварожичів — а саме про них буде мова, — чи про Синів Одіті, хоч це саме Риґведа вчить найвиразніше, що “РІЗНО НАЗИВАЮТЬ ПОЕТИ І ВІЩУНИ ТЕ, ЩО Є ОДНЕ”.

 А втім, мусимо мати на увазі популярний і теологічний рівень та вчення кожної релігії.

 Для пересічного християнина є зовсім незрозумілі субтельні розрізнення: чи “Син” походить від Батька чи також від Духа, чи, навпаки, Дух походить від Батька чи також від Батька і Сина. А однак за це єдине слово “ФІЛІОКВЕ”, себто “і від Сина” велися найжорстокіші релігійні війни в історії людства. Витягалися мечі, посвячені володарям як, наприклад, Янові Казимирові, щоб воював схизматиків за це слово “ФІЛІОКВЕ”, себто “і від Сина ісходящого”. Горіли вогнища і пливли Дніпром дараби із повішеними козаками. Хто перерахує тих усіх мучеників і жертв боротьби за владу однієї чи другої чужої Україні церкви за Владу над Європою.

 Треба було втілення Духа Нації у постать Сковороди, щоб навчити своїх козацьких синів, що це все словне суєвір’я, що не може Бог бажати, щоб “усі церемонії були вшиті на одну форму” (Сковорода: “Асхань”), що вся ця боротьба — це тільки “Зміїн Потоп”, який заливає землю своєю злобою і суєвір’ям.

 Наші Прапредки пізнали Сварога, Космічне Світло, як найвище Божество чи Божественне Праначало Світу. Його Діючу Всепотугу, його творчий світоаспект, пізнали як СВІТЛО-СВЯ-тість, і назвали цю Істоту Сином Сварога, себто Сварожичем. Що поза своєю назвою “по Батькові” — себто патроніміконом — він буде мати інші назви та визначення, повинно бути самозрозуміло для вчених. І коли знайдемо під одним Божеством напис “Сварожич”, коли довідаємося, що називали Божество Свантевитом, тож зовсім не буде означати різних Богів і Божеств, так, як назва Петрович не тільки не заперечує, але вимагає імені власного “Володимир”. Коли ж Божество, а зокрема улюблене Божество, називали різними іншими іменами, — коли ж називали його різними іменами в різних часах в історії, коли далі зважимо існування місцевих відмін у назвах Божеств, тоді постулатом ученого буде завдання шукати можливих чи дійсних ідентифікацій, а не згори їх виключати або такий постулат зовсім іґнорувати.

 Не знаємо напевно, скільки було Сварожичів, один чи більше, чи один мав більше назв, чи менше, чи були вони єдині у природі з їх Батьком Сварогом. Про ці всі теологічно-словні делінеації не журився віруючий, який усією силою істоти відчував дійсність Сварога і Сварожичів і знав, що вони такі самі із Світла, із Світла як Святості з усіх Божественних Потуг, видимих чи проявлених у природі і... його власній душі.

 

 Чому ж відмовляти нашим Прабатькам права різними назвами, окресленнями і міфами називати те, що є одне, але ж напевно багатогранне і багатопроявне. Чи, кажучи мовою теологів, різними атрибутами наближатися до пізнання Всевічного чи Предвічного. Їхнє окреме бачення поодиноких аспектів чи Атрибутів Божественної Істоти, що вони в тих Діях, чи виявах Волі й Потуги Божественности вбачали часто окрему Істоту чи навіть Особу, себто Особу Божу. Чи будемо битися сьогодні за букву “і”?

 Чи, може, знайдемо мудрість Прабатьків, що Пратворче Начало вбачали не тільки в тому, що є сьогодні звуженою істотою світла для фізики, але саме в метафізичній природі СВІТЛА як СВЯТОСТІ.

 Тут усе буде від цього ДУХА. І Батько, і СИН (Сварожич), чи СИНИ, чи ПОТУГИ, ВЛАДИ, ТРОНИ, чи увесь обнятий і необнятий безмір Вселенної як прояв СВІТЛОСВЯТОСТІ, отже СИНА, отже Сварожича, якого наші Предки назвали Свантевитом. Але ж називали. Але ж називали його на просторах Слов’янщини іншими іменами як найвище Діюче Божество, бо Сварог зостався для них необіймальним людською думкою ДУХОМ СВІТЛА і БАТЬКОМ Вселенної, із її невидними небесами, де всі душі хоробрих перебувають.

 

 Питання назви “Найвищого Божества” охоплює тут зміст як питання назви і слова. Так само, як питання, хто старший: Батько чи Син у християнській теології.

 

 Але ж пропала вся глибінь розуміння цих справ нашими Прапредками! Тут слово! Саме назва, просліджена до її пракореня і празмісту, розкриває нам свої тайни.

 

 З другого боку, ситуація не така трагічна, бо коли не збереглися (чи може збереглися тексти праслов’янські чи праукраїнські), то збереглися тексти братніх чи синівських вір Риґведи й Авести, і вони засвідчують саме всю глибінь і мудрість високо-теологічних концепцій старовинного часу. Наші лінґвістично-порівняльні досліди назовництва у сфері віри й релігії надто яскраво доказують спорідненість, а отже, і правильність критичних висновків із ділянки саме теологічних концепцій.

 У цій методологічній частині наших дослідів звернемо ще увагу на елемент просторового поширення культу чи назви і рівночасно на його локальне забарвлення чи навіть локальні назви.

 Для ясности про що йдеться, відкличуся знову до відомих прикладів із життя християнізму ще в сучасності, отже, наглядно стверджувальному вигляді.

 Існує культ матері Божої в Люрді, у Фатимі, в Ірляндії, у якомусь селі, а також у Валії, у якомусь селі і т. д.

 Існує культ Матері Божої як Королеви Польської Корони, зокрема в місцевості Ченстохова, де також відбуваються чудеса, і існує Культ Матері Божої Покрови, як Покрови українських військових частин чи видів війська.

 Тут не досліджую історії цього культу і його пов’язання чи синкретизму із культом Великої Матері (Кибели) чи іншими подібними старовинними культами. Стверджую тільки, що те саме Божество, чи Свята Особа, може бути опікуном двох ворожих і непримиренних армій, як — польської і української, у боротьбі за державну суверенність України, яку Польща у своїй історії заперечувала.

