28 | 06 | 2017

Витоки козацтва (Дан Берест)

Передмова. Про українську козаччину написано багато книг, як наукових, так і художніх. Незліченна плеяда науковців захищала свої дисертації на цій темі, проте у численних наукових працях, присвячених козаччині, чимало суперечливості та невідповідності у висвітлені тих часів. Причина в тому, що крім суб'єктивних чинників, наявні й об'єктивні, які впливають на виклад історичного матеріалу.

Історичний матеріал, який дійшов до нас і який використовують науковці, був написаний у ті часи, коли Україна-Русь перебувала під зверхністю Речі Посполитої. Відтак, запорожці, які боролись проти поневолення українського народу литовсько-польською шляхтою, вважались в тогочасному суспільстві не патріотами, а навпаки – мало не злочинцями. Будь-які прояви істинного висвітлення історичних подій були неможливі у ті часи. Не могло бути й мови про визнання провідної ролі українського козацтва у збереженні української нації, як за часів Речі Посполитої, так і за часів московського царату.

В часи Незалежності України об'єктивне дослідження української козаччини не тільки можливе, але й цілком правомірне, хоча й не узгоджуватиметься з побутуючою історіографією, яку нещодавно викладали імениті науковці. Принаймні це невелике дослідження виправить побутуючі спотворення історичної доби українського козацтва та означить напрямок майбутніх наукових досліджень. Крім того, цей огляд висвітить загальну картину козацької доби, в якій кожна подія має своє логічне місце у повній відповідності до свого істинного призначення в українській історії.

 

ЕТНІЧНЕ   ПОХОДЖЕННЯ   ЗАПОРОЖСЬКИХ   КОЗАКІВ

 

Етнічне походження запорожських козаків досі нез'ясоване у вітчизняній науці, хоча це питання цікавило усіх дослідників старосвітщини України-Руси. Зауважимо, що самі козаки виводили себе з сарматів, не вельми розуміючи етнічне походження цього народу. Тож, переходячи до розгляду цього питання, перш за все з упевненістю зазначимо, що козаки безперечно походять з Антів, чиї заслуги у збережені кордонів України-Руси в сучасних межах безпідставно забуті.

Нагадаємо, що Царство Русь з центром у Києві було відоме ще до нашої доби під назвою Царство Антів. "Антське царство було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму" (ІУ с.53). Анти – це етнонім українців-русичів, чия етнічна спорідненість зі слав'янами (представниками орійської раси) незаперечна. На це зауважували у свій час усі науковці-історики. "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону" (ІУС с.30). "Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців в Антах" (ІУН с.33). "Отсі то анти й були безпосередніми предками українського народу. Уже на мапі "Європейської Сарматії", що її зладив грецький географ ІІст. Птоломей (описуючи терени України-Руси)… і згодом у VІст. розрізняють уже греко-римські історики й географи венедів на заході, словен на південному заході й антів на сході. Те, що знаємо про наших безпосередніх предків – антів, знаємо з чужинських джерел. До VІст. володіли наші предки анти землями вздовж чорноморського узбережжя" (ІУТ с.41).

"Про політичну організацію східних слов'ян (тобто антів) відомо небагато. Східні слов'яни була знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживали мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважила за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру" (ІУС с.32). Не випадково під час страшенної навали гунів у ІV-Vст., перед якими не встояв жоден з західноєвропейських народів, називаючи їх "божим бичем Європи", Україна-Русь вистояла, бо наші праотці Анти зупинили гунів на кордоні свого царства. Лихі завойовники, не наважившись напасти на Антів, уклали з ними військовий союз, що свідчить незаперечним доказом могутності Антської держави та засвідчує непереможність Антів у справі захисту своєї землі, чого не скажеш про жодну з тодішніх держав Європи.

На військові здібності Антів зауважують як іноземні історики, так і вітчизняні дослідники нашої старосвітщини. "За словами Прокопія Кесарівського (VІст.) та грецького цесаря Маврикія (582-601) – "Словени й анти мають однаковий спосіб життя й однакові нахили: вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливі… В тих обох народів спільна мова і подібні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі… Не є вони злі, ані злочинні… Мешкають по неприступних полянах над ріками, мочарами, озерами… Усіх перевищують своїми способами проходити ріки… Військові походи проти них дуже мало їм шкодять. Тому що оселі словен та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають з майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває ворога". Ота всіма славлена українська гостинність та й способи воювання яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців" (ІУТ с.48-49).

Варто додати, що означені греками "словени", точніше Славени й Анти – це один народ, бо маємо пояснення з "Велесової Книги": "Слава тече по русах... Тако анти ми, маємо честь і славу співати богам! І хоч славії названі, ніколи не просили, а славу речили, се бо молитву творили (ВК д.20а). Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає... Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті... Але ми називаємося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі... Отож не уб'ють її в злиднях чи в нужді" (ВК д.6а). Самоназва Антів – Славії (Слави, Славени) відображена у назві Дніпра – "Славутич" – головної ріки Царства Антів. З помилкового сприйняття грецької вимови пішла невірна назва "слов'яни", замість етимологічно вірного "слав'яни", звідки й назва Предківської релігії українців-русичів "Православ'я", що закликало боронити рідну землю не шкодуючи життя.

Військові здібності Антів успадкувало українське козацтво, яке виводило себе, як зазначалось, з Сарматів: "Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси" (ІР с.104). Сарматське походження українських козаків засвідчене в багатьох офіційних договорах та архівних документів війська Запорожського. Тож варто з'ясувати, хто ж такі – сармати?

В український історіографії побутує невірне уявлення про сарматів, як про народ прийшлий не знано звідки. Наведемо необгрунтовані висновки, що досі побутують в українській історії: "Назагал усе, що знаємо про перших мешканців чорноморського степу, знаємо від Геродота… Велике й войовниче іранське плем'я скитів появилося на наших землях десь у VІІст. до н.д. й, вигнавши відсіля кімерійців, заволоділо землями від Дону по Дніпро… Згодом, коли скити прислабли, наперло на них зі сходу споріднене з ними плем'я сарматів. Протягом довгого часу, від ІІІст. перед н.д. до ІІст. по н.д., завоювали вони всі українські землі і залишили по собі назву Сарматії не тільки для нашого краю, але й для цілого східноєвропейського низу, та близько 600 назв місцевин на українському півдні" (ІУТ с.39).

Помилковість цього викладу полягає не лише у визначені етнічного походження сарматів, але й у часі їх появи на теренах України-Руси. Адже грецький історик Геродот жив у Vст. до н.д. (490-424 до н.д.), тож він не міг описати події, що сталися після його смерті. Відтак, не підлягає сумніву, що Сармати з'явилися на Україні-Русі ще з-перед часів Геродота, тобто у VІст. до н.д., себто одразу після навали скіфів. Незаперечність цього висновку підтверджена з інших історичних джерел, і знову ж таки з посиланням на Геродота: "За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбу скіфів і амазонок" (ІУ с.48). Зауважимо, що греки називали "скіфами" усіх мешканців північного Причорномор'я без винятку, у тому числі й слав'ян. Тому найціннішим у Геродотовій легенді є згадка про Амазонок. Саме вони, об'єднавшись з Антами, утворили Сарматію на противагу Скіфії. "Наприкінці ІІІст. до н.д. Велика Скіфія припинила своє існування (під натиском сарматів)… Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфій: в Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі… Ці малі скіфії припинили своє існування у ІІст. н.д." (ІУ с.32).

Ототожнення слав'ян зі скіфами пішло з легкої руки грецьких істориків, на що зауважувала ще "Історія Русів": "Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовляв, що вони переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірію і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скіттами, Південних – Сарматами (по очах з примружкою) і Русами, – за волоссям" (ІР с.37). Помилковість грецького викладу зазначають і сучасні історики: "У Vст. до н.д. "батько історії" грек Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці" (ІУС с.25).

