25 | 05 | 2017

ПРОБУДЖЕНА ЕНЕЯ. Європейський етнорелігійний ренесанс. Лозко Галина

Г.Лозко

Книга відомого етнолога-релігієзнавця Галини Лозко розповідає про нове відродження рідних язичницьких релігій у багатьох країнах Європи. Авторка показує широкий спектр замовчуваних явищ, які досі залишаються “незручними” для офіційних інститутів, засобів масової інформації та державних структур.

 
 
Європа в античну епоху мала назву Енея...
 
 
 

ЗМІСТ

 
ВСТУП:
 

Вона називалась Енея...  
Як і для чого написана ця книга

 
 
РОЗДІЛ І
 

Етнічна релігія як наукове поняття  
і духовно-культурний феномен

 
І.1. Поняття “етнос” та “етнічна релігія”

 

І.2. Поняття “духовно-культурний феномен” та “етнорелігійний ренесанс”

І.3. Природність і штучність релігії як сутнісна ознака і класифікаційний критерій

І.4. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм як пара світоглядних протилежностей

І.5. Роль етногонії в системі арійських етнорелігій

І.6. Етнічний макро- і мікрокосм

І.7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносу

І.8. Втрата етнічної релігії та її історичні наслідки в історії (на прикладі слов’янських народів).

І.9. Феномен предківської віри у житті та військовій діяльності Великого Руського князя Святослава

 

РОЗДІЛ ІІ.

Європейський етнорелігійний ренесанс

ІІ.1. Консервативна революція і Традиціоналізм як предтечі етнорелігійного ренесансу

ІІ.2. Етнічні релігії в Балто-Слов’янських країнах:

– Рідна Віра в Литві

– Рідна Віра в Латвії

– Рідна Віра в Польщі

– Рідна Віра в Російській Федерації

– Рідна Віра в Республіці Білорусь

– Рідна Віра в Болгарії

– Окремі рідновіри Словаччини

– Окремі рідновіри Сербії

ІІ. 3. Етнічні релігії в Центральній і Західній Європі:

– Друїдизм у Франції

– Одінізм: Німеччина, Ісландія, Англія, Норвегія у порівнянні з США

ІІ.4. Етнорелігії в інших країнах Євразії:

– Еллінізм у Греції

– Римське язичництво в Італії

– Мітраїзм у Вірменії

– Пантеїзм у Марі Ел

– Пантеїзм у Чуваській Республіці

– Відродження корінних релігій фінських і угорських етносів

ІІ. 5. Світовий Конгрес Етнічних Релігій

(World Congress of Etnic Religio – WCER)

ІІ. 6. Родове Слов’янське Віче – консолідація слов’ян-рідновірів

ІІ. 7. Закономірності етнорелігійного відродження

 

РОЗДІЛ ІІІ.

Українська етнорелігія: етапи розвитку та основи реконструкції

ІІІ. 1. Поняття “українська етнорелігія” та “реконструкція етнорелігії”

ІІІ. 2. Періодизація розвитку етнорелігії на теренах України

ІІІ. 3. Релігійні вірування трипільців як автохтонного населення давньої України

ІІІ. 4. Ведизм як витокова основа формування арійських етнорелігій

ІІІ. 5. Витокове “православ’я”: занепад та відродження

ІІІ. 6. Основи реконструкції богознавчих та обрядових засад Рідної Віри (на прикладі культу Матері Землі)

ІІІ. 7. Відродження морально-етичних та екологічних основ Рідної Віри (на прикладі культу Сонцебога)

ІІІ. 8. Астрономічні, археологічні та фольклорні основи реконструкції календаря Рідної Віри

 

РОЗДІЛ V

Український етнорелігійний ренесанс у його видатних постатях

ІV. 1. Духовні предтечі і переоцінка релігійних вартостей

ІV. 2. Володимир Шаян – основоположник Відродження Рідної Віри

ІV. 3. Ярослав Оріон: спроба створення громадянської релігії

ІV. 4. Лев Силенко – реформатор-монотеїст, ньюейджер

ІV. 5. Рунвізм як рудимент християнсько-монотеїстичного мислення

ІV. 6. Розвиток та згасання Рідної Віри в українській діаспорі

ІV. 7. Сучасний стан відродження Рідної Віри в Україні

ІV. 8. Деякі негативні явища в сучасному рідновірському русі України

 

ВИСНОВКИ

Етнорелігійний ренесанс як циклічна закономірність:

перспективи розвитку

 

Бібліографія

 

 


 

 

Вільна думка є основою філософської творчості,

вона не терпить і не виносить кайданів.

Володимир Вернадський

 

 

ВСТУП

 

Вона називалась Енея...

 

Європа в античну епоху мала назву Енея... З незапам’ятних часів межа між Європою й Азією проходила по річці Дон (Танаїс). Як сказано в скандинавському географічному трактаті “Круг земний”, Танаїс впадає у “довгу затоку, що зветься Чорним морем. Вона розділяє частини світу. Ту, що на сході, звуть Азією, а ту, що на заході, дехто називає Європою, а дехто – Енеєю” [313. 11].

Можливо, ця назва пов’язана з древніми енетами (enetoi), якими правив легендарний Еней. Він був улюбленим сином Богині Афродіти і онуком Зевса, захисником Трої та засновником Риму, куди й переніс своїх рідних троянських Богів. Афродіта, як Богиня-Мати, постійно опікувалась життєвою долею свого сина Енея, рятуючи в його особі увесь божественний рід Дардана. Не даремно, в Італії на її честь було збудовано безліч святилищ Афродіти-Венери, якій, як Богині Переможниці, присвятив свій храм і знаменитий Помпей [463]. Так була врятована ціла Енейська цивілізація, в якій чільне місце займають культури як Гіперборейського, так і Середземноморського кореня, серед яких упізнаємо і наших слов`янських предків. Як писав О. Знойко: “Історики-славісти визнають, що предки слов’ян – венеди брали участь у формуванні Русі і Києва. Венеди, як нам уже відомо, – вигнанці з Трої. Доведено також, що троянці – це етруски, а їхні нащадки заснували Рим (цілком можливо, що Еней був засновником Альба-Лонги і предком матері Ромула і Рема)” [181. 244].

Сьогодні наш континет носить назву, нав’язану йому, хоч і дуже давно, прийшлою культурою. А сучасні європейці вже не замислюються над древнім міфом про викрадення Європи, яка й дала цю назву величезному суцільному материку, де живуть нащадки автохтонної Білої цивілізації. Численні мистецькі твори від давньогрецького вазопису до реалістичних полотен епохи Відродження зображують Європу білолицею Богинею, що перепливає море на спині Зевса-бика. Але при детальнішому вивченні виявляється, що насправді Європа була темношкірою дочкою фінікійського царя... Отже, як пише А.Іванов: “європейці відповідно наслідують її семітське походження”? [185.102]. Мушу заспокоїти шановних читачів: не походження – а лише ім’я! Воно, як і багато інших релігійно-міфічних ідеологем, є лише надбудовою над нашим споконвічним материковим базизом. Але ми вже знаємо, яку фатальну роль іноді може мати власне ім’я. Не даремно, в етнічних релігіях багатьох народів існував спеціальний обряд зміни імені. Щоправда, ім’я або прізвище змінювали в разі значних особистих (вікових, станових), історичних чи суспільно-політичних подій. На мій погляд, Європа, або краще Енея, вже стоїть напередодні такого переломного етапу в її історії.

Ми увійшли в третє тисячоліття – час, який за зоряним календарем називають ерою Водолія. Кінець ХХ – початок ХХІ ст. позначився прискоренням глобальних процесів, які радикально змінюють людину і суспільство. Як стверджувалось на VII Міжнародній науково-практичній конференції “Слов’янський світ в умовах глобалізації” (Мінськ, 1–3.03.2004), “у результаті науково-технічної революції інформаційні, технічні та технологічні процеси стали протікати швидше від біологічних. Тобто оновлення знань, техніки, технологій нині відбувається швидше, ніж зміна поколінь, що призводить до зміни логіки соціальної поведінки людей” [425].

Наслідком цього стало те, що на рубежі другого і третього тисячоліть ми ступили на новий щабель свого розвитку. Мислителям, дослідникам і навіть пересічним громадянам стає все очевидніше, що вже кільканадцять століть людство є жертвою тотальних ідеологій, серед яких релігія займає одне з перших місць. Як вважає український конспіролог М. Сенченко, “Масонські ордени, фінансові структури, міжнародні релігійні організації й секти досить продуктивно управляються латентними (невидимими) правителями і визначають шляхи історичного розвитку людства” [408. 4].

Тому нині, коли на карту поставлене саме життя Білого людства, пробуджена Енея знову звертається до споконвічних етнокультурних цінностей своїх предків. Це тільки здається, що етнічні міфи та героїчні легенди канули в Лету, бо їхня спадщина залишила глибокий слід у нашій колективній підсвідомості та генетичній пам’яті. Етнорелігійний ренесанс свідчить, що гряде не просто зміна суспільно-економічних формацій, а значні якісні перетворення в усіх сферах людської діяльності.

 

Як і для чого написана ця книга

 

Історія людства є, насамперед історією етносів. Сучасна глобалізація суспільно-економічного життя часто супроводжується об’єднанням етносів із дуже відмінними культурами й ментальністю. Таке об’єднання швидко призводить до асиміляції та етнічного злиття. Сьогодні вже значна частина науковців і державних діячів починає розуміти, що ігнорування етнічними проблемами може стати причиною непоправних втрат і катастроф. Однак, офіційна наука ще не наважується радикально протистояти глобальному пресингу. Як альтернативу глобалістам усіх мастей я пропоную язичницький методологічний підхід до вивчення проблеми: причину всіх політичних, економічних та культурологічних явищ шукайте в етнічному! Глобалісти такий підхід одразу оголосять абсурдним. Насправді ж, абсурдність ситуації полягає в тому, що цю аксіому нам постійно приходиться доводити.

В релігії, як і культурі загалом, спостерігається своєрідний вибух нових інтегральних форм і культів, поява глобальних соціо- та етнокультурних “гібридів” у різноманітних поп-американських варіантах, що отримало назву постмодерну [22. 32]. Фахівці визначають основні характерні риси цього стилю: зростання диференціації (соціальної, культурної, релігійної та ін.), полістилістичність, розмитість форм і обрисів тих чи інших ідей, стилів, доктрин [5]. Постмодерну притаманна відмова від чітко артикульованої істини, радикальний плюралізм теоретичних та світоглядних моделей і стилів культури, що в свою чергу спричинює відмову від цілісності, ієрархічної структурованості та гармонійної упорядкованості.

Постмодерністська “фрагментарність” світу робить особу беззахисною перед глобальними процесами хаотизації життєвого простору, в якому людині з класичними європейськими стандартами світосприйняття стає холодно і незатишно. Ця навала квазікультурних “цінностей” відносить на узбіччя масової свідомості перевірені часом традиційні національні форми духовності та культури. На цьому тлі відбувається масова дезорієнтація суспільства, але водночас – і вияскравлення духовно самостійних особистостей, які ведуть пошук нових культурних моделей, альтернативних глобальному стилю. Ностальгія за високим духовним минулим своїх предків і турбота про майбутнє своїх нащадків спонукає їх вдихнути нове життя у перевірені часом класичні європейські форми світогляду, шляхетного людського спілкування і порядного, розміреного стилю життя. Наступним етапом має стати презентація нового упорядкованого типу мислення і життєдіяльності, формування соціального інтересу до нього і, нарешті, ідентифікація членів цього напрямку в рамках обраної етнокультурної форми.

У глобальних поліетнічних суспільствах уже створено такі теорії етносу, які не вкладаються у рамки нашого класично європейського мислення. Так, у заокеанських визначеннях етносу і нації, нав’язуваних прихильниками глобалізму, спостерігається намагання позбавити ці поняття моноетнічного змісту: на Заході словами нація, етнос позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етнічних груп вона складається. Наприклад, у США американцями за національністю (?!) вважають себе всі громадяни, незалежно від кольору шкіри, мови та інших етнічних чи расових ознак. Відбулася підміна понять “громадянство” і “національність”. Такі дефініції, незважаючи на їхню відверту тенденційність, поширились останнім часом і на посткомуністичний світ, який ще не позбувся наслідків інтернаціонального виховання. Слушно пише О. А. Платонов, “Америка – це не держава і не нація. Це просто велика територія, на якій тимчасово проживають вихідці з різних країн. Головне в тому, що Америка позбавлена фундаментальної основи державної міцності – національного ядра, державного народу. Те, що називається американським народом, не становить собою органічну і самобутню якісну визначеність, воно є штучним конгломератом чужих один одному осіб, об’єднаних спільною жадобою до наживи та інстинктивним страхом відповідальності за спільні злочини перед людством” [354. 5–6].

Хижацьке природокористування, монопольно високі ціни за управлінську працю, економічний та інформаційний тиск, впровадження високотехнологічних потужностей і включення нових віртуальних просторів усе більше відривають людину від реального життя, породжують безвихідь, фрагментарність людського мислення, меркантильність і подвійну мораль. Світові (інтернаціональні) релігії зробили об’єктом обожнення людину (історичну особу, пророка, “сина Божого”) замість Бога-природи, якого шанували наші предки. В етнічних природних релігіях Творець і його Творіння були нероздільні, тому духовними орієнтирами завжди виступали животворні сили Природи. Однак, спроби світових релігій принизити роль етнічної релігії в житті народів мають двотисячолітню історію і стійку звичку до шельмування і поборювання всього національного.

Тим часом, низька екологічна культура як корінних, так і некорінних етносів поставила під загрозу існування здорової людини і здорового довкілля. Чи сталося покращення, вдосконалення людства з поширенням світових релігій – питання риторичне. Але екологічна криза, яка щороку наростає, вже не викликає сумніву. І причини цієї кризи не тільки в дисгармонійних стосунках етносів.

На думку екологів, корінний етнос виявляється здатним оберігати свою, врівноважену в процесі його розвитку екосистему тільки в тому випадку, коли він має достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявляється в його культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі. За давніх часів це знаходило свій вияв у дотриманні норм етнічної звичаєвості й релігії. Етнічна і расова гігієна була запорукою чистоти етносу. А цілісність і гомогенність етносу були регламентуючими чинниками збереження екосфери.

На жаль, сучасні екологи досі ігнорують ідею відродження Рідної Віри як одного з найефективніших засобів збереження рідної землі. В цілому, визнаючи екологічну ідею складовою української національної ідеї [291. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (по суті, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою. Слід звертати увагу на те, що язичництво є витоковою релігією усіх народів Європи, і зокрема, вірою наших слов’янських пращурів.

Філософською основою етноекологічного ідеалу може стати ідея всебічної гармонізації мікро- і макрокосму, вироблена ще нашими мудрими предками. З точки зору національної екології порятунок природи можливий лише за умови нерозривної єдності людини і природи, її духовної системи та морально-етичних правил поведінки.

Знищення етнічної релігії призвело до порушення еколого-етнічної цілісності і нашої держави України, підірвало життєву основу українського етносу. Християнство принесло споживацьке ставлення до реалій, які здавна були священними для нашого народу. Зв’язок людини з Батьківщиною (Рідною Землею і її природою) має містичний, ірраціональний характер. Таким чином, ідеали збереження Природи співвідносяться з ідеалами етнорелігійного відродження – священного ставлення до Землі і Всесвіту. Саме язичницьке обожнення рідної землі, починаючи з особистісного рівня і до загальносуспільного (державного), може стати гарантом етнічної безпеки, під яким слід розуміти якісно відмінне ставлення до природних багатств, включаючи й раціональне природокористування, і природовідтворюючі технології.

Деформація європейського язичницького духу шляхом включення його в християнську парадигму була однією з найбільш згубних подій в усій подальшій історії. Сучасний французький мислитель Ален де Бенуа вважає це явище “катастрофою в повному смислі цього слова” [32. 11]. Така ж катастрофа сталася і в слов’янському світі, зокрема, в Київській Русі.

Відвертий осуд світових релігій, у тому числі й християнства, висловлювався різними мислителями ще з кінця ХІХ ст. Ідея відродження етнічних релігійних систем також була відома в Європі близько двохсот років тому. Початок і перша половина ХХ ст. також ознаменувалася етнорелігійним спалахом, який був пригашений Другою світовою війною, католицькою та комуністичною деспотією. Післявоєнна доля репрезентованих ідей до болю проста – вони залишалися закритими для загалу суспільства і певний час перебували в стані, подібному до якогось духовного “анабіозу”.

Слідом за розвалом Радянської імперії та відкриттям інформаційного простору, наслідком чого на початку 90-х років ХХ століття стало проголошення незалежності України, ідеї відродження етнічної релігії стали потроху поширюватися серед українців. Виявилося, що подібні рухи існують в різних країнах Європи, і саме з цього часу ідеї етнорелігійного ренесансу наповнюються новим змістом.

Отже, моя праця присвячена розгляду такого духовно-культурного явища як відродження етнічних релігій – найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс – один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобалістичному релігійному засиллю іноземних місій і церков, нівелюючих національну різноманітність людства. Вивчення етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце України в контексті європейського етнорелігійного ренесансу.

Концепція релігійного етніцизму, що нині відома лише вузькому колу фахівців-релігієзнавців, викликана прагненням протистояти глобальному біблійному супернаціоналізму (що дослівно означає “наднаціоналізм”, або фактичний “безнаціоналізм”). За останнє десятиліття в Україні сформувався новий напрямок досліджень, спрямований на вивчення етнології релігії. Етнорелігійний ренесанс викликав до життя і нові форми й методи його вивчення.

Досі маловивченим залишається і феномен живучості етнічної релігії. Тому дослідникам слід вибрати такий інструментарій і тактику дослідження (метод), таку світоглядну позицію і систему вартостей (аксіологію), таку стратегію пізнання (методологію), які дадуть можливість проникнути у внутрішню сутність досліджуваного явища якомога глибше. На мою думку, це має бути стратегія, яка повинна співвідноситись зі світоглядом автора як носія тих самих цінностей, що і народ, етнорелігія якого досліджується. Ніхто не може проникнути в глибини народного світогляду, менталітету, звичаєвості етносу краще, ніж самі носії даної автохтонної культури.

Однак, часто в працях сучасних етнологів натрапляємо на так звані емпатичні методи дослідження етнічних культур. Емпатія – від гр. empatos – здатність співпереживати, проникнувшись чиїмись емоціями чи розумінням ситуації. На думку західного етнолога К. Роджерса, методологію якого використовує російський етнолог Світлана Лурьє: “емпатичне розуміння полягає в проникненні у чужий світ, умінні релевантно увійти в феноменологічне поле іншої людини, всередину його особистого світу значень”. Сама С.Лурьє доповнює цю думку: “Дослідник мусить навчитись бачити очима досліджуваного етносу” [285. 429]. Може така метода й могла б бути застосованою, але далеко не кожен чужинський дослідник професійно володітиме згаданими якостями і добросовісно виконуватиме свій обов’язок з науковою, а не політичною метою.

Як слушно помітив російський мислитель Анатолій Іванов, “Не буває “духу”, який переноситься іншими засобами, крім того, що передається через кров. Дух народу одної крові, сприйнятий народом іншої крові, це вже інший дух” [185.37–38]. Чи ммаємо ми право говорити про цілеспрямовану гуманітарну стратегію вивчення етносів заради чистої науки? Тим більше, в наш час, коли програма глобальних “етнологів”, і навіть цілих етнологічних інститутів відверто спрямована на винищення автохтонних етносів та “розчистку” їхніх споконвічних територій. Американці вже навіть не приховують своїх планів, розроблених Сайрусом Венсом та схвалених держдепартаментом США, що по-суті можуть бути кваліфіковані як неоголошена “війна за ресурси в ХХІ ст.” [409; 42].

Наприклад, у Москві створено спеціальний науковий (?) Інститут етнології та антропології, що вивчає якусь уявну етнорелігійну “загрозу”. Цілком природно, що серед співробітників цього інституту більше “інтернаціоналістів”, ніж етнічних росіян. Вони здійснюють “исследования по прикладной и неотложной этнологии” в усіх колишніх совєтських республіках, тобто вивчають “неоязычество и истоки национализма”. Відродження Рідної віри непокоїть їх як ідеологія, що здатна “мобілізувати маси на політичні дії”. Наприклад, співробітник В. Шнірельман вважає, що язичництво є нонсенсом, “парадоксальним явищем” у сучасному релігійному процесі. Однак, він збирає відомості про язичників, щоб знати, “якого роду дії можуть мати місце, і проти кого вони можуть бути спрямовані?” [323. 7; 401; 18. 64]. Отож “наукова” методологія подібних закладів цілком прозора, як і їх господарі, що фінансують подібні дослідження.

У нас має бути власна національно-екзистенціальна методологія, яка дозволяє розглядати етнорелігійний феномен з точки зору національного імперативу, як феноменальне прагнення етніків до порятунку свого етносу засобами власної етнічної релігії, захисту її від глобальних універсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Такий науковий підхід до дослідження етнічної релігії не завжди поділяють офіційні наукові інститути та державні організації, що частіше намагаються дистанціюватися від цієї теми. Тому я, глибоко поважаючи внесок моїх попередників у релігієзнавчу науку і з вдячністю використовуючи їхні здобутки, все ж не буду в цій книзі використовувати словосполучення “ми вважаємо”, прийняте за норму в наукових працях, бо я тут висловлюю свою власну думку щодо етнорелігійного ренесансу і явищ, які його супроводжують, досі не артикульовану жодними офіційними інституціями.

Релігієзнавство, на мою думку, є синкретичною міждисциплінарною галуззю науки, а не виключно філософською, адже, окрім самого власне “філософствування”, воно включає історичні екскурси, факти про існування релігійних громад з їхньою звичаєвістю, особистостями своїх лідерів, їхню богословську і видавничу діяльність, їх ідеологію і взаємодію та ін. Оскільки всі ці форми подачі інформації мають свої “жанрові” особливості, то я користуватимусь усім цим різноманіттям, об’єднаним за принципом фактичної кумуляції – нагромадження відомостей (емпіричного матеріалу) про етнорелігійні рухи, і тільки за наявності самодостатнього або надлишкового фактажу (власне “концентрації енергії спрямованого вибуху”), матиму право для висновків, типізації та узагальнень.

У наш складний час стає дедалі очевиднішим, що релігієзнавство, і зокрема, його галузь етнологія релігій, стоїть на порозі зміни наукових парадигм. Цей стан можна образно означити таким твердженням: коли ми вважаємо щось “неправдою”, це означає лише те, що наш тип світогляду несумісний з даною істиною. Де та межа, що відокремлює суб’єктивне відображення дійсності від об’єктивного? Адже, як вважав А. Ф. Лосєв, особистість – це “діалектичний синтез суб’єкта і об’єкта в одному нероздільному цілому” [280. 588].

Сучасний науковий плюралізм спричинив і продовжує розвивати етнічно окреслені вияви внутрішнього світу особи і колективу. За таких обставин кожна наукова праця несе в собі як елементи суб’єктивізму, так і наукового об’єктивізму. Отже, всяка істина виявляється дієздатною лише в інфраструктурі певного світогляду.

Традиційний (читаймо “радянський”) принцип науковості має на меті використання дослідником наукових знань і виключення будь-яких суб’єктивних, інтуїтивних проявів (інтуїція включається лише тоді, коли є суттєвий брак інформації). Тому досить тривалий час, подекуди й нині, у науці превалювали методології так званої “неупередженості, незаангажованості” темою. Таким чином, дослідник мусив утримуватися від власного коментування тих чи інших явищ, а їх оцінка здійснювалась лише в рамках загальноприйнятих парадигм. Наприклад, дослідники ХІХ ст., навіть не будучи заангажовані християнством, все ж були вимушені стверджувати його “загальнолюдську цінність”, а вчені ХХ ст., навіть будучи віруючими людьми, переважно аналізували релігійні явища під атеїстичним кутом зору. І ті й інші були нещирими.

Сучасна наукова зацікавленість внутрішніми причинами тих чи інших суб’єктивно-релігійних явищ дає змогу подивитися на релігійний світ індивіда (в даному випадку етніка) через призму адепта етнічної релігії, яким я, як авторка даного дослідження, є ось уже 15 років. Такий підхід може здаватися дещо несподіваним, однак саме він і становить певний інтерес як “погляд на відомі проблеми з іншого боку”, або, точніше, з самої середини, що розкриває нові, часом несподівані ракурси дослідження. Так, “офіційні науковці” докоряють, що моя праця “не наука, а публіцистика” (до речі, публіцисти вважають, що вона надто наукова, щоб вважатися літературним чи публіцистичним твором). Отже, про жанри можна сперечатися, але не будемо, бо головне інше – сьогодні виробляється якісно нова форма подачі інформації та її осмислення.

Прецедент такої методології запропонував чи не вперше відомий російський філософ А. Лосєв. Так, у праці “Діалектика міфу” він писав: “Не знаючи, що таке міф сам по собі, не можемо говорити про його життя в тому чи іншому іноприродному середовищі. Треба спочатку стати на точку зору самої міфології, стати самому міфічним суб’єктом. Треба уявити, що світ, в якому ми живемо й існують всі речі, є світ міфічний, що взагалі на світі й існують тільки міфи. Така позиція відкриє сутність міфу як міфу” [280. 395].

Якщо, приміром, з точки зору християнина, язичництво є чимось “відсталим”, “диким”, “надуманим”, то з точки зору самих язичників, воно – не вигадка чи гра фантазії, спрямована в минуле, воно – найбільш яскрава сторінка не тільки нашого минулого, але й майбутнього, воно – саме життя, його справжня й істинна дійсність. Такий підхід до вивчення сучасного етнорелігійного ренесансу розкриває можливості для з’ясування сутності язичництва як духовно-культурного феномена. Отже, ця моя книга відображає язичницький погляд на язичництво.

Я не обмежую своє дослідження певними хронологічними рамками, розглядаючи процеси виникнення, становлення і розвитку тих чи інших етнорелігій у діахронії, водночас приділяючи належну увагу синхронності різних релігійних явищ. Наприклад, при вивченні історичної трагедії язичництва слід враховувати всі історичні процеси: звідки взялася ідея поширення християнства за межі його природного регіону, коли, ким і як здійснювалося насильницьке охрищення Русі, який опір чинили христоносцям послідовники Рідної віри, якими були наслідки втрати духовної сили руського народу і т. ін. Так, віроломне знищення власної етнічної релігії, здійснене за вказівкою князя-віровідступника, чужа християнська релігія, що бере свої витоки в юдаїзмі (фактично, є його реформованою гілкою), прищеплена народові проти його волі, розглядаються як причини і розпаду Русі як держави, і татаро-монгольської навали, і польської та московської експансії, і інших братовбивчих війн між слов’янськими народами. Віровідступництво – причина найстрашнішої трагедії Київської Русі, і як наслідок – деформація етнорелігійного світогляду її нащадків-українців. Бо саме все це, разом узяте, і стало причиною духовного, історичного та державного занепаду руського (праукраїнського) етносу. Ігнорування хоч би одним з цих елементів, призводить до нерозуміння інших етнічних втрат. Отже, втрату і відродження етнічного світогляду, Рідної віри і обрядовості слід розглядати в динаміці конкретних історичних подій, руйнування і занепаду старих та виникнення й впровадження в життя нових ідей – за принципом циклічності.

Оскільки всякий науковий пошук і становлення нового погляду на явища життя завжди супроводжуються деградацією віджилих форм і парадигм, я застосовуватиму критичний метод щодо існуючих світових релігій та їхнього “святого письма”, на який має право кожен дослідник. Бо, якщо критикувати “святе письмо” не можна, то в чому тоді полягає філософське осмислення досліджуваної релігії? І чим відрізняється робота наукового інституту від роботи церковного кліру, де релігійні догми не обговорюються? Мене ніколи не лякало руйнування віджилого, та ще й чужорідного взірця, бо я знаю, що ми маємо чим його замінити. Я впевнена, що відторгнення старих уявлень завжди супроводжується створенням зародків нового світогляду, які визрівають довгий час приховано.

Так, багато наших сучасників досі недобачають появу зародків етнорелігійного ренесансу, або не надають їм серйозної ваги, тому й досі ця важлива проблема залишається поза межами дослідницької уваги. Я як авторка цієї праці є активним учасником процесу відродження Рідної Віри в Україні та за її межами, тому застосування принципу описовості сучасних етнорелігійних рухів не вважаю недоліком своєї книги, адже тут подано маловідомий або й зовсім невідомий фактологічний матеріал, а його емпірична основа становить невід’ємну частину дослідження, що вводиться в науковий обіг уперше.

Експансія світових релігій на всіх континентах Землі, очевидно, досягла критичної межі. Монотеїстичні, відірвані від сучасного життя релігійні догмати, що виникли від 1400 (іслам) до 2 000 років тому (християнство), нині безнадійно застаріли, оскільки з’явилися спроби переоцінки їх з точки зору природності, корисності, якісності. Хиби “загальнолюдських” релігійних доктрин стають все очевиднішими завдяки доступності інформації про них.

За нових умов і суспільно-політичних подій у сучасній Україні, яка не тільки гармонійно включилася в процес загальноєвропейського етнічного ренесансу, але часто і сама його ініціювала, розуміння релігії як етнічного феномена набуває все більшої актуальності. Ідеологічні обмеження недавнього минулого привчали розуміти релігію відокремлено від безпосередньої людської життєдіяльності етнокультурних спільнот, що саме по собі було хибним. Адже все родинне життя, розумова, практична та суспільна діяльність людини тісно пов’язані з духовним чинником (будь то релігія, чи просто уявлення про ідеальне, духовне, високе).

Досі серед певних, заангажованих християнськими парадигмами політиків, науковців та культурних діячів побутує упереджене ставлення до етнічної релігії, побоювання крайніх проявів націоналізму, а то й екстремізму з боку рідновірських течій. Проте, рідновіри України – це релігійна група переважно інтелектуального напрямку, патріотичного спрямування, яка значну увагу приділяє вивченню етнокультурних духовних традицій свого народу, його походження та історичної долі, пов’язуючи в причинно-наслідковий ланцюг історичну втрату власних релігійних цінностей з втратою державності. Рідновіри не становлять загрози ні для інших етносів, ні для інших конфесій, доки ті не зазіхатимуть на їхню національну і релігійну ідентичність. Отож, для прихильників глобалізації рідновір’я є небажаним з огляду на те, що язичники не піддаються євангелізації – мають своєрідний імунітет проти чужовір’я. Саме це і не влаштовує затятих інтернаціоналістів.

Своє завдання в незалежній Україні рідновіри вбачають у поверненні природовідповідних духовних систем у середовище свого народу з метою захисту, утвердження незалежності і розвитку рідної нації.

Водночас, у нових дослідженнях з проблем філософії культури та релігієзнавства нині спостерігається поворот до неупередженого природного обґрунтування етнічної культури не як “надбудови” над базисом, буттям, а як самого способу людського буття у світі, який водночас є і матеріальним (фізичним), і ідеальним (духовним).

Недостатня науково-теоретична розробленість проблем відтворення етнорелігійних цінностей як системи, і впровадження їх у практику релігійних громад, часом стає причиною непорозумінь, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. А державні чиновники, так само як і представники ЗМІ, не завжди володіють необхідною інформацією про основи віровчення, морально-етичні правила тієї чи іншої конфесії, особливо щодо сучасних рідновірських течій (дуже часто кваліфікуючи їх то як нью-ейдж, то як РУНвіру, то навіть як “сатанізм”), чим завдають моральних травм окремим особам і громадам.

Нині традиційні християнські церкви прагнуть довести, що релігійність українців є виключно християнською. Церква засуджує язичництво, кваліфікуючи його як “непрощенний гріх”, який прирівнюється до “смертельного гріха” (з виступу ректора Київської Духовної академії о. Димитрія по Українському телебаченню). В цьому висловлюванні криється багато проблем, які можна розглядати як підтекст, але найголовніше – це неприхована наявність антагонізму світової релігії християнства щодо етнічної релігії власного народу. Чому нікому з таких “правильних” науковців не спаде на думку, що подібні церковні настанови суперечать нині діючим законам про свободу віросповідань, і чому наявність у “святих” книгах закликів до фізичного знищення іновірців ніколи не підлягала релігієзнавчій та правовій експертизі? Водночас, аналіз побутової релігійності українців показує, що в Україні ніколи не було християнства в “чистому” вигляді. У релігійності українців настільки багато етнічно рідних (автохтонних) елементів, що цілком правомірно було б говорити про українізацію християнства.

З другого боку, зневіра адептів християнства в його “правильності”, очевидність етнічної невідповідності до українського традиційного середовища (що нині спостерігається серед значної частини освічених і обізнаних з Біблією людей), породжує спроби очистити етнічну основу релігії від християнських нашарувань, які найчастіше ототожнюються з витоковим юдаїзмом. Освіченій частині народу стає все очевидніше, що християнська парадигма духовного розвитку вже вичерпала себе і лише гальмує становлення нового світогляду та нових державотворчих процесів.

Національний ренесанс у радикально правих формах знаходить власний шлях саме у відродженні давніх богознавчих, обрядових і святкових проявів, які за своїм смисловим значенням є язичницькими. Етнічна релігія, будучи альтернативою світовому пануванню християнства, прагне розширити межі мислення пересічної людини, спровокувати до змін у духовному осмисленні буття, тим самим надавши їй нового досвіду. Розв’язання цієї проблеми допоможе зрозуміти сутність та тенденції сучасного етнорелігійного ренесансу, процесу виникнення нових релігійних течій, а також осмислити прагнення певної частини українців повернутися до традиційних язичницьких вірувань як етнічної релігії вже на сучасному етапі, узгодивши давні віровчення із сучасними умовами суспільного життя.

У період становлення української державності, утвердження національної самосвідомості, ідея повернення до етнічної (язичницької) релігійності частиною народу сприймається як ідея відродження національної духовності та збереження національної ідентичності. Тенденція до етнізації релігії, крім України, спостерігається й в інших країнах Європи і світу. Досвід етнорелігійного ренесансу за кордоном все впевненіше спирається на нові праві сили, які нині стають активнішими і впливовішими у світі. Теоретичні розробки язичницьких мислителів минулого і сучасного отримують нове переосмислення, по-новому сприймаються і політичними діячами.

Емпіричною основою моєї роботи стали фактографічні дані з фундаментальних праць вітчизняних та зарубіжних істориків, релігієзнавців, етнологів, теологів та ін. Тут також використані мої власні експедиційні дослідження, матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, фото, фоно- і відеозаписи народних обрядів. При підготовці роботи я намагалась, у міру можливості, зібрати максимальний обсяг доступних мені джерел про сучасне відродження язичницьких культів у різних європейських країнах.

Серед таких джерел чільне місце займають зібрані відомості та власні спостереження за практикою відродження язичницької обрядовості в сучасних етнорелігійних громадах Литви, Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Канади, а найбільше – відновлення Рідної Віри в Україні. Крім того, я сама, без перебільшення, з 1990 року є активним учасником Відродження Рідної Віри в Україні та ініціатором її офіційного конфесійного оформлення в рамках українських і міжнародних законів про свободу совісті та віросповідань.

У цій монографії також представлені інші писемні джерела, архівні матеріали, малотиражні або недоступні широкому загалу: документи Світового Конгресу Етнічних Релігій, періодичні видання сучасних етнорелігійних конфесій різних європейських країн, подекуди з моїми коментарями та релігієзнавчим аналізом. Оскільки досі такого систематичного аналізу рідновірського інформаційного потоку не було здійснено ще ніким, я вважаю за доцільне залишити його у цій праці. Зокрема, мною використані і представлені такі рідновірські видання: “Stragona Lechia”, “Odmrocze”, “Odala”, “Tryglaw”, “Watra”, “Reakcionista” (Польща); “Slowen” (Словаччина); “Druvis” (Литва); “Message” (Франція); “Huginn und Muninn” (Німеччина); “Наследие предков”, “Волхв”, “Русская правда”, “Родные просторы”, “Ярь”, “Перун”, “Белые волки”, “Род”, “Родич”, “Ультра” (Росія); “Українське Відродження”, “Нові скрижалі” (Канада); “Сварог” (Об’єднання Рідновірів України) та неорелігійних груп “Рідна Віра”, “Світло Оріяни”, “Самобутня Україна”, “Слово оріїв”, “Козацька нація” (РУНвіра) та інші.

Враховуючи економічні фактори розвитку інформаційних джерел (малопотужність видавничих можливостей сучасних етнічних громад), я залучала новітні засоби інформації, такі як інтернет-сайти релігійних громад, що сприяло модернізації джерелознавчого пошуку. Описи процесу становлення та діяльності окремих громад дозволили знайти параметри для зіставлення певних явищ і тенденцій у європейському етнорелігійному ренесансі.

Значна частина вивчених мною джерел носила упереджено критичний, часто конфесійно заангажований характер, де язичництво розглядається як пережиткове явище. Так зазначу, що відвертий негативно-оціночний характер носять і документальні свідчення про різні вияви язичницької віри, авторами яких є християнські проповідники. Я намагалась враховувати як досягнення, так і недоліки попередників, і переосмислювати їх з точки зору доцільності та наукової вартості. Не зважаючи на тенденційність окремих джерел, я використовувала лише фактичні свідчення, а не їх критику.

Всі зібрані матеріали склали базу даних, серед яких: історичні відомості про етнічні релігії, наукові археологічні та фольклорно-етнографічні джерела, періодичні видання сучасних етнорелігійних громад, епістолярні та архівні пам’ятки, які дозволяють увести в загальний виклад цієї праці яскраві подробиці відродження етнічних релігій з конкретних країн і регіонів Європи та України і підготувати грунт для ширших узагальнень. Відомості фрагментарного характеру, зібрані мною, потребували упорядкування, осмислення з метою побудови цілісної картини сучасного стану етнорелігійних рухів у Європі в цілому, та в Україні зокрема.

Новизна дослідження – у якісно новому позитивному погляді на етнічну релігію (язичництво) як потужний етноінтегративний інститут народу, здатний викликати стимул до самозбереження етносу, і перспективи його відродження в сучасному світі. Введення до наукового обігу значного сучасного фактологічного матеріалу з проблем відродження етнічних релігій в європейських країнах здійснюється вперше. У роботі доведено, що етнічні релігії, на противагу світовим універсальним релігійним системам, залишаються глибинним і неодмінним джерелом національної самобутності і духовної культури. Вони зберігаються і проявляються як домінуючий елемент у побутовій релігійності людей, на рівні обрядової звичаєвості, в релігійній свідомості як спосіб розпізнання “своїх” і відторгнення “чужих”, тобто є ознакою самоідентифікації з власним етносом – у цьому проявляються найважливіші феноменальні якості етнічних релігій.

Посилання на наукову літературу подаються в тексті в квадратних дужках: перше число означає порядковий номер у списку літератури, друге число після крапки позначає сторінку; за наявності кількох томів – друге число після крапки (римськими цифрами) позначає номер тому, а третє після крапки – номер сторінки. Посилання на всю працю позначаються лише одним числом (порядковим номером у списку), що подається в квадратних дужках. Періодичні видання позначаються порядковим номером у списку, роком видання і номером випуску. Посилання на кілька джерел відокремлюються крапкою з комою. Посилання на святе письмо різних релігій подається за прийнятою традицією, наприклад: для Біблії – скорочена назва книги, номер пісні, номер вірша; для Рігведи – римською цифрою номер мандали, арабською номер гімну; для Велесової Книги – номер дошки з буквою або без неї.

 


РОЗДІЛ І.

 

ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК НАУКОВЕ ПОНЯТТЯ

І ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

 

І. 1. Поняття “етнос” та ”етнічна релігія”

 

Здавалось би людство дійшло тієї стадії розвитку, коли рівень універсалізації мав би знівелювати всі етнічні, культурні, звичаєві відмінності між народами. Однак, на тлі все прогресуючої глобалізації, як це не парадоксально на перший погляд, стають все очевиднішими відмінності між народами: причому не тільки мовні, історичні, антропологічні, психологічні, але насамперед – світоглядно-звичаєві, що мають свій конкретний вияв саме в релігії.

Вчені з різних країн все частіше відзначають, що “люди, які належать до різних цивілізацій, отримують цілком відмінні уявлення про взаємовідносини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина і держави, батьків і дітей, чоловіка і жінки, про свободу і владу, про рівноправ’я і нерівність. Особливо важливими стають релігійні відмінності, оскільки в світі спостерігається новий вибух релігійних почуттів” [73. 5].

Приступаючи до цієї важливої теми, необхідно, насамперед, з’ясувати, що таке етнічна релігія, тобто сформулювати її визначення, встановивши її суттєво визначальні риси, притаманні тільки етнічній релігії, і те, що відрізняє її від інших (світових, інтернаціональних, глобальних, “аврамічних”) релігій і явищ. Визначення етнічної релігії не можливе поза визначенням понять етносу та етнічного.

Як зазначає націолог Г. Касьянов, нині більшість понять, пов’язаних з нацією та етносом мають “хамелеоноподібний” характер [211. 10]. Очевидно, що використання цих термінів носить ідеологічний характер з пріоритетом глобалістичного забарвлення, що використовується для досягнення політичної мети. Оскільки визначення етнічної релігії тісно пов’язане з визначенням самого поняття етносу, нам не обминути основних сучасних теорій щодо цього поняття.

Зарубіжна націологія виробила власні погляди на різні категорії й поняття стосовно етносів і міжетнічного спілкування. На американському континенті під словом етнос розуміють лише національну меншину. Так, наприклад, “Гарвардська енциклопедія американських етнічних груп” тлумачить грецьке слово етнос як нація, або раса, що завжди використовується для позначення сторонніх осіб чи груп [291. 47]. Як бачимо, тут слово “сторонні” означає фізичний масив людей іншого не місцевого етнічного статусу, тобто етнічна меншина, що мешкає в чужому етносередовищі. У “Вебстерівському світовому словнику” знаходимо ще більш відверте тлумачення: “нехристиянська, неюдейська нація чи група; язичники” [589. 499]. Тенденційність у підході до одного з основних термінів сучасної націології очевидна. Не викликає сумніву і її релігійно-ідеологічне забарвлення.

В іноземних визначеннях нації помітне намагання позбавити цей термін його моноетнічного змісту: на Заході цим словом позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етносів вона складається. Причини цього, швидше за все, криються в тому ж прагненні до якнайшвидшої нівеляції етнічних особливостей, як було зазначено вище.

Серед західних вчених не вщухають гострі дискусії і щодо етнічного ренесансу. Як видно з практики використання цього терміну в західній етнології, слово етнічне вживається в новому значенні, відмінному від його витокової семантики. Академік І. Білодід у своїй праці “Мова як ідеологічна боротьба” довів, що способи ідеологічного використання термінології відомі людству здавна (наприклад, латинська калька “поганство” щодо етнічної релігії, або “революція” щодо змін у косметиці чи кухні та ін.). Подібні слова мають на меті компрометацію того чи іншого явища або формування негативної громадської думки про нього, яку можна цілеспрямовувати в потрібному для замовника напрямку [41]. Цілком погоджуюсь з класиком української лінгвістики, щодо використання мови в ідеологічній боротьбі. Тому надання класичним термінам ідеологічно вигідного глобалістам значення я розглядатиму як один з прихованих методів глобальної інформаційної війни.

Окрім того, в європейській науковій традиції “феномен соціального буття не пов’язаний безпосередньо з етносом як специфічним соціальним суб’єктом” [477. 9]. Ігнорується факт, що етнонаціональні культурно-ціннісні системи відіграють роль своєрідних безупинних генераторів життя і упорядників життєвого потоку. Західні дослідники переважно спираються на особливості, притаманні менталітету громадян їхніх країн. Так, вони віддають пріоритет правам окремого індивіда перед етнічною громадою. Суттєво відрізняються ментальні риси слов’янських народів, у яких етнічна спілка, громада, колектив має перевагу над окремим індивідом, підпорядковуючи його загальним інтересам [477. 36].

Західна наука, сама заплутавши уявлення про етнічне, тепер “скаржаться” на невизначеність терміну “етнічний” та похідних від нього понять. Інститут Держави і Права ім. В. М. Корецького НАН України докладно висвітлює мімікрію цього терміну в “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Так, відомий італійський соціолог і економіст В. Парето ще на початку XX ст. висловився з цього приводу: “Термін “етнічний” є одним з найбільш туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємось ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не вникаючи в його сутність. Ті, хто намагаються виправити таке становище, починають з вивчення етимології цього слова” [291. 47].

Американська дефініція етносу подана також У. Петерсоном в його статті “Концепція етнічності”, вміщеній у “Гарвардській енциклопедії американських етнічних груп”. Він зазначає, що термін “етнічний” походить від грецького слова “етнос”, котре означає “нація” або “раса” і завжди використовувався для визначення “сторонніх” осіб або груп [291. 47].

У новітній науковій і довідковій літературі є чимало спроб вихолощення сутності цього терміну. Згідно “Вебстерівського світового словника”, етнічне – це: “а) те, що стосується спільних фізичних та духовних рис, які мають члени групи, що є наслідком їх спільної спадковості та культурної традиції; б) те, що має або походить від расових, лінгвістичних чи культурних зв’язків зі специфічною групою (ірландською, італійською, німецькою або іншими етнічними групами)” [589. 499].

“Словник американської спадщини англійської мови” дає таке визначення: “етнічне – це 1) те, що стосується соціальної групи в середині культурної та соціальної системи, яка домагається або має спеціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис включно з релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; 2) в більш широкому розумінні особливість релігійної, расової, національної або культурної групи” [291. 47].

Деякі специфічно заангажовані автори піддають критиці класичні і язичницькі визначення етносу, оскільки вони суперечать їхнім власним глобалістським концепціям. Наприклад, на догоду спонсорам “Програми з глобальної безпеки” В. А. Шнірельман засуджує сучасних язичницьких авторів, “більшість яких за старою радянською традицією ототожнюють етнічну групу з нацією. Тим самим, язичництво для них тотожне націоналізму або, точніше, етнонаціоналізму” [323. 10].

Як бачимо з наведених прикладів, ідеологічні маніпуляції з терміном “етнос” дійсно призвели до посилення плутанини щодо використання похідних від нього термінів “етнічне”, “етнічність”, “етнічна група”, “етнічна ідентичність”, “етнічна культура”, “етнічна релігія”, і навіть недоладно новоствореного “етнонаціоналізму”.

У вітчизняному етнодержавознавстві поняття етнос має два основних значення: 1) донаціональна етнічна спільнота; 2) будь-яка етнічна спільнота, включаючи й націю [291. 124].

Вважаю за потрібне ствердити, що в цій праці, як і в інших своїх книгах, я свідомо відмовляюсь від американських тенденцій в обґрунтуванні понять етносу, нації та національної релігії, і розглядатиму етнос і націю згідно української інтелектуальної традиції – як синоніми, що різняться масштабом (рід і вид), тобто є категоріями різного таксономічного рівня. Така систематика дає змогу визначити, виокремити і теоретично обґрунтувати видові класифікаційні одиниці (таксони) рід, плем’я, народ, нація як субпідрядні до ширшого поняття етнос, яке в цій системі є загальним родовим для всіх названих вище видових спільнот.

Етнос – природне явище. Він формується тисячоліттями і має глибоке коріння кровної й мовної спорідненості та спільності історичної пам’яті, а також зв’язку з конкретною землею – рідним краєм.

В українській націології також чітко окреслено і поняття нації. Нація – це історична етносоціальна спільність людей зі сформованою самосвідомістю своєї ідентичності, об’єднана однією унормованою етнічною культурою і національним ідеалом [291. 567–568]. Нація може утворитися за кілька століть за наявності власного державного устрою.

Саме етносоціальність як визначальна риса нації відрізняє класичний європейський підхід від новітнього американського розуміння проблеми національного, нав’язуваного всім науковим і державним інституціям. Оскільки Україна щодо складу населення досі залишається достатньо гомогенною державою (близько 70% українців), що на мою думку, є позитивним явищем, вона матиме інший якісний рівень порівняно з етноконгломеративними державними утвореннями типу США. Цей факт і зумовлює своєрідну специфіку в підходах не тільки до самої термінології, але й наповнення її етнічно традиційною, а не новітньою семантикою.

Тож маємо сенс звернутися до етимології. Первісне традиційне значення слова етнос походить від грецького eJnoz (etnos) – громада, плем’я, народ; прикметник eJnikoz(etnikos), що означає плем’янний, народний, язичницький, походить також і від грецького eJoz (etos) – звичай, що в свою чергу пов’язане з релігійними обрядами (цей зв’язок поясню далі).

Отже, за Етимологічним словником української мови, можемо узагальнити, що слово етнос – первісно означало “групу своїх людей”, пов’язаних спільністю походження і звичаєвості [165. ІІ. 173]. Оскільки ознаки цієї спільності зберігаються й на стадії нації, то маємо підстави зараховувати до етносів як донаціональні, так і національні спільноти.

Етнос – явище природне, тому актуальною сьогодні є й проблема взаємовідносин етносу й природи (космосу), якій досі не надавалося належного наукового обґрунтування. Біосфера Землі складається з біомаси всіх живих істот та продуктів їхньої життєдіяльності. Етноси, як біологічне, географічне та історико-культурне явище, складають етносферу Землі, яка в свою чергу є частиною її біосфери. Якщо “Всесвіт – це сукупність взаємодіючих енергетичних систем, які розвиваються за єдиними законами”, то й етносфера підлягає тим же космічним законам взаємообміну енергії. В. І. Вернадський стверджував, що сила етносу – в енергії живої речовини біосфери [91. 108].

Л. М. Гумільов доводить, що в основі етнічного поділу лежить різниця поведінки осіб, які складають етноси. Кожна особистість створює навколо себе енергетичне поле, яке спрямовує її емоції, психологію й поведінку до певної вібрації біострумів [139. 31]. При взаємодії осіб зі спорідненими біострумами, що можливе в колективі близько споріднених людей, встановлюється єдиний ритм (частота коливань) усієї громади, створюється сильне енергетичне поле даного колективу.

Кожен етнос становить собою систему генетичних зв’язків, а отже – має більший чи менший ступінь певних етнічних енергій. Чим сильніша енергія етносу, тим краще живе й процвітає кожен його представник і народ в цілому. Чим слабша його енергетика, тим менш дієздатним стає народ, втрачаючи свою самобутність через поглинення його етнічної енергії іншими етносами.

Але природа, це не тільки енергія, це в першу чергу сама земля (етнічна територія), її надра, ріки, ліси, поля, а також астрономічні параметри відносно зодіакального кола. Зберегти природу рідного краю може тільки місцеве населення (автохтони) за наявності хоча б елементарної екологічної культури й патріотичних почуттів. Чужинці, колонізатори, окупанти, як правило, знищують природні багатства колонізованих ними народів. Непоправної шкоди завдають природі війни, стихійні лиха та ін., часто спричинені іноетнічними елементами (окупантами, орендарями, чужинцями) в тому чи іншому краї.

У зв’язку з цим нині й виникла нова галузь загальної екології – етнічна екологія, яка вивчає відносини суспільств, націй і природи. Ця галузь користується для досліджень матеріалами етнографії, демографії, антропології, фізичної географії та ін. Зокрема відзначається той факт, що нині в світі поступово затухає еволюція людського організму (процеси природного відбору за фізичними властивостями), бо медицина дає змогу виживати кволим, далеко не кращим представникам людства. Еволюція людини спрямовується більшою мірою в сферу інтелекту, психіки, свідомості, часто за рахунок фізичних параметрів. Однак, етнічна екологія ще мало уваги приділяє вивченню феномену етнічної релігії та її ролі в збереженні природи країни.

В українській націології прийнято вважати, що “Етнос – сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми – не ми”, “свої – чужі”, “ми такі, а решта – інші” [291. 69].

Усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація етносу є відображенням компліментарності (термін Л. Гумільова) як підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності людей. Таким чином, визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Крім того, безперечно, існують інші важливі ознаки: мова, релігія, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва ті інші.

Самоідентифікація з певним етносом відображає, насамперед, системний зв’язок між людьми, пов’язаними спільним укладом життя, звичаєвістю, світоглядом (що вже носить характер релігійного освоєння простору). Це ототожнення відображає у свідомості людей об’єктивно існуючу цілісність етносу як системи.

Етнічна належність людини чи колективу є відображенням певної фізичної або біологічної реальності, а водночас виступає не лише ознакою природи людини, але й продуктом її свідомості.

Феномен етносу, на думку Л. Гумільова, належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ. Однак, цей дослідник відкидає роль етнічної традиції в збереженні етнічного колективу, віддаючи перевагу звичайній інерції: доти, поки інерція не вичерпається, люди, що належать до даного етносу, відноситимуть себе до нього. І при цьому не має значення, чи говорять вони мовою предків, чи дотримуються їхніх обрядів, чи шанують свої древні пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їхньою прабатьківщиною. Така позиція відомого етнолога є відображенням глобалістичних тенденцій і концептуально тяжіє до універсалістських доктрин представників так званого “нового світового порядку”.

Сучасне розпорошення (фрагментація) етнічного колективу через різноманіття релігійних конфесій (часто чужорідних і не властивих даному етнічному простору) є головною причиною порушення етнічних зв’язків шляхом руйнування компліментарності. Релігійний плюралізм, так само як “мода” на багатопартійну систему суспільства, всіляко заохочувані Заходом і підтримувані державою, нині, на мою думку, виступає руйнівним фактором етно- і екосистеми, шкодить консолідації української нації, гальмує державотворчі процеси.

Особа не може бути байдужою до відмінностей між людьми, їх расовими типами, національністю, мовою, статтю, зрештою їхніми уподобаннями, політичними чи релігійними орієнтаціями. Це цілком природно. Всі ці особливості можуть як об’єднувати, так і роз’єднувати людські спільноти. Отже, розщеплення суспільства на безліч різноманітних груп, політичних напрямків та різнорідних релігій завжди криє в собі небезпеку – своєрідну вибухівку, яка до певного часу приспана, однак може спрацювати в екстремальних ситуаціях. Ніякі закони не в силі стримати цю природну енергію, що прагнутиме виходу. У свою чергу, такий плюралізм – явище не природне, а набуте в силу спрямовуючої дії політичних заходів, законів, пропаганди, виховання, або просто “моди”, поширюване через ЗМІ зацікавленими латентними структурами.

Внутрішні бродіння в етнічній спільноті спричинюють негативні для народу наслідки – розпад, розпорошення, викликані порушенням традиційних звичаїв, відходу від рідного способу мислення і життя. Натомість, група, яка дотримується етнічного звичаю, сама виступає гарантом збереження своєї етнічної цілісності.

Слід визнати, що поза етносом не існує жодної людини. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не володіти нею зовсім), не мати властивих для даного етносу релігійних уявлень, але без поведінки у колективі вона жити не може. А оскільки саме характер поведінки (як ментальний прояв внутрішньої сутності особи) визначається етнічною належністю, то всі люди, як правило, є причетними до етносфери.

Генетика переконливо доводить, що поведінка людини на 80% обумовлена її генотипом, і лише на 20% – фенотипом, тобто вплив середовища дається взнаки у чотири рази рідше, ніж природа його спадковості [2. 9].

Соціальні й етнічні процеси мають відмінну природу. Якщо суспільний розвиток має безперервний, лінійний, глобальний характер, то етнічний – дискретний, хвилеподібний і локальний. Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси. Це переконливо засвідчує й історія етнічного розвитку в Україні і посилення інтересу до власне українського після розвалу Радянського Союзу. Зв’язки, що об’єднують людей в етнос, поширюються не лише в просторі, а й у часі. Відомий етнолог Ю. Бромлей вважає: “Позбавте етнос внутрішніх культурних зв’язків, і він неминуче асимілюється” [66].

Міжпоколінна передача знань і звичаїв відіграє роль природного каталізатора етнічної спільноти, з яким не можуть конкурувати ніякі глобальні “вселюдські цінності” чи штучні громадянські закони. Таким чином, без збереження етнічної традиції не можливо зберегти самоідентичність.

Сергій Шелухін вважав: “Єдина нація не має двох душ, а значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології – то вони вже два народи, дві нації” [534].

Про єдиний ритм етнічного колективу маємо нині ряд досліджень етнологів і психологів, зокрема таке цінне спостереження: “Етнос – це пасіонарне поле одного ритму, бо в іншого етносу свій ритм. Саме ці ритми люди вловлюють відчуттям “свого” і “чужого”. Ритм не є природжений, він – властивість не особи, а етнічного колективу. Немовля має успадкований від предків генотип і фенотип, але етнічного ритму в нього нема. Поступово дитя входить до життя, і його біологічне поле починає коливатися в унісон з полями оточуючих” [291. 70].

Природжене відчуття “свого” і “чужого” є найсильнішим етнозберігаючим чинником для кожного етніка. Ця риса передається немовляті шляхом своєрідної “сигнальної спадковості”, тобто органічне засвоєння звичаю власного роду, а пізніше – етносу. Саме етнічною традицією регулюються і побутово-релігійні відносини всередині родинного та етнічного колективу. Наявність етнічної традиції в певному соціумі є тим “щось”, притаманним саме цій певній національній спільноті. Це “щось” з окремих елементів культури створює саме цю, а не іншу націю з її особливим світосприйняттям, менталітетом, характером, способом життя. Етнічна традиція відіграє роль специфічного, особливого, неповторного, одвічного, притаманного саме певній, а не якійсь іншій нації.

Феноменальна особливість традиції полягає в тому, що вона консервує і відтворює власну духовність у різних формах людського буття і діяльності, продукує не стільки предметно-матеріальні зразки культури, скільки духовно-культурні здобутки особи-етніка. “Етнічна свідомість зберігає пам’ять про древні види занять, огорнутих сакральним ореолом, оспіваних поетичним міфо-фольклорним словом” [477. 23].

Переважна більшість народів до прийняття ними світових релігій мала свої власні етнічні системи вірувань, які прийнято називати терміном “язичництво”. Оскільки дехто не погоджується з правомірністю вживання цього слова, його слід визначити перед тим, як застосовувати. У Біблії (Старий заповіт) воно вживається на позначення усіх неєвреїв, що поклоняються іншим Богам, крім Ягве. Те, що юдеї, а разом з ними і християни, надали цьому слову негативного значення, в даному випадку нас не повинно бентежити, оскільки по суті воно правильне – так дійсно називають тих, хто поклоняється своїм власним Богам, а не юдейському Ягве, і не Христосу.

Вірогідно, в час свого функціонування у природному середовищі всі природні релігії носили й етнічні назви. Маємо деякі аналоги в інших релігіях. Так, грецьке язичництво з давніх часів прийнято називати “еллінством, еллінізмом”, що походить від старої назви греків “елліни”.

Отже, в основі назви релігії – етнонім (назва народу). Можна також з великою вірогідністю стверджувати, що язичництво в Україні також мало назву, похідну від назви народу і країни “Русь”. На Гуцульщині донині побутує приказка: “Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі” [121. І. 270]. Те, що йдеться саме про язичницьку віру, не викликає сумніву (хоча самі інформатори цього можуть не усвідомлювати). Колядки і писанки є реаліями давньої язичницької релігії предків українців, з якими впродовж кількох століть боролася християнська церква, називала їх “поганськими”, але все ж, не змігши знищити цю звичаєвість, змушена була взяти її до свого арсеналу.

Визначення язичництва за етимологічним принципом: “віра племені людей, пов’язаних спільним походженням, мовою і звичаєм”. Саме язичництво (як минуле, так і сучасне) повинно вважатися етнонаціональною релігією для кожного з народів, не залежно від того, яку релігію цей народ або його окремі представники сповідують нині.

Таким чином, враховуючи цю аргументацію, слід віддати перевагу науковому терміну “язичництво” перед іншими типу “поганство” чи “примітивні вірування”, а також паралельно з ним доцільно вживати “етнічна релігія”.

Термін “етнічні релігії” одним з перших використав С. Токарєв, позначаючи ним релігії, які виникли й сформувалися у межах певних держав та етнічних спільнот і не вийшли за ці межі [449. 21]. Серед українських релігієзнавців я активізувала вживання цього терміну в своїй книзі “Українське язичництво”, виданій у 1994 р. [275. 4].

Оскільки українське язичництво, будучи натуралістичною (природною) релігією, виробило цілий ряд раціональних звичаєвих норм співіснування людини з природою, воно має велике значення й для сучасної екологічної науки, бо формує не відчужене ставлення до навколишнього, а одухотворене розумінням нерозривної єдності людини з божественним природним началом, їхній взаємозв’язок і гармонію. Саме ці ідеї останнім часом спонукають людей шукати духовні ідеали у вірі своїх предків. Сучасними адептами язичництва етнорелігія сприймається як чинник біологічного і соціально-культурного безсмертя етносу.

Можемо узагальнити, що етнічна релігія – це природна автохтонна (рідна) релігія конкретного етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Етнічні релігії як природну даність має кожен етнос. Термін рідна віра щодо власних язичницьких систем нині застосовують усі слов’янські народи. В даному контексті слово рідна тотожне поняттю власна, автохтонна на відміну від чужих, прийшлих, іноземних релігій, незважаючи на час їх поширення та існування в середовищі конкретного етносу чи їх адаптацію до автохтонних традицій. По великому рахунку, слово рідна за своєю семантикою виявляється тотожним поняттю етнічна, тобто властива тому чи іншому етносу (роду) від народження.

Рідна (етнічна) релігія може існувати в різних формах:

1) як законсервована в наукових працях, епосі чи інших фольклорних текстах (фактично мертва, вже не функціонуюча) релігія;

2) як жива і творча релігія з власним віровченням, обрядами і священнослужителями та її сповідниками;

3) як синкретична з чужою (панівною, глобальною) релігією, де виступає переважно у формі обрядових дій, яким надано іншої, відмінної від витокової, духовно-ідеологічної семантики.

Якщо етнос – це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну географічну територію (рідну землю), спільну мову (рідну мову), то етнічна релігія – це спільні родові легенди про походження свого народу, спільна світоглядна, міфологічна та історична пам’ять, звичаї та обряди (рідна віра).

Отже, етнічна релігія – це автохтонна система світогляду, культів та обрядовості певного етносу, яка існувала або й нині існує, незалежно від того, яку світову релігію прийняв даний народ як офіційну.

Як не існує жодного етносу без власної мови, так не існує жодного етносу без власної релігії. Народів, які користуються власною релігією, в кінці космо-історичного циклу (Калі-юги) стає все менше. Однак, здатність періодичного повернення до природних етнорелігійних систем носить феноменальний характер.

Грецьке слово etnikos, що має значення “родовий, народний, язичницький”, вказує не тільки на кровну спорідненість, але й на релігійну. Особливістю етнічних релігій є те, що вони виникають природним шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. Саме географічний фактор на ранніх етапах формування родової етнічної спільноти є визначальним, бо він зумовлює специфічні, притаманні певній місцевості погляди на світ, на стосунки людей, життя, господарство і побут, які з часом узвичаюються і набувають міфологічних, а згодом і релігійних форм. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного розвитку народів, задовольняють їхні власні духовно-культурні потреби і є засобом самозбереження самобутніх етнічних спільнот.

Вивчення еволюції релігій у їх постійному розвитку вірувань, звичаїв, культів, філософських ідей завжди має спиратися на етнотериторіальний принцип – без цього не можливо зрозуміти причин появи тих чи інших релігійних явищ. Так суперетнічна спільнота індоєвропейських народів (біла раса, або так звані арії) мала свої витокові спільні уявлення про духовний світ, які ґрунтувалися на глибоко вкорінених ментальних особливостях світосприйняття, які дуже відрізнялися від релігійних уявлень і традицій східних народів (жовтої раси).

У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.

Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (у реформованій формі конфуціанства), Індії (різні форми індуїзму та ведизму), Ізраїлі (юдаїзм) та в інших країнах, хоча деякі з них уже до певної міри реформовані. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій, які будуть розглянуті в ІІІ розділі.

 

І. 2. Поняття “духовно-культурний феномен”

та “етнорелігійний ренесанс”

 

Релігія – феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з ідеальним світом (Абсолютом, Вищим Розумом, Богом-Богами) через обряди.

За статистикою, нині серед 6 млрд. населення нашої планети 2 млрд. – є сповідниками різних напрямків християнства, 1, 3 млрд. – мусульман, 900 млн. – індуїсти, 350 млн. – буддисти, 102 млн. – сповідники неорелігійних течій та 900 млн. – позарелігійні люди. Однак, багато релігій, не зважаючи на видимі зовнішні успіхи, перебувають у глибокому кризовому стані: “На рубежі століть вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень, взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети. Зокрема, християнство і мусульманство опинились в епіцентрі таких протистоянь, які вони не в змозі подолати” [379]. На прикладах християнства й ісламу можна передбачити і долю “єдиної всеземної” релігії, ідею якої вже час від часу висувають прихильники глобалізації.

Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна “вибухівка”, яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав’язувати свої глобальні релігії всьому світові.

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв, про що вже йшлося вище: індуси – індуїзм, елліни – еллінізм, юдеї – юдаїзм і т. д. На ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються.

Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має позитивні якості:

а) єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

б) релігія виконує свою націо- і культуротворчу функцію;

в) відбувається природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

г) забезпечення цілісності та національної самобутності;

д) вироблення відпорності глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов’янським віра. Однак, ці поняття нетотожні. Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі – близько ХVI ст., а в Україні – близько ХVІІІ ст.).

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio – честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus – совісний, благочестивий (за Цицероном, від religere – совість). Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав дещо точніше пояснення: “Релігія – від лат. religo – єднаю, – власне моральний зв’язок людини з Богом, Богошанування” [161. 547].

Однак, ці значення, такі популярні в численних словниках, виявляються неточними для з’ясування глибинної сутності цього поняття. Тому, щоб виявити його особливі грані та зрозуміти його глибинне давнє значення, є потреба звернутися до етимології безпосередньо в латинській мові. Слово релігія складається з префікса ре- (лат. re-), який уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повторне повернення душі в тіло, тобто дослівно – “оживлення”). Корінь ліго- (лат. ligo) позначає спілку, об’єднання, товариство, зв’язок. Тобто слово релігія дослівно означає: “періодичне відновлення втраченого зв’язку” з Богом – космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія є значно ширшим, ніж його переклад нашим словом “віра”.

Російський філософ А. Ф. Лосєв дав пояснення антиномії “віри” і “знання”: “Віра, як того вимагає діалектика, не може здійснюватися без знання…, а знання не може здійснитися без віри…”. Синтезом віри і знання він вважав “відання, що рівноправно вміщує в себе і віру, і знання” [280. 584–585]. Саме так розуміють це поняття і сучасні язичники-рідновіри. Оскільки слово “віра” застосовувалось ось уже понад тисячоліття в значенні “релігія”, то воно за інерцією продовжує вживатися і нині, однак йому надають іншого значення. Ось як пояснює це наш сучасник волхв Велеслав: “Наявність віри в існування чогось свідчить, перш за все, про відсутність безпосереднього знання цього предмету. Віра в існування Бога є, насамперед, свідченням відсутності у “віруючого” безпосереднього досвіду Бого-переживання. Воістину, знаючий не вірить, віруючий не знає” [501. 93–97].

Віра розглядається як одна з початкових сходинок до богопізнання, вона здатна обумовити будь-який людський досвід, формуючи його згідно власних уподобань. Навіть вільний, необумовлений розум, не знаючи віри, не може обійтися без довіри. “Справжнє богопізнання для язичника в кінцевому результаті виявляється тотожним самопізнанню”, тобто пізнанню своєї істинної – божественної природи. Бог присутній в людині споконвічно, як і людина – в ньому [501. 93–97].

За уявленнями наших пращурів-слов’ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі – найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з’єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця” [540. 4. 7].

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкуванням людського життя. Укладачі “Релігієзнавчого словника” стверджують, що основою будь-якої релігії є уявлення про “надприродне” [378. 297]. Таке твердження, на мою думку, є неточним, оскільки не у всіх релігіях поняття Бога зводиться до “надприродного”. Причиною такого, з точки зору сучасних релігієзнавців “універсального” терміну, став поділ на різні типи релігій, як приміром, її “нетеїстичні” форми. Погодившись з існуванням таких форм релігій (що, на мій погляд, досі лишається в основному кабінетним винаходом), фахівці мусили виробити назву для того “щось”, що є предметом релігії. Дефініція “надприродного” досі залишається даниною нав’язаним термінологічним стереотипам глобального чи християнсько-теологічного характеру. Називаючи все своїми іменами, я буду говорити про релігію як “уявлення про Бога-Богів”, залишаючи тему так званих “нетеїстичних” релігійних форм для окремого дослідження.

Чи правомірно ставити питання про “щось”, що існує поза природою. Наша дефініція, однак, не тотожна ортодоксальному матеріалізму, оскільки вона не заперечує існування ідеального як протилежності (бінарної опозиції) матеріальному. Говорити про Бога можемо в значенні “ідеального”, а не того, що ніби-то існує поза природою речей. Оскільки нема нічого надприродного, Бог є початок і сенс кожної релігії. Поняття Бога будемо з’ясовувати через призму етнічних традицій, де він переважно постає як космічний закон (Права, Рита, Логос), тобто не стільки сама природа, як закони, форми і способи її існування.

Тоді Бог – є організуюча властивість, притаманна всім формам природи. Невидимий, він, водночас проявляється в кожному “творінні”, і кожне “творіння” існує в Богові. Говорити ж про “надприродне” нема ніякого сенсу, бо природа – об’єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності та єдності її форм. А ідеальні форми її існування містяться в самій природі як притаманні їй властивості, закони життя Всесвіту. Тобто невидимі самі по собі, вони є видимими в самих творіннях. Якби вони були надприродними, то природа не мала б цих властивостей.

Тоді в язичницькій концепції божественне водночас постає і духовним і матеріальним, бо воно стає включеним у широку сферу буття народу і особистості, а саме – духовне життя, сферу духу. Божественне, присутнє в нас самих, розкривається нам зсередини нашого сприйняття, як щось внутрішнє, притаманне нам витоково з самого початку. Таким чином, воно включається в реальність, існуючу в нас самих.

Ідеалістична філософія початку ХХ ст., на противагу марксистському матеріалізму, визнавала власне язичницьке розуміння “божественності людини”, те що споконвіку було притаманне слов’янському уявленню про божественне походження “Дажбожих онуків” чи сковородинському “Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не Бог тілом, і не тіло Богом” [522].

Так, С. Л. Франк писав: “Людину можна прямо визначити, як тварну істоту, яка має свідомий внутрішній зв’язок з Богом; але це знання є разом з тим ніби присутністю Бога в ній самій: людина усвідомлює Бога в собі самій; людина дивиться на себе ніби-то очима Бога і підпорядковує чи прагне підпорядкувати свою волю волі Бога, яка діє в ній. Це підпорядкування, це усвідомлення вищої ідеальної необхідності – на відміну від усякої емпіричної необхідності і від усякого довільного, чисто людського хотіння – і знаходить своє вираження в категорії необхідного, яке визначає людське життя…” [483. 151].

Етнічна релігія завжди є традиційною. Цей постулат маємо визнати як аксіому. Поділ на традиційні й нетрадиційні релігії мусить спиратися на чітко визначені категорії: він може застосовуватися лише відносно тієї чи іншої території та нації, але не має чітко окреслених часових меж, тобто не залежить від того, як довго народ сповідує дану релігію. Релігієзнавці не можуть визначити, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу? Приміром, на їх думку, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а кришнаїзм – є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі. Таке твердження позбавлене логіки, оскільки фактично обидві релігії є чужими. До того ж, інтернаціональні релігії не можуть бути визнані традиційними, оскільки поняття традиції тісно переплетене з поняттям етносу – носія традиції, і землі, на якій народжується певна геокультура; а світові релігії постають, поширюються і діють саме як антитрадиційні.

Здійснені мною опитування 247 рідновірів щодо їхнього розуміння традиційності дали такий результат: 239 висловилися за те, що світові релігії не можуть вважатися традиційними; 5 – допускають, що за 1000 років християнство вже стало традиційним; 3 – не визначились. Отже, можемо вважати, що, на думку самих адептів Рідної Віри, чужа релігія не може вважатися традиційною, скільки б років вона не функціонувала на чужій території, хоча б з тієї причини, що вона знищує справді традиційну релігію, тобто по суті є її антиподом і антагоністом.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (неорелігія, силенкіянство) – не має аналогів в українській традиції, бо це штучна (створена автором – “пророком”) неорелігія. Однак, далеко не всі дослідники пов’язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але й логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі серед науковців залишається не цілком вирішеною. Вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: “В Україні – велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною “вірою батьків”, національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східнослов’янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу” [218. 175]. Тоді, хто ж нам заважає визначити релігійну традиційність саме “строго”?

Відродження етнорелігії відбувається в контексті загального національного відродження. За визначенням ““Малої енциклопедії етнодержавознавства”, етнічний ренесанс у духовно культурній сфері означає: відродження етнічної самобутності народу; реанімацію приспаних досі морально-етичних засад, обґрунтування (вироблення) новими поколіннями нових критеріальних норм; ціннісно-культурологічне переосмислення фольклору, епосу й усього духовно-історичного надбання етносу; ренесанс літературно-художньої та науково-технічної творчості народу; оновлення мовно-культурних надбань; повернення до релігійно-етичних цінностей історичного минулого етносу [291. 486].

Таким чином, можемо зазначити, що й етнорелігійний ренесанс виявляється наслідком загальних процесів етнонаціонального відродження і його невід’ємною складовою частиною. І хоча Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, і вона є перспективою на майбутнє.

Етнічна релігійна традиція має виразні ознаки духовно-культурного феномена, явища, яке саме проявляє себе в різних сферах народного життя. Як духовно-культурний феномен, вона виступає одним з обов’язкових, системоутворюючих чинників, що включає всі традиційні види духовної та матеріальної культури, господарства, календаря, обрядів і звичаїв, художньої та виробничої творчості.

Феноменальність Рідної Віри полягає насамперед у тому, що вона має здатність відтворюватись у підсвідомості носіїв власної етнічної культури, що відбувається як своєрідне “пригадування” окремими представниками колективного досвіду своїх предків. Через окремі слова (переважно фольклорні), символи, узори вишивки, звичаї чи обряди людина, яка вже обізнана з релігійною трагедією 988 року і має уявлення про давніх слов’янських Богів, здатна самостійно відтворювати світоглядну картину етнічної релігії, ніби читаючи напівзруйновану матрицю. Для таких “прозрінь” необхідний психологічний поштовх.

Я неодноразово була свідком таких явищ під час спілкування з людьми різних соціальних і професійних груп. Глибоко переживаючи факт віровідступництва князя Володимира, а з ним і цілого народу, люди часто плачуть, зізнаються, що давно відчували чужість християнської богослужби, аморальність біблійного “святого письма” (особливо Старого заповіту). Водночас, з великим потрясінням пригадували, що їхні бабусі чи дідусі не раз казали “наш Бог – Сонце”, “Бог – не в церкві, а в серці”. Пам’ять літніх людей починала відновлювати різні суттєві деталі культу предків (від уявлень про Всесвіт до побутових поминань і морально-етичних язичницьких правил). Так були пригадані й заповіді, відсутні в християнському Декалозі: “Не бійся! Не проси! Не бреши!” (Південь України, Білоруське Полісся).

Нині для України характерне повернення етнокультурних надбань. До характеристики таких явищ застосовують термін етнічне відновлення – за своїм змістом він близький до поняття “етнічне відродження”, “етнічний ренесанс” тощо. Характерними рисами етнічного відновлення як суспільного явища, є, насамперед, процеси етнотворення, тобто характер, зміст, механізми творення етнічних цінностей, етнічного життя в усьому розмаїтті й багатстві форм цього складного суспільно-історичного процесу. Якщо “етнічне відродження” чи “етнічний ренесанс” швидше нагадують злет після кризи, занепаду тощо, то етнічне відновлення – це те, як функціонує етнічний організм, як він оновлюється, за рахунок чого існує. Отже, термін “етнічне відновлення” семантично ближчий до еволюційних, поступових, а не революційних, стресових змін [291. 47].

Я ввожу новий на сьогодні термін етнорелігійний ренесанс на позначення явищ повернення до етнічних релігійних традицій (автохтонного язичництва) у широкому розумінні, оскільки відродження етнорелігій нині не є чимось винятковим, але спостерігається у багатьох країнах Європи і світу. І хоча ці процеси перебувають ще лише в зародковому стані, вони мають тенденцію до розширення сфери, зростання кількості адептів, прихильників і симпатиків, поглиблення богознавчих (теологічних) засад, удосконалення культової практики, що вже отримує науково-філософське осмислення в усьому світі. Таким чином, етнорелігійний ренесанс можемо вважати закономірністю в загальноєвропейському етнокультурному процесі.

 

І. 3. Природність і штучність релігії

як сутнісна характеристика і класифікаційний критерій

 

Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40–50 тис. років тому) [343. 8]. Оскільки релігії формувалися природним шляхом, то вже на самих початках свого існування вони мали виразно етнічне (родове, плем’яне) і суто географічне походження (місцеві, автохтонні вірування).

Проблеми класифікації релігій тісно пов’язані з поняттями етнічного та понадетнічного (позаетнічного). Хоча саме такій класифікації в наукових працях приділяється чи не найменше уваги. Релігії іноді поділяють за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не враховує сутнісної різниці в богорозуміннях. Окрім того, досі типовим залишається неправомірний поділ на “вищі” (однобожні) і “нижчі” (багатобожні) релігії [160. 6, 11]. Така класифікація не тільки не може бути визнана науковою, вона свідчить про тенденційний підхід до вивчення одного з головних духовно-культурних феноменів. Судити про релігію давноминулого часу з точки зору сучасності, тим більше, користуючись стереотипними мірками лінійного “прогресу” людства, – невдячна справа, та й навряд чи можна певно пізнати її глибину.

Деякі з релігієзнавців виділяють цілий ряд різних передполітеїстичних (протополітеїстичних) форм релігії: анімізм [445], тотемізм [160], полідоксія [253. 329], прототеїзм [253. 329], “чуттєво-надчуттєві форми вірувань” [252]. Всі ці терміни мають більше, чи менше право на існування, але навряд чи можуть претендувати на те, щоб стати критеріями класифікації релігій, адже вони часто поєднуються в різних за походженням, змістом і формою релігіях, і не відображають тих суттєвих рис і ознак, які могли б стати основою класифікації. Характерно, що не всіма релігієзнавцями визнається наявність “нетеїстичних форм” релігії, наприклад, Е. Тайлор заперечує “безбожественні релігії” [445]. Я цілком поділяю цю думку.

Слабким аргументом Д. Фрезера, який заперечив теорію Е. Тайлора, є глобалістичне (стереотипно хибне) уявлення про “надприродність” Бога. Він спробував показати велику кількість вірувань і обрядів, ніби-то незалежних від релігійних уявлень про духовні сили. Так, магічні обряди давніх племен він пояснює переконанням людини, що вона сама своїми діями може впливати на природу, а теїстичні релігійні уявлення зводить лише до віри в посередника між людиною і природою, тобто “надприродні” сили [492].

Твердження про магію (як “нетеїстичну” форму) і релігію (як “теїстичну” форму) побудоване на піску, оскільки хибним є сам критерій поділу на “природні” і “надприродні” сили. Саме завдяки розумінню природи як цілого і себе як частини цього цілого (божественного) світу давало змогу людині, як за давніх часів, так і донині, шляхом магічних (вони ж водночас і релігійні) дій (обрядів, медитацій) здійснювати свій зв’язок з Богом-Богами. Такий зв’язок досягається завдяки духовному зусиллю (ототожненням себе із Всесвітом) і реальною спроможністю вирішити проблеми, які, тільки на перший погляд, лежать поза межами власне людських можливостей.

Тому дефініцію про “надприродність” Бога як головну ознаку теїстичних вірувань ми вважаємо нелогічною і безпідставною, як і сам поділ на “теїстичні” і “нетеїстичні” форми релігії.

Що ж стосується поняття “надприродності” Бога, то воно витоково притаманне лише трьом аврамічним релігіям – юдаїзму, християнству й ісламу. В інших релігіях, якщо і знаходимо окремі риси “надприродності” Бога, то вони виявляються запозиченими в ході негативних етнічних контактів з носіями цих релігій. В цьому можна погодитися з Ф. Ніцше: “християнство, до чого б не доторкнулося, все зіпсувало”.

Автори посібника “Географія релігій” пропонують свій суто географічний поділ релігій, який аж ніяк не відображає якісних особливостей релігій: світові, регіональні, локальні, місцеві [343. 27]. З них до етнічних наближені локальні та місцеві, а світові та регіональні мають переважно надетнічні риси.

Добре, що сьогодні українське релігієзнавство потроху намагається вирватися із заскорузлих, нав’язаних марксистською ідеологією, парадигм. Уже в першому в Україні виданні “Релігієзнавчого словника” А. М. Колодний розглядає релігію як “духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ... надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від світу. Відтак заперечується реальна наявність у світі як людей, так і всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного” (курсив –Г. Л.) [378. 279]. Далі зроблено висновок, що “вироблення релігієзнавчої мови – актуальна проблема сьогодення. Адже саме це дасть можливість вийти за межі звуженого підходу до витлумачення суті релігії лише як віри в надприродне” [378. 279].

Для своєї класифікації я буду користуватися термінами: політеїзм, генотеїзм і монотеїзм, які поясню під кутом зору традиційної релігії, уникаючи нав’язаних глобальних стереотипів. Окрім того, моя методологічна парадигма має інший напрямок, альтернативний схемі “лінійного прогресу” – це хвилеподібний або циклічний розвиток культурних явищ, в тому числі й релігії. При цьому період найвищого розквіту тієї чи іншої релігії розглядатиметься як основа (ядро, найбільша концентрація) явища. Чим далі від ядра (в часі та в просторі), тим менша притягальна сила ядра і тим більша сила відцентрової “хвилі”. Таким чином, усяке культурне явище, що досягло свого апогею, має тенденцію до поступового занепаду.

Саме ослаблення традиційних природних релігій дало змогу штучним релігійним новотворам запанувати в світі. Однак, штучні релігії мають деякі властивості, що й природні – їхнє існування також обмежене у часі і просторі. Нині, попри видимі зовнішні успіхи, християнство переживає глибоку світоглядно-теологічну і морально-етичну кризу. За законом циклічності, натомість повертаються добре забуті і заново відновлені старі релігії з політеїстичними пантеонами.

1. Політеїзм (від грецького polis – багато, Теоs – Бог, дослівно “храм усім Богам”) – релігійна система, яка не обов’язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.). Політеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

2. Генотеїзм (від грецького henos – рід, походження і Теоs – Бог) – різновид політеїзму; релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Генотеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

3. Монотеїзм (від гр. mоnоs – один, Теоs – Бог) – релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя “вищою”, однак з часом, нав’язана чужим народам, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч “святих”, які переважно виконують функції етнічних Богів. Таким чином, монотеїзм з точки зору його засновників, “погіршується”. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує. Монотеїзм є неприродним (штучно створеним) світоглядно-релігійним явищем.

Як писав знавець еллінізму Ф. Зелінський: “релігійна схоластика уже давно завела нібито основний поділ релігій на монотеїстичні і політеїстичні та визнала останні у порівнянні з першими, “недосконалими”, що знов-таки, дало їй право навіть іслам ставити вище релігії Періклів і Софоклів, тобто довести себе до абсурду. Зріднившись із цим забобоном, читач буде дуже здивований, побачивши..., що вони (елліни) прекрасно відчували, що в галузі божественності єдність і множинність зливаються, і це ставить їхню релігійну свідомість не нижче, а вище нашої схоластики... ” [179. 120].

Кваліфікація релігій як “вищих” і “нижчих”, “кращих” і “гірших” – завжди суб’єктивна: для аріїв перехід від політеїзму до монотеїзму є погіршенням (бо перемагає чужа традиція), для семітів – покращення (бо перемагає своя традиція), і навпаки – повернення до власного політеїзму для аріїв є позитивним культуротворчим явищем.

Отже, немає релігій вищих і нижчих взагалі, є релігії різні, маловивчені, до кінця не зрозумілі, або в силу певних (найчастіше расових, етнотериторіальних і світоглядно-ментальних) відмінностей, вони не можуть бути адекватно сприйняті окремими дослідниками. Це цілком закономірно.

Єдине – як щось розпливчате, некатегоричне, позбавлене всяких конкретних якостей, залишається мертвим доти, поки, ніби промінь світла крізь призму, не переломиться у множинності своїх барв, тільки тоді воно стає рухливим і діяльним. Таким чином, поняття єдиного – адекватне стану хаосу, набуває свого космічного втілення в упорядкованому множинному світі.

На мою думку, також немає підстав зміну політеїзму монотеїзмом пов’язувати лише зі зміною суспільних формацій “рабовласництво – політеїзм, феодалізм – монотеїзм”, як це пропонують О. Моця і В. Ричка [318. 54–55]. Така концепція залишається прерогативою послідовників “лінійної” схеми історичного “прогресу” і не враховує суттєвих якісних відмінностей між етнічними спільнотами, їхнім світоглядом і ментальністю. Це своєрідне “кліше”, яке не можна застосувати щодо сучасного відродження етнічних релігій, бо тоді слід дати відповідь: як впливає суспільна формація на сучасні спроби повернення народів до свого витокового політеїзму? За логікою згаданих авторів, вийде, що суспільство після фази “соціалізму” вступило в стадію “рабовласництва”? Тоді нелогічною виявляється і схема “лінійного прогресу” людства. Отже, процеси повернення народів до власних етнічних (звичайно ж, політеїстичних релігій) можемо пояснити лише при умові, що розглядатимемо їх за схемою “циклічності”, в контексті теорії “вічного Повернення”.

Крім того, не зайвим буде і розгляд наведеного цими авторами прикладу толерантності античної держави щодо релігій поневолених народів, цитую: “Навіть під час експансії античної держави принципи політеїзму загалом спрацьовували, не входили в суперечність з основними законами рабовласницької формації – захоплюючи нові території, переможці не знищували чужих богів, а вводили їх до сонму своїх”. Причина такої віротерпимості, як зазначають дослідники “загальна рівність усіх громадян, нехай часто-густо формальна й теоретична” [318. 54]. І це за рабовласницького ладу? Про яку “формальну рівність” йдеться? Античне суспільство, як пізніше і феодальне, були строго ієрархізованими становими спільнотами. Причини релігійної толерантності давніх еллінів мають скоріше етно-ментальну сутність – висока духовна культура, культ розуму, сили, краси, самодостатності. Все це не потребувало насильницького накинення своєї розвинутої культури буцімто “відсталим” народам. Це було очевидним.

Що ж сталося в суспільних відносинах доби переходу до феодалізму, коли відбулися “кардинальні зміни”, і коли за Біблією: “Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю”? [38. 2 М. Вих. ХХІІ. 19] – ставлять питання згадані автори і не знаходять на нього переконливої відповіді.

Але відповідь лежить на поверхні: інший менталітет творців Біблії, в основі якого – релігійна нетерпимість, зневага до чужих народів і намагання вивищитись над іншими. Тобто відмінність полягає насамперед в етнічному світосприйнятті і національному характері. Зауважимо принагідно, що вираз “підпадає закляттю” – це не просто “словесному прокляттю”, як може здатися на перший погляд. Треба враховувати, що український переклад Біблії здійснено відомим християнським діячем і професійним філологом митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком), який досить злагіднено переклав оригінал, хай це залишиться на його совісті. Насправді Огієнківське “закляття” (словесна клятьба) – в оригіналі “заклання”, тобто заколювання “вістрям меча”, як неодноразово пересвідчуємося з численних настанов “Старого Заповіту”. Наведемо те саме місце з Тори (заради точності, не перекладаючи з російської, бо український переклад Тори поки що невідомий): “Приносящий жертвы идолам да будет истреблён – только лишь Богу следует служить” [458. ІІ. 22. 19]. Гадаю, слово “истреблён” буде цілком зрозуміле сучасним читачам? Під “Богом”, звичайно розуміється біблійний, він же і юдейський Ягве (Єгова). Як зазначає один з авторів “Академічного релігієзнавства”: “Так, давньоєврейський бог Ягве (Єгова) постає спочатку як етнічне божество: “Я господь (в єврейському тексті Тори – ім`я Ягве), Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів переді мною” (Вих.20:2-3). Отже, інші боги теж існують, але вони – чужі” [7. 634] (курсив мій. – Г.Л.).

Етнічні релігії не мають потреби поширюватися на чужі території. Вони є етнозберігаючим чинником для свого власного народу. Експансія “інтернаціональних” релігій має на меті загарбницькі плани: поневолення народів шляхом накинення їм чужих релігійних доктрин, як правило, шляхом війни. Вся історія християнізації Європи (Хрестові походи, Інквізиція) – красномовне свідчення військово-релігійної глобальної експансії, досвід якої і відпрацьовані впродовж багатьох століть на тисячах жертв методи, що сіяли масову істерію, стали “по суті психологічним аналогом чуми” [28. 146]. Використовуються вони і нині в сучасній політиці. Для виправдання своєї експансії створювалися міфи про “виключність”, “вищість”, “богообраність” релігій і народів, їх “місій” і т. д. Все, що не відповідає християнській (витоково юдейській) доктрині, оголошується шкідливим і прирікається на знищення. Така відверта й очевидна програма глобального підкорення світу.

Для моєї роботи найдоцільнішою видалась класифікація релігій за етнічним принципом, до якої я вдавалася вже неодноразово [259. 93–97]. У такій системі маємо два типи релігій з усіма їхніми характеристиками і різновидами:

а) етнічні релігії – природні (створені природним шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар); локальні (місцеві); екологічні (з культом природи); життєрадісні; розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;

б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії – штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником); глобальні (мають міжнародний характер); космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим); відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, незалежний від астрономічних циклів природи); аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження); місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів);

в) до світових примикають неорелігійні напрямки – штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників); прагнуть стати міжнародними; місіонерські; найчастіше космополітичні; часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.

Е. Дюркгайм вважає, що “всі релігії можна порівнювати між собою, оскільки вони є різновидами одного явища, то неодмінно існують головні елементи, спільні для них” [160. 8]. Компаративне (порівняльне) релігієзнавство засвідчує, що між світовими та етнічними релігіями вочевидь більше відмінностей, ніж спільного. Мало того, між цими ідеологічно різними релігіями історично точиться запекла і непримирима боротьба. Таким чином, щоб виявити причини взаємного генетичного несприйняття і протиборства цих систем, яка актуальна і нині, доцільно розглядати природні і штучні релігії як пару генетичних (расово-етнічних), ідейних (ідеологічних) і світоглядних (теологічних) протилежностей (див. таблицю 1).


Таблиця 1.

Природні та штучні релігії як пара протилежностей

 

Штучні релігії:

монотеїзм (“ліві” рухи)

Природні релігії:

політеїзм (“праві” рухи)

 

Створюється штучно засновником (пророком) як світова інтернаціональна релігія:

Мойсей, Христос, Магомет

 

Виникає природним шляхом як етнічна, національна релігія, вироблена самим народом впродовж віків

 

Поширюється на чужі території із загарбницькою метою (збагачення за рахунок інших); створення світових імперій; знищення національних відмінностей

 

Поширюється на власних територіях, які належать народу споконвіку; не виходить за межі свого етносу; існує як спосіб самозбереження етносу

 

Поширюється місіонерами, іноземцями, часто через військо, насильницькими методами серед інших народів

 

Передається предками роду для молодших поколінь свого етносу як заповіт, морально-етичний закон

 

Один Бог – узурпатор влади на небі і на землі, “надприродний”, одиничний або винятковий, заперечує інших Богів, карає багатобожників і т. д.

 

Світ як багатопроявна Божественна сутність, розлита в різних стихіях космічного простору, що відображено в багатьох іменах Богів

 

Зневага і ненависть до сповідників інших релігій, особливо етнічних; релігійний фанатизм: руйнування чужих святинь, знищення священиків, святого письма, чужих святощів

 

Толерантне ставлення до релігій інших сусідніх народів та до їхніх релігійних святинь; віротерпимість, але й засудження зради (віровідступництва) від своїх Рідних Богів

 

Прагнення об’єднати всі церкви, створити єдину всеземну релігійну імперію з єдиним центром; нетерпимість до національних відмінностей, намагання уніфікувати всі обряди, правила і т. д.

 

Наявність багатьох регіональних святинь та громад, поклоніння різним Богам етнічного пантеону, залежно від традицій своєї місцевості, повага до регіональних обрядів та звичаїв, релігійних почуттів

 

Регламентація життя віруючих через сповідь, заповіді, пости, страх; проповідь пасивності у земному житті, очікування “царства небесного”; рабська покора перед Богом і перед владою, начальниками, завойовниками

 

Особиста та громадська свобода, активне повноцінне життя, впевненість у власних силах, людська гідність; уявлення про Богів як про Батьків, родичів, друзів, які допомагають; повага і священне ставлення до Рідних Богів

 

Пригнічення природних якостей і почуттів (умертвіння плоті); страх як наслідок залякування “карою Божою”, “страшним судом”; приниження людської гідності; скорботність ритуалів, церковна жалоба

 

Вивільнення вищих творчих і природних сил людини; моральність поведінки не через страх, а через усвідомлення свого зв’язку з Богами; людська гідність, життєрадісність обрядів, пісень, танців, звичаїв

 

Віра в бога-людину, сина Божого, історичну особу, якому приписується здатність впливати на життя людей; штучний календар за датами життя пророка чи “боголюдини”

 

Віра в Богів природи-космосу, яка виробляє екологічне мислення і поведінку; календар синхронний з ритмами природи, Всесвіту

 

В основі цих суперечностей, у першу чергу, лежить різне уявлення про Бога і Богів, сформоване на різному етнічному ґрунті. Володимир Шаян назвав однобожжя “спрощеною людською думкою, грубим перенесенням людської уяви (тут у значенні уявлення – Г. Л.) про одного обмеженого чоловіка, як от володаря або тирана на небесах (на) безмежно складний і многогранний Всесвіт... Суперечність у цілій історії людства між єдинобожжям і многобожжям тут раз назавжди вирішена і розв’язана на нижчому рівні пізнання” [521. 100].

Два тисячоліття людство витратило на пошуки штучних універсальних систем, нав’язаних йому невеличким семітським плем’ям, і сьогодні ми з великим сумом спостерігаємо самознищення Білої раси на Землі. Статистика свідчить, що нині у світі 132 млн. язичників. З них 30 млн. – в Азії і 100 млн. – в Африці. У той же час, серед білих європейців лише 0, 2 млн. язичників, які існують у середовищі 540 млн. войовничих християн, тобто людей, ментально неспроможних оцінити нав’язані їм штучні “цінності”, які вони фанатично захищають, навіть не розуміючи їхнього змісту. Чи не тому метиси і мулати перемагають чисельно навіть у європейських державах (пор., напр., Францію)?

Епоха занепаду природних релігій почалася від перших реформаторів Будди і Заратуштри в середині І тис. до н. ч. Нам ще невідомо, який космічний катаклізм спричинив зрушення людської свідомості або появу на Землі штучної раси. Арії, розуміючи загрозу релігійних збочень, ще чинили активний спротив цьому нашестю. Так сирійський цар Антиох IV Єпіфан (175–163 р. до н. ч.) переслідував штучний юдейський монотеїзм і відновив язичництво в Єрусалимі. Брагмани-арії в Індії жорстоко карали буддистів, які пропонували відхід від природного способу життя і мислення. Так само і Сасаніди-арії боролися проти юдеїв та християн. У Греції Тора (святе письмо юдейської віри) була перекладена в 250 р. до н. ч. – отже, грекам уже було відоме джерело юдейського нацизму.

Давні греки з великою зневагою ставились до юдеїв. Як відверто писав єврейський автор Йосиф Флавій: “тому чимало євреїв ставали греками”, “щоб вижити, вони еллінізувались”. Про це також повідомляє книга Маккавеїв, Повторення Закону та ін. Слід розуміти, що догмати і обряди чужої віри для євреїв не мають ніякого значення. Тому, здійснюючи обряд чужої віри, юдей ніколи не сприймає його серйозно, в душі залишаючись юдеєм. Зміна віри (“вихрещення” єврея) або позірний атеїзм заради досягнення матеріальних благ, кар’єри, чи порятунку власного життя для юдеїв – типове і досить відоме в історії явище (згадаймо Маркса, Лєніна, Лео Таксіля, Розанова чи Ярославського).

Природні релігії довго чинили опір насильницькій релігійній уніфікації. У слов’ян цей опір тривав найдовше з усіх білих народів. Інквізиція, розпочавшись у ХІІІ ст., була спричинена релігійною нетерпимістю християнських фанатиків до всього живого і прекрасного. В 1233 р. римський папа Інокентій ІІ доручив єврею Гузману владу над Домініканським орденом і дав наказ “розслідувати”, які язичницькі звичаї збереглися в насильно християнізованих народів, з метою їх викорінення. Цей орден і здійснював подібні “розслідування”: в усій підвладній папі Європі горіли вогнища з язичницькими дерев’яними письменами та віщими людьми. Апогей християнського беззаконня і шаленства інквізиції припав на XV – XVІІ ст.

У скельних храмах Карпат, святинях Медоборів та Поділля (Україна), куди перемістився центр Рідної Віри після християнізації Києва, язичницькі богослужіння, здійснювані як професійними жерцями, так і окремими язичниками, тривали ще в XVІІ ст. [393. 115]. А вже з середини XVІІІ ст. християнізм в Україні стає більш поміркованим – синкретизує ті язичницькі явища і звичаї, які не були знищені ним остаточно. В Російській імперії з’являються перші спроби відродження язичництва – у 1810 р. вийшла праця Р. Мархоцького “Возрождение веры предков”, у Центральній і Західній Європі відродились рухи друїдів тощо.

Отже, природні і штучні релігійні системи становлять собою пару антагоністичних генетично-світоглядних протилежностей, протиборство яких триває вже два з половиною тисячоліття з перемінним успіхом, що відображає циклічний процес вічного повернення етнокультурних явищ на новому етапі розвитку.

 

 

І. 4. Арійський політеїзм і семітський монотеїзм

як пара світоглядних протилежностей

 

Народів на світі багато, але всі вони належать до чотирьох людських рас (у перекладі з італійської razza – порода) – білої, жовтої, червоної та чорної. Сучасна расологія вже заперечила моногенічну теорію походження людства (нібито від одного спільного предка). Як твердять расологи-полігеністи, раси виникли в різних місцях Землі незалежно одна від одної – від різних предків [64; 4. 345–359; 495]. Нема нічого дивного в тому, що кожна з рас має не тільки різний колір шкіри та відмінні антропологічні риси, а й свої власні світоглядні, ментальні та психологічні особливості, які є основою для творення своєрідних етнічних релігій. Внаслідок штучного змішування самостійних рас, виникло безліч расових “гібридів” (метисів і мулатів). Деякі прихильники окультних доктрин нині навіть висловлюють припущення, що не всі раси належать до людей [410. 17].

Термін арійський нині вживають щодо білої раси загалом. До нащадків арійських народів відносять представників семи суперетнічних спільнот білого (європейського) расового типу: скандинавів, германців, кельтів, слов’ян, латинів (римлян), греків, іранців (докладніше назву арії поясню в розділі ІІІ.4).

Ще в ХІХ ст. побутувала гіпотеза про походження всіх аріїв з Азії. Однак, друга версія, що, на думку академіка М. К. Любавського “нині все більше отримує послідовників, витоковою батьківщиною так званих арійців була саме Середня Європа, так що слов’яни є в ній автохтонами” [286. 26].

Оскільки деякі автори і досі заперечують арійське походження слов’ян, наведу висновок відомого арієзнавця доктора історичних наук Н. Р. Гусєвої: “За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи, безумовно визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь “чистого” арійства німців”. Н. Р. Гусєва також вказує на спільність лексики слов’янських і арійських народів: “частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян” [141. 31].

До семітської групи належать: євреї (ханаанська, палестинська гілка), копти (нащадки давніх єгиптян), бербери (арабські етнічні групи), чадці (центральноафриканські негри), кушити (сомалі, агави, бедауйє), араби (сірійські, іракські, мальтійські), ефіопи (африканські негри) та ін. [471. ІІІ. 191]. Як бачимо, семіти не мають виразно окреслених расових контурів, включаючи як чорні, так і біло-метизовані (расово змішані) типи. Оскільки термін “семіти” позначає велику групу етносів, тому застосування його з префіксом “анти” я вважаю неправомірним, оскільки ні араби, ні кушити, ні копти нікому своїх релігійних поглядів не нав’язували і ніхто ніколи не мав нічого проти цих етнічних спільнот.

У контексті своєї праці я вживатиму термін семітський саме щодо палестинської гілки західносемітської (єврейської) етнічної релігії, яка зі свого колись багатого політеїстичного пантеону в середині І тис. до н.ч. виокремила Ягве як головного і “єдиного” Бога. Через юдаїзм, християнство та іслам, як відгалуження від аврамічного стовбура, євреї започаткували непримиренну і відверту боротьбу з многобожниками, нав’язавши свою монотеїстичну світоглядну парадигму багатьом народам світу.

Апріорі стан сучасного людства мав би виглядати так, що природні (витоково чисті) раси сповідують етнічні релігії своїх народів і творять свою власну культуру; неприродні раси (штучно змішані) віддають перевагу штучним релігіям, творячи таким чином антикультуру. За термінологією Яна Стахнюка, “вспакультура” – дослівно близьке до російського “культура вспять” або “антикультура”. Чи так воно насправді? І як відбулося перепрограмування білих етносів на невластиве їм світобачення та нав’язані штучні ментально-звичаєві архетипи? До штучних релігій я відношу ті, що мають авторів-засновників: буддизм, юдаїзм, християнство, іслам та інші похідні від них течії.

Відчуття своїх расових цінностей закладено в людині генетично. Практично не існує людини, яка не зрозуміла б, не відчула б душею своїх власних расово-відповідних матриць. Якщо хтось не розуміє ролі природної релігії, – значить він генетично належить до представників штучних цінностей, а в його жилах переважає кров штучної раси. Цю очевидну аксіому чомусь постійно ігнорують, або намагаються заперечити. Представники штучного “антисвіту” всіма можливими засобами намагаються поглинути природно здорові спільноти, нав’язуючи їм свої штучні цінності. Боротьба між цими двома протилежними світоглядами триває два з половиною тисячоліття. Щоб зрозуміти, як відбулося світоглядне перепрограмування людства, розглянемо в загальних рисах ті найголовніші зміни в релігії, що сталися протягом цього часу.

І. Іманентність і трансцендентність як бінарні опозиції. Загалом за два останні тисячоліття увесь релігієтворчий процес виглядає як постійна боротьба протилежних уявлень про Бога.

1. Уявлення про Бога, розлитого в природі, називають іманентністю (від лат. immanens – властивий, внутрішньо притаманний предметам і явищам; той, що випливає з їхньої природи). За арійським світоглядом, Боги – це природа і її закони; вони є у всьому живому: в рослинах, тваринах, людині; Бог – батько, а людина – його дитя. Таке уявлення про Бога ще називають пантеїзмом (дослівно – “всебожжя, всеобожнення”). Якщо Бог в людині, і людина в Богові, то кожен може пізнати його в собі, виявити свої найкращі божественні риси. Не даремно в усіх арійських народів існувало релігійне переконання про їхнє божественне народження. Українці-русичі вважають себе онуками Дажбожими, синами Сварога, дітьми Перуна та ін. [255]. Усі язичницькі арійські релігії мають культ обожнюваних Предків та своїх етнокультурних героїв. В аріїв нема різкої грані між людиною-героєм і Богом. Можемо припустити, що слов’янський культ Дажбога також походить від людини-героя: “Цар Сонце, Син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним” [248. 174]. Відносини язичника з Богами подібні до відносин людини з шанованими Предками.

В аріїв космогонія (уявлення про Сотворення Світу) зливається з теогонією (Сотворення Богів), що відображає філософську ідею самотворення і саморозвитку Всесвіту. Тобто, за словами А. Лосєва, іманентність “характеризується принциповою відчутністю всякого буття. Але це відчуття можливе тільки тому, що саме буття має таку структуру, яка співмірна з відчуваючим суб’єктом” [281. 25].

Для язичника є очевидною релігійна істина: “шкодити природі – значить шкодити самому собі”. Іманентність Богів у язичницькому пантеїзмі вигідно вирізняє екологічну концепцію етнічних релігій від “світових”.

2. Світоглядною протилежністю цьому арійському уявленню є дефініція, так званої, “надприродності” Бога, яка в науці отримала назву трансцендентність (від лат. transcendens – дослівно “той, що виходить за межі”. Така концепція Бога має західносемітське (палестинське) походження. Вона також притаманна християнству та ісламу, які походять з одного аврамістичного стовбура. Так юдейський Ягве перебуває поза Всесвітом, тобто існує поза межами “створеної ним” природи. Між євреєм і Ягве виникає дистанція, яку ніколи не можливо подолати, – звідси переконання, що Бога пізнати не можливо. Сотворення Світу семіти уявляють як особисту одноразову дію Бога, а світ як окремий від Бога продукт його творчості. Таким чином, Бог і Всесвіт – абсолютно різні сутності. Отже, євреї “відокремили” Бога від Всесвіту. Тому обожнювання природи у них відсутнє, як звичайно в кочівників, які ніколи не мали власної землі і не були прив’язані до неї ні серцем, ні господарством. Єврейський автор ХІХ ст. писав про це з гордістю: “семіти зуміли уберегти себе від пантеїзму,... в них також відсутнє обожнення героїв” [494. 449]. Отже, у семітів людина і Бог чітко розмежовані, відособлені, вони ніколи не зливаються, тому людина завжди залишається “рабом Божим”. Саме така концепція Бога була нав’язана всьому людству у вигляді “світових” інтернаціональних релігій. Цією концепцією і нині просякнуті всі сучасні філософські й релігієзнавчі праці. Бог недосяжний і непізнаваний, він лише карає людей за їхні провини, люди є “рабами” Бога і т.д.

Глибока світоглядна прірва розділяє арійське і єврейське поняття Бога-Богів. Дві тисячі років арійська людина буде балансувати над цією прірвою, роздвоюватися в марних духовних пошуках гармонії своєї душі, навіть відрікатися від “такого Бога” (згадаймо Шевченкове “...а до того – я не знаю Бога!”). Скільки загублених душ, втрачених цінностей, скільки змарновано людських життів, скільки умів, розбитих об “біблійну стіну” відчаю і зневіри!

Чи не в Біблії шукав шляхів до Бога видатний український філософ Григорій Сковорода? І не знайшовши в цій книзі нічого святого, він вкладав у неї свій власний арійський зміст, якого там ніколи не було! У своєму творі “Нарцис” Сковорода писав: “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній він у тілі нашім видимім, неречовинний в речовиннім, вічний у тліннім, один в кожнім із нас і цілий в кожнім. Бог у тілі, і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом” (переклад на сучасну українську мову В. Шаяна) [522].

Український філософ Володимир Шаян, аналізуючи духовні пошуки Г. Сковороди, зазначав: “Бог – це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог – це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом, – ось основна настанова арійського світовідчування” [522].

ІІ. Політеїзм і монотеїзм як антагоністичні світогляди.

1. Усі етнічні релігії політеїстичні.

Арійські політеїстичні релігії, як правило, мають філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої названий окремими іменами. Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще його епітети (як приміром, Всевишній, Всюдисущий та ін., які згодом можуть перетворюватися на власне теоніми, таким чином збільшуючи кількість назв Бога-Богів). В. Шаян не раз висловлював своє здивування цим класичним генотеїзмом наших Пращурів.

Він пояснює це явище так: “Сварог є єдиний, всеобіймаючий. Сварог є єдиний, многопроявний. Сварог є многоіменний. Всі інші Боги є многоназивні і тисячоіменні. Вони разом творять Єдину Єдність Всесвіту, Небес, Світу Духів Предків, і Невидимого Світу Прав’я. Ця могутня Всеєдність обнята однією всеобіймаючою стрункою концепцією Сварога, прикметною для Віри наших Прапредків... Закидати нашим Прапредкам “примітивний” політеїзм – це карикатура і глум над правдою про нашу й інші арійські віри, як Риґведа та Авеста” [521. 134–135].

2. До монотеїстичних належать, як зазначалося, усі надетнічні релігії (або, як прийнято нині їх називати, світові). Але природна сутність релігії дається взнаки навіть після багатьох століть штучного прищеплення монотеїзму. Так єврейська етнічна віра була початково багатобожною, про що я докладно написала у своїй монографії “Етнологія України: філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект” у розділі “Витоки етнічної єврейської релігії” [259. 232–236]. Однак, євреї вперше самі ж реформували свою етнорелігію, перетворивши її на етнічний монотеїзм. Іншим народам монотеїзм нав’язувався силоміць (християнство, іслам). Мета впровадження однобожжя для всіх народів відверто прозора: “для Бога нема ні юдея, ні елліна, ні скіфа” – декларація інтернаціональної рівності, але “наш Бог (тобто єврейський Ягве) – Бог єдиний” (один для всіх). Підмінити етнічних Богів “єдиним Богом” (ім’я Ягве – табу!) – ось прямий шлях до духовної експансії.

Світові релігії інтернаціональні, космополітичні, часто проповідують аскезу, причому не для власного вжитку, а для тих народів, яким вони нав’язують свій монотеїзм. Ось що пише згадуваний вище Д. Хвольсон: “Не подобаються семітам аскетизм і відлюдництво. До першого вони мало схильні, хоча воно іноді у них зустрічається; а до останнього відчували огиду. Загалом, накладати на себе обмеження, особливо відмовлятися від радощів сімейного життя – це не для семіта. Будеш їсти і будеш ситий, і станеш хвалити Бога – говориться в П’ятикнижжі, але поститися і хвалити Бога – не вимагається від єврея” [494. 464]. Однак, суворі пости були створені саме за зразком юдейських траурних звичаїв спеціально для християн (як знак скорботи за розіп`ятим Ісусом), причому кількість постових днів зростала поступово, почавшись від 40 годин (від “страсної” п`ятниці до “воскресіння”) до 40 днів [51].

До монотеїстичних належать також і неорелігійні напрямки – різновид надетнічних, штучних (створених на ґрунті існуючих світових, або етнічних, але вже з новим ідеологічним наповненням, мають авторів-засновників); вони прагнуть стати міжнародними (місіонерські, космополітичні); часто синкретичні, схоластичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до глобальності.

Часто “світова” релігія, яка називає себе монотеїстичною, на ґрунті стійких етнічних традицій не може побороти язичницьких світоглядних засад, внаслідок чого створюється безліч “святих”, які, власне, і заміняють етнічних Богів (навіть можуть мати близькозвучні імена). Це підтверджує язичницький погляд на те, що абсолютного монотеїзму практично не може існувати. Арійське політеїстичне світосприйняття, як квітка-ломикамінь крізь скелю, постійно пробивалося крізь задуху монотеїзму “світових” релігій.

Так, В. Шаян писав про наявність генотеїстичних рис у християнстві: “Пригляньмося до явища генотеїзму на ґрунті християнізму. Маємо в християнізмі три Особи Божі, що творять саме генотеїстичну, містичну єдність. Маємо далі цілих дев’ять хорів, духів та множество святих осіб, до яких звертаються християни у молитвах і культі за охороною чи протекцією, або, як вони кажуть, заступництвом за них перед Богом” [521. 230].

Тут “дев’ять хорів, духів” у християнстві означає першу тріаду дев’яти чинів ангельських – херувимів і серафимів, що зображаються людиноподібними істотами з шістьма крильми (наявні в юдаїзмі, в християнстві, і навіть у РУНвірі, щоправда, без крил), а також віра в духів, що “...почасти зберігається в розвинутих релігіях, в т. ч. в християнстві” [378. 364, 100; 413. 1362].

Ідея монотеїзму виникла і була впроваджена вперше єврейськими рабинами. У середині ХІХ ст. французький філософ-історик Ренан, подавши докладну характеристику семітської раси у своїй праці “Histore ge’nerale et syste’me compare’ des langues se’mitiqes”, вказав, що семіти нездатні розуміти різноманітність, багатопроявність, тому вони інстинктивно тяжіють до монотеїзму. Ця праця викликала жваві дискусії серед сучасників. На думку Ренана, у юдеїв не було ні власної міфології (її вони запозичували в інших народів, причому грубо перебріхуючи), ні науки – її вони також вправно викрадали в інших, ні філософії – вона їм не приносила практичної користі. Єврейський історик Д. Хвольсон підтвердив, що: “Семіти займались тільки тими філософськими питаннями, які, так би мовити, мали безпосереднє практичне значення для життя, і ніколи не філософствували вони навмання про незбагненне... рішення подібних питань не могло мати великого практичного значення для сповідників однобожжя...” [494. 448].

Отже, логічний висновок: політеїзм і філософія – це наслідок здатності розуміти багатопроявність. Завдяки філософії арії розвинули вчення про вічність душі, вчення про перевтілення (реінкарнацію), всеобожнення природи, духовну цінність героїзму як вищого вияву шляхетності. Євреї ж до героїчного чину байдужі, їхня віра спрямована лише на досягнення матеріальних благ у цьому світі, бо після смерті тіла юдаїзм не пропонує нічого. У вченні юдаїзму душа вмирає разом з тілом: “немає в шеолі (могилі), до якої ти ідеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості”, тому “краще собаці живому, ніж левові мертвому” [38. Екл. 9:4, 9:10]. Про це ж говорять і єврейські народні приказки: “Найгірше життя – краще від гарної смерті” [168. 152], тобто, простіше кажучи, краще бути живим боягузом, ніж мертвим героєм.

Юдею нема чого турбуватися про душу, краще досягати блаженства у земному житті, і зовсім немає ніякого значення, моральними чи аморальними засобами це досягається. Якщо ж ці засоби спрямовані проти інших народів – то саме це якраз і “угодне” Яхве. Чи можна без огиди читати в 5 книзі Мойсея, про те, що єврей може спокійно продавати м’ясо здохлих тварин чужинцям: “Не будете їсти жодного падла, даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти святий народ для господа, Бога свого” [38. 5М. 14:21]. Про яку моральність і “святість” можна говорити, читаючи Біблію?

Головна мета юдейського монотеїзму – об’єднати і очолити всі народи. Перепрограмування психіки арійських етносів на монотеїзм – це основне завдання виконали винахідники християнства та ісламу силою грошей, вогню і меча. Для успішного здійснення їхньої програми була необхідна уніфікація (уподібнення, одноманітність, стандартність, глобалізація). Усі “раби” повинні мати однакову свідомість. Пропаганда монотеїзму – тенденція до максимального спрощення.

І тут нам доведеться визнати ще одну аксіому – будь-яке спрощення системи призводить до її знищення. Ентропія масового світогляду – прямий шлях до зменшення різноманітності. Таким чином, однобожні релігії – це релігії не життя, а смерті етносів! У цьому таїться велика небезпека для людства і навіть Землі як планети. Стає очевидним, що і християнство, й іслам програмують особу рабського типу (своєрідного біоробота, зомбі), роблять її нездатною до виходу із світоглядної безвиході монотеїзму.

Відроджувати національну релігію на принципах монотеїзму – це все одно, що підставити шию під нове ярмо, яке виготовили для арійських народів глобалісти. У цьому ж сенсі стає очевидною ще одна підкинута українцям ідея – рунвізм (або силенкіянство), експортоване в Україну на початку 90-х років із США (про нього йтиметься в ІІІ розділі цієї праці) [265. 249–258; 267].

Треба було б розпізнати й відчути фальш завезеної ідеї “рідної, української, національної”, створеної “рідним пророком” релігії (щоправда, на ґрунті американського прагматизму і юдейського монотеїзму), однак “національно заклопотані” адепти, зачаровані мітинговим націоналізмом “пророка”, не надали цьому суттєвого значення. Як писав російський націоналіст К. Родзаєвський: “Юда кидає камінь за каменем на шляху переможної ходи нових ідей. Він хоче, щоб паровоз Нового Порядку зійшов зі шпал, він скрізь поспішає прокласти свої шпали, щоб спрямувати рух у хибному напрямку... ” [390. 70]. Нині стає очевидним, що передбачення репресованого мислителя збуваються нині у формі американського “нового світового порядку”.

ІІІ. Суттєві відмінності арійського і семітського дуалізму.

В етнічних язичницьких релігіях дуалізм (від лат. dualis – подвійний) розглядається як світоглядне проникнення в сутність явищ природи, які складають пари протилежностей: день – ніч, літо – зима, вогонь – вода, праве – ліве, чоловік – жінка, небо – земля, життя – смерть і т. под. Язичницький дуалізм – не просте протиборство сил, але природне взаємодоповнення протилежних сутностей. Вчення про Триглава роз’яснює: “Білобог і Чорнобог перуняться і тим Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому” [255. 11-А]. Поєдинок Білобога з Чорнобогом – необхідна умова існування і розвитку світу. Білобог – Бог дня, світла, активності, життя. Чорнобог – Бог ночі, таємничості, сну, відпочинку, смерті. В язичництві ніколи не було спроб поборювання Чорнобога, це може собі дозволити лише викривлена фантазія сучасних міфотворців.

Чорнобог робить земні предмети невидимими в темряві, зате висвітлює небесні світила (Місяць, зорі, сузір’я), вказує душам дорогу до Сварги (Молочна стежка або Чумацький шлях). А це дуже необхідні людині орієнтири: фази місяця допомагають рахувати час, видимість зірок дає змогу передбачати погоду тощо. Не даремно волхв застерігає, що не можна ображати Чорнобога: “Це не може бути ніколи, щоб хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога” [255. 22]. Існує припущення, що в давніх Білгородах були храми Білобогові, а в городах на Чорн-, Черн- – храми Чорнобогові [111. 182]. Наші Пращури добре розуміли, що лише завдяки взаємодії Білобога і Чорнобога з’являється рух і час.

В арійській прарелігії Світ єдиний. Світло і Темрява – різні якості єдиного Світу, які складають єдину цілість. Язичницький дуалізм також яскраво проявляється в божественних подружжях різних народів: у греків Афіна – Посейдон, Афродіта – Аполлон, у слов’ян Матінка Земля – Батько Небо (Сварог), у японців Ідзанамі – Ідзанакі та ін. До речі, в язичницьких політеїстичних релігіях Богині займають чільне місце поруч Богів, тобто жіночий божественний принцип визнається нарівні з чоловічим.

Всі монотеїстичні релігії, як правило, антропотеїстичні (від гр. чоловік-Бог). У всіх монотеїстичних релігіях (юдаїзмі, християнстві, ісламі) нема місця Богині-жінці. Бо жінка в цих релігіях вважається ”сатанинською силою”, “породженням Диявола” тощо. Цікаво, що нині в західному світі подекуди виникають жіночі рухи під гаслами “Бог чи Богиня?”, які висувають концепцію теогінії (з гр. досл.: “Бог-жінка”) [567. 46–51]. Таким чином, антагоністичний дуалізм християнства повною мірою свідчить про несамодостатність монотеїстичної концепції.

З появою “пророків” природні Знання починають занепадати, у природний світоглядний дуалізм привноситься штучне розуміння добра і зла, яке виявилось хибним. Так, уже пророк Заратустра вніс поняття “вічного добра” і “абсолютного зла”, причому, за його концепцією, “добро” обов’язково повинно перемогти “зло”. Єдність Світу як природної рівноваги у вченні Заратустри втратила сенс. Пророк Будда закликав до нірвани (припинення перевтілень душі), що виявляється нічим іншим, як звичайнісіньким обманом, оскільки заперечує закони природи (Рити, Прави). Пророк Мойсей вивів Бога за межі природи, отже – протиставив його людині, а також виховав у “богообраного” народу почуття національної вищості і зневагу до інших націй (таке явище, правда, щодо інших народів, ще донедавна називали нацизмом). Наймолодший з пророків Магомет одружився зі старою багачкою і за жінчині гроші зібрав наймане військо, щоб примусити повірити в єдиного Аллаха і в себе – його пророка.

Знання стали не потрібні, треба було тільки вірити пророкам. До речі, інститут пророцтва в аріїв невідомий, це виключно семітська прерогатива. Арійським релігіям притаманне Знання у вищому сенсі (відання) і пошана до Вчителя-традиціоналіста, що зовсім не тотожне пророкам-реформаторам.

Саме юдейську і християнську форму дуалізму нині взято за основу всіх релігієзнавчих дефініцій. Навіть у філософських енциклопедіях і релігієзнавчих словниках дуалізм розглядається як “протиставлення в різних релігійних вченнях світу надприродного, потойбічного, трансцендентного, невидимого природним, натуральним, видимим, чуттєвосприйманим об’єктам, процесам і явищам” [378. 99]. Нагадаємо, що в етнічних релігіях нічого “надприродного” немає. Отже, якщо словник подає загальні відомості про генетично різні релігії, то однобокість офіційно визнаних парадигм – очевидна. Або ж ця, задана юдаїзмом “надприродність”, має бути нав’язана усім без винятку релігіям як наукова догма.

Язичницькій теології двох взаємодіючих начал (“Двоглав” Білобога і Чорнобога) протистоїть християнський антагоністичний дуалізм Бога і Сатани. Християнство перетворило язичницьких Богів на своїх антиподів, надавши їм статусу “сатанинських”. З цього часу всю свою фанатичну ненависть “однобожна” релігія спрямовує на політеїстичні природні релігії. Християнський Бог постійно бореться з Дияволом (Чортом, Сатаною) як із злою силою.

Однак у християнській міфології Бог і Сатана виглядають як істоти рівносильні, а, отже, тотожні язичницьким Білобогу і Чорнобогу. Але, на відміну від язичницьких Богів, християнські Боги (!), як уособлення добра і зла, мусять змагатися вже не для рівноваги у Всесвіті, а для повної перемоги одного з них, а саме – Бога “добра”, яким за Біблією вважається Ягве (він же “господь” для християн). Юдейська концепція “добра”, нав’язана іншим народам (як в юдаїзмі, так і в християнстві), була і є дуже вигідною для “богообраного” народу. Хоча з філософської точки зору вона виявляється несамодостатньою не тільки для пояснення природних явищ, але й для пояснення арійських етнічних цінностей.

Єврейське перепрограмування уявлень про Бога (семітського Ягве), і ототожнення його з “добром”, протиставило арійських Богів (тобто Богів язичницьких народів), яких за наказом Ягве слід знищувати як “зло”. Вся Біблія наскрізь просякнута закликами до фізичного знищення інших, неюдейських народів, їхніх релігій, святинь, статуй Богів та ін. Навіть єврей Д. Хвольсон, не змігши виправдати біблійного геноциду, визнає, що “кровна помста – це чисто семітична вада”. Далі згаданий автор відкриває нам ще одну рису єврейського національного характеру – “огиду до догматів” [494]. Простіше кажучи, нема такого догмату, якого б юдей не зміг би обійти.

Таким чином, категорії “добра і зла” завжди є відносними: що добре для семіта – не завжди є добрим для арія. Отож маємо розпрощатися з комуністичною та християнською мрією про універсальні “загальнолюдські цінності” – їх ніколи не існувало ні в природі, ні в культурі.

IV. Локальне і глобальне як протилежні тенденції.

Сьогодні ми є свідками великих глобальних зрушень у суспільній свідомості, спричинених як цивілізаційним розвитком, так і економічним тиском “розвинутих” держав на так звані, “слаборозвинуті” країни. Як колись були протиставлені два відмінних релігійних світогляди: локальний і глобальний, що становлять пару світоглядних протилежностей, так нині протиставлені економічні інтереси національних і наднаціональних держав. Воістину світова релігія підготувала добрий ґрунт для економічного визиску народами-хижаками (“богообраними”) народів-ягнят (“рабів божих”). В основі їхніх суперечностей лежить реальна боротьба за життя етнічних спільнот. На думку відомого українського економіста Олега Білоруса, ідеологія глобалізму, як той привид, що замінив собою “привид комунізму”, але він уже бродить не тільки по Європі, але по цілому світу, і поширився він не з СССР, а з Америки. Тому: “... перед нами лише один вибір – всі люди світу повинні впливати на цей процес, а не бути дровами, які в цьому процесі згорять” [42].

Глобальні центри створюють свою інфраструктуру, яка дає змогу контролювати свідомість і громадську поведінку людей. Як пише український політик Євген Марчук: “За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора... ” (виділення курсивом моє – Г. Л.) [294. 81].

На велику радість агресора, глобальна релігія та інтернаціональне виховання “совєтскіх” часів уже підготували добрий ґрунт для глобальної економіки. Мізерна купка фінансових магнатів (225 чоловік на всю Земну кулю) володіє сумами, що складають майже половину доходів усього людства. Така економіка насправді є “економікою абсурду”, бо призводить до глобальної бідності населення Землі. Бідний і голодний, як відомо, не може бути чимось іншим, крім хіба що рабом. Тільки тепер уже не “рабом божим”, а справжнім рабом свого рабовласника. Як бачимо, сьогодні глобальна ідеологія країн “золотого мільярда” є навіть страшнішою від імперської ідеології “старшого брата”, а завдання глобальних лідерів набагато жорстокіші, ніж плани Лєніна чи Гітлера.

Для успішного керівництва людством агресору потрібне створення безнаціонального громадянина – такого собі біоробота – універсального знаряддя в руках глобальних хижаків. Кілька років тому, вже за “незалежної” України, громадян позбавили права мати національність, скасувавши так звану “п’яту графу” в паспортах. Але мета цього “мудрого” рішення – не тільки створення “безнаціонального” громадянина, вона значно глибша – скасування національної еліти (бо тепер національний склад уряду невідомий). Інтернаціональна ідея дала глобалізаторам можливість заховатися між нами. Однак їм не тільки не спало на думку скасовувати національність в Ізраїлі, але навпаки – вони дуже ретельно зберігають її у громадян своєї держави. У будь-якій іншій країні світу вони є “громадянами світу”, а в своїй власній – євреями. Як зрозуміти цей парадокс? Та дуже просто – неєвреї в Ізраїлі не мають тих прав, які мають євреї, та й до керівництва державою їх не допускають.

Якщо ж в Україні до уряду й потрапить який-небудь українець, то його свідомість все одно вже вражена “християнськими” (читай “глобальними цінностями”), а отже, він уже включений у психокультуру агресора. Бо з поширенням семітського монотеїзму (навіть у формі християнізму) відбувається зовні непомітна поступова юдаїзація світу.

Як стверджує аналітик Палестинського інформаційного центру Олег Попов, “Іудаїзм у широкому сенсі цього слова – це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію “еволюційної стратегії групи”, у цьому випадку – світового єврейського співтовариства” [358. 38].

Ця стратегія, якої єврейське співтовариство дотримується досить тривалий час, ґрунтується на генетичній і культурній сегрегації євреїв від неєврейських етносів, стимуляції вищого рівня народжуваності, підтримки в членів єврейської громади уявлення про їхню “богообраність”, інтелектуальний захист доктрин та ідеологій юдаїзму і “єврейських теорій антисемітизму” та ін. Міфологеми так званого “антисемітизму” та “холокосту” завжди “виправдовують” їхнє протистояння іншому неєврейському (“гойському”) світові. Нині єврейський суперетнос, сформований з розкиданих по всій планеті етнорелігійних громад, скріплених ідеологією юдаїзму, перетворився на глобальну всесвітню етнорелігійну суперплемінну общину, з центром у Ізраїлі та США, що стали гарантами безпеки цього сіоністського утворення [358]. Таким чином, глобалізація має єврейське етнічне походження і стратегію свого втілення.

V. Прямолінійність і циклічність. Боротьба “вспакультури” (анти-культури) з культурою триває вже понад два тисячоліття [580. 21]. Семітські ідеологи нав’язали світові лінійні схеми розвитку людства, культури і релігії. Так, наприклад, досі вважалося, що релігія розвивається прямолінійно знизу вгору від “примітивного” політеїзму до “розвинутого” монотеїзму, і відповідно, політеїстичні етнічні релігії назвали “нижчими”, а монотеїстичні інтернаціональні (світові) – “вищими”. Тепер же “увесь світ” (а точніше Ватикан на чолі з папами римськими) зайнялися створенням так званих “екуменічних” програм з метою об’єднання людства під однією всеземною глобальною релігією, що ними вважається, очевидно, “найвищим” рівнем розвитку релігії. Наприклад, у США уже тепер покійний папа Іоанн-Павло ІІ неодноразово служив меси, в яких одночасно молилися багатотисячні натовпи католиків, протестантів, юдеїв та інших монотеїстів. Про це з величезним апломбом повідомлялося в усіх світових ЗМІ. Така схема цілком у дусі марксистсько-лєнінської і юдейсько-християнської ідеології.

Інтеграція і дезинтеграція, так само як плюс і мінус, становлять протилежні якості суспільних явищ. Як це не дивно на перший погляд, саме про них йдеться в різних давніх міфах. Наприклад, книги Сівілли оповідали про те, що: “деякі (читаймо – “богообрані”) почали будувати страшенну заввишки вежу, щоб з її допомогою досягнути до неба. Але Боги (множина!) наслали вітри і зруйнували вежу, причому кожному народові дали особливу мову (етнічні особливості!)” [234]. Цей же міф, але в інтерпретації Біблії, оповідає про нібито первісну однорідність людства. Сучасні генетики вже довели, що все людство ніколи не було однорідним. Вавілонська вежа, збудована “деякими”, – символ “єдиної всеземної” релігії і панівної ролі цих “деяких” над усіма іншими, а руйнування Богами Вавілонської вежі і “розділення” мов – символ природної дезінтеграції людства. Нині, очевидно, – це єдина альтернатива глобальним процесам і нахабству агресора, що прагне до уніфікації всього людства під дахом “вавілонської вежі” своєї монотеїстичної релігії.