 У системі християнізму це культ особи святої із Палестини, що була матір’ю Ісуса з Назарету. Вона мала разом із тілом у стані “успення” бути перенесеною до неба. Бачимо, однак, якого сильного забарвлення набирає її культ у теренах. Це, звичайно, пояснюється переємством старшого культу саме Великої Матері, яку цей християнський культ витиснув, але не вчинив зайвим. Через перенесення уявлень та емоцій наступає своєрідний синкретизм. Такі явища можемо неодноразово спостерігати в історії релігій.

 Хочу тут указати, що якби до історії християнізму залишилася така маленька обмаль, залишок джерел, як до староукраїнської віри, тоді були б зовсім неправильні висновки такі:

 Оскільки сліди цього культу ми знайшли б у самій тільки Фатимі, ствердити, що тільки — підкреслюю — тільки там був цей культ, та що він був суто локального характеру. Або, що він був тільки у Фатимі і Люрді, але не було його в Ірландії, якби не залишилося слідів із того села, де цей культ є сьогодні. Такі висновки зовсім невиправдані. Ми можемо сказати щонайвище: не знаємо, або — немає джерел, але, напевно, щось було таке. І далі робити висновки із цього буцімто локального явища. Мовляв, цей культ створили... мешканці Люрду, бо він там засвідчений.

 А однак, на кожному кроці роблять такі висновки дослідники старослов’янської віри. Щобільше, вони вимагають, щоб тільки — підкреслюю — тільки там говорити про даний культ, де він стверджений у скупих, аж надто скупих джерелах.

 Можемо напевно ствердити, що культ Свантевита існував усюди там, де його заступив пізніший культ Свентого Вита, виразно створений Римом на те, щоб витиснути культ саме Свантевита як Божества. Цей культ Святого Вита легко ствердити як поширений на широких просторах Північної Слов’янщини, Чехії та Полудневої Слов’янщини. Але із цього не можна зробити висновку, що тільки там він існував. Тільки там заступила його культ римо-католицька церква і тільки там цей культ Свантого Вита залишив живі сліди, саме в двоєвірному християнізмі.

 Але ж назви “Свентослав”, “Свентопулк”, “Свентомир” напевно дохристиянські і збереглися як імена князів саме дохристиянської доби. Отже, існувало дохристиянське поняття і слово “Свенто”. Між “СВЯТІСТЮ” як слово-істотою та “Святістю” як Богоназвою немає ніякої пропасти, але органічна ідейносвітоглядова єдність. Отже, це одна із назв, яких було більше, і це одна із назв, які збереглися на теренах, де існують про це свідчення. Але ми ані не годні викреслити цієї назви із інших теренів, а тим паче робити висновків про її чисто локальне значення чи походження, а ще гірше — локалізацію в часі. Мовляв, тільки в одинадцятому столітті, бо такі є свідчення ворожих нам німців.

 Буває ще гірше. Назву РАДОГОСТА, чи РАДЕГОСТА стрічаємо тільки в одному джерелі. Тоді сказав учений Брюкнер, що це видумка, що такого Бога не було, і — тут наводжу його слова дослівно — що “він викинув цього Бога на смітник”. Он як було! Викинув Бога на смітник. Яка сила “доказовості” ученого!

 Насправді — це назва Божества, яку ми стрічали в одному із наших засвідчених джерел. Це, можливо, локальна назва. Але ж дійсна назва дійсного Божества. Назва надто прозора, щоб її пояснювати. Він був РАДИЙ ГОСТЯМ, отже — РАДОГОЩ чи РАДОГОСТ. Знаємо з опису цього чужинця, що цілий город був радий гостям. Були там гості із далеких земель, як от Греція, і приймали там навіть, собі на горе, саксонів, які відплатили їм за гостинність знищенням. “Були гостям раді”, як кажуть в Україні. Отже, і їхній Бог мав теж як одну із назв Радогост. Звичайно не було такого окремого і відмінного від інших Бога. Але ж такі вони всі. Не відмінні від інших.

 Білий Кінь і Меч — це не тільки атрибути Свантевита із Аркони. Ми ж читали вже ці свідчення. Отже, немає потреби викидати Бога на “смітник” тільки тому, що одна із його назв раз засвідчена. Крім того, що назву подібного типу стрічаємо пізніше, у “Слові”. Там “Мати Божа” є “ПИРОГОЩА”, себто вгощає “пиром”. Вона не тільки гостинна. Вона ще й цілим пиром угощає. Національна прикмета, національне уявлення про основи моралі перенесені на улюблене Божество. Це ж Божество несе усе добро і всі добрі прикмети людини у світ. Свантевит був Радогостем. Він мав напевно ще сто інших добрих прикмет Людини.

 Жорстоко і дощенту винищили пам’ятники і тексти старовинної нашої віри. Гаї священні попалено. Статуї порубано. Святині спалено. Зовсім так, як учив Мойсей і як це здійснювали християни під час ширення християнізму. А тепер кажуть нам учені: докажи, покажи, і тільки те, що покажеш, буде прийняте в науці. Докажи, що існувало те все, що було спалене і знищене дощенту!

 Чи така “об’єктивна” наука свідомо служить цьому культуронищівному християнізмові, чи то ці учені, напоєні століттями зневаги і пересудів до святої віри наших Прапредків?

 Що ж, докажемо існування того всього, що знищено. Але ви, “учені”, будете засоромлені з вашого нищівного скептицизму, як протинауки.

 Насправді не вимагає доказу, що в старовині називали Богів чи Бога різними іменами! У мене на руках дешеві видання індуїзму. Маленькі книжечки, що звуться “Сагасранама” — себто “Тисяча назв”. Тисяча назв Сурії (Бога Сонця), “Тисяча назв Вішну”, “Тисяча назв Сіви”.

 Справді тисячу назв має те, що люди звуть Богом, Сварогом, Свантевитом, Перуном, Дажбогом, Велесом, Хорсом, Родом чи тисячами інших,... людських назв і визначень.

 Але ж саме Веди вчать рівночасно суворого монотеїзму і вчення про Єдність (Адвайтавада).

 “Різно називають Волхви те, що є Одне”.

 Paul Host: Die Sprachreste der Dravano-Polaben im Han noversschen, Leipzig, 1907.

J. Legowski і T. Lehr-Splawinski: Szczatki jezyka dawnych slowianskich mieszkancow wyspy Rugji, Slavia Occidentalis, 1922.

 

 

  Доводиться перейти з черги до розгляду другої частини назви “Сванте-вит”, а саме до слова “ВИТ”.