З'ясовуючи етнічне походження Сарматів, спершу зазначимо, що Анти засвідчують своє походження від Кімерійців – найдавнішого з офіційно відомих на сьогодні народів, що заселяли південь України-Руси. У "Велесовій Книзі" згадуються "кіморії, як отці наші", і вони "римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (ВК д.6е). Про кімерійців відомо дуже мало: вони згадуються ще у творах Гомера VІІІст. до н.д., як найперші серед усіх народів світу, що оволоділи технікою їзди верхи у 1500 – 1000 роках до н.д. "Появляються вони (кімерійці) в нас на самому початку першого тисячоліття до нашої доби й залишають по собі назву "Кімерійського Боспору" та овіяну легендою геройства "могилу кімерійських королів" над Дністром, про яку згадує грецький історик Геродот" (ІУТ с.37). "Земля кімерійців лежала від Карпат та гирла Дунаю до Кубані. Хронологічна культура кімерійців датується 1500 до 700р. до н.д. Кімерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці – біля Кам'янця-Подільського, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони були першим народом, котрий мав царів. Геродот писав, що кімерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Білогрудівської культури П.П. Курінний вважає, що не з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини. Їхня культура – продовження Трипільської. Перехід частини осілого населення до табунного скотарства штовхав їх на південь, зокрема на Запоріжжя, з його степами" (ІУП с.55). "Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до VІІст. до н.д. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу (себто скіфів), вони відійшли до Малої Азії" (ІУС с.24). Після доби Кімерійців, що замешкували південь України-Руси, постає Царство Антів, що простяглось від Руського (Чорного) моря до Варязького (Балтійського) і озера Ладоги з містом-фортецею Ладога в усті Волхова, яке було центром Північної землі русичів задовго до Новгорода, заснованого над Волховом поблизу Ільменя-озера у 873 році (МБ с.40). Царство Антів по добі кімерійців очолив цар антів Ор, а його сини – Кий, Пащек і Горовато (Хорив) – звели кремлі на Києвських горах над Подолом у 640 році до н.д. (ДБЛ с.11). У Антів історично засвідчена спадкоємність трипільсько-кімерійських обрядів: "Поховання скитів, скорчене під курганами (а видатних осіб палили на вогні) має аналогію з похованням трипільців та кімерійців (с. Верем'я та Щербанівка – трипільських часів, Білогрудівка – кімерійських). Обидва обряди переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині" (ІУП с.59).

Як відомо, доба Кімерійців скінчилась у VІІст. до н.д. під час навали скіфів (тюркських племен зі сходу); разом з Кімерійським царством припинило існування й царство Амазонок, які сусідили з кімерійцями через Боспор (сучасна Керченська протока). "Амазонки згадуються в літописах (ЛР с.10) та письмових пам'ятках античних письменників (СП с.9), де зазначається, що амазонки (українська назва "косачки") – войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ – І тисячоліття до н.д. Царство амазонок тягнулось від східного берега Боспору по річці Фермопонт (теперішня р.Кубань); пізніше з них утворився народ сармати… Амазонки підтримували дружні стосунки з пелазгійськими (давньоукраїнськими) племенами, де мали нетривалі шлюби. Діодор Сицилійський (Іст. до н.д.) описав дружній візит амазонської цариці Фалестри до О.Македонського, щоби мати від нього дитину; у супроводі 300 подруг Фалестра гостювала 30 днів і з почестями повернулась до Сарматії" (ДБ с.98). Після навали скіфів, Амазонки поєдналися з Антами, утворивши потужне войовниче угрупування під назвою Сармати, яке спершу очолювала Цар-Мати і яке врешті-решт вибило скіфів на своїх споконвічних землях Причорномор'я і Передкавказзя.

Щодо "споконвічних руських земель" варто наголосити, що сучасний Краснодарський край (колишнє Царство Амазонок) споконвік належав Україні-Русі. Нагадаємо, що Святослав Величний у 965 році "відновив владарювання Русі на всьому просторі від Хвалиського (Каспійського) моря до Меотиди (Азовського моря). Саме йому належить відродження Тмутороканьського князівства зі столицею Таматарха (сучасна Тамань)" (ДБЛ с.39). На це зауважують історики ХІХст., зазначаючи, що південно-східний кордон України-Руси "стрімкими схилами Єргенської горбовини, крізь низку степових озер, доходить до побережжя Каспія. На Кавказі доходить до рік Терека й Малки по хребет Кавказу. Біля містечка Гагрі вертається наша межа назад до Чорного моря" (ІУТ с.18). "Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається з географічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, йде понад Прутом до Дунаю; на півночі йде по поріччю Прип'яти, Десни, Сейму, на сході губиться серед Воронежчини й Донщини, а на південному сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір" (ІУН с.27). Невипадково саме сюди, "на правий берег Кубані, з центром – Катеринодар (сучасний Краснодар), переселились українські козаки у 1792 році" після знищення Запорожської Січі, не бажаючи коритися закріпаченню та утискам з боку Московії (ІУ с.150).

Сучасні українські історики, навіть на знаючи про амазонок, мимоволі засвідчують їх присутність в Сарматії, переповідаючи давні свідчення: "Грецькі літописці називають сарматів "підданими жінок", що свідчить про виїмкове серед степовиків становище жінки в сарматському суспільстві" (ІУТ с.40). Саме українська назва Амазонок – косачки, в довгі коси яких були вплетені бойові знаряддя на зразок холодної зброї, послужила назві українського козацтва; та й козацькі "оселедці" виразно засвідчують історичний зв'язок козаків з косачками-амазонками. Власне й українці вирізняються поміж слав'янських народів саме тим, що жінка в українському суспільстві здавна має права нарівні з чоловіком.

Самоназва козаків прозоро простежується з старослав'янської назви Амазонок: "косачки – косаки – козаки". Варто наголосити, що так званий "український оселедець" (тобто "коса") завжди був притаманний українцям-русичам, які посвячували себе військовій справі. Нагадаємо, що й Святослав Величний, за описом грецького хроніста Лева Диякона, мав "довгі вуса і пасмо волосся на оголеній голові". Заслуговує на увагу ще одне свідчення Лева Диякона про те, що у битві під Доростолом (971р.) серед полеглих воїнів були воїни-жінки з війська Святослава, себто наявні на той час представниці амазонок. Від них успадкували козаки обітницю лишатися неодруженими, "щоби їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій військових" (ІР с.50). Та найцікавіше, що самі запорожці вказують на свою спорідненість з амазонками за місцем їх останнього перебування – за дніпровськими порогами. "Найдивовижним було те, – зазначає француз Люзер, – що ця оригінальна козацька республіка (Запорожська Січ) розташувалась на тому місці, де за переказами було царство амазонок" (ІЗК с.242). Це засвідчує безперервність історичного зв'язку та незаперечність етнічного походження козаків від сарматів – амазонок – антів.

 

ВИНИКНЕННЯ   КОЗАЦТВА

 

Козаки, як демографічна група українського суспільства, існували на Україні-Русі з дохристиянських часів, лише називалися вони військовою дружиною. По усіх князівствах від часів Стародавньої Русі при кожному князі були вірні дружинники, які за свою самовіддану службу отримували певні привілеї, зокрема й земельні наділи. Ці військові люди зазвичай не займались землеробством, а для обробки землі використовували наймитів (себто найманих працівників). Так утворювались заможні родини, які служили опорою князю в часи військових походів. Крім того, успадкування батьківських традицій породжувало військові династії, які посвячували себе військовій справі. Вони виокремлювались з-поміж селян, віддаючи перевагу заняттям не сільськогосподарського призначення. Представники таких військових династій невдовзі означились в українському суспільстві під назвою "козаки".

Зрозуміло, що вітчизняна історія не в змозі охопити усіх представників військових династій. Проте, з огляду давності князівської традиції на Русі, можемо з упевненістю стверджувати, що на Україні-Русі рясніло представниками військової верстви та їх численними нащадками. Треба розуміти, що монголо-татарська навала не знищила дощенту військову верству українців-русичів. Полягли у битвах лише боєздатні воїни, але залишилися ті, що не брали участі у військовій баталії за віком. Ці колишні воїни, неспроможні до битви за похилим віком, виплекали нове покоління воїнів, чиї батьки й діди загинули на ратному полі. Нове покоління воїнів зросло на предківських традиціях українців-русичів і почало зватися "козаками", успадкувавши чесноти своїх праотців – антів. Саме вони, зрощені на Предківській Вірі та давньоруському звичаї самоврядування, утворювали розрізнені осередки військових угрупувань, що склали основу козацтва і невдовзі зорганізувались в Запорожську Січ.

Про здатність українського козацтво до самоорганізації йтиметься далі, наразі лише зазначимо, що козацькі угрупування, які були здатні себе захистити, перебували в Причорноморських степах задовго до появи зорганізованого козацтва під назвою Запорожська Січ. Окремі козацькі ватаги на Україні-Русі зазначаються істориками як "ватаги промисловців", які на все літо вирушали на мисливсько-рибальські промисли. В європейській історіографії такі розрізнені козацькі ватаги, що об'єднувалися в гурти та промишляли в українських степах, звалися "лайдаками".