Цілий ряд фактів з історії язичницької культури європейських народів свідчить про періодичне відродження Віри Предків навіть у межах двотисячолітнього періоду існування християнства як панівної офіційної релігії. Це – й відродження інтересу до язичництва в середині ХІV ст., і підвищення цікавості до античної грецької філософії, і вільнодумство, і Реформація, і просто поширення “моди” на паркові скульптури античних Богів, аж до будівництва приватних язичницьких храмів окремими представниками знаті: “Деякі вельможі відкрито будували храми язичницьким Богам, на що історики релігії переважно не звертають уваги” – повідомляють автори “Історії язичницької Європи” [346. 354].

Отже, схема відроджень і занепадів етнічних політеїстичних релігій матиме вигляд не прямої вертикалі, а швидше – спіралі або кривої, що відображає циклічність розвитку релігії (почергової зміни монотеїзму і політеїзму). Таким чином, сучасний етнорелігійний ренесанс свідчить про закономірність відродження політеїстичних релігій у світі та про тенденцію повернення світогляду етніків до власного політеїзму, етнічної і расової дезинтеграції, водночас – консолідації в рамках свого етнічного і расового генотипу.

 

Антагоністичні стосунки інтернаціональних релігій з національними впродовж двох тисячоліть дають достатньо фактів для таких висновків.

1. Щоб зруйнувати “вавілонську вежу” універсалізму, необхідне розділення різних, відмінних за своєю породою (расою), етносів. А водночас необхідне єднання всередині своїх народів за ознаками родової (етнічної) спільності, плекання власних цінностей на власних етнічних територіях.

2. Таким чином, стає все очевиднішим, що відродження Віри Предків сьогодні не можливе без офіційного, наукового, неупередженого вирішення юдейського питання, яке є стрижнем шкідливої монотеїстичної ідеології, спрямованої на суцільну глобалізацію людства. На жаль, ми досі лікуємо лише наслідки хвороби інтернаціоналізму. Щоб одужати, слід ліквідувати причини хвороби.

3. У цій справі не обійдеться без правдивої, незаангажованої і незалежної релігієзнавчої експертизи Біблії, Талмуду, Тори, Корану, книг, де зафіксовані юдейські, християнські та ісламські доктрини, що мають очевидні ознаки нацизму по відношенню до інших народів та рас. Треба знайти в собі мужність, щоб подивитися правді у вічі та визнати їх злочином перед людством. Висвітлення правди – перший крок до одужання. Як відомо, денне світло знищує нічних примар і привидів.

 

І. 5. Роль етногонії в системі арійських етнорелігій

 

Етногонія (від грец. етнос – народ і гонія – народження, походження). На перший погляд це поняття видається тим самим, що й етногенез, однак це не тотожні явища.

Як зазначив Ю. Римаренко, етногенез відображає процес “складання, утворення, формування того чи іншого народу, його оформлення як етносу (тобто спільності, що відрізняється від усіх інших)”, а етногонія – “момент самого виникнення (появи) даного народу” (курсив мій – Г. Л.) [291. 61].

Таким чином, етногонія виявляється чи не найближче дотичною до спільних родових міфів про походження етносу, що є суто етнорелігійним явищем. Багато народів мали власні етногонічні уявлення, до яких можемо віднести і найдавніші форми тотемізму (походження від божественної тварини, чи рослини), і новіші вірування про походження народу від Богів. Цікавим з точки зору “теїстично-тотемістичного” родоводу є переспів міфа про походження русичів від Дажбога і Корови Замунь: “Дажбог нас народив від Корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці, і так стали діди русове” [255. 7-Є]. Фрагмент цього міфа також зберігся в іншому тексті, де йдеться про перебування душ праотців у Сварзі синій (у Раю): “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати. І тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами. І тут бачимо, як молоко сяє нам. Такий є Шлях Права і іного не повинні мати” [255. 8(2)].

На думку В. Шаяна, культ небесної Корови бере свій початок від давньоарійських уявлень про Сонце чи Ранню Зорю, які порівнюються з коровою: “Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока”. Він ототожнює її з авестійськими Земе-Замін або Заміят – “це жива душа Землі, якої метафізична основа і істота (В. Шаян вживає це слово в значенні сутність – Г. Л.) живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно, як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім (повністю – Г. Л.) пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і Небесам” [521. 110].

Володимир Шаян доводить, що етимологічно ім’я Замунь близьке до слов’янських зємія (польс.), земля (укр.), зямля (білор.), зємє (латвійс.), замін (давн. і-є.). Таким чином тут можемо прослідкувати найдавнішу космогонічну пару – Дажбог (уособлення небесного сонячного вогню) і Корова Замунь (уособлення живлющої земної вологи).

Можна простежити також зв’язок етногонії з етнорелігією на прикладі скіфо-сарматських та східнослов’янських вірувань. Як відомо з Історії Геродота, легендарний Скіф, родоначальник народу скіфів, був народжений Змієногою Дівою, дочкою Дніпра, від Зевса (аналог Сварога чи Перуна). В основі родовідного міфу – та сама найархаїчніша космогонічна пара: Вода (земноводна мати) і Вогонь (небесний отець).

В іншому варіанті: прабатько Таргітай народжений тією ж парою Богів. І лише в третьому варіанті міфу скіфи народжуються від культурного героя Геракла і тієї ж Богині-Діви [116. 181–182]. Те, що Геродот наводить три варіанти скіфського родовідного міфу, дає нам змогу прослідкувати шлях його трансформації – від божественного першопредка, до першопредка етнічного культурного героя (людини). Що характерно, самі греки вважали Геракла “скіфським” героєм. Крім того, існує писемне свідчення – напис на кам’яній стелі (вірогідно постаменті) “Гереклес Склавенс” (Геракл Слов’янський) [212. 205, 211], що вказує на етнічну спадкоємність.

Як зазначає М. Гримич, “дуже часто у синкретичній свідомості культурний герой виступає одночасно і в ролі деміурга, і в ролі першопредка, як правило, тотемного першопредка” [129. 251]. В етнічних релігіях “ідеальним першоначалом” (за Платоном), етнотворчою силою, як правило, виступає Бог, або богочоловік (етнічний культурний герой). Показово, що семантика грецького слова demiurhos – майстер, художник, митець. Таку ж семантику мають і ведійський Тваштар (творець, золоторукий майстер), і слов’янський Сварог.

Божественне народження – одна з головних засад Рідної Віри українців, що бере свій початок з давньоруського язичництва і ґрунтується на легендах про кровну спорідненість слов’ян з Богами. Про це згадує “Слово о полку Ігоревім”: русичі – “Дажбожі внуки”, віщий Боян – “Велесовий внук”.

Ці засади докладно розвинуті у Велесовій Книзі (тут я не торкатимусь проблем встановлення її авторства, а розглядатиму її як текст, що містить виклад язичницьких уявлень про світ): “Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди” (дошка 15-А). Йдеться про родову (кровну) спорідненість русів з Дажбогом. Далі читаємо, що Боги Прави “є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших” (дошка 24-В); “Боги наші суть великі родичі” [255. 33].

Етнічна легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському “непорочному зачаттю”, яке розуміють буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія; її ідеальна чистота ще не примітивізована, не принижена до конкретних “історичних” осіб, як це зробили світові релігії. Русичі у Велесовій Книзі також називаються “синами Перуна”, “внуками Сварожими”, “дітьми Сонця”, “синами Творця”. Така віра виховує гордість за своє походження, почуття національної гідності, людську самоповагу взагалі.

Усвідомлення свого божественного походження відіграє величезну виховну роль, цілком протилежну християнському “рабському” походженню всіх народів (окрім “богообраного”), яке спонукає до покори, страху, почуття безвиході, постійного приниження людської гідності. Рабство було противне слов’янам, про що говорять численні описи руських звичаїв іноземними мандрівниками, які побували в Київській Русі. Як писав М. Грушевський: “Вони наприклад, оповідають про сю Русь, що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти” [132. 15].

Володимир Шаян вважав, що “Життя народу як нації починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової природи” [521. 87]. Отже, Божественне походження народу мислитель пов’язує з системою генотеїзму як поняттям родоводу Богів і їхніх онуків людей.

Він пише, що Всесвіт – “Це все є Сварог у безкінечній многопроявності своєї істоти. Він є один і безкінечно множественний у своїх проявах, у своїй творчості. Божественне походження народу – це його духовна метрика народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначає і творить свою духовну сутність” [521. 62].

“Найвище щастя людини в її Роді. А цей Рід Божественний... Ти є сином твого Бога!” – таке уявлення про родовід дає народові віру у власні сили, прагнення до державотворчості. В. Шаян у легенді про народження Дажбожих онуків знаходить найархаїчніші риси ще передісторичної доби: “коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського народу? Смішне питання, оце “коли”. Тоді ще не було історичного часу... Нарід зображує цей час, як час Батька Русі” [521. 64].

Міфи про божественне народження мали майже всі народи світу, як арії, так і неарійські народи: арії Індії – від Дьява-Притхіві (парного Божества “Небо-і-Земля”), шумери – від Бога Енкі, германці та скандинави – від Бога Одіна, греки – від Зевса (батька сокровенних езотеричних знань), японці – від Бога Ідзанакі й Богині Ідзанамі, євреї – від Ягве (Єгови).

Арійські, слов’янські, в тому числі й українські, міфи про божественне народження не потребують прив’язки до конкретних історичних осіб – важливий сам принцип, сама міфологема Божественного народження, яка виступає своєрідним релігійним кодом.

Віра в божественне походження народу, притаманна етнічним релігіям, демонструє свою феноменальну здатність до виховання повноцінного здорового етносу.

 

І. 6. Етнічний макро- і мікрокосм

 

Макрокосм – цілісна система уявлень про будову і закони космосу, а також про людське походження, місце і роль людини в світобудові. Уявлення про будову Всесвіту і його закони (Рита, Права та ін.) завжди мають своє етнічне світоглядне і ритуальне вираження в етнорелігії, яке часто не узгоджується зі світовими інтернаціональними релігіями. Іноді ж світові релігії запозичують в етнічних космологічні моделі, наповнюючи їх своїм вже історизованим змістом. Наприклад, Різдво Ісуса Христоса пристосовано до астрономічного свята народження зимового Сонця, а його смерть і воскресіння (християнська пасха), ототожнюється з пробудженням природи навесні (Великдень).

У процесі еволюції людства космологічна форма осмислення умов свого існування у всіх без винятку етносів сформувалась не відразу: “Воно йшло двома паралельними шляхами: еволюцією міфологічної й епічної форм осмислення існування в просторі-часі... Властиве древнім моністичне бачення світу включило людину в загальну його картину як органічно пов’язану з ним складову” [291. 53].

В етнічних релігійних системах це відобразилося у віруванні, що ціле передує частині, частина знаходить своє пояснення в цілому. Це уявлення породило так зване “антропоморфне моделювання” будови Всесвіту, уявлення його як величезної космічної істоти. Така модель найяскравіше відображена у Ведах. Космогонічний Гімн про Пурушу розповідає про гіганта (purusha – людина, чоловік), принесеного Богами в жертву. Він описаний як тисячоглавий, тисячоокий, тисячоногий. З частин його тіла виникли елементи Всесвіту, а також постали чотири касти: з уст – брахман (жрець), з рук – кшатрій (воїн), зі стегон – вайшья (виробник), з ніг – шудра (робітник, раб).

Справді, Пуруша – це Всесвіт,

Який був, і який буде.

Він також владарює над безсмертям,

Тому що відроджується від жертовної поживи.

[384. Х. 90. 2].

Володимир Шаян, аналізуючи цей гімн Рігведи, запитує: “Може Всесвіт підлягає якимось дивним, незбагненним законам жертви?” І сам же далі відповідає: “Містерія сотворення є та сама біля розпаленого вогню його жертви, та сама в розпаленім вогні його волі, мислі і чину, та сама, що в макрокосмічному “станься!” Він відкриває єдиний ритм космічної творчості, і на цій основі побудує систему своєї жертви. В основу кожної його жертви ляже думка про паралелізм і магічну тожсамість макро- і мікрокосмосу” [521. 847, 862].

В основі жертвопринесення – прагнення появи нового стану світу, творення нової реальності, де жертва є свідомим актом волі і дії, спрямованим на досягнення нового стану. Творчий акт Пуруші, що є водночас і самопожертвою, кладе початок весняним ритуалам жертовного оновлення Всесвіту в усіх арійських релігіях. Як пише М. Еліаде, він “стає прототиповим: з цього часу всі жертвоприношення суть його повторення, що відтворюють жертву, вівтар і навіть наслідки того першого жертвоприношення. Інакше кажучи, відповідно до свого макрокосмічного зразка здійснювана людиною мікроскопічна дія відтворює світ з кожним новим жертвопринесенням, творячи як in illo tempore, не тільки всіх живих істот, небесні тіла, три світи і самих Богів, але і субстанцію трьох Вед” [543. 222].

Давні арії (індоєвропейці), мали досить розвинене уявлення про природні космопланетарні процеси і ритми, різноманітні форми живої речовини і їх природні функції, про життєдіяльність і деміургічну, перетворюючу роль самої людини.

Це відобразилося в уявленнях про макрокосм, як Світове Дерево (Дерево Життя) – універсальний знаковий комплекс, що становить космологічну модель світу.

На думку І. Музики, “Макрокосм космопланетарного середовища на Землі, організованість її біосфери, мікрокосм людини, що віддзеркалює цю організованість у своїх соціально-природних проявах (напр., ритуалах), взаємодія макрокосму і мікрокосму різноманітно інтерпретувалися у традиційному антропоекологічному досвіді. Згодом інтерпретації набули характеру якісних особливостей. Саме ці особливості стали вирішальним фактором у формуванні самобутнього менталітету окремих етносів, визначенні напрямків еволюції їх матеріальної і духовної культури. Насамперед це стосується становлення, діяльності, мови, символічних форм культури етносів” [291. 53].

Володимир Шаян узагальнює, що кожен етнос є лише частиною в цілісній структурі макрокосму і відіграє роль цеглини, без якої космічна споруда неможлива. Космогонічний міф “є тільки знаряддям, мітометафорою, що має дати вираз філософській ідеї. Макрокосмос – це sacrificium universale” [521. 865].

В українській етнорелігії збереглися обрядові релікти космогонічного жертвопринесення: спалювання солом’яної ляльки на Масляну (Колодій), спалювання солом’яного Купайла, похорон Ярила, потоплення Марени (на Купайла), ритуальна смерть яких осмислюється як творення нового життя (воскресіння).

Етнічний мікрокосм – це “система уявлень, визначених особливостями етнічної ментальності, про будову людини, її психо-фізіологічну організацію і пов’язані з цим космопланетарні, природно-екологічні фактори” [291. 54].

Витоковою ланкою мікрокосму прийнято вважати психофізіологічні стани людини. Уявлення древніх, зокрема грецьких гностиків, візантійців, досвіду культової і обрядової практики шаманів, індо-тибетського буддизму, даосизму та інших релігійно-культових систем, а також даних біології й психофізіології людини стали основою досліджень етнічного мікрокосму.

Уявлення про людину як мікрокосм, про основні стани її життя були притаманні усім етносам ще за давніх часів, бо вони відповідають уявленням про космопланетарні ритми репродукції самої людини. Це насамперед, вшанування Богів родючості (репродуктивних функцій). В релігійно-культових комплексах і традиціях, складовою яких вони були, концентрувався екологічний досвід і емпіричні знання етнічних груп про періодичність сонячно-місячних циклів та пов’язаних з ними біологічних законів життя і біології самої людини.

Саме через них, на думку П. Флоренського, відбувається “медитативне сходження до Абсолюту”, метою якого є злиття мікрокосму людини з “вогняним океаном” універсуму. Під час такого злиття свідомість, як приймач, настроюється на сприйняття польових аспектів фізичної реальності, які є сукупністю фундаментальних фізичних взаємодій” [291. 54].

Український філософ Григорій Сковорода відзначав єдність мікро- і макрокосму в тандемі людини і Бога, їхній взаємній співпраці і взаємопроникненні: “Віруймо, що Бог є в людськім тілі. Є справжній Він у тілі нашім видимім: неречовинний – у речовиннім, вічний – у тліннім, один у кожнім з нас, і цілий у кожнім. Бог у тілі і тіло в Бозі, але не тіло Богом, ані Бог тілом” [522. 88].

Як вважають представники містичного напрямку, Бог – це такий стан свідомості людини, якого можна досягти, відкривши в собі усвідомлення всієї багатоманітності персональностей і поєднавши це усвідомлення з власним “я”. Так, приміром, консервативний революціонер Алістер Кроулі вважав, що людина і Бог становлять одне ціле. Мету свого життя він вбачав у тому, щоб “викласти методи, з допомогою яких людина може набути божественності”, показати, що “існує лише одне принципове визначення мети будь-якого магічного ритуалу – це союз мікрокосму і макрокосму... або, кажучи містичною мовою, союз з Богом”. Подібні думки висловлювали Майстер Екхарт: “Буття Бога повинно бути моїм буттям. Бог і я – ми одне”; Микола Бердяєв: “Відкрити до кінця людину – значить відкрити Бога”; Новаліс: “Ми – діти Бога, небесне насіння. Прийде той день, коли ми будемо тим, чим є наш Отець” [71. 30–33].

Таким чином, священний сенс етнічних ритуалів у щорічному повторенні світотворчого ладування Всесвіту, у відтворенні й оновленні цілісної картини світу. Уявлення про те, що без ритуалу не зійде Сонце, не проростуть рослини, не відновиться життя – лежить в основі найдавніших форм релігії. Завдяки відновленню етнічного мікрокосму відбувається психофізіологічна активізація “космічного несвідомого” в людині і етнічному колективі. Переживання ритуального поєднання з Всесвітом (Богом-Богами) з новою силою мобілізує еволюційні резерви етнічної спільноти.

Для такої мобілізації еволюційних резервів важливе значення мають як календарно-обрядові священнодійства, так і тріумфальні церемонії. Тріумфальні обряди широко відомі в релігії давніх греків і римлян. Вони влаштовувались в час величних перемог того чи іншого імператора, як демонстрація його честі й слави, потужності очолюваної ним держави. Такі церемонії належним чином справляли потужний вплив на психо-емоційний стан народу, підвищували рівень пасіонарності окремих індивідів та всього етносу в цілому. Як видно, етнічна релігія має великі духовно-культурні резерви для активізації пасіонарного процесу, які невичерпані ще й сьогодні.

Кожна людина несе в собі свій власний образ Бога, незалежно від того, чи ця людина філософ-богослов, чи простий прихожанин будь-якої церкви. Тому доречно було б розглядати своєрідність людської релігійності як многоликість індивідуальних “засвоєнь” і “відображень” релігійних істин. Таким чином, множинність індивідуальних виражень божественного може бути пізнана через аналіз релігійних поглядів особистості, за умови максимально точного відтворення її мікро- і макрокосму, її особистої картини світу. Це власне те, що відображає “суб’єктивний бік релігії”.

Однак, всякі спроби дослідження суб’єктивної релігійності натикаються на великі труднощі – вузькість джерельної бази. Адже більшість текстів, які використовуються дослідниками релігій, створені в надрах “офіційної церкви” і носять полемічний чи повчальний характер. Таким чином, тексти, написані “вченими-богословами”, мають переважно звинувачувальний зміст, спрямований проти народних “забобонів”, “поганства”, “єретиків” тощо. Це не дозволяє повною мірою проникнути в сутність системи народного мікрокосму, відчути живий голос конкретного індивіда з його релігійним суб’єктивізмом. Тому для дослідника велику цінність нині представляють позацерковні авторські тексти. Наприклад, у вивченні мікрокосму рідновірів я можу використовувати приватні розмови з віруючими, їхні статті, листи, писемні роздуми, які становлять великий інтерес для дослідників.

Мені доводилось спостерігати появу почуття святості в людей християнського віросповідання, коли вони споглядали статую Світовида, або перебували на язичницькому молебні біля нього. Незалежно від того, чи вкладається такий образ Бога в канони їхньої церкви, не замислюючись, як би до цього поставились християнські священики, люди приєдналися до рідновірської молитви за Україну: “це ж древній Бог!” – такою була мотивація їхньої поведінки. Відчуття себе частиною українського етносу стало головним у тому духовному єднанні, незалежному від конфесії.

Зв’язок макро- і мікрокосму переконує в тому, що природа і людина безкінечні і рівнопотужні. Акад. В. Вернадський, розуміючи нерозривність зв’язку людини з природою, пояснював сучасний відрив людства від дійсності як штучне явище: “нерозривний і кровний зв’язок всього людства з рештою живого світу забувається, і людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства. Та всі такі спроби штучні і неминуче розлітаються, коли ми підходимо до вивчення людини в загальному зв’язку її з усією природою” [291. 54].

Лишилось лише визнати причину цієї штучності, яку Ален де Бенуа вбачає в юдо-християнстві, де “ідея творення включає в себе радикальну відмінність між творцем і творінням та трансцендентність творця”. Таким чином, Бог неначе викинув світ із себе, тому світ уже не є частиною Бога. Далі філософ пише: “Отже, відношення між Богом і світом – це відношення причинності, а не тотожності і не прямої еманації. Біблія відкидає будь-яку іманентність, будь-які еманації, будь-який пантеїзм, будь-яку ідею безперервного зв’язку між першопричиною і її породженням” [33. 23].

Штучність монотеїстичних “релігій смерті” робить свою справу повільно, але її наслідки очевидні. Так, Ф. Ніцше висловився про те, що християнство відірвало Бога від природи і перетворило його у ворога життя, в той час, як Бог насправді – є утвердженням життя і захоплення життям. Нерозривний зв’язок мікро- і макрокосму щоразу з новою силою доводить феноменальні властивості етнічних релігій, вічно живих і зрозумілих на кожному етапі існування своїх етносів. Тільки в язичницьких релігіях Всесвіт одухотворений, бо його душа божественна, а його сутність в самому його існуванні. Світ не створений, він вічний і незнищенний. А душа людини – частинка божественної субстанції. Язичництво здатне вилікувати світ від монотеїстичного прокляття, за словами А. Бенуа “засипати онтологічне провалля, що відокремлює Бога від його творіння, повернути життю його суперечливу різноманітність” [33. 24].

 

І. 7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносу

 

Завдяки цілеспрямованій діяльності церковних структур та при підтримці державних інституцій впродовж кількох останніх століть склався стереотип мислення, що християнство – “своя” релігія. Нині така дефініція поширюється через ЗМІ, не гірше нав’язливої реклами, що в нормальних людей уже викликає алергію. Стереотипи мислення самі по собі становлять феномен, який породжує релігійний фанатизм, нездатність до переосмислення історичних реалій, навіть за наявності цілком відвертих фактів. Людина, заангажована християнством, стає ніби сліпою і глухою: “Це тільки одна з багатьох систем впливу на свідомість, підсвідомість та здоров’я української нації, етносу, генотипу” [237. 46]. Така тенденція “підриває безпеку людини в усіх її формах, в тому числі і в формі використання інформаційної і психотропної зброї і засобів впливу на людей... Ідеологічний диктат і ідеологічне насильство над людиною через вплив засобів масової інформації. Сила переконання людей через сучасні ЗМІ носить вбивчий характер” [42. 33–34]. Такої ж думки дотримуються дослідники М. Сенченко, В. Лисичкін, Л. Шелепін: “Маси людей, якими керують ЗМІ, можуть виступати проти власних інтересів. Поняття свободи стає ілюзорним. Імперія Зла веде людство прямою дорогою до інформаційного рабства” [409. 89].

Людина з достатньо високим рівнем національної самосвідомості (незалежно від рівня освіти), здатна збагнути розміри трагедії насильницького впровадження чужої релігії і побачити прірву, в яку падає її народ. Поштовх до переосмислення свого релігійного минулого дає насамперед читання самої Біблії, де людина на власні очі пересвідчується в її ворожості до всіх етносів, крім “богообраного народу”. Юдейський етноцентризм, біологічна нетерпимість до інших народів, такі очевидні в текстах “святого письма”, довгий час злагіднювався проповіддю церкви про християнство як “віру любові і милосердя” і не піддавався сумніву переважно через народну неграмотність.

Освічені верстви, очевидно, ніколи особливо й не вчитувалися в Біблію, бо інакше, як можна пояснити надмірну християнську зашореність таких високоінтелектуальних особистостей минулого, як скажімо, історик М. Костомаров, або наших талановитих сучасників П. Мовчана чи В. Яременка? Адже навіть для простої людини, яка шукає Бога в Біблії, відкривається жахлива картина тисячолітнього обману, вона глибоко переживає цю кричущу несправедливість. Це зміг переосмислити ще наш філософ Г. Сковорода, щоправда уже наприкінці свого життя, написавши працю “Ізраїльський змій” [522; 419. 336–372].

Мені довелось зустрічатися з людьми, які живучи на віддалі від столиці, в свої 80 і більше років зуміли побачити ту прірву, яка лежить між зовнішнім прикриттям християнства і його справжньою сутністю, наприклад, письменник Михайло Іванченко чи шевченкознавець Микола Куделя. Можуть це зрозуміти і діти, які виховуються в родинах рідновірів. Їх уже не примусять у школі вчити напам’ять християнські молитви, бо вони мають здатність чинити опір нав’язуваним поглядам, які суперечать їхньому світосприйняттю. А це вже неабияка мужність для дитини – вміння протиставити себе колективу, щоб зберегти людську гідність.

Перша захисна реакція на чужовір’я – намагання уберегти молодше покоління від всепроникаючої християнізації. Так, рідновірка зі Львова пише: “У мене є 4-річна внучка, відвідує дитячий садок. За характером бунтівлива, непокірна, але допитлива, завжди у всьому хоче бути першою. Боюсь, що християнство покалічить їй душу. Львів майже увесь пронизаний християнством, особливо до “Миколая”. Я хотіла б поступово виховувати її в дусі язичництва” [255. 364–365].

Переосмислення релігійних вартостей відбувається за умови отримання достовірної інформації: “Вже тривалий час крізь чужинську інформаційну блокаду долітають крихти повідомлень про Вашу подвижницьку працю на ниві відродження Рідної Віри…” – пише чоловік з Володимир-Волинського [14].

Сумнів, який викликає Біблія в людини арійського типу, спонукає її до пошуку нових джерел знань. Найчастіше такі сумніви виникають серед українців, які вперше починають знайомитися з християнським віровченням, без церковної підготовки, тобто їх сприйняття безпосереднє, не заангажоване психологічною настановою “християнство – є добро”. Відчуття, близьке андерсенівському персонажу, коли виявляється, що “король голий” – саме так можемо охарактеризувати стан розчарування, який часто-густо переживають люди, шукаючи Бога в Біблії.

Показовим з цього приводу є лист матері Левка Лук’яненка, який він наводить у своїй книзі “Не дам загинуть Україні”: “Я шукаю заспокоєння хоч би у псалтирі та євангелії, та не знаходжу там нічого доброго для душі, бо там усе пишеться злостиве, яке мені стоїть поперек горла. Мене бере злість на тих, що писали, і з Бога зробили пугало, що всіх карає та знищує, крім своїх ізбранників, а ми іноплемінці, а не євреї, і ніколи не догодимо тому Богові, якого описали у святих книгах” [284. 280–281].

Далі, як правило, відбувається пошук інших джерел, переосмислення так довго і наполегливо нав’язуваних стереотипів мислення. Ось як прийшла до Рідної Віри рідновірка з Івано-Франківська: “Ваш часопис “Сварог”, з яким я мала щастя ознайомитися, змусив мене подивитись на все, що є в цьому світі, зовсім іншими очима. Мені нарешті вдалося вирватися з тієї брехні, якою ми обплутані, ніби павутиною, неймовірно довгий час. Я починаю прозрівати і стараюсь донести світло правди до всіх, хто іде по життю разом зі мною, а особливо найближчих мені людей – моїх батьків та чотирьох дітей. Мій чоловік абсолютно згодний з тією переоцінкою духовних цінностей, яка зараз має місце в нашому житті” [255. 364].

Етнічна специфіка міститься переважно в духовно-культурній сфері. Вимивання, вихолощення етнічного із сучасного життя викликало відповідний інстинкт самозбереження – прагнення до своєрідної компенсації за цю насильницьку деетнізацію, що закономірно вилилося у спробу відродити свою власну етнічну релігію.

Християнство й іслам нині стали двома світовими релігіями, які прагнуть заполонити увесь світ. Така універсальна програма має свою приховану концепцію національного нігілізму у всесвітньому масштабі, про що писав В. Шаян: “Отже, всі нації – якщо це було б можливим – мали б стати одним стадом овець під одним пастирем в Римі... Це діялося зокрема серед загарбницьких народів, де християнізм ширився силою меча, заганяючи інші народи, як овець, у спільну стайню” [521. 877].

З розумінням кричущої невідповідності чужої релігії своєму етносу до національно свідомої людини приходить прагнення за будь-яких обставин виправити цю світову несправедливість. Таким чином, етнічна релігія стає стимулом до вироблення своєрідного етнічного імунітету. Про свої особисті переживання щодо релігії написав і основоложник Відродження Рідної Віри професор Володимир Шаян: “Саме тому, що я бачив таку загрозу в історії – саме тому, що я бачив ролю християнізму в українській історії чи то за доби Візантії, чи то за доби могутності Риму, чи то за доби могутності Третього Риму – себто Москви. Підкреслюю сто разів – саме тому – я вирішив відновити і пробудити до нового життя нашу старинну дохристиянську віру” [521. 878].

Етнічна релігія, без сумніву, скоро стане потужним етнозберігаючим чинником. Тотожність віросповідної спільноти з етносом – найбільш природний стан його існування, коли на ділі здійснюється єдність інтересів народу і його народної віри, держави і власної національної церкви. Так етнічна релігія виконуватиме свою націо- і культуротворчу функцію. Її захисна роль полягатиме у виробленні міцного імунітету проти засилля чужих форм світосприйняття та чужих критеріїв цінностей. Етнічна релігія, природно, вироблятиме свою власну систему морально-звичаєвих відносин, завдяки якій здійснюється і природний звичаєвий контроль над громадським і особистим розвитком та суспільним життям етнічної спільноти. Така система запобігає деградації етносу. Етнорелігія багатьма лідерами язичницького руху бачиться, насамперед, як засіб біологічного і соціально-культурного безсмертя своїх етносів. Відродження етнічних релігій нині є лише першим кроком до створення монорелігійних етнополітичних спільнот, які в недалекому майбутньому виявляться ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природовідповідного життя сучасних націй.

 

І. 8. Втрата етнічної релігії та її наслідки в історії етносів

(на прикладі слов’янських народів)

 

Процес втрати етнічної релігії не можливо зрозуміти без осмислення історичних фактів, тому з цією метою мені прийдеться торкнутися головних трагічних подій в історії слов’янства, без яких картина занепаду етнічних цінностей була б неповною. Слов’яни – автохтонне населення Європи. Спільність походження слов’янських народів, близькість їх мов дають можливість виявити спільні риси етнічного світогляду, культів, звичаїв, а також становлять інтерес для реконструкції етнічної релігії нині. Значною мірою християнізація (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила не тільки процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, але й спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, стала причиною ослаблення етнічного імунітету.

Серед войовничих сусідів слов’ян найактивніше приймали християнство готи (уже в кінці ІV ст. вони були християнізовані), але скоро під ударами так званих “гунів” готська держава розпалась. Готський правитель Вінітар, який воював з антами в 475 р., порушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних переговорів убив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв на хрестах сімдесят руських старійшин. Так виглядала “християнська мораль” у ті далекі від нашого дослідження часи, однак у пам’яті слов’ян вона залишила глибокий слід. Звичайно, така поведінка адептів нової на той час релігії християнства викликала природний спротив як чужовір’ю, так і його носіям та всіляким місіонерам.

Слов’янські війни проти християнізації, та й взагалі їхній вплив на політичні події римської історії ІІІ – ІV ст., а також їхнє розселення на візантійських землях добре відомі українським і російським історикам [61; 59; 227; 463].

Такі війни провадив і відомий, але малозгадуваний, рутенський князь Одоакр (Одонацер). У 457 р. він розбив державу північно-германських племен, які вторглися у басейн Дунаю [366. 634]. У латинських джерелах відомий, але проігнорований нашою офіційною наукою факт захоплення цим князем римського престолу. Дійсно, 23 серпня 475 року слов’янин Одовакар (Одонацер) став королем Італії. Ім’я його, на думку багатьох вчених, не має лінгвістичних слов’янських аналогів, з якими його можна порівнювати, тому серед дослідників виникає суперечність щодо етнічного походження Одонацера. У різних іноземних джерелах його ім’я має десятки варіантів написання: Одонацер, Одоахр, Одовахар, Одоахрос, Одокрехім та ін. [255. 186, 271].

Канадійський автор Павло Крат, який присвятив свою історичну розвідку українським старожитностям, пояснює етимологію його імені від слов’янського вакар – “пастух, проводир”, яке з плином часу було латинізоване [227. 160]. Однак, слов’янське походження Одонацера засвідчене написом, що лишився на могилі убитих ним християнських ченців, похованих разом з їхнім єпископом (нині територія Австрії): “Odoacer Rex Rhutenorum” (Одоакер – Цар Рутенів). Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах “Монашої Гори” колишнього м. Ювавума – фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа “Північним Римом” (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни.

Оскільки досі ці факти не введені до наукового вжитку, наведу текст напису повністю: “Року Божого 477 Одоацер, король Рутенів, Гепідів, Готів, Унгарів та Герулів, виступаючи проти церкви божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Ця плита, як твердять місцеві туристичні проспекти, була вмурована в стіну катакомби, де відбувалися моління перших християн, у 1525–1535 рр., а ці відомості взяті з Літопису Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14].

Користуючись багатьма латино- та англомовними джерелами, П. Крат описав життя славетного руського, а згодом і римського царя (князя). Наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи імператорів Непота і Августула відбувався разом з поширенням ними християнства. Отже йшла запекла боротьба слов’ян з духовним і фізичним поневоленням. Під проводом короля Одоацера, який об’єднав багато слов’янських та інших племен, язичники знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях.

Факт його розправи над християнськими місіонерами свідчить, що на початку своєї бойової та політичної кар’єри Одовакар був язичником. Він пробув на італійському престолі понад 14 років (за іншими даними – 17). За цей час, як твердять історики церкви, він прийняв аріянство – відомо, що християни вважали його “єретиком” [227. 160].

Ще за часів Богдана Хмельницького наша вітчизняна історія була краще поінформована про героїчну боротьбу і політичну діяльність короля Одонацера. Сам гетьман Хмельницький був високоосвіченою людиною і згадував руського героїчного князя Одонацера як зразок для підняття бойового духу козаків у своєму “Білоцерківському універсалі”: “Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю всіх європейських міст, який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!” [90. 82].

Остроготи, очолювані християнином Теодориком, запекло воювали з Одонацером. Кілька важких битв відбулися між ними: перша – на річці Ізонці близько Аквілеї 23 серпня 489 року, друга – над річкою Адигою біля Верони того ж року. Війська Одонацера були розбиті, з рештою свого війська він замкнувся в місті Равенні і вів тривалу оборону. Місто охопив виснажливий голод, і Одонацер мусив запросити перемир’я. Римський єпископ “помирив” Одонацера з Теодориком і спонукав до “дружньої зустрічі”. Прийшовши в гостину до Одонацера, Теодорик підступно вбив його, всадивши ножа в спину. Падаючи Одонацер скрикнув: “Боже, де ж правда?” [227. 160–169]. Життя та діяльність короля Одонацера ніде в сучасних навчальних закладах не вивчається. Його війна з християнством – свідчення етнорелігійної боротьби слов’янства в V ст.

Як переконливо доводить історик Павло Тулаєв, після готсько-слов’янських війн слов’яни були відомі під їхнім звичним іменем венетів та антів [463]. Гунські війни V ст. спричинили переселення антів і склавинів на Нижній Дунай, південний його берег, де вони започаткували південно-слов’янську гілку. Саме про це повідомляють візантійські джерела, як про загрозу слов’янського нашестя на Візантію. З Балкан анти проникають далі у Грецію і Малу Азію, про що візантійський імператор Костянтин Багрянородний записав у своєму щоденнику: “Послов’янилася наша земля і стала варварською” [442. 7]. Ці свідчення переконують в тому, що пасіонарність слов’янських племен в середині І тис. н.ч. була досить високою.

Серед дослідників ХІХ – ХХ ст. побутували часті згадки грецько-слов’янських впливів та релігійних запозичень. М. Сумцов навіть назвав одну зі своїх статей “До питання про вплив грецького і римського весільного обряду на малоруське весілля”, у якій автор ствердив, що ці звичаї поширилися саме зі слов’янських земель до греків, адже як стверджує дослідник: “В часи великого переселення народів слов’яни проникли у найвіддаленіші кутки еллінського світу на європейському материку, в Македонію, Епір, Елладу. У восьмому столітті країни ці іноді прямо називалися слов’янськими: Тerra Slavonika... Візантійські письменники VIII, ІХ, Х ст. скаржаться на слов’янізацію Греції” [442. 7].

Склавини ж вирушили до верхів’я Дунаю, Лаби та Салє (Заале), і, змішавшись з місцевими слов’янськими племенами, утворили плем’яні групи ободритів і лужицьких сербів. Подунавські слов’яни започаткували західнослов’янську гілку. Крім цих плем’яних культур знаємо Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Ці племена, що мали спільне походження, склали етнічну основу Київської Русі. Величезний слов’янський суперетнос мав свою етнічну релігію з багатьма її регіональними особливостями.

Слов’яни важко піддавалися християнізації та найдовше з усіх європейських народів чинили організований опір папським ордам військових місіонерів, або повставали проти уже охрищених князів. Така поведінка народу – яскраве свідчення вірності рідним традиціям, багатьма дослідниками пояснюється лише як відсталість, неосвіченість. Хоча з точки зору сучасного рідновірського руху – таку боротьбу прийнято ставити за приклад.

Перші звістки про християнізацію окремих слов’ян маємо близько 743 р.: Карантанський князь Борута відправив свого сина Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту до нещодавно заснованого монастиря Чімсі [95. 32]. Перше охрищення окремих слов’ян відбулося не раніше початку ІХ ст. (слово хрищення я пишу через и, бо воно походить не від слова хрест, а від грецького імені Христос). Між 818–825 рр. охристився моравський князь Моймир; у 821 р. – князь ободритів Славомир; у 831 р. – масове хрищення частини населення Моравії; близько 830 р. слов’янський князь Прибина наказав освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. Прийняття ним християнства мало свої політичні та майнові причини – він отримав ленне володіння у Нижній Паннонії, де збудував собі нову резиденцію [95. 41–42]; 846 р. охристився моравський князь Ростислав, щоб мати підтримку від короля Людовіка; 865 р. – охрищення болгар; 880-ті рр. – охрищення сербів і хорватів; 880 р. – охрищення чехів; 894 – охрищення князя Борживоя (Чехія); 955 р. – охрищення руської княгині Ольги; 966 р. – охрищення польського короля Мєшка і його підданих; 988 р. – офіційне примусове хрищення Руси князем Володимиром; 1168 – насильницьке охрищення полабських слов’ян [63]. Ось неповний перелік головних фактів наступу християнства на слов’янські країни.

Навіть дуже заанґажовані християнством дослідники все ж не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось силовими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) писав: “треба думати, що хрищення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охриститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося христити народ у власній крові його, доводилося христити його вогнем і мечем...

Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти у Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...

Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих Волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший в родині виконував у нас обов’язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали Волхви великий вплив на народ. Ось ці наші Волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня аґітація проти християнства була сильна і реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив стару віру, а почасти доніс її й донині” [331. 55–63] (виділення курсивом – Г. Л.).

Всі відомі факти про охрищення тих чи інших слов’янських князів мають спільні характерні риси: приниження людської гідності з боку місіонерів та християнських правителів, зневага до язичників, своєрідне бойкотування тих, хто ще дотримувався віри своїх предків. Наприклад, коли чеський князь Святополк трапезував зі своїм двором, князя-язичника Борживоя разом з його оточенням посадовили на підлогу, як раба. Це нібито офіційна версія про причину охрищення Борживоя. Відомо, що його жінку Людмилу охристив знаний місіонер Мефодій під час відвідин Праги. Людмила стала ревною християнкою, однак, Борживой не був таким набожним. Дослідники сходяться на тому, що не він перший охристив усю Чехію, а вірогідно, це зробив його дядько Спітигнєв [95. 112–113].

З усіх слов’янських народів, чи не найдраматичнішою була доля полабських слов’ян, які мешкали між річками Лабою, Сале (Заале – притока Ельби) та Одрою (нім. Одер), і за походженням були близькі до наших праукраїнських Предків. Нині ця територія належить Східній Німеччині, включаючи Берлін, Гамбург, Лейпціг, Дрезден. Оскільки історія цих слов’янських народів ніде не викладається, а їхня доля майже невідома навіть освіченим людям, подаю коротко основні відомості.

У VІІ ст. тут жили плем’яні утворення ободритів, вільців-лютичів та інші, значно менші, племена слов’ян: ваґри, полаби. Основою плем’яної етнічної самосвідомості, і зрозуміло, патріотизму цих слов’ян була етнічна релігія, що спиралася на культ місцевих язичницьких Богів (в хроніці Гельмольда – “Боги тієї землі”) а також на рідні святилища і касту авторитетних жерців [112]. Висока повага до жерців у суспільстві, в усіх сферах життя, їхня організаторська роль у житті народу сприяли стабільності і стійкості етнічних культів впродовж досить довгого часу.

Однак, франки, що були сусідами полабських слов’ян на заході, постійно намагалися схилити їх до християнства. З іноземних джерел відомо про те, що франкам нібито вдалося охристити ободритського князя Славомира, який відбував у них заслання як непокірний васал, і в 821 р., будучи вже відпущений додому, в дорозі, раптово захворівши, нібито велів себе охристити в надії на порятунок. Цей сюжет виглядає досить схожим на типові ранньохристиянські “міфи” про охрищення знатних людей заради особистого порятунку (згадаймо легенду про раптову сліпоту руського князя Володимира, який, нібито охристившись, зразу прозрів). Однак, повідомлення про князя Славомира закінчується невтішно: він помер, а його охрищення ніяких наслідків для всього народу не мало.

У свідомості полабських слов’ян конфесійна та етнічна належність були взаємообумовлені. Християнство вони сприймали як релігію своїх ворогів-франків і германців, а війни з ними пояснювали як боротьбу їхніх місцевих плем’яних Богів з “німецьким Богом”. Тому їхні часті військові сутички з германськими племенами не тільки були головною перешкодою для християнської місіонерської діяльності, але й зміцнювали плем’яні культи полабських слов’ян.

Навіть у християнських джерелах іноді пробивалися правдиві повідомлення про реакцію слов’ян на проповіді місіонерів. Так, описано, що один слов’янин, сліпий старець, почувши про “чудеса святого Генріха”, скептично промовив: “Цей Генріх – німець і тому допомагає тільки німцям, а для мене і мого племені він ніколи не здійснить ніякого чуда чи благодіяння” (“Чудеса святого Генріха”, 1165–1170 рр.) [365]. Ось просте народне пояснення, воно не потребувало іншої арґументації чи особливого доведення. Це була аксіома. Таке твердження спиралося на глибоку віру в те, що етнос має лише кровноспоріднену духовну підтримку, на якій ґрунтувався і загальнослов’янський культ предків.

Жадібність германських феодалів була головною причиною, що спонукала їх не стільки охрищувати слов’янські племена, скільки отримувати від них більше податків. Саме через це в 20–60-х роках Х ст. почалося інтенсивне підкорення полабських слов’ян німецькими королями, а християнство було лише вигідною ідеологічною зброєю (чи то просто політичною ширмою), що служило ніби ідеальним виправданням за знищення етнічних релігій, які християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звідси нав’язане всьому світові уявлення про те, що християнство нібито є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.

У 948 р. германці заснували два єпископства на слов’янських землях – Хафельберґ і Бранденбург, а в 968 р. – Ольденбург і Маґдебург. Слов’янські князі не брали участі в цих заходах, хоча й не могли нічого їм протиставити. Християнські хроністи, прагнучи видати бажане за дійсне, писали, що єпископ Ольденбургський “народи ваґрів і ободритів омив у священному джерелі хрещення” (Гельмольд), а Адам Бременський писав, що нібито “був охрищений весь народ язичників”. Історики ж стверджують, що все це є великим перебільшенням [365. 190].

Трагедія Київської Русі 988 року описана більш-менш докладно, як науковцями, так і істориками церкви, але все під одним і тим же кутом зору – як “прогресивне явище”. Таке однобоке і звужене подання в сотнях книжок і підручників, курсів і спецкурсів, теле- і радіопередач має вкрай негативне значення, породжуючи хибні стереотипи мислення, зашкарублі штампи, що за своїми наслідками можуть дорівнятися до сучасного психотропного зомбування народів.

Український дослідник М. Ю. Брайчевський у своїй ґрунтовній праці “Утвердження християнства на Русі” піддав критиці надто звужені погляди щодо наслідків християнізації, вказавши, що офіційна позиція “істинно православної платформи надто переоцінювала значення релігійної реформи Володимира, приписуючи їй універсальне значення. Згідно з усталеною тезою, нібито з утвердженням християнства починалася справжня історія давньоруської цивілізації, попередній час тонув у темряві невігластва і дикунства... Виходило, що тільки з 988 р. почалось кам’яне будівництво, писемність, література, філософія, зародки позитивних знань, просвіта, образотворче мистецтво, музична культура. Така тенденція справедливо відкинута...” [63. 242].

Насправді ж, християнські проповідники скрізь натикалися на спротив і насмішки місцевого населення. Мовний бар’єр скрізь був перешкодою для християнської проповіді, а впертість латинників була просто фанатичною. Типовий приклад, з монахом Бозо, який примушував слов’ян співати латинське “кіріє елейсон”, а ті почали сміятися, бо їхньою місцевою говіркою це означало “вільха в кущах”. Однак, і проповіді слов’янською мовою виявлялися малоефективними. Тоді місіонери з допомогою війська насильно охристили частину сорбів, хоча християнська догматика була для них чужою і незрозумілою. Тому сорби продовжували виконувати свої етнічні обряди, поклонятися гаям, озерам, джерелам, як це робили багато століть їхні предки. Насправді, щоб навчитися боятися християнського Бога, в нього треба спочатку повірити. Тоді в 1004–1009 р. єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай і побудував на його місці християнську церкву. Однак, і це не сприяло створенню церковної організації, така організація була створена тут лише в кінці ХІІ ст., а в Лужичах – лише в ХІІІ – ХIV ст.

Причини своїх нещасть, важких матеріальних податків і засилля німецьких маркграфів полабські слов’яни вбачали саме в духовній зраді своїх Богів. Через це в Північному Полаб’ї вже в 983 р. прокотилася хвиля слов’янських повстань проти німецько-християнської експансії. Повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бранденбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту всі церкви, не лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” (Адам Бременський).

У 1004 р. Бруно писав: “Нестримне плем’я язичників-лютичів скинуло з себе іго християнства і поспішило в слід інших (читаймо, “своїх”) Богів, яким заблудженням воно страждає й досі”. Так само негативно про етнічних Богів писав і Тітмар: “Замість Христа... віднині шануються різноманітні культи бісівської єресі”. Звичайно, християнська ідеолоґія уже на самих початках свого існування виробила спеціальну негативно-оціночну термінологію стосовно етнічних релігій і культів тих народів, які вона хотіла підкорити [63].

Успіх цих релігійних повстань ще більше зміцнив плем’яні культи в ХІ ст. і утвердив етнічну свідомість північно-полабських слов’ян. Зросла роль жерців. У лютичів центром політичного плем’яного об’єднання стало святилище Сварожича в Радогощі (або Ретрі). У першій половині ХІ ст. язичницький плем’яний союз лютичів був ще крупною військовою силою. Часто до його допомоги зверталися правителі Чехії, Польщі, та й сам імператор, які ворогували між собою. При цьому християнські правителі часто були змушені поблажливо ставитись до язичницьких звичаїв і жертвопринесень, а також рахуватися із думкою жерців. Коли якийсь саксонець пошкодив статую слов’янської Богині, імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для відшкодування збитків [365].

Германський правитель Генріх ІІ уклав угоду з лютичами-язичниками проти польського короля-християнина. Тоді єпископ Бруно закликав Генріха об’єднатися з Болеславом Хоробрим проти лютичів, щоб їх охристити. Та всі спроби були марними. Святиня в Ретрі стала надплем’яним центром всього західнослов’янського язичництва. Якщо якийсь князь приймав хрищення, народ розцінював це як загрозу рідному плем’яному Богу. Це означало вихід такого правителя з родової релігійної спільноти, а отже – втрату права на етнічну спільність зі своїм народом. За таких обставин зовнішні й внутрішні сутички в державі набували характеру не тільки міжконфесійної, але й міжетнічної ворожнечі.

Почастішали вбивства народом своїх охрищених князів, або їх вигнання з країни. Тому князь ободритів Готшалк в 1043 р. намагався навернути свій народ до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою, він відновив церкви й монастирі. Однак, така діяльність князя викликала величезний опір і ненависть народу. В 1066 р. піднялось язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх його прибічників, хто не схотів відректися від чужої віри [286. 93].

Гельмольд повідомляє, що визнавці слов’янської віри схопили єпископа Мекленбурзького і провели “для ганьби” по всіх городах словенських, а потім обезглавили в слов’янській метрополії Ретрі. Язичницькі храми почали відновлюватися. Був запрошений з острова Рюген князь Круто, який у бодричів підтримував язичництво. Ці події звели нанівець усі намагання латинських місіонерів і охрищених ободритських князів насильно охристити свій народ. Син Готшалка Генріх уже побоявся продовжувати відкриту політику батька щодо християнізації. Але йому вдалося підступно погубити князя Круто і з допомогою німців утвердити свою владу над бодричами і лютичами. Та його спроби насадити християнство не вдавалися. Він зачинився в Старому Любеку, який став єдиним опорним пунктом християнства в Полаб’ї.

Землі між середньою Лабою і Балтикою в ХІ ст. були своєрідною заповідною зоною етнічної релігії всього слов’янства. Величний храм у Ретрі був релігійним центром всіх північно-західних слов’янських народів, які ще трималися своєї етнічної віри. Компроміси не визнавалися, адже етносу загрожувало духовне знищення. Коли двоє місіонерів з Чехії ризикнули поїхати в Ретру з християнською проповіддю, вони були ритуально страчені [365 ].

Тільки в 1068 р. єпископ Хальберштадський знищив святиню лютичів Ретру. На знак приниження віри слов’ян він вчинив наругу над священним конем Бога Святовита (на якого ніхто не смів сідати), – єпископ Бурхард повернувся на ньому верхи в Саксонію.

Конфлікти між місіонерами і язичниками не припинялися впродовж кількох століть. Християнські хроністи навмисно описують жорстокість і “кровожерність” язичників, щоб викликати до них ненависть. Слов’янські князі, охристившись, ненавиділи свій народ, який все ще тримався віри батьків. Король стодоранів Прибислав-Генріх запекло боровся з опозицією жерців храму Триглава. Відомо, що в 1125 чи 1128 рр. князь Лотарь ІІІ спалив лютицький храм Триглава (можливо це в тій самій Ретрі). Держава лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і вплив слов’янської віри були підірвані.

Встановлені християнські єпархії засуджували язичників до страти за порушення ними християнських норм життя. Наприклад, Карл Великий у так званому “Саксонському Капітуляції” встановив правила покарання для своїх підданих, в тому числі й завойованих слов’ян усієї імперії: “Хто з неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці, поївши м’яса, – буде покараний смертю... Хто спалить по язичницькому обряду тіло померлого і спалить на попіл його кості, – буде страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде надалі ухилятися від хрищення, не з’явиться для здійснення над ним цього таїнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, – буде скараний на смерть” [498; 214. 424].

Острів Рюген (Rujana – слов. Руян), що нині належить Німеччині, відділений від континенту протокою Штрельзунд (Strelasund), що походить зі слов’янського “стріла”. Він має три великі півострови: Ясмунд, Віттов, Мьєнхгуд. Тут були два великі релігійні центри. Один з них, Карентія, знаходилася на півдні острова і мала святилища трьох Богів. Їхні імена дійшли до нас у зіпсованому іноземними переписувачами вигляді: Рінвіт, Турупід, Пурувіт (очевидно малися на увазі: Руєвит, Триглав і Перун). Другий храм, велична Аркона, розташовувався на півночі на самому краю півострова Віттов (найвища точка 200 футів над рівнем моря). Аркона, що була заснована в ІХ – Х ст. залишалася центром слов’янського язичництва ще довго після падіння інших святинь під натиском ворожих похрищених германців. Як пише відомий історик О. Пріцак про святиню Аркону: “Храм Свантевита і його верховний жрець, найвідоміший, що змагався за владу з королем” [366. 634]. Сам автор-християнин навіть не помічає абсурдності свого твердження: “найвідоміший” жрець, ім’я якого чомусь (?!) не залишилось в історії!

Слов’янська держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних ворожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керованих християнськими єпископами. Як писав В. Шаян “цілий христоносний похід був піднятий проти держави цього острова і твердині старослов’янської віри” [521. 198]. Після зруйнування Ретри (1068) і до 1168 року цей храм понад сто років залишався релігійним центром не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди приїздили також руські купці, щоб принести дари Богам.

Саксон Граматик повідомив про чотири спроби підкорення непокірних язичників (у 1136, 1159, 1166, 1168 рр.), з яких удалась тільки четверта, керована архієпископом Абсальоном. У цій нищівній війні взяли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати для себе кращі наділи землі в разі перемоги. Оборонці винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке називалося “Станіца” і за звичаєм мало виноситися лише в час вирішальних битв. Ця “Станіца” була у величезній пошані, що “майже дорівнювала маєстатові усіх Богів” [521. 198].

Данці підпалили дерев’яні стіни оборонної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в полум’ї. В цей час данський князь Вальдемар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, спостерігати хід битви. За його наказом вояки Есберн і Суно вдерлися до храму і зрубали статую головного Бога Святовита, винесли всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки й запалили вогонь, на якому готували собі їжу. Такою була трагічна загибель останніх язичницьких твердинь.

В кінці ХІІ – ХІІІ ст. германці завоювали землі слов’ян до Одри і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині природної релігії підкорених слов’янських племен, убивали й спалювали жерців, які були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги, написані на дерев’яних дощечках.

У слов’ян (поляків, русів, чехів, моравів та ін.) існувало своє письмо “азбука” (від назв перших літер “аз”, “буки”, “віди”, що означало “я букви відаю”), та й самі “буки” походять від назви дерева, на якому писали. Саме цю азбуку пізніше, може й несправедливо, назвуть “кирилицею” на честь християнського місіонера, який проповідував чужу віру слов’янською мовою. Негативне ставлення латинської церкви до місцевих слов’янських мов посилилось після розколу 1054 р. Поділ церкви розділив слов’янську писемність за релігійною ознакою – на латинників і “схизматів”. Початково ж усі слов’яни вважалися “схизматами” через їхню власну писемність.

Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян (впроваджено латинку, яку поляки називають “абецадлом” від лат. “а, в, с”), і як наслідок – відчуження навіть на мовному рівні колись споріднених народів. А це призвело також і до збільшення питомої ваги іноземних священнослужителів у церквах. Свою слов’янську азбуку зберегли тільки східні слов’яни та болгари: інші західні слов’яни, що зберігали довгі століття свою азбуку, нині внаслідок американізації Європи поступово переходять на латинку. Однак, церковнослов’янська мова, якою користувалась східна церква, також була чужою для русичів і гальмувала розвиток народної мови й світської писемності.

Відомо, що упродовж всього ХІІІ ст. ще тривали виступи народу проти своїх духовних поневолювачів. В грамоті папи Інокентія ІІІ в 1210 р. говориться про слов’ян, які “воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язичниками, і були насильно вигнані з їхніх земель бранденбурзькими графами” [365. 187–203]. Саме з часу християнізації почалася масова колонізація слов’янських земель німецькими колоністами, яка майже розчинила в собі слов’янський етнічний компонент, асимілювала полабські племена наших прародичів. Ще в ХІХ ст. деякі полабські слов’яни (лужичани) зберігали свою етнічну пам’ять, нині ж вони майже повністю германізовані, асимільовані. У Другій світовій війні німці планували цілковите знищення цих слов’ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які мали б піклуватися про розвиток лужицької мови та культури. Однак, у чужій державі це стає все проблематичніше.

Автори Велесової Книги повідомляють, що князі Аскольд і Дір “були у греків хрищені”, бо вони не були русами: “ці князі не є наші”. Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всіх моралі та відносин. Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм усіх членів спільноти. Тому й причини поганого життя народу давні автори вбачали насамперед у тому, що князі “не є наші”. Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через їхню етнічну належність (а це – й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато іншого).

Досі не достатньо вивчені язичницькі рухи, що мали місце після офіційного хрищення Русі, і ті храми, які функціонували аж до XVII ст. включно. Так само недостатньо вивчені антихристиянські рухи і повстання, що відбувалися після насильницького охрищення Київської Русі. Ці проблеми належно не осмислені ні істориками, ні релігієзнавцями, ні етнологами.

Чи слід тоді дивуватися, що історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі? І хто дасть відповідь на питання, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов’янських героїв, розіп’ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім’я того ж біблійного “інтернаціоналу”? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах наша слов’янська молодь повинна вивчати “історичні” міфи чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет, до того ж – не як пам’ятку давно минулого, а як морально-етичні настанови сучасного?

Світові релігії (у тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізували первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи “Права – Ява – Нава”, яка на слов’янському етнокультурному ґрунті зберігалася аж до середини ІІ тисячоліття н. ч. Загальний характер розвитку людства нині має виразну тенденцію переходу від культу природи до культу штучних цінностей. Така глобальна трансформація людської психіки не витримує штурмового натиску лжецінностей, які входять у протиріччя з натурою людини і навколишнього середовища. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору етнічної екології.

Цей перелік історичних подій мені потрібен був для констатації факту і введення його в науковий обіг – надмір наведених прикладів свідчить про християнський етноцид слов’янських народів.

Звернемось до сучасних осмислень етнічної ситуації в світі і місця слов’ян у цих процесах. Ось що пише польський філософ: “Біологічне підґрунтя Польщі, а також усієї Слов’янщини та Арії нині під загрозою. Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною деґенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації – пропаганда бастардизації (змішування, гібридизації – Г. Л.) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеологія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв’язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов’язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдо-християнством” [437].

У відповідь на глобальні виклики штучної цивілізації посилюються тенденції до інверсійних процесів у свідомості індивідів та суспільних груп, що виявляється в підвищенні інтересу до природного єства своїх етносів та їх етнокультур, в тому числі й етнорелігій. Для відродження суперетносу потрібен “етнокультурний вибух”, як поштовх для чергового відродження – треба щоб стан занепаду (застою) поступово переріс у стадію динамічного розвитку. Наші державотворці мають враховувати, що наше спільне родове коріння і культурне надбання можна використовувати з метою самозбереження слов’янських народів. Задля цієї мети придатні всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ і своїх єдинокровних братів слов’ян, і зокрема, ідея відродження Рідної Віри, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Як стверджував великий слов’янолюб Н. П. Аксаков, “Всеслов’янство завжди було, є і буде простим історичним та етнографічним фактором” [8. 23].

Слов’яни, як уже згадувалося, – автохтонне населення Європи, велика суперетнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.

Під слов’янською етнокультурною я маю на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власних територіях, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться, звичайно, про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, що без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань.

Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії – стала причиною втрати родової пам’яті.

Загрозу і шкідливість перетворення слов’янської свідомості християнством усвідомлював князь Святослав, розцінюючи його як засіб поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської християнської експансії не тільки Русь, але й народи Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію. На жаль, його життя трагічно обірвалося в 972 р., а його син Володимир не зрозумів ідейної боротьби свого батька і віддав Русь на поталу візантійським християнізаторам. Уже перші його укази після охрищення Русі спрямовані на винищення слов’янських звичаїв і релігійних традицій [472. 1–4].

Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору слов’янської етнічної ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було, насамперед, засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів).

Всупереч існуючому в науці стереотипу, мушу заявити, що християнство не сприяло і розвитку писемності, а навпаки – загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за релігійними конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку.

Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Християнський етноцид слов’янських народів посилив етнокультурну і морально-звичаєву деградацію слов’ян, і тому християнство має розцінюватися як велика історична трагедія, а не як “благодать”, про яку досі розповідають тисячам школярів і студентів зі шкільних та університетських кафедр і мільйонам прихожан з церковних амвонів.

Повернення етнічної пам’яті – складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Але чому досі не перевидані праці Шафарика, Колара та інших слов’янських просвітників? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості або фальсифікації. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності.

Для порятунку слов’янських цінностей Зорян Доленга-Ходаківський ще понад сто років тому закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб – народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. Зібрати можна, та як повернути їх у природне середовище? Саме відродження етнічних релігій – шлях до повторного вживляння в народ його природної душі. Нині можемо констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. З 1998 року відновилися Міжнародні Всеслов’янські з’їзди, а з 2002 – міжнародні Родові Слов’янські Віча.

Відродження етнічних релігій сьогодні – це нова ознака сучасної культури, одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами.

 

І. 9. Феномен предківської віри

у житті та військовій діяльності

Великого Руського князя Святослава

 

Досі дослідники християнізації Русі зовсім не приділяють уваги вивченню антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги на феноменальний зміст його релігійності. Так американський дослідник християнізації слов’ян А. П. Власто подав надто поверховий погляд на його постать; і взагалі не показав повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Його знання про Святослава обмежуються лише тим, що князь-язичник згадується як лідер “військової касти, яку він очолював”, однак автор не аналізує ні згаданої ним так званої “язичницької реакції”, ні причин релігійної боротьби [95. 298–299]. Тим не менше, війна Великого князя Святослава з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки на Русь, але й у Слов’янщину загалом. Саме в цьому сенсі постать князя Святослава є знаковою і потребує окремого наукового висвітлення.

Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало руських воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, значною мірою, криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового “гарему” і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею “поголовної” християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і присилувати до неї народ на ціле тисячоліття? Без розв’язання цих складних питань не можна зрозуміти справжніх причин історичних явищ, а отже і розв’язати сучасні не менш складні етнічні, культурні й суспільні проблеми.

У 2005 р. минуло 1040 років перемоги Русі над Хозарським каганатом. Сьогодні після тисячі років хрищення Русі, навіть не зважаючи на 70-річний радянський атеїзм, вже стало звично спостерігати, як відомі політики, від нардепів аж до президентів, моляться в церквах, ставлять свічки, стоять на колінах, цілують руки церковним ієрархам і т. д. У католицькій церкві навіть існує обряд, коли папа римський для спокутування гріхів миє ноги своїм кардиналам та іншим підлеглим особам. Заклики до любові й всепрощення стали невід’ємною частиною усіх їхніх проповідей як найвищий прояв християнських чеснот. Не так було за часів Великого князя Київського Святослава Хороброго. Подібне приниження вкриває людину ганьбою на все життя. Правитель держави ніколи не цілував руку священику, не повзав на колінах перед образами на очах у всього народу.

Таки Святослав чимось суттєво відрізнявся від своїх нащадків. Зрозуміло – язичник. Але нині – яке блюзнірство! – вже й християнська церква перебирає собі монополію на постать славетного князя, влаштовуючи молебни, освячення пам’ятників, проведення конференцій. Мушу довести до відома церковних і політичних діячів історичну неправомірність і релігійну неетичність освячення пам’ятника Святослава християнськими священиками. Тут не йдеться про те, щоб не згадувати чи не славити його заслуги взагалі – це можуть здійснювати цивільні установи чи будь-які інші вдячні нащадки. Але якщо існує якась, умовно кажучи, міжрелігійна етика, то кожна людина має після смерті поминатися (ритуально!) саме сповідниками та ієрархами тієї релігії, в якій вона перебувала за життя. Всяке здійснення обрядів (будь то на могилах, чи біля пам’ятників, чи ще деінде) іншою конфесією слід сприймати як наругу над пам’яттю покійного героя.