 

 Мушу сказати, що тут ми на менше певному грунті не тому, щоб бракувало етимологічних пояснень слова „вит”, а радше тому, що тих можливих пояснень є забагато і трудно знайти якесь джерельне і безсумнівне пояснення і потвердження для одного із декількох можливих.

 Із цих труднощів пробував вийти Ал. Брюкнер у своїй праці в польській мові п. з. “Мітологія слов’янська”. Він пропонував розуміти слово “вит”, як частинку закінчення типу “іт”, “ат”, “овіт”, як у прикметниках “хоро-вит-ий”, “слабо-витий”, “глупо-ват-ий”, чи “жовто-ват-ий” — і т. п. Справді існує такий вид суфіксів в індоєвропейських мовах, чого прикладом може бути санскритське слово “бгага-ват”, себто “Бого-вит-ий” (із суфіксами “ват” і “вант”).

 Але ж трудно прийняти цю теорію тому, що існує ціла група імен власних, як “Віто-слав”, “Віто-мисл”, “Віто-віце”, „Вітораз”, „Вітород”. Деякі з тих назв стрічаємо якраз у наших джерелах. Неможливо, щоб ці назви постали із самого приростка так, як неможливе ім’я “енко-слав” чи “ський-слав”.

 Слово „Вит” мусило мати повне значення іменника чи дієслівного кореня у функції іменника, як “Свято-мир”, “Дунай-пер”, “Бори-вой”, “Яро-плук”. Отже, “Яро-вит”, “Людовит”, “Яроплук”, “Ярослав” чи “Рує-вит”, “Мило-вит”, “Добро-вит” є того самого типу що й “Сванте-вит”. Вит — це повнозначне слово, а не закінченева частинка. Воно є іменником, або дієслівним коренем. Теорію Брюкнера мусимо здати до архіву.

 Нерадо шукаю пояснення на грунті сучасних слов’янських мов, бо досвід моїх дослідів веде в глибоке протоіндоєвропейське минуле. Отже, усі ці імена, як Віто-слав, сьогодні для нас незрозумілі.

 Проте, не годен я поминути слов’янського кореня „вит”, у значенні „вітати”. Але ж і це слово „вітати” мало інше значення чи відтінок у давнині. Ще Шевченко уживає це слово в значенні: перебувати високо вгорі, літати і бути у висотах, далі перебувати, а щолиш у новіших часах “вітати”, себто зустрічати привітом. Цей привіт “Вітай із нами” — означав у старовині, перебувай із нами”, “будь із нами у нашому домі”. Тут основне було значення “перебування”. В нашому випадку слово “ВИТ” означало б той, що перебуває і ширяє високо, отже у світі СВЯТОСТІ, також той, який бажав би, щоб ми із ним чи він із нами перебував разом. Також той, що перебуває у Святості. Отже, той сповнений і. живучий у світі Святості.

 Значення зовсім підходить до всього, що ми навчилися про істоту Божества, а однак воно здається мені надто вже сучасним у мовному розумінні часу.

 Шукаючи далі знаходжу слово в литовській мові “вит-іс” і наше “вит-езь” — “витязь” — у значенні “лицар, герой, переможець”, указувало б на якесь старинне слово, якого слідом було б слов’янське “Вить” — “віть” у значенні “воєнна здобич переможця”. Отже — Поборник, Переможець, Богатир, отже — Лицар-Володар. В нашому випадку це дало б цілий комплекс значень як ТОЙ, ЩО Є ВОЛОДАРЕМ СВЯТОСТІ, ТОЙ, ЩО ПЕРЕМАГАЄ СИЛОЮ СВЯТОСТІ, Бог ПЕРЕМОГИ СВЯТОСТІ як творчої і світотворчої потуги.

 У текстах “Книтлінгасаґи” стрічаємо таке пояснення до Триглава, якого вважаємо іншим видом Свантевита:

 “...is erat eorum deus, qui cum eis in expeditionibus ibat”.

 Себто: “Він був їхній Бог Перемоги, який ішов із ними на воєнні походи”.

 Знам’я Бога символізувало його самого. Участь Бога в боротьбі даного народу стрічаємо часто майже в усіх старовинних текстах, хочби у „Второзаконії” Мойсея, численну скількість запевнень.

 Пригадаймо собі надзвичайну роль “станіци”, себто прапору, на появу якого лицарі-оборонці Аркони мусили вийти із себе, довершувати найвищого героїзму із повним забуттям небезпеки свого життя. Бог був тоді із ними. Боротьба ішла на смерть чи життя.

 Пригадаймо собі, що Свантевит часто воював проти своїх ворогів, себто сил Темноти, на Білому Коні, на чудово різьбленому сідлі, мав великий меч і боєвий виряд.

 Отже, разом із його розумінням як Божество Святості іде його розуміння як Бога-Переможця над злом і темрявою, що зовсім відповідає розумінню святості як творчої і світотворчої сили і духової потуги.

 Якщо вийти поза балто-слов’янський мовний терен, тоді знайдемо в санскриті старовинне слово “віті”. Його старовинність засвідчена хочби тим, що одне із його значень записане тільки лексикографами. Це слово означає: ВІТІ — (довге І) — Радість, Свято, Свято, як споживання святочних страв і напоїв, — далі. Світло, Сяйво, і навіть “Сонце”, а також “Вогонь Божества Вогню”. У множині це слово означає почитателів Вогню в усякій формі.

 У зложеннях як Віті-радгас воно значить той, що дає радість.

 Підкреслімо, що всі ці значення мають релігійний відтінок і знаходимо їх у священних текстах Риґведи, Айтарея-Брагманас та в Пуранах. Лексикографічне значення — це саме “Сонце”, очевидно, в метафоричному значенні.

 У моїх дослідах я звик до того, що літургійно-релігійне чи магічно-жертовне значення старовинних слів знаходжу у... Риґведі. Це мабуть дає нам ключ, чи хочби одну можливість для семантичної інтерпретації слова СВАНТЕВИТ.

 Це — Радість Святості, Вогонь Святості, це врешті Сонце Святості.

 Можливі ще й інші корені, як „від” чи „вінд”, але ж дивно, що досі вони якісь близькі одне до одного у семантиці і пов’язанні.

 Усі вони скріплюють значення Бога Святості як творчої. активної, переможної, життєдайної і радостедайної Сили і Свідомості Космічного Божества Святості, саме СВАНТЕВИТА.

 На закінчення розділу про етимологію назви Свантевит для вірності усім існуючим джерелам відмітім ще дивну справу записів, які стрічаємо у тексті “Книтлінґасаґи”. Джерело:

 Knytlingasaga Jomskivingasaga ok Knytlinga, Kaufman-nahofn, 1828, cap. 122, p. 384.