Сучасне значення слова "лайдак" тлумачиться як "немаєтна, бездомна людина", що цілком відповідало тодішньому стану промислових козаків – першопоселенців "дикого степу", як казали за часів панування монголо-татарської орди. Промислові козаки таборилися по берегах річок, по байраках та балках; жили в бурдюгах – напівземляних помешканнях, на зразок яких згодом постали загальновідомі запорожські курені. Бурдюг – це козацька землянка в степу на 10-20 чоловік; у бурдюзі одні двері та одне віконце – маленьке та таке, як миска, кругле, – а то й без вікна. Козаки ставили піч у бурдюзі, щоби хліб пекти, та робили кабицю – страву варити. Кабиця – це обкладена каменем яма. За згадками очевидців, "зимою, як добре кабицю розпалити, так камінь аж горить – уже холодно не буде". Згодом на місці бурдюгів засновувались "зимівники" – козацькі хутори, що складалися з хат, повіток та інших господарських будівель.

"Широкі Наддніпрянські простори, не зважаючи на всю небезпечність, були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людей… І Дніпро, і його незліченні допливи аж кишіли величезними запасами риби; околишні степи були густо населені всяким звіром… Але нащо витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна все одно що обітована земля, яка тече медом і молоком. Багата земля вабила до себе людей смілих і активних, які ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не поодинці, а зібравшись в невеликі озброєні ватаги… Низ Дніпра, та частина його нижче порогів (т. зв. плавні), давало найбільше здобичі. Це був "Великий Луг", що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі, Черкасах та інших наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловиків і на все літо вирушали в свої "уходи". Життя серед небезпеки, під загрозою щоденної зустрічі з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну здобич, зароблену працею своїх рук, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух "сваволі й непослушенства", як казалось тоді. В очах мирних мешканців внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звіролови й риболови. Їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці ХV віку множилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали "козаками" " (ІУН с.152).

Видатний дослідник українського козацтва Дмитро Яворницький зазначає офіційні згадки про окремі угрупування козаків у ХVст. "Із акта 1499 року дізнаємося, що вже тоді ходили вниз по Дніпру якісь козаки, добуваючи там рибу і продаючи її потім у Києві; з інших актів відомо, що численні українці мали звичай щовесни подаватися до порогів і нижче по Дніпру, ловити там рибу, добувати звіра, а восени повертатися в міста і продавати в'ялену рибу та звірячі хутра" (ІЗК с.411). Слід зауважити, що не всі козаки поверталися зі степу, деякі залишалися і перебували зиму у степу. Таких козаків називали "зимівниками". Як зазначав Яворницький, "це були перші пункти колонізації просторої, дикої й пустинної степової рівнини: – спершу заводились бурдюги, потім зимівники і, врешті, села сімейних та несімейних козаків" (ІЗК с.59).

Перші документальні згадки про організоване козацтво убачаємо в "Літописі" Григорія Грабянки: "Поляки (власне литовці), прийнявши в свою землю Києв і малоросійські краї у 1340 році, через деякий час усіх тамтешніх людей обернули у рабство; але ті, з цих людей, хто спрадавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не витримавши гніту й підкорення, почали самовільно оселятися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустинних місцях та диких полях, харчуючись рибними та звіриними ловами" (ГГ с.21).

Відтак маємо підстави до висновку: козаки, як військові угрупування українців, почали утворюватись в ХІІІст. після монголо-татарської навали, щоби самотужки оборонятися від чужинців. Військову організацію козаків, що отримала назву Запорожська Січ, слід розглядати як самостійне об'єднання розрізнених козацьких угрупувань, що зорганізувались до захисту південних кордонів України-Руси 1363 року, після великої перемоги русько-литовського війська під проводом Гедимінового сина Ольгерда у битві з татарами на Синіх Водах (р.Синюха, ліва притока Південного Бугу). Українські землі були звільнені від зверхності татар аж до Чорного моря; в усті Дніпра та під Білгородом були зведені фортеці для захисту південних кордонів України-Руси, що перебувала у складі Великого Литовського князівства. З того часу почали утворюватись козацькі залоги – військові гарнізони і відтоді побутує назва українського війська – "козаки", на відміну від іноплемінних військових угрупувань, що перебували на Україні-Русі.

Показово, що попервах Литовське князівство всіляко сприяло утворенню міцної козацької залоги як у пониззі Дніпра, так і по степовій зоні південної частини України-Руси. "Правительство литовське побудувало на окраїнах своєї держави укріплені пункти, які дуже гордо звались "замками". Але не треба уявляти ці замки на західно-європейський зразок – це були скромні земляні укріплення, обнесені валом і ровом" (ІУН с.151). Значення тих "замків" полягало у тому, щоби навколо кожного з них утворювалось поселення, що в українській історіографії отримало назву "козацька слобода". У такий спосіб чисельні військові угрупування українців-русичів, що склалися в часи довготривалої визвольної війни з ординцями, знаходять застосування в утворенні козацьких гарнізонів, що стають на сторожі південних кордонів Батьківщини.

Зрозуміло, що козацькі гарнізони мусили мати свій військовий центр, котрим стає Запорожська Січ, утворення якої слід віднести на 80-ті роки ХІV століття, власне на час утворення Кревської унії 1385р. Згодом козацькі поселення в степовій зоні України-Руси поєднуються в адміністративні округи, що звуться "паланками". "Паланочний полковник, який жив далеко від Січі й разом зі своїми помічниками – писарем та осавулом – відав прикордонними роз'їздами й керував козаками, які сиділи в степу, у своїх хуторах та слободах" (ІЗС с.105).

Дослідження самооб'єднання українського козацтва в військову організацію під назвою Запорожська Січ ускладнюється відсутністю офіційних свідчень тодішніх істориків, які за зрозумілих причин бажали приписати утворення українського козацтва іменитим представникам литовсько-польської шляхти. Проте маємо неспростовні докази наявності самоорганізації українських козаків, які без сторонньої допомоги змінювали місце розташування Запорожської Січі багаторазово. Інший приклад самоорганізації козаків – гайдамацький рух, що утворився, знов таки, без сторонньої допомоги і до якого історики неспроможні приписати жодного іменитого шляхтича. Показовим прикладом самоорганізації українських козаків може прислужитися утворення козацтва на Дону з вихідців із Запорожської Січі у 1574 році (згідно ІР с.60). Жодному історику не спало на думку приписати якомусь литовсько-польському магнату організацію донських козаків ("донців"), звідки вийшли відомі провідники національно-визвольної боротьби, як Степан Разін (повстання 1667-1671) та Омелян Пугачов (повстання 1774-1775). Причина в тому, що Донщина не входила до складу Речі Посполитої, тож не виникало й зазіхань накинути в гетьмани донським козакам якогось шляхтича.

Відтак, утворення Запорожської Січі слід розглядати не як результат зусиль литовсько-польського уряду, а як результат самоорганізації українського козацтва всупереч зусиллям Речі Посполитої, що намагалася стати на заваді козацькій організації. Мало того, Запорожська Січ трималася не зважаючи на усі спроби Речі Посполитої знищити її.