В історії відомі подібні прецеденти. Так, католичка Анна-Алоїза Острозька в 1636 р. перехристила за католицьким обрядом свого покійного батька князя Олександра Острозького, що за життя був православним. Обряд здійснили, розкривши гробницю. Під час перехрищення було навіть змінено ім’я покійного: “Єзуїти крестили в свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом” [25. 137–138]. Сьогодні такі дії були б співвіднесені з поняттям “релігійний фанатизм” – “(від лат. fanaticus – шалений, відчайдушний) – доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватись їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців” [378. 353]. Крайнощі релігійного фанатизму проявляються в настирливому нав’язуванні своєї віри іншим, релігійному бузувірстві (термін, див. там же), знищенні релігійних реліквій, храмів іншої віри та ін.

Нестримне зрощення держави з церквою, що суперечить нині діючій Конституції України (стаття 35), спонукає досить спритних науковців створювати і свої кон’юнктурні гіпотези, про якесь (нібито ще невідоме історичній науці) “хрищення князя Святослава”. Така версія виглядає нелогічно і неприродно: якби такий факт був, то він аж ніяк би не пройшов повз увагу християнського літописця.

Але тут навпаки, літописець акцентує увагу на тому, що князь відмовлявся христитися, не зважаючи на настирливі умовляння матері княгині Ольги: “Живяше Ольга со сыном своим Святославом, и учашет его мати креститися, и не брежаше того, ни в уши внимаше; но аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому. Неверным бо вера крестьянская – уродьство есть” – повідомляє Повість врем’яних літ. Для монаха Нестора наш князь був “невірним”, тобто “не віруючим в Ісуса Христоса”. Чи означало це, що він був безбожником (атеїстом)? Ні в якому разі. Він сповідував віру в Перуна і Велеса, тобто був язичником.

Це твердження нам необхідне для розуміння саме релігійних аспектів боротьби князя Святослава з Візантією, зокрема його болгарських походів. Релігійні переконання Святослава цілком узгоджені з його мужнім образом князя-воїна, якого Михайло Грушевський назвав “запорожцем на престолі”. Він був справжнім руським лицарем, відданим слов’янській землі та її рідним традиціям.

Прижиттєвого портрета Святослава не збереглося. Ми маємо тільки докладний словесний опис зовнішності князя, зроблений візантійським дияконом Левом. Саме, користуючись цим документом, художники досить точно зображують його мужнє слов’янське обличчя з проникливими блакитними очима, довгими вусами і світлою запорізькою чуприною, сережкою у вусі (що в ті часи було символом його високого роду і приналежності до військового стану), в білосніжній сорочці, накритій княжим плащем-корзном і, звичайно ж, з мечем і щитом у руках [239. 78].

Звідки ж у Святослава така глибока повага до віри Предків, яку за поняттями військової честі не можна зрадити? Адже мати не раз поверталася до питання про зміну релігії, про що літописець розказує так: “Ольга часто глаголаше: “аз, сыну, Бога познах и радуюся; аще и ты познаеши Бога, то радоватися начнеши”. Он же не внимаше того, глаголя: “како аз хощу инъ закон один приняти, а дружина моя сему сміятися начнуть”…Он же не послуша матери и творяше норовы поганьскыя…Се же тому гнівашеся на матерь”[355. 98]. Про його клятви рідним Богам неодноразово читаємо в літописах: “так маємо клятву від Бога, в якого віруємо, в Перуна і у Волоса” [355. 118].

Хто ж виховав княжича в традиціях рідної язичницької релігії? Ми маємо лише дані про те, що його вихователем був якийсь Асмуд (варяг?), а воєводою – Свенельд [65. ХХIХ. 274]. Хоча в письмових джерелах майже нічого не мовиться про його дитинство, окрім згадки першого метання списа на війні проти древлян, ми можемо гіпотетично припустити, що при княжих дітях, звичайно, були спеціальні наставники, вчителі різних галузей знань і навичок, у тому числі й священнослужителі. Чи значить це, що духовним вихованням юного Святослава займалися волхви? Очевидно, що так. Цей звичай, сформований багатовіковими традиціями, не могла порушувати навіть княжа сім’я. Тим більше, що й Ольга до 955 року була язичницею. Охристилася вона тоді, коли Святослав був дорослим і на його ідеологічні та духовні погляди вона вже вплинути не могла.

У 955 р., повертаючись додому з Константинополя, вона з острахом говорила: “Мої люди погане, і син мій, – уберіг би мене Бог від усякого зла” [355. 94]. Непевна згадка наших літописів про те, що Ольга тримала свого “пресвітера потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гнівався на матір за зраду рідної віри. Окрім наукових відомостей, існує ряд літературно-художніх творів, де описане дитинство і юність Святослава, і де з більшою чи меншою ймовірністю проступає цілком логічна версія саме волхвівського виховання спадкоємця Київського престолу [304; 127].

Саме жрецька еліта вивчала і зберігала культурно-історичну спадщину і була зобов’язана розвивати ідеологію свого роду і його майбутню стратегію. Правитель країни звичайно сполучав у собі функції верховного жерця і головнокомандуючого війська. Святослав знав, що народ повинен слідувати Шляху, заповіданому Предками, бо будь-яке відхилення від цього Шляху смерті подібне. Ці знання (тотожні священному віданню) лежать виключно в релігійній парадигмі етнічної віри (в даному випадку слов’янського язичництва) і ніякими раціональними способами не можуть бути доведеними, оскільки вони становлять своєрідний духовно-культурний феномен.

Вітчизняні описи його воєн і їх причин, на відміну від візантійських хронографів, украй лаконічні й фрагментарні. Чому ж наші літописці були такі скупі, що не залишили докладних повідомлень про життя і подвиги прославленого князя? Говорячи про Повість врем’яних літ, не можемо не згадати висновок Івана Франка щодо літописця, якому приписали авторство цього історичного твору: “Печерський монах Нестор, від якого нам лишилися два агіографічні твори “Житіє Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія”, не має нічого спільного з авторством Київського літопису і належить лише до ряду агіографів, а не істориків” [490. VI. 7]. Агіографи – то лише вид церковної літератури, до якого належать житія всіляких “святих” та отців церкви. Такі агіографи при численних переписуваннях літописних зводів додавалися до загального полотна історичних оповідей, а деякі з видатних постатей просто вилучалися переписувачами. Отже, відповідь достатньо проста: християнські ченці не хотіли зберігати відомостей про героїчного князя-язичника, бо вони не вписувалися в їх моралізаторські роздуми про “велич віри християнської”. Однак славетність цієї постаті не змогли затьмарити навіть критичні опуси літописців. А скільки язичницьких літописів, що оспівували подвиги прадідів, було спалено за вказівкою тієї ж християнської церкви!

Візантійські джерела, що доповнюють наші знання про Святослава Хороброго, містять дані, які з точки зору християн, “компрометують” руського князя. Наприклад, оволодівши візантійськими містами, Святослав жорстоко знищує “розсадники чужовір’я” – християнські церкви. Диякон Лев писав про це відверто: язичницьке військо Святослава (в оригіналі “скіфи Святослава”) наводило жах на Візантійську, вже повністю християнську, імперію. Після розправи Святослава з жителями Філіпополя, де він посадив на палі понад 20 тисяч полонених християн, греки і болгари добровільно здавали свої християнізовані міста переможцям-язичникам.

Детально описане також поховання за звичаєм рідної віри полеглих слов’янських воїнів: вночі руси зібрали тіла загиблих, розпалили безліч багать і віддали їх вогню (не закопали в землю, як би це зробили християни!). При цьому зробили жертвопринесення: вбили полонених чоловіків, жінок, немовлят і пустили їх на води Дунаю. Також приносили в жертву Богині Смерті чорних півнів. Візантійський літописець пояснює це так: “Скіфи шанують таїнства еллінів, приносять за язичницьким обрядом жертви і здійснюють возливання по померлих, навчившись цьому чи то у своїх філософів Анахарсиса і Замолксиса, чи то у соратників Ахілла” [239. 78]. Що стосується терміну “таїнства еллінів”, то він означав усі власне язичницькі обряди, а не тільки грецькі. За відомостями стародавніх істориків, Ахілл був вихідцем з узбережжя Меотиди (Азовського моря). Дійсно, релігійні традиції дружини Святослава зберігалися від найдавніших предків саме як священні ритуали касти воїнів. Пізніше відомий Храм Ахілла (нині о. Зміїний у Чорному морі) був присвячений поминанню полеглих і вважався місцем перебування душ героїв.

Тут доречно буде також нагадати, що після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напередодні християнської паски 971 р. і закінчилася значними втратами дружини (за словами літопису, “все войско погуби”), Святослав прозрів причину поразки – етнічно і релігійно змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що не мало єдиної душі, божественної аури і харизми, втратило містичну підтримку рідного Бога Перуна. Відомі його сповнені смутку слова, сказані на військовій раді: “Загинула слава, яка йшла слідом за військом росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відступимо перед ромеями…”. За відомостями Василя Татіщева, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, але ті не підкорилися. Великий князь “толико рассвирепе, яко и єдиного брата своего Гліба не пощаде, … наипаче на пресвитери яряся… посла(л) до Києва, повелі храми християн розорити і сожещи. І сам скоро поиде, хотя вся христиани ізгубити” [446. І. 110–11].

Розкопки П. Толочка, В. Харламова і Я. Боровського 1975 року в Києві під підлогою будинку № 3 по вулиці Володимирській (т. з. будинок Трубецьких) дозволяють припустити, що Володимирове капище 980 р. було побудоване на руїнах християнської церкви: “чимало тут валунів, квадрів червоного кварциту, шиферних плит (з обробленими гранями), уламків голосників та штукатурки з фресковим розписом” [450]. Можливо, це була церква, збудована княгинею Ольгою і зруйнована Святославом. Тоді, свідчення В. Татіщева, в розпорядженні якого були невідомі нам списки давніх літописів, може виявитися правдивим.

Як правило, у всіх язичницьких народів війнам передували моління в храмах Перуна, Зевса та інших Богів війни. Похід Візантії проти Русі починався великими урочистими молебнями в християнських церквах, де сам імператор і його військо молилися про Перемогу. Поблизу військових таборів також встановлювалися намети з культовими атрибутами для молінь воїнів. У слов’ян-язичників (ще від скіфських часів) існувало поклоніння священному мечу – символу Перуна-громовержця, Бога Прі й Перемоги. Можна припустити, що й останньому бою Святослава з ромеями в Доростолі передувало славлення Перуна, тим більше, що відбувся він під час язичницького свята слов’янського Бога Війни (за реконструкцією рідновірського календаря, свято випадає на останньому тижні липня, у християнстві замінене “святим” Іллею-громовержцем) [261. 92]. Почавшись переможно для русів, битва була програна не тільки внаслідок малочисельності війська, але й через погодні умови. Під час бою здійнялася буря з громом і блискавками, що заважала супротивникам бачити один одного. У пітьмі візантійці нібито угледіли над своїм військом лицаря на білому коні, що допомагав разити супротивника (тобто росів-скіфів). Проте, релігійна міфологема божественного вершника, що веде військо, має язичницьке походження у всіх індоєвропейських народів (пор. божественний кінь Святовида в храмах Аркона, Ретра та ін.). Військова релігійна містика слов’ян була пов’язана з появою воїнства Перунового, очолюваного лицарем на білому коні. Святослав же вважав, що Перун не прийшов на підмогу його війську.

Прадавній, ще скіфський культ Арея (Ареса) – Бога Війни, занепадав. Поклоніння священному мечу, що колись досягло вершин досконалості у скіфів [54], тепер же не допомагало через релігійну роз’єднаність війська. На літописних мініатюрах, що ілюструють події часів князя Святослава, є зображення військово-культового шатра, як приклад язичницько-християнського двовір’я: над жертовником висить не тільки меч, але і дошка з розп’яттям. У пізніших літописах вже знаходимо зображення військових молінь біля ікони діви Марії, здійснюваних під керівництвом християнських священиків. Тут навіть воїни зображені у вигляді повзаючих на колінах рабів, що для дружини князя Святослава вважалося б найбільшим гріхом і ганьбою. Язичницький кодекс честі вимагав від дружинника (княжого гридня) не тільки дотримання ієрархії, але й збереження військової честі та гідності. Перуна вітали піднятими вгору мечами і закликали його на допомогу стоячи, показуючи готовність до бою, доблесть і воїнський дух.

Культ Перуна у княжому середовищі був настільки розвинутим, що юнаки, яких готували до воїнської звитяги, цілком переймалися містичним трепетом перед цим грізним і справедливим Богом Прі й Перемоги. Відомо, що образ Перуна стояв у самому княжому подвір’ї на Старокиївській горі. Деякі дослідники вважають, що згадана статуя Громовержця знаходилась на тому місці, де нині позначене капище, розкопане В. Хвойкою (біля Музею Історії України). Повість врем’яних літ подає опис дерев’яної статуї Перуна зі срібною головою та золотими вусами, а Густинський літопис суттєво доповнює цей образ: його ноги були залізні, очі – з коштовних самоцвітів, у руці він тримав кам’яну стрілу, інкрустовану яхонтами. Перед статуєю Бога палав вічний вогонь, який волхви підтримували постійно під страхом смерті [142].

Під час війни попереду війська несли бойовий прапор (корогву, станицю) як символ Божества, що веде до бою. Це повинне було встановлювати священний зв’язок з Богами Війни, причому присутність Перуна і Матері Слави (прообраз Покрови) виступала запорукою Перемоги, надихала воїнів, у тому числі й допомагала полеглим героям досягти Лук Сварожих (тобто Раю).

Саме в європейських язичницьких релігіях якнайповніше розроблена етична концепція Смерті і Безсмертя, героїзму, перевтілення і вічного життя. Навіть наш християнізований літописець не міг не захоплюватися силою духу руських воїнів і записав промову Святослава перед нерівним боєм з греками: “Уже нам нЬкамо ся дЬти, и волею и неволею стати противу: да не посрамимо земли Руские, но ляжемы костью ту, и мертвый бо сорома не имаеть; аще ли побЬгнем, то срам нам; и не имам убЬгнути, но станем крЬпко, аз же пред вами пойду. Аще моя глава ляжеть, тоже помыслите о себЬ”. И ркоша вои: “идеже глава твоя ляжеть, ту и главы наша сложим” [355. 112].

Володимир Шаян відзначав, що на цьому героїчному тлі біблійна концепція “страху божого” і упокорення перед “волею божою” виглядає убого і приземлено, якось матеріалістично, як і “метафізика смерті” в юдаїзмі, повторю вже згадувану цитату: “немає в шеолі (на тому світі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздумів, ні знання, ні мудрості… Краще собаці живому, ніж леву мертвому” [38. Екл. 9:2–4, 10]. Як бачимо, екзегеза безсмертя душі як в юдаїзмі, так і в його галузі християнстві, явно зганьблена. Замість неї – страх смерті і виживання за будь-яку ціну, навіть ціну ганьби і приниження.

Хіба міг Святослав і його найхоробріші вої прийняти таку релігію? Можна думати, що великий князь Святослав був високоосвіченою людиною свого часу, аристократом по народженню і по духу. Він, безперечно, був поінформований про сутність релігійних доктрин юдаїзму і християнства, усвідомлював їхню генетичну спорідненість, бачив ту духовну загрозу слов’янським народам, що нависла над усією Європою. Подальші христові походи, інквізиція і полювання на відьом, які вирували ще кілька сторіч після Святослава, довели, що він багато-що передбачав точно. Мислителі, починаючи від Ф. Ніцше і до наших сучасників французьких філософів Алена де Бенуа і Гійома Файя, дійшли висновку, що християнізація Європи була однією з найбільш згубних подій у всій історії, “саме катастрофою у власному значенні цього слова” [32. 11].

Археологічні дослідження поховання князя Святослава на острові Хортиця суттєво доповнюють наші знання про релігійну військову традицію. Острів Хортиця (спочатку Хортич) відомий археологам як одне з найдавніших священних місць України. Тут знайдені десятки капищ, які датуються, починаючи від II тис. до н. ч. і пізніше. Слов’янські святилища на о. Хортиця згадувалися Костянтином Багрянородним, вони відомі також в давньоруських літописах. Тут князь Святослав прийняв свій останній бій з печенігами, в якому загинув смертю хоробрих і був похований тут же неподалік на горі, що нині зветься Вознесенською.

За повідомленнями одного з учасників експедиції, професора Михайла Мюллера, який емігрував до Канади, а також директора Запорізького краєзнавчого музею Г. Шаповалова, поховання знайдене археологом В. А. Грінченком у 1927 (або 1930) р. при будівництві металургійних заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу [309; 310; 515]. Тут знайдений військовий могильник близько 50 курганів. Серед них і вірогідне поховання князя. Воно було обгороджене круглою кам’яною кладкою площею 29 кв. м, де на глибині двох метрів знаходилося поховання-спалення, що складалося з обпалених кісток, залізних стріл і каміння.

Поряд був знайдений т. з. “Кічкаський скарб”, проткнутий трьома шаблями. Ці шаблі, на думку М. Міллера, мали на меті завороження могили або ж символізували особливий статус покійного воєначальника, князя. “Скарб”, похований поряд із загиблим, свідчить про язичницький ритуал похоронного жертвопринесення цінних речей своєму улюбленому воєначальнику. Тут були не тільки залізні атрибути воїнів (наконечники стріл, вудила, стремена, пряжки від кінського убрання, але й золоті та срібні ювелірні прикраси луків, шабель, піхов, військові емблеми як руського виробництва, так і трофейні візантійські та болгарські). Усі речі мали сліди перебування у вогні, багато з них розплавилися. Як відомо, в язичницькому похоронному обряді кожен, хто прийшов попрощатися з померлим, приносив йому своєрідний останній “подарунок”, який кидали у вогонь, де спалювалося і тіло покійного.

Правда, деякі болгарські вчені схильні думати, що це поховання болгарського хана Аспаруха (по знахідці його емблеми – срібного орла) [515]. Але М. Міллер вважає, що тут був похований князь Святослав, а орел – трофей-навершя одного з переможених Святославом болгарських легіонів. Переконливим його аргументом стала також знахідка корабельних цвяхів – свідоцтво про поховання князя в ладді, що було слов’янською язичницькою традицією того часу. Про те, що тут відбувалися жорстокі бої русичів, говорять також численні знахідки мечів, кольчуг, наконечники списів і стріл слов’янського типу, безліч людських кісток і черепів, а також декілька затоплених кораблів. Ніс одного з них прикрашала фігура невідомого чудовиська. Вважають, що тут була остання стоянка флоту Святослава.

Пам’ять Святослава Хороброго вшановують і сучасні українці. Одним з перших підняв тему героїчного князя-язичника професор Володимир Шаян, опублікувавши ряд статей в англійській пресі ще в 1972 р., тобто до 1000-річчя загибелі Святослава. У 2001 р. Об’єднання Рідновірів України заснувало Орден Святослава Хороброго як нагороду за Відродження Віри Предків в ознаменування 1030-річчя з дня загибелі Великого князя [467]. Незабаром і Нацбанк України випустив пам’ятну срібну монету “Святослав” [404. 13–14. 3], а Міжрегіональна Академія управління персоналом спорудила перший в історії пам’ятник нашому славетному князю [56. 23–24]. Тодішній президент Л. Кучма трохи спізнився – вже слідом за цими справді народними ініціативами, він видав указ про будівництво пам’ятника Святославу, для виконання чого в Києві був проведений конкурс на кращий проект монумента. Було представлено декілька десятків цікавих скульптурних робіт, проте з якихось незрозумілих міркувань ідея затихла. Тоді деякі автори стали встановлювати свої скульптури за власною ініціативою, як наприклад, пам’ятник на Пейзажній алеї, недалеко від Історичного музею, або суто народна ініціатива спорудження такого пам’ятника в Карпатах.

Нині на місці останнього бою і загибелі прославленого князя Святослава стоїть скромний знак-обеліск з поржавілою табличкою: “Пам’ятка історії. Охороняється державою. Ймовірне місце загибелі Київського князя Святослава Ігоровича в 972 р.” [404. 13–14. 40].

Відома також дата трагічної події – 8 березня 972 року [370. 140], що також дає привід для роздумів. Враховуючи кочовий спосіб життя племені пацинаків (печенігів), чиїми руками було здійснено вбивство Святослава Хороброго, їх східне (можливо, зв’язане із залишками Хазарського каганату) походження і дикі звичаї (виготовлення ритуальних чаш із черепів супротивника), а також період юдейського свята помсти (Пурім) можемо припустити і мету розправи.

Отже, підведемо підсумки: з коментаря літописця нам відома (хоча і побічно) думка князя Святослава про християнську віру, його небажання приймати хрищення, а значить неможливість зрадити рідну етнічну релігію, що розкриває високий етичний аспект особистості Святослава. Розгром Хазарії був початком боротьби з іновірцями, що пригноблювали слов’ян-русів на сході країни (в даному випадку з юдеями), а візантійські війни на Балканах – логічним продовженням цієї боротьби – тепер уже з християнством як відгалуженням юдаїзму, що принесло занепад духовної культури слов’янських народів. Так, Святослав Хоробрий, який вів справжнісіньку Священну війну проти чужовір’я, що насувалося, становив значну загрозу експансивним намірам не тільки Візантії. Це могла бути помста і за розгром Хозарського каганату з його юдейською релігією, і за війни з візантійцями, носіями дочірньої від юдаїзму релігії – християнства.

Вихований у дусі рідної віри, Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розглядав його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнського ярма в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава роз’єднані слов’яни не змогли протистояти німецьким племенам, які під виглядом пропаганди “християнської благодаті” і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов’янських земель.

Важливі висновки зробив ще А. Чертков: “Війна Святослава проти болгар стала найважливішою подією Х століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи” [504. 17].

Великий князь Київський Святослав до кінця залишився вірним слов’янському Роду, духовним традиціям рідної країни, а значить – істинним патріотом і державотворцем, який повинен бути прикладом для нинішніх і прийдешніх правителів слов’янських держав. Не дарма його світлий образ став символом відданості Рідним Богам.

Оскільки Рідна слов’янська віра нині відроджується в багатьох країнах, Святослав Хоробрий, як останній язичницький князь Русі, рідновірами по праву визнається особистістю, що символізує вірність рідній традиції. Такими ж знаковими постатями визнані князь Ніклот у Польщі, князь Володимир Расате в Болгарії, загиблі від рук христоносців, князь Гедимінас у Литві, рівно як і славетна жінка-філософ Гипатія (Іпатія) – хранителька Александрійського мусейона в Греції, по-звірячому розтерзана християнськими фанатиками (415 р.). Вони були останніми хранителями рідної віри у своїх країнах, після їх відходу почався занепад язичницьких релігій Предків.

 

 


РОЗДІЛ ІІ.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЕТНОРЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС

 

ІІ. 1. Консервативна революція і Традиціоналізм

як предтечі етнорелігійного ренесансу

 

Феномен етнічного дедалі більше привертає увагу фахівців. Стає очевидним, що без збереження етнічного розмаїття світу виживання людства буде поставлене під сумнів. Національне буття народів висуває на перший план і проблему методологічного забезпечення наукових розробок з питань історії та теорії етносу. Постає також завдання виробити єдиний категоріально-понятійний апарат та єдину методологію теоретико-етнологічного пізнання.

Оформлення етніцизму як наукового напряму почалося з 60-х pp. ХХ ст. у зв’язку з активізацією досліджень з етнічної проблематики, викликаною феноменом так званого етнічного відродження, що проявився у безлічі етнічних конфліктів майже в усіх багатонаціональних державах. Дискусії навколо співвідношення етнічних і економічних факторів у процесі політизації етнічних спільнот виявили певні розбіжності серед етніцистів.

Ряд спеціалістів обстоюють тезу про самодостатність етнічної ідентичності для політизації етнічних груп, інші – про рівнозначну роль економічних і етносоціальних мотивів політичної поведінки людей. Найбільш відомі етніцисти Е. Геллнер, Е. Сміт, Дж. Ротшильд, У. Коннор не завжди одностайні в питаннях етнічного. Теоретичні положення етніцизму активно використовуються фахівцями з історії. Зокрема, стосовно української історії їх застосовували у своїх дослідженнях Р. Шпорлюк, Б. Кравченко, Т. Раковсько-Хармстоун й ін.

Однак, відоме в європейському світі релігійне підґрунтя етніцизму, що формувалося саме на релігійних доктринах Консервативної революції і Традиціоналізму початку ХІХ – середини ХХ ст., на пострадянському просторі досі лишаються мало знаним навіть фахівцям.

Причини цього надто складні. Очевидно, що глобальні програми підкорення всього людства купкою світових олігархів, як правило, завжди ґрунтувалися на уніфікації релігійних ідей, інтернаціоналізмі, нав’язуванні вигідних для світового панівного клану стереотипів мислення. Будь-які національно-патріотичні змагання у всіх глобалістів (як комуністичного, так і капіталістичного ґатунку) викликали якийсь патологічний страх. Тому довгий час націонал-соціалістичні рухи подавалися в публікаціях неодмінно з негативними ідеологічними ярликами “фашизму” та “нацизму”. Такі оціночні підходи чисто кланового характеру, нав’язані всьому “прогресивному людству”, не давали змоги виявити справжню сутність як Консервативної Революції, так і Традиціоналізму.

Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігії та матеріалістичні доктрини нав’язали народам спрощену прямолінійну схему “розвитку” людства знизу вгору, від “нижчого” до “вищого”. В академічній науці усталилася думка про “науковий прогрес”, за якою нібито сучасні академічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців.

Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони розвитку людини, суспільства, духовної культури. Сучасний стан духовності людства свідчить швидше про деградацію (не прогрес, а регрес). Впровадження в життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати природної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок – етнічний, релігійно-духовний та ідеологічний хаос у людських спільнотах, посилення пріоритету матеріального перед духовним.

На противагу цій деградації окремими мислителями були висунуті ідеї порятунку цивілізації, повернення до перевірених часом етнокультурних вартостей. Ідеям консерватизму, що виник як реакція на Велику французьку революцію, і поширенню в Європі ліберальних ідей, було протиставлено збереження (консервація) традиційних цінностей. Термін “консервативна революція” вперше вжив письменник Томас Манн.

Якщо девізом ідеологів Просвітництва та буржуазних революцій було “Свобода, рівність, братерство”, то для консерваторів ці гасла стали “втіленням всього згубного, того, що знищує встановлений всевишнім порядок і руйнує основи життя” [126. 9]. Ідеальним суспільством, на думку консерваторів-традиціоналістів є цивілізація, в якій надаються пріоритети: якості – над кількістю, загальної ідеї – над егоїстичним інтересом, духу – над матерією.

Ідеологами консерватизму стали філософи Жозеф Де Местр (праця “Роздуми про Францію”, 1796), Луї Де Бональд (праця “Теорія політичної і релігійної влади в громадянському суспільстві”, 1796), Едмунд Берк (праця “Роздуми про революцію у Франції”, 1790) та ін. На противагу просвітителям, які прагнули перебудувати світ на основі “свободи, рівності та братерства”, консерватори проголошували ідею природженої недосконалості людини, внаслідок якої не може бути досягнута рівність людей, оскільки це суперечить волі Бога, порушує віками встановлений порядок, ієрархію. Так, Едмунд Берк писав, що “ніяке суспільство не мислиме без ієрархії, так велить природа, в якій нерівність – основа порядку”, рівність же повинна існувати лише в галузі моралі та доброчинності, бо всі однаково зобов’язані виконувати свої обов’язки [126. 9; 491. 15].

Теорії лінійного “прогресу” консерватори протиставляли поступовість еволюції, покращення життя і розумних реформ при неодмінному збереженні вже існуючого, перевіреного віками. Отже, вони не відкидали будь-яких нововведень взагалі, але визнавали розумні і послідовні зміни.

Саме, коли традиційна культура почала зникати, на рубежі XVIII – XIX ст. народ (Volk, Folk) стає об’єктом інтересу європейських інтелектуалів. Праці Й. Гердера та братів Грімм сприяли позитивному ставленню вищих верств до “народної культури”, яку Гердер назвав “Kultur des Volkes” на противагу “вченій культурі” – “Kultur des Gelehrten” [34. 2–7]. На думку цих інтелектуалів, як пише сучасний дослідник Пітер Берк: “Народ був природний, простий, невчений, інстинктивний, ірраціональний, закорінений у традиції й ґрунти певного регіону, позбавлений почуття індивідуальності (індивідуум був “розчинений у спільноті”). Декого з цих інтелектуалів, особливо наприкінці XVIII ст., простолюд цікавив, як щось екзотичне, натомість на початку XIX ст. вже сформувався певний “культ народу” – в тому сенсі, що інтелектуали стали ідентифікувати себе з ним і навіть намагалися його наслідувати” [34. 8].

Величезної популярності в Європі кінця XVIII ст. набули поезії Оссіяна, які були перекладені на десятки мов від іспанської до російської. Вони збурили духовні сили багатьох європейських народів, проникнувши до глибин народної пам’яті і показавши живучу силу етнічних традицій для всіх суспільних верств. Володимир Шаян писав про цю непересічну для європейської культури подію так: “Ні, це не все. Далеко не все, щоб дати уявлення про розміри оссіянізму в Європі, де Оссіян здобув славу, рівну чи більшу від Гомера, Шекспіра, Вальтера Скотта, Бернса чи Уордсверта...”. І хоч, як виявилось, постать Осіяна як “барда ІІІ ст.” була вигадана шотландцем Джеймсом Макферсоном, Шаян продовжує: “без найменшого сумніву можна ствердити, що ці поеми створили справді нову добу в історії європейської літератури... Вольфґанґ Гете, якого вважають найбільшим поетом і духом Німеччини, написав дослівно: “Оссіян витиснув з мого серця Гомера”. Від того часу Гете, класик чи псевдокласик, став Гете романтик! Отже, саме під впливом Оссіяна, як сам засвідчує, він відвернувся від псевдокласицизму та став одним із співтворців європейського романтизму [527].

Як пише П. Берк, до прихильників Оссіяна належали не тільки німці Гердер і Гете, а й французи Наполеон, і Шатобріан. Піднесення культу народу і традиціоналізму стало своєрідною реакцією на Просвітництво з його елітизмом та зневагою до традиції. Зокрема, Шатобріан написав книгу “Дух християнства”, у якій цілий розділ присвятив “неофіційній” релігії простолюду, в якій вбачав вираз гармонії між природою та релігією [34. 5, 10]. Ідеями відродження своїх етнічних цінностей у ХІХ ст. були наснажені Вук Караджич, Зорян Доленга-Ходаківський, Франтішек Палацький, Александр Афанасьєв та багато інших мислителів. Вони повертали до життя призабуту духовну спадщину своїх народів.

У кінці ХІХ ст. німецьким мислителем Фрідрігом Ніцше була відкрита ідея Вічного Повернення всіх речей. Ф. Ніцше сприйняв цю ідею як одкровення, але він не хотів, щоб воно перетворилось на релігію, а він сам – на пророка чи одержимого. Ніцше розумів небезпечність фанатизму. Про важливість цієї ідеї для майбутнього людства, свідчить його запис, зроблений для пам’яті про час і місце її постання: “Ідея Вічного Повернення, ця вища формула утвердження, найвища, яку тільки можна осягнути, датується серпнем 1881 року. Я накидав її на листку паперу з написом: “На висоті 6000 футів над людиною і часом. Я гуляв цього дня в лісі вздовж озера Сільваплана: біля величезної скали у формі піраміди, неподалік від Сюрлея, я зупинився. Тут мені спала на думку ця ідея” [279. 6. 41]. Метафізика вершин як способу виходу за межі сучасних людських умов з метою відкриття давніх духовних коренів арійської душі, душі воїна, була розвинута послідовниками Ф. Ніцше й Ю. Еволи, як практиками-альпіністами, так і політиками (правими радикалами).

З часу появи цієї ідеї історія стане для Ніцше іншою. Він повірив, що з допомогою “великої ідеї” буде створена нова людина майбутнього. Він відчував: “я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього”. Віднині його прагнення з’єднати ці уламки в єдине ціле стане смислом його життя [412. 12–15].

Ідеї циклічності розвитку культури в культурософії не нові. Ними займалися ще давні мислителі. Так, давньогрецький історик Полібій (ІІ – І ст. до н. ч.), автор “Всесвітньої історії” в 40 томах, володіючи величезними енциклопедичними знаннями, не міг не бачити певних закономірностей історичних і культурних процесів. Він одним з перших згадує ідею циклічності, яка, на його думку, має свої закономірності в появі великих особистостей, здатних впливати на розвиток подій і культурних явищ.

Ідею циклічності висловлював також китайський історик Сим Цянь (І ст. н. е.) [291. 88]. Чергове повернення до цих ідей є додатковим свідченням їх закономірності. Для Ф. Ніцше вона стала початком переосмислення духовних вартостей християнства. Саме Ф. Ніцше надав цій ідеї новітнього звучання і спричинив поштовх до переосмислення світогляду “новими правими” ХХ ст.

Світове панування “аврамістичних” релігій, таке очевидне для Ф. Ніцше, було все ще непомітним для широкого загалу. Вже у 1888 р. виходить друком його праця “Антихрист або прокляття християнству”. Автор розуміє, що цю книгу він “писав не для загалу. Може бути, ніхто з моїх читачів ще й на світ не народився… – мені належить саме прийдешнє” – зазначає він у передмові [327. 330].

Думки, які не раз підсвідомо, як невиразна тривога, виникали в умах освічених людей при близькому зіткненні з християнством, у Ф. Ніцше вперше отримали логічну словесну оболонку: “Християнство оголосило нищівну війну вищому типу людини, воно відмовилося від усіх основних інстинктів цього типу: сильна людина зробилася непотрібною людиною, людиною, від якої всі відцуралися. Християнство зіпсувало розум духовно сильних натур: воно навчило відчувати вищі духовні цінності як гріховні” [326] (Тут цитую за перекладом з російської, оскільки українське видання “Основи” подає досить “злагіднений” переклад критики християнства).

Як альтернативу космополітичному богу християнства Ніцше пропонує кожному народові мати “власного Бога”: “Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, – свою шляхетність. Хто багатий, той хоче давати; гордий народ потребує Бога, щоб жертвувати”. Ніцше вбачає в християнстві релігію “хворих” і нежиттєздатних: “Ні мораль, ні релігія не стикається в християнстві ні з якою точкою дійсності: царство боже, страшний суд, вічне життя – це світ чистих фікцій. Після того, як поняття “природа” почали протиставляти поняттю “Бог”, слово природний зробилося синонімом слова недостойний, негідний… Християнське поняття бога – бог хворих, розумово відсталих – одне з найспотвореніших розумінь Бога, які тільки існували на землі; це бог, який оголошує війну життю; природі, волі до життя!”

Він відкриває очі пересічних людей на сутність християнства як секти юдаїзму: “Біблія взагалі знаходиться поза всякими порівняннями. Щоб не загубитися тут зовсім, необхідно перш за все пам’ятати, що ти знаходишся серед юдеїв. Християнин є юдей другого, навіть третього ступеня. Християнин – це юдей, тільки вільнішого віросповідання, він може не обрізатися… він є логічним продовженням юдаїзму”.

Ніцше вперше за всю історію християнства проголошує йому свій вирок. Це було криком його душі: “я засуджую християнство, я висуваю проти християнської церкви найстрашніше з усіх звинувачень, які тільки будь-коли проголошували… Християнська церква нічого не залишила незайманим, до чого б не доторкнулася, – все спотворила. Вона знецінила всяку цінність, усяку істину перетворила в “брехню”, в “неправду”, все чесне – в “підлість”… Це вічне звинувачення проти християнства я хочу написати на всіх стінах, де тільки воно є…”

Сам він стверджував, що його “Переоцінка християнських “цінностей”, – це намагання наблизити перемогу протилежних, шляхетних цінностей” [327]. Ніцше один з перших мислителів присоромив християнство з його примітивним “святим письмом”, культом мучеництва і застарілими догмами юдейського монотеїзму. Так, французький мислитель Ален де Бенуа пише, що “Ніцше передбачив настання епохи, коли такі слова як месія, іскупитель (спаситель) чи святий будуть вживатися як образливі або для позначення злочинців” [33. 16].

Пошук нових шляхетних цінностей отримав свій яскравий вияв в ідеях традиціоналізму як вічних духовно-культурних матрицях. Консервативна Революція – це насамперед, сукупність ідей, спрямованих водночас на перетворення світу (революція) і на збереження (консервацію) багатої духовно-інтелектуальної спадщини предків. Тобто вона має на меті захист традиційних цінностей радикальним шляхом. Отже, це – або революційність мислення, або революційність способу діяльності.

Інакше пояснює смисл цієї назви дослідник І. Гордеев: “оскільки процес соціального занепаду зайшов надто далеко, і норми справжньої сакральної цивілізації практично сховались за обрієм, то “крайнє праве” може стати і лівим, а консерватизм перестає корелюватися з істинним традиціоналізмом. Тоді він змикається з революцією, з усіма силами, які протистоять ветхій системі. Звідси виведено поняття “Консервативна революція, а “нові праві” можуть називати себе “консервативними революціонерами” [126. 11].

Виразним представником консервативної революції в Німеччині був Освальд Шпенглер (праця “Захід Європи”, 1918–1922), який вважав, що Європа на шляху до загибелі, бо вона є раціоналістичною цивілізацією, в якій вищі духовні цінності неупинно деградують. Отже, перехід від культури до цивілізації означає насамперед смерть душі народу. Кілька великих мегаполісів, у яких зосереджується все життя, знищують навколишнє традиційне суспільство, розпочинаючи “вік вивихнутого часу”.

Яскравий спалах Фрідріга Ніцше, який провістив смерть християнської релігії, в руслі езотеричної, аристократичної думки викликає значний інтерес до езотеричних знань: аріософії (Герман Вірт), давньо-індійської культури, проблем походження людських рас (граф Гобіно), язичницької релігії предків (В. Шаян, Я. Стахнюк), рунічної традиції (Гвідо Фон Ліст). “Німецька міфологія” Якоба Грімма стала поштовхом до виникнення народних груп (“фьолькіше”), ліг і орденів, що поставили за мету відродити давню культурну і релігійно-магічну Традицію.

Німецька Консервативна Революція була лише одним з напрямків загальноєвропейського руху. До цього інтелектуального руху також належали і деякі слов’янофіли (Сорель і Баррес у Франції, Унамуно в Іспанії); а також Парето і Евола в Італії, Лоуренси і Честертон у Великобританії та ін.

В 1949 р. в Базельському університеті була захищена наукова дисертація німецького філософа Арміна Молера за темою: “Консервативна Революція в Німеччині” (одним з його наукових керівників був К. Ясперс). Пізніше А. Молер видав цю працю у вигляді монографії. Книга з 1950 року витримала вже п’ять перевидань, вона споряджена біографіями понад 350 вчених, письменників, політичних діячів, що мали те чи інше відношення до Консервативної Революції, а також має велику бібліографію (300 сторінок), що можна назвати цілою енциклопедією цієї проблеми. У передмові до праці автор пише, що він хотів допомогти Правим інтелектуалам усвідомити, якою багатою духовною спадщиною вони володіють [571. 5].

Він стверджує, що неправомірно розглядати Консервативну Революцію виключно як доктрину націонал-соціалізму. А. Молер виділяє кілька напрямків Консервативної Революції: “фьолькіше” (навмисно не перекладається, щоб не було плутанини з так званими “народниками”), молодоконсерватори, націонал-революціонери, селянські рухи та незалежні молодіжні напрямки.

Мислителі кінця ХІХ – початку ХХ ст. підняли на поверхню “циклічну доктрину” розвитку культури, яку можна вважати повним запереченням ідеї “прогресу людства”. На думку Р. Генона, матеріалізація суспільних відносин набирає загрозливих форм, вона прогресує, постійного збільшуючи швидкість, ніби камінь, кинутий вниз. Природні знання та істини, які в золотому, срібному та мідному віках були доступні всім, стають все менш зрозумілими, або й зовсім недоступними людству. В залізному віці число тих, хто володіє цими знаннями, стає все меншим [114. 15].

Хоча сам Генон згодом скотився до протилежних “цінностей”, однак він одним з перших помітив, що занепад філософії і її перехід до раціоналізму збігся з останньою стадією греко-латинської цивілізації, поширенням християнства і “розсіянням євреїв”. Язичництво із цілісної системи знань (відання) перетворилося у безліч окремих “уламків”, які збереглися лише у вигляді забобонів, що втратили свій глибинний зміст. Він вважав, що керує зміною циклів занепаду і відродження велике “щось”, що Р. Генон називає Принципом. Цей Принцип співвідноситься з “Чистою духовністю”, він є породжувачем духовних імпульсів, які поступово деградують, відходячи все далі від свого “породжуючого Принципу”. Лише той, хто прагне до істинних знань, може заново відкрити у собі духовність вищого Принципу. Приховане стане знову видимим у кінці циклу, який одночасно виявиться і початком нового циклу [114. 15].

“Принцип єдності істини” є основою справжньої метафізики. Від цієї єдності витікає ієрархічна підпорядкованість різноманітних форм її проявів, тобто істин приватного порядку, і ця ієрархія в міру віддалення від “єдиної істини” падає все нижче і нижче, поки не перетвориться на лжу і облуду. Первісна “єдина істина” – це, так звана “примордіальна” (витокова) традиція, яка несе в собі понадчасовий синтез усієї істини людського світу. Вторинними прикладними істинами є традиційні і релігійні форми, які, незважаючи на свою зовнішню відмінність, внутрішньо приводять до однієї й тієї ж мети. Р. Генон приходить до висновку, що в решті решт, подрібнення істини доходить до тієї межі, коли вона перетворюється на свою протилежність [114. 22]. Зрештою, і сам Генон став підтвердженням власної доктрини, змінивши свої природні орієнтації.

Однак, кінець старого світу буде водночас і початком нового. Таким чином, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Кінець ІІ – початок ІІІ тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), але й початком відродження етнічних духовних систем у багатьох країнах, тобто початком нового циклу. Не обминули ці процеси і слов’ян: Україна, Білорусь, Росія, Польща, Болгарія, Сербія, Чехія, Словенія мають уже свої релігійні общини сповідників етнічного (язичницького) культу. Закономірно, той, хто прагне до істинних природних знань, може відкрити їх у собі як генетичну етнічну матрицю.

Рідновіри України для обґрунтування своїх доктрин спираються на праці своїх національних предтеч. Уже в 60-х роках ХІХ ст. великий український мислитель Тарас Шевченко у вірші, присвяченому Ликері Полусмаковій, задовго до Ф. Ніцше, висловив сумнів відносно універсальності “візантійського Саваофа”, протиставивши йому народне розуміння Бога (треба розуміти “Бога природного, істинного”), якому не потрібні “раби”. У вірші Шевченка антитези Саваоф і Бог, раби і люди, очевидно виступають не лише поетичними метафорами, а й несуть логічно вмотивоване смислове навантаження:

Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люди,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде! [530. ІІ. 287].

 

В іншому його вірші “Світе ясний” звучить відвертий протест проти одурманення людської свідомості церквою, знецінення нею людської природи, яку “багряницями закрито і розп’ятієм добито”. Водночас, Кобзар закликає народ до просвіти:

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати! [530. ІІ. 286].

Досі дослідники вбачали в цих словах лише “атеїстичні” або антицерковні погляди Тараса Шевченка, ігноруючи конкретну спрямованість його роздумів саме проти “віри христової”:

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучче жити,

Ніж нам на Украйні.

А може тим, що киргизи

Ще не християни?

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови, за правду,

За віру христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получчали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани християне!.. [530. ІІ. 30–31].

Як бачимо, поет відверто звинувачує християнство в погіршенні людини, у псуванні природної людської сутності, в безкінечній братовбивчій війні за релігійні доктрини, коли “за віру христову” близькі по крові слов’янські народи взаємознищували один-одного. Останній прижиттєвий вірш Тараса Шевченка “Чи не покинуть нам, небого...” [530. ІІ. 308] свідчить про його прихильність до природної язичницької віри. Він згадує і міфічні ріки, якими переправляються покійні до Раю (Лета, Флегетон, Стікс), які порівнює з рідним Дніпром, і давньогрецьку Парку-пряху, і перевізника Харона, а також і рідний “предвічний гай”, і “могили-гори на степах”, тобто те, що вже пов’язане саме з українським розумінням сакрального світу предків.

Вічне Повернення, відкрите Ф. Ніцше, не залишило байдужими до цієї ідеї й мислителів-традиціоналістів ХХ ст. Так, румунський релігієзнавець Мірча Еліаде, якого небезпідставно називають “пророком нової позацерковної духовності”, розвиває ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, міфічним часом, і заперечує глобальну схему лінеарного часу.

В його інтерпретації – історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). “Знати міф – значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне” – писав він [308. 101]. Отже, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи світ ідеальний.

Мірча Еліаде перетворив релігійний символізм в один з найвпливовіших ключів осмислення культури. Він обґрунтував ідею “культури смерті”, як культ самопожертви заради ідеї. Ця тема знайшла своє відображення і в працях українського мислителя В. Шаяна, досліджена на слов’янських джерелах: “Смерти немає! Існує тільки Вічне Життя!” [521. 119–126].

Будучи духовним лідером правого екстремізму, М. Еліаде очолював антидемократичні, антихристиянські праві рухи, натхненні язичницькими традиціями. Він засуджував “американізм”, спадщину юдаїзму і християнства. Однак, його “культурний антисемітизм” був цілком у сфері духу, ідеї, культури, а не в сфері біологічній. Так, християнство розглядається ним як “семітська матриця”. Вартісними він вважав тільки “релігії космосу”, тобто природні етнічні релігії.

М. Еліаде зробив значний внесок в осмислення язичницької концепції часу (священного і буденного). Священний час традиційної релігії, періодично перемежовуючись з буденним людським часом, насправді не є якимись відокремленими часовими відтинками. Через постійну повторюваність ритуалів, він має здатність постійно “з’єднуватися”, утворюючи суцільне поле священного і становлячи цілісну форму одвічної міфічної сучасності. На його думку, юдаїзм втрутився в цей природний порядок буття і часу, десакралізуючи його і освячуючи лінеарний час (тобто історію). Через християнство відбулася “юдаїзація” (історизація) релігії – сплав Ісусового месіанства зі “священною” історією Ізраїлю.

М. Еліаде в самій історії вбачає механізм занепаду, дегенерації та псування. Стаючись, вона позбувається свого священного змісту, своєї метафізики: віддаляється від Традиції, де вічність забезпечують лише міфи і ритуали періодичного відродження. Юдохристиянство, на думку мислителя, позбавило космос святості: він став об’єктом наукових досліджень, світ опанований технічною цивілізацією, людина відірвана від космічного ладу, священне знищене профанним, віра у вічність життя підірвана страхом смерті [544].

Польський мислитель Ян Стахнюк, як уже згадувалось, назвав цей духовний регрес людства “вспакультурою” (wspakultura) – “культура навиворіт”, антикультура або псевдокультура [579. 126]. Він також обґрунтував причини розпаду культури і присвятив цій темі кілька своїх праць. Зокрема, в книзі “Християнство і людство” один з розділів він назвав “Християнство як прихована вспакультура”. Вихід з цього тупика Ян Стахнюк вбачав у необхідності “здемаскувати хворобу вспакультури” [580. 24].

Консервативна революція – особливий світоглядний феномен. Його історія вже налічує кілька століть. Значний вплив на європейський етнорелігійний ренесанс на початку ХХ ст. справили і нині продовжують впливати на язичницькі рухи, праці італійського мислителя барона Юліуса Еволи, одного з ідеологів Консервативної революції. І хоча нині очевидні суттєві хиби концепції Еволи (наприклад, його негативізм щодо жіночого начала в релігії), в цілому ним висловлені слушні думки про цінності арійської культурної традиції, расові та кастові проблеми, окультні методи підміни цінностей та ін.

У своїй книзі “Повстання проти сучасного світу” (1934 р.) Ю. Евола докладно викладає принципи традиціоналізму і Консервативної революції. Він розглядає позитивні ієрархічні цінності істинного світу Традиції (з великої літери) та етапи її деградації. Причини занепаду сучасного світу він вбачає в переході влади від однієї касти до іншої (нижчої), що викликає руйнацію ієрархії і породжує суспільний хаос. Найстрашнішими зразками такого виродження він вважав держави СССР і США.

Глибоко вивчаючи проблеми етносу і раси, Евола пише ряд праць: “Синтез расового вчення”, “Зауваження з приводу расового виховання” та інші. Однак, він не був “біологічним расистом”, і вирізняв “расу тіла”, “расу душі”, “расу духу”. У своїй передмові до італійського перекладу “Протоколів сіонських мудреців” Евола пише, що єврейство в цілому аж ніяк не є джерелом антитрадиційної чи антисакральної стратегії, а лише становлять собою жертву темного впливу ще страшніших і глибше прихованих антидуховних сил. Дійсно, в консервативно-революційних колах ХІХ – ХХ ст. термінами “єврей” і “єврейство” позначали не стільки національну чи релігійну належність, скільки особливу соціально-політичну і соціально-економічну силу. Консервативні революціонери боролися проти “єврейства” як проти рушійної сили капіталізму (позикового капіталу, процентів, гендлярства, біржових спекуляцій) і комунізму (інтернаціоналізм, універсалізм, гра в демократію, знищення становості, тобто втрата суспільної ієрархії та ін.). Він наводить відомий вислів єврейського автора Отто Вайнінгера: “Комунізм – це явище єврейське, соціалізм – арійське” [542. 147–157].

Його книги “Фашизм, критика справа”, “Язичницький імперіалізм” та ін. продовжують тему Консервативної революції та перспектив її розвитку. Аристократ за походженням, Евола не прагне переконувати чи навертати читача в свою віру, він чудово розуміє, що його думки не для всіх зрозумілі й прийнятні. Він писав для тих, хто належить до одного з ним типу: до “обособлених людей”, до носіїв сакрального; він був зацікавлений у “пробудженні сплячих”. Він вірив у те, що нові чисті сили знищать релігійне лицемірство, і настане час духовного оновлення. Але зазначав, що це оновлення не можливе без відновлення ієрархії, перемоги форми над хаосом.

У своїй праці “Язичницький імперіалізм” Евола показує механізм знищення греко-романського світу хвилею семітських народів, які принесли хаос, ненависть до всякої ієрархії. Він приходить до висновку, що “духовна семітизація” греко-римського світу, а слідом за ним і всієї нордійської раси сталася через християнізацію. Це вивело на арену боротьби касту шудр (темну касту крішна) і демонічну касту асур’я. Ці сили, втілившись у християнстві, знищили Дух. Відтепер не Герой став архетипом, а “святий”, смиренно схилений в рабській покорі. Починає домінувати воля до кількості і ненависть до ієрархії та якості [542. 20–21].

Евола розглядає також проблеми десакралізації держави: через християнізацію суспільство забуло, що політичні проблеми невіддільні від релігійних. Імперський принцип ієрархії змінився християнським “рівність”. Замість королівської ієрархії нині держави мають тимчасову світську владу. Отже, сучасні держави є анти-аристократичними. Вони можуть вирішувати завдання господарчі, мілітаристські, але цілком позбавлені будь-якої компетентності в духовних проблемах. Вихід Евола бачить в звільненні від пережитків демократичної і “представницької” системи, відновленні абсолютного синтезу двох видів могутності – політичного і сакрального, матеріального і духовного.

Така система вимагатиме створення еліти – справжньої, в якій не авторитет залежить від посади, а посада – від авторитету. В арійській ієрархії відмінність вищих каст від нижчих полягала насамперед в їхньому “другому народженні”. Арья (на відміну від шудри) був двіджа – “двічі народжений”, тобто такий, що пройшов обряд ініціації. Ведійські книги (зокрема, “Манавадхармашастра”: 11. 172) стверджує, що “брагман, який не пройшов ініціацію, нічим не відрізняється від шудри” [542. 78].

Вчення про касти стало відоме в Європі з перших публікацій Рігведи в перекладі на німецьку мову в 1870 році. У 1905 р. вперше були опубліковані перекладені індійським вченим Р. Шамашастрі на англійську мову, спочатку окремими уривками, а пізніше книгою, тексти Артхашастри (Науки про державний устрій). Нею свого часу зацікавився навіть Й. Сталін, давши наказ Інституту сходознавства АН СРСР зробити російський переклад книги. Тому не дивно, що початок ХХ століття ознаменувався своєрідним ренесансом арійських духовних і політичних систем у багатьох європейських країнах.

Вчення Артхашастри про касти містить “Закони” для всіх варн: “Закон для брагмана – вчення, навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздача дарів і їх отримання... Закон для кшатрія – вчення, жертвопринесення, роздача дарів, добування засобів до життя військовою справою і охорона живих істот.. Закон для вайш’ї – вчення, жертвопринесення, роздача дарів, землеробство, скотарство і торгівля... Закон для шудри – послух і ведення господарства у послусі в двічінароджених, ремесло і акторство... ” [13. 17]. Далі йдеться про закон для домогосподаря, для учня, для того, хто усамітнився в ліс (арійський прототип монаха), щоб пізнати істину, закон для подорожнього, закон для всіх: “відсутність насильства, правдивість, чистота, відсутність заздрості, незлобивість, прощення і терпіння”. Тут же проводиться головна ідея суспільного порядку: “Дотримання кожним свого закону приводить на небо, до вічності. При його порушенні світ гине від змішування каст” [13. 18]. Тому найпершим законом для царя було дотримання ієрархії і недопущення порушень цього закону.

Безперечно, Ю. Евола був знайомий з цими давньоарійськими текстами, які поклав в основу своєї програми відродження Язичницької Імперії.

Головним принципом цієї імперії, на його думку, має стати її органічність. На противагу “лівому” (механізм) він протиставляє “праве” (організм); штучному складанню розрізнених елементів (ліберально-демократичне суспільство) протиставляє живу, цілісну і якісну істоту (язичницьку імперську організацію). Отже, його ідеальна Язичницька імперія – це вища ідейна сакральна ієрархія як єдиний організм [542. 43].

Головною книгою його життя прийнято вважати “Повстання проти сучасного світу”, яку нові праві вважають “центральною класичною працею з традиціоналізму”. В ній Евола виклав принципи традиційної Консервативної революції, позитивні ієрархічні цінності світу Традиції, а також показав етапи деградації Традиції і генезу сучасного світу [126. 19].

Ці філософські ідеї розвивали інші мислителі, в тому числі слов’янські, які прийшли до висновку про неминучість відродження етнічної духовної культури як живої і дієвої релігії.

В Україні основоположником відродження етнічної релігії став професор Володимир Шаян (про якого йтиметься в цьому ж розділі далі) – філософ, санскритолог, релігієзнавець і поет. На його думку, етнічний міф є запорукою збереження етносу. Усвідомлення свого божественного походження (“ми – Дажбожі внуки”) виховує гордість, людську гідність і заохочує до активної життєвої позиції. Етнічний міф – сукупність уявлень про походження народу, його героїв, звичаїв та обрядів, які надають смисл життю. Саме етнічний міф, на думку В. Шаяна, є основою Традиції.

Слов’янський міф про походження народу: “ми стали славними, славлячи Богів, і тому названі слов’янами” – це основа самовизначення общин, племен, народів, усього нашого суперетносу. Ця міфологема, як бачимо, тісно пов’язана з етнічною релігією – язичництвом. Саме вона поєднує минуле, теперішнє і майбутнє наших народів, бо міф – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблійні міфи (з претензією на історичність) не можуть замінити нам рідних природних етнічних міфів.

Згадані мислителі визнають і відверто заявляють, що світові релігії, сформовані на грунті юдейського монотеїзму, є зразком спрощення етнічної картини світу. А всяке спрощення за логікою речей – шлях до виродження і смерті. Оскільки природна релігія політеїстична, а всі язичницькі Боги розлиті в Природі і в людині (іманентні), то кожна людина може розглядатися як син Бога, його друг, його часточка. Таким чином Боги – наші Предки, наша Земля, наша Природа. Отже, шкодити Природі – значить шкодити самому собі. Звідси випливає і вищість статусу Рідної Віри порівняно зі світовими (штучно історизованими) релігіями, бо язичництво не тільки духовна, але й екологічна система порятунку етносів.

Шаян також показує, як світові релігії винесли Бога за межі Всесвіту, зробили його потойбічним (трансцендентним), чим завдали руйнівної шкоди не тільки світогляду, але й моральності здорових етносів. З появою християнства зникає культ сміливого національного героя, і на перше місце виходить культ “святого”-мученика. Сини Богів стають “рабами божими”, рабами чужої релігії і згодом рабами чужого етносу. Замість сміливої особистості з активною життєвою позицією віддається пріоритет слухняним, боязким, слабовільним масам. Матерія перемагає Дух.

Володимир Шаян знаходить паростки світогляду “всебожжя” на українському ґрунті ще в українського філософа Григорія Сковороди: “Не бійся вмерти тілесно, бо будеш кожної хвилини терпіти смерть духовну”. Саме Сковорода пригадав істину, що Бог присутній не тільки у Всесвіті, але і в кожній людині, отже, кожна людина може знайти божественні задатки в собі і реалізувати їх для покращення світу [522. 88]. Ця концепція була не тільки запереченням християнського монотеїзму, але і суперечила всій Біблії, яку Г. Сковорода влучно назвав “потопом зміїним”, а її зміст “брехнями” підступного змія.

Поява таких думок серед мислителів різних народів свідчить про настання нового етапу в духовній культурі етносів – чергове Повернення етнокультурних духовних цінностей.

Сучасні рідновіри пояснюють цю закономірність природною алегорією. Відомі властивості води вічно обертатися: з неба – на землю, з землі – у річку, з річки (пара) знову підіймається у небо. Такий Вічний кругообіг притаманний не тільки воді, але і душам людським, і тим ідеям та ідеалам, які вони приносять з собою. Отже, Відродження Рідної Віри – це, на думку сучасних язичників, закономірний природній процес як початок нового циклу Часу.

Традиція – сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізм умовного рефлексу, сигнальної спадковості. Як вважав український психолог Д.Овсянико-Кульківський, все, що діє на підсвідомому рівні, зберігає енергію нації [330. 6]. Сюди належить і рідна мова, і рідна традиція, і етнічне середовище.

Етнічна традиція – це ієрархія стереотипів і правил поведінки, культурних канонів, політичних та господарських форм, світоглядних настанов, характерних для даного етносу, яка визначає своєрідність кожного етносу, його місце серед інших народів.

Традиція формується у період молодості етносу, коли він активно виробляє навички пристосування до навколишнього середовища (етнічного й природного). Етнічна традиція може бути порушена, коли з’являється негативний етнічний контакт. Таким негативним етнічним контактом для багатьох країн Європи стало насильницьке впровадження універсальної християнської релігії, яка скрізь виступала як чужоетнічна ідейна надбудова над автохтонними культами і обрядами.

Сучасний етнічний ренесанс у багатьох країнах Європи, як правило, супроводжується і релігійним відродженням. Народна релігійність скрізь має етнічне забарвлення. Світові релігії з їх космополітичними (інтернаціональними) ідеями вже не задовольняють сучасне покоління насамперед своєю штучністю. Первісно релігійні спільноти були тісно пов’язані з етнічними ідентичностями. Але світові релігії прагнуть переступити й скасувати етнічні кордони. Як свідчить історичний досвід, вони часто вимушені пристосовуватись до характеру, ментальності, звичаєвості завойованих ними етнічних спільнот, проте, згодом вони стирають (нівелюють) їхні етнічні відмінності. Отже, в кінцевому результаті призводять до втрати етносом релігійної і національної ідентичності. Наприклад, греко-католицька та українська автокефальна церкви в Україні, де українська мова є чисто зовнішнім прикриттям: хіба можуть вони вважатися національними, якщо проповідують чужі догмати, моральні й духовні цінності, чужу історизовану міфологію та ін. Очевидно, що мова сама по собі ще не є ознакою національної церкви.

Таким чином, для націй питання релігії постає як проблема етноідентифікаційної ознаки: “ми – українці”, “ми – поляки”, чи “ми – французи”. Етнічні релігії знищувалися і викорінювалися вогнем і мечем по всій Європі та далеко за її межами. Приміром, християнство сягнуло і в Сибір, і в Африку, і в Америку. Знищення національних релігій в час формування і становлення самих націй є національною трагедією для багатьох європейських країн. Нині можемо лише з прикрістю констатувати, що в українців, як і в інших сучасних народів, відсутня релігійна ідентичність.

Такі стереотипи: “поляк – католик”, чи “українець – православний” нині вже не відповідають дійсності. Але далеко не кожен сучасний історик наважиться стверджувати, що саме християнство знищило Римську імперію, Візантію і Київську Русь. За влучним висловом Ярослава Оріона (Драгана), наше “тисячоліття темряви” ми поділили з Європою. Нині деякі країни Європи, збагнувши масштаби втрат, намагаються очистити і відродити етнічну релігійність як ознаку самобутності своїх націй.

 


ІІ. 2. Етнічні релігії в Балто-Слов’янських країнах:

 

Рідна Віра в Литві

 

Язичницькі рухи в Балтійських країнах – досить помітне явище етнорелігійного і культурного відродження. У Литві, яка нині взяла на себе функції міжнародного Центру з відродження язичницьких рухів, діє кілька рідновірських громад. На думку литовських адептів етнічної релігії, Литва, як і інші Балтійські країни, була християнізована відносно пізно порівняно з іншими європейськими країнами, і це дає литовцям натхнення для сучасного відновлення язичництва. В деяких регіонах, зокрема в Жемайтії, язичницька релігія протрималась аж до XVII ст., про що свідчать писемні джерела [559].

Священні місця давньої Литви докладно описані як культові сакральні об’єкти. До них належать гаї, гори, ріки, джерела, в той чи інший спосіб пов’язані з народними легендами, міфами, повір’ями про перебування в них Богів або славнозвісних героїв, померлих предків тощо. В одній тільки Жемайтії їх налічується понад тисячу. Це 350 гір, 250 священних каменів, 100 струмків, 80 дерев, 50 озер, 50 джерел, 50 гаїв та лісів, чимало лугів, галявин та боліт, які докладно описані в книзі Вікінтаса Ваіткевічіуса [75. 63].

Основоположником руху відродження литовської етнорелігії був містик, драматург і філософ Вільгельм Стороста (1868–1953). Його язичницьке ім’я Відунас відображає прагнення до духовного пізнання (видіти, відати). Слово “відун” литовці пояснюють як “ясновидець; той, хто бачить ясно”. Народився він в с. Іонайчай, неподалік від Клайпеди в родині євангеліста-місіонера і вчителя народної школи. Скоро родина переселилася до Калінінградської області. Навчався Відунас у кількох місцевих школах, вчителював, слухав лекції в різних університетах Німеччини – Грейфсвальді, Галлі, Лейпцігу, Берліні, де вивчав філософію, релігію, міфологію, санскритську, англійську та інші мови. В Лейпцігу він познайомився з теософією, а згодом сам заснував теософський гурток (1902) у Тільзіті.

Він вперше в Литві зробив спробу поєднати теософію з литовською пантеїстичною традицією. Головною особливістю його творчості і філософії є духовні та моральні основи існування людини – принципи, які Відунас втілив у своїй особистості, в своєму способі життя. Його постать часто порівнюють з Махатма Ганді.

Він жив у той час, коли вже була зруйнована культура нащадків давньої балтійської Прусії, яка стала поліетнічним суспільством з глибоким балтійським культурним і етнічним субстратом. У XVI ст. у Кенігсберзі з’явилися книги литовською і пруською мовами, які були тут автохтонними. В цьому краї було багато освічених людей, які розвивали місцеву культуру. Лише в ХІХ ст. стався поділ за мовною ознакою, внаслідок якого І. Кант став німцем, Н. Копернік – поляком, а Відунас – литовцем. За освітою і громадянством Відунас вважався німцем, але за духовним самовизначенням він обрав литовську національність. Це самовизначення виникло за умов германізації, що посилювалась і все більше нівелювала місцеві литовські (балтські) особливості. Відунас глибоко відчував і розумів, що насильницька германізація означає, насамперед, зникнення багатої спадщини балтської духовної традиції, що мала особливе значення для всієї Європи.

Його книга німецькою мовою “Sieben Hundert Jahre Deutsch-Litauischer Beziehungen” (Сімсот років німецько-литовських відносин), видана в Тільзиті 1932 р., стала своєрідною відповіддю на пишні святкування німцями в 1930 році 700-річчя початку завоювань пруських і литовських земель германцями. Ці завоювання, як відомо, надихало і спрямовувало римське папство, отже, експансія носила, насамперед, релігійне прикриття, як це було і на багатьох слов’янських теренах. У книзі неупереджено розглядаються не тільки причини історичних відносин двох народів, але й цінності та недоліки обох культур, які автор наважився порівняти. Крім історичного тла, він подав аналіз глибинних понять духовної гармонії, людяності, моральних цінностей, почуття краси, відносин людини з природою, батьківщиною, предками.