 Стрічаємо там запис:

 “SVANTAVIZ”.

 Але рівнозначно подане там читання тів, яке звучить:

 “ S V A R А V І Z “.

 Стрічаємо там і назви інших Божеств, як от —

 RINVIT, TURUPIDH, ok PURUVIT із різночитанням: PRUNVIT.

 На перший погляд ці записи виглядають як зіпсовані або неточно записані зі слуху. А проте поява запису “Свантовіц” (із “зет” у кінці слова) не видається мені тільки самою помилкою. Зауважмо, що запис відрізнює інші закінчення, як Ринвіт, Пурувіт чи врешті важливе Прунвіт.

 

 Назва СВАРАВІЦ напевно не є тільки помилкою, ані різнописанням. Автори запису мусили отже, чути дві назви для того самого Божества. І дві назви стрічаємо в наших текстах. Пам’ятаємо запис “ЗУАРАСІЦ” із хроніки Тітмара.

 „Сварожич” — це назва по батькові. Із описів хроніки не маємо сумніву, що цей напис відноситься до Божества Свантевита. Для нас є очевидною різновидність його зображень. Чому це в недоґматичній релігії мали б бути всі зображення одного стилю.

 Знаходимо тут ще додаткове потвердження, що Свантевит звався також Сварович, і тут можлива помилка в самому записі поодиноких буков, але не цілості слова: Свантавіц і Сваравіц.

 Сварожич, отже, син Сварога. Але ж закінчення „вич” у м’якшеній західнослов’янській вимові, передана старонорвежським „віз”, могло теж відбивати різновидність назв по Батькові.

 “Свантавіц” могло б бути таким самим чи подібним “патронімікон” як “Сварожич” і могло в народній етимології помішатися із “Свантевит” оскільки слово “вит” перестало бути зрозумілим. Поняттєве, себто семантично, не було тут ніякої трудності, оскільки, нам уже відомо, Свантевит був сином Сварога, а це те саме, що сином Святості як сутності Сварога.

 Тут ми дійшли до моменту, коли лінґвістичні труднощі даються зрозуміти тільки у світлі генотеїзму. Пригадуємо собі наші міркування із розділу про назви Бога. В інтенціональному моменті свого значеневого спрямування до предмету визначення є те саме інтуїтивне поєднання різних, сказати б, “з’явищевих” появ Божества в одну різновидну сутність. Звідси БОГ і БОГ-СИН, БОГ і ВЕЛИКА МАТІР чи інші уявлення, якими виражене наше інтуїтивне прагнення обняти різновидність БОГОПОЯВИ одним метафізичним поняттям. Це був довгий процес пізнавання Божества, який надалі триває в історії, а якого слідами є... оці різні назви ВСЕПРОЯВНОГО БОГА.

 Але ж це тільки дигресія. Сам предмет генотеїзму, як я писав у праці про Сварога, вимагає глибоких і дбайливих студій. Цей розділ подуманий як лінґвістичний і доводиться вернутися до лінгвістики.

 Можемо ствердити, що й записи “ПУРУВІТ” і “ПРУНВІТ” є теж різновидностями подібних звучань. Коли приймемо, що в основі “ПР” є голосівкове “РИ” — “РУ”, то для германського вуха, яке не знає голосівкового “Р”, звучало найближче до “РУ”, і так воно насправді було.

 Пригадаймо собі, що в українській мові, коли вже затратилася голосівковість (сонатичність) “Р”, появляється там коротке “у”, отже — Дні-пР — дає Дні-пру — із коротким “у”, яке далі теж скоротилося і затрималося, отже у висліді просто — ДНІПР — порівняй мою працю на цю тему. В інших слов’янських мовах, як і в українській мові, бачимо хитання: отже місцевість у Сербії, що звалася — ПРН-ЯВІР, звучить сьогодні ПРИН-ЯВІР, себто Перуновий явір. Але “прст” звучить “перст”. Отже, старий норвежець як на свій слух записав добре ПУРУВІТ чи ПРУНВІТ. Безсумнівно стрічаємо тут назву ПЕРУНА на Ругії. Нічого дивного. Громи це для ока і відчування наших предків, наймогутніший вид ВСЕПОТУГИ і ВСЕВЛАДИ БОГА. До цього предмету вернемо у студії про Перуна. Тут відмічаємо тільки матеріал для дослідів ствердженого мною генотеїзму, передчутого вже Костомаровим, у старослов’янській релігії.

 Хочу однак ствердити, що синівство Свантевита від Прабатька Богів Сварога основую не на можливості народної етимології у згаданому записі “Книтлінґасаґи”, але на виразному ствердженні Тітмара про напис — саме напис — під статуєю Божества — Сварожича-Свантевита.

 Можливість, що запис Книтлінґасади є патронімічною формою зовсім не виключає ствердження, що існувало слово чи корінь “BIT” — “ВІТІ” чи “ВІД” в старослов’янській прамові, як я вказував вище. Можу тут додатково вказати на виразно слов’янську назву „ВІТІ-МІР” у... Йорданіса, як готського князя. Слов’янська назва так мало відомого із свого етнічного складу племені „готів” нас зовсім і ніяк не здивує, так само як нас не дивує поява 5-тьох „ВАЛЬДЕМАРІВ” у золотій добі історії Данії, бо ж добре відомо, що всі вони були внуками і правнуками Володимира Великого.

 

 

 

ОНОМАСТИКА РУГІЇ

 

  Назви місцевостей острова Ругії, відчитані на згаданій уже мапі острова Ругії, мають свою вимову. Сімсот літ германізації не стерли численних слов’янських назв:

 Wolhin, Presenske, Dranske, Kreptiz, Leblin, Grubonov, Ruschvitz, Kublekov, Medow, Krackvitz, Sallentiv, Passtiz, Stedar, Stubnitz, Dubnitz, Gnies, Parehov, Budkevitz, Lussmitz, Lubzov, Voldemtz, Vilmnitz.

 Найцікавіша із тих місцевостей має свою проречисту назву.

 SWANTOW Я навів тільки деякі для прикладу такі назви, як от — Свантов, Медов, Дзвучання далекої доісторичної давності. Деякі з них мають свою відому історію. Так, наприклад, германське закінчення, але слов’янський корінь, має назва місцевості недалеко Аркони, що зветься „Яромарсбурґ”. Прізвище „Яромара” відоме нам із хронік як того зрадника-князя, що воював проти Аркони по стороні данського короля. Нічого дивного, що після перемоги нагородили його правом поселення, яке назвав він Яромарсбургом.