Для остаточного доказу самоутворення Запорожської Січі наведемо приклади негативного ставлення відомих історичних осіб до українського козацтва з офіційних джерел, починаючи з Сигізмунда І (польського короля 1507-1548) – першого тирана українського народу, що роздавав землі України-Руси направо й наліво поміж польської шляхти: "Золотий вік Сигізмунда-Августа був золотим для панів, але залізним для польсько-руського простолюддя. Від сього країна збідніла, промисли запали, кам'яні споруди перетворились на руїни, поміж простого люду пошилась найжахлива бідність і зубожілось. Таким чином, економічний гніт з боку польських панів та їх орендаторів-жидів, насилля з боку польського найманого війська в українських містах, неприховане бажання польської влади знищити козацтво – все це разом узяте було причиною страшенної, фанатичної ворожнечі запорожських козаків з поляками" (ІЗК с.375). "Сигізмунд ІІ Август (польський король 1530-1572) запровадив статут 1557р., за яким поміщику та його управителю (жиду) надавалося право стратити своїх селян на смерть; вперше взяв на службу 300 запорожських козаків і вніс їх в реєстр (для запровадження майнової нерівності і соціального розшарування запорожців); за його правління побудовано замок на о.Мала Хортиця з метою запобігання втеч селян на Запоріжжя; в одному з листів до Кримського хана він висловив надію, що фортеця на острові Хортиця допоможе старості Д.Вишневецькому приборкати козаків. Стефан Баторій (князь трансільванський 1571-1576 та польський король 1576-1586) у 1572р. збільшив число реєстрових козаків до 600; у 1578р. здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорожську Січ; вів переговори з Кримським ханством про спільний похід на запорожців; заборонив торгівлю з Січчю і запровадив смертну кару нереєстрованих козаків; задля приборкання запорожців наказав у 1578р. спорудити для резиденції Малоросійського наказного гетьмана місто Батурин, назване на його честь, над річкою Сейм (польський сейм – перекручена назва з’їзду давньоруських князів – «снем»). Сигізмунд ІІІ Ваза (польський король 1587-1632) придушив козацько-селянські повстання ХVст., провадив політику гноблення й колонізації населення України та Білорусії; уклав Брестську церковну Унію 1596р., започаткувавши релігійне гноблення українців. Владислав ІV Ваза (польський король 1632-1648) – посилив утиски українського народу, придушив народні повстання на Україні 1635-1638 років, збудував фортецю Кодак 1635р. для нагляду за запорожськими козаками. Михайло Вишневецький (польський король 1669-1673) вороже ставився до українського козацтва і Запорожської Січі. Ян ІІІ Собеський (польський король 1674-1696) – полководець, учасник битв проти армії Б.Хмельницького. Август ІІ Сильний (польський король 1697-1706 та 1709-1733) захопив Поділля з Кам'янцем-Подільським і всю Правобережну Україну; придушив повстання народних мас під керівництвом фастівського полковника Палія. Вітовт Кейстутович – князь Великого князівства Литовського 1392-1430 років, противник залежності Литви від Польщі; на українських та білоруських землях ліквідував удільні князівства і створив воєводства з литовськими намісниками, прихильник католицької експансії, заснував католицькі єпископські кафедри на Україні (в Луцьку і Кам'янці-Подільському). Євстафій Дашкевич (1535) – литовський воєвода, черкаський та канівський староста, пропонував уряду Литви побудувати на Дніпрі фортеці для припинення втеч селян у пониззя Дніпра; з самого початку своєї діяльності провадив боротьбу проти козацтва, що формувалося у пониззя Дніпра" (ІЗК с.494-519). Вишневецький Дмитро (Юрій) Іванович – князь, земельний магнат, мав володіння на Волині, був черкаським та канівським старостою, але ніколи не був гетьманом Запорожського Війська; за наказом польського короля намагався приборкати запорожських козаків, закликаючи їх до військових походів на користь Речі Посполитої, згідно свого призначення: "Дмитро-Юрій Вишневецький був польський польовий гетьман 1556-1563, що заступав коронного у його відсутності і керував збройними силами Речі Посполитої" (ІУН с.145).

З огляду на вищезазначене негативне ставлення шляхти до запорожців, жодній розсудливій людині не спаде на думку, що польські королі чи магнати Речі Посполитої могли сприяти організації чи підтримці Запорожської Січі. А спроби та намагання литовсько-польського уряду придушити запорожців, виразно свідчать про те, що українське козацтво зорганізувалось у Запорожську Січ без сторонньої допомоги. Жоден шляхтич не доклав зусиль до організації Запорожської Січі, і, хоча деякі з них іменувалися гетьманами Війська Запорожського, але мали на меті лише одне: спрямувати військову силу Запорожської Січі на користь Речі Посполитої – на її зовнішніх ворогів. Історія засвідчує: тільки-но запорожці обирали отамана-гетьмана з-поміж себе, як починався національно-визвольний рух українського козацтва проти свого внутрішнього ворога і козацькі загони починали громити литовсько-польську шляхту на Україні-Русі.

Тож варто вкотре наголосити: Запорожська Січ була утворена без сторонньої допомоги і заслуги в її самоутворенні має виключно українське козацтво. Побіжно зауважимо, що "Кіш" і "Січ" мають різне значення: під Кошем розуміється військовий табір (як тимчасовий, так і довготривалий), а Січ означувала козацьку столицю, де перебував постійно діючий центр усього козацтва. Якщо походження слова "Січ" цілком зрозуміле (від "січення" дерев, вживаних на фортифікаційні укріплення), то слово "Кіш" залишається нез'ясоване досі для багатьох науковців. Серед різних тлумачень Д.Яворницький зазначає походження назви "Кіш" від татарського слова "кишло": "Відомо, що запорожці вживали слово "кишло" в значенні поселення. "От тут саме було запорожське кишло" – і тепер кажуть мешканці Придніпров'я" (ІЗК с.98). Видатний дослідний українського козацтва помилково приписує походження цього слова татарам. Адже слово "кишло" було у вжитку на Україні-Русі за тисячоліття до нашестя татар, воно зустрічається ще у "Велесовій Книзі" у значенні "гніздо", тобто оселя (звідси давньослав'янське "кишлак" – селище). Таким чином, назва козацького поселення "Кіш" – суто слав'янська і нізвідки не запозичена. Інколи слова Січ і Кіш вживаються як рівнозначні, але їх розбіжність виразно засвідчена в запорожських архівах, як наприклад "Данина на Кошу Січі запорожської", або "З Коша з Чортомлика" (ІЗК с.99).

Маємо підтвердження й суто українського (давньоруського, рутенського) походження слова "козак", що засвідчують західноєвропейські історики. "На Заході найраніша згадка про козаків зустрічається у генуезькій хроніці кінця ХVст., де йдеться про події у Кафі 1474р. З більшою ясністю говорить про козаків польський гуманіст М.Меховіта у знаменитому латиномовному "Трактаті про дві Сарматії" (1518), який відіграв принципово важливу роль в ознайомленні Західної Європи із східно-слов'янським загалом і Україною зокрема. Автор "Трактату" розрізняє "козаків – слов'янських, рутенських втікачів-селян… Козак – рутенське слово, ним називають хлопа, підданого, бродягу, пішого або кінного". Це цінне підтвердження дійсного походження українського козацтва, підтвердження, повз яке пройшли дослідники проблеми, яка викликала стільки сперечань" (КР с.45). Слушно пояснити, що в західноєвропейських кругах Рутенією звалась Мала Русь, власне Галицько-Волинське князівство часів Данила Галицького, про що свідчить титул його сина Лева – князь Рутенський. "Рутенія – величезна країна, сусідня з Грецією та Болгарією; ..а князь там Лев" (ІУП с.209).

За давнім звичаєм своїх волелюбних предків, що порядкували на своїй землі згідно з давньоруською традицією самоврядуванням, козаки вирішували усі питання на загальному віче, де й обирали отамана-гетьмана з-поміж себе. Це засвідчує Володимир Антонович в "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год". В цій розвідці Антонович доходить висновку, що "козаччина перебувала у тісному зв'язку з громадським, вічовим укладом старої Русі, і козацькі громади це ті самі ж вічові громади, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням і в кінці ХVст. виступили лише під новою назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами". Це зазначав і Михайло Грушевський у VІІ томі своєї "Історії України-Руси": "Козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно було результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобного народу з кочовим розбишацьким населенням степу".

Як писав Пантелеймон Куліш: "В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів. Тут, далеко від усього шляхетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, а ватажок носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільне вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не могла бути допущена жінка. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендаторів жидів; з Запорожжя приходили на Україну месники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу. Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козацький народ" (ПК т. ІV).

Як бачимо, Запорожська Січ виступала захисником українського народу не тільки від зовнішніх, але від внутрішніх ворогів; до того ж, захищала права не лише українського суспільства в цілому, але й окремих громадян. Ця сторона діяльності Запорожської Січі ще потребує грунтовного наукового дослідження, бо засвідчує провідну роль запорожців у збереженні прав і свобод української нації та окремих громадян. Запорожські козаки були єдиною опорою і реальною військовою силою, спрямованою на захист співвітчизників від панської сваволі й беззаконня. Не випадково цю маловідому сторону діяльності Запорожської Січі, яка постає не тільки прихистком для знедолених українців-русичів, але й виступає у ролі всенародного месника, майже не згадують тодішні історики, які замовчували усі негаразди польського порядкування, зокрема утиски й кривди, що чинило польське панство та їхні поплічники жиди. Нагадаємо, що тодішні історики, точніше тодішні писемні люди, були литовсько-польського походження і мали схиблені погляди на шляхту, вважаючи її мало не світочами "просвященства", хоча в дійсності шляхта уособлювала прогнилий та вимираючий клас застійного феодалізму, що погруз у чванстві, властолюбстві та самодурстві.