За цю книгу гітлерівський режим засудив Відунаса до тюремного ув’язнення, незважаючи на те, що праця носила миролюбний науковий характер. Праці Відунаса, що містять явні симпатії до етнічної язичницької релігії балтів та критичне ставлення до насильницької католизації народів, і досі співвітчизниками сприймаються неоднозначно.

В трилогії “Вічний вогонь” (1913) особливо яскраво викладена концепція Відунаса щодо буття нації: “Окремі люди, нації і навіть віки уявляються мені як особливі прояви Великої Таємниці” – писав він. Духовна основа буття “Велика Таємниця”, яку в драмі символізує вічний вогонь, джерело життя і творення – це і є Бог, Абсолют, а Світ – є лише сферою його проявлення.

Героїня драми вайділуте (служителька Вогню) на ім’я Грожвіда молиться до Сонця словами: “Звертаюсь до тебе, Дочко Вічного Бога! Палахкотиш ти вогнем – і в моєму серці виникає прагнення полум’я, прагнення злиття з Вогнем Вічним…” В іншому місці твору Грожвіда пояснює своїй матері, чому вона стала жрицею Вогню: “Бажаю бути поруч зі священним Вогнем, Вічним Божеством, якого ми тільки маленькі вогники”. Домашні вогнища, що палають в кожному домі давніх прусів, є дочірньою часточкою Сонця, про що йдеться в іншій молитві: “Дочка Бога, миле Сонечко, освяти своїми променями маленький вогник нашого вівтаря, щоб він і під покривалом попелу не погас і вночі іскрився, а вранці разом з тобою пробудився…”

Відунас не випадково обрав тему драматичного знищення національних святинь католицькими місіонерами. Вона дала змогу вияскравити головну проблему – тісну взаємопов’язаність етносу з його власною духовною культурою, що постає як єдиний етнозберігаючий чинник, від якого залежить життя і смерть даного народу. Водночас, очевидність невідворотності трагедії, спонукала до пошуків нової міфологеми – збереження і пронесення крізь довгі століття невгасимих іскор етнічного вогню до слушного часу. Так, інший персонаж твору, перший волхв Криве, відає, що наближається розгром святилища Ромуви і пояснює, що треба робити, щоб зберегти вічний Вогонь: “Ти, Грожвіда, цієї ночі охороняєш Вогонь. Але ти поглянь угору на зорі. Як вони світять незапалені, так і в нашому жертовнику Вогонь невгасимий. Він вічний, його не треба запалювати. І навіть, коли наш жертовник буде зруйновано, ти будеш бачити цей вогонь, як своє життя”. Один із захисників святині Ромуви Айтра говорить: “Якщо ми не залишимо Богів наших прадідів, то і вони нас не залишать”. До святилища звертаються поселяни і просять жаринки з жертовника. Так, жінка з віддаленого селища звертається: “Біла голівонько святого Дідуся, дай мені жаринок із жертовника Вічного Вогню, бо на жаль, у нас погас святий вогонь”. Перенесення Священного Вогню з жертовника Ромуви по хатах простих селян, збереження його в серцях вірних і посвячених людей – головний пафос твору Відунаса.

Саме вогонь у нього набуває особливої ваги як елемент давньої балтійської релігії. Місцем дії в трилогії не випадково обрано одне з найвеличніших язичницьких святилищ Прибалтики – Ромува (нині місцевість у Калінінградській області), ім’я і символіка якого, відроджені Відунасом, справили значний вплив на сучасний рух рідної віри “Ромува”, що, поза сумнівом, постав під впливом ідей і творчості видатного філософа.

Безумовно, значний вплив на Відунаса справила давньоіндійська філософія, яка приваблювала його своїм практичним спрямуванням. Ці давні світоглядні засади він пов’язував з балтсько-індоєвропейським минулим і спільною культурною спадщиною народів Європи. Відунас, залишившись патріотом своєї нації, писав литовською мовою. Його праці могли б стати універсальним посібником для відродження етнічних культів багатьох європейських народів. Однак, лишившись письменником малої нації, Відунас став литовським національним ідеологом. На жаль, його праці не перекладені на інші мови, досі залишаються маловідомими, що збіднює загальну картину етнорелігійного відродження всього краю (колишньої Прусії).

Останні роки свого життя Відунас провів у Німеччині, де й помер в 1953 р. Його останки в 1991 р. були перепоховані на сільському кладовищі в м. Бітенай біля священної гори Рамбінас на березі Німану. Під час обряду перепоховання попереду скорботного ходу палав священний вогонь, який несли рідновіри “Ромуви”. Ідеї Відунаса мають значний вплив на сучасних язичників Литви.

Відунас (Вільгельм Стороста) був ініціатором святкування традиційного язичницького Свята Роси (тотожного нашому Купайлу) ще в кінці ХІХ ст. Його послідовники продовжили традицію святкування Роси, популярність якого щодалі зростала серед народу. Однак, ці народні гуляння були оцінені Радянською владою, як прояви націоналізму. Внаслідок чого й були припинені.

В 60-х роках ХХ ст. спостерігалось деяке пожвавлення, була створена асоціація “Рамува”, метою якої стало збереження місцевої культури. Однак, ненадовго – в 1971 р. вона була розпущена через обвинувачення у “вовлечении в религиозную группу”. В 1988 р. “Рамува” відновила свою діяльність як “Асоціація Литовської Етнічної Культури”. Нині вона має свої групи в п’яти литовських містах, які тісно співпрацюють з організаціями захисту навколишнього середовища. Одна з головних засад “Рамуви” – відновлення поваги до природи і збереження єдності людини з довкіллям.

“Рамува” включає в себе також молодіжну організацію і релігійну асоціацію під назвою “Ромува”, що ставить собі за мету реконструкцію і популяризацію литовського фольклору і ритуальної діяльності. Литовці видають свій язичницький журнал “Ромува”, що друкується у Вільнюсі, таким чином утворюючи центр Литовського язичницького руху. Видавці журналу – Асоціація “Рамува”, Асоціація Відуна і Пруський Клуб.

На етнокультурні рухи в Литві нині значний вплив мають емігранти литовського походження. Оскільки завдяки новому законодавству будь-який литовець, що мешкає в іншій країні, є одночасно і громадянином Литви, президентом країни став американець. Якщо за радянських часів етнонаціональні рухи, в тому числі й “Ромува” переслідувались, то нині до них виявлена значна увага з боку Литовського уряду. Традиційна конфесія рідної віри визнана офіційно і отримала підтримку держави. Оскільки чимало націоналістичних лідерів опинились в еміграції, найчастіше в США, то нині саме звідти поступає інформаційна і фінансова допомога етнічному відродженню.

Литовські рідновіри шанують також праці своєї співвітчизниці, емігрантки в США, Марії Гімбутас (1921–1994) – дослідниці язичницького минулого людства. Там же, в США видається і часопис литовських язичників ”Лабієтіс”.

Нині головним жерцем рідної віри в Литві обрано і визнано на державному рівні Йонаса Трікунаса – голову Світового Конгресу Етнічних Релігій. Діяльність, основні засади “Ромуви” він описав у своїй книзі англійською мовою “Про Богів і свята. Балтійська спадщина” (Вільнюс, 1999) [586].

У 1990 р. був створений Пруський Клуб, що об’єднав язичників Литви, Латвії, Німеччини, Польщі. Метою цього клубу є відродження стародавніх свят і ритуалів. Пруський клуб співпрацює з німецькою організацією “Толкеміта”, заснованою в 1980 р. для відновлення забутої пруської культури. В 1984 р. литовський лінгвіст із Каунаса Летас Палмаітіс і відомий російський спеціаліст з давньої балтійської культури Владимир Топоров опублікували матеріали, що стосуються спроб відродження мертвої пруської мови (багатотомний словник пруської мови В. Топорова виходить друком, починаючи з 1975 р.) [457].

 

Рідна Віра в Латвії

 

Інтерес до давньої Прусії поширений також і в Латвії. Предтечами латиського релігійного відродження став рух “младолатишів” другої половини ХІХ ст.: Юріса Алунана і поета Мікеліса Крогземіса (Аусекліса). Це був час національного піднесення, зростання інтересу до власної латиської історії. Під впливом національних рухів європейського романтизму з’явились і спроби реконструкції давньої латиської релігії.

Ю. Алунан написав художній твір про давнє латиське місто Труса (на околиці Кенігсберга), куди збирався люд з усіх навколишніх земель: датчани, шведи, руси, естонці, фіни. В його статті “Боги і духи, яких давні латиші колись шанували” (1858 р.) уперше зроблена спроба описати латиський пантеон Богів.

Послідовником Ю. Алунана став Мікеліс Крогземіс, який належав до гуртка петербурзьких латишів і досліджував етнічний пантеон. Верховним Богом вважався Прамшанс – предок інших Богів, його жоною уявлялась Лайма. Інші пари Богів: Постниєкс або Пушкайтіс (насилаючий тьму і хвороби) і Скаде, а також Ашлавс (батько світла) і Ліга. Однак пантеони обох письменників-ентузіастів були визнані досить фантастичними і довго не проіснували.

У 1912 р. було засноване Латиське етнографічне товариство, метою якого був збір і публікація матеріалів з давньої латиської історії. В 1917 р. вийшла друком книжка Юріса Леца “Давньолатиське богошанування і щоденна краса душі”, у якій він, зокрема, закликав: “будемо ж знову шукати під порогом хати нашого Бога пропалі заповіді, пригляньмося до наших народних пісень, наших народних переказів – і знайдемо в них давню віру нашого народу, нашого старого латиського Дієвса, який єдиний здатен оновити народ у праці і доброчинності” [401. 5].

У 1920-тих роках інтерес до давніх вірувань посилюється. Початком відродження Рідної віри в Латвії вважається заснування руху під назвою “Дієвтуріба” (Dievturiba). Про цей рух “Латиський енциклопедичний словник” повідомляє: “течія, що має на меті відновлення давньої латиської релігії” [555. 5603–5604]. Зазначається також, що його послідовники до християнства ставляться “як до чужого і ворожого” для латишів явища.

Засновником ”Дієвтуріби” став талановитий всебічно освічений Ернест Брастиньш (1890–1942) – полковник Латвійського війська, історик, археолог, художник, поет, знавець фольклору, ідеолог латиського націоналізму. В 1915 р. він закінчив Вищу Школу Мистецтв барона Штигліца у Петербурзі, після чого вступив до Павловського військового училища, а по закінченні його очолив стрілецький полк. Після отримання Латвією незалежності в 1918 р. він став завідувачем Військовим музеєм у Ризі, а згодом працював у експедиції Міністерства Освіти і в Ризькому міському технікумі викладачем історії графіки та живопису.

Він заклав основи вивчення латиського народного орнаменту, що було продовжено його послідовниками Єкабом Біне, Едуардом Паегле, Янісом Судмалісом. Головною справою свого життя Ернест Брастиньш вважав відродження латиського духу серед латишів. Саме для цього він і заснував “Дієвтурібу”. У 1925 р. вийшла друком його книжка “Відродження латиської дієвтуріби”, центральними ідеями якої було: “необхідність своєї власної латиської релігії”, “латиші останні відпали від своєї релігії і найперші до неї повернуться знову” [556. 57].

Першим його однодумцем і соратником у відродженні дієвтуріби став інженер К. Брегжис. Цього ж року вони видали маніфест “Відновлення латиської дієвтуріби” з підзаголовком “Короткий опис історії, мудрості і прославлення”, який став документом, що свідчить про перші пошуки латисько-індійського історичного минулого і культурної єдності. У маніфесті зазначалося, що давня арійська релігія найкраще збережена в Індії, а оскільки ці вірування “близькі до наших і допоможуть відновити затемнені місця в нашій дієвтурібі” [401. 7; 562. 5].

Тоді у Міністерстві Внутрішніх справ Латвійської республіки 26 липня 1926 р. вони зареєстрували Общину Латиських Дієвтурібів (Latvju dievturu draudze), до якої увійшли Ю. Коса, К. Брегжис, В. Еглітіс, Я. Дамбергс, Є. Біне, А. Гоба та інші.

Назва Dievturiba походить від двох латиських слів: Dievs – Бог і turet – мати, тримати, що слід розуміти як “богошанування Дієвса”. Для кожного дієвтура це означає: “свідчити про Дієвса латиським способом: восхваляти Дієвса, розуміти Дієвса, і цим керуватися у житті” [401. 11].

У 1931 р. К. Брегжис у своїй брошурі “Вчення латиської релігії описав чотири божественних закони (шанувати і мати Бога, сім’ю, землю і майно) та 14 доброчинностей-заповідей: “будь доброчинним, цнотливим, радісним, мудрим, красивим, скромним, щирим, спокійним, слухняним, шанобливим, уживчивим, люб’язним, милим і добрим”, а також слід виконувати родинні обряди [401. 8].

Своєрідною “біблією дієвтурів” стали три томи латиських народних пісень (дойн). Перший з них “Latvju Dievadziesmas”, виданий 1928 року, містив пісні про Дієваса та інших Богів і міфологічних персонажів – Лайму, Юмиса, Усиньша, Сонце, Місяця, дочок Сонця, синів Дієваса. Другий том “Latvju tikumu dziesmas”, виданий 1929 року, включав пісні про доброчинності, працелюбність, добро, честь, любов. У третьому томі “Latvju gadskartas dziesmas” (1929) були вміщені календарно-обрядові пісні. З виробленого першими дієвтурами календаря нині використовуються лише відновлені народні назви місяців.

Засновники Дієвтуріби не змогли повністю позбутися нав’язуваних тисячоліттями монотеїстичних доктрин, тому спочатку намагалися надати їй вигляду, близького до генотеїзму, тобто релігії, у якій визнається існування багатьох Богів, але основні поклоніння здійснюються одному з них. Бог-Дієвс розуміється як “джерело і початок усіх відчутних і мислимих світів”. Дієвс – Небесний Отець, подібний індуїстському Вішну, грецькому Зевсу, слов’янському Сварогу (Роду, Дию). Він – Бог-творець, всезагальний родитель і повелитель, податель закону вищої доброчинності. Дієвс має подвійну природу: він одночасно і дух, і матерія, батько і мати, добрий і злий. Всі протилежності поєднуються в його сутності. Дієвс – вищий розум, який впливає на окремих людей, визначає їхню особисту долю.

Богині Лайма і Мара виступають як його прояви у Всесвіті, що єднають його з усім іншим світом. Синами Дієвса є всі небесні світила і світлові явища: Місяць, Перконс, Аусекліс, візничий Сонця Усиньш і світлий Яніс. Цікаво, що Перконс, так само як і литовський Перкунас, і слов’янський Перун, означає не тільки ім’я Бога, але і саме небесне явище грому [191]. Усиньш – тотожний ведійським Ашвинам. Вказівка на те, що його свято 23 квітня, зближує його зі слов’янським Ярилом.

Таким чином, сама природа етнічної релігії довела неспроможність монотеїстичної концепції, бо скрізь, де з’являлися інші Боги і Богині, довелося б робити своєрідні відступи від однобожжя. Навіть те, що сам Дієвс мав подвійну природу, тобто поєднував у собі дух і матерію, чоловіче і жіноче (зображався одночасно чоловіком і жінкою) свідчить про природний дуалізм латиської етнічної релігії. І решта Богів та Богинь мають цілком теїстичний вигляд.

Мара – Земна мати, одна з жіночих іпостасей Дієвса. Щоправда, християнство наклало на неї відбиток своєї культової традиції – Діви Марії. Однак, дієвтуріби вбачають у ній поєднання великої кількості різних жіночих божеств, як: Мати Води, Мати Моря, Мати Лісу, Мати Молока, Мати Могили, Мати Велій (духів покійних, Мати Чуми та ін.). Всі ці іпостасі Мари Брастиньш об’єднує в три основні: Небесна Мати, Мати Природи та Мати Людей. Оскільки всі предмети мають своїх матерів, то Мара пов’язана з усіма предметами, особливо з багатством, домашніми тваринами; вона покровительствує жінкам і є берегинею родючості. У народній обрядовості їй присвячені “п’ятницькі вечори” (вечір напередодні п’ятниці), що споріднює Мару зі слов’янською Мокошею (синкретичний образ св. П’ятниці). Їй також присвячені і християнські “богородичні” свята.

Мара буває добра і зла. Злою вона виявляється тоді, коли людина вмирає, бо настає час відбирати в душі тіло, яке Мара надала їй при народженні.

Лайма – провідниця Світового Закону-Долі, тотожна ведійській Лакшмі. Вона Богиня Щастя, розпорядниця людської долі, посланої Дієвсом; від її імені походить і саме слово щастя – laime. Цілком виразні згадки про неї збереглися в латиському фольклорі: “Мила Лайме, дочка Діевса, приходь творити пісні. Говори пісні, співай сама про молодих, про старих”. Через цю Богиню діють закон і порядок, тому вона близька до ведійської Рити і слов’янської Прави. На думку Е. Брастиньша, Лайма самостійно не може змінити в долі людини нічого, призначеного Дієвсом, бо вона пов’язана з Дієвсом, як рука з тілом.

Існує ще дві Богині, тісно пов’язані з долею – Декла (захисниця дітей) і Карта (покровителька родючості). Вони як слов’янські Рожаниці, або грецькі Мойри, чи римські Парки. Крім того, латиській міфології притаманне дуалістичне уявлення про добру і недобру долю – Лайме і Нелайме (Щастя і Нещастя – пор. з укр. Доля і Недоля): “Дві лайме на світі: одна добра, друга зла. Обидві треба прожити, і в добрі, і во злі” [401. 14].

Крім “добрих” Богів, Брастиньш називає й “злих”: Велнаса, Йодса і Накталей. Найбільше дістається Велнясу, якого ототожнюють з духом покійника, Чортом. Часто його прикликають у гніві. Вважають, що він боїться хреста, його вбиває Перконс. Так само і Велняс, Йодс – істота з царства душ, протилежна Дієвсу. Однак, він не такий “злий” як Велняс. Він має своїх коней і собак. Йодси вважаються душами воїнів, і з’являються на небі у вигляді сяйва під час битв. Його жіночою парою є Накталі – вірогідно, Богиня Ночі. Вона боїться знака зірки, тому мандрівники, що подорожують уночі, прикрашають коней зірчастими попонами.

Найвищими цінностями Дієвтуріби вважалися рід і добро, любов і єдність, людська гідність і честь. Календар свят узгоджений з річними сонячними циклами – зимовим та літнім сонцестоянням та весняним і осіннім рівноденнями. Щодня дієвтури проводжають Сонце (Saulcelite) спеціальними піснями. Найбільшими святами річного кола є Масляна (Metenis), Великдень (Lieldiena), День Усиньша (початок літа), ніч Яніса (23–24 червня, маківка літа), Велика Мара (збіг з Успінням Богородиці – 15 серпня) “День Мартина” (початок зими – 14 листопада) і Різдво (Ziemassvetki). Всі ці свята дієвтури визнають як язичницькі і такі, що до християнства не мають ніякого відношення.

Засновник Дієвтуріби Брастиньш був одним із перших ідеологів латиського націоналізму. Він вважав, що “Дієвс вказав латишам зберігати свою релігію, щоб навчити мудрості й інші арійські народи”. У такому висловлюванні нема ніякої “богообраності” і “месіанства”, хоч деякі налякані інтернаціоналісти і тут розгледіли загрозу своїм космополітичним доктринам [401. 20]. Подібні погляди мав і Володимир Шаян відносно відродження української Рідної Віри: “Коли наша віра і наші храми постануть у Святому Київі, то яка ж більша слава, коли ця Святиня буде також Святинею для інших націй, що з нами боролися, чи будуть боротися за самоствердження націй і їх волю та державність рівночасно”. Він пояснював, якщо наша віра “відродиться і зачне жити як староукраїнська, вона рівночасно зачне жити, як старослов’янська. Щобільше! Вона рівночасно зачне жити, як протоіндоєвропейська. І це станеться само собою, як тільки розвалиться християнізм. А він вже видимо розвалиться і кінчиться” [521. 882–883].

Культуру націоналізму Е. Брастиньш вважав першою із турбот держави, бо нація – “це вища мудрість, божественна настанова” – писав він у статті “Латиськість як нова доброчинність” (1931). І досі прискіпливі дослідники його творчості морщаться, читаючи його твердження, що “Войовничий націоналізм в усіх його проявах – ознака здорових і сильних народів” [401. 21]. Твердження цілком правильне – у сильних народів сильніший інстинкт самозбереження. Залишається тільки дивуватися, чому ці дослідники не обурюються, читаючи біблійні програми винищення “неугодних” народів нацією “богообраних”, і недобачають у ній войовничого нацизму?

Дієвтури з самого початку свого заснування об’єднувалися в громади. Перші громади склалися в Ризі, Лієпаї, Єлгаві. Місця для поклонінь Дієвсу і Марі – переважно священні гаї – Рамава (Ramava). Тут збиралися на свята, ховали і поминали покійних, виконували культові пісні і танці, набиралися піднесеного почуття ладу і доброти. Рамава “висушує сльози повсякденності, вгамовує біль днів перебування в рабстві. Напівміфічна-напівісторична Рамава Прусії зі священним дубовим гаєм – тільки мальовничий символ усіх незліченних “рамув” релігійних свят древньої Латвії, які існували всюди, незалежно від того, чи були вони втілені в особливих гаях і пагорбах з ідолами, чи жили тільки як скороминучі почуття в емоціях мас на святах... ” [553. 114].

Розвиток ідей Рідної віри в Латвії було припинено зненацька на кілька десятиліть. Одразу після приєднання Латвії до СРСР в 1940 р. Дієвтури опинилися одними з перших серед репресованих, а “їхня історія була назавжди викреслена з радянської історіографії” [401. 23]. Поновити свою діяльність вдалося литовським емігрантам в 1975 р., коли був прийнятий новий статут організації, що стала називатися “Latvju dievturu sadraudze”. Активну участь у відродженні руху дієвтурів взяла латвійська діаспора в Канаді, Австрії, Німеччині, Англії. Донька Арвіда Брастиньша, Мара Грін очолила видання язичницького часопису “Лабієтіс”, а її чоловік Маргертс Грін нині є керівником “Latvju dievturu sadraudze”.

На теренах Латвії рух поновився 18 квітня 1990 р. Нині організація об’єднує 15 громад в Ризі та інших містах Латвії. Очолює це Об’єднання Яніс Брікманіс. До Правління “Latvju dievturu sadraudze” входить 12 осіб. За усними повідомленнями провідників руху, в Латвії сповідників Дієвтуріби нині близько 500 чоловік, всього в світі – їх близько 1000. Організація утримується за рахунок членських внесків.

Нині єдність Дієвтуріби порушена, вона розпалася на кілька незалежних громад, які конфліктують на ґрунті різного розуміння основ віри. Це громади “Намейсіса”, “Вієстурса”, “Буртнієкс”, “Сідабрене”. Ці общини дотримуються радикальних безкомпромісних поглядів на відродження рідної релігії. Як пояснює один з лідерів “Сідабрене” доцент Латвійського університету Карліс Томариньш, їх відтогнення від основних організаторів Дієвтуріби викликає “містична налаштованість, всілякі забобони, розмови про енергії”, адже серед давніх латишів цього не було [401. 27]. Очевидно, інші молодші організації дієвтурів дотримуються традиційної автохтонної форми релігії, і не сприймають нововведень, що тяжіють до неорелігійного протестантизму, привнесеного в Дієвтурібу діаспорянами.

Крім суто релігійних громад існують у Латвії мистецькі групи, які мають близькі до Дієвтуріби цілі. Наприклад, музична група “Раса” (керівник музикознавець Валдіс Муктупавелс) ставить своїм завданням відновлення і популяризацію пруської мови і культури, збереження латвійського культурного надбання і включення його в сучасне культурне життя народу. Група “Раса” грає на традиційних балтійських музичних інструментах, досліджує залишки музичних форм, які можуть походити від пруського фольклору. Музиканти групи “Раса” намагаються стати сучасним втіленням легендарних пруських шаманів і співців – Vaidelotes, як вони називалися пруською мовою.

 

Рідна Віра в Польщі

 

Релігієзнавці переважно відносять Польщу до моноконфесійних країн, мовляв, тут всі поляки сповідують католицтво [125. 134]. Незважаючи на сильну католизацію країни, етнорелігійні рухи в Польщі мають дуже велике розмаїття: від культурологічних, до власне релігійних, і навіть політичних груп і об’єднань, які тим чи іншим чином дотичні до ідеології відродження слов’янських духовно-культурних основ. Польські язичники, як і інші рідновірські рухи та організації, належать до нового Правого спрямування.

Основи відродження польської рідної віри були закладені інтелектуалами націоналістичного напрямку ще в ХІХ ст. Вони написали ряд праць, у яких відобразилося прагнення відновити зв’язок польського народу з його древнім слов’янським корінням. До них належать праці Броніслава Фердинанда Трентовского (1808–1869) про етнокультурне виховання слов’ян. Він створив пантеїстичну систему, в центрі якої знаходиться людина, наділена божественними атрибутами. Насильницьке впровадження християнства він вважав “фатальною перемогою Азії над Європою”, що мала надзвичайно тяжкі наслідки для Польщі.

Зорян Доленга-Ходаковський – відомий в Україні польський дослідник фольклору та етнографії слов’ян, автор знаної праці “Про слов’янство до християнізації” – ще в 1818 р. вперше висловив переконання, що польська культура не може ґрунтуватися на християнстві, вона повинна повернутися до своїх витоків, до лехітської язичницької віри [573; 361. 30–32].

В ХІХ ст. у Польщі існувала ціла когорта мислителів, митців, письменників, які піддавали гострій критиці католицтво, пропонували повернутися до витокової слов’янської релігії. Це – гурток “Жевонія” Августа Бєловского (1806–1876) та Домініка Магнушевского (1810–1845); поет Рішард Бервінский (1819–1879), який проклинав зрадників рідної віри; Юліуш Словацкий (1809–1849) давав критичні оцінки католицтву.

Наприкінці ХІХ ст. серед прогресивно мислячих поляків поширились нові віяння в культурі та мистецтві, спрямовані на пошук місця Польщі в європейському світі, дискусії про етногенез, національний характер та роль католицтва в історії країни.

Вперше про небезпечність римо-католицького Ватикану для Польщі заявив у своїх творах видатний поет Станіслав Виспяньский (1869–1907). У своїй драмі “Легіон” він рішуче виступив за створення могутньої Польської держави, за расову чистоту Польщі, за стару язичницьку віру. Цей твір у Польщі замовчується, бо Міцкевич змальований у ньому як зрадник свого народу і “сіоністський агент” [361. 30–32].

Ці мислителі ще не ставили своїм завданням сформувати власне сам язичницький рух чи створити конфесію. Їхній внесок у розвиток ідеї відродження язичництва стосувався насамперед національної культури. Але ці предтечі сприяли виробленню нового ідеологічного напрямку духовного відродження етносу.

Серед політиків тієї доби можна назвати Романа Дмовского (1864–1939) та Зиґмунда Баліцкого (1858–1916), ідеологів польського націоналізму. У праці Р. Дмовского “Думки сучасного поляка” (1903) піддано критиці національний характер поляків, причиною чого є несумісність національної етики з християнською релігією.

Коли в 1918 р. Польща після 123 років її анексії трьома царствами нарешті отримала незалежність, стала бурхливо розвиватися національна патріотична думка. Саме в цей час з’явились дві видатні постаті, праці яких лягли в основу сучасних польських нових правих. Це Ян Стахнюк (Стойгнєв) і Станіслав Шукальский (Стах з Варти).

Ян Стахнюк народився на українській землі (м. Ковель) 13 січня 1905 р. Вчився в Познані, написав ряд праць, зокрема “Героїчне народне співтовариство” (1935). Головна тема цієї книги – подолання економічної відсталості Польщі, неодмінною умовою чого має бути повний розрив з католицтвом.

Він заснував журнал “Задруга”, що мав підзаголовок “Часопис польських націоналістів” і виходив у Польщі з 1937 до 1939 р. Під час Другої світової війни брав участь у Варшавському повстанні 1944 р., був ідейним керівником підпільного журналу “Зрив”, з допомогою якого видав книгу “Проблема тоталітаризму” (1943, перевидану видавництвом “Топожел” у 1999).

Ще за молодих літ Ян Стахнюк перебував під сильним впливом ідей Ф. Ніцше, який, як відомо пишався своїми польськими коренями. В літа зрілості Стахнюк сформував цілісну систему філософських поглядів, на яких і нині ґрунтується відродження польського язичництва. У своїх працях він відверто заявив, що католицтво (як і християнство загалом) сприяло руйнуванню здорової етнічної самосвідомості слов’ян і призвело Польщу до втрати національної самобутності.

У своїй праці “Слов’янський міф” він писав: “Польща, як і вся Слов’янщина, вже тисячу літ не живе власним життям… І лише зараз стало зрозуміло, що Польща і польське – це не християнські ідеали… Пора вже пробудитися від тисячолітнього жахливого сну і позбутися підсунутих духовних вартостей юдохристиянського походження замість знищених своїх” [563. 2].

Католицькі кола ще після виходу його першої праці розгорнули наклепницьку кампанію проти Яна Стахнюка і його “Задруги”, звинувативши журнал у “богохульстві”, але суд над ним не відбувся, бо почалася війна. У 1946 р. вийшла друком його основна праця “Людство і культура”, а в 1948 – “Антикультура”, в якій показані спільні корені так званих “світових релігій”. Ці книги були вороже сприйняті як католицькими, так і комуністичними колами. Наступну працю Яна Стахнюка “Майбутнє слов’янства”, що започаткувала новий цикл, видати вже не вдалося, не видана вона й досі. У 1949 р. Стахнюк і його соратники Яніна Клопотська (художниця) і Богуслав Стемпіньский були звинувачені в “створенні фашистської організації” й арештовані. Прокурор Беніамін Вайсблех вимагав для Стахнюка смертної кари. Суд завершився лише в 1952 р. Яна Стахнюка засудили на 15 років, але в 1955 р. звільнили, він вийшов з тюрми тяжко хворим і в 1964 р. помер.

Зупинимось докладніше на філософських поглядах “Задруги”. Її основою був “еволюційний пантеїзм”. Згідно цьому вченню, предтечами якого були Геракліт, Джордано Бруно і Броніслав Трентовский, світ, у якому діє іманентна космічна воля, перебуває в постійному безперервному розвитку, що не має ні початку, ні кінця. Разом зі світом розвивається і воля. Людина – частина цього світу, і її покликання – активна участь у його розвитку.

Один із старійшин польського язичницького руху Сташко Потребовский так обґрунтував цю особливість Всесвіту: “Незважаючи на свою безмежність і багатоманітність, світ становить собою велике органічне ціле, що поєднує в собі моністичні і плюралістичні риси. Космічна воля і світ – лише два боки єдиного буття. Матерія має також і духовний характер, а дух – водночас і матеріальний. Людина займає центральне місце у світі і бере участь у його творенні.

Як Всесвіт, так і людство має ієрархічну будову. Найголовнішу роль у людстві виконує народ. Народ і людина – як дерево і листя. Свою мрію про безсмертя людина може здійснити в потомстві і в творчості. Головна ознака людства – воля до творчості, божественний елемент, що єднає людину зі світом. Завдання людини – розвивати цю волю, але це завдання важко виконати, оскільки людина належить до двох сфер: біологічної та культурної” [361. 30–32].

Ян Стахнюк вважав, що давні греки першими переступили поріг, що відділяє натуралізм від культури, створивши “індивідуалістичний міф”. Цей період, на його думку, почався з Гесіода і закінчився Протагором. З появою Сократа грецька культура зазнала краху: замість ідеалу загальної “калокагатії” (тілесної і духовної досконалості) на арену вийшов ідеал одного “мудреця”.

Яна Стахнюка з повним правом можемо назвати основоположником теоретичного обґрунтування “антикультури” (wspakultury). Він зазначає, що періоди антикультури, регресу, заперечення культури, як правило, значно довші. Це “найнебезпечніша хвороба людства, спрямована проти космічної волі”. Антикультура з’явилась ще перед греками, коли індоаріям не вдався перехід від натуралізму до культури.

Серед різних видів антикультури Стахнюк особливо виділяє буддизм, індуїзм, християнство й іслам. Він вважає, що хвороба антикультури зробила неможливим втечу людини з цього антикультурного кола, бо “церква цементує цю систему на тисячоліття”. Церкви, як правило, засновують “генії занепаду”, такі як Будда, Христос чи Мухаммед.

“Здатність кожної антикультури до поширення ґрунтується на спокусливих гаслах, які обіцяють стражденним людям швидке вирішення їхніх проблем. У той час, як справжня культура закликає до творчого напруження, антикультура звільняє від напруження, від пристрастей, від бажання підкорити собі світ” [361. 30–32].

Буддизм розглядається як одна з найдавніших систем антикультури, вищою метою якої є звільнення від життя. Індуїзм, що виник як наслідок накладання буддизму на ведизм, також зосереджений на нігілізмі, що підсилюється спіритуалізмом і моралізмом. У новішій тотальній антикультурі ісламу ці елементи діють у пом’якшеному вигляді, що сприяло арабським завоюванням VII – VIII ст.

Найбільше критичному аналізу в працях Стахнюка піддається християнство, зокрема католицтво. Постхристиянську антикультуру він уявляє так: “Наступний етап – спроба синтезу усіх світових релігій або нове “супероткровення” якого-небудь “внука божія”.

Він передбачив майбутню перемогу нової культури: “Носієм цієї культури може бути тільки народ як творче співтовариство. З часом найпоширенішим типом людини стане “homo creans” (людина творча). Боротьба культури проти антикультури починається із зіткнення світоглядів. Вихідною точкою буде бажання повернутися на твердий ґрунт природи. Потім неодмінно треба буде позбутися від релігій у їх нинішній формі. Виникне нова конфесія типу колишньої природної (натуралістичної) релігії. Вона буде заснована на почутті зв’язку людини з Космосом і Всесвітом. Поділ світу на “хороше небо” і “погану землю” зникне так само, як поділ людини на “хорошу душу” і “грішне тіло”.

Станіслав Шукальский, талановитий художник-авангардист, в 1929 р. створив творче братство “Плем’я рогатого серця” (Szczep Rogate Serce), яке займалося розробкою традиційних образів слов’янської історії. Всі члени братства переважно були прихильниками панславізму. На противагу єврейським впливам у культурі вони висували ідеологію расизму. Слов’янську культурну спадщину, яка своїм корінням сягає глибокої давнини, коли предки поклонялися рідним язичницьким Богам, Станіслав Шукальский вважав єдиним справжнім мистецтвом.

Серед польських основоположників рідновірського відродження можна назвати ще Станіслава Якубовского, художника-мислителя.

З наукових праць про слов’янське і польське язичництво не можу не згадати книгу відомого польського дослідника середньовіччя професора Хенріка Ловмяньского “Релігія слов’ян та її занепад”. Головною вадою цієї праці, на мою думку, є те, що автор заперечує первісний політеїзм індоєвропейських племен, зокрема, він вступає в наукову полеміку з французьким вченим Ж. Дюмезілем. Х. Ловмяньский називає первісну слов’янську релігію “полідоксією” (поєднанням магії, демонології, культу померлих предків і культу природи), на основі яких пізніше ніби-то розвинувся культ неба, “прототеїзм” і лише потім – політеїзм [253. 39].

Серед мислителів польського правого руху слід відзначити філософа і етнографа, ветерана “Задруги” Антоні Вацика, нещодавно померлого 95-літнього соратника Яна Стахнюка. Доля Антоні Вацика також, як і Я. Стахнюка, пов’язана з Україною. Він народився в м. Кам’янці-Подільському, закінчив факультет права Львівського університету. Його книжки з проблем відродження рідної віри широко відомі у Польщі “Міф польський”, “Філософія польська”, “На погибель католицтву” та інші. Вся його діяльність втілювала в життя гасло “Задруги”: “Відкатоличити, ународовити, вдосконалити поляка!” [404. 11–12. 19]

Мені, як дослідниці слов’янського язичництва, пощастило зустрітися з А. Вациком у Вроцлаві в 1998 р. Ми спілкувалися у нього вдома на тему відродження Рідної Віри серед слов’янських народів. Це була людина високого інтелекту, шляхетного вигляду навіть у своєму поважному віці, він мав світлий розум і добру пам’ять. На згадку про нашу зустріч Антоні Вацик подарував мені “Філософську Енциклопедію”, видану польською мовою, вказавши, що тут є відомості про Володимира Шаяна як українського етнічного теософа [566. 480]. Молоді польські рідновіри розповіли, що ще в 90-річному віці Антоні Вацик піднімався на священну гору Слєнжу (Соботку) і по кілька днів жив там серед природи, навчаючи молодих рідновірів. Тут досі шанують його пам’ять: його учні назвали кам’яну брилу, біля якої він жив, “Скеля Вацика”.

Інтелектуальним лідером і основою сучасного язичницького руху в Польщі стало видавництво “Топожел” (Wydawnictwo Toporszel), очолюване його засновником і директором, справжнім слов’янським любомудром, Ждіславом Словіньским. Він видає переважно праці праворадикального і язичницького спрямування, серед яких кілька книг Яна Стахнюка, в тому числі й неопубліковані раніше, праці Антоні Вацика, переклади польською мовою робіт нових європейських Правих.

У цьому ж видавництві у 1997 р. вийшла і моя книга “Українське язичництво” в перекладі Антоні Вацика, який був хорошим знавцем української мови. Ждіслав Словінський – польський інтелектуал, має чи не найбільшу в Польщі приватну бібліотеку слов’янських древностей та язичництва. Назва видавництва “Топожел” – неологізм Станіслава Шукальского, – поєднання двох польських слів топор і орел. Емблема видавництва також створена цим художником: логотип нагадує водночас “обоюдогостру” сокиру і орла (державний символ Польщі).

Ждіслав Словіньский також пише наукові дослідження з історії та релігії слов’ян. Його статті та філософські нариси “Місце людини у Всесвіті”, “Кочівник і землероб” друкуються в польських язичницьких журналах [576. 5]. Політичним виразником поглядів “Задруги” намагалась стати партія УСН (Унія Сполична Народова), але на думку Ж. Словіньского, політична діяльність приречена на фіаско, доки в Польщі не відбудуться культурні переміни.

Дослідженню язичницького богознавства присвячена праця Ж. Словіньского “Teologia Poganska”, у якій автор ставить проблему ренесансу Рідної Віри як свідомої релігійності, що повинна спиратися на теологію язичництва і такий виклад етики та есхатології, щоб люди, шукаючи онтологічного утвердження і духовного опертя своєї екзистенції, знаходили її в множинності світу рідних Богів [678. 12]. Словіньский вбачає головну мету язичницького відчуття святості у зв’язку з природою, коли людина може вільно відчувати свою єдність зі світом і, пробуджуючи генетичну пам’ять, єдність з предками. Він справедливо вважає, що в часи, коли така єдність була можливою, суспільства досягали високого рівня культури, а коли такий зв’язок втрачався, починався занепад духовних культур. Містика відчуття повноти свята стає можливою, коли пізнаються істинні засади нашого тіла і психіки, коли пізнаються закони Прави, які творять поступ культури. Без сакралізації живої природи і космосу в цілому не може відбутися кристалізації духу і свідомості, як складового елементу того великого організму, яким є Всесвіт.

В 1991 р. з ініціативи національного ідеолога Анджея Вилотека у Варшаві була заснована Національна група концептуальних досліджень (Narodjwy Zespol Koncepcyjno Studyiny, NZKS), головною метою якої стали дослідження індоєвропейських і слов’янських коренів польської культури і філософії. До цієї групи увійшли різні діячі, включаючи і членів довоєнної організації “Плем’я рогатого серця”, а також вчені із Польської академії наук, такі як професори А. Чарновский (язичник, нині покійний) [351.58–61]. Всі, зазначені вище особи, групи й організації не ставлять за мету створення язичницької конфесії, але тісно співпрацюють з нею.

Офіційно зареєстрованою в Департаменті внутрішніх справ Польщі (в 1996 р.) стала суто релігійна організація “Родзіма Вяра” (Rodzima Wiara), очолювана Станіславом Потребовскім. Нині “Родзіма Вяра” має п’ять регіональних громад з трьохступеневою організаційною структурою (земля, область і гніздо). Вона здійснює язичницькі календарні свята, родинні обряди (пострижини, весілля, похорон). У березні 2000 р. відбувся другий з’їзд “Союзу відродження ісконної віри”, а в березні 2004 – третій, який відбувся в Щецині (до речі, в залі Об’єднання Українців Польщі). Нині це найбільш авторитетна язичницька організація в Польщі.

Станіслав (Сташко) народився в Бресті, вільно володіє українською, російською, німецькою і нині, за його словами, є “єдиним у світі перекладачем з польської на африканс”. У 1957–67 рр. він служив у військовій авіації Польщі. Через непорозуміння з комуністичними властями деякий час він проживав у Німеччині та кілька років – у Південній Африці (ЮАР), що значно вплинуло на кристалізацію його расового світогляду. Він жартома, але не без гордості називає себе “громадянином Преторії”. Пан Станіслав – автор праці про довоєнну “Задругу”, що вийшла німецькою мовою в Німеччині “Zadruga – eine voelkische Bewegung in Polen”, яку він захистив як наукову дисертацію [573]. Нині С. Потребовскій працює вчителем гімназії і є одним з авторитетних лідерів польського праворадикального руху.

Польське визнання віри “Кредо язичника”, опубліковане в 1996 р., нині поновлено. Подаємо повністю його текст у перекладі на українську, отриманий від Станіслава Потребовского на Слов’янському Родовому Вічі у Києві влітку 2003 р.:

“1. Рідна віра поляків ґрунтується на спадщині лєхітів, інстинкті, розсудливості, досвіді, розумі й науці. Бути якомога більше причетними до її розквіту – наш обов’язок.

2. Рідновіри вшановують Богів, як і всі арії, вшановують Сонце і Всесвіт, Матір-Землю, нашу родительку і всю Природу.

3. У законах Природи постійно відкриваємо божественні сили, що правують Світом. Всіляке життя існує згідно з цими законами. Ми повинні їм підпорядковуватися. Отже, сповідуємо віру в життя згідно з законами Природи.

4. Сонцю, найближчому нам вогнищу ієрархічного, безкінечного, вічного і живого Всесвіту, завдячуємо всім на нашій землі. Разом з землею, водами, рослинами і тваринами ми є Його частинкою. Лише людина усвідомлює це, – через що на ній лежить відповідальність.

5. Звичаї та обряди є частиною життя нашої конфесії. Шануємо рідну спадщину лєхітів. Будемо спадщину Предків берегти, примножувати і збагачувати.

6. Нашим існуванням завдячуємо батькам і старшим Предкам. Їх шануємо, а пам’ять передаємо майбутнім поколінням. Ці покоління забезпечують вічну тривалість народу, його постійне відновлення, якщо вони відроджуються.

7. Життя є боротьбою, як і боротьба – життям. Боротьба – це рух до вдосконалення, прагнення вперед, подолання опору. У боротьбі нас підтримують інстинкти. Такими є закони Природи, вони незмінні, і стосуються кожної людини й кожного народу.

8. Тіло і дух творять нерозривну і взаємно обумовлюючу єдність і цілість. Це два боки і первістки цього самого буття. Рідновіри, підкреслюючи рівну вартість обох, прагнуть до їх рівномірного, сталого й одночасного вдосконалення.

9. Поступ кожної людини і народу визначає їхній характер. Він же є витвором спадкових рис, а також оточення, впливу середовища і виховання. Мірою цінностей людей і народів є їхній доробок і лише згідно з ним оцінюємо їх.

10. Помилитися і провинитися може кожний з нас – буває таке в житті. Помилку й провину можна виправити, а стерти можна власними ділами. Такі споконвічні основи лєхітів, балто-слов’ян і всіх аріїв.

11. Горе й страждання застерігають нас про небезпеку, а також пробуджують захисні сили тіла і духа. Вони викликають не лише потрясіння, але й допомагають оздоровленню. Вони не є ані добрими, ані поганими. Так проявляються закони Природи. Народження і смерть особистості є необхідними для постійного підвищення якості Роду, Народу. Вони не є ані карою, ані нагородою. Наша участь у творчому розвитку Всесвіту забезпечує нашу безсмертність.

12. Безсмертя досягаємо через нащадків і творчу діяльність, яку дає нам найбільша радість життя. Творчість у народі й для народу визнаємо піднесеною і найвартіснішою.

13. Лєхітські етичні основи спираються на божественні закони Природи. Найвищими цінностями є знання і сила, розум і здоров’я, правота і міць, відповідальність і життєвість, гідність і ретельність, витривалість і відвага, вірність і сильна воля, гордість і вправність. Поборюємо у собі неуцтво й слабкість, глупоту й хворобу, засуджуємо вагання, фальш і підбурювання, страх і податливість, покору й пасивність. Прагнемо до Величі, Міцності, Краси, Правди й Добра.

14. Життєдіяльність згідно з законами Природи і прилучення до вічного розвитку Всесвіту придає життю кожного з нас значення його величі й святості, яке виходить поза буття особистості.

15. Польський лєхітський народ і його сусіди разом з іншими балто-слов’янськими народами належать до великого роду арійського люду Європи. Прагнемо відновити розірвану в минулі віки єдність між ними, а також єдність між нашим походженням і віросповіданням, щоби на ній ґрунтувалося духовне й матеріальне буття народу. Польща-Лєхія-Балтославія-Арія – це наше покликання. Слава їм!

16. Вічно розвивається всеохоплюючий Бого-Всесвіт – слава Йому! Почесним покликанням є дієва участь у цьому розвитку і постійне збільшення цінності життя, щоб його робити ліпшим і гарнішим, щоб воно було домінуючим чинником згідно з творчою Волею Всесвіту.

Нехай Добре стає Ліпшим, а Могутність – безкінечною!”

Польські язичники називають себе прадавнім ім’ям своїх предків – лєхіти. Звідси і назва країни – Лєхія, і назва язичницького журналу “Страгона Лєхія”. Горазд Драгомир Богданович пояснює, хто такі лєхіти: “Це не просто релігійна меншина, а зародок нового етносу. В історії вже бували випадки, коли незначні етнічні чи релігійні групи завойовували панівне становище над величезними біомасами, на зразок тієї, в яку перетворилися сьогодні поляки, що перестали бути нацією” [572. 6].

У Польщі вже зареєстровано п’ять язичницьких громад: Великопольська (Познань), Малопольська (Краків), Сльонска (Вроцлав), Поморська (Щецин, Кошалін), Мазовська (Варшава) [465].

Відомі в Польщі також спроби перетворити традиційне польське язичництво на реформований монотеїзм (на чолі зі Свантевитом) на зразок української РУНвіри з Дажбогом. На початку 90-х років заснований, так званий, “Родзімий Костел Польскі”, який включає в себе всіх бажаючих, незалежно від віросповідання. Тобто сюди можуть входити католики-двовірці, які поклоняються Ісусу і Свантевиту одночасно, не вбачаючи між ними різниці. Рідновіри-язичники Польщі дистанціюються від цього неприродного угрупування.

Крім суто релігійних язичницьких громад, у Польщі створено чимало громадських організацій, які стоять на ідеологічних засадах язичництва. Молодіжні праворадикальні організації, які є прихильниками Рідної Віри, мають переважно політичне і військо-патріотичне спрямування. Так, організація “Ніклот”, названа на честь західно-слов’янського князя ободритів Ніклота, який вважається останнім язичницьким князем, що боровся за незалежність свого племені ободритів (західні слов’янські землі нині на території Німеччини) і героїчно загинув у бою в 1160 р. “Ніклот” – товариство захисту Традиції та культури, створене 1998 р. Його організатором і натхненником є Томаш Щепаньский. Мета товариства – культурна експансія, яка “дасть відсіч капіталістичному і соціалістичному рабству” і переможе антикультуру. “Ніклот” виступає проти змішування культур, мов, рас і народів, проти будь-якого релігійного універсалізму, який на думку його членів, є протиприродним. Натомість – віддається пріоритет і повага усім етнічним релігіям інших народів.

Одним із суттєвих політичних питань, які ставлять члени цієї організації залишається німецька проблема. Річ у тім, що німецька економічна експансія стає все помітнішою на Заході Польщі. Молоді “ніклотовці” вважають її “прихованим німецьким економічним вторгненням на територію Польщі”. “Ніклот” також провів ряд мітингів і демонстрацій антинатовського спрямування. Вступ до Європейського Союзу, на думку членів організації, означає нову окупацію Польщі.

Головний осередок “Ніклота” знаходився в м. Щецині, а нині у Варшаві. Друкованим органом товариства є метаполітичний журнал “Триглав” (Tryglaw), на обкладинці якого гасло: “Слава Польщі! – Слава богатирям!”, що нагадує наші українські патріотичні традиції (Слава Україні! – Героям слава!).

Організація “Орден Задруга”, яка існує в польському Помор’ї, також об’єднує язичницьку молодь, що стоїть на засадах польського націонал-соціалізму. Як говорить один з активістів Ордену: “на жаль, більшість поляків католики, інші ж дивляться тільки на Захід: ліберали, соціалісти, соціал-демократи. Коли в Польщі впав соціалізм, з’явилась мода на західні субкультури, але на щастя, ми швидко зрозуміли, що це тупик. Ми стали створювати новий тип організації, яка зможе протистояти цьому… Ми вважаємо, що попереду політики повинна йти особлива культура, тому що без цього не можна створити таку політику, яка переможе… Така ідеологія повинна стати єдиною для всіх людей білої раси” [18. 1. 71]. Члени Ордену носять чорну уніформу, рясно споряджену язичницькою символікою: коловратом (свастичним знаком), пряжками з емблемою “Топожел” та ін. Мають свій часопис “Секуріус”.

Язичницькі організації Польщі видають багато періодичних збірників, через які поширюють свої погляди та ідеологію. Серед них особливо відзначається “Lechia Stragona” – часопис “Товариства Відродження Рідної віри”, що виходить в м. Познані (є чотири випуски). В журналі публікуються переважно дослідження предківської релігії та матеріали з життя нових язичницьких громад. Так в одному з випусків викладені принципи “Рідної віри”, що ґрунтуються на розумі і логіці. Світ, у якому ми живемо, є вічним і незнищенним. Ця віра не знає догматів, вона розвивається у міру пізнання законів природи. Згідно цих законів, смерть неминуча і необхідна, фізичне безсмертя – тільки в нащадках, духовне – в їхній пам’яті. “Рідна віра” включає в себе поклоніння Богам, сонцю і роду, обожнення всієї світобудови. Мета “Рідної віри” – відновлення арійської єдності [18. 1. 64].

Журнал “Одала”, названий так за одноіменною руною, що означає єднання роду, виходить з 1995 р. У своєму зверненні до читачів редакція зазначає: “Ми – голос наших духовних коренів, які зобов’язують нас боротися за нашу націю і расу. Наша боротьба це боротьба небагатьох проти більшості… Ми вважаємо, що людина без національності неповноцінна. Ми – нащадки аріїв і піднімаємо прапор арійської віри, який закликає нас бути чесними.

Честь перестала бути важливим елементом сучасного світу, зруйнованого в процесі загальної дегенерації… Наша земля в небезпеці. І вона чекає героїчних захисників, як ніколи раніше. Вони, подібно до ведійських кшатріїв, не зважаючи на смерть і руїни, приведуть нас до відродження… Такі цінності важливіші перш за все в боротьбі за Польщу, але також за свободу всіх слов’ян і аріїв!” [572. 6; 18. 1. 58].

Багато уваги на сторінках “Одали” приділено осмисленню основоположних праць Юліуса Еволи (наприклад, інтерв’ю з Мартіном Шварцем, редактором австрійського часопису “Кшатрія”), де наводиться думка Еволи про християнство як релігію, що “каструє потенціал еліти вищих людей”. М. Шварц називає ідею Еволи про відродження язичницького імперіалізму піднесеною ідеєю “сакрального фашизму” на відміну від гітлерівського нацизму. Тут друкуються також праці Ю. Еволи “Американська цивілізація” (1945), “Таємниця виродження” (1938), розділ з книги “Язичницький імперіалізм” (1928), а також стаття З. Міколейка про нього [572. 6; 308].

Виразну політичну язичницьку позицію займає журнал “Секуріус” (Securius). Привертають увагу погляди, висловлені в статті “Польський національний соціалізм”, де говориться, що Польща нині перебуває на грані денаціоналізації. Якщо раніше головним ворогом Польщі була римсько-католицька церква з центром у Ватикані, то нині в хід пущені всі засоби, перш за все ЗМІ. Польські націонал-соціалісти визначають націоналізм як “активний патріотизм”. Вони ставлять за мету очищення польського національного характеру від неарійських нашарувань: “Бути арійцем значить бути язичником”. Водночас підкреслюється, що польський націонал-соціалізм не має нічого спільного з неарійським соціалізмом, тобто марксизмом: “ціль марксизму – створення безкласового суспільства, після чого настане кінець історії”. Одна з публікацій журналу присвячена слов’янським “хонсникам” – аналогу вікінгів.

Вплив ідей Ю. Еволи відчутний і в інших публікаціях цього часопису. Так, у статті “Національний соціалізм як елітарна теорія суспільства” зазначається: “Нема ніякої “народної культури”; культуру завжди створює еліта. Початок культурної роботи рівнозначний включенню механізмів суспільного відбору. На сучасному етапі важлива не кількість, а якість людського матеріалу. Якість – це те, що відрізняє нас, як арійців, від інших рас” [576. 5].

Часопис Вроцлавської громади Рідної Віри “Барбарікум” (Barbaricum) повністю присвячений саме язичницькій Традиції. Його редактор археолог Войслав Войніцкий. На обкладинці першого випуску – зображення Світовида зі словами: “Давні Богове не відійшли, ми мусимо навчитися бачити їх знову” [551. 1]. На сторінках цих журналів привертають увагу публікації “Язичницьке повстання на Полаб’ї”, “Слов’янські імена”, “Арійський культ вогню”, “Збруцький Світовид”, “Архетип слов’янської влади”, а також про деякі язичницькі ритуали [551. 1, 2].

Отже, польський рідновірський рух ХІХ – ХХ ст. має різноманітні форми і вияви в сучасному світі. Він спирається на основоположні праці як польських, так і зарубіжних мислителів, але наповнюється саме польським національним духом дуже повільно. Обрядовість і календар, а також створення активно діючих громад ще перебувають у стані формування. Однак, польському рідновірському рухові ХХІ ст. притаманна активна політизованість, а іноді войовничість, що можна зрозуміти, враховуючи сучасну історичну ситуацію глобальної загрози нашим народам.

 

Рідна Віра в Російській Федерації

 

Етнічні релігійні вірування росіян сформовані переважно на основі слов’янського язичництва, незначною мірою позначеного деякими угро-фінськими елементами. Відродження російських етнічних культів нині спостерігається по всій Російській Федерації, хоча ці процеси досить нерівномірні і часто неоднозначні.

Перші організації язичницького напрямку виникли в колишньому Ленінграді (нині Санкт-Петербург) на початку 90-х років під назвою “Союз венедов”, “Федерация Славяно-горицкой борьбы”, які на початку не були власне релігійними об’єднаннями. Ці організації видавали свою газету “Родные просторы”. Першою виразно релігійною організацією була “Нижегородская областная языческая община”, яка в 1992 р. об’єднувала не стільки росіян, скільки представників кількох корінних етносів Поволжя, але вже з 1994 р. про неї нічого не відомо навіть самим російським язичникам, можливо вона перестала активізуватися.

У 1993 р., після переломних подій російського політичного життя, з ініціативи язичницького просвітителя Доброслава (Алєксєя Добровольського) в селі Вєсєньово Кіровської області відбулося Купальське свято, яке росіяни вважають своїм першим язичницьким з’їздом. З того часу такі Купальські з’їзди стали традиційними.

Біографія цього російського просвітителя достатньо показова для розуміння процесів становлення язичницького руху в Росії. Народився він 13 жовтня 1938 р. у Москві в родині службовців. Батько – Добровольський Олександр Іванович, родом із запорізьких козаків, помер, коли синові було 12 років, устигнувши все ж засіяти в його душу добре насіння. Мати Наталя Василівна Салова виховувала сина одна. У 1956 р. А. Добровольський, що тоді працював вантажником у друкарні, подав заяву про вихід з комсомолу, а в 1957 разом з друзями створив “Русскую Национально-Социалистическую Партию”.

Через рік всі члени партії були арештовані, Алєксєй був засуджений на три роки ГУЛАГу. В таборі він познайомився з колишніми білогвардійцями, соратниками Краснова, Шкуро, Власова. Після звільнення в 1961, працював у букіністичному магазині, що давало змогу молодому вільнодумцю підвищувати свою самоосвіту. В 1963 р. Добровольський увійшов до підпільної групи НТС, яка провадила “боротьбу з комуністичним режимом”. Кілька разів був арештований радянськими КДБ та МВС, засланий у табори, тюрми та психлікарню. У 1966 вступив на бібліографічний факультет МГИКу, але не закінчив його через черговий арешт.

В 1969 р. після смерті матері та бабусі на гроші, виручені від продажу старовинних меблів та прадідівських ікон, Добровольський купує цілу бібліотеку. Він вивчає праці Олени Блаватської. Власне язичництво як обожнення природи він сповідував з раннього дитинства, але заглибився у вивчення Рідної Віри лише на початку 70-х років. Одночасно знайомиться з парапсихологією, історією відунства, вивчає незвичайні можливості людського організму, здійснює сорокаденне голодування.

У 1986 р. Добровольський залишає Москву і поселяється в зеленому містечку Пущино, де розробляє власну систему цілительства шляхом вдихання квіткових ароматів. У 1988 самвидавом виходить його книга “Арома-Йога”, а в 1989 – “Стрелы Ярилы”. В 1989 р. він здійснює самопосвяту під язичницьким ім’ям Доброслав. З цього часу він проводить багатолюдні язичницькі свята, виступає з лекціями про Рідну Віру [151. 3–10].

В 1990 р. Доброслав разом зі своїми дорослими синами Родоставом та В’ятичем поселився в занедбаному сільці Вєсєньово в Шабалинському районі Кіровської області, і з того часу веде натуральне господарство. Родостав завів пасіку, а В’ятич запровадив виготовлення традиційних дерев’яних ковшів, братин, гусел.

Заслуги Доброслава перед російськими язичниками досить великі. Саме він склав перший короткий слов’янський іменослов, язичницький місяцеслов, затвердив коловрат (восьмипроменеву свастику) як символ відродження російського рідновір’я. Доброслав має почесне свідоцтво номер один “Русского Общества Охраны Природы”.

22 червня 1997 р. на Вічі Об’єднаного з’їзду язичницьких общин Доброслав був проголошений “вождем русского Освободительного Движения, имеющего целью избавление Народа – Родины – Природы от чужеродной кабалы” [151.5]. Доброслав листується з багатьма своїми учнями, сподвижниками, розкриваючи перед ними сокровенну сутність язичництва як найглибшого, гармонійного і піднесеного світогляду.

Його роздуми про закони життя рідновіра містять багато повчального в плані морально-етичних та екологічних норм співжиття людини, суспільства і природи. Так, він радить своїм учням: “Турбуйся лише про те, щоб узгодити свої вчинки зі своїми переконаннями. Людина гине, коли вступає в гендель зі свою совістю. Муки сумління в прямому смислі завдають невиліковних ран внутрішній сутності людини.

Будь чесним з самим собою. Чесність робить людину цілісною. Коли людина думає, говорить і робить одне і теж, то її сили зростають втричі.

Честолюбство – не вада, бо воно природне, безкорисливе і великодушне. Але остерігайся марнославства: воно малодушне, заздрісне і спустошливе. Слава тікає від того, хто її домагається, і сама віддається тому, хто не підлещується до неї” [151. 276].

Калузька община, утворена у вересні того ж року учнем Доброслава Вадимом Казаковим, обрала раціональний шлях відродження рідної віри і прагне об’єднати всі рідновірські течії Росії. Цьому рухові притаманні деякі вульгарно імперські риси. Так, своє об’єднання в 1997 р. вони назвали “Союзом Славянских общин” (ССО) і запрошують вступати до нього представників інших слов’янських народів.

Вибір терміну росіяни пояснюють так: “Власне віросповідання ми називаємо Славянство, а його послідовників Славянами. Саме слово “Славянин” означає “славлящий Богов”. Так сталося, що етнічна самоназва народу Словене (тобто “ті, що вміють говорити зрозуміло”) злилася з його релігійною самоназвою Славяне” [320. 6. 9].

У цьому твердженні лідери ССО припустилися суттєвої помилки. Згідно сучасної, прийнятої в науці термінології, слов’яни – це суперетнос, тобто етнічна система, яка об’єднує кілька близьких територіально та генетично, мовно і культурно народів. Складовими суперетносу є етноси (чи нації). Нині слов’янами є 16 народів, у тому числі й українці, білоруси, поляки, чехи, словени ті інші. Таким чином, керівники ССО перевищили “свої повноваження”, взявши на себе “місію” об’єднання усіх слов’ян.

Яку роль грає термінологія в житті народів, ми вже добре знаємо. Отже, не маючи нічого проти дружніх стосунків між слов’янами, ні українці, ні білоруси, ні поляки, ні чехи не поспішають скористатися пропозицією росіян вступати в ССО.

Община в’ятичів (Калуга) вживає й відповідну термінологію щодо сповідників язичницької віри, які вступили в ССО, називаючи їх “славянами”. Тому в газеті “Вятич” можемо зустріти такі вислови як “в Москве живет один славянин”. Така “гра слів” виглядає несерйозно, особливо на тлі тієї значної роботи, яку здійснює згадана община і її лідер Вадим Казаков для відродження власне російського язичництва.

Російські общини ССО, очолюваного Вадимом Казаковим, вживають у своїх моліннях так званий “славянскій язик”, що викликає певну недовіру з боку компетентних філологів. Однак, читати молитву, та ще й сучасною мовою, рідновіри ССО вважають за порушення язичницьких правил. Старійшина читає молитви напам’ять, виконує обрядодії просто, природно, без особливої театральності.

Так, для освячення оберегів, їх достатньо покрутити над полум’ям, промовивши кілька звичайних слів-прохань до Вогню-Сварожича, щоб посвятив ці речі. Під час богослужби і на братчині рідновіри п’ють “мед” (яким найчастіше буває саморобне пиво або квас), передаючи один одному дерев’яний ківш, що називається “братиною”. Однак, ігрова основа язичницьких свят, яку розвивають ці общини, приваблює молодь до участі в язичницьких обрядах. Звичайно, сакральна обрядова основа відродження релігії в росіян буде ще вдосконалюватися.

Нині Калузька община виготовляє спеціальні ритуальні напої, які називають слов’янським медом. Шиють полотняний національний одяг, прикрашаючи його барвистою тасьмою. В лісах росіяни ставлять дерев’яні статуї Богів (Чури), біля яких відзначають свої свята. Храмів поки що не будують з відомих причин, однак мають дерев’яні капища. Лідер ССО Вадим Казаков добрий організатор, автор кількох книжок про рідну віру “Именослов”, “Славянское обрядовое питание”, “Мир славянских Богов” та ін. [201; 202; 203].

Серед провідних общин Російської Федерації також Московська община “Родолюбие”, Обнинська, Іжевська, Брянська та Рязанська громади. Самі по собі процеси етнічного відродження релігійності в Росії є закономірним явищем.

І хоч існує кілька спроб повернути етнорелігійні процеси в інтернаціональне русло (напр., общини так званих “вєдістів”), деякі з них пропонують навіть християнсько-кришнаїтську версію релігійного шляху. Одначе, в їхніх доктринах під назвою “арійського відродження”, насправді криються універсалістські ідеї “общечеловеческой религии” [147]. Їхні праці загалом дуже сумнівної якості, і досі аж ніяк не впливають на відродження справді етнічних релігійних культів у Росії.

Неоднозначні процеси відбулися і в “Союзі Венедів”, які також вважають себе “конфессиональным Советом Ведического вероисповедания, а не языческой религией” [392. 1 (54)]. У 2003 р. із Союзу Венедів були виключені двоє активних членів за так зване “українофільство”.