 Із хронік довідуємося теж про численні інші прізвища князів із прекрасним старовинним звучанням.

 Тут ще широке поле для ономастичних дослідів, але для нашого предмету вони не істотні. Це тільки додаткове свідоцтво для сивої давнини цього слов’янського острова, де наші прапредки так хоробро боронили свою віру у дванадцятому столітті.

 Усе ж таки я наведу декілька з них. Вони характеристичні своїм старовинним звучанням.

 

 СВАНТІБОР

 ВАРТІСЛАВ

 СТОЇСЛАВ

 ТЕСЛАВ (слід думати, що “Т” мало ще лінгвальну вимову і з нього розвинулося, або ж. воно відповідало чеському Чеслав).

 ДУБИСЛАВ

 ЯРОМАР (Яромир)

 ПОБИҐНЕВ (Побийгнів)

 БУРІСЛАВ (Борислав)

 ВИСЛАВ

 СВАНТОПОЛК

 ЯРОСЛАВ

 BAPHYTA

 СЕНТЕСЛАВ

 БОГІСЛАВ

 та інші.

 

 Як бачимо, два із тих прізвищ мають у своєму корені слово “сванте” — Свантибор — себто БОРЕЦЬ СВЯТОСТІ, БОРЕЦЬ за СВЯТУ справу, — Свантополк, у пізнішій староукраїнській формі Святополк, часто уживане як ім’я князів — воно означає те саме — СВЯЩЕННИЙ ПОХІД, СВЯЩЕННОГО БОРЦЯ.

 Усі ці імена безперечно дохристиянські. Знаходимо їх головно у свідченнях Саксонця. Вони вказують та ще зайвий раз потверджують розуміння Святості як поєднаної із силою боротьби і воєнного походу (полку) для її ствердження в історії.

 До цієї групи імен належить і згадуване вже ім’я улюбленого в історії України князя СВЯТОСЛАВА, князя СВЯТОЇ СЛАВИ.

 Якщо мова про історичні записи про сам острів Руґію, то слід тут згадати про свідчення римського історика Тацита.

 Як відомо, спираючись на свідченнях римських старшин і полководців із другого століття нашого літочислення, Тацит наводить довгу листу слов’янських племен.

 Між ними плем’я Ранів або Руянів, про яких він виразно каже, що вони поселені над морем, себто над Балтійським морем. Не може бути сумніву, що мова тут про Руґіянців.

 Але це джерело як і його свідчення надто добре відомі і висвітлені істориками, щоб присвячувати йому більше місця. А однак... а однак ціла справа давності слов’янських поселень не тільки на терені Прибалтики, але і в Північно-Західній Європі ще не достатньо досліджена, а ще менше доцінена в історіографії.

 Культ Свантевита, якого прадавність і прапервісність засвідчена самою його назвою, а ще більше теологічним змістом, стоїть як непорушна скеля, як могутній свідок високого Духа Релігійної Культури наших прабатьків, що в культі Свантевита вбачали багатойменного і багатовидного Сина Святості, Сина ПРАБАТЬКА КОСМОСУ, СВАРОГА.

 

ВИСНОВКИ

 

  Так, висновків треба. Маємо перед собою величезний матеріал фактів. Маємо перед собою цілу добу боротьби двох світів: церковно-християнського і народно-слов’янського.

 Церковно-християнський світ озброївся в динамічну потугу т. зв. “Святої Римської Імперії Німецького Народу” (“Das heilige römische Reich der deutschen Nation”). Рим і воюючий християнський універсалізм, заснований на традиціях римської імперії, знайшов добре знаряддя і збройне рам’я для свого намагання установлення світового тоталітаризму. „Поганські” народи мають бути навернені, або винищені. Навернені — це значить упокорені мілітарною силою і підлеглі світсько-церковній владі держав завойовників. Це означало також грабунок святинь і майна завойованих, установлення десятин на підкорених землях, а далі — тілесного рабства. Це також ріст і експансія націй пануючих і завойовників. Германські племена і народи, войовничі і без того, знайшли тут оправдання завойовницьких і загарбницьких походів на цілі століття

 Найповнішу картину цієї німецько-германської експансії на схід знаходжу у солідній і чесній науковій праці Джеймса Томпсона п.з. „Феодальна Німеччина, виданій Університетом у Чікаго, у 1928 році, а зокрема в її розділі п. з. “Навернення слов’ян”. Thompson James Westfall: Feudal Germany, Univ. of Chicago Press, 1928. „The Conversion of the Slaves”.

 Праця заснована головно на самих же німецьких джерелах і треба дивуватися, що так мало із її висновків знаходимо у т. зв. “історіях світу”, а навіть в історіях поодиноких народів. Період розбишацької експансії германських народів, прикритих благословеннями Риму на “святість імперії” повинен би бути забутий або прикритий.

 Тим часом: західньо-слов’янські племена і народи, надбалтійські слов’яни як і балтійські народи в обличчі смертельної загрози ставили довгий і рішучий спротив. Шлях цього спротиву позначений відомими і невідомими кривавими погромами, паленням святинь, святих статуй, винищуванням народів і тривалими завоюваннями здобутих теренів.

 „А овшім це їм зробите: вівтарі їх порозвалюєте, а стовпи їх порубаєте на дрібні кусочки, а гаї їх посвячені вирубаєте, а різьблені їх статуї вогнем попалите” (Мойсей, V. 7. 5.).

 На шляху цього походу знищення і завоювання упав у історії хоробрий нарід Прусів, а їх земля стала твердинею германізму. Кривавий тевтонський Орден Хрестоносців закує в залізні диби Литву і Литвонію. Тут ще далеко не все висунете на світло денне. Наші джерела наведені у цій праці мали засвідчувати тріумф воюючого християнізму над т. зв. “поганами”. Із панегіричних історій цих походів устає перед нами всього декілька картин і декілька відомостей про їх віру. Не були вони призначені ані на звеличення, ані на свідоцтво, ані на вивчення цієї знищеної віри. Навпаки, наведені згадки мали засвідчувати славу здобичників і мудрість тих, що ведені жорстоким фанатизмом, наштовхували амбіції і жорстокість своїх князів до злочинів убивства народів і їх віри. Отже, помимо їх бажання устає перед нами струнка і монументальна велич, сонячна осяяність і надхнениа вишинність віри і мудрости наших прапредків. Устає, щоб ніколи не погаснути осяйна постать Свантевита.