Про сваволю тодішньої шляхти у самій Польщі свідчить папський нунцій (представник римського папи) Д.Руджієрі: "Нещасні селяни, віддані на сваволю панів, перебувають у найжалюгідному стані, бо пани можуть розпоряджатись їхнім господарством і навіть їхнім життям як їм заманеться. Тяжка недоля довела селян у Польському королівстві до такого стану, що навіть за биття батогами, приходять вони дякувати панові. Сміливо можна сказати, що нема на світі більш приниженого невільника, ніж польський селянин" (КР с.143). Тож не дивно, що польські тирани, помпезно іменовані Шляхтою, з числа бундючних, ненаситних на здирства польських магнатів, отримали відсіч від українського козацтва на спробі запровадити свої польські "порядки" на Україні-Русі. Споконвічно вільні українські селяни, не бажаючи коритися сваволі польських окупантів, залишали свої оселі і йшли на Запорожську Січ. "Під кінець 1580-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками" (ІУН с.187). Власне ці варварські "порядки" польської Шляхти, яка заповзялася ще й навертати українців у свою католицьку віру, спричинили стрімке зростання козаччини, що призвело до широкомасштабних козацьких повстань на Україні-Русі, які очолив Северин Наливайко – основоположник національно-визвольної боротьби українського народу проти соціального і духовного поневолення.

Селянські родини, що тікали на "Низ" з усім майном, оселялися на козацьких землях, утворюючи господарські поселення на так званих вольностях запорожських, що згодом отримали назву "отаманської імперії" в офіційних договорах (ІЗК с.31). Слід зауважити, що не всі низові козаки перебували в Запорожській Січі; там проживали суто військові козаки, власне Військо Запорожське, яке утримувалось промисловими козаками. Промислові козаки жили віддалік Січі зі своїми родинами і постачали козацьке військо продовольчими припасами та кіньми, а в разі необхідності приєднувались до військових походів та народних повстань проти засилля литовсько-польської шляхти.

Всенародний спротив панській сваволі знайшов своє волевиявлення в Запорожській Січі, де гуртувалась істинно патріотична верства української нації, що складалась з немаєтних міщан та волелюбних селян, біглих від кріпацтва. Як писав М.Грушевський, "Запорожжя було огнищем козацької сили, солідарності, організованості" (ІУК 1989, 3, с.194). Запорожці утворювали вагому загрозу Речі Посполитій і чинили організований спротив шляхетному панству, що немилосердно гнобило український народ, набираючи з того неабиякі статки та дбаючи лише про власне збагачення.

Показово, що Запорожська Січ дотримувалась звичаїв давньоруського самоврядування – традиційного загальногромадського віче. На загальній козацькій раді відбувались вибори кошового отамана та його переобрання в разі невдалого військового походу, як було в дохристиянській Русі і в перші століття доби християнства. "Після поразки русичів у битві з половцями на річці Альті у вересні 1068 року в стольному місті Києві зібралося віче. Очолюваний волхвами люд прогнав переможених князів Ізяслава й Всеволода, визволив із темниці й поставив володарем князя Всеслава, народженого, як мовилося, "від волхвування"" (МІ с.126). Історик канадської діаспори Орест Субтельний (професор Йоркського університету в Торонто) розглядає цю подію як першу революцію на Україні-Русі: "У 1068 році кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 року стали віхою в історії, ознаменувавши першу документально засвідчену "революцію" на українській землі" (ІУС с.45).

Зауважимо, що народне віче Древньої Русі не тільки знайшло своє відображення у козацькій раді, але й передало їй давньоруські засади істинної демократії. А саме: усі козаки без винятку приймали участь у вирішенні важливих питань, причому прості козаки мали вирішальне право голосу. Маємо цілком однозначне свідчення очевидця, посла австрійського імператора – Еріха Лассоти, який відвідав Запорожську Січ у 1594 році з офіційною місією. Будучи присутнім на козацькій раді, від зазначав, що остаточне рішення приймалося всією козацькою громадою і залежало не від старшин, бо якраз старшина залежала від козацької маси: "При обговоренні (важливого питання) козаки ділилися на два Кола. В одному була старшина, у другому – прості люди… Ухваливши своє рішення, прості козаки йшли до Кола старшин, оголошували своє рішення і грозили, що, коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погоджувалася, бо не могла противитися черні, яка є сильніша, могутніша й згуртованіша, і в гніві не терпить ніяких заперечень" (ЛЩ с.104).

Зводячи підсумок, зазначимо: запорожські козаки нероздільно пов'язані з етнічними витоками українського народу і є вихідцями з цього народу та носіями усіх його національних ознак, особливостей побуту й культури; громадсько-соціальний устрій Запорожської Січі наслідував традиції Стародавньої Русі, успадкувавши звичаї українців-русичів дохристиянської доби. Виникнення козацтва, а точніше його виокремлення в окрему верству української спільноти, зумовлене змінами соціально-політичного устрою України-Русі. Історичний період козацької доби, як процес самовизволення українського народу з-під ярма чужинського поневолення, починається після монголо-татарської навали 1240 року, яка спричинила зникнення України-Руси з геополітичної карти Європи.

Утворення самостійного Українського Козацького Війська слід віднести на 1386 рік. Маємо докази історичної необхідності його утворення саме наприкінці ХІVст. Як зауважив свого часу Д.Яворницький: "Від половини ХІІІст. до 1386 року влада Великого Литовського князівства не прагнула докорінно змінювати вироблені віками порядки в містах і селах руських областей. Навпаки, до фатального 1385 року литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання" (ІЗК с.344). Перешкодою єднання України-Руси з Литвою стала Кревська унія 1385 року, згідно якої Литва єдналася з Польщею і зобов'язувалась пристати під зверхність католицької церкви. Це литовсько-польське єднання, що згодом отримало назву Річ Посполита, сталося без урахування прав і свобод українського народу, а це у свою чергу спричинило потребу українського народу мати власні збройні сили для свого захисту. Відтак, Кревська унія 1385р. спричинила утворення самостійного українського війська, що згодом отримало назву Запорожська Січ. Утворення першого Козацького Кошу, як військово-політичного центру українського козацтва, сталося не пізніше 1386 року, щойно після Кревської унії, внаслідок нагальної потреби українського народу захистити свої споконвічні права і свободи на праотчій вітчині – на землях України-Руси.

 

ЗОРГАНІЗОВАНЕ   КОЗАЦТВО

 

Українська історіографія зазначає Хортицю (в сучасних межах міста Запоріжжя) як місце найпершої Запорожської Січі. Острів Хортиця, за древньоруською назвою Інтрів острів, тобто острів Інтри – ватажка Небесного воїнства (згідно Рігведи), зі своїми неприступними скелястими берегами, оточений з усіх сторін стрімкою течією дніпрових вод за порогами, служив надійним захистком для українців-русичів з давнього давна. Історичне свідчення про цей острів сягає такої сивої давнини, яку не усвідомили навіть видатні українські історики. Зокрема Д.Яворницький зазначає відомі йому назви Хортиці: "Хортич, Городецький, Інтрський острів" (ІЗК с.104), лишаючи це поза увагою. Проте назва Інтрів (Інтрський) острів засвідчує, що Хортиця була вшанована українцями-русами задовго до нашої доби. Нагадаємо з "Велесової Книги": "Се бо Магура співає пісню свою і кличе до січі; а та птиця од Інтри; а Інтра був і пребуде до віку" (ВК д.6г). Слід розуміти, що образ Птиці пов'язано з умінням дружини Інтри перевтілюватись в земні істоти; щодо Інтри (або Індри за Рігведою) – його ім'я означає Могутній, а дружина Індри має ім'я Індрані, тобто Могутня, персоніфіковане "Магура" – Мати-Птиця, Мати-Слава.

Варто нагадати, що за всіх часів Хортицю визнавали священним островом. Древньоруські правителі та середньовічні володарі Руси справляли релігійні обряди на цьому острові перед військовими походами. "За описом Костянтина Багрянородного (Хст.), руси приносили жертви біля священного дуба на острові Хортиця… Ці дерева (священні дуби) використовувались для ритуальних обрядів. Дуб Перуна згадується більш як через три століття після введення християнства у грамоті галицько-волинського князя Льва Даниловича 1302 року" (ІУ с.57). За прадавньою традицією, як зазначає Д.Яворницький: "На острові Хортиця збиралися усі руські князі зі своїми воєначальниками, коли у 1223р. відправлялись на першу битву проти татар, до річки Калка" (суч. Кальчик, притока р.Кальміус, південніше м.Донецьк; ІЗК с.104). На жаль, битва 31 травня 1223р. з ордою Чингіз-хана скінчилась трагічно для руських князів, як засвідчено у Літописі Руському: "І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не було ніколи… Татаро-монголи ж, захопивши князів, поклали їх під дошки, а самі сіли на дошках обідати і подушили їх" (ЛР с.381). Остаточний розгром християнізованої Русі довершив Чингізів онук – Батий у 1238-1240 роках.