Почалося з того, що члени “совета волхвов” В. К. Федосов та А. Б. Тищенко (обидва родом з України) надрукували в журналі “Волхв” повний переклад на російську мову праці Володимира Шаяна про Велесову Книгу під назвою “Вера забытых Предков” [107. 1 (23)]. Ця публікація керівниками “Союза Венедов” була сприйнята вкрай вороже. Так, у газеті “Родные просторы” було опубліковано інформаційне повідомлення, підписане як “совет волхвов”, у якому, зокрема, говориться (для документальності наведемо мовою оригіналу): “весь перевод (Велесової Книги – Г. Л.) подается как база для создания украинской нации, имеющей свою древне Украинскую веру” [392. 1 (54)].

Авторів повідомлення надто стурбували деякі патріотичні вислови Володимира Шаяна, наприклад: “Киев здесь ясно обозначен как скипетр Великой державы Руси-Украины”, або “Староукраинская держава”, “Споконвечная миссия Украины”. “Совет волхвов” обурюється: “О какой древнеукраинской вере может идти речь, если само слово Украина появилось не более 300 лет назад”. Далі пускаються в хід уже достатньо заяложені аргументи про Україну як “окраїну”, опуси давно забутого російського історика Іловайського, і зовсім невідомих дописувачів про те, що мовляв: “нашим врагам украинство нужно для расчленения и уничтожения России”. Ще більш тенденційним виглядає висновок: “Чтобы ослабить Россию, поляки, австрийцы, папский Рим и даже чехи изобрели Украинский народ, а смесь русско-польского языка назвали украинской литературной мовой… Казалась бы очевидные вещи для венеда, занимающегося изучением истории, в этом нет никакого открытия. Однако, совету потребовалось приложить усилие, чтобы убедить Тищенко и Федосова хотя бы немного умалить восхваление Украинской нации” [392. 1 (54)].

Так у “Союзі Венедів” стався розкол і утворилося дві організації під цією назвою. Венеди, очолювані В. Федосовим і О. Тищенком, досі залишаються активними діячами відродження Рідної Віри і зберігають дружні стосунки з українськими рідновірами.

Нині можемо кваліфікувати “славяно-русский ведизм” як одну з форм сучасного Нью-Ейджа в Росії. У 2002 р. в Геленджику був проведений перший з’їзд керівників слов’янських і російських “ведичних общин”. 1–3 вересня 2003 р. у Воронежі відбулося друге зібрання під назвою науково-практична конференція на тему “Ведическая культура Руси”. Її організатором став ветеран національно-визвольного руху, засновник “Русской партии”, газети “Русские ведомости” і директор видавництва “Витязь” – Віктор Іванович Корчагін.

На конференцію приїхало близько ста делегатів, які заслухали 20 доповідей. Сам організатор сформулював власне визначення “Русского Ведизма” як “національної ідеології, заснованої на традиційному і сучасному Знанні”. Він закликав присутніх спілкуватися на містичному рівні з Рідними Богами, і поділився особистим релігійним досвідом. Пропозиція скласти короткий пантеон із семи Богів, визначити яких намагалися шляхом голосування не була підтримана делегатами.

Голова Ведичної общини м. Воронежа А. М. Гончаров запропонував свою ідеологічну програму у вигляді “Кодекса слов’янина”, як проекту для обговорення. Ці вісім заповідей були обговорені і затверджені (наводимо їх текст повністю):

  1. Всевишній єдиний, Богів множество. У кожної Землі – свій покровитель. У кожного народу – свій Бог.
  2. Пам’ятай про Наву. Живи в Яві за законами Прави.
  3. Оволодівай знанням, законом і зброєю. Борись з невіглаством. Учись у смерті жити, у життя – умирати.
  4. Продовжуй життя Роду. Безсмертя – є Життя.
  5. Бери в подружжя діву роду Слов’янського. Люби в жінці здатність бути матір’ю.
  6. Не дозволяй прийшлим володіти твоїм Правом, твоєю землею і надрами. Зберігай і захищай Русь-матінку.
  7. Відкинь скверну, п’яняще і дурманяще. Не вдихай яд – тютюн. Бадьорись Сурою – напоєм Богів.
  8. Братам Слов’янам бажай здоров’я і добробуту. Друга – вітай. Ворога – зневажай.

Історик і військовий теоретик В. М. Дьомін із Омська (автор популярних книг ”От Ариев к Русичам”, “От Русичей к Россиянам”, “Война и вооруженная борьба”) торкнувся деяких актуальних проблем національного руху і висловився за створення російської партії на ведичній основі, закликав освоювати нові методології, у тому числі в галузі расової теорії, а не обмежуватися текстами на зразок “Велесової Книги” чи “Славяно-арийских вед”.

Учасники конференції неодноразово підкреслювали, що Росії потрібне не відродження релігії, а розвиток сучасних наукових знань – не віра, а відання. У кількох доповідях наголошувалося на негативній ролі РПЦ, яку порівнювали з “древом, у якого до юдейського стовбура прищеплені християнські гілки”.

Історик і видавець журналу “Атеней” П. В. Тулаєв, який повідомив нам про цю конференцію, виклав своє розуміння ведичної традиції, збереженої не тільки в російському фольклорі та народних обрядах слов’ян, але й в класичних творах арійської мудрості, таких як “Авеста”, “Рігведа”, “Артхашастра”, “Магабгарата” та ін. Він наголосив, що “арійська традиція” і “арійський міф”, складений під впливом філософії Ф. Ніцше і німецького націонал-соціалізму, – це не одне й те саме. Крім того, “росіяни – не арії, а слов’яни, тому ми в першу чергу повинні освоювати свою слов’яно-російську спадщину, що включає не тільки давні знання, але і сучасну науку”. П. Тулаєв також виступив проти “нового талмудизму”, тобто пояснення світу за якою-небудь однією книгою. Він зазначив, що “Для родовєда сама Природа і Рідна історія – відкриті книги і священні тексти. Тому слід оволодівати діалектикою, біологією, антропологією, сучасною технікою, без яких не можна зрозуміти не тільки Богів, але й навколишній світ” (зі щоденника конференції, рукопис) [14].

Конференція ведистів у Воронежі прийняла резолюцію, в якій висвітлені головні питання, що обговорювалися. Бурхливі протести присутніх викликала пропозиція вилучити із вжитку слово “язичництво”, а також прийняти пантеон із семи Богів. Голосування з релігійних проблем виглядало досить комічно і показало неготовність на даний момент прийняти оптимальне рішення.

Досить активними в рідновірському русі РФ є громади “Давньоруської Церкви Православних Старовірів-Інглінгів”, які “грали першу скрипку” на цьому з’їзді. Група засновників під керівництвом А. Ю. Хіневича (Асгардська Слов’янська община) уже склала і видала кілька томів “Славяно-арийских вед” (видавництво “Аркор”, м. Омськ), у яких викладені “Закони Рита”, “заповіді Патера Дея” (псевдонім Хіневича) та ін. Громади інглінгів є у багатьох містах Росії. Вони відверто відмежовуються від язичників і наполягають відмовитися від вживання самого терміну “язичництво”, замінивши його “ведизмом”, “ведичною культурою”. Інглінги-старовіри виготовляють родові домашні вівтарі, здійснюють моління біля дубів. Вони проповідують культ Роду, зміцнення багатодітної сім’ї, здоровий спосіб життя – що привертає до них увагу багатьох сповідників. Серед священиків багато жінок-волхвинь, берегинь. Так, наприклад, Волхвиня Веста з общини “Родовичі” має цілу програму євгенічних заходів, яка включає культову магію, що “здійснювалася в храмі жриць (12–15 тис. до н. ч.), виявленому на Кубані”.

Однак, напориста пасіонарність цієї групи заслуговує того, щоб придивитися до неї більш прискіпливо. Патер Дей (Хіневич) був висвячений якимось отцем Владіміром, керівником старовірської секти. Своє ім’я він пояснює, що це не “той” Бог Дий, а лише його “земне втілення”. Авторитарність Хіневича в общинах інглінгів незаперечна. З його біографії відомо, що він воював у Афганістані. Насторожує те, що він, проповідуючи певні морально-етичні та побутові норми життя общинників, сам у побуті не виконує їх: наприклад, закликає не їсти м’яса, не палити цигарок, але сам їсть м’ясо і палить тютюн, многожонець (хоча многожонство він активно проповідує “для збільшення кількості дітей”). Релігійну кар’єру Хіневич почав з католицтва: захистив дисертацію у Ватикані. Проповідувати почав у республіці Марі Ел (нібито марійське язичництво), далі створив громаду в Омську. Особиста релігійна “легенда” Патера Дея: він нібито знайшов золоту табличку з таємничим “святим письмом”, на основі якого секта вже видала багатотомне зібрання свого вчення.

Структури стровірів-інглінгів організовані, войовничі та напористі, нетерпимі до традиційного рідновір’я. У своєму журналі “Ведическая культура” відверто пишуть: “Язычество – это извращение, уход от Ведической культуры, поклонение одному или нескольким Богам материального мира, исполнение их воли, вместо прославления Весвышнего и жития по Его Заповедям, изложенным в Ведах. Яркой формой проявления язычества являются современные мировые религии” [81. 1. 4]. Не будемо аналізувати фактичні помилки, звертаємо тільки увагу на свідомо спотворене розуміння язичництва і намагання принизити традиційну релігію слов’ян. Ще одне дивацтво або свідомий нонсенс: інглінги позитивно ставляться до Й. Сталіна, шанують і виправдовують його як “арійця”. Вони міфологізують навіть його прізвище Джугашвілі: “джу” – сила, могутність, “швілі” – рухливість. Цей та інші факти дають привід вважати, що напрямок створений якоюсь із спецслужб для послаблення і компрометації традиційного язичницького руху [371]. На цій підставі, наприклад, Держкомрелігії Білорусі заборонив реєстрацію цих громад у своїй державі (з повідомлень учасника Міжнародної науково-практичної конференції “Духовна сутність слов’ян”, Київ, 2005). Спекулюючи на культі родини, любові, природи і Батьківщини, інглінги створюють свою “слов’яно-арійську систему”, яку можна віднести до Нью-Ейджу.

Про це свідчить штучність новоствореного “Ведического календаря славян”, у якому рік починається чомусь не за слов’янською традицією навесні, а за юдейським зразком з осені, доба не з ночі на ранок, а з вечора на ніч: “Новолетие до этого отмечали в день осеннего равноденствия... Сутки начинаются с вечера одного дня (с 18. 00 – в зимнее время и с 19. 00 – в летнее время) и длятся до вечера следующего дня”. Місяці інглінгів (яких всього дев’ять) називаються чудернацькими іменами невідомого походження: рахмат, айлет, бейлет, гейлет, дайлет, элет, вэйлет, хейлет, тейлет [423. 4–7].

Походження “славяно-ариев” пояснюється своєрідними міфами новітнього виробництва: “Роды х’Арийские прилетели из Созвездия Ориона 273897 лет назад. Роды Свага – голубоглазые Святорусы прилетели на Мидгард из Созвездия Лебедя (Макошь или Ковш Большой Медведицы) 211689 лет назад…” [423. 33]. Далі описуються антропологічні ознаки різних родів, як наприклад, “русичів-рисичів” (назва від кольору очей рисі), зі “срібними”, блакитними, зеленими та карими очима, а також різних ворогів, яких перемагає Тарх Перунович Даждьбог [423. 39]. Інглінги також поклоняються “Йоге-Матери”. Штучність подібних новотворів, така очевидна для освічених людей, часто непомітна для молодих довірливих громадян, яких приваблює новизна й таємничість або просто екзотична форма розваг. Общини інглінгів численні, що викликає закономірне занепокоєння. Свої праці Хіневич підписує як ”Його святійшество Патер Дий – голова Давньоруської Інгліістичної Церкви”. Абсурдність самої назви інглінгів на слов’янському мовному грунті викликає подив, оскільки “інглінги” – родова назва англо-саксонського походження, вірогідно від імені скандинавського Бога Інги-Фрейра – родоначальника племені інгевонів (“Сага про інглінгів” розповідає про Фрейра як предка королівського роду інглінгів) [312. І. 512; 312. ІІ. 572].

Автор новоствореного віровчення стверджує, що для написання “Славяно-Арийских Вед” ним було взято за основу “х... Арійський рунічний текст”(?), нібито написаний на дощечках з дуба, берези, кедра і ясеня. На нашу думку, подібні псевдоязичницькі рухи створюються певними структурами з метою компрометації дійсно етнічного рідновір’я слов’ян і відволікання людей від етнічної релігії.

Російський рідновірський рух, різноманітний у своїх формах і проявах, представлений багатьма періодичними виданнями: газета “Вятич”, що відображає погляди ССО; часопис правої перспективи “Наследие предков”, який уже нині втратив свої виразно язичницькі позиції через зміну редакційного складу; газета “Родные просторы” та журнал “Волхв”, друковані органи “Союза венедов”, а також нова газета “Ярь”, що стала конфесійним виданням “Союза венедов” вже після його розколу (головний редактор – А. Б. Тищенко, заст. ред. – В. К. Федосов).

Газета “Русская правда” (редактор А. Аратов), що виходить у Москві, займає дуже виразні антиюдейські і антихристиянські позиції, однак, часто друкує матеріали шовіністичного або провокаційного характеру (наприклад, просталінські публікації). Вона не може вважатися повністю язичницькою, хоча й друкує чимало матеріалів з історії російської етнорелігії. Ця газета не ставить за мету відображення діяльності релігійних громад ні ССО, ні інших общин РФ.

Серед молодіжної читацької аудиторії активно діє “самвидавівський” сказатель (журнал) “Перун”, який видають язичницькі організації м. Новокузнєцка.

Значним інтелектуальним явищем російського праворадикального руху став часопис “Атеней”, що вирізняється на тлі малотиражних язичницьких видань своїм академізмом, енциклопедичною повнотою та різнобічністю. Журнал засновано в 2001 р. як російське міжнародне видання, що продовжує давні багаті традиції шанування Афіни – античної Богині мудрості й справедливої війни.

Засновник, видавець і головний редактор його – історик і лінгвіст Павло Володимирович Тулаєв, автор багатьох праць про давню культуру слов`ян [461; 462; 463; 464; 466]. Він поставив за мету зробити своє видання “одним із головних мозкових центрів російської нації, арсеналом передової думки, генератором сміливих ідей і проектів, звернених у майбутнє”[18.1]. Слід зазначити, що редакція “Атенея” досить успішно втілює в життя свої задуми і вже завоювала широку аудиторію вдумливих читачів і шанувальників ідей етнічного ренесансу. Інтелектуальний рівень дописувачів журналу досить високий, видання містить чимало перекладів з іноземних мов, що дає змогу знайомити читачів з передовими думками мислителів інших країн. “Атеней” відчутно впливає на формування расової та етнічної свідомості слов`ян. Він став відомим і серед передових європейських мислителів. Одним із членів редакції є Анатолій Михайлович Іванов, голова Російського відділення Європейської Синергії, поліглот, автор ряду праць з історії, політики, релігієзнавства, філософії. У 1978 р. у своїй праці “Логіка жаху” він розкрив страхітливі сторінки сталінського терору. Тричі був ув`язнений за так звану “антирадянську діяльність”. До 70-ліття ветерана редакція журналу “Атеней” видала його релігієзнавчу працю “Голос в пустині”, де автор подав свої оригінальні роздуми про історію та шляхи розвитку релігійної думки, проблеми співідношення расової психології і релігії [185], а наш український язичницький часопис “Сварог” опублікував його докладне інтерв`ю під назвою “Визначити своє місце в Європі”[404. 17–18. 48–53].

Ще однією цікавою особистістю є член редколегії, відомий російський расолог Володимир Авдєєв, автор популярних праць про генетику, расове мислення, кастову етнократію та фундаментальної праці “Расологія” [2; 3; 4]. Його дослідження, що часто публікуються на сторінках журналу, надають “Атенею” виразної своєрідності.

Презентація 3–4 випуску журналу “Атеней” відбулася в Києві у травні 2003 р. разом з художньою виставкою “Повернення Богів”, підготовленою Павлом Тулаєвим. В Українському центрі духовної культури цілий день тривало свято, організоване Об`єднанням Рідновірів України. Відвідувачі мали насолоду познайомитись з новим жанром сучасного мистецтва, який щойно народжується, – образами Рідних Богів, виконаними в різних техніках, від кольорової графіки до живопису і фотоколажу. Спілкування з видавцем “Атенея” та митцями, безумовно, збагатило наші уявлення про світ Рідних Богів та сприяло встановленню дружніх зв`язків з близькими по духу рідновірами.

У світовій історії відомо кілька “Атенеїв”, які існували як своєрідні центри науки, мистецтва і освіти. Культурна традиція Атенеїв сягає своєю історією в античну епоху, коли на честь Богині Афіни створювалися величні центри науки і мистецтв: філософії, літератури, права, граматики і риторики та інших галузей знань (як Атеней імператора Адріана). В кінці ХVIII – на початку ХІХ ст. в Європі, за прикладом братів Ф. і А. Шлегелів (німецьких романтиків), виникла традиція журнальних Атенеїв [18.1]. Такі видання існували в Англії, Франції, Чехії, Росії, Польщі (у тому числі львівське видання Станіслава Закревського).

Наприклад, один із засновників польського Атенея (Юзеф Ігнаті Крашевський) 20 років прожив в Україні і написав десятки художніх творів і досліджень про українське життя, героями яких виступають переважно українські селяни [469. ІІІ. 53]. Цікавість до історичної тематики зумовила й такі його праці, які стосуються язичницької теми, зокрема роман “Прадавня легенда” з життя слов’ян-лехітів.

У російських Атенеях (1828, 1859, 1924 рр.) чимало місця займали і публікації українських авторів та матеріали про Україну, в тому числі фольклорно-етнографічні, історичні, літературні.

Сучасний російський “Атеней” згуртував навколо себе інтелектуальні сили нових Правих з багатьох країн Європи. Говорячи про етнорелігійний ренесанс у Росії, не можна обминути яскравої праці Володимира Істархова “Удар руських Богів”, яка за кілька останніх років уже витримала десяток перевидань і, без перебільшення, відома в усіх слов’янських країнах [196].

Автор у досить жорсткій відвертій манері розкриває сутність аврамічних релігій і, як сказано в анотації, кваліфікує їх як “інформаційну зброю для захоплення і встановлення світового панування вищої єврейської олігархії”. У свою чергу, книга В. Істархова “представляє собою арійську інформаційну зброю” і написана з позицій язичництва [196]. Оскільки процеси розвитку суспільства за часів формування юдаїзму і християнства були набагато повільнішими, ніж у ХХ столітті, шахрайство їх творців не було помітне протягом життя однієї людини. Фальсифікацією історії займалися не тільки політики, але й релігієтворці, які з допомогою релігії в різні часи брали в свої руки реальну владу. Це сталося можливим тому, що народи змирилися зі злочинною думкою, насаджуваною в суспільну свідомість інтернаціоналістами та демократами, що нібито “свою релігію можна поміняти”.

Дійсно, якщо нині громадянські закони дозволяють вільно міняти свою національність (звичайно, не фактично, а лише документально) і мову, то чому не поміняти релігію, тим більше, що всі релігії за тими ж “демократичними” законами вважаються рівноправними (щоправда теж лише декларативно). Ті цінності, які впродовж попередніх тисячоліть культивувалися в етнічних суспільствах (цінність Роду, збереження природи рідної землі, етнічної традиції та звичаїв) виявилися непотрібними, і народи масово відмовилися від них. Автор викриває механізми, з допомогою яких це вдалося здійснити. Отже, він оголив очевидні маніпуляції з людською свідомістю в масовому масштабі.

Причому, комунізм В. Істархов ставить на один рівень із юдаїзмом і християнством: “Антагонізм таких релігій як юдаїзм, християнство і комунізм носить чисто демагогічний і видимий характер. Протиріччя між цими релігіями навмисне роздуваються. А насправді ці три релігії мають одне й те ж коріння і одного господаря – світове єврейство, а ще вище окультних сатанинських господарів” [196. 7].

Язичництво В. Істархов розглядає як національні варіанти ведизму, адаптовані конкретними народами. Він також вказує різницю між поняттями “віра” і “релігія”. У християнство примушують сліпо “вірити”. Арійські ж релігійні системи ґрунтуються на знанні-віданні: “Віра – потужна зброя “оболванювання” народу. Істинно віруюча людина страшна своїм фанатизмом і нездатністю не тільки зрозуміти, але навіть і вислухати іншу точку зору. Віра повністю паралізує свідомість… Істинно і свято віруючі люди – це “зомбі”, що втратили людську подобу і стали бездумною зброєю в руках тих, хто нав’язав їм ту чи іншу віру” [196. 11].

Аналізуючи витоки монотеїзму як ідеї та ідеології, В. Істархов вважає першим монотеїстом єгипетського фараона Аменхотепа IV (1389–1358 рр. до н. ч.), пізніше перейменованого в Ехнатона. Цей фараон офіційно заборонив знання про множинність Богів, скасував верховного Бога Сонця і запровадив віру в єдиного Бога сонячного диску (?) Атона. За його наказом, слуги на тисячах кам’яних пам’ятників, у гробницях, на колонах нищили, розбивали і стирали імена інших Богів. Монотеїзм на довгі тисячоліття закрив знання і спримітивізував барвисту й многоіменну картину світу.

Ідеології всесвітньої “рівності” у книзі В. Істархова протистоїть науковий факт, висловлений ще раніше його попередниками: “всі люди від народження не рівні” (ні за розумовими здібностями, ні за фізичними, ні за психічними, ні за моральними якостями). Крім того, у різних націй і рас різний генотип. Коли комуністи забороняли генетику, то вони були послідовними, адже ця наука заперечувала центральну ідеологему комунізму – принцип рівності. Це ствердження В. Істархова перегукуються з думками предтечі відродження Традиціоналізму Юліуса Еволи.

Піддана критиці також християнська абсолютизація “добра” і “зла”, яку автор вважає “взагалі некоректною”, бо добро і зло не абсолютні, а відносні. Християнство, на його думку, також викривило і поняття смислу життя, адже вся християнська апологія по суті є відреченням від реального життя. Цілий розділ праці присвячений критиці юдаїзму і сіонізму та ідеї “богообраності” як витокових коренів християнства.

Особливу увагу В. Істархов приділяє розкриттю механізмів управління свідомістю людей. Його схема має назву “толпо-элитарная” модель людського суспільства. Натовпом можна керувати з допомогою емоцій (логічне мислення для натовпу недоступне). Це добре знали А. Гітлер і Й. Сталін. Разом з тим, значення натовпу для “властьімущих” важливе, особливо в умовах “демократії”, де людина натовпу має такий же голос, як і академік. Натовп – це їхній електорат, яким можна керувати з допомогою християнських “цінностей”. При цьому якість людини для панівної верхівки не має ніякого значення: чим примітивніша якість людей, тим краще верхівці вдається керівництво, бо психологія натовпу їм відома і механізми управління простіші.

Маса потрібна лідерам, бо відіграє ключову роль у поваленні старої еліти і захопленні влади для нової верхівки. Щоб зробити це руками натовпу, треба посіяти елементарний розбрат між різними станами суспільства, викликати ненависть до старої еліти і прагнення її скинути. Як це зробити? Технології досить прості – інформаційна зброя, що дає змогу занурити народ у псевдоінформаційний простір і викликати фермент невдоволення національною елітою.

Нині ситуація швидко змінюється. Втримати інформацію стає все важче. Таємничі колись знання розгерметизовуються. З настанням епохи Водолія структура суспільства має тенденцію до зміни. Це не означає, що вона перестане мати вигляд ієрархізованої піраміди, але зміняться самі принципи і процедури формування жерців та еліти: люди займуть становище в суспільній ієрархії залежно від своїх якостей та завдяки своїм здібностям і талантам, а не завдяки корумпованим зв’язкам. Крім того, внаслідок розумно встановленої системи освіти та інформації повинна зменшитися доля людей “натовпу”.

В. Істархов приділив певну увагу і короткому огляду язичницьких доктрин, але в першу чергу – з метою показу принципової різниці між етнічною релігією і світовими засобами “зомбізації” людської свідомості.

Помітною постаттю на язичницькому просторі Росії став молодий волхв Велеслав (Ілля Черкасов) – автор кількох книжок, які вже можна вважати справді язичницькою релігійною літературою.

Перша його книга із серії “Основи рідновір’я” починається зверненням до читачів: “Не чекайте, що ми відкриємо вам якесь нове “святе писання” чи закличемо поклонитися стопам якогось нового “пророка” чи “світового учителя”, який один понесе на плечах своїх “тяжкий тягар” Свободи, дарованої Рідними Богами і заповіданої Предками Мудрими кожному, хто має силу прийняти сей Дар. Ми звертаємося не до тих, хто звик бути “приниженими і знедоленими”, але до Мудрих, Здорових і Сильних Людей, які во істину суть – Онуки Дажбожі, достойні спадкоємці Слави своїх Язичницьких Пращурів” [391. 5]. Стиль книги високопоетичний, народна мова насичена багатою символікою язичницьких понять і етнічних цінностей.

На перших сторінках тут подано “Русско-славянский Родноверческий Искон” – своєрідне kredo російських язичників (“Символ Веры-Веды”), який для повного уявлення доцільно навести мовою оригіналу без змін:

“1. Славлю

Единого Рода Вседержителя Неизреченного

Яви и Нави Создателя

Прави Вышней Держателя

Плоти, Крови и Мощи жизни всей Творца и Хранителя

Что во Бел-Боге сберегает

Во Черно-Боге в прах сокрушает

Дабы вновь из праха вознесть!

2. Славлю

Единого Рода Вседержителя Неизреченного

Являющего себя в сущем и вечно Сокрытого

В Родных Богах Запечатленного

Единого в Ликах Всемногих

Во Всемирьи раскрытого

Во каждом сердце Отображенного

Коему в слове и в безмолвии Славу творим!

3. Славлю

Единого Рода Вседержителя Неизреченного

Собою из Себя в Себе Мир-Всемирье Явившего

Предка Предков наших

От коего верви родов земных ведем

С которым во Роде Небесном по смерти воссоединения чаем

Кто Духом своим живит

Силой Своей крепит

Зовом Памяти Родовой направляет

Ему – Стезю нам давшему

Слава вовек!

4. Славлю

Родных Богов, во Всебожьи Родовом сущих

Землю-Матушку, нашу Кормилицу

Предков славных, кои силу Родову

По вервям родов земных

До нас донесли!

5. Чту

Законы Сварога Небесного

Сиречь – Законы Прави Всемудрые

Кои писаны на Алатыре-Камне

Огнем Небесным

Кои в Сердцах наших хранимы

Во слове суетном несказанны!

6. Чту

Промысел Родов во человеке

Богоиспытанье земное

Стезю, что правых правит

И неправых выправляет

Свободу – дар Великий

Меру всякую, в Безмерном положенную

Жизнь Богоданную

Что ни жизнью, ни смертью неисчерпаема!

7. Чту

Волхвов мудрых

Заветы Предков хранящих

По Книге Памяти родовой читающих

Знаки Богов Родных ведающих

Безмолвные Гласы их слушающих и слышащих

Люду простому и знатному

Слове мудрое рекущих

В выборе Стези направляющих

В следовании Правде укрепляющих

Не во гневе, обиде, гордыне

Не в ослеплении безумием

Суды судящих

Обряды справно (с-Правью) чинящих

Богов Родных по Закону Русскому славящих

Всегда Мудрости Вышней и знанию человеческому

Учиться готовых!

8. Чту

Ночь, спутницу Дня

Сам же – за Солнцем следую

Стезею Прави Небесной путь свой земной творя!

(Писано Велеславом, волхвом Русско-Славянской Родноверческой Общины “Родолюбие”, на Родной Земле в месяц листопад лета 1999 от н. х. л. Во славу Родных Богов!)” [391. 11–18].

На мою думку, текст kredo надто розлогий, однак для початкуючих язичників у ньому викладені основні світоглядні засади етнічного віровчення. У цій же книзі друкується рукописний “ізборник” під назвою “Волховник”, який видавався з 2000 р. общинами “Коляда в’ятичів” та “Родолюбіє”. У ньому не тільки розглядаються постаті Богів (Рода, Білобога, Ярила, Велеса, Перуна, Землі-Матері, Лади, Макоші та ін.) та основних світоглядних засад язичництва (Слово про Єдність Всебожжя, Звір – Людина – Бог, Про народження Землі і Неба), але й піднімаються насущні проблеми щодо шляхів відродження віри предків. Наприклад: чи є в Русько-слов’янському Рідновір’ї доктрина перевтілення, чи можливі жорсткі догмати в язичництві, яке має бути ставлення до Велесової Книги, хто є Волхвом і Жерцем Рідної Віри, в чому смисл язичницької обрядової практики, чи необхідний обрядовий слов’янський одяг, якою має бути моральність жерця і рядового общинника, яким має бути ставлення язичника до ворогів та ін. Книга також містить збірник язичницьких молитов для урочистих і щоденних обрядів.

Вочевидь негативним у російському етнорелігійному процесі, з нашої точки зору, є спроба прочитання Велесової Книги А. Асовим (він же – Бус Крєсєнь, справжнє прізвище Александр Барашков), а також його намагання нав’язувати російським язичникам свої власні “канони”, які однак, з кожним черговим перевиданням його книг суттєво міняються. Його праці рясніють значними перекрученнями тексту, який тенденційно подає історію слов’ян, і особливо введення Асовим у російський пантеон вигаданих казкових персонажів (Аса, Асах, Асапет – чи не від них походить псевдонім самого автора? – або Моск, напевно покровитель “московитів”?) замість слов’янських Богів, і одночасне проголошення нібито “ведического” монотеїзму, нав’язування язичникам християнського календаря (який вочевидь відстає від астрономічного) – все це ще в довгому часі буде позначатися на молитовно-обрядовій сфері життя російських язичників.

Багатотисячні щорічні тиражі праць Асова, а також неслов’янске походження їх автора свідчать про певне соціальне чи етнічне “замовлення” профанації язичницької релігії. Російські язичницькі громади неодноразово застерігали А. Асова щодо його фальшування, були навіть судові позови [404.15–16. 68].

“Асовщину” в російському русі відродження рідної віри можемо визначити як “псевдоязичництво”, що виникає внаслідок цілеспрямованої підміни цінностей.

До російських псевдоязичників ми також відносимо досить агресивну шовіністичну групу із Санкт-Петербурга, очолювану Владимиром (Владиславом) Голяковим, який іменує себе “Главой всех славян, старшиной Невского края, оберегом Неского края”. Він відверто висловлює свою зневагу, як до українців і білорусів, так і до справжніх язичницьких організацій Росії, визнаних офіційно. Символами цієї громади є серп і молот, яким “голяківці” (на відміну від недавнього комуністичного значення) надають жіночої та чоловічої символіки. Група складається з 28 чоловік, яких Голяков називає: “мы – лучшие люди во Вселенной!”. Організація, не зареєстрована в жодній державній установі РФ, одначе поставила свої кумири серед міста Санкт-Петербурга.

Займаючись містичними практиками, “голяківці” прагнуть активізувати всі “енергетичні” місця не тільки Росії, але й ближнього зарубіжжя, яке вони сприймають не інакше, як “ісконно российские земли”. Постаралися вони і в Україні – самовільно збудовані їхні капища на о. Хортиця, на Лисій горі в Києві та ін. Однак, відсутність реакції з боку державних установ на такі самочинні дії, викликає закономірний подив, адже дозвіл на будівництво храмів надається в установленому Законом порядку, що стосується насамперед державної реєстрації, обстеження місцевості, експертного висновку археологів та геодезистів, а також висновків управління в справах релігій, представлення проекту майбутнього храму, кошторису та ін. [404. 11–12]. Рідновіри Росії застерігають, що секта Голякова носить деструктивний характер, тому вони рішуче відмежовуються від цієї “квазірелігії”.

Громада Голякова не входить ні в ССО, ні в “Союз Венедов”, ні в інші язичницькі організації. По всьому видно, що інших язичників, окрім себе, “голяківці” не визнають. Таким чином, можемо стверджувати факт наявності певної штучно створюваної тенденції до “міфо- і релігієтворчості” та використання з цією метою ідеї “пророцтва” чи “месіанства” (принаймні, такі провідники створюють власні легенди свого “божественного покликання”, або отримання “пророцтв”), що не властиве справді язичницьким рухам.

До псевдо-традиції, на думку російських рідновірів, належать також згадані вище інглінги, які вже встигли видати декілька товстих томів свого віровчення, яке пропонують не інакше як єдиний “священний канон”. Цей рух виглядає як цілеспрямоване замовлення певних “служб”.

Від цього застерігав ще Юліус Евола: “змішувати нашу Традицію з якою-небудь новою фантастичною псевдо-традицією або з якимось новим західним ідейним рухом, неминуче зараженим семітським духом, було б абсурднішим із заблуджень” [542. 25]. Сучасні язичники-традиціоналісти засуджують неоязичницькі (псевдоязичницькі) рухи і рішуче відмежовуються від них [576. 4–5].

Для застосування окремого терміну “псевдоязичництво” щодо подібних явищ є цілий ряд підстав: подібних фальшувань нині зазнають спроби відродження Рідної Віри в багатьох країнах.

На відміну від традиціоналістських етнічних течій, неорелігійні псевдоязичницькі спроби виявляють ознаки штучності: українські реформатори (СРУВ з власним монотеїзмом), російські “голяківці” (або “Славяне Неского края” в Санкт-Петербурзі), латиські прихильники містичної форми дієвтуріби, англійська неорелігія “Вікка”, рух “Нью Ейдж”, американські (інтернаціональні) язичники, які поклоняються богам усіх народів та ін. Крім того, з’являються групи, які не є суто релігійними, а скоріше громадсько-політичними організаціями, що взяли на озброєння певні релігійні концепції, як наприклад, “Концепция общественной безопасности России” (КОБР) “Мертвая вода”, яку російський мислитель В. Істархов визначив так: “Це чергова релігія смерті, така сама, як християнство й іслам” [197. 104]. За час свого існування, група на чолі зі своїм утаємниченим “Предиктором Росії” (що донедавна називався Предиктор СССР) явно еволюціонує, переходячи від критики юдаїзму і єврейства до прямого занурення в язичницькі лави. Ця тактика мусить насторожити російських рідновірів, щоб принаймні не посвячувати “мертвоводників” у масовому порядку для збільшення своєї чисельності. Група КОБР, цілком очевидно, створена певними спецслужбами, візитною карткою яких виступає генерал Петров К. П. [197. 9].

Досить Великий досвід осмислення духовних основ Рідної Віри і штучних спроб підмінити її псевдорелігіями має община “Родолюбіє”, очолювана Волхвом Велеславом. З цієї точки зору показовим є інтерв’ю Волхва Ставра Вічу Українських Рідновірів, де подано глибоке розуміння шляхів відродження Слов’янських духовних традицій. Особливо це важливо в наш час, коли підміна істинних цінностей стала ідеологічною зброєю всіх противників національного відродження, коли створюються сотні альтернативних “духовних” систем і сумнівних практик. Приводжу фрагмент бесіди мовою оригіналу:

Кор.: ... возникает такой вопрос – как отличить Правдивое Ведание от “отсебятины” не вполне нормального человека?

Ставр: Главным критерием оценки в этом случае прежде всего должна быть Традиционность. Всякий элемент Родноверия как Единой Системы должен либо иметь подтверждение в том или ином виде источников, либо являться закономерным развитием того или иного элемента Исконной Культуры. Например, тексты наших заговоров и Славлений, используемых в Обрядах, сложены в НАШЕ время, но их нельзя назвать “отсебятиной”, так как они разработаны на основе Традиционных заговоров с одной стороны – и на основе обрядовой поэзии, известной по этнографическим сборникам – с другой. Также и во всём остальном.

Традиция – вещь многогранная, но в тоже время у любой Традиции существует одна особенность: ничто в ней, ни один элемент не появляется так сказать на “пустом месте”, всё является развитием того или иного “первоисточника”. Именно поэтому мы крайне настороженно относимся к разного рода “владельцам истины”, довольно часто появляющимся в наше время и выдающим свои собственные “альтернативные взгляды” за “утраченную”, а затем вновь обретённую “Мудрость Предков”. В сущности их, конечно, вполне можно понять, так как естественно, гораздо легче взять и самому напридумывать всяческих “ведических мудростей”, и НАМНОГО труднее кропотливо изучать Традиционную Культуру – а это, знаю по себе, отнимает огромное количество сил, средств и времени. Наверное, стоит сказать и вот о чём: сам по себе личный Духовный Опыт очень важен. Бо без него, без Духа Родноверие превратится всего лишь в “фольклорщину” (в плохом смысле слова), в бездушную механическую реконструкцию. Однако чтобы развиваться именно в рамках Славянской Традиции, необходимо её, Традицию, знать. Знать, а не выдумывать самому. Подобно тому, как любое древо не растёт без корня, Духовное Восхождение на Стезе Ученичества немыслимо без Опоры, без Традиции. Мы изучаем Веданье наших Предков, мы не только сохраняем его, не только воспринимаем его в себя, но и РАЗВИВАЕМ посредством собственного Духовного Опыта. Как и наши потомки будут развивать его дальше. Именно это и есть Традиция, преемственность...” [601].

Християн та інтернаціоналістів непокоїть відродження етнічної релігії. Вони часто руйнують сучасні язичницькі капища, бо їхні християнські предки робили це неодноразово, та й Біблія вчить: “жертовники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” [38. 5М. 7:5]. Діяльність російських язичницьких громад має своїх прихильників серед націоналістичних кіл Росії та політичних партій, які поділяють ідеї етнічної релігії та вбачають у ній засіб самозбереження етносу. Вони, на відміну від українських політиків, дещо більше сприяють руху відродження етнорелігії.

 

Рідна Віра в Республіці Білорусь

 

Біла Русь як одна з пострадянських республік після проголошення незалежності опинилася в ситуації, коли відсутність державної ідеології спричинила наукові пошуки в галузі суспільних наук. Насамперед, стала очевидною проблема етнічної самоідентифікації. Як правило, в пошуки включаються представники всіх галузей наук, які тим чи іншим чином дотичні до проблем етногенезу, етнічної культури та філософії. Цілком виправданим виявилось звернення науковців до реконструкції дохристиянських традицій, у яких найяскравіше відображена родова сутність етносу. Тому серед рідновірів та симпатиків етнічної релігії опинилися і провідні білоруські науковці, аспіранти, студенти.

Історію Рідної Білоруської (Кривицької) Віри її адепти бачать, насамперед, через призму етногенези народу і його власної автохтонної культури. Першими терени Білорусі заселили кривичі (північна Білорусь), далі – дреговичі (дрыгавічы) і радимичі – центральна і південно-східна Білорусь). Таким чином створилися чотири слов’янські і балтські осередки Рідної Віри: кривицьке Подвиння, радимицьке Посожжя, дреговицьке Полісся і балтське Понімання. Древні протобілоруські племена шанували Велеса, Перуна, Святовита, Радогоща та інших Богів, зображення яких відомі археологам з оберегів та прикрас, а фольклористам і мовознавцям – з народної творчості та географічних назв.

Охрищення цих племен збігається з Володимировим хрищенням Русі 988 року, коли князь вислав війська з єпископом, очолювані його сином Святополком, у дреговицьке Турово-Пінське князівство для насильницького навернення до віри христової. З того часу місто Туров стало центром насадження чужинської віри, тут була заснована єпископська кафедра. Кривицький князь-волхв Всеслав Чародій пішов на компроміс з європейською політичною модою на християнство – він збудував у Полоцьку Софійський собор. Однак, народ довго не сприймав чужої конфесії. У 1128 р. київський князь Мстислав захопив Полоцьк. З цього часу язичницька Кривиччина занепадає і починається християнізація Білорусі.

Період Великого князівства Литовського, до складу якого входили племена кривичів, був досить стабільним щодо Рідної Віри, оскільки литовські князі довго ще самі залишалися язичниками або ставилися до стародавніх традицій з великою пошаною. Князі Міндовг, Трайдзень, Вітень, Гедимін, Ольгерд будували божниці, де у священних гаях по всій країні ще здійснювалися язичницькі обряди. Відомо, що останній князь-язичник Гедимін довго чинив опір намаганням сусідніх володарів схилити його до християнства. Він відповідав їм: “Що ви мені розповідаєте про християн? Де більше несправедливості, зла, ґвалту, злохитрощів і хтивості, як не серед християн і особливо серед тих, які видають себе за монахів? Нема зла, якого б вони не здійснили... З тих часів, як з’явилися тут ці християни, вони ніколи не виконували того, що обіцяли у своїх клятвах” [Інтерв’ю зі Славером Велетом].

Язичницький діяч Славер Велет розповідає, що навіть через століття після падіння останньої рідновірської святині Аркони, в 1265 р. неподалік Вільно був збудований новий язичницький храм, названий за ім’ям його засновника храмом Святорога. Обряди тут здійснювали волхви, які по місцевому називалися криве-кривейте. Окрім цього храму, у Вільні було ще п’ять рідновірських божниць. Коли Гедимін помер (1341), для рідновірів настали жахливі часи. Князь Ольгерд, хоча й довго тримався Рідної Віри, однак під впливом своєї першої (а згодом і другої) жінки-християнки і під тиском їхньої попівської свити, почав руйнувати стародавні святині. Руйнація Рідної Віри завершилася з приходом до влади християнського фанатика Ягайла, який наказав залити вічний вогонь у храмі Святорога (1387), а “всіх природних литвинів, обох статей і всякого чину, до віри католицької і до послушництва святої римської церкви долучить і навіть приневолити”.

Народ, як звичайно, ще довго зберігав Рідну Віру в серці, незважаючи на насильницьку християнізацію. Подекуди в лісах ще зберігалися капища. Останній криве-кривейте після зруйнування святині Святорога ще продовжував свою діяльність в осередках Рідної Віри аж до своєї смерті в 1414 році.

Уніатська церква в Білорусі провадила богослужіння білоруською народною мовою. Та із захопленням Білорусі Російською імперією, припиняється діяльність і цих церков, починає впроваджуватися християнська ортодоксія. У 1905 році царські чиновники із здивуванням виявили на теренах Білорусі (неподалік Мінська) язичницьке капище. Етнографи кинулись записувати старовинні перекази, насичені язичницькими звичаями і віруваннями. Рідновіри вважають предтечами відродження Рідної Віри в Білорусі своїх видатних діячів: Янку Купалу, Вацлава Ластовського, Дмитра Жилуновича та інших.

Однак з приходом більшовиків були знищені останні залишки народної культури. Звичаї предків і народні свята в соціалістичній країні висміювалися як пережиткові явища, їм приклеювали ярлик “колгоспних”, що означало “сільський, відсталий”. Так тривало до 1990-х років, коли Білорусь отримала незалежність, з’явилася цікавість до відродження рідних традицій.

Язичницький рух у Білорусі, досі ще не чітко виражений конфесійно, перебуває на стадії формування. Окремі адепти Рідної Віри уже переосмислили роль світової релігії, вивчають язичницьку спадщину, етнографію й етнологію та готують ґрунт для відродження віри предків у масовій свідомості. Почалося, як звичайно, з наукових досліджень.

Так, науковою лабораторією Білоруського Державного університету, яку очолює білоруський патріот, кандидат філологічних наук Василь Літвінка, зібрані цінні етнографічні дані, досліджені архаїчні обряди і звичаї нащадків давніх племен та сучасних етнографічних груп литвинів, русинів, кривичів, дреговичів, радимичів, у яких збереглися культи Велеса, Перуна, Сонця, Матері-Сирої Землі, предків, родючості та рослинності. Досліджено язичницький календар, що дало змогу виявити основні сонячні свята: “Вялікдзень, Купаллє, Дзяды і Каляды”, які позначають чотири переломні моменти Сонячного циклу [246. 26–28; 250], щоправда, календарні дати свят залишаються за юліанською традицією ортодоксального християнства.

Дослідженням язичницького календаря в Білорусії займається також Алесь Лозка, який здійснив реконструкцію давніх свят і обрядів у кількох своїх працях [254]. Обряди, збережені на теренах Білорусі і нині відроджувані сучасними рідновірами: “Валачобніцтва”, “Жаніцьба коміна”, “Вадженнє куста”, “Конікі”, “Вадженнє і пахаваннє стралы”, “Шчодра”, “Провады русалкі”, “Гуканнє вясны”, “Стречаннє грамницы”, “Калодка”, “Купалля” та ін.

Василь Літвінка вважає, що відродження предківських звичаїв та релігійних обрядів може стати компонентом національної ідеології, яка об’єднає білорусів у новому тисячолітті, адже “... усі видатні люди культури ставилися до народних свят, пісні, музики як до святощів, як вірний ставиться до свого храму” [251. 25].

Окрім дослідницької діяльності, досвід Білорусі має свої унікальні позитивні особливості, які, на відміну від язичницьких рухів сусідніх слов’янських держав, постають не як ініціатива “знизу”, а як ініціатива “зверху”, тому мають прихильників як серед науковців, так і серед урядових кіл.

Пошуками нового альтернативного типу світогляду ХХІ ст. офіційно займаються кілька організацій Білорусі: Комітет екології людини Білоруського соціально-екологічного союзу “Чорнобиль”, Союз боротьби за народну тверезість, Міжнародна слов’янська академія та ін. Вони щорічно проводять міжнародні конференції за темами: “Здоровий спосіб життя і тверезість – стратегія майбутнього Республіки Білорусь”, “Традиційна духовність і тверезість – основа здорового способу життя народу”, ”Світогляд нового тисячоліття, тверезість, культура, здоровий спосіб життя народу Республіки Білорусь”, “Життєстверджуючий світогляд і здоров’я нації”. Така форма роботи дає змогу відкритого діалогу, стимулює до активного пошуку нових засобів оновлення народного світогляду.

Метою діяльності згаданих організацій є “Розвиток концепції суспільної безпеки слов’янських народів на ґрунті традиційного світогляду і досягнень сучасної науки. Відродження традиційного світогляду та втрачених ідеалів народу, розкриття їхньої історичної ролі в минулому і місця в сучасному суспільстві” [424. 6–7].

На міжнародній конференції в Мінську, проведеній цими організаціями в 2002 р., зазначалося, що на незалежні держави Білорусь, Україну і Росію викидається шквал деструктивної інформації, яка призводить до роз’єднання слов’янських народів. Демографічна проблема набирає все загрозливіших форм і розмірів: смертність перевищує народжуваність, зростає апатія, алкоголізація, наркоманія, злочинність. Тим часом, запродані олігархам ЗМІ посилюють дезорієнтацію народу шляхом впровадження все нових інформаційних технологій для маніпулювання масовою свідомістю. Під вивіскою “свободи совісті” плодяться всілякі секти і нові чужорідні релігії, що паралізують свідомість людини. Як наслідок – настає криза світогляду і повна дезорієнтація особистості, втрата ціннісних вартостей.

Водночас відмічалося, що слов’янська цивілізація ще не вичерпала себе і “не пережила свого апогею”. Бо світогляд наших пращурів, що ґрунтувався на чутливому, бережливому ставленні до природних багатств, був насильницьки замінений біблійною концепцією побудови світу, яка спирається на антропоцентричну модель духовного розвитку. Вона розвивалася на принципах подвійних моральних стандартів, лихварського позичкового проценту, невпинного росту потреб і експлуатації природних ресурсів Землі, що згодом виродилось у смертоносну для живої природи егоїстичну, споживацьку систему цінностей.

Висновки конференції, зокрема констатують: “Принцип поділу праці став домінантним з “подачі” біблійної моралі, “логіки Еклезіаста” – “Divide et impera!” (Розділяй і володарюй!), “Кесареве – кесарю, а Боже – Богові” – і силогічної логіки з її законом виключеного третього, що стало базисною складовою частиною капіталістичного способу виробництва. Хижацьке природокористування, монопольно висока ціна управлінської праці породили подвійність людського мислення і подвійну мораль – у порівнянні з цілісним мисленням наших пращурів, у якому Творець і Творіння були нероздільними, а духовними орієнтирами служили животворні сили Природи” [424. 10].

Антропоцентрична модель духовного розвитку, на думку білоруських вчених, призводить до порушення гармонійної взаємодії людини з природою, до її глобальної експлуатації. Причинами такої глобальної кризи визнано: відсутність результативного і життєстверджуючого світогляду; дефіцит переконливої ідеології, відмінної від товарно-грошового диктату; замовчування витокової релігії і деформація традиційних духовних цінностей; комерціалізація свідомості, подвійні стандарти моралі, де слово перетворюється в товар, проникнення міжнародних проектів “статевої просвіти”, “планування сім’ї” тощо та впровадження їх у систему освіти та виховання; розмивання живої людини і її цінностей у “віртуальній реальності”: комп’ютерні ігри, нав’язування культу насильства і жорстокості, що посилюється в електронних ЗМІ через мас-медіа – “суперсолдата”, захисника “основ американського способу життя”, “справжньої свободи”; смакування насильства, сексуальної розгнузданості; телепродукція, що руйнує духовні вартості і моральні устої, тотальна підміна цінностей… [424. 11].

Таким чином, усе, що відбувається в країнах так званого СНД, слід розцінювати як інформаційно-фінансову агресію з боку провідних світових держав з метою духовного і економічного підкорення цих країн. Виходячи із спільної загрози слов’янським народам, слід було б створити відповідний світоглядний та морально-інформаційний захист, що ґрунтуватиметься на терміновій невідкладній необхідності вироблення концептуальної бази. Ряд запропонованих заходів стосувалось програм охорони здоров’я, антиалкогольної, антитютюнової та антинаркотичної політики.

Концептуальні напрямки діяльності “слід орієнтувати на народну ментальність – духовні корені, ідейні витоки, традиційну споконвічно слов’янську культуру, відродження родової пам’яті, етнічної свідомості і особистісної самосвідомості з метою формування життєстверджуючого світогляду” [424. 14–15].

Довгожитель академік РАН Углов Ф. Г. (як зазначено в “Книзі рекордів Гіннеса за 1984 р. – найстаріший практикуючий хірург на планеті Земля), що нещодавно відзначив свій 100-літній ювілей, висловив ряд слушних думок про збереження нації. Зокрема, він зазначив, що “керівну роль у кожній державі повинні мати люди корінного Етносу, а не ті, хто нині схиляється в рабській покорі перед “властьімущими”. При цьому вчений радить здійснювати підбір керівників, уникаючи тих, хто міняє свої прізвища і національність, як їм вигідно, бо в наш час таке може собі дозволити той, хто приховує своє недостойне обличчя і недостойні справи [424. 22].

Серед поодиноких язичницьких організацій Білорусі помітне місце займає Центр Космології “Kryvya” (Крив’я – від назви племені кривичів). Ця назва ґрунтується на висновках окремих археологів, які стверджують, що предки сучасних білорусів – не слов’яни, а балтійські племена, асимільовані слов’янами. Група натхненно працює під керівництвом професора з Мінська Георгія Штикова. Центр видає свою газету латинським шрифтом, заснував етнологічно-археологічний журнал “Kryvya” а також створив компанію “Werewolf” (1994).

Нині створено білоруський ГЕГА Рух: Кривське Співтовариство Друвінгів (GEGA Ruch: Kryuskaja Draugija Druvingau) – “метаполітичне об’єднання свідомих особистостей, які піклуються про збереження, вивчення, реконструкцію і актуалізацію кривського (білоруського) етнічного космосу в усій багатогранності його проявів, що постали на арену безкомпромісного протистояння ідей в якості повноцінних претендентів на інтелектуальну та ідеологічну суб’єктність; покликаних новим часом на захист свого народу і краю, як органічних частин єдиного європейського континенту, від чужорідної влади, світоглядних впливів і доктринальної інтервенції” [www.gegaruch.org ].

Метою ГЕГА Руху є повернення всіх складових “автентичної кривської свідомості”: світогляду, світорозуміння, світопорядку. Лідери друвінгів висловлюють своє “кредо” в таких поняттях: етнофундаменталізм, археофутуризм, консервативна революція, традиціоналізм.

Етнофундаменталізм кривичі розуміють як “укоріненість”, “слідування вічним і незмінним законам небес і законам землі на грунті власної доленосної самоідентифікації”, причому основним принципом етнофундаменталізму вони вважають “вірність заповітам предків”. Повернути своєму народові етнічну ідентифікацію у складі визначеного метаетнічного масиву – першочергове завдання організації.

Особливість друвінгів у визначенні своєї етнічної самоідентифікації, на перший погляд може здатися несподіваною: вони вважають, що ідентифікація їх зі слов’янством є “найбільшим обманом”. Вони стверджують, що наукові дослідження етногенезу, фізичної антропології, етнопсихології, археології, лінгвістики і ономастики, а також порівняльний аналіз духовної і матеріальної спадщини їхнього народу вказують на те, що кривичі (білоруси) є однією зі складових балтського метаетносу.

Причому мова, на їхню думку, не завжди може бути визначальною ознакою етносу, наприклад, “некельтомовні кельти (галісійці, шотландці, ірландці)”. Єдиними визначальними етнічними чинниками є: “кров, земля і духовна спадщина етносу”. Кривичі заперечують теорію слов’янських міграцій на терени сучасної Білорусі і асиміляцію ними балтських племен. Поширення слов’янської мови серед балтів-кривичів вони пояснюють не слов’янською колонізацією, а проникненням слов’янської говірки разом з християнізацією і торгівлею (щось подібне до середньовічної латинізації в Європі).

У зв’язку з цими поглядами, і ставлення ГЕГА Руху до “слов’янського питання” є специфічним. Вони вважають, що слов’янізація принесла їхньому народу небезпеку: разом з мовною асиміляцією місцевих балтів поширилась і чужа віра (християнство) і московська експансія, що проходила під вивіскою “звільнення” православно-слов’янських (“руських”) територій. Асиміляційні процеси насувалися як з російського, так і з польського боку. “Останнє – з російського боку – маємо можливість спостерігати ще й сьогодні, коли під виглядом інтеграції “братніх” слов’янських народів кривичі (білоруси) опинились перед лицем загрози тотальної денаціоналізації, русифікації і розчинення у східному мондіал-євразійстві” – вважають лідери ГЕГА Руху [www.gegaruch.org ].

Назву Білорусь розглядають як штучну і нав’язану народові із зовні: її укоріненість не може бути доведена ні традицією, ні наукою. Дійсно, як було зазначено і на 7-й науковій конференції в Мінську (1–3 березня 2004), ця назва існує лише близько двох століть.

Кривичі (білоруси) – балтський народ, етнічно, антропологічно і культурно споріднений з литовцями, латишами і латгалами. ГЕГА Рух піднімає ідею “Балтської Реконкісти на життєвому просторі від Москви до Варшави і від Києва до Риги – що є колишньою балтською плем’яною територією, а також корінну територію Великого Князівства Литовського” [www.gegaruch.org ]. Програма, як бачимо, розрахована не на одне століття. В історії вже були подібні явища, наприклад, іспанська Реконкіста (відвоювання іспанцями і португальцями своїх земель, загарбаних арабами і берберами на Піренейському півострові), тривала з 718 року до кінця XV ст.

Починати цю нелегку справу друвінги взялися насамперед з повернення імені етносу, що має послужити добрим стимулом до самоідентифікації народу: “...як свідчить історія, наша справжня плем’яна назва є Кривичі... Наше минуле – це блукання по перехрестях і муках, а тепер ми знову біля джерел живлющої води, з народом своїм кривицьким!” – як писав національний пророк початку ХХ ст. Вацлав Ластовський (Вацлаў Ластоўскі).

Назва кривичів – балтська і походить від імені міфічного засновника кривицької релігійної традиції первосвященика Крива, культ якого був характерним для більшості балтських народів: литовський первосвященик Криве-Кривейте (лит. krivis – “жрець”, krivule – “скривлений кий (палиця) волхва, символ з’єднаної певною релігійною традицією територіальної співдружності”. Балтськими є також назви інших племен, з яких сформувався кривський етнос: ятвяги (суднава), радимичі, дреговичі. Їхні назви пояснюють так: radimas – “перебування”, radimviete – “місцеперебування” і dregnas – “сирість, волога”, dregne – “болото, сирість, вологість”; (пор. українське “драговина”). Кривська земля належала до так званої “гіперборейської зони”, через що кривичі осмислюють своїх предків як своєрідне плем’я священиків (волхвів). До споконвічно кривських земель вони відносять землі, “відірвані від колись єдиного організму балтського етнічного простору і приєднані внаслідок чужорідних інтриг до інорідних держав”: Білосточчину, північну Чернігівщину, Брянщину, Смоленщину, західну і центральну Калужчину, південно-західну Тверщину, південну і центральну Псковщину.

“Що може бути гірше для достойної людини, – запитують лідери ГЕГА Руху, – ніж втрата свого імені і віри предків? Відроджуючи велич легендарного минулого нині – ми створюємо майбутнє. І називаємо це археофутуризмом” [www.gegaruch.org ].

Ставлення ГЕГА руху до християнства цілком виправдане: “ми розглядаємо християнство – так само, як і всі подібні універсалістські, глобалістські, егалітарні доктрини та ідеї – як духовну хворобу і руйнівну епідемію, від якої повинна бути очищена вся Європа. GEGA Ruch виступає за тотальну дехристиянізацію, нарівні з протистоянням усім соціал-політичним проявам, що мають спільне з християнством походження”.

Свої ідеали, закони і ритуали предківської релігії кривичі називають словом Друва, відомим у пруській і судовенській (ятвязькій) мовам: druvis і druve, яким надається перевага перед “чужорідними кличками на зразок “паганізм” чи “язичництво”. Етимологія слова друвіс пояснюється через індоєвропейське dhreu-dhru “сильний, твердий” як описова характеристика дерева (dheruo). Пор.: брет. deruenn – “дуб”, гальск. druides – “жрець, друїд”, ст. –слов. дръва, ст. –інд. dhruva – “сильний”, ст. –перс. duruva – “здорові”. Чомусь друвінги не наголошують на слов’янській назві племені древлян, деревлян, яка також логічно вписується в названий етимологічний і геополітичний ряд (етнографічний регіон Полісся). При цьому дерево слід розуміти як образ світу, космосу – Всесвіту і світобудови, в які не просто сліпо вірили, але знали про цю природну космічну структуру, як стверджують друвінги.

Таким чином, ці поняття вкладаються в такий семантичний ланцюг: “назва об’єкта поклоніння – поклоніння як релігійна віра – явище релігійної віри (як поклоніння)”. Назву друвінги пояснюють так: “це визначення тих, хто має досить мужності, щоб протистояти сьогодні наслідкам юдо-християнського мракобісся і чужорідного світоглядного панування”. Консервативна революція, відродження правдивих автохтонних цінностей і знищення пануючих нині псевдоцінностей є альтернативою глобальному модерному світові і “його мондіалістській системі, породженій атлантистами-капіталістами і євразійцями-необільшовиками”.

Лідери GEGA Rugh заявляють: “Ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу – ми є Європою і Північчю. Із цього слідує наша природна геополітична орієнтація на Циркумбалтійський регіон і наша участь в боротьбі за Europaische Reich разом з нашими братами-балтами, а також германськими, кельтськими, слов’янськими та іншими автохтонними народами Європи”.

Однак, на ділі виявляються певні русофобські настрої: росіяни віднесені до “расейскіх манголаў”. Рубрика “Новини” на сайті ГЕГА Руху подає Литву, Латвію і Білорусь як конфедераційний блок, а новини з Росії, України, Польщі подаються як близькі сусіди “замежжа” (з-за кордону). ГЕГА Рух, окрім того, має територіальні претензії: він збирається “вяртаць да крўскага абшару” Білосточчину, Чернігівщину, Смоленщину, західну та центральну Калужчину та інші землі сусідніх слов’янських держав. Як зазначив наш білоруський дописувач Славер Велет: “Такім чынам, Gega Ruch паўстае перад намі ў асобе чарговага віртуальнага агрэсара ў дачыненні да беларускіх земляў”.

Як показало наше знайомство з білоруськими рідновірами, організаційно їхній рух ще надто слабкий. Ще не створено і належної ідеології, що б свідчило про правильну структуризацію, яка починається згори: спочатку розробляється ідеологія, а потім з’являються її адепти, які втілюють ідею в практику повсякденного життя. Але поява таких рухів, що претендують на ідеологічне лідерство, свідчить швидше про недостатність роботи наукових установ, покликаних неупереджено досліджувати минуле і виробляти ідеологію майбутнього.

Перспективним етнорелігійним об’єднанням Білорусі може стати Культурологічний молодіжний клуб “Ойра” в м. Бресті. На початках свого створення особливої уваги клуб надавав так званому “рицарському рухові”. Вони виготовляли рицарські обладунки (кольчуги, мечі та ін.), влаштовували змагання та театралізовані видовища. Згодом зацікавились дослідженням і реконструкцією слов’янських древностей IX–X ст. Але скоро молодь зрозуміла, що без відродження язичницького світогляду і обрядовості відродити слов’янство неможливо.

Так учасники клубу “Ойра” стали долучатися до язичницької релігії предків, відзначати свята Кола Сварожого. Нещодавно відбулося перше язичницьке весілля. Молоді люди беруть собі рідні імена. Лідерами рідновірської громади є Віктор Місіюк (українець за походженням), Медведко, Олена, Турояр та інші. Вони займаються вивченням та відновленням рідних обрядів, збирають народні пісні, не відкидаючи напрацювання наукової школи етнографів та фольклористів, але надаючи своїм обрядам все більше сакралізованих форм.

У 2002 р. створено Об’єднання Білоруських Рідновірів (Аб’яднанне Беларускіх Раднавераў – АБР). В питанні білоруського етногенезу вони знайшли історичний компроміс, який найбільше відповідає дійсності. Згідно з поглядами АБР, білоруський (або литвинський) народ увібрав у себе рівні слов’янські та балтійські етнічні компоненти. А в Рідній Вірі білорусів поєдналися традиції як слов’янського, так і балтійського суперетносів, утворюючи виразно окреслену самобутню білоруську цілісність. Мовою АБР є не пруська, і не “славяно-русская”, але білоруська мова спілкування і моління. Об’єднання займається вивченням, збором та аналізом джерел Рідної Віри, відновленням серед білоруського народу давніх звичаїв, що найбільше відповідають світогляду рідновірів. Головою цього Об’єднання є Славер Велет.

Відродження Рідної Віри в Білорусі, як і в Україні, Росії та Польщі, натикається на перешкоди з боку новітніх “реформаторів”, що прагнуть звести нанівець кропітку працю десятків дослідників Рідної Віри. У Білорусі, на думку самих рідновірів, таким псевдоязичництвом займається Г. Адамовіч, що створив інтернаціональну структуру з назвою “Орден”, який на початку діяльності займався збором інформації серед студентів-заочників і створенням на цій основі “родових вед”. До “Ордену” приймалися лише “лица славянской национальности”, але пізніше він розплився до “общечеловеческих ценностей”. Білоруські язичники сподіваються, що згодом ці негативні явища будуть подолані. Отже, Рідновірський рух у Білоруському Поліссі, де сам народ зберіг яскраві етнорелігійні звичаї, уже робить перші кроки.

 

 

Рідна Віра в Болгарії

 

Відродження Рідної Віри в Болгарії має свої досить специфічні особливості, пов’язані зі складною історичною долею та непростим етногенезом цього народу. Заглиблення в проблеми етногенезу стало вже типовим для рідновірів багатьох європейських країн. Часто етніки відкидають нав’язані науковими установами штампи і схеми розвитку своїх народів, намальовані глобальними або імперськими центрами: це очевидно на прикладі Білорусі, частково в Україні, так склалося і в Болгарії. Цілком зрозуміле прагнення рідновірів визначити, яку віру і яких саме предків вони будуть відроджувати. В той час, коли певні болгарські кола почали нехтувати слов’янською складовою в етногенезі, болгарські язичники навпаки – вважають себе “Болг-Аріями”, спорідненими зі слов’янами, не сприймаючи тюркські етнічні складники за свої.

Як свідчить ряд історичних фактів, етнокультура болгар формувалась на основі кількох етносів: слов’янських і тюркських (як вважалося досі) племен, причому місцеві фракійські і слов’янські елементи мали багато спільного, бо належали до землеробського типу культури, в той час, як протоболгари (чи так звані “тюрки”) – кочового. Це було причиною дуже різноманітних світоглядних і релігійних уявлень цих племен. Однак, різні язичницькі системи мирно співіснували довгий час на цій території, причому обидва народи були на диво одностайними в абсолютному неприйняті християнства – слов’яно-болгари, просуваючись на Балкани знищували на своєму шляху всі візантійські християнські єпархії [365. 31].

У 1980–1981 р. археологами знайдено перше на Балканах язичницьке святилище біля Михайловграда (на території фортеці Монтана). Воно мало форму прямокутного майданчика площею 3, 5 х 5, 1 м, підвищеного на 45–50 см. Тут також знайдено культову кераміку, шар вугілля на жертовнику. Обмазка жертовника час від часу обновлювалась, що свідчить про довготривале функціонування цієї святині протягом VІІІ–ІХ ст. Ширина жертовника 8 м, його вигляд (наявність жолобка для відведення води) свідчить про застосування води і вогню в цьому культі. Язичницькі церемонії здійснювались при похованні померлих, перед виступом війська на війну, що супроводжувалось спеціальними ворожіннями і заклинаннями.