 І те, що перше кидається у вічі при зустрічі із цим Божеством, це сама превисока і як же сучасна теологія і теогонія його постаті. Підчас пізнішого цькування старої нашої предківської віри християнські пропагандисти усе воювали закидом, що ця віра була примітивна, анімістична, обожнююча “мертві стовпи”, чи якусь там обмежену “силу” т. зв. “природи”. Ця “природа” за вченням християнського дуалізму мала бути “мертвою” і „бездушною”. Т. зв. „погани” почитали щось „мертве”. їхні статуї мали б бути самими „богами” — писаними згірдливе з малої букви.

 Їх же Бог — себто Бог християнський — як вони вчили, це мав би бути єдино-живий Бог, який мав навіть як чоловік зійти на землю, вродившися непорочне із лона матері одного народу. Так немов би вже хочби стара грецька віра не вчила про синівство Боже численних героїв від їх живих і чоловікоподібних Божеств. Щобільше численні старовинні народи, ті із великих, вірили у своє Божественне походження. Стрічаємо в історіях теогонію численних націй в історії. У тому числі українці вірили, що вони є внуками Даж-Бога. Не самим “деревом” і не самим “стовпом” був, отже, їх Дідо.

 І не просто “сліпою” і “мертвою” “силою природи” був їхній Божественний Дідо, але свідомою світотворчою і животворчою Бого-Істотою, Творцем усієї Всеживої Вселенної, а в ній людини чи нашої нації.

 Але ж такими вигадками і нісенітницями зогиджували християнські апологети, чи пак пропагандисти, уявлення старовинні про Божество, і їм удалося упродовж століть закріпити такий ненауковий, недійсний і викривлений погляд про розуміння Божества старовинними дохристиянськими віруваннями. У такому образі доказом сили їх власного Бога мало бути те, що статуї були порубані і це сталося безкарно: Дивіться! Нічого не сталося! Наш Бог дужчий! Такі “аргументи” виразно стрічаємо в наших текстах, чи теж: у хроніках християнських монахів старої Руси.

 Не впав вогонь із неба і не запалив землю під погромниками. їх Бог, Єгова чи Христос сильніший! Стрічаємо часто в історії християнізму цей аргумент там, де руйнуються святині. Силу цього аргументу бачать християни сьогодні, коли то їх власні святині руйнуються в ім’я безбожницького ленінізму. Невже знищення народу і його віри є непомильною познакою святості чи правди завойовника?!.. Тільки Шевченко пророкував, що “сонце стане і осквернену землю спалить”. Чим же ж була вона осквернена, як не злочинами насильства народу над народами?

 Але не будемо ще тут розглядати філософії історії у світлі вчення про історичний карман народів. Не будемо теж увіходити в оцінку концепцій „природи” і світу в системі християнізму.

 Ствердимо натомість виразно, що у світлі наведених джерел у відношенні до концепції Свантевита стрічаємося із Божеством високої теологічної дійсності.

 Це Бог Святості, — а Святість, як я вже вказував, е основним атрибутом Бога та самою його сутністю.

 „Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний!” — моляться християни.

 І так теж молилися вже споконвіку наші предки, а їх розуміння Святості було куди глибше, живіше і світотворче ніж у світозаперечливій і світовідверненій системі християнізму.

 Свантевит — це Бог Святості. І тут першим питанням для порівняльного вірознавства повинно бути питання, що це є Святість? Яка це Святість лежить в основі розуміння атрибуту Святості Бога? Яка її природа, бо ж християнська теологія знає кілька її видів чи значень.

 Такого питання наука, а головно християнська теологія, собі не завдала. І всупереч самій назві і істоті було “здеґрадовано” Божество Свантевита до типу “поганського” у жахливому спрощенні цього розуміння, із виразними елементами знецінення і зневаги.

 Я вже стверджував, що Святість Свантевита не дасться вмістити у християнсько-церковне розуміння цього поняття. Може найближче ще є поняття “Санктум Авґустум” — “Sanctum Augustum” — себто “Святість Блаженної Щасливості”, але й це поняття не віддає Активної, Космічної, Тьмоборчої Святості Свантевита. Це не стан Душі Людської чи Душі Людиноподібного Божества. Це стан цілого Всесвіту!

 І вже тут треба впасти на коліна перед Космічною Величчю такого розуміння Божества. Навіть християнські теологи нашого часу пізнають, який маленький, який анахронічне обмежений у часі і просторі є той малесенький світочок, який упродовж століть затискав хочби поняття “нескінченого світу” видвигнено в історичних часах теологією Джордана Бруна, спаленого на вогнищі після семи літ ув’язнення за “єресь” “поширити світ”.

 Старовинне розуміння всесвіту нашими прапредками було вільне від теологічних обмежень. Нескінченний Світо-Світло-Духовий Простір над нами це Сварог. Його діюча, проявлена Світло-Істота у нашому світлосвіті — це його Син Свантевит, чи точніше його сини із різними назвами.

 Щобільше! Уже в нашому сторіччі клюється в науці наукове поняття астрофізиків, які побіч “Світу” тa ще незрозумілого для них “Протисвіту”.

 Це Свантевит веде якусь невидиму Космічну Боротьбу і тим “Протисвітом” модерної науки.

 

Дозволю собі навести тут ще додаткове джерело хронікаря Еббона до цих моїх стверджень теологічної натури.

 Було для Еббона — а також для пізніших — важливим питання, що означають три голови Триглава у Щетині. Еббо залишує вирішаючу відповідь:

 “...summum eorum deum tria habere capita, quoniam tria procurat regna, id est coeli, terrae et inferni”. (Hilferding, 167)

 Один із найстаріших хронікарів, ще не зіпсований пізнішою пропагандою, засвідчує безпосередньо високий теологічний характер Триглава. Триглав це Бог Богів із Щетина. Це різновидність розуміння Свантевита, пізнаваного в іншому аспекті. Він має три голови, “бо під його владою є три держави, а саме Неба, Землі і Підземелля”.

 То це тобі не вітер, ані не повітря, ані не стовп, марний пропагандистичний брехуне! Це навіть не лютий Демон одного народу, що хоче цілий світ завоювати через знищення. Ні!

 Це теологічне Божество пар екслянс, що володіє трьома світами, видимими і невидимими.