За прадавньою традицією, Хортиця вважалась надійним прихистком для козаків ще відтоді, коли розрізнені козацькі ватаги вибиралися в Дніпровські плавні на промисли звіра й риби. Показово, що й зорганізоване козацтво закладало Січі на островах за порогами, убезпечуючи свій військовий табір крім дерев'яних укріплень – засік, ще й водною перешкодою для більш надійного захисту від ворога. На це зауважує визнаний дослідник українського козацтва Д.І.Яворницький: "Володіючи неозорими степами, простертими на величезні відстані на схід і захід від Дніпра, запорожські козаки при всьому тому завжди вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно облаштовували свою столицю, Січ… Першими центральними місцями поселення запорожського козацтва були острови на Дніпрі – Хортиця та Томаківка" (ІЗК с.88-100).

Першу письмову згадку про Запорожську Січ (яка зорганізувалась наприкінці ХІVст.) убачаємо в "Історії Русів" майже через століття: "1506-го року, коли од лицарства першого Гетьмана Руського Пренслава Лянскоронського, зятя князя Острозького.., відібрані від турків і татар Малоросійські землі понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди границь того краю, створена тоді з козаків Малоросійських (тобто українських) сильна сторожа… Козаки понаробили укріплення, або редути, названі "засіками", від січення дерев, вживаних на палісади, від чого козаків, що там позасідали, названо Запорожськими Козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою" (ІР с.50).

Ставлячись з усією повагою до "Історії Русів", все ж таки маємо зауважити, що Предслав Лянскоронський – литовський магнат, хмельницький староста (сучасна Хмельницька обл.), якого виводять в засновники козацтва литовські історики, не був першим Запорожським Гетьманом. Він взагалі не був гетьманом Війська Запорожського. Йому, як воєводі, було доручено обороняти від монголо-татарської орди південні границі Литовського князівства, до складу якого входили князівства Києвської Русі на правах широкої автономії. Виконуючи доручення литовського уряду, П.Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорожських козаків, які зорганізувались до захисту рідної землі ще за часів правління Гедимінового сина Ольгерда (1341-1377), котрий на чолі русько-литовського війська розбив татар у битві на Синіх Водах у 1363 році. Згадка про Лянскоронського, як Гетьмана Запорожського, походить від козацької традиції величати гетьманом керівника військового походу. Іншими словами, Запорожська Січ на часи Лянскоронського вже існувала, до того ж мала свої установлені козацькі звичаї. Незнання цих звичаїв та спроба насадити свої порядки коштували Ляндскоронському вельми дорого: він був не тільки скинутий з "гетьманства", але й страчений українськими козаками. "Є відомості, що козацький отаман, Предслав Ландскоронський, був страчений за спробу запровадити між козаків незаперечне виконання його гетьманській волі" (ІЗК с.174).

Вподовж тривалого часу, доки українське козацтво набиралося сили, Запорожська Січ розташовувалась на островах за дніпровськими порогами навпроти Великого Лугу, котрий запорожці називали "своїм батьком". "Січ як військовий і політичний центр козацтва, протягом другої половини ХVІст. перебувала на о.Томаківці, а з 1593р. на о.Базавлуку" (ІУ с.95). В ХVІІст., коли Запорожське військо вже має достатньо велику чисельність, розбудовується Січ на березі Дніпра. Такою була Микитинська Січ 1636-1652 років (колишнє Микитино перейменоване в Нікополь на москальський лад у 1778р. князем Грицьком Потьомкіним, де було проголошено гетьманом Богдана Хмельницького, після його прибуття на Січ 07.08.1647). Такою була й Чортомлицька чи Сіркова Січ 1652-1709 років, неподалік села Капулівка, в усті річки Чортомлик, трохи нижче сучасного Нікополя (зруйнована 12.05.1709 Гнатом Галаганом за наказом Петра-І перед Полтавською битвою – 27.06.1709). Після її знищення, уцілілі козаки в тому ж таки 1709 році заснували нижче по Дніпру в усті річки Кам'янка нову Кам'янську Січ (нині історична пам'ятка "Кам'янська Запорожська Січ" в селищі Республіканець на Правобережжі), а згодом в Олешках за річкою Конкою (на Лівобережжі), де був отаманом-гетьманом славнозвісний Кость Гордієнко. Повернувшись на Чортомлицьку Січ у 1734 році, запорожці побули там рік і заснували трохи вище по Дніпру останню Нову (Підпільну) Січ 1735-1775 років на річках Підпільній та Скарбній, яка стояла до остаточного знищення українського козацтва за наказом московської цариці Катерини-ІІ 04.06.1775, після чого запорожці пішли на Дунай (Дунавецька Січ проіснувала до 1828р.; навпроти суч. м.Вилково, Одеської обл.) та на Кубань – з центром Катеринодар (сучасний Краснодар).

"З усіх Січей найславетнішою була Чортомлицька Січ. Вона була заснована кошовим отаманом Іваном Лутаєм 1652 року на місці впадіння річки Чортомлик у Дніпро і проіснувала до 1709 року. Це був городок на Чортомлицькому острові; мав він 900 сажнів у радіусі. Оточений городок був сімома річками – Чортомликом, Скарбною, Скаженою, Корівкою, Прогноєм, Павлюком та Підпільною. Довкола Січі насипано було земляний вал у шість сажнів заввишки, влаштовано бійниці, набито дерев'яні палі й встановлено плетені, наповнені землею великі коші. Для виходу по воду на Чортомлик та Скарбну в земляному валу зроблено було вісім хвірток – "пролазів", через які могла пройти одна людина; біля кожної з них стояла бойова вежа (всередині Січі була висока вежа для стрільби). Крім цього, на Січі, за звичаєм, стояло 38 звернених до січового майдану куренів для запорожців" (ІУС с.105).

Після монголо-татарської навали 1240р. Україна-Русь перетворилась на військовий полігон, де шляхом кровопролиття вирішувались амбітні зазіхання на територіальну цілісність України-Руси з боку сусідніх держав-загарбників. Лише самовіддана боротьба та незламне прагнення свободи зберегли українському націю від повного винищення "доброзичливими" сусідами, в числі яких Польща, Литва, Росія, Австрія, Угорщина та інші. Перебуваючи у стані майже безперервної багатовікової війни, що супроводжувалось постійним гнобленням та знищенням українського народу, Україна-Русь за своїм територіальним устроєм нагадувала великий військовий табір з традиційним поділом на воєводства, а згодом полки, які обороняли певні округи (повіти). На чолі кожного полку стояв полковник, іменований за назвою міста. Так наприклад, І.Сірко до обрання отаманом Запорожського війська був Змієвським полковником (м.Змієв, Харківська обл.).

"Козацтво збагатило суспільно-політичні традиції української державності – організаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена Варшавським сеймом, зовсім не применшує значення правотворчості козацтва. У тогочасних документах (наприкінці ХVІст.) містяться численні згадки про те, що козаки в містах і селах України "мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя, які не несуть відповідальності перед жодним судом окрім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши суддів і старшин, і створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку"." (СГ с.58). Про існування Козацької Держави було відомо в Європі. Про неї в 1587р. доповідав венеціанському дожу Карло Гембері, секретар папського нунція в Польщі. "Починаючи з Дмитра Вишневецького, козацькі гетьмани вступають незалежно від Речі Посполитої в прямі зносини як з Туреччиною і Кримським ханством, так і з Московською державою; беручи участь у воєнно-політичних акціях, вони найрішучіше відстоювали свою непідлеглість і діяли de facto як незалежна воєнно-політична сила" (КР с.85). "Римський папа Клемент VІІІ, посівши престол 1592 року, знав про те, що козаки і передусім Запорожська Січ, фактично перетворилися на самостійну військово-політичну силу, скоріше номінально підлеглу польському уряду… У листопаді 1593р. він направив дипломатичну місію з метою залучення українських козаків до антитурецького блоку. Разом з інструкціями Климент VІІІ надіслав булли до козаків і їхнього гетьмана, в яких… палко закликав їх виступити проти турків" (КР с.84). У 1594р. на Запорожську Січ прибув посол австрійського імператора Еріх Лассота і вів переговори з запорожцями; щоденник його подорожі був опублікований Р.Шоттіном у ХІХст. і викладає найперші достеменні відомості про незалежну Запорожську республіку.

"Козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця ХVв. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в походи, закликає їх собі на допомогу. Найбільше вславився і придбав собі ім'я першого провідника й організатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціаліста по татарським справам. Не раз ходив він походами аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву" (ІУН с.154). З цього уривку стає зрозуміло, що заслугу в організації українського козацтва бажала приписати собі тодішня, пануюча на Україні-Русі, литовська влада; бо після Люблінської унії 1569р. адміністративну владу на Україні-Русі перебирає Польща, яка виводить в організатори козаччини вже свого представника – Д.Вишневецького. Як бачимо, національність історика позначається у викладі історичних подій, зокрема й заслуг тієї чи іншої нації у створенні й організації українського козацтва. Але якщо литовсько-польські історики всіляко звеличували роль своїх представників в організації українського козацтва та принижували роль самих українців в цьому процесі, то українські історики мають бути більш обачливі і не розкидатися заслугами свого народу.

Зрозуміло, що шляхетська пиха тодішніх істориків не дозволяла звеличувати простолюдинів, котрі своїми моральним якостями перевершували усіх шляхтичів без винятку. Навіть сучасним історикам важко це збагнути, тому вони й продовжують співати традиційні дифірамби відомим історичним особам, таким як Вишневецький, Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа. Проте істинний патріотизм не є привілеєм якоїсь певної частини суспільства, тим паче його заможної верстви, що дбає здебільшого про власні інтереси; патріотичні пориви притаманні лише безкорисним людям, серед яких були й залишаються першими запорожські козаки. Саме тому частково чи повністю замовчується козацька звитяга, яка не була очолена іменитим шляхтичем.

Варто нагадати одну з грандіозних перемог запорожців у битвах з оманською імперією, що повністю замовчана у вітчизняній історії. "1624р. козаки вийшли в море на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там був, якби в той день була тиха погода, жодна галера не повернулася б, тому що козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок. За відчайдушною мужністю, безмежною відвагою… ця битва не має не лише рівних, але й подібних собі в усій історії російських морських битв, по сьогодні включно. Отже йдеться про велику морську битву, зафіксовану також у турецьких джерелах, але майже зовсім невідому в нашій історичній науці. Втім, у цьому немає нічого дивного, якщо врахувати те ставлення до української історії, котре панувало як у царській імперії, так і в імперії сталінсько-брежнєвській" (КР с.112). Внаслідок цієї битви "Шагай-Гірей заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козами, як з окремою державою. Козаки знову, як за часів Ласоти, починають свою власну міждержавну політику" (ІУН с.216).

Окремо зауважимо на хибність побутуючої думки, буцімто Запорожське Військо було залежне від королівської чи царської милості відносно військового реманенту та боєприпасів. Не слід забувати про традиційну козацьку зброю – лук, спис та шаблю. Мало того, що козаки справно володіли своєю традиційною зброєю, вони продовжували користуватися нею поряд з вогнепальною зброєю вподовж багатьох століть. "В 1699 році віце-адмірал Корнелій Крюйс (віце-президент Адміралтейської колегії часів Петра І) писав про запорожців, що вони користуються луками й стілами, котрими вельми влучно поціляють" (ІЗК с.221). Іншими словами, навіть не маючи належного забезпечення боєприпасами для вогнепальної зброї, Запорожське Військо було боєздатним і готовим для відсічі будь-якого ворога.

Польські історики, а за ними й нерозважливі українські, намагаються приписати заслугу заснування Запорожської Січі у 1556р. польському князю Дмитру-Юрію Вишневецькому – польовому гетьману Речі Посполитої. Однак Д.Вишневецький аж ніяк не був засновником українського козацтва, бо перед ним "ще великий князь Жигимонт (король Сигізмунд) у 1541 році наказав зробити козакам перепис і скласти реєстр… Невідомо чи такий реєстр було зложено, але більшість дослідників схиляється до думки, що метою цього реєстру було довідатись скільки саме й де мешкає козаків, щоби легше за ними доглядати і пильнувати, щоб вони не робили самовільних походів на Крим. На козаків безперестанку шли скарги і від татар, і від турків" (ІУН с.157). Тобто на той час, коли Д.Вишневецький активно залучає запорожців до військових походів 1556-1563 років, сама Запорожська Січ вже існувала і "робила самовільні походи на Крим".

Історично підтверджено, що Д.Вишневецький, будучи з роду великомаєтних польських магнатів, потрапив на Запорожжя з пропозиції польського короля, щоби утримувати козацьке військо від свавільний вчинків та скеровувати на користь Речі Посполитої. "Дмитро Вишневецький дійсно був видатною людиною, хоч і з великим авантюристичним нахилом (амбітними зазіханнями на королівський трон). Розгнівавшись за щось на великого князя (Жигимонта, він же король Сигізмунд), Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август ІІ його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиця нижче порогів" (ІУН с.155). Зрозуміло, що Вишневецький прибув на Запорожську Січ не з порожніми руками, а з належним забезпеченням від польського уряду вельми достатнім, щоби козаки погодились приймати участь у військових походах під його керівництвом. Зрозуміло й те, що шляхетська пиха не дозволила Вишневецькому жити в козацькому курені, тож він, маючи чималі статки, збудував для себе належне обійстя на Хортиці, яке гордо іменувалося замком. Проте тодішні "замки" були вельми умовні. На це зауважує й Д.Яворницький: "Вишневецький влаштував на острові Хортиця земляний городок" (ІЗК с.100).

Варто наголосити, що Д.Вишневецький, як потомний родовитий шляхтич, не переймався долею українського народу, а вболівав лише за власні інтереси, реалізуючи свої шляхетські амбіції. Через це він утрутився в Молдавський конфлікт, маючи на меті посісти молдавський престол, за що врешті й наклав головою 1563 року. Показово, що не всі запорожці підтримували Вишневецького; не згодні з його політикою "Козаки Запорозькі та охочекомонні – понад п'ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинились в гирлі його на одній косі вище міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де залишились вони назавжди" (ІР с.60). Побіжно зауважимо, що народна дума про "Байду", потрактована істориками як дума про гетьмана Дмитра-Юрія Вишневецького не витримує критики, бо задовго перед ним, згідно "Історії Русів", у Запорожському війську був інший гетьман Дмитро Вишневецький у 1510-1514 роках, і саме він "усіляким способом допомагав українському народу одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був "батьком" народу" (ІР с.51). Дослідник українського козацтва В.Голобуцький також зауважує, що "деякі історики помилково ототожнюють Дмитра Вишневецького з героєм народної пісні про Байду" (ЗК с.71).

За зрозумілих причин шляхетське обійстя Д.Вишневецького на острові Мала Хортиця польські історики почали ототожнювати з самою Запорожською Січчю. Але замок аж ніяк не узгоджується з етимологією слова "Січ", що означає "дерев'яна фортеця". Варто додати, що гетьмани-шляхтичі польського походження не знаходились безпосередньо в Запорожській Січі навіть під час іменування гетьманами Запорожськими. Це стосується й гетьмана П.Сагайдачного.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич) – гетьман України-Руси 1616-1619 та 1621 років, видатний громадсько-політичний діяч, активний борець проти Унії. "Як вірний підданець польського короля, діяв зброєю проти ворогів Польщі" (ІУС с.19). Ця характеристика яскраво засвідчує покликання П.Сагайдачного на своїм гетьманстві, бо він постає на чолі Запорожського Війська у роки війни Польщі проти Московідорошенко, та в Хотинській битві з турками, де запорожці були використані як військова сила на користь Речі Посполитої.

Українське козаки, одурені лукавим політиканством наказних гетьманів, часто-густо використовувались для захисту інтересів Речі Посполитої. Краще за всіх спромігся використати Запорожську Січ на користь Речі Посполитої гетьман Петро Кононович Сагайдачний, чию заслугу у знищенні українського козацтва важко переоцінити. Невипадково історикам видалось сумнівним, щоби український народ почестив його "заслуги" згадкою у пісні "Ой на горі женці жнуть". Полеміка істориків не привела до однозначного висновку – кого саме оспіване у народній пісні: гетьмана Петра Сагайдачного чи Григорія Сагайдачного – кошового отамана часів Дорошенка, який проміняв цивільне життя на козацькі походи, чого не скажеш про Петра Кононовича. Слова пісні однозначно вказують на кошового отамана Григорія Сагайдачного, а саме: "Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний". Але Петро Сагайдачний, будучи гетьманом України-Руси, був попереду Петра Дорошенка (гетьмана Правобережної України-Руси) як за військовим званням, так і за часом гетьманства, тож він і у пісні мав би бути "не позаду". До то ж, він не "проміняв жінку на тютюн та люльку", бо відзначився не тільки як військовий, але й як видатний громадсько-політичний діяч.