У зв’язку зі складними етногенетичними процесами, що відбувалися на Балканах, місцеве язичництво набуло поліетнічних рис, поєднавши в собі сакральні традиції багатьох народів. Так, балканські слов’яни обожнювали сили природи під різними іменами Богів, особливо Перуна, про що свідчить велика кількість назв на території сучасної Болгарії: височина Перун, села Перунград, Перуштіца, гора Пирин, назва квітки перуніка, що розквітає в час травневих гроз, та ін. На культ Велеса вказує також назва міста в Македонії – Велес (нині Титов Велес). У балканських міфах Велес пов’язаний із сузір’ям Плеяд (так само, як в українців), які в болгар називаються “Власіці” (похідне від Велеса). Сварог згадується в написі ХІІІ ст., знайденому поблизу Велико Тирново. Ця цінна знахідка підтверджує існування культу Сварога в слов’ян. Досі таким джерелом була тільки відома хроніка Малали (переклад Х ст.), де ім’я грецького Гефеста перекладено слов’янським Сварог [72. 315–316]. Є також згадки про культ Дажбога [72. 96].

Із протоболгарських культів на Балканах довший час зберігалось обожнення добрих і злих сил природи, духів, Предків, шанування священних тварин (собаки, коня, оленя), яких приносили в жертву Богам. Протоболгари мали статуї Богів, капища у вигляді двох будівель прямокутної форми, одне з яких було збудоване всередині другого. Вищим Богом тюрків-протоболгар, як досі вважалося в офіційній науці, був Тенгрі (“Небо” – тотожний слов’янському Сварогу). Ім’я цього верховного Бога болгар було відоме з напису в святилищі Мадара у північно-східній Болгарії: “Хан Ювігі Омуртаг от Бога володар… зробив жертвопринесення Богу Тангра” [307].

Священиками болгар були шамани [72. 389–390]. Хан вважався верховним жерцем, він же брав участь у дискусіях про віру з представниками інших релігій. Святилища протоболгар розкопані в м. Пліска, Преслава, Мадарі (тут мабуть був головний храм). У Болгарії впродовж VІ–ІХ ст. співіснували дві язичницькі конфесії, між якими з часів Аспаруха і до самого прийняття християнства не було жодних конфліктів. Така віротерпимість була невід’ємною частиною державної системи. Археологи відзначають двохобрядові некрополі: спалювання слов’ян і поховання в землі болгар. В болгарських народних ігрищах досі зберігаються риси шаманізму.

Позначилась тенденція до вживання прийнятних для обох релігій слів на державному рівні. Наприклад, вислів про божественне походження князівської влади звучав “от Бога князь”, замість конкретного вживання імені Тенгрі чи Сварог, Перун – це мало задовольнити і слов’ян, і болгар. Однак, свої релігійні церемонії обидва етноси здійснювали окремо, хоча іноді й одночасно.

Наприклад, як свідчить опис церемонії пожертви Богові Тенгрі ханом Крумом в 813 р., під стінами Константинополя болгарами здійснювався такий обряд: хан, увійшовши у море, зачерпнув воду і окропив нею своїх воїнів, в цей час воїни-слов’яни здійснювали подібний обряд для Перуна.

Християнство ж сприймалося ханами і князями як знаряддя їхнього політичного ворога – Візантії. Відомі значні переслідування християн ханом Крумом (803–814), ханом Омуртагом (814–831), ханом Маламиром (831–836). Вирішальним при дворі хана був не етнічний, а релігійний чинник: язичники різних етносів мали перевагу перед будь-якими християнами, навіть якщо ті були болгарами.

Тільки один раз хан Крум зробив спробу примусити слов’ян здійснити болгарський обряд на честь своєї великої перемоги над Візантією в 811 р. – випити з чаші-черепа вбитого імператора Никифора І. Однак, він і наступні царі все більше усвідомлювали, що спроби зробити болгарську релігію провідною в державі марні – бо існували явні ознаки поглиблення слов’янізації болгар. Більшість кочівників осіла й почала господарювати на землі, прийняла слов’янську мову, спосіб мислення й значну частину вірувань місцевих слов’ян. Болгарське язичництво дедалі звужувало своє функціонування, перетворюючись у релігію правлячої еліти. Однак, і серед царських родин, і серед придворних все більше почали вживатися слов’янські імена: Славна, Драгомир, Володимир, Воїн, Маламир, Звіница та ін. Часом вони були подвійні (одне болгарське, друге слов’янське).

Не зважаючи на таку специфіку культури, Болгарія стала однією з перших слов’янських держав, що офіційно прийняла християнство. Початок цьому поклала політика реформ хана Омуртага, а князь Пресіан (836–852) припинив гоніння на християн. В країні стали офіційними три віросповідання. Наступний князь Борис (852–883) спочатку дозволив місіонерам проповідь християнства, а в 865 р. здійснив офіційне хрищення Болгарії.

Однак, автономії болгарської церкви, на яку він сподівався, так і не отримав. Болгарією прокотилася хвиля народного невдоволення, спричинена стихійними лихами і голодомором, що послідував за християнізацією. Почалися повстання. Першою повстала болгарська знать у 865–866 рр. Причиною повстання став суворий і виснажливий християнський піст, який знатні дворяни вважали неприйнятним і принизливим для себе. Це повстання загрожувало трону і навіть життю самого Бориса, адже проти нього виступили 52 знатні роди, які вели свій родовід ще від давніх протоболгар. Князь Борис жорстоко придушив повстання, стративши поголовно всю етнічну еліту, не шкодуючи навіть найменших немовлят. Цей гріх папа з легкістю вибачив Борисові, мотивуючи тим, що він зробив це “із ревності до християнської віри”.

Борис відрікся від престолу на користь свого сина Володимира-Расати і пішов у монастир. У 893 р. Володимир-Расата здійснив останню спробу повернути етнічну релігію: за його наказом почалося знищення християнських церков. Тоді розгніваний Борис вийшов із монастиря, зібрав військо, з яким переміг сина і, осліпивши його, кинув до в’язниці, а наступником призначив молодшого сина Симеона. Сучасні болгарські язичники свято шанують пам’ять свого останнього князя-рідновіра Володимира Расати.

В Х ст. Болгарське царство було ареною боротьби Київської Русі з Візантією. Походи великого князя Святослава мали на меті, насамперед, захист слов’янських народів від нашестя чужої віри – християнства. Як відомо, він категорично відмовився приймати християнство, говорячи: “віра християнська – юродство єсть” (Літопис Руський). Із загибеллю Святослава слов’яни втратили захисника своєї національної релігії [269]. Нині, на відміну від болгарського офіційного трактування князя Святослава як “загарбника і окупанта”, рідновіри Болгарії ставляться до нього з повагою як до “арія, борця проти юдохристиянської загрози” (з листа Шегора Расате).

Втрати, спричинені насадженням чужої релігії, позначились і на подальшій історії Русі, і на подальшій долі Болгарії. Якщо Русь спустошили татаро-монголи, а потім постійно роздирали Польща й Московське царство, то Болгарія вже з 1018 до 1187 р. перебувала під владою Візантії. У 1187 утворилося Друге Болгарське царство, яке проіснувало недовго, бо вже у 1396 р. Болгарію завоювали турки, де вони панували впродовж 500 років. Османське іго жорстоко знищувало болгарську етнокультуру. Відродження Болгарії почалося після російсько-турецької війни та звільнення Болгарії від турків. Тому болгари й досі приязно ставляться до росіян, як до своїх визволителів.

Основоположниками відродження болгарської Рідної Віри вважаються мислителі Георгій Стойков Раковський (1821–1867), організатор болгарського визвольного руху проти оттоманських загарбників, і його послідовник народознавець-есеїст Найден Шейтанов (1890–1947, або 1970?). Ці подвижники зібрали й вивчили багато цінних болгарських легенд, що містять етнорелігійну мудрість.

Сучасні ентузіасти відродження рідної віри 23 липня 2001 р. в м. Габрово створили “Общество Дуло” (назване за ім’ям останньої болгарської язичницької династії), як громадська організація з “метаполітики і народознавства”, метою якої є збір та впровадження народних звичаїв (“Родово наследство”) до сучасного життя, повернення давньої етнічної релігії. Шлях до втілення цієї мети товариство вбачає насамперед у методології “впровадження плем’яного підходу до болгарської етнографії та краєзнавства”. Символом організації є свастична фігура із трьох кінських голів – знак “триєдності арійського світогляду” (це точне відтворення малюнка скіфсько-кіммерійської культури, знайдене в Україні).

“Общество Дуло”, ставши на позиції язичництва, поки що не розвиває цілеспрямованої діяльності його відродження і практики. Члени товариства відносять себе до європейських “Новите Десни” (Нових Правих). Його діяльність швидше можна охарактеризувати як “праворадикальне товариство народознавців, що вивчає національну ідентичність болгар і виробляє болгарську національну доктрину” [www.kanatangra.wallst.ru].

Одним з найважливіших завдань подвижників є популяризація праць класиків болгарської “правої думки”, що творили в період між двома світовими війнами: філософ д-р Янко Янєв, народознавець д-р Найден Шейтанов, расолог Кирил Христов, поет-символіст Теодор Траянов, етнопсихолог Констянтин Гълъбов та ін. Всі вони стояли на принципових позиціях язичництва і вважаються основоположниками правої ідеї в Болгарії. Їхні праці опубліковані в серії “Мала патріотична бібліотека”.

Когорта молодих науковців здійснила переоцінку історичних фактів та духовних вартостей, що впродовж багатьох століть офіційною наукою вважалися незаперечними. Особливо радикальними виявилися трактування етногенезу болгар і заперечення їх тюркського походження: “Питання про етногенез болгар було предметом страхітливих фальсифікацій, може найжахливіших у світовій історичній науці” – пишуть подвижники язичницького руху. Нова концепція Петра Добрєва стверджує, що засновником Болгарської держави і нації був східноіранський етнос, оскільки давні мешканці Середньої Азії були іранськими племенами. Про це свідчать мовні, етнографічні факти, міфологічні паралелі.

Молодий науковець Іван Мітєв (язичницьке ім’я Шегор Расате, взяте на честь останнього язичницького князя Володимира Расати) вважає, що історія і міфологія – “діалектично пов’язані величини”. Часто міф будується на основі реальних історичних фактів – як одуховнення історії, ідеалізованої протягом часу. Від міфу походить обряд як символічне (драматургічне) відтворення міфічної дії. Шляхом повторюваності міфу і обряду підтримується система цінностей і виховується свідомість історичного смислу життя. Міф надихає нові покоління на повторення великих справ своїх предків – ось в чому полягає біологічний зміст цього круговороту, безперервного продовження боротьби за збереження Роду [www.kanatangra.wallst.ru].

Іван Мітєв – молодий вчений і язичницький жрець (болг. Колобър). Тому, крім етногенезу болгар, йому близька тема болгарського пантеону Богів, звичаїв і ритуалів. Він видав кілька брошур, у яких подано погляди болгарських Правих на етнорелігію, та збірку поезій [373; 374; 307].

Відроджений нині болгарський язичницький пантеон досить різноманітний. До недавнього часу етнічні Боги болгар, крім Тенгрі, були невідомі. Нині до болгарського пантеону включені Боги, які існували у фракійських, кельтських, гетських, староболгарських і слов’янських мешканців Балкан за давніх часів, а тепер вони становлять собою своєрідне синкретичне ціле.

Понад десяток епіграфічних пам’яток згадують ім’я верховного фракійського Бога Збелсурда (Zbelsourdos). Із однієї промови Цицерона проти Луція Кальпурнія Пізона виясняється, що під цим іменем фракійці зверталися до Бога-громовержця, якого римляни називали Юпітером: “Ти пограбував святилище Юпітера Збелсурда, найстародавнішого і шанованого у варварів храму” [72. 141]. Цей же Бог в інших джерелах названий Перкос (тотожний балтійському Перкунасу і слов’янському Перуну). Але Перкосом називали ще й Героса (Хероса, Ареса – Бога Війни), про що свідчать два написи з Варни: “Перко Герой” і “Героней Перко”. Дослідники ототожнюють Збелсурда з грецьким Зевсом-громовержцем: етимологія імені вказує на те, що він зображався з блискавкою в руках (“той, хто замахується блискавкою”). Варіант імені Збелсурда – Сурегетес, що вказує на його ведійський прототип Сурія. Кілька паралельних імен цього Бога (Збелсурд, Сурегетес, Гебелейзис, Залмоксис) спонукали вчених до гіпотези про те, що ці імена лише епітети до табуйованого колись імені верховного фракійського Бога, який шанувався аристократичними родинами Фракії в “Орфічних таїнствах” ще з VI ст. до. ч. ч. [72. 141–144].

На теренах колишньої Фракії археологами знайдено також багато скульптурних фігурок Аполлона, що підтверджує свідчення про давній народ гіпербореїв, відомих як шанувальники Бога Аполлона, від яких цей культ був запозичений до давньої Еллади (Дельфійський храм). На деяких старовинних рельєфах так званого “фракійського вершника” герой зображається з атрибутами Аполлона – замість щита і сагайдака зі стрілами, він тримає ліру. Це вказує на синкретичність образу вершників у болгарській мистецькій традиції.

Герос на барельєфах, найчастіше, зображався у вигляді вершника з високо піднятими руками – вираз прагнення до безсмертя. Разом з ногами Героса і головою коня ця фігура іноді утворює трипроменеву свастику. Такі барельєфи виконувалися на посмертних стелах з написами для покійного “Встань безсмертним Геросом!” – побажанням вічного перевтілення.

Значною постаттю в болгарському пантеоні є Велика Богиня Майка (інше ім’я Бендіда) – фракійський аналог Кибели, Артеміди, Деметри, Гекати, Персефони, Селени, Діани та ін. Болгарська Бендіда – поліфункціональна постать плодоносної сили, мати Богів і людей. Вона має подвійні іпостасі: солярну і хтонічну (небесну і земну), сонячну і місячну. Тит Лівій і Лукіан згадують її храм ІІ ст. в басейні ріки Мариці, де стояла золота статуя Богині. Існування культу Бендіди засвідчене багатьма епіграфічними пам’ятками (Бендіда, Бендипара, Бендидзета) [72. 24]. Вона одночасно, пряде льон і пасе свиней. Її атрибутами є глек з водою і веретено. Свято Бендіди випадає в місяці, названому на її честь бендідейос (святкувалося в 19 таргеліон афінського календаря – вірогідна реконструкція: 19 день травня за місячним календарем). На честь Бендіди влаштовували пишні бенкети бендідії, що продовжувалися усю ніч, тріумфальні ходи з вогнями або кінні біги зі смолоскипами, еротичні та оргіастичні обряди; її жертовна тварина свиня; їй присвячувалися музичні, пісенні та поетичні твори. За деякими функціями та за іконографією Бендіда близька до грецької Афіни: її зображення на монеті Никомеда І цілком войовниче – два списи і меч в руках, а щит підпертий до скали, на якій сидить Богиня. Дослідники, спираючись на свідчення Геродота, вважають, що державний культ Афіни був успадкований від Бендіди, про що є офіційний декрет № Lg, 12, 312 від 430/429 р. до н.ч. [72. 24]. Хоча Бендіда була відома афінянам з VI ст. до н.ч., а її шанування почалось від оракула в Додоні, особливого розвитку її культ набув під час Пелопоннеської війни 431–404 рр.

Із народних синкретичних вірувань відомі такі фракійські Боги: Діоніс-Сабазій-Сіва (у християнстві його заступили св. Василій, св. Трифон-зарізан); Герос (хр. Св. Георгій); Збелсурд-Перкос (хр. св. Ілля); Гермес (хр. Герман, Єрмес); три річкові німфи; Артеміда – Дива Самодива або Віда Самовіла; німфа Неда – Біла Неда. Основною ж опорною точкою фракійсько-ведійської культурної спадщини, на думку Найдена Шейтанова, є культ Шиви – Сабазія – Діоніса. Саме цей факт відкрив новий погляд на фракійську спадщину і дав початок ведичному напрямку фракології.

Не менш цінну сторінку болгарської міфології вписали у балканську релігію кельтські племена, відомі тут переважно в ІІІ ст. до н. ч. Офіційне порівняльно-історичне релігієзнавство вбачає наявність Богів кельтського пантеону в болгарських: Белені (пор.: грецький Аполлон, слов’янський Білобог), Лірі (покровитель моря, тотожний християнському св. Миколаю), Цернун (слов’янський Чорнобог). Особливий інтерес викликає свідоцтво одного античного історика, наведене В. Татіщевим: “У Пафлагонії в галатів уславлений був Триглав, якого шанували в Болгарії” [446. І. 100]. Як бачимо, названі Боги цілком відповідають слов’янському пантеону і могли бути місцевими.

Спільні болгаро-кельтські риси дещо яскравіше виявились у календарних обрядах і звичаях. Сучасні болгарські язичники проводять аналогії між чотирма святами річного кола: Атанасовден, Гергьовден, Ілінден і Димитровден з кельтськими відповідно – Імбольк, Бельтан, Ламмаз, Самайн, які є проміжними між чотирма сонячними святами і проектуються на слов’янський ґрунт приблизно так: Стрітення, Ярило (або Русалії), Перун (або Спаси), Богиня Доля.

Сучасні дослідники болгарського пантеону називають, насамперед, найдавніших народних Богів: Сонячну Матір, Сонце, Місяць, Денницю, Ладу, Змія, Самодиву і Самовилу. Інші міфологічні постаті – це швидше культурні герої, такі як Янкул, Цар Костадин, Король Будин, а також християнські святі (яких іноді включають у язичницький пантеон). Поширений у Болгарії також Культ Роду і Предків [448].

Великою пошаною у рідновірському русі користуються праці Йордана Волчева, який дав гідну відсіч “декадентам”, які, за висловом І. Мітєва, “витворили безглузду байку про монотеїстичну релігію давніх болгар”. Й. Волчев відновив вчення про болгарський народний календар з 12-річним круговоротом, основою якого є рух Юпітера навколо Сонця. Саме Юпітер вважався в Болгарії божеством з міфічною людською подобою – під іменем Янкул овчар (пастух) [110]. На сонячно-місячні культи болгар вказує ряд наукових фактів, до яких зараховують і дискусію болгарського хана Омуртага (язичника) з християнином Кінамоном, який зневажав божественність Сонця і Місяця, на що отримав достойну відповідь: “Не принижуй наших Богів. Доказом їх великої могутності є те, що ми підкорили цілу ромейську землю!”

Про розвиненість астрономічних знань і релігійних культів, пов’язаних з небесними світилами, свідчить фундаментальне дослідження Александра Алєксієва щодо хронології “Іменника болгарських царів”. Автор доводить, що вступ на болгарський престол Авітохола, Ірника, Кубрата, Ісперуха (Аспаруха) відбувався в констеляції Сонця, Місяця, Юпітера і Марса в межах одного небесного градуса.

Основним писемним джерелом болгарської міфології вважається збірник пісень волзьких булгар Мікаела Бащу “Сказання про дочку хана”, опублікований в 1997 р. Тут знаходимо імена Богів: Тангрі, Хурс, Барс, Барин, Кубар, Артиш, Самар, Барадж та ін. [24].

Зі слов’янських Богів у Болгарії найкраще збереглися згадки про Богиню Ладу (звичай “ладування” – християнізований варіант “лазарки”, приспіви “Ой, Ладо ле, Ладо ле!”). Імена слов’янських Богів зустрічаємо також у деяких топонімах: Велес – місто в Македонії, Добростан (епітет Дажбога) – гора в Родопах, Триглав – гора в Старій Планині. Відомий також Колед, пов’язаний з колядуванням, який, однак, у болгарських літописах виступає як давній цар і прабатько болгар. Літописець Йеросхимонах Спиридон у своєму творі “История во кратце о болгарском народе словенском” писав, що Колед, Перун і Лада – були першими болгарськими царями, вшанованими як Боги [435]. Георгій Раковський на підставі твору Дмитрія Ростовського додає до цього пантеону ще Лело, Вихора і Ярила [372. 311–315].

Можливо особливу групу вірувань представляють, так звані, кизилбаши – ісламізовані болгари, що мешкають поблизу міста Ісперих (Аспарух) на північному сході Болгарії. Під прикриттям однієї з сект мусульманства, вони зберегли чимало язичницьких вірувань та святилище Залізного Отця (як вважають болгарські язичники, це спадщина гетів). Залізний Отець – Повелитель Води і Вогню. Його зображають вершником, озброєним шаблею, взутим у залізні чоботи, в його руці – двосічна сокира. Залізний Отець вважається батьком 72 народів з їхніми царями, первоучителем людей, який навчив їх різним умінням, але найголовніше – добувати і обробляти залізо. Саме ця особливість, на перший погляд, ніби-то споріднює його зі слов’янським Сварогом, однак на думку самих болгар, він має риси культурного героя, а не Бога. Болгари називають Залізного Отця своїм Прометеєм, а також вірять у його вміння перевтілюватися в різних істот (сарну, вовка і навіть у бджолу). Цікаво також, що за місцевим міфом, його вигодувала сарна, тому вона вважається священною твариною (подібна легенда про Авітохола).

Цікавою постаттю болгарського пантеону виявляється також Старобог Сіва, оспіваний на околицях Охрида в Македонії. З текстів цих пісень він постає як Бог Зимового часу (1 = 14 січня – прототип св. Василя), пов’язаний із зимовими водами (на Білому Дунаї), де він п’є амриту (“безсмертну воду”) з золотої чаші. Збереглися народні ритуальні танці кукерів (чоловіків) і сурвакарів (хлопчиків), що приносять в жертву все нездорове і очищають ритуальними ударами дерев’яних палиць усіх присутніх.

Бел Бог нагадує про венедську духовну спадщину болгар (Белен) – Бог “пролітнього” сонця, тобто весняного часу (слов’янський Ярило).

Якими б різними не виглядали язичницькі етнокультурні витоки на Балканах, та, на думку болгарського етнографа Михайла Арнаудова, в болгарському етнічному просторі сформувалась єдина спільна система свят і вірувань, відносно однорідна в усіх областях країни, що утворює гармонійне ціле.

Відродження Рідної Віри в Болгарії йде кількома шляхами: найперший етап – це дослідження етногенезу і етнорелігії; далі – реконструкція етнічного календаря та обрядовості, очищення їх від християнських нашарувань; і наступне – впровадження етнорелігії в життя суспільства. Дієвими рідновірами в Болгарії нині є лише одиниці, дослідників трохи більше.

Мету відродження Рідної Віри в повному обсязі ставить перед собою жрець (колобър) Шегор Расате. Він же – дослідник і перший реконструктор болгарського календаря, пов’язаного насамперед, з рідними Богами і Богинями.

Один з лідерів “Общества Дуло” Антон Радославов Рачев (має дві освіти – технічну і юридичну), займається історією ХХ ст., “стопанской истории и культурософии” (?), історією болгарської правої думки. Особливе його зацікавлення – життя і діяльність д-ра Яна Янєва та інших правих ідеологів. Нині працює над книгою “Лихвата е кражба” (“Лихварство є злодійство”).

Старійшина “Общества Дуло” Кавхан Болг (Міко Вълчев) з міста Свищов (неподалік від Русе на заході Подунав’я) довгий час займається бойовими мистецтвами і є вчителем з айкидо. Він навчає хлопчиків військової справи. Його учнями були також юнаки з України. Сфера зацікавлень Кавхана Болга – військова діяльність, “виховання справжніх арійських воїнів” і расологія. Він підготував до друку фундаментальну працю “Българската расова доктрина”.

Навколо “Общество Дуло” гуртуються й інші однодумці. Близька до язичницької практики галузь знань, в якій працює Розмарі Казасова із м. Габрово. Ще з дитячих літ вона почала вивчати народну магію і лікувальні властивості рослин. В її рідному місті жило чимало літніх жінок, які бажали передати дівчині древні знання, щоб вони не були втрачені для майбутніх болгарських поколінь. В часи комуністичного режиму заняття знахарством і цілительством було під суворою забороною. Нині Розмарі є хранителькою традиції предків. Вона видала дві книги із серії “Болгарські народні вірування та звичаї” [204; 205], де подала народні “тайни за щастие”, “баилки и гадания”, а нині працює над третьою книгою “Растения талисмани и тяхната магическа сила” про рослинну магію.

Молодий дослідник Явор Тодоров (фахівець з маркетингу) займається вивченням історії язичництва. Він має праці про триступеневу структуру болгарського жрецтва, про культ Оленя в болгарській релігії. Нині Явор працює над реконструкцією болгарського пантеону на основі християнізованої міфології – робить спробу розгадати сутність давніх Богів, що приховуються під іменами християнських “святих” [www.kanatangra.wallst.ru].

“Общество Дуло” підтримує міжнародні зв’язки зі спорідненими організаціями в різних країнах Європи і світу. В Болгарії вони співпрацюють з представниками міжнародної організації скінхедів “Кров і Честь”, через що просіоністська преса звинуватила “Общество Дуло”, як правозахисників скінхедів, в “антисемітизмі”.

Уже з самих перших кроків відродження болгарської Рідної Віри, була створена альтернативна течія, теософська секта Петра Дънова під назвою “Біле братство”, що прагне підмінити собою традиційну етнорелігію. Її засновники проповідують егалітарні “загальнолюдські цінності” і пацифістські ідеї, а їхня декларація “людинолюбства” (аж до закликів єднання з неграми) виглядають досить красномовно на тлі їхньої пропаганди ненависті до слов`ян, які оголошуються “неповноцінними”. Члени “Общества Дуло” ведуть полеміку з цією квазірелігією.

Болгарське відродження віри предків нині спирається на три етнорелігійні складові: ірано-арійську, фракійську та слов’янську домінанти.

 

Рідна Віра в Словаччині

 

Язичницький рух у Словаччині ще тільки зароджується. Як повідомив на Всеукраїнському Вічі Рідновірів словак Йозеф Мозола, у них існує чотири громади рідновірів: “Перунів круг”, “Перунова діброва” (Paromova Dubrava), Братство “Перунові Сокири”, “Коло джерела”, до яких входить близько 225 осіб, переважно молодь.

У Братіславі існує громада “Перунів Круг”, очолювана Святославом (Йозефом Мозолою), куди входить 50 осіб. Він, молодий дослідник віри предків вважає, що не слід догматизувати слов’янське віровчення і обряди, але треба вивчати те, що слов’янам залишилося у спадок [314. 26]. Громада заснована недавно, здійснює обряди річного календаря переважно на природі, на місцях давніх слов’янських городищ. Мають свого жерця. Поширюють самвидавівський часопис “Sloven” (8 сторінок), у якому висвітлюють життя своєї громади та подають відомості про свята, обряди, роздуми про священні дерева (наприклад, дуб), слов’янську расову красу та язичницькі легенди [577. 2].

Так, на свято Рода, яке словаки відзначають 14 вересня, “Круг Перуна” зібрався на слов’янському городищі Х ст. під містом Добра Вода при Трнаві. Різдвяне свято Крачун відзначають 21 грудня, так само, як і інші слов’яни, в день зимового сонцестояння, на городищі Сітно. Жрець приготував мед, наливши його в дерев’яну миску, на пеньок поклав медівники (печиво) для лісових духів. Кожен з учасників обряду випив напою, проголосивши славу Богам і причастився медовим печивом. Помолилися до Рідних Богів про захист і допомогу.

Словацька община “Перунова діброва” святкує Перунів День 21 липня на Перуновому тижні 16–23 липня. Таке святкування, наприклад, відбулося на природі в 2004 р. Високо в Кремницьких горах (на висоті понад 1200 м над рівнем моря на горі Велестур) община “Круг Перуна” проводить святкування Перунового тижня. Тут славлять Громовержця Перуна військовими змаганнями, святковими ритуалами. На святі дозволяється вживати пиво і “медовину”, інші алкогольні напої заборонені [Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.].

Відродження обрядовості Рідної Віри в Словаччині, її наукове вивчення і реконструкція тільки починається. Цією справою займаються поки що невелика група організованих ентузіастів. Святослав говорить, що з боку держави рідновіри не зазнають ніяких заперечень чи переслідувань, але й офіційної реєстрації не потребують. З християнською церквою нема ніяких зіткнень, хоча окремі християни іноді руйнують капища, називаючи їх “сатаністськими” (типовий християнський підхід).

Однак, з’являються і поодинокі сповідники віри предків, які повідомляють, що повернення Рідної Віри в Словаччині натикається на жорсткий спротив офіційних інституцій, що суперечить міжнародним правовим нормам щодо релігійних прав і свобод громадян. Так, наш дописувач Рудольф – молодий словацький язичник, студент юридичного факультету розповідає, що “християнська номенклатура” не дозволить навіть неупередженого судочинства щодо захисту немайнових прав представників інших релігій. Якщо хтось дізнається, що ти не християнин, то можливі заздалегідь передбачувані негативні наслідки, що мали місце із однодумцем Рудольфа. Це може виявитися в обов’язковому привселюдному осуді, звільненні з роботи, вигнанні з вищого навчального закладу: “візьмуть завалять на іспиті”, – розповідає він, чи “навіть можна потрапити до в’язниці”. Річ у тім, що в чинній конституції Словаччини наявні статті, де пріоритетними є християнські “цінності”. Як стверджують незалежні юристи, це суперечить ст. 19 Декларації “Прав людини і громадянина” ООН, яка має гарантувати принцип рівноправності всіх релігій.

Країна, де 80% католиків заполонили всі ланки словацького суспільства, фактично не зацікавлена в розвитку споконвічної традиційної релігії. Отже, словацькі католики дотримуються біблійних повчань, що культивують ненависть до сповідників язичницької релігії, і водночас закликають “любити ворогів своїх, як самих себе” – робить сумний висновок Рудольф (з приватного листа).

 

Окремі рідновіри і дослідники язичництва у Сербії

 

Археологічні свідчення автохтонного язичництва в Сербії відображають релігійну культуру, починаючи з середньої кам’яної доби. Сербські вірування можемо виділити лише із землеробсько-скотарських релігійних культів дунайських слов’ян. На Подунав’ї знайдено святилища та інші культові пам’ятки понад 6-тисячолітньої давності, представлені найдавнішою культурою Лепенського Вира: кам’яні скульптури “риболикої” Богині, опікунки рибальства та родючості [550], що належали давньому індоєвропейському населенню. Тут також знайдені вироби з відомими “чертами і різами”. На березі Дунаю, поблизу Бєлграда відкрито археологічну культуру “Вінча”, яка належить до 5500–4000 років до н.ч. та охоплює великі простори Центральної Європи.

Ці землі, де нині живуть серби, уже в VII ст. до н.ч. належали слов’янським племенам (венетам, вендам). Однак, етногенез та міграції сербів досі маловивчені. Знаємо їх як південну гілку Лужицьких сорбів, яких германці і фіни досі називають “вене” [463. 120], частина яких, перейшовши Дунай, Карпати й Альпи, розселилися на Балканах, а в VII ст. серби увійшли до складу Королівства Само [514. 119]. Прабатьківщиною сербів прийнято вважати так звану Білу Сербію, яку П. Й. Шафарик вважав великим простором від Лаби до Дніпра. Деякі дослідники Білою Сербією вважають Білорусь і південно-західну частину сучасної України [200. 223].

На думку В. Шлезингера, серби, ще перебуваючи у міжиріччі Лаби та Заале, утворили плем’яне об’єднання, куди входили племена: долемінці, молодичі, сіусли, житичі, худичі, нелетучі, нуджичі та ін. [цит. за Седов, 470]. Під 806 р. у джерелах згадується князь Мілидух, що об’єднав під своєю владою усі сербські племена. Історики майже одностайні в тому, що етнонім серби (сорби) – індоарійського чи іранського походження, прийнятий слов’янським племенем від слов’янізованих сарматів [406. 493]. Ареалом формування сербського етносу вважають басейн Південного Буга та Північне Причорномор’я [460. 118–121].

Перші окремі випадки християнізації сербів, відомі з ІХ ст., не мали успіху. Хто, як і коли охристив сербів, конкретно ніде не описано. Навіть найновіші праці з історії слов’ян виявились неспроможними з’ясувати певні історичні віхи цієї “епохальної” для сербів події: “Початковий етап християнізації сербів належить до вкрай слабо висвітлених моментів сербської історії. Найімовірніше нову релігію сербам проповідували учні Мефодія та священика Сплітського архієпископства, які розмовляли латиною. Її прийняли восновному представники панівної верхівки, переважна більшість населення тривалий час зберігала вірність язичництву” [200. 223–224]. Остаточно знищив язичництво лише великий жупан Стефан Неманя (1159–1195), лише через триста років після охрищення окремих князів [136.122].

Оскільки християнізація сербів тривала досить довго і трагічно, супроводжуючись сильним опором населення, можна було б очікувати кращого збереження, в порівнянні з іншими слов’янами, їхньої міфології та язичницького звичаю, принаймні у формах двовір’я. Однак, як повідомляє дослідник сербської міфології Веселин Чайканович, навіть славісти Крек і Нідерле нічого не писали про сербське язичництво, за винятком окремих згадок про Бадняка як “примітивного ідола, що його вважали за демона вегетації” [500]. Чи справді це так, судити самим сербам. Проте, їхня багата фольклорна спадщина, досі малознана у східнослов’янських країнах, багато в чому доповнює і роз’яснює наші знання про слов’янський Пантеон. Зокрема, збережене у Сербії свято “красна Слава” (22–23 квітня) свідчить про існування Богині Слави, що підтверджує і образ Матері Слави з Велесової Книги, і саме походження етноніма слов’яни [232. 329–356].

Саме в Сербії відомі архаїчні обряди “купання” Богів, що виявлялось в омиванні статуї Божества на Купайла (залишок цього звичаю дійшов у вигляді купання в річці чи в джерелі ікони святого Івана). Аналоги цього культу існували в грецькому, римському і германському світі. Сербські дослідники називають цей обряд “праньє ідола”. Народ вважає, що купання ідола має принести йому задоволення і відпочинок від щоденної роботи. Відомі ритуали купання Богів (напр., статую Артеміди мила в морі Іфігенія Тавридська). Висловлювались також припущення, що таке миття релігійних реліквій було простою люстрацією – щось подібне до сучасних інвентаризацій (коли перевіряли за списком наявність майна на підприємствах).

Найдовше християнство поборювало сербські язичницькі звичаї поховання, що існували у східній Сербії аж до ХІХ ст. [300]. Великої шкоди сербському язичницькому світогляду та звичаєвості завдали масові міграції, спричинені війнами та турецькими завоюваннями XV – XVII ст., а також наступною ісламізацією населення.

Дослідженням Вінчанської культури, зокрема писемності “вінча”, у Сербії довгий час займався доктор філології Міланського університету, професор Радівой Пєшич, відомий також своїми перекладами Велесової Книги, яка вийшла навіть раніше, ніж аналогічні праці у східних слов’ян (1990 р.) окремою книгою. Крім того, доктор Р. Пєшич заснував Центр по вивченню Велесової Книги в Аахені. Його смерть у 1993 р. перервала дослідження цієї пам’ятки. Видала книгу дочка Радивоя Пєшича Весна Пєшич, засновниця приватного видавництва “Пєшич і синове” з передмовою доктора Радміла Петровича. На жаль, ні українцям, ні росіянам до недавнього часу нічого не було відомо про сербський переклад Велесової Книги.

Мені вдалося познайомитися з цією книгою, люб’язно наданою для моєї праці академіком В. А. Чудіновим, який вважає, що будь-який новий напрямок у дослідженні вносить зміни в існуючу картину світу.

Р. Пешич мав у своєму розпорядженні копії лише 45 дощечок з 76 відомих нині [255], тому його видання складене як перший том. Він був знайомий з дослідженням С. Лєсного 1969 р. і книгами Юрія Миролюбова “Скази Захарихи”, “Русская мифология” та ін. Переклад зроблений з оригіналів, зібраних і опублікованих М. Скрипником. Хоча нумерація дощечок у Пєшича ще нестала (наприклад, дошкам 1-а, 2-а, 2-б відповідають номери 35-а, 36-а, 36-б та ін.). Оригінальні тексти кожної дошки в художніх прорисах подані поряд з перекладами. У додатках є систематизація алфавіту Велесової Книги за прорисами Скрипника і Миролюбова. Р. Пєшич у порівняльній таблиці показав вірогідний шлях еволюції писемності в такому порядку: Етруське письмо – Вінчаниця – Велесовиця – Руниця – Старослов’янське письмо – Сербська Кирилиця [87. 27].

Досліджену частину текстів він систематизував за типом правопису на дві групи: 1) найбільш архаїчну з двома підгрупами (у якій сполучник І передається буквою А, а також з дієслівними формами –сме-смехом’, –ста-стахом’); 2) відсутність архаїзмів (сполучник І, а також форми “це бо”, “і це бо”). Ці особливості свідчать, принаймні, про трьох авторів дослідженої частини Велесової Книги. Нам поки що не відомо, чи встиг учений укласти другий том своєї праці.

Радивой Пєшич був прихильником автентичності Велесової Книги. Він навів безліч аргументів на підтвердження існування писемності у ранніх слов’ян. Наприклад, маловідомі у нас: “вчені люди IV століття Етик, Улфіла, Ієронім писали про слов’ян різними слов’янськими мовами”; “У Житії Іоанна Златоуста 389 р. записано: “Скіфи, яких, судячи з багатьох доказів, можемо вважати слов’янами, Трачани, Сармати, Індійці і всі, хто живе на краю світу, перекладають Слово Боже на свої мови” [87. 27]. Цікаве спостереження Пєшича і про те, що у греків і римлян “не було ніяких календ – це слово на латинь не перекладається і нічого не означає, в той час, як слов’янською воно розумно тлумачиться. Бог Коленда (або без носового – Коляда) означає “коло” – завершення річного циклу” [87. 34]. Праця Радився Пєшича зробила значний внесок у дослідження язичницької культури давніх слов’ян. Вона широко відома серед рідновірів Сербії.

Вагомим внеском у вивчення сербської (і загалом слов’янської) міфології стала і праця Сретена Петровича “Сербська Міфологія”, у якій автор зібрав повний пантеон Богів і Духів, описав культи і звичаї язичників, серед яких: культ Води і Вогню, Дерева і Каменя, Вовка і Змії, Коня і Кози та ін. Докладно розглянуті Віли, Нави, Диви, Куга, Чума, Мора, Бибице та ін. Особлива увага зосереджена на спільнослов’янських і західнослов’янських верховних Богах, серед яких – Світовид, Триглав, Сварог, Сварожич, Коледо, Дайбог, Перун, Купало, Волос, Бєлбог, Радигост, Ярило, Руєвит, Хорс, Правда – Прова, Чорнобог, Позвізд, Мокоша, Суджениця – Рожаниця, Лада, Леля, Полель, Діва, Баба, Русалка, Прпруша, Додола та ін.

Нині молоде покоління сербських дослідників звертає увагу на етнічну духовну культуру своїх предків як на іманентну сутність народного єства. Як пише Александра Маринкович-Обровська: “Національна ідея передбачає консерватизм в найчистішому вигляді, переданий у перспективу майбутнього нації” [292. 91]. Саме національно свідомі серби нині відроджують і світогляд своїх предків. Вони створюють язичницький інформаційний простір, залучаючи на свої сайти класичні праці видатних славістів, які були незаслужено забуті, не перевидавалися і не перекладалися на інші слов’янські мови – П. Й. Шафарика, Я. Колара, а також сучасних дослідників, таких як Сретен Петрович та ін. [http://www.svevlad.org.yu]. І хоча поки що сербські рідновіри не створили релігійних груп чи організацій, проте вони вже стали на міцний науково-дослідницький ґрунт. А вивчати тут є що.

Александра згадує сербську народну пісню “Белі Віде”, в якій райський птах Белі Віде приносить три сумних звістки:

Сва Индзия поарана,

А Русія пороблєна.

Пред Солунєм ватра гори,

А у ватре три Делі:

Едан гори до колена,

Други гори до рамєна,

А трачем се капа пали.

Тай што гори до колєна,

Тай є веру преверио,

Тай што гори до рамєна,

Тай на майку измашіо,

Тай коєм си Капа пали,

Тай є кумство погазио... [292. 92].

Таким чином, пісня навчає про три найцінніші чесноти: вірність релігії своїх предків, поважне ставлення до батьківства та кумівства, тобто до всього, що становить божественну сутність Рідної Віри. Сербські патріоти-націоналісти, як і українські рідновіри, користуються язичницьким літочисленням (2005 = 7513). Вони з гіркотою говорять про те, що на жаль, серби не зберегли народних назв місяців, прийнявши латинські назви. Проте чимало язичницьких назв місяців лишилося в фольклорі: коложег (січень); сухий, ожуйк, дерикаж (лютий); цвітень, свічень (квітень); борзосок (травень); же твар (червень); трешняр (липень); коловіз, гутник; руїнь, гроз добер; листопад; студень, просниць, колодар (грудень).

Александра Маринкович-Обровська заслужено дорікає відомому сербському славісту Вуку Степановичу Караджичу за навмисне фальшування старих пісень, пояснюючи це “політичними обставинами”: “Так, з пісень, які зібрав В. С. Караджич, було викинуто Сварога, Сварожича, Ладу та інших. Все, що є у тих піснях, дійсне лише у тій редакції, яку записав Мілоєвич і як їх сьогодні окремі старці пам’ятають. Караджич же передавав все не дослівно, а в деяких варіантах замінив християнським еквівалентом” [292. 93].

Дійсно, у сербських піснях напрочуд цілісно збереглися імена давніх Богів. Показовим щодо цього є пісні, зібрані Мілоєвичем та наведені у книзі Петровича, наприклад згадки про Бога Правду (Правид, Права, Прова, Праводар):

Оно чита књиге царославне,

Понајвише тога светог Праве,

И његова Јариала слуге.

 

Божество Правда у західних слов’ян займає високе становище – друге після Світовида. Статуя Прави, що мав два або три лики, стояла високо в горах. Біля її підніжжя був покладений кам’яний вівтар для жертвопринесень. Прове згадував Гельмольд у своїй хроніці, як Бога Альденбурзької землі та Старгорода, так само, як Сіва – Бог Полабських слов’ян, а Радогост – ободритів. Те, що в піснях Права виступає як суддя на вічах, свідчить, що він Бог Правосуддя: “Права баца цвече на Вече”. В деяких сербських піснях він з’являється як Праводар, Праве, Прове:

До нашега господара,

Господара Триглав бора,

И његова мила сина,

Мила сина Световида,

И његове силне браће,

Japoвита, Поревита,

Рановита, Радигоста,

Праве, Прове. [http://www.svevlad.org.yu].

Таким чином, окремі рідновіри і прихильники язичницького світогляду в Сербії, хоча і не створили рідновірських громад, але активно відроджують віру предків, вважаючи її необхідною складовою етнічної культури, без якої народ не мислить свого духовного життя. Молода язичниця Александра бачить майбутнє усіх слов’ян з єдиною Рідною Вірою, що можливе лише з ідеалами утвердження Традиціоналізму, наповненого рідновір’ям: “Збереженням найістотніших деталей Рідної Віри врятуємо ідентичність, що є першим кроком до пізнання рідної спільності... маємо згадати, що ми є онуки Дажбога!” [292. 95].

 

 

ІІ. 3. Етнічні релігії в Центральній і Західній Європі:

 

Друїдизм у Франції

 

Етнічна віра у Франції ґрунтується переважно на древніх вченнях кельтських друїдів, про яку є чимало наукової історичної, природознавчої літератури, як давніх істориків, так і наших сучасників. Античні грецькі автори називали предків французів кельтами, вважаючи, що це була їхня давня самоназва, але вже з ІІІ ст. греки і римляни надали цьому народові назву галати, а кельтським жителям Британських островів – назву британці.

Історична доля кельтів цікава як з погляду свого етногенезу, так і з погляду суспільної організації, яка діяла за принципом давніх ієрархічних суспільств. Здобутки кельтської культури, що ґрунтувалася на древніх знаннях жрецької касти друїдів, вражають. Кельтський суперетнос, як пише український філолог Олексій Стрижак: “як гірська повінь, зайняв був, частково чи повністю, всі суміжні й навіть деякі віддалені країни Євразії, потім занепав, розчинившись серед маси завойованих племен і лишивши по собі лише слабенький околичний струмок у вигляді півдесятка дрібних двомовновимираючих народностей” [438. 266]. На теренах України досі лишилися сліди їхнього перебування, це переважно ономастичні релікти (топонімічні та гідронімічні назви). Одним з таких залишків, як вважають мовознавці, деякою мірою, є назва Галичини та назви з коренями рус-, рос-. Кельти сформувались як автохтони у центрі Західної Європи. Вони налічували понад півтори сотні племен [438. 266–277].

Отже, кельти – один із великих європейських суперетносів І тис. до н. ч. Вони мали великі міста з могутніми оборонними спорудами, що були сильними центрами ремесла і торгівлі, розміщені переважно на північ від Альп. Починаючи з 475 р. до н. ч., кельти захопили величезні території Галію, Богемію, Англію, Ірландію, Північну Італію і Середній Дунай. Історики вважають, що рушійною силою, яка вела цей народ до завоювання європейських земель була потужна корпорація друїдів, володарів особливого вчення, яке Цезар назвав латинським словом disciplina, що насамперед означало знання про струнку організацію суспільства. Це вказує на наявність у друїдичному вченні поняття про ієрархію, упорядкований характер їхніх знань, правових і моральних норм [538. 8].

Давні автори переважно з великою повагою ставляться до друїдів, вважаючи їх “філософами”, “магами”, “оракулами”, “авгурами” і іншими шанованими людьми. Згадки про них є у Страбона, Піфагора, Тимагена, Плінія, Цезаря та ін.

Одне з найдавніших визначень поняття друїд належить Плінію, який виводив етимологію цієї назви від омели, яка росте на дубі (грецькою drus – дуб), бо ніби-то й самі друїди вважають: “все, що проростає на дубі, послане небом і означає, що це дерево було обране самим Богом” [241. 83–85]. Така думка дуже приблизна, як пояснює французька дослідниця Франсуаза Леру, друїди не могли називати себе грецьким словом. Характерна для кельтської мови омонімічність слів, що означають “науку” і “ліс” (галльське vidu), в той час, як нема підстав пов’язувати назву друїдів (друвідів) з назвою дуба (галльське dervo, ірландське daur, dar, валлійське derw, бретонське derv). Навіть якщо дуб і займав у культовій практиці друїдів значне місце, було б помилково зводити уявлення про них лише до культу дуба. Найменування друїдів значно ширше за своєю семантикою, воно було реальністю саме специфічно кельтського світу і може бути пояснено лише з допомогою кельтських мов. Ця назва, яку вживає Цезар у всьому тексті “Галлських війн”, витоково сягає до свого індоєвропейського прототипу dru-wid-es – “всебічно учені”, “цілком учені”, що має той же корінь, що і лат. videre – “видіти, бачити”, готське witan, германське wissen – знати, відати [241. 83–85].

Серед друїдичного жрецтва було чимало жінок. Перша писемна згадка про друїдесу в Галлії належить Вопіску у Нумеріана: в ІІІ ст. у Тонгрі вона віщувала Діоклетіану, що він стане імператором, якщо вб’є вепра. Дійсно, пророцтво збулось, коли Діоклетіан власноручно забив Апера (Вепра), префекта преторії. Він царствував з 284 до 305 р. У кельтському суспільстві жінкам відводилась почесна роль: вони були поетесами, друїдесами, а знатні жінки, які володіли маєтками, навіть призивалися на військову службу аж до VII ст. [241. 90].

Кельтський пантеон Богів досі залишається ще маловивченим явищем через свою складність. Розпад кельтського суперетносу на численні народи спричинив поліваріантність імен Богів і їхніх функцій, безліч локальних відмінностей, що утруднює дослідження.

Тут я розгляну лише деякі особливості кельтського Олімпу Богів, який в основному вписується в магічний образ Світового Древа, названого “Стовпом дому Да Дерга”.

Боги небесної сфери розміщувалися в кроні священного дерева. Найвищим верховним Богом кельтів був Єзус (що, не зважаючи на звуковий збіг, не має нічого спільного ні з Ісусом, ні з єзуїтами). Єзус тотожний Зевсу, Дьяусу і Юпітеру, або слов’янським Дию, Сварогу, Перуну. Він, Бог давнього ще дохристиянського походження, зображувався гнівним, озброєним сокирою чи серпом у правиці, а лівою – тримав стовбур дерева. На гілках цього дерева зображений бик, що на голові і спині має трьох журавлів чи інших птахів. Пожертви йому також прив’язували до гілок дерева.

Тараніс – кельтський Бог-громовержець, тотожний Перуну. Його зображують з палицею і колесом у руках, ногами ж він попирає образ змія (відображення давнього індоєвропейського мотиву протиборства громовержця зі змієм). На думку А. В. Гудзь-Маркова: “Тараніс кельтів і Тор (Тюр) германців співзвучні і в деякому смислі близькі двічі згаданому в Рігведі божественному коню Таркш’я (Tarksya). Витоково Таркш’я міг уособлювати сонце. У пізніх ведичних текстах Таркш’я виступає як птах і зближується з Гарудою. Таркш’ю прикликає Індра, і його кінь, могутній, швидкий, перемогоносний поспішає на битву” [137. 36]. Це цілком правомірне твердження, бо й українська міфологема Перуна-громовержця має риси і коня, і птаха, відображені як в обрядових піснях, наприклад, у колядці про Різдвяного птаха [266], так і в іконографії: зображення коня на статуях Світовида (лик Перуна) і Перуна на о. Хортиця.

Луг – кельтський Бог сяючого світла, войовничий переможець Балора, володар чудесного магічного списа племен Богині Дану. Луг, він же Lug, Lugus, Lleu дав назви містам Ліон, Лан, Лейден, Лугано, Лугдунум і навіть Лондон (Лондініум – “фортеця Луга”). “Племена Богині Дану” прийшли в Ірландію з таємничих північних островів, де шанували велику Богиню-матір.

Беленус – сонячний Бог галлів, близький до нашого Білобога (його свято 1 травня – Белтайн). Граннос – також сонячне божество, в Ірландії вшановується як Богиня Грейне.

Інші кельтські Боги, що належать до стовбура Світового Древа і уособлюють середню сферу пантеону, досить різноманітні, їх надто багато. Зупинюсь лише на деяких із них, особливо тих, що мають арійські та слов’янські паралелі. Епона – покровителька коней, вірогідно пов’язана з родючістю (зображення Богині, сидячої на кобилі з лошам, що біжить поруч). Ноденс (Нуаду) – войовничий Бог, що втратив руку в битві. Срібну руку йому виготовив Діан Кехт, але вона не сподобалась Ноденсу, тоді син Діана Кехта виготовив руку із “плоті і крові” і той повернув собі владу. Подібний однорукий Бог у північних германців, озброєний мечем Тор.

Бригіта – богиня цілительства і родючості. Її зображують як птицю з людською головою. Така іконографія Богині близька до слов’янських Матері Слави, та птахів Гамаюн, Сирин, Алконост. На півночі Англії вона мала ім’я Брігантія (вершина, королева) – Богиня добробуту, мудрості, цілительства, покровителька війни і води. Її свято 1 лютого, коли “вівці котяться” і починають давати молоко. Цю Богиню ще ототожнюють з Афіною (Мінервою), відомою і шанованою в Галлії покровителькою ремесел. Період її вшанування збігається з нашими святами Стрітення (пор.: Богиня Доля, Стреча).

Цікавий кельтський Бог Огма має міфологічні паралелі з нашим Велесом. Він – Бог красномовства, поезії, музики, наділений величезною фізичною силою. Саме він створив “огічне письмо” – нині збережене на 400 кам’яних пам’ятках в Ірландії і на півдні Уельсу (датується ІІІ – ІХ ст.). Огма проводжає душі в потойбічний світ. Він же володар чарівного меча, здатного оповідати про подвиги тих, кому він належав.

Цернун – Бог достатку, пов’язаний з нижньою частиною стовбура Світового Древа і його корінням. Він уособлює сили природи, повелитель диких лісних звірів. Зображається бородатим чоловіком з оленячими рогами і змією в руках. Можлива паралель зі слов’янським Чорнобогом.

Дагда – кельтський Бог, покровитель врожаю, подібний до нашого Дажбога.

Нижню сферу кельтського пантеону представляють Боги потойбічного світу (Аннону). Аравн – правитель потойбічного царства, він має своїх псів, які ловлять душі людей. Белі – Бог смерті.

Археологи мають цілий ряд фактів, що засвідчують наявність у галлів Трицефала – Бога з трьома головами або обличчями (пор. слов’янський Триглав, або три сфери на чотириликій статуї Світовида). Кельти шанували число три, надаючи йому магічного значення. Як пише Н. С. Широкова, спираючись на П. Дюваля: “В цій множинності кельти віддавали перевагу числу три. Вони мали звичку ділити переважно на три всю, або частину фігури божества, щоб показати яскравіше його могутність. В той же час потроєння є знаком не тільки інтенсивності, але і тотальності, що вміщує початок, розвиток і кінець всякої речі” [538. 65–66].

За уявленнями кельтів, безсмертя і метемпсихоз (переселення душ) мали дві суміжні форми, відмінні одна від одної. Безсмертя було нормальною і всезагальною долею людської душі, а здатністю до метемпсихозу (реінкарнації) були наділені лише деякі виняткові особистості, які мали особливе призначення, або міфічні персонажі. Так, в ірландському епосі описаний похорон кельтських воїнів, яких ховали в повному військовому обладунку, обличчям повернутим в бік ворога, ніби-то вони намагалися продовжити поєдинок в Іншому Світі. Ці тексти повністю збігаються з археологічними матеріалами епохи Латен [241. 64].

В часи розквіту друїдизму найвищого рівня досягали література, історія, теологія, філософія, природничі науки, математика, географія, астрономія. Сроки навчання друїдами юнаків, вихідців із багатих сімей, досягали 20 років – що можна порівняти з сучасними: середньою освітою плюс вища, плюс аспірантура – тобто дорівнювали часові досягнення наукового ступеня. Така освіта дорого коштувала, тому була перевагою вищих станів суспільства. Помпоній Мела писав про навчання друїдів на початку І ст. н. ч.: “Вони стверджують, що їм відомі розмір і форма Землі і Світу, рух неба і зірок, бажання Богів. Вони навчають багатьох речей найблагородніших юнаків свого народу, таємно, протягом двадцяти років, перебуваючи в печерах або в лісовій самотності” [241. 97].

Найбільш дослідженою в друїдизмі, вірогідно, є магія рослин і магічне цілительство. Описи ритуалів з омелою, що вважалася священною рослиною, є у Д. Фрезера, однак він перераховуючи вірування в магічні і лікувальні якості омели, називає їх забобонами, оскільки ніби-то сучасні медики встановили, що ніяких цілющих властивостей вона не має [492. 688–697]. Не погоджується з ним французька дослідниця Франсуаза Леру, яка вивчала традицію з іншої точки зору. Вона з сумом відзначає, що ми ніколи вже не довідаємось, для чого і як друїд умів “проходити крізь дерево”, і як відділити магію, що була складовою релігії, від того, що сьогодні називають забобоном. Вона досліджує магічні властивості рослин, описує цілющі рослини друїдів, вплив їх на сон, а також “війну рослин” та ін. [241. 136].

Християнізація знищила безліч цінних знань друїдів не тільки астрономічних, медичних, теологічних, але й практичної народно-побутової обрядовості в усіх колишніх землях кельтів, від Франції до Ірландії. Особливо люто викорінювалися жертовні обряди причастя. Найбільшим руйнівником давнього язичництва вважають “святого Патрика”. Як повідомляють численні християнські літописці: “Він не дозволяв їм (друїдам) здійснювати ніяких приношень, які служили Дияволу”, “Він з твердим серцем бився з друїдами, він сокрушив гордих, отримавши допомогу світлих небес, і очистив Ірландію”[241. 105]. Але, як вважають сучасні рідновіри, друїди не зникли так просто, як це змальовують заради красномовства християнські монахи. Про ритуали професійних друїдів є писемні свідчення в кінці Х ст.

Сучасний язичницький рух Франції бере свої витоки від кельтських і галльських друїдів, на честь яких і названа “Група галльських друїдів” (Groupe druidiqe desgaules), очолювана Жаном-Ліонелем Манкуа (Jean Lionil Manquat), язичницьке ім’я – Друїд Беленертос, у 1987 р. в м. Бургвілені.

Французькі язичники ведуть літочислення за давнім кельтським календарем, за яким нині 4377 рік, відзначають свята своїх предків (Свято Весни, Осені, Вогню), вивчають і відтворюють їхні обряди і культи, мають ініціальні (посвячені) кельтські імена: Druide Belenеrtos, Vate Ambigatos, Druidesse Rosmerta, Dana, Gustuatre Vrendenios та ін.

Сучасні друїди вважають, що “внаслідок знищення корінної релігії народу, його мови, культури його предків і заміни її “релігією заходу, мовою з Парижу”, народ впадає в безкультур’я, в аморальність. Щоб уникнути повної катастрофи, єдиноправильним кроком має бути повернення гармонії з усім своїм глибинним буттям: кельтською культурою, мовою, релігією. Знову віднайшовши віру предків, кельт відроджується” [18. 2. 84–85].

Стосунки з державою у кельтів досі не склалися. Цьому є ряд причин, про які повідомляє журнал кельтських друїдів “Месадж” (Message): “Чи можна застосувати у Франції литовську модель, де уряд всіляко заохочує язичницький націоналізм на противагу російському і польському впливам? Дуже спокусливо, але реальність зовсім інша. Історія Франції інша, і уряд Франції відверто не симпатизує цій ідеї, в кращому випадку, він про язичництво має досить слабке уявлення, в гіршому – розглядає його як одну із заборонених сект. Не слід також розраховувати й на підтримку держави: армія є бастіоном християнства, школа далека від того, щоб нам відкрити свої двері під виглядом світського навчання. Французьке селянство не знайоме з язичництвом, у його свідомості воно асоціюється з гадалками і чаклунами. Селяни продовжують чіплятися за руїни вмираючого християнства. Зближення з екологічними організаціями також утопія, оскільки екологічний рух в руках соціалістів і троцькістів і переслідує чисто класові та політичні цілі. Висновок – треба розраховувати лише на власні сили, а не на провидіння ззовні” (переклад з французької) [569. 37. 5].

Але Друїдам не притаманний розпач. Вони свято вірять у своє покликання, всюди проголошуючи, що друїдизм не вмер в ХІ ст. в Ірландії. Справжні Друїди в цьому темному періоді сучасності повинні виконувати роль маяка, щоб привести профанний світ до нового відкриття смислу священного. Вони говорять, що церкви нині порожні, а друїдські галявини сповнюються народом. Однак, поки що друїдська релігія не стала масовою.

Однією з містичних рис сучасного друїдизму є їхнє переконання, що “Древні Друїди з нами, щоб вести нас у нашому пошуку мудрості минулого, і вони передають свої знання тим, хто цього достойний” [18. 2. 84]. Вони вважають себе нащадками “вселенської космічної пам’яті, яка охоплює все, і пам’яті про все”. Людина, будучи частинкою Всесвіту, може прилучитися свідомістю до вселенської пам’яті. Отже, сучасні Друїди – не фольклорна течія. Воно значно вище і глибше, а фольклор – лише одна з видимих поведінкових форм, одне із втілень зв’язку зі вселенською пам’яттю.

Вивчення сучасних друїдських рухів наочно засвідчує, що французькі Друїди, на відміну від слов’янських язичників, є абсолютно аполітичними: вони різко відмежовуються як від праворадикальної ідеології, так і взагалі від будь-яких політичних форм, течій і партій: “вірний своїм античним предкам Друїд не підтримує жодної з французьких політичних партій” – повідомляє друїдський журнал.

Така позиція французьких язичників викликає закономірні запитання: чи не ізолюють вони себе від зовнішнього світу? Звичайно, зрозуміле їхнє прагнення зберегти священне коріння своєї Традиції, захистити її від грубого політиканства, однак, повністю відкидати реалії сучасності видається недоцільним.

На відміну від аполітичної поведінки, що відрізняє їх від інших язичницьких течій, стосунки Друїдів з християнською церквою багато в чому типові. Вони вважають, що християнство – ніщо інше як реформований юдаїзм, а Старий заповіт містить цілком юдаїстичні тексти, абсолютно невластиві європейській свідомості взагалі, і Друїдам зокрема. Християнство догматичне. Нині воно увійшло в необоротну фазу занепаду. А язичництво розвивається.

Ритуал для Друїда – це спосіб буття в спілці з рідними Богами. Ніяка правда не може бути абсолютною: “моя правда сьогодні суголосна рівню мого світосприйняття і відчуванню Божества, а завтра вона може бути на іншій стадії мого власного розвитку”. Тому давні Друїди, які добре це розуміли, остерігалися довіряти свої думки паперові і викладати їх у письмовій формі, в той час, як християнські догмати неодноразово переписувалися. Сьогодні Біблію не перепишеш, вона для сучасного світу стала тисячолітнім гальмом, яке не дає вільно розвиватися ні народам, ні окремим індивідам – вважають Друїди.

Докори католиків і звинувачення в язичницькій нетерпимості не лякають Друїдів. Вони запитують: “А яка ціна християнській терпимості? Адже, як тільки християнство отримало владу, воно одразу розправилось з інакомислячими. А язичництво занепало якраз через свою віротерпимість!” Вони рішуче заперечують всілякі спроби поєднання друїдизму з християнством, бо не можливі ніякі компроміси з людьми, які прагнуть знищити язичництво.

Друїди, як і інші язичники світу, визнають, що нині приходить кінець епохи Риб (Калі-Юги), одночасно настає ера Водолія, яка несе з собою новий етап відродження різноманітних форм язичництва. Все більше людей відкривають рідні корені своєї традиції, в той час, як монотеїстичні релігії вступили у стадію глобального конфлікту.

Групи галльських і кельтських друїдів, крім Франції, існують також у США, Австралії, Новій Зеландії та деяких інших країнах. Вони близькі за ідеологією, прагнуть повернути джерела своїх рідних традицій, вивчають міфологічні тексти античності, історичні та археологічні праці, кельтські мови. Лінгвістичні зацікавлення Друїдів спрямовані на інтуїтивний пошук “ключів” до значення давніх слів, розуміння первісних символів.

Непідробною щирістю пронизані статті, що друкуються в журналі Друїдів “Мессадж”. Так, сильна пошана до Богині Матері знайшла своє відображення в статті Вате Амбігатос “Зустріч з Великою Богинею”. Авторка розповідає про свій перший контакт з Великою Богинею Амайєю в Країні Басків, статуя якої знаходиться високо в горах, де протягом довгих тисячоліть на Вовчому плато стоять кам’яні дольмени. Взаєморозуміння жінки і Богині відбувається через прочитання друїдами відомих міфологем. Амайя мовою басків означає “вічність” – вона Богиня родючості, життєвої сили. Біля ніг Богині схилився в позі моління її чоловік Сугаар, ім’я якого означає “змій”. Їхня зустріч викликає в природі то дощ, то мороз. Боги мають двох дітей – Єгускі (сонце) та Іларгі (місяць). Авторка також читає символи, розкидані на широких просторах кельтського світу (на скалах Лотарингії, в гротах на острові затоки Морбіан) – всюди ще можна знайти сліди культу Великої Богині. Ламані лінії, які оперізують місця давніх поклонінь, символізують творчу безкінечність Всесвіту, “баскські хрести” (свастики) символи сонця. Жінка Богиня у Друїдів – символ відродження віри і звичаїв предків, який втілюється в образі Матері Світу [569. 37. 3–4].

Цікавим є також прочитання Друїдами символіки яблука, якій присвячено кілька нарисів цього ж випуску журналу “Месадж”. Авторка Дана робить спробу порівняльно-релігієзнавчого аналізу міфологеми яблуні і яблука у багатьох арійських народів від Скандинавії до Греції. Тут і Богині і смертні жінки: Гера, Афродіта і Афіна, Росмерта, Бригантія, Епона, біблійна Єва і навіть казкова Білосніжка. Яблуня – батьківська і материнська сила, а яблуко – символ вічної молодості Богів і безсмертя людського роду. Стаття споряджена багатьма ілюстраціями, зображеннями Богинь з яблуками.

Духовний шлях Друїдів, який вони прагнуть віднайти, називають “археофутуризмом”. Незважаючи на те, що друїдизм ще не став масовим явищем, рухи Друїдів у світі мають досить високий духовний потенціал, а їхній спосіб життя в гармонії з природою представляє велику екологічну цінність.