 Свантевит воює не з марними данцями, — але з його ворогами, з ворогами Космосу — і Психо-Космосу, — з ворогами Світла і Світу — із невидимим ворожим Протисвітом, якого існування відкривають при кінці 20~то століття. Його Кінь і Меч це тільки уявлені символи Сили Володаря Всесвіту, a цілий цей Видимий і Дійсний для нас Усесвіт є Сином Сварога.

 Свантевит є також Сином Бога. Але не марним єдиним Чоловіком, якого Батько посилає на самозатрату, щоб рятувати непослушні мурашки людського роду. Сварог і Свантевит — це Божества Космічного Розміру і Космічного Ладу. Людина утратила разом із старовинною вірою оце величне і світотворче відчуття величі Живого Космосу і свого в ньому місця та пов’язаності із ним.

 І хоч Усесвіт сьогодні більший ніж уявляли собі наші предки, але може він тільки більше вимірний, бо все одно вони уявляли його безконечним, — то все ж саме сьогодні схиляємо нашу горду козацьку голову в поклоні перед Божеством Всесвіту — Батьком і Сином.

 Еббо, складаючи своє свідчення, напевно не здавав собі справи, що послужить воно для опрокинення пізнішої забріханості християнської пропаганди проти старої віри слов’янських народів буцімто вона була чи не найпримітивнішою в Європі. На жаль, за цією пропагандою пішли численні науковці і дослідники, які не доглянули ні глибини, ні висоти утраченої віри як душі народу, і верзли про анімізм, примітивізм чи обожнювання самих сил природи.

 Саме цю відрізану чи відрубану голову Триглава було вислано папі римському як тріумфальний трофей здобичників, як це ми читали у власних свідченнях цих варварів. Я завдав собі даремного труду шукати її в каталогах скарбів старовинного мистецтва Ватикану. Я знав, що моя праця даремна, але для наукової докладності мені потрібне було і таке ствердження Цю відрубану голову Божества не посилали там для збереження Вона мала бути доказом обезголовлення віри цілого народу Історія не записує такого злочину як “деіцид”, хоч вона добре знає геноцид. Але ж наші свідки добре знали, що не можна тривало опанувати Ругії, без знищення її головної святині, святині Свантевита. Це важливий досвід історії.

 А найважливіший висновок для нас, для тих, що в глибині прадавності шукають міцного коріння для росту у висота сучасної історії — це наступне.

 Ми не забудемо візії Ордену триста лицарів на добірних конях, мабуть білих, що бережуть святиню, боронять у світі Правду і Волю, а разом із тим життя свого народу. Сьогодні їх завдання значно поширене, бо ж Лад і Законність і Ієрархію треба установити у цілому світі.

 Блискуче потвердження моїх висновків про Єдино-Божество слов’янської віри у формі генотеїзму знаходжу у яскравому ствердженні Гельмоньда, яке з уваги на його надзвичайна доказову вагу наводжу в оригіналі і в перекладі.

 Латинський оригінал:

“Inter multiformia vero deorum numina, quibus arva silvas, tristitias atque voluptates attribuunt, non diffitentur unum deum in celis ceteris imperitantem, ilium prepotentem celestia tantum surare, hos vero distributis officiis obsequentes de sanguine eius processisse et unumquemque eo prestantiorem, quo proximio-rem illi deo deorum”.

 (Helmondi Chron. Slavorum, 1.83)

 У перекладі:

 Поміж многовидними появами Божеств, яким приписуюті володіння полями, лісами, жалощами чи розкошами, не бракує Їм віри в Одного Бога, який у небесах володарствує над усім іншим. Цей Премогутній Бог володарює саме над небесними Істотами, а вони виконують призначені їм обов’язки; а походять вони із його крові і кожний із них тим визначніший, чим ближчий він до цього Бога Богів.

 (Гельмольд: Слов’янська хроніка, 183)

 

 Не можна ясніше. Існує Один Бог, Володар на небесах і над усіма небесними Істотами. Усі вони наділені Владою над якоюсь Потугою світу — як Поля і Ліси, чи як Психологічні Потуги Страждань і Розкошів.

 Усі вони є Аспектами Однієї Волі і Однієї Потуги. Найвищий Бог є Многопроявний і Многопотужний. Усі ці Божественні Істоти постали із його Єдиної Крові. Кров — це Таїнство Сімені і Розроду. Таїнство Множества і Єдності. Одне із найбільших Таїнств для всього Первісного і Теперішнього Людства.

 Між цими Многовидними Божеськими Істотами існує Ієрархія Постання. Є ближчі до його Небесно-Висотної Істоти і є дальші походженням. Але всі вони наділені та є виявами його Божественної Потуги (нуміна мультіформія!).

 Як його звати. У моїй праці про Найвище Світло я доказав, що його людське, праслов’янське ім’я звучало „Сварог”.

 Найближчий його Син — Сварожич — зветься у наших текстах Свантевит. Але мав він і інші назви і інші Потугопрояви вбачали основою його назв і його Істоти. Ми пізнали Істоту Першого Сварожича, Дієвого Володаря Світів і Духової Сутності Всесвіту.

 Чи ж треба ясніших доказів? Гельмольд, як теж ні один із наших авторів джерельних документацій, не був прихильником старослов’янської віри і не був заінтересований у її похвалах. Навпаки, — повторюю, — основний закид для розбивання цієї віри був раціоналістичний закид її сповидної многобожественності.

 А ось стрічаємо пряме і явне, як теж рідкісне чи виїмкове ствердження про саму теологію і теологічну ієрархію єдинокровних Небесних Істот, від Батька ісходящих.

 Свідоцтво не є єдиним. Тут пригадаю моїм читачам і дослідникам свідоцтво Прокопія, наведене вже Костомаровим у скороченні, а мною у довшому тексті у праці про “Дунай, Дніпро і Дністер”.

 Пригадую:

 “Вони вірять в одного Бога, творця блискавиці і громів, який є ВОЛОДАРЕМ УСЬОГО СВІТУ, і жертвують йому волів та інші жертвоприношення”.

 Щобільше, Костомарову було відоме наведене місце Гельмольда, хоч наводить його тільки у нотці. Я вже стверджував, що знаменита праця Костомарова, спалена московською цензурою, заслуговує на перевидання і докладне вивчення.

 

 Що ж бачимо? На двох кінцях слов’янського розселення у двох епохах стрічаємо те саме свідоцтво про Єдино-Божество слов’ян у вигляді генотеїзму.

 У Прокопія, який мав діло із старовинним українським лицарством, висовується саме Перуновладність Істоти Найвищого Бога, його Бойова Владо-Поява у світі. Але ж і Свантевит має свого Білого Коня і Меч, щоб вів він свої бої у Небесах Найвищих. Наші історичні бої на Землі були відбиткою того Космотворчого Бою, що творить Світлий ДОБРОЛАД.

 Різно називали віщуни те, що є Одне.

  Ось на скелях Ірану викутий у гранітах наступний напис:

 “Baga vazraka Auramazda hya imam bumim ada hya avam acmana ada hya martiyam ada”

 У перекладі:

           Великий Бог є Агурамазда,

                який дав (створив)  цю землю,

                який дав це небо

                який дав (створив) Людину.

 

 Тут Найвище Божество зветься Агура-Маздою, — у молодшому тексті Агурамаздою, — а це значить Божественне Добро і Світло.

 Хто ж не побачить тут поза іранською мовою ту саму Бого-Істоту, що зветься Сварог, Свантевит Агура-Мазда, чи Перун, чи ще іншими іменами.

 В написі на скелях стрічаємо однак назву Баґа — Бог. І цей напис веде нас до дальших дослідів над сутністю Бога і його розуміння народами в історії людства. І це саме, що досліди над численністю його назв і над Єдністю Многопроявних Потуг у Космосах. Мультіформія нуміна!

 А в наших хроніках. Монахи, що їх писали, були так сповнені богопротивною ненавистю до старої української віри, що не залишилося нам нічого із пам’яті про них окрім декількох назв у перечисленні т. зв. „Володимирових богів”. І тому ми мусили шукати слідів нашої правди і віри у чужих, хоч також. ворожих джерелах.

 

 Але є і далекий відблиск цієї правди і в одній із наших хронік, саме в місці, де при нагоді наведення Хроніки Малялі, автор здобувся на вбогий коментар і поверхове зіставлення деяких грецьких назв із староукраїнськими. При цій нагоді згадує він про Сварожичів. За цією хронікою Дажбог це також Сварожич, себто син Сварога. Але розгляд цієї хроніки може бути предметом дальших дослідів, які мусили бути підготовані моїми попередніми працями відносно старослов’янської і староукраїнської віри. Будемо займатися преулюбленими Синами Сварога, однієї крові із ним та із нами, онуками Дажбога Сварожича.

 

 

 Бібліографія

 

 Предмет наших дослідів в’яжеться нерозривно з історією північно-західної слов’янщини. Острів лужицької культури чудом зберігся серед заливу германської експансії і з природи речі мусив бути обнятий моїми дослідами, головно мови із виразними слідами цікавих чи навіть єдинозбережених архаїзмів.

 Усі ці дбайливі досліди тільки зміцнили мою тезу про основну релігійнокультурну єдність Праслов’янщини і старослов’янської доби поодиноких племен і народів, навіть у пізнішій добі їх спеціалізованого розвитку. Одначе, розміри праці дозволили мені зосередитися головно на центральній проблемі праслов’янських Божеств. Тому величезну кількість опанованого матеріалу довелося залишити без обговорення. Цей матеріал можливо буде використаний у дальших студіях над фольклором та історичною етнографією старослов’янського світу.

 Бібліографія предмету — величезна. Слід ствердити, що моя праця у її майже вичерпному джерельному обґрунтовуванні була можливою тільки завдяки існуванню Британського Музею в Лондоні, супроти якого почуваю незмінний подив і вдячність.

 Ті самі обмеження розміру змушують мене подати тільки найважливішу і найвужче спеціалізовану бібліографію предмету. Численні загальні праці я мусив поминути. Також мені видавалося зайвим наводити загальновідомі праці із цієї ділянки відомих і часто цитованих у бібліографіях праць у слов’янських мовах, як от — Булатова, Анічкова, Афанасієва, Антоновича, Грінченка, Костомарова, Потебні, Срезнєвського, Фамінцина, Чубинського, Гільфердінґа і численних інших. Бібліографія цих творів і джерельних матеріалів повторюється в усіх загального типу наукових студіях слов’янської віри і фольклору.

 Також було неможливим у цій праці увійти в детальну дискусію із пречисленними неправильними насвітленнями чи висновками у відношенні до предмету досліду. Я вчинив це тільки в найконечніших випадках. Подана бібліографія, головно німецьких учених, вимагає, очевидно, дбайливого обговорення, а ще більше — їх твердження — дбайливої критичної аналізи. Але ж не забудьмо, що й важлива праця Томпсона (наведена в тексті), яка широко насвітлює процес завоювання і германізації північної-західної слов’янщини з боку германської експансії, побудована в основному на критичному насвітленні самих же німецьких джерел.

 В головному мені йшлося про ствердження відповідної методології предмету в дусі історичного об’єктивізму. Я подбав про важливий наголос саме на цю сторінку.

 

 Поминаю теж у бібліографії джерельні твори прямо цитовані у тексті, щоб уникнути повторень.

 

  • Barthold, F. W., Geschichte von Rügen und Pommern, 1840.
  • Beyer, W. G., Die Hauptgottheiten der westwendischen, Völkerschaften, 1872.
  • Cerny, A., Mythiske bytosce luziskych Serbov, Bautzen, 1893, 98
  • Eggert, 0., Die Wendzuge Waldemars I, und Knuts VI. von Denmark nach Pommem und Mecklenburg, Stettin, 1927.
  • Fock, 0., Rugen’sch-pommersche Geschicten aus sieben Jahrhunderten. I., Leipzig, 1861.
  • Frenzel, A. M., Dissertations tres de idolis Soraborum, Wittenberg, 1691.
  • Frenzel, W., Vilderhandbuch der Vorgeschichte der Ober-lausitz, Bautzen, 1929.
  • Giesebrecht, L., Wendische Geschichten aus den Jahren 789 bis 1182, Berlin, 1843.
  • Haag, G., Beitrage zur Quellenkritik der Lebensbeschreibun-gen des Bischofs Otto I. von Bamberg, 1878.
  • Haas, A., Arkona im Jahre 1168, Stettin, 1925. Haas, A., Beitrage zur Kenntnis der rugenschen Burgwalle,1910.
  • Haas, A., Slavische Kultstatte auf der Insel Rugen, 1918.
  • Hamann, С., Die Beziehungen Rugens zu Denmark von 1168 bis zum Aussterben der einheimischen riigischen Dynastie, 1325, 1933.
  • Jatzwauk, J., Wendische (Sorbische) Bibliographe, Leipzig, 1929.
  • Mucke, Worterbuch der niederwendischen Sprache, 2 vols., 1926-28. 263

 

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud190.jpg
Свята наша земля
pryr84.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.