Крім цих суто релігійних напрямків, у Франції є також цікаві наукові спроби відродження язичницького світогляду. Так, Іван Бло (Yvan Blot) – французький учений, викладач і директор дослідницького центру при Паризькому університеті, один з лідерів французького Національного фронту, депутат Європейського парламенту, заснував Товариство відновлення античних традицій. Він, президент цього товариства, пропонує альтернативу деградуючому західному світові – “елліно-центричне відродження”. Його ідея ґрунтується на тому, що “ми всі – нащадки Афіни, грецької Богині мудрості! Греки дали нам науку, медицину, філософію, політику, олімпійські ігри, класичне мистецтво, нарешті повний алфавіт з голосними і приголосними. Цінності, втіленням яких були греки: свобода, патріотизм, дух змагання, гуманізм, почуття міри залишаються і нашими цінностями. Та чи надовго?

Ми всі – нащадки Афіни, але нам загрожує небезпека позбутися всієї цієї спадщини. Цінність класичного гуманізму, що бере свій початок від греків, може не витримати конкуренції зі ЗМІ і системою освіти і зникнути. А без грецької спадщини наша цивілізація приречена. Від того, чи збережеться “Спадщина Афіни” залежить майбутнє всього людства” [18. 1; 552].

В 1996 р. з’явилася друком наукова монографія Івана Бло, присвячена вивченню впливу давньогрецької культури на західну цивілізацію “Спадщина Афіни” (L’Heritage d’Athena).

Міжнародна Асоціація “Європейська синергія” також виникла у Франції (м. Тулуза) 8 червня 1993 р. Її основою стала Група вивчення і дослідження європейської цивілізації (ГРЕСЕ), що існувала у Франції з 1969 р., і була своєрідним мозковим центром “нових правих”. Її ідеологами були Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П’єр Віаль, та ін. Президентом “Європейської синергії” з часу її заснування був Жільбер Сенсір, один із засновників Французького національного фронту. Головною ідеєю “Синергії” було вироблення імперської моделі, побудованої на священних духовних принципах, в розумінні Священної імперії в європейському масштабі, яка могла б протистояти глобальним діям США. Серед публікацій асоціації матеріали про Юліуса Еволу, про сучасне язичництво.

Питання язичництва у періодичних виданнях “Синергії” піднімалися неодноразово. Однак, члени організації не обмежують себе виключно язичницькими світоглядними настановами, враховуючи рівень християнізації європейського суспільства. Так, Ж. Сенсір писав, що “головним завданням “Синергії” є захист античної спадщини, що спільноєвропейська цивілізація має дохристиянські корені” [186. 12]. Однак, Сенсір не схвалював “карнавального” язичництва, і радив враховувати роль язичницько-християнського синкретизму в католицтві [186.14].

Серед інтелектуалів правого спрямування у Франції свого часу визначався Ален де Бенуа, автор книги “Як можна бути язичником?” [32], про якого інший відомий француз Гійом Фай висловився досить критично: “він колись оголосив себе “язичником”, але насправді залишився юдео-християнином у сучасному агностичному розумінні: за своєю ідеологією, своїм світовідчуванням і основним інтересом” [474].

Помітним явищем в осмисленні феномену язичництва стали праці сучасного французького філософа Гійома Файя. Зокрема, в своїй праці “Археофутуризм” (видавництво Енкр, 1998 р.) він провіщає повернення архаїчних цінностей, таких як: “природний розподіл ролей між чоловіком і жінкою; спадкоємність етнічних і народних традицій, відродження духовності і організація етнорелігійного культу; відновлення суспільної ієрархії; культу Предків, обрядів і випробувань при посвяченні; відновлення органічних громад на різних рівнях від родинної сфери до всього народу; незмішування еротизму з подружжям; престиж військового класу; відкрита та ідеологічно узаконена нерівність суспільних станів; пропорційність обов’язків з правами; віддання належного справам людей, а не самим людям, що повинно підвищити відповідальність останніх” [474].

В іншій своїй книзі “Колонізація Європи. Правда про імміграцію й іслам” (Енкр, 2000 р) Г. Фай, докладно проаналізувавши наступ ісламу на європейський світ, дійшов висновку про слабкість християнства (“католицтво перебуває в стані прогресуючої анемії”), його нездатність протистояти сильнішому “брату-конкуренту”. І хоча язичництво “не втручається у цю сімейну сварку”, однак, на думку мислителя, воно в решті-решт буде змушене вступити в протиборство з цим останнім форпостом монотеїстичного монстра.

Гійом Фай – добре обізнаний з Кораном. Мусульмани після виходу його праці були здивовані тим, що він знає про їхні наміри підкорити всю Європу. Г. Фай також знає, що розмови мусульман про так званий “світський іслам, здатний до гармонійної інтеграції” – лукаві й лицемірні. Адже їхній пророк Мухаммед, коли готував експансію нових земель, радив “цілуй руку, яку ще не можеш відсікти”.

Гійом Фай вважає, що “ісламській загрозі на світовому рівні необхідно протиставити союз з язичницькими силами Європи й Індії. Іслам – це войовничий універсалізм, найбільш абсолютний зі всіх монотеїзмів “одкровення”. Він не терпить нічого, окрім самого себе і свого теократичного світогляду, тоталітарного у власному значенні цього слова, в якому віра зливається із законом” [474 ].

Нещодавно Г. Фай опублікував маніфест за відродження континенту “Чому ми боремося” (Енкр, 2001 р.): “Наші народи стикаються з найсерйознішими загрозами за всю свою історію: демографічний крах, колонізація в результаті напливу інородців і мусульман, розклад європейських структур, підпорядкування американській гегемонії, забуття культурних коренів і т. д.”. Г. Фай пропонує сміливу ревізію вмираючої сучасності, закликає до відновлення язичницького способу життя. Ще в юнацькі роки в Дельфах він склав клятву язичницьким Богам і залишився вірним їй усе життя.

Головна квінтесенція його поглядів на язичництво: “воно не є антихристиянським, воно нехристиянське і постхристиянське”. Його язичництво позитивне, він не зводить ні з ким рахунків. Язичництво, – вважає Гійом Фай, – передувало християнству і переживе його в серцях європейців, воно вічне, бо воно організовується навколо трьох осей: зв’язок поколінь і зв’язок зі своєю землею, космічне занурення в природу, її вічні цикли і вічний “пошук” без наперед розробленого плану. Язичництво як найстародавніша і найприродніша з релігій світу, глибоко інтегроване в європейську душу. Гійом Фай вважає, що на противагу монотеїзму, саме язичництво “зв’язує” (тут “зв’язок” – у значенні слова “релігія”) людей одного суспільства з Богами і реальним конкретним світом.

Г. Фай визначає головні характерні риси язичництва – як єдність священного і світського, циклічна або сферична концепція часу (на противагу есхатології порятунку або прогресу, з його лінійним часом, спрямованим до “рятівної місії”), відмова вважати природу власністю людини (“сина Божого”), яка може експлуатувати і руйнувати її згідно своєму свавіллю та ін. Язичництво, за його словами, постійно сполучає протилежності в одній гармонійній єдності, різнорідне – в однорідному. Два протилежних і доповнюючих один одного варіанти язичництва: язичництво природи і язичництво сили, мистецтва, внесення в світ розумного початку, причому обидва вони емоційні. А язичницька мораль, на думку мислителя, ставить вищі вимоги, ніж християнська, бо язичництво вимагає від людини володіння собою, пошани до суспільних правил і життєвого порядку, які не нав’язані логікою кари або винагороди від всемогутнього Бога, але народжуються зсередини і психологічно сприймаються як необхідні обов’язки. Язичництво Гійома Фая – прометєївське, таке, що порушує рамки дозволеного.

Європа ніколи не переставала перебувати під впливом своєї язичницької підсвідомості, свідчення тому – уся європейська поезія і пластичні мистецтва. Гійом Фай говорить: “Чисто християнські поетичні твори не вражають, а все католицьке мистецтво відмічене знаком язичництва. Що це, як не постійний прояв божественної сили, всупереч іконоборським велінням монотеїзму? У християнстві, особливо після II Ватиканського собору (яке вже не має нічого спільного з християнством епохи хрестових походів), мене завжди дратувала перевага, що віддається слабким, жертвам, переможеним; гордість була оголошена гріхом, чуттєвість, навіть здорова, засуджувалася як така, що суперечить шляхам господнім. Читання Ніцше, але перш за все спостереження за сучасними прелатами і християнами, переконали мене в хворобливому і протиприродному характері християнської моралі, моралі хворих, раціоналізації відчаю. Ідея спокутування стражданням, що не має нічого спільного з язичницькою ідеєю героїчної смерті, схожа на ненависть до життя” [474].

Виходячи з принципу, що людство різноманітне, і що історія – це непередбачуване і нескінченне становлення, ми припускаємо, що на противагу монотеїстичним релігіям, на перший план має вийти органічне і цілісне, язичницьке бачення світу, а всі народи, спаяні патріотизмом і загальною свідомістю своєї самобутності, стануть суспільствами єдиної долі. Як ми бачимо на прикладі грецького язичництва, поняття Поліса є фундаментальним у язичництві, де Божества-покровителі мають явно політичний і ґрунтовницький (рос. почвеннический) аспект.

Фай на власному прикладі доводить, що язичники наділені “титанічними” рисами (з їхніми прометєївськими й фаустівськими ознаками), заснованими на етиці й естетиці сили, на обожненні надлюдини. Все це – археофутуризм, зовсім не схожий на нашу християнську сучасність, адже міф про Геракла чи діяння героїв “Іліади” – явні прояви цього титанізму, коли люди-герої піднімаються до рівня Богів. Пригадаємо Ахілла, Пріама, Агамемнона, всіх цих персонажів грецької міфології й трагедії, надлюдей, які дійсно прагнуть досягти божественного рівня.

Порівнюючи цей язичницький чин з християнським смиренням, Г. Фай іронізує: “Юдео-християнська традиція не помилялася: її Бог вимагав від людини упокорити свою “гординю”, не наближатися до древа пізнання, не створювати знарядь, що конкурують з незмінною досконалою природою, створеною Творцем. До речі, пригадаємо назви американських ракет і космічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон… Жодна з них не називалися “Ісус”, “Мир і любов” або “Біблія”, і це в країні, де християнство фактично є державною релігією. Назва європейської космічної ракети – Аріяна, ядерних ракет французьких сухопутних сил – Плутон і Гадес, індійської армії – Агні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес… Таким чином, існує якийсь духовний зв’язок між образами язичницької міфології і сучасною “технікою могутності” [474].

Думки французького язичницького мислителя Гійома Фая нині суголосні з ідейними засадами більшості етнорелігійних рухів Європи.

Мені довелося зустрітися з Гійомом Фаєм у травні 2005 року в Москві, куди він був запрошений редакцією журналу “Атеней”. Виступи сучасного французького мислителя у Державній Думі РФ, перед праворадикальною громадськістю та язичницькою молоддю Москви і Санкт-Петербурга завжди викликали жвавий інтерес, захоплювали новизною думки та несподіваністю рішень.

Крім згаданих язичницьких течій у Франції, існують інші національно-патріотичні групи прихильників древньої традиції. Наприклад, Жан-П’єр Тілєнон, бретонець за походженням, вважає, що християнство нав’язане Бретані (нині Французькій провінції) з часів Французького королівства. Відтоді його рідна бретонська мова і релігія почали занепадати. Сам Тілєнон добре володіє рідною мовою і навіть видає свій часопис бретонською. Він має велику родину, виховує своїх дітей і онуків в рідних язичницьких традиціях. На моє прохання він дав коротеньке інтерв’ю для часопису “Сварог”, в якому, зокрема сказав: “Обрядом є щоденний спосіб життя язичника, починаючи з ранкового душа й до того моменту, коли він відходить до сну. Що ж до Богів, то тут йдеться не про якихось особливих кельтських, а загальних язичницьких Богів. Кельтські Боги і герої мають свої аналоги в релігіях інших індоєвропейських народів: король Артур кельтських легенд і Арджуна із Бхагаватгіти – це одне і те ж, так само як Мерлін і Крішна – типологія релігії загалом спільна”.

Ж-П. Тілєнон також відзначив велику різноманітність невеликих язичницьких груп у Франції та його рідній Бретані, що, на його думку, якраз і є симптомом здорового розвитку язичницької ідеї. Цю думку підтвердила і моя наступна зустріч з молодим французьким язичником Паскалем та його подругою Наталкою в Києві.


Одінізм:

Німеччина, Ісландія, Велика Британія, Норвегія

у порівнянні з США

 

Як же розвивають німці спадщину свого мислителя Ф. Ніцше? Мені було складніше познайомитися з німецьким етнорелігійним відродженням через мовний бар’єр, однак основні риси цього руху вдалося з’ясувати як з німецьких, так і з інших доступних перекладних джерел, безпосереднього спілкування з німецькими рідновірами на першому Конгресі WCER, книжкових оглядів та праворадикальних журналів і сайтів.

У Німеччині язичницький рух з’явився ще задовго до Другої світової війни, і було б дуже несправедливо пов’язувати його з передісторією гітлерівського нацизму, як це іноді прагнуть подати деякі християнські дослідники. Ідея відродження нордійського язичництва збіглася в часі з періодом економічного і політичного занепаду в Німеччині напередодні Першої світової війни 1914–1918 рр., коли мислячим німецьким патріотам стало зрозуміло, що для мобілізації здорових національних сил необхідний глибинний духовний поштовх. У 1912 р. було створено групу, яка зверталась до свого готичного минулого, під назвою “Германен-орден”, через що іноді її називають “масонством навпаки”. Війна завадила розвитку ідей цієї групи, оскільки більшість активних її членів були мобілізовані до війська, багато з них загинули. Лише в 1917 р. на день зимового сонцестояння ті, хто вижив, відновили свою діяльність.

Відродження Ордену очолив Рудольф фон Зеботтендорф, який усвідомлював, що війна йде саме в духовній сфері. Він “відчував гіперборейську ностальгію по єдності нордійського світу”, – як писав про нього Жан Мабір. У перших своїх публікаціях Зеботтендорф відверто заявив: “Нині відбувається боротьба двох концепцій: концепції германської раси і концепції раси паразитів. Германці прагнуть не до матеріальних благ, а до ідеалу, який не збігається з християнським. Нашу релігію знищили..., але ще не знищили наш народ” [288. 62–63].

Баварська ложа Ордену, за пропозицією молодого скульптора Вальтера Наухауса, отримала назву “Тулє”. Це ім’я пов’язане з еллінським Тулє – таємничою північною країною, відомою ще як Острів Героїв. У нордійсько-германській традиції він відповідає Асгарду – обителі Асів і преображенних героїв. У ірландців він тотожний ведійській країні “Аір’янем Ваеджо”, що лежить на півночі, в місці, де відбулося перше творіння Бога Світла, і звідки походить божественний рід. Оскільки арії рухалися з цієї північної країни, у них склалося уявлення, що південь – це те, що попереду, північ – те, що позаду, захід – справа, схід – зліва. Так прижилося і вірування, що арійська традиція сакрального передавалася з Півночі на Південь і з Заходу на Схід [542.18]. Далека Тулє (міфічна Гіперборея), на думку скандинавів, географічно розміщується у Північній Норвегії – Халогаланд” [www.burzum.org]. Отже, в назві криється і головна ідея руху – повернення сакральної нордійської спадщини. Рух швидко набирав силу. Вже восени 1918 р. в Мюнхені до Товариства Тулє входило 250 осіб, а по всій Баварії їх було близько 15 тисяч [288].

Недовго проіснувала ця група язичників, але вона залишила свій легендарний слід в історії Німеччини. Члени Товариства чекали на появу нового нордійського духовного лідера. Їхні прагнення були більше релігійними, ніж політичними, хоча й лежали в суто романтичній площині.

Однак, в умовах буржуазно-демократичної (так званої Листопадової) революції в Німеччині і повалення монархії, а особливо короткотривалого комуністичного режиму, доля активістів Товариства Тулє завершилась трагічно: червоні розстріляли сімох заложників, серед яких був і художник Вальтер Наухаус. Лідер Тулє Зеботтендорф був змушений тимчасово залишити Мюнхен. Розстріл відбувся напередодні Вальпургієвої ночі (30 квітня), коли “Гіперборейські Боги розчиняються в природі, щоб покласти кінець зимі”. Пам’ять загиблих рідновірів Товариства Тулє досі вшановується германськими язичниками.

Їхня діяльність, вкрита ореолом таємничості, після Другої світової війни зазнала безліч спекулятивних, а часом навіть чисто комерційних, фальшувань. Лише в кінці 80-х з’явилися більш виважені дослідження, достовірність яких, на мій погляд, цілком умотивована і логічна. Так Ж. Мабір вважає, що “Серця цих людей палали любов’ю до вітчизни. Те, що цією вітчизною була далека Гіперборея, а не велика Германія, не здавалося мені незвичайним. Оскільки я був знайомий з величними нордійськими міфами, боротьба цієї купки людей вкладалася для мене в строго логічні рамки. Більша частина того, що було написане у Франції про Зеботтендорфа, спочатку викликало у мене цікавість, а потім роздратування, настільки все було утрируваним і карикатурним... Справжня історія Гіпербореї здавалася мені достатньо світлою, щоб не примішувати до неї подібних фантасмагорій” [288. 64].

Цілком достовірно, що Адольф Гітлер був знайомий з ідеями Товариства Тулє через посередників (Дітріха Еккарта, професора Карла Хаусхофера, свого секретаря Рудольфа Гесса, Еріха Людендорфа, що був чоловіком засновниці язичницького руху Матільди Людендорф, та ін.), але сам фюрер ніколи не входив до Тулє – він не визнавав ні його високих ідеалів, ні його духовних гіперборейських цінностей [117. 166–167, 173]. З книги Гітлера “Моя боротьба” видно, що він ненавидів всякого роду вчителів, починаючи зі шкільної лави. Він віддавав перевагу войовничим агітаторам пивного клубу перед інтелектуалами і духовними лідерами Тулє, яких часто називав “шайкою лицарів з духовними мечами”, “підступними брехунами” та “пустословами” [118].

Поява Гітлера на політичному горизонті не тільки не сприяла розвитку язичницьких ідей, але й призупинила їх на тривалий час. Замість духовного Ордену, про який мріяли його Учителі, він створив орден СС, членів якого “дресирували на вірність Гітлеру, а не Тулє”. Гітлер не зрозумів до кінця і расових доктрин Тулє: а саме, об’єднання усіх представників нордійської раси. Своєю діяльністю він лише звульгаризував ідеали арійського руху. Люто ненавидячи слов’ян, приписуючи усі комуністичні гріхи росіянам, він так і не зміг відрізнити російський народ від жменьки прийшлих більшовиків-інтернаціоналістів, які зробили Жовтневий переворот (революцію) в Росії. Отже, ідеологічна і політична орієнтація Гітлера полягала у цілком протилежному напрямку – христовий похід проти “азіатського більшовизму і атеїзму”.

А його мрія відновити “Священну Римську імперію германської нації” все сильніше штовхала його в обійми католицьких ієрархів. Він демонстративно підкреслював свої дружні зв’язки з папою Пієм ХІІ та з найбільш реакційними католицькими лідерами європейських держав. Розпочавши війну з СРСР, Гітлер припустився фатальної духовної помилки, за що й був покараний. Духовні вчителі, ще задовго до початку війни, зрозумівши, до чого може призвести така політика, кинули його напризволяще. Так, уже в 1933 р. Еріх Людендорф написав у листі до Гінденбурга: “Призначивши Гітлера рейхсканцлером, Ви віддали нашу святу Вітчизну в руки одного з найбільших демагогів усіх часів. Я Вам урочисто провіщую, що цей проклятий чоловік заведе нашу імперію в провалля, накличе на нашу націю нечувані страждання, і Вас можуть супроводжувати прокляття людства за те, що Ви зробили” [288. 65].

Однією з основоположників відродження Гіперборейської традиції в Німеччині була жінка Матільда Людендорф (уроджена фон Кемніц), яка на думку сучасників, визнавалася справжнім містиком: “Вона заснувала свого роду релігію Природи, пантеїзм якої багато в чому походить від давнього нордійського язичництва. Цей рух “пізнання Бога” не був Церквою і боровся проти всіх “зовнішніх” форм віри, представлених християнськими конфесіями і окультними сектами. Матільда Людендорф прагнула, перш за все, до гармонії душі і тіла, а також цікавилась педагогікою і психологією. Вона боролась проти всіх духовних інтернаціоналів, ненавиділа християнство і особливо єзуїтів. Її багаточисленні брошури і великі книги залишаються і досі цікавими, а її учні випливли після катастрофи нацизму” [288].

Рух Матільди Людендорф у його духовних основах був схожий з польською “Задругою” Яна Стахнюка та українським “Орденом Бога Сонця” Володимира Шаяна. Розчарування в ідеологіях, побудованих на християнській основі, критична оцінка духовного каліцтва християнством нордійських народів – стали основою їхньої діяльності. Члени товариства шукали витоків самобутності німецького народу, а в християнстві вбачали загрозу народному духу та душі. Вони піддавали перегляду і гострій критиці стереотипні думки з історії Німеччини: схвалювали діяльність Віттекінда і князя Маслава, які чинили спротив християнізації, піддавали різкому осуду той факт, що саме германці нав’язували християнство саксам, слов’янам і балтам. При тому вони всіляко підкреслювали кровну спорідненість германців, кельтів і слов’ян, вважаючи всі європейські народи нащадками великого арійського племені.

Товариство М. Людендорф шукало шляхів виходу з духовної кризи. Але звільнення народу з-під влади християнства, на їхню думку, неможливе лише шляхом “голослівного заперечення”. Представники цього руху розробляли філософські принципи, відповідні сучасному язичництву, опертому на древні знання. Ці пошуки вони назвали “богопізнанням”. Провідними рисами їхнього вчення були: антропоцентризм (людина – центр і найвища мета Всесвіту) і волюнтаризм (воля як першооснова і причина буття); позитивна оцінка надавалася філософії Канта і Шопенгауера.

Центральне місце у вченні займало питання смислу життя, причому, в смертності людини вбачали найголовніший стимул до творчості, хоча Матільда Людендорф шукала “трансцендетні шляхи до безсмертя”. Цей рух має незначні відмінності, як від “Задруги”, так і від інших сучасних язичницьких рухів. Як уже було сказано вище, сучасні язичники трансцендентність вважають вимислом, оскільки все на світі природне і нема нічого, щоб не було властиве природі. Навіть ті стани, які дехто називає “транцендетними” (сон, самозаглиблення, медитація та ін.), мають природне походження. Всесвіт за М. Людендорф – “обмежене в часі проявлення досконалого Бога”. Цей релігійний рух також заперечував пантеїстичну доктрину, притаманну “Задрузі” та сучасним язичницьким рухам.

У Гітлерівській Німеччині язичницький рух М. Людендорф був визнаний небезпечним. Після встановлення конкордату з Ватиканом у липні 1933 р. Гітлер почав поступову ліквідацію друкованих органів і союзів Людендорфського руху. Після війни він відновив свою діяльність, однак ненадовго. У 1961 р. послідовники Гітлера у ФРН заборонили “Людендорфський союз богопізнання”. У 1976 р. заборону було скасовано і окремі групи організації об’єдналися в “Світоглядне товариство богопізнання Матільди Людендорф”.

Визначну роль у поширенні радикального світогляду в германському світі відіграє новий Тулє-семінар. Створений у місті Кассель його організаційний центр претендує на роль “двигуна культурної революції пробудженої Європи, яка згадала про інше своє буття на зорі етносу і з новими силами повертається на шлях самобутності” [188. 77].

Нині Тулє-семінар – товариство з вивчення індоєвропейської культури, не обмежується власне германським язичництвом, але об’єднує європейських язичників і називає себе “авангардом нової Партії Духу”, “кузнею метаполітичних ідей” для майбутнього європейського нового порядку. Особливу увагу він приділяє вивченню і поширенню язичницької релігійної спадщини. Керівниками його є доктор П’єр Кребс і видавець Буркгарт Веєкке.

Саме Тулє-семінар прагне повернути німецькому народові “ніцшеанське здоров’я”. Але нікого з мислителів минулого Тулє-семінар не вважає своїм головним теоретиком. Ідеї релігійного ренесансу лідери Нової школи черпають у багатьох філософів, таких як: Ф. Ніцше, Р. Вагнер, М. Хайдеггер, Ю. Евола, В. Зомбарт, К. Лорец, В. Парето, Ж. Сорель, М. Вебер, Ж. Дюмезиль, М. Еліаде, Є. Юнгер та багатьох інших, а також у філософських системах Індії, грецьких досократиків, філософія яких, на їхню думку, пізніше вже була викривлена юдейсько-християнським універсалізмом. Нова школа виступає проти т. зв. франкфуртської школи, неомарксизму Г. Маркузе і фрейдомарксизму Е. Фромма, проти будь-яких абсолютистських систем, які несуть з собою ідеї монотеїзму, що породжують тоталітаризм. В основі універсалізму, на їхню думку, лежать вчення Арістотеля і Фоми Аквінського про рівність, а також ідеології юдохристиянства і марксизму [188. 77].

У галузі економіки нова генерація виступає як проти колективістсько-тоталітарної, так і проти капіталістично-ліберальної систем. Натомість проголошується “екологічні наміри – вищі від економічних”.

У кожного народу свої цінності, своє розуміння істини, які можуть бути не дійсними для іншого народу. Отже, Тулє-семінар – за право народів на різноманітність. Історія для нього “не музей, а інтерактивна взаємодія минулого і сучасного. Майбутнє має лише той народ, який зберіг свою витокову генетичну субстанцію”.

Ярлик “нових правих” наклеїли на цей рух всюдисущі ЗМІ, хоча самі учасники Тулє-семінару ніколи не вважали себе, ні правими, ні лівими. Навпаки, в документах семінару стверджується: “Давня суперечка між правими і лівими стає все більшою нісенітницею. Новий рубіж розділяє послідовників багаторасового суспільства і захисників етнокультурної самобутності”. Тулє-семінар виступає за право на різноманітність, його модель: “різнорідний світ однорідних народів” [188. 77].

Французький філософ Ален де Бенуа запропонував замість страшного для інтернаціоналістів терміну “расизм” вживати слово “дифференціалізм”. Таким чином, Тулє-семінар протиставляє масовому егалітаризму (расовій “зрівняйлівці”) – диффенціалістську альтернативу. Головним ворогом всякої етнічності проголошуються США, головним ідейним ворогом – християнська теологія, яку О. Шпенглер назвав “бабусею більшовизму”. Водночас рух виступає за етнічний плюралізм. “Права людини” не повинні заступати “права етносів”.

Тулє-семінар обрав тактику Грамші та А. де Бенуа: “перш ніж завоювати політичну владу, треба завоювати владу в галузі культури”. Однак, Тулє-семінар – не політичний рух: “це інтелектуальне об’єднання, мета якого – дати нове визначення європейських цінностей на метаполітичному рівні. Це виключає всяку політичну діяльність і зв’язки з будь-якими політичними партіями” [188. 77]. Тулє-семінар співпрацює в рамках Асоціації “Європейські синергії”.

Сучасні німецькі язичники відроджують релігію предків на основі північногерманських саг, зібраних і упорядкованих Сноррі Стурлусоном на початку ХІІІ ст. [439; 440; 441].

Серед язичницьких рухів прихильники Одінізму стоять найближче до етнорелігійного традиціоналізму. Їхні світоглядні основи описані в книзі філософа і художника Рон Мак Вана “Залізна Віра” (1997), де він проголошує своєрідне кредо: “Коли всі будуть мовчати, ми візьмемо слово. Коли всі будуть перелякані й упадуть на коліна, ми будемо стояти, мов скеля. Коли всі впадуть у відчай, ми піднімемо прапор надії” [18. 1. 85]. Праця Рон Мак Вана є своєрідним підручником, вступним курсом до сучасного язичницького світогляду одінізму, крім того, вона має досить високий науковий рівень: розглянуто значення міфа в релігії, архетипи, цінності білої раси, вміщено докладний словник германських Богів, рунологію та езотеричний календар, арійську етику.

Релігійний світогляд одінізму (давньоскандинавського пантеону Богів, на чолі з Одіном чи Вотаном) має свою прабатьківщину, що досі залишається хранителькою дохристиянської спадщини багатьох європейських народів, у тому числі й германців.

Йдеться про Ісландію, країну, в якій була створена Едда, і де народжений її творець Сноррі Стурлусон. Не зважаючи на формальне прийняття християнства, тут співіснували дві світоглядні системи, не створюючи проблем одна одній, на відміну від жорстокого протиборства цих систем в інших країнах Європи. Як розповідає легенда, “тисячу років тому, коли альтинг (парламент – Г. Л.) мав вирішити проблему про прийняття нової релігії, делегати кланів постановили прийняти нову віру, але від старої не відмовлятися і не чинити перешкод будь-кому в здійсненні культу Вотана” [478. 45].

Завдяки такій паритетній угоді, прийнятій на самому початку релігійних реформ, світогляд, традиційна культура і мова упродовж цілого тисячоліття збереглися. Тому, коли в травні 1973 р. створилася і була офіційно зареєстрована язичницька організація “Асатру” (Асоціація віри в Асів), тобто віри в нордійських Богів, вона одразу отримала державну і громадську підтримку.

“Культ Асатру є цілком офіційною релігією, витоки якої беруть початок у давньоскандинавських сагах, хоча спрямовуються вони у нове, узгоджене з минулим русло, з врахуванням особливостей нашого століття. З другого боку, багато неоязичників, особливо в англосаксонських країнах, не є послідовниками якоїсь однієї традиції, а дотримуються світогляду, в якому уживаються і шанування природи, і політеїзм, і культ Богині, що цілком у дусі релігійних настроїв у цих країнах загалом” [346. 15]. У релігії Асатру нині реєструються шлюби і надаються імена новонародженим дітям. Серед прихильників цієї давньої релігії “високопоставлені дипломати і впливові бізнесмени, що цілком незвичайно для релігії, відродженої ентузіастами зовсім недавно” [346. 384].

Сучасні язичники шанують пам’ять героїчних предків, вікінгів, які довгий час зберігали і боронили віру предків. Історія північних країн Європи рясніє фактами безпощадних війн вікінгів проти християнства. Християнські історики пишуть, що вони “не відчували поваги до релігійних святинь і пацифізму їх мешканців”. Та в цьому нема нічого дивного. За звичаєм древніх військових товариств, напад на храми ворога вважався героїчною справою. Так само робили й християни, спалюючи до тла язичницькі святині, убиваючи волхвів та жерців.

Деякі північноєвропейські держави по кілька разів міняли свою офіційну релігію, в залежності від віри того правителя, у чиїх руках опинялася та чи інша країна. Так, уже після християнізації, Східна Англія від Темзи до Тини, була захоплена вікінгом-язичником Рагнаром Шкіряні Штани, який знову повернув язичництво. Відродження культу Тора призвело до того, що християни залишалися релігійними меншинами у своїх країнах. Удачу вікінгам приносили їхні власні Боги. Язичники віддавали перевагу героїчній смерті, після якої воїни йдуть у Вальгаллу, перед прийняттям чужої рабської віри. Однак, християнство наступало по всій Європі. У ІХ ст., рятуючись від постійних переслідувань, норвежці заселили Ісландію, яка облаштовувалась як найпівнічніша язичницька країна [346. 244–248].

В Європі нині нема єдиного одіністського центру, і тому кожна група вважається самодостатньою і компетентною в своєму віровченні та моральних настановах. У Великобританії в 1973 році був заснований “Комітет Одіна”, що згодом був перейменований у “Ритуал Одіна” (1980). Реєстрація здійснена у Британській Палаті Милосердя під грифом “релігійне благодійне товариство” (1988). До цього вважалося, що благодійністю займаються тільки представники монотеїстичних релігій. Слідом за цим, такого ж державного визнання добилась община Асатру “Одіншоф” (1989).

Поруч з цим, існують синкретичні, або швидше двовірські рухи, які заради вищої ідеї (єднання європейської раси) залишаються толерантними щодо релігії (одінізм і християнство). Наприклад, у Великобританії існує “Британська Федерація одіністів і християн”, яка стоїть на виразно расових позиціях і об’єднує представників різних релігійних світоглядів, часто навіть протилежних, які співпрацюють на підставі спільності расового (європейського) походження. Федерація досліджує історію Білої раси в її релігійних, культурних та ідеологічних аспектах. Історично “одіністи-християни” вважають себе правонаступниками тамплієрів та інших війського-рицарських орденів і послідовниками таємних язичницьких товариств епохи середньовіччя [478.46].

Крім того, в Британії та Ірландії є чимало організацій кельтсько-одінського напрямку, наприклад Церква Молота Тора. Це радикально права група, що надає підтримку скінхедам та засудженим націонал-соціалістам. Існують і інші синкретичні язичницько-християнські рухи, як наприклад, “кельтське християнство”, що використовує деякі звичаї друїдизму.

Одінізм нині відроджується в Німеччині, Великобританії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ірландії, Ісландії та інших країнах. Але його поширення не обмежується тільки Європою: нині цей рух охопив також і Американський континент. Тут уже існують одіністи різного рівня, від наївно-театральних груп, до серйозних організацій, як наприклад, інтелектуальні групи та закриті товариства культу Одіна (White House Network – Мережа білих будинків). Ця організація нині об’єднує інтелектуалів одіністського напрямку (“арійського світогляду”) в різних європейських країнах. White House Network видає журнал, який висвітлює проблеми кельтики, руніки, етногенези та сучасних проблем.

Метою White House Network є збереження і поширення одіністського світогляду білої людини. Головні принципи одінізму, визначені активістами руху:

“1. Ми визнаємо Одіна (Вотана) як Всеотця білої раси і рушійну силу аріїв у світі.

2. Біле людство рухається вперед як індивідуально, так і колективно.

3. Наше життя складається не тільки з радощів, але і з боротьби. Ми визнаємо і те, й інше.

4. Родова і культурна спадщина нашої раси – найсвященніше, чим ми володіємо, і що ми зобов’язані захищати і боронити в ім’я майбутнього.

5. Єдність раси – наша найвища цінність.

6. Самовдосконалення білих людей – гарантія білого майбутнього.

7. Прилучення до мудрості – вища доброчинність для білої людини.

8. Любов до істини, самопожертва, сміливість, вірність, служіння правді і красі – обов’язкова вимога до білої людини” [230. 55].

Прихильники одінізму, як і послідовники білого расового руху, вважають, що панування расових ідеалів, можна реалізувати лише шляхом відродження рідних світоглядних або релігійних систем. Не зважаючи на деякі суперечності у релігійних системах і світоглядних концепціях різних груп руху, перед ними стоїть одне і те ж завдання і спільна мета: “збереження і поліпшення здорової расово-генетичної спадщини Білої Європейської Раси”. Це той базис, який допомагає представникам різних білих народів розсунути свої вузько етнічні релігійні, ідеологічні, світоглядні принципи і знівелювати протиріччя.

Одіністи часто цитують слова, написані однією з Сивілл руху – Савітрі Деві: “…через порочність жінок виникає змішання рас, через змішання рас відбувається втрата пам’яті, від втрати пам’яті походить втрата розуміння, а через це – все зло в світі”. Чистота релігії, на їхню думку, заснована саме на чистоті расово-генетичної спадщини. Виходячи з цього, одіністи вважають, що не можна нав’язувати комусь своїх поглядів на релігійну традицію, що склалася, а тим більше, уніфікувати релігійну культуру. Біла європейська традиція не може створюватися штучно, і тому шляхи вирішення цієї проблеми слід шукати в расово-генетичній ідентичності носіїв тієї або іншої релігійної культури і світогляду. Отже, відродження етнічних релігій білих народів має спиратися на природне, первинне коріння, передачу знань, станову ініціацію – тільки після цього етнічна традиція знаходить своє конкретне втілення. Так вважають прихильники Одіна.

Сучасний рух одіністів фактично висуває ідею панарійства (всеарійства), щоправда не нову. Її пропонував український вчений Володимир Шаян ще в 30-х роках ХХ століття (про це йтиметься у розділі IV). Але сьогодні вже панарійці мусять ставити не тільки завдання духовного відродження, а й проблему порятунку Білої раси в цілому. До недавнього часу політики все ще боролися проти апартеїду, сегрегації, “расової дискримінації негрів та кольорових”, а тепер, коли чисельність білих на земній кулі катастрофічно зменшується (нині їх 8 %), постала очевидна проблема захисту своєї раси. Такий захист, на думку Всесвітнього руху Білої Людини, можливо здійснити тільки шляхом апартеїду: “Нашою метою є самооборона перед тотальною загрозою для білої людини, не тільки в ЮАР, але й у всьому світі” [404. 15–16. 12]. Цілком очевидно, що ці радикально нові завдання в умовах глобалізації не можуть бути вирішені “демократичними” чи ліберальними заходами. Таким чином, слід зрозуміти, що релігійний світогляд нині нерозривно пов’язаний з ідеологією, наслідком якої мусить стати відповідна етнокультурна політика. Це дві сторони однієї медалі, – вважають одіністи. І поки на рівні державних урядів ці проблеми не вирішуються, доти народна самооборона буде набувати стихійних форм, що природно, згодом можуть перетворитися в значну політичну силу.

Так, у США існують групи прихильників одінізму, які спираються на скінхедів, кук-клукс-кланівців, які, однак, не афішують своєї діяльності через політичні переслідування. Такою є, наприклад, одіністська група EINHERJAR HAMMER SKINS, що діє на Півдні Америки. Ці послідовники культу Одіна втілюють у життя боротьбу за Білу расу практичними діями. Вони послідовно реалізують ідею: одна біла людина – один воїн. Ці групи, навіть спільно з білими християнами-кук-клукс-кланівцями, часто здійснюють свої акції спалення негритянських церков чи нападів на євреїв.

Серйозним бойовим центром американського Одінізму є організація під керівництвом політичного в’язня Девіда Лэйна – Votаn’s Volk (Народ Одіна). Нині це найвпливовіша на американському континенті і достатньо добре озброєна організація. Votan’s Volk має свої друковані видання, склади зброї і багато іншого, що “потрібне Білій людині в американському Вавілоні”. Ця організація також очолює видавництво “14 слів”, що в перекладі на українську означає: “Ми зобов’язані забезпечити існування нашої Раси і майбутнього для білих дітей”. Діяльність цієї організації спрямовується на всі країни, де проживають білі люди.

Як бачимо, Одінізм – найбільш радикальна і войовнича форма відродження етнічної релігії. Звичайно, він має свої локальні особливості в кожній країні свого поширення, залежно від збереженої традиції та мовних відмінностей в іменах Богів, місцевої звичаєвості та обрядовості.

Картина відродження Одінізму була б неповною, якби я не згадала непересічну постать нашого сучасника з Норвегії – Варга Вікернеса (Каунта Гришнака), рок-музиканта, норвезького націоналіста-язичника. Він став відомим своєю арійською музикою стилю Burzum.

На початку 90-х років тепер уже минулого ХХ століття Норвегією прокотилась хвиля підпалів християнських церков. У 1994 р. було заарештовано Варга Вікернеса і, за звинуваченням у вбивстві й підпалі церкви, засуджено на 21 рік тюремного ув’язнення. Його жертвою став Ойстейн Орсет, гомосексуаліст і комуніст-напівсаам, відомий під псевдонімом Євронібус.

Офіційні ЗМІ навмисно не хотіли визнати Вікернеса норвезьким рідновіром, вперто називаючи його сатаністом. Саме це спонукало його уже в ув’язненні написати свою першу книгу, щоб пояснити людям причину свого протесту проти сучасного світу. Ця книга була видана в Норвегії в 1997 р. під назвою “Vargsmaol” (Промови Варга). У передмові Варг пояснив мету її написання: “Я сприймав увесь судовий процес як інквізицію. Здавалось, усе було сплановане, і я відчував, що суд був нічим іншим, як цирком, призначеним для того, щоб виправдати придушення певного виду “політично незручних” людей у Норвегії – язичників. Це робилось шляхом цілеспрямованого викривлення моїх мотивів і можливих дій. Я багаторазово повторював, що я не сатаніст, але преса постійно представляла мене сатаністом… Я почував сильну потребу повідомити людям мою версію всього, що відбувається і справжні причини мого протесту проти сучасного світу” [380. 8–9].

Рукопис книги з великими труднощами потрапив на волю, де вона була видана через три роки після написання. Варгу в той час виповнився 21 рік і він був “безпощадно чесним”, як сам він говорив тоді. Та, незважаючи на молодість, Варг уже дав тверезу оцінку християнства й аналіз жахливих наслідків християнізації арійських народів.

За роки, проведені в ув’язненні, він уже написав кілька книг роздумів над долею європейських народів, а також філософське осмислення давньої нордійської релігії. Він називає християнство “релігією смерті”, яка цілеспрямовано культивує все протиприродне (аскетизм, чернецтво, упокорення, інтернаціоналізм, глобалізм). Найбільшим злочином християнства він вважає заперечення цінності і чистоти Роду, який в усіх арійських народів завжди шанувався найвище. Варг стверджує, що “змішування рас шкідливе для нащадків”, а расово чисті народи є найбільшою загрозою юдохристиянству, тому воно й проповідує всілякі національні й расові змішування під гаслами “братерства”, “рівності” і будь-яких свобод, в тому числі й статевих.

Думки Варга Вікернеса, такі суголосні нашому часові, торкаються осмислення проблем “культурних запозичень”, щоб не сказати силового “нав’язування глобальних культур” всьому світові. Ще давня Греція і Римська імперія занепали саме внаслідок того, що стали дозволяти іншим культурам впливати на свої власні. Те ж саме нині відбувається з усією Європою. З другого боку, він розуміє, що ми не можемо бути настільки консервативними, щоб зберігати застарілі системи, якщо є кращі перспективи. Але треба бути відкритими лише до того, що узгоджується з нашою власною кров’ю і нашим національним смислом життя, а те, що не узгоджується – категорично відхиляти: “ми повинні бути нетерпимими і консервативними та відхиляти – і навіть викорінювати всі чужі впливи”. Найбільшим недоліком християнства Варг вважає інтернаціоналізм, який призводить до знищення людських рас і нівеляції етнокультурних відмінностей. Християнство було створене “декадентськими і деградуючими” римлянами як засіб поневолення, воно стало “наручниками” для розуму і духу. Його “взагалі не можна вважати релігією” – “це скоріше духовна чума, масовий психоз, до нього треба ставитися як до проблеми, що вирішується медициною. Християнство – це діагноз. Воно було створено штучно, як інструмент для обернення в рабство європейців” [www.burzum.org].

Головним ворогом всякої етнічності Варг вважає США: “Вони завойовують з допомогою товарів. Увесь світ заполонили американські споживацькі товари. Компанія Соca-Cola, McDonalds, Levi-Straus, Microsoft, голлівудська індустрія розваг (тобто пропаганди) і т.ін., винищують культури на планеті Земля і намагаються замінити американською відсутністю культури. “Культурний” імперіалізм, звичайно ж викликаний капіталізмом, і американські компанії хочуть отримати гроші, незалежно від наслідків. Вони це роблять не тому, що вони “злі”, а просто тому, що вони неймовірно жадібні і нездатні думати про майбутнє”. Він розуміє, що навала квазікультурних цінностей невідворотна, але знаходить вихід і з цього становища: “Ти нічого не можеш зробити, зіткнувшись з ударною хвилею. Нема смислу боротися з нею. Все, що ви можете зробити – це відійти з її шляху, а потім, коли вона пройде, повернутися і збудувати нове селище на руїнах старого... На щастя, у нас є своя власна культура, і це наша язичницька культура” [www.burzum.org].

Релігійні роздуми Варга відверті своєю природністю і водночас по-філософськи глибокі: причина того, чому ми не можемо мати зв’язок з Рідними Богами, проста – ми більше не практикуємо язичницьку релігію. Ми більше не посвячуємо людей у древні таємниці, тому що християнство витіснило нашу релігію. Хеллоуін – це вже не ритуал посвяти, а глупа вечірка для дітей та інших, хто не знає і не розуміє, що насправді означає Хеллоуін, і чому вони повинні одягатися, як покійники. Вони не знають, що вони одягаються привидами та іншими мертвими істотами, щоб отримати доступ на Небеса... Все це може бути зрозуміле, якщо вивчати таїнства рідної міфології Скандинавії. Той, хто не пройшов через ритуал посвяти, не має зв’язку з Богами, не відає смислу життя. Та й самі Боги вже не можуть зв’язатися з нами, бо останні посвячені спалені на вогнищах інквізиції.

Варг відзначає стан хаосу сучасних європейців, коли дезорієнтація досягла здавалось би найвищого рівня, коли людина не бачить мети свого існування, шляху, яким слідувати: “Раніше у нас була тупа стріла і поганий лук, але принаймні була мішень. Сьогодні наші стріли і лук прекрасні, золоті, дорогі, високотехнологічні і чудові, але що в цьому хорошого, якщо ми безладно стріляємо в повітря, сподіваючись кудись попасти?” [www.burzum.org]. Він радить оглянутися в минуле і спробувати зрозуміти, що робили наші прабатьки, які знали, в чому смисл життя. Сам же Варг стверджує, що смисл життя в тому, щоб покращити нашу расу стати кращими: фізично, ментально, духовно, емоційно та ін. Треба прагнути, щоб серед нас народжувався homo deus (людина божественна). В ідеалі, як вважають прихильники Одіна, досконала людина має досягти Асгарду (по- слов’янськи – Лук Сварожих).

У Норвегії створена організація НЯФ (Норвезький язичницький Фронт), яка має свої періодичні видання.

Одіністи Північної Європи об’єднані в організацію Всегерманський Язичницький Фронт (ВЯФ).

 

ІІ. 4. Етнорелігії в інших країнах Євразії:

 

Еллінізм у Греції

 

 

Напевно нема потреби описувати грецьку (еллінську) релігію через велику популярність грецької античної міфології та численні наукові видання з цієї теми. Однак, слід зазначити, що велика цікавість до давніх грецьких легенд і міфів, сприйняття їх в суто літературному сенсі, значною мірою, завадило розумінню теологічного значення багатьох Богів і Богинь.

Від епохи французького класицизму ХVІІ ст., коли захоплення грецькою міфологією породило вибух поезії, образотворчого мистецтва і всього культурного життя інтелігенції, до вивчення в гімназійних класах її основ як обов’язкового курсу. Як стверджував російський релігієзнавець початку ХХ ст. Фаддей Зелінський, “популярність грецької міфології була сильною перешкодою до розуміння грецької релігії” [178. 5].

Давні греки вважали, що є не одна релігія, а три. Одна – поетична, вона ж і міфологія; її можна знати, а можна й не знати. Друга – філософська. Вона також не єдина, бо по-різному розуміють Богів Академія, Ліцей, Стоя, а ще інакше – Епікур. Кожен вільно має право вибрати, що йому ближче до душі, але голосно був би висміяний той проповідник, який почав би загрожувати іновірцям “карами господніми” і “вічними муками на тому світі”. А третя релігія – громадянська, вона дійсно обов’язкова для кожного громадянина. “Але вона зобов’язує його тільки до участі в загальнодержавних культах, не зв’язуючи його совісті яким-небудь догматом – релігійного насильства і гніту, таким чином, тут не було. Будучи обраним архонтом, афінський громадянин у певний день кине пучку ладану на палаючий жертовник Артеміди; з боку віруючої людини цей акт означав “вірую в Артеміду”; з боку вільнодумця – “виконую обов’язок архонта афінського народу”. І той не був бузувіром, хто за даних обставин підкорявся давньому звичаю, а той був би бузувіром, хто б задумав протестувати проти цього безневинного поклоніння” [178. 10].

Як бачимо ці “три релігії” відповідають оповідній, догматичній і обрядовій сторонам будь-якої релігії. Ф. Зелінський лаконічно і блискуче охарактеризував християнський підхід до вивчення язичницьких релігій: “Хто вважає нехристами і нечестивцями всіх людей іншого віросповідання, тому краще не чіпати грецької релігії”. Основою релігійних почуттів давніх еллінів було усвідомлення таємничого життя навколишньої природи. Вся природа була для них духом, життям, – і Божеством, і божественною книгою.

Якщо сутність християнства викладена в євангеліях, сутність юдаїзму – в Торі, сутність ісламу – а Корані, то де викладено сутність еллінізму? Якщо “святі книги” названих релігій написані їх засновниками чи “пророками”, то де книги еллінів? Відповідь проста: еллінам було чуже поняття канону, воно було противне самому вільнолюбному духу еллінізму, право вибору було неодмінною умовою свободи вибору, коли у вільних інтелектуальних диспутах еллін міг вибрати те тлумачення Бога, яке йому було близьке і зрозуміле. Еллінізм ніколи не закликав боротися з інакомислячим чи інаковіруючим. Звичайно, була багата еллінська поетична і прозаїчна література, від якої нині лишилось так обмаль власне релігійних текстів.

Таїнства, присвячені окремим Богам, зберігалися у спадкоємців тих чи інших містичних культів. Еллінська релігія по праву називається “віросповіданням радості”. Підготовка святкових містерій еллінів перетворювалася в періоди “кипучої радісної праці заради прославлення Богів. Ці труди не приносили доходу, але підносили душу. Привітання еллінів “Хайре!” – “Радуйся!” відображає основний настрій їхніх вірувань” [337. 10].

Еллінізм – релігія краси. Давні греки чудово розуміли, що зображення Бога є лише мистецьким символом існуючого поза ним і незалежно від нього Божества, а не самим Божеством.

Еллінізм – релігія природи. Богослужіння здійснювалися на відкритих вівтарях, перед храмом, а не всередині його, де сам вівтар був місцем трапези Богів.

Еллінізм – релігія калокагатії (гр. kalos – прекрасне, agathos – добре), тобто тілесного та духовного вдосконалення.

Систематичного викладу тих чи інших таїнств не збереглося, однак маємо деякі цінні тексти у вигляді філософських творів, гімнів та ін. Наприклад, орфічні гімни, збережені завдяки Піфагору [337], чи вчення про теологію Прокла [368], які свідчать про відданість їх авторів язичницькій вірі предків.

Але “Сутність давніх посвячень у таїнства була з часом цілком спотворена християнством, ісламом і масонством, що не могло не позначитись на самосвідомості народів, які втратили зв’язок з духовними першоосновами свого буття” – пишуть упорядники збірника Орфічних гімнів [337. 12].

Отже, навіть ця велична радісна релігія не встояла під вогнем і мечем войовничого християнства. Але, згадаємо знову Ф. Зелінського: “... мешканці старої Еллади не цілком добровільно дали у себе вирвати стару релігію. Проповідь ап. Павла на Ареопазі не обернула афінян; так само і в наступні часи правнуки Періклів і Софоклів туго піддавались спокусі чужоземної віри... Але коли гот Аларіх, християнин і варвар, зруйнував храм Деметри Елевсінської; коли молот бузувірів роздробив пророцькі одкровення Фідіїв і Праксителів; коли були заборонені урочисті ходи до Паллади на її Акрополь і видовища в театрі Діоніса – тоді воістину і душа грецької релігії захиріла й поникла” [178. 118].

І донині Відродження давньої еллінської віри в Греції супроводжується надзвичайною агресією з боку місцевої християнської ортодоксальної церкви, переслідуванням язичників, руйнуванням не тільки їхніх нових вівтарів, але й давніх еллінських храмів, розбиванням статуй давньогрецьких Богів. Така релігійна нетерпимість ні чим не поступається середньовічним христовим походам войовничих фанатиків.

Церква не шкодує сил на постійне очорнення представників язичницького руху, як окремих лідерів етнічного язичницького товариства, так і всіх еллінських організацій. Засоби масової інформації, повністю контрольовані панівною церквою, формують негативну суспільну думку навколо язичницького руху. Нещодавно була підпалена одна з язичницьких книгарень. Ніхто з державних службовців, відповідальних за збереження пам’яток традиційної етнічної культури не втрутився у справу і не захистив права язичницьких громад.

Тому грецькі язичники вирішили створити і офіційно зареєструвати свою організацію для захисту від нападок панівної релігії – YSEE (SCGH).

YSEE – Верховна Рада Справжніх Еллінів (The Supreme Council of Gentile Hellenes – SCGH) заснована в липні 1997 р. з метою “захисту і відродження Етнічної, Політеїстичної, Еллінської Традиції, Релігії як руху еллінського суспільства, який жорстоко пригнічується християнською ортодоксальною церквою і таємним Візантійським етосом (ethos)” [584. 4].

Грецькі язичники, навчені досвідом двохтисячолітньої боротьби, сьогодні стверджують, що “Еллінізм несумісний з Візантійською ортодоксальною церквою” і вважають, що “потрібно повторно відкрити стародавні знання, для того, щоб уникнути духовного і морального зубожіння” [584. 5].

Своїх Богів вони уявляють як безмежне і безсмертне життя, розлите в Космосі, що збуджує енергію і самодостатні Сили, а не як окремих особистостей, які населяють цю космічну Єдність. Вони є багаторазові вирази цієї Єдності, які утворюють субстанцію і прагнення до Космосу (порядку), що утримує цей гармонічний зв’язок.

У корисному для здоров’я дохристиянському людському суспільстві, поверхня Землі, яка “кишить” поліморфічною етносферою (polymorphic Ethnosphere) – це нормальний і бажаний стан речей. У цьому елліни вбачають прекрасну різноманітність місцевих цивілізацій, традицій і релігій, які колись були розподілені і розміщені в кожній частині світу. Кожна унікальна нація розуміла Богослов’я по-різному і зверталася до Богів, використовуючи різноманітність імен. Віднині, різні Рідні Релігії, як і етнічні суспільства стали унікальними, а їх духовні нащадки принесли залишки колишнього благочестя до своїх древніх вівтарів. Сучасне еллінське розуміння Богослов’я таке ж, як і в їхніх предків.

Щоб знати про Рідних Богів, елліну необхідне правильне виховання і навчання. Елліни не навертають усіх до своєї віри, їм чужий прозелітизм. Елліном треба народитися. Еллінізм – це справжня Етнічна Релігія, що відображає дійсну специфіку етносу (Ethnos). Всі Елліни повинні шанувати своїх рідних Богів у нормальних, вільних і природних обставинах. Якщо чужі шукачі релігій (не греки) хочуть шанувати еллінських Богів, то еллінські язичники дозволяють, але ніколи не намагаються переконувати чи навертати їх на свою віру. Вони вважають, що прозелітизм як явище належить виключно до “антиетнічного єврейського монотеїзму”, метою якого є намагання в будь-який спосіб замінити собою будь-які етнічні духовні системи і наповнити їх своїм “єдиним для всіх богом”. У пастку монотеїстичних прозелітів, як правило, потрапляють люди слабовільні. Тому всі форми прозелітизму, в тому числі й державну ортодоксальну диктатуру (введення катехизму в систему освіти), елліни вважають агресією проти людської свободи.

Еллінських Богів багато. Однак, сучасна Рідна Релігія еллінів обмежується гармонійним і символічно завершеним Пантеоном з шести Богів і шести Богинь. Цей Пантеон відображає досконалу, пророчу квінтесенцію (число 12 символізує повноту і досконалість), яка утворює і зв’язує Космос. Ця ідея також відображена і в знаменитому Піфагорійському додекаедрі – многограннику, що складається з дванадцяти п’ятикутних граней, 30 ребер і 20 вершин, в яких сходяться по три ребра, причому кожне з ребер входить одночасно до двох вершин. Багатогранність Всесвіту має свої цілком природні закони.

Монорелігії, на думку грецьких язичників, призвели до спрощення картини Всесвіту. Як колись після Вавілонського полону євреї своїм монотеїзмом протиставили себе всьому нормальному людству, так нині Справжні Елліни протиставляють свій політеїзм ортодоксальному християнському засиллю в Греції.

Вони вважають, що єдність не може існувати без припущення великої кількості. Тому монотеїзм не має нічого спільного з реальним станом речей і природи Космосу, він тільки збиває з пуття віруючих в те, що світ створений з нуля (що є антинауково). Монотеїсти вважають, що світ виникає і керується тільки із-зовні – а це виправдовує Творця, який діє самодержавно і карає свої творіння аж до “кінця світа”.

Рідні ж політеїстичні релігії, на думку еллінів, ґрунтуються на тому, що існуючий Космос виник зсередини самого себе і є вічним. Отже, немає зовнішньої “Причини”, яка створила все з нуля. Боги – упевнені в собі і свідомі Сили, які є багаторазовими виразами Єдності, виникають зсередини всього і обслуговують вічний Шлях. Для етніків Боги знаходяться всередині Космосу, вони схильні до Логіки і Anangke (Необхідності). Anangke є природна і моральна Причина, яка неминуче спрямовує Природу в ритмічну енергію, яка регулює все, що відбулося і відбудеться.

Вірогідно, це поняття еллінізму тотожне нашому Закону Прави. Язичницькі Боги добровільно підкоряються Космічним Законам, які були сформовані зсередини. Натомість монотеїстичний неприродний Бог виглядає божевіллям через свій алогізм: адже безглуздо укладати угоду з “обраним народом” через якісь “чуда”, які по-суті є логічними порушеннями законів природи. Отже, на думку сучасних еллінів Бог Yahweh – “нерозумний винахід людської дурниці” [584. 5. 4].

Сучасні елліни сповідують культ Зевса. Жрець Tryphon Olympics здійснює богослужіння. Його обрядовий одяг – жовта туніка з червоним поясом. На жертовнику ставиться келих води, тарілка зілля і квітів. Учасники обряду також одягнені в традиційні грецькі сукні, тонкі сандалі та начільні пов’язки. Посвячені в еллінізм отримують стародавні грецькі імена. Під час обряду Olympics декламує Орфічні гімни та пояснює вірним і ще сотні спостерігачів значення та особливості стародавніх ритуалів. Жрець посипає зерно на три вогнища, що горять у чавунних жертовницях, потім кропилом з білих квіток, вмоченим в освячену воду окроплює прихожан. Учасники обряду тричі обходять жертовники.

Для цих сучасних греків і зростаючого потоку туристів самого читання Геродота або звичайної екскурсії до Акрополя виявляється недостатньо, вони не проти того, щоб узяти участь в еллінських обрядах, щоб отримати особисте задоволення.

Жрець Olympios розповідає: “Ми намагаємося повернути знання і релігійну етику предків, їхніх ідей та уявлень про людину і суспільство. Я заснував рух “Повернення Еллінів” у 1987 році. Це була одна з декількох груп, які прагнуть повернути стародавні цінності. Ми прийняли цю релігію через те, що ми не можемо осягнути весь світ стародавніх Греків без їхньої повної системи віри про початок світу, космосу, Богів, природи і людської душі” (The Gods Return to Olympus In today’s Greece, worshiping Zeus is a controversial practice, by MATTHEW BRUNWASSER).

Важко порахувати кількість прихильників еллінізму в Греції, але лідери руху Dodecatheon, говорять, що є вже близько 2000 рідновірів, які складають ядро, а в загальнонаціональному масштабі можливо й сто тисяч симпатиків. Рух Справжніх Еллінів має дві мети: перше – представити сучасну версію стародавньої Грецької релігії, філософії, і повернути її до грецького суспільства; і друге – позбутися переслідувань з боку Грецької Ортодоксальної Християнської Церкви. Християнська релігійна освіта у Греції обов’язкова в безплатних школах, у той час, як конституція забороняє навернення до своєї віри іншим конфесіям.

Сам Олімпікус був переслідуваний режимом Хунти і в 1960 р. був змушений залишити країну. Нині він професор Стокгольмського університету в Швеції і приїздить у Грецію для здійснення богослужби. Він вважає, що християнська етика є шкідливою для молодого покоління: “Ми переконуємо, що Християнська етика, заснована на апокаліпсичному страху, несумісна з Грецькою етикою, що грунтується на філософському, науковому знанні. За Гераклітом, Всесвіт вічний, і ні людина, ні Бог не створив його. Космос є частиною Всесвіту, він має початок і кінець, цикли і закони, а космічні Божества, подібно Зевсу і Гері є уособленням цих природних законів. Космос і природа – живий організм, і наше життя є виразом цього... Ми також вважаємо, що Боги не можуть вмішуватися у людські справи, але ми можемо створити сприятливий клімат космічної енергії, яка може допомогти нам” .

Головний опонент Еллінів, як згадувалось, Грецька Ортодоксальна Християнська Церква. Тому більшість видів діяльності Еллінів прихована. Так, Джаміль, автор документального фільму “Я досі поклоняюся Зевсу”, побоюється говорити про свої симпатії відверто. Бо публічне приєднання до еллінського руху обов’язково спричинить репресії, відмову від ділових відносин, викличе інтерес поліції та церковних службових осіб, і взагалі остракізм грецьким суспільством.

Лідери говорять, що телебачення їм ще недоступне, вони поширюють інформацію про свій рух через опубліковані ними самим книги, Internet. На місцевому рівні створюються групи обговорення, курси і польові подорожі до археологічних розкопок. Релігійні церемонії і ритуали здійснюються як в групах так і індивідами, вдома і публічно. Літургійні тексти значною мірою ґрунтуються на Орфічних гімнах до Богів. Деякі послідовники вдома тримають малі статуї 12 Богів на спеціальних полицях. Одна сім’я має мініатюрний храм, що знаходиться в приміщенні. Елліни вважають, що стародавня релігія продовжувала існувати безперервно в малих провінціях Греції у народних звичаях цілі століття.

Для позначення своєї віри елліни використовують слово ethnos, яке, на їхню думку охоплює всі біологічні і культурні грані національності. Через це їх часто вважають “крайніми націоналістами”. Науковці з Афінського університету часто сприймають сучасних Еллінів з насмішками, мовляв, у них нема зв’язку з археологічними дослідженнями, вони мають своє власне уявлення про віру предків, вважаючи, що стародавня Греція була центром світу. На те, Елліни дійсно мають свою думку: “Ми поважаємо стародавні місця перебування Богів значно більше, ніж археологи, бо для них вони є просто місця археологічного значення, але для нас вони є наші священні місця” – відповідає Панагіотіс Марініс (Panaghiotis Marinis), голова Комітету Віросповідання Грецької Релігії (Dodecatheon).

Грецькі язичники позбавлені можливості будувати свої храми, бо офіційне головне управління в справах релігій на їхні листи відповідає відмовою. Так, Марініс, Орфічний жрець і медичний лікар в Афінах, говорить, що він подасть заяву в Європейський Суд про порушення людських прав, бо останні Грецькі законні канали вже вичерпані. Навіть молитися в стародавньому місці без офіційного дозволу неможливо. Може й краще отримати законний дозвіл, бо з охоронцями безпеки язичники можуть уникнути перешкод, які чинять їм церковники, борючись з “ідолопоклонниками”.

Власіс Рассіас (Vlassis Rassias), багаторічний лідер Dodecatheon і автор багатьох книг з історії, описує справжній християнський геноцид проти стародавньої релігії в той час, коли ранніми християнами були знищені язичницькі храми, бібліотеки та античні статуї Богів. Рассіас склав довгий список цих звірств, включаючи перші “Християнські табори смерті”, який заснували в Скіфополісі, Сирії, в 359 р. для тортур і знищення затриманих язичників з усієї Європи. Слово “геноцид” обурює грецьких вчених, які опонують Рассіасу: “ви не можете використовувати слово ‘genocide’. Були специфічні кампанії, деякі монахи знищували храми. Але я не думаю, що у них була мета убивати людей або, що це було організоване. Тиск був скоріше, культурний, ніж фізичний”. Подібним полемікам між відважними послідовниками нового Еллінізму і офіційними державними установами та ортодоксальною церквою нема кінця-краю. Тому й вирішено було створити організацію для правового захисту етнічної релігії.

Грецька YSEE – організація захисту. У ній беруть участь як окремі громадяни, так і організації, а також еллінські часописи. Члени язичницького руху створюють фонд на здійснення акцій протесту, проведення громадських ритуалів, влаштування вівтарів, утримання Політеїстичної Бібліотеки. YSEE є членом Світового Конгресу Етнічних Релігій. YSEE (SCGH) уже послав понад 140 протестів через пресу до органів влади, а також, незважаючи на нетерпимість християнської церкви, організував кілька громадських ритуалів на спадкоємних священних місцях Греції.

У першому прес-релізі Верховної Ради Справжніх Еллінів зазначається: “Протягом довгих літ, ми Справжні Елліни, тобто сучасні греки, що непорушно зберігають і шанують обряди віри наших предків Еллінів, …постійно зустрічаємося віч-на-віч з невіглаством і деградацією, відкритим презирством до нашої справжньої (тобто дохристиянської) етнічної Традиції, яка руйнується економічним релігійним монстром… За таких обставин ми не можемо мовчати, спостерігаючи за цією “тих