За походженням Сагайдачний належав до шляхетного польського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі. Як родовитий польський шляхтич, П.Сагайдачний мав власні статки і, відійшовши від гетьманства, займався громадсько-політичними справами у Києві. Його стараннями 1620 року відновлено Києвську митрополію; за його кошти та сприяння збудовано 1615р. Братський монастир на Подолі, де гетьман й був похований. Помер від поранення в Хотинській битві, де вдруге був проголошений гетьманом Запорожського Війська, яке у складі 41 тисячі козаків, маючи 22 гармати, разом з польськими 35 тисячами жовнірів відстояли державні інтереси Речі Посполитої у битві під Хотином 1621р., розбивши 150-ти тисячне Турецьке військо. Подяка Польщі не забарилась: після вікопомної перемоги, що сколихнула всю Європу громовим розголосом про відвагу й доблесть Запорожського Війська, за постановою польського уряду козацьке військо мусило "зредукувати свій контингент" до 6 тисяч, решта були розігнані по домівках. Польський уряд навіть не визнав за потрібне відзначити українських козаків нагородами за перемогу в Хотинській битві, а згодом польські письменники взагалі приписали усю звитяжну славу від здобутої запорожцями перемоги польському королевичу Владиславу, який був простим спостерігачем тодішньої битви.

Нагадаємо, що невдячність польського уряду була звичайною справою і вдало реалізовувалась завдяки гетьманству Сагайдачного. Ще 1618р. П.Сагайдачний на чолі 20 000 Війська Запорожського приймав участь у війні Польщі проти Московії, в наслідку чого Польща задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину (угода про перемир'я підписана наприкінці 1618р. в Деуліні). На віддяку Польща доручила Сагайдачному скоротити козаче військо з 20 000 до 3 000 реєстрових козаків. Сагайдачний, як істинний польський патріот, виконав доручення польського уряду, а вигнані з війська козаки подалася на Січ, де загальною радою скинули Сагайдачного з гетьманства, обравши собі за гетьмана Якова Бородавку.

Цей самовільний вчинок не лишився безкарним. На час Хотинської битви, щойно Я.Бородавка привів Запорожське Військо під Хотин, йому відтяли голову, як невгодному Польщі, і проголосили гетьманом Петра Сагайдачного вдруге, зважаючи на його попередні заслуги. Адже Петро Сагайдачний, як істинний польський шляхтич, засвідчив свою відданість польській короні за роки свого попереднього гетьманства.

Характерно, що історики висвітлюють часи гетьманства Сагайдачного з позиції власної національної приналежності: польські історики наділяють його пишномовними епітетами та завищеними заслугами, в той час як українські дослідники дають інший опис тодішніх подій. Зокрема по різному тлумачиться славнозвісний наступ козаків, який вирішив долю Хотинської битви. Історик польського гатунку Дмитро Дорошенко повідомляє: "Два слідуючі дні зряду ціла турецька армія кидалась штурмувати козацький табір, але всі її шалені атаки розбивались мов о кам'яну скелю, о козацьке завзяття. Відбивши третю атаку, козаки самі перейшли в наступ і, піддержані поляками, збили турків з позицій, понищили їхні гармати й вдерлись в турецький табір. Якби вони не почали його грабувати, а продовжили наступ, погром турків був би повний" (ІУН с.210). Зовсім інакше описують цей епізод француз М.Бодьє: "9 вересня козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому. Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів султана. В цьому бою вони розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав (майбутній польський король) і гетьман Хоткевич не наказали їм відійти, а приєдналися б до них" (КР с.103). Сучасний історик Д.Наливайко лише уточнює, що принц Владислав не керував битвою, а велика паніка в турецькому таборі піднялась не під час контратаки козаків, а ввечері 9 вересня, коли козаки несподівано його атакували. "Через чотири дні, тобто 9 вересня, козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому" (КР с.103). Та найцікавіше зауважує Г.В.Лейбніц у політичному трактаті 1672р. про українських козаків, які за його словами, "у битві під Хотином перемогли турків, але тепер за основного свого ворога мають поляків".

Зауважимо, що П.Сагайдачний, як його попередник Вишневецький, посів посаду гетьмана Війська Запорожського невипадково. "Сагайдачного застаємо в ролі козацького гетьмана й провідника козацької політики в 1616-1617 роках. Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польське правительство, стривожене зростом козаччини й її своєвільствами, почало пришукувати способи, як би їх приборкати. В 1611 і в 1613 роках було сконстатовано, що козаки нікого не слухаються, крім своєї старшини, і знову визначено комісію для упорядкування відносин на "кресах", яка зійшлася восени 1614р. в Житомирі" (ІУН с.203). Нагадаємо, що посаду гетьмана реєстрових козаків затверджував польський король. Відтак, маємо неспростовний висновок: найдієвий спосіб придушення національно-визвольної боротьби полягає не в протистоянні, а в умінні очолити цю боротьбу, призначивши "свою" людину. Саме тому всенародні повстання проти польської шляхти, очолені польськими шляхтичами, були приречені на поразку. Це стосується й визвольної війни українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького.

Зіновій-Богдан Хмельницький (1595-1657) – гетьман України 1648-1657 років, керівник визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна "вдячність" керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: "Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила" (ІУГМ с.51).

На превеликий жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою Івана Барабаша – Наказного гетьмана Малоросії.

На відміну від істинних патріотів України-Руси, як, скажімо, Северин Наливайко, Тарас Трясила, Яків Остряниця, Іван Сірко, Максим Залізняк, Верлан, Муха, Самусь, Павлюк, Палій та інші, поклик до боротьби Б.Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – родовитому шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий одібрав родовий хутір Хмельницького. "Хмельницький виступив на історичному терені саме тому, що й сам жорстоко постраждав від свавілля польський панів. Доти він був щасливим господарем і мав невеликій хутір Суботів поблизу Чигирина; у нього були дружина і троє синів. Але підстароста чигиринський, пан Чаплинський, уподобав Суботів і у відсутність Хмельницького силою загарбав хутір; водночас засік до смерті малого сина Хмельницького і забрав собі його дружину" (ІУС с.27). Як бачимо, поштовх до боротьби, що привів Хмельницького на Запорожську Січ, не мав нічого спільного ані з патріотизмом, ані з національно-визвольним покликанням. На жаль, і в наступні роки керманич національно-визвольної війни українського народу ніскільки не переймався уболіванням за український народ. Про істинні наміри Б.Хмельницького слід судити з його слів: "Попереду воював я за свою шкоду і кривду, а тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені у тім вся чернь" (ІУГМ с.50).

Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Принаймні немає іншого логічного пояснення тому факту, що після грандіозних перемог над поляками, зокрема в битві на Жовтих Водах 5-6 травня 1648р., здобуття окупованої поляками неприступної фортеці Кам'янця-Подільського 15 травня 1648р. та гучної перемоги під Пилявою 6 серпня 1648р., тріумфальний поступ українського війська було зупинено на кордоні з Польщею і замість того, щоби вести українські війська на Краків та утвердити Державність України, приєднавши польські землі під Київський протекторат на зразок аналогічних діянь Унії, Хмельницький почав "свідчитися небом і землею" перед тодішнім польським королем Владиславом ІV про свою прихильність до польської корони. "Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого" (ІР с.122). Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги 17 серпня 1649 неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новому польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу старим гетьманом Вишневецьким (ІР с.136). Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату від 7 вересня 1649 року, затверджені польським королем, де вказано: "Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними" (ІР с.139), тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.

Фатальна помилка Б.Хмельницького далася взнаки вже наступного року, коли Польща, зібравши нові сили за час перемир'я, порушила Зборівський трактат і без оголошення війни, підступно, вночі 7 липня 1650р. розгромила вщент козацький корпус полковника Нечая біля містечка Краснопілля. Тобто війна з поляками розпочалась знову, але на цей раз вже не на користь України. Це змусило Б.Хмельницького на Переяславській раді 6 січні 1654р. передати повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що гетьман пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву "Переяславська угода" і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька. Сучасне дослідження тих подій "ускладнюється тією обставиною, що на Переяславській раді ніяких документів не було підписано – козаки обмежилися усною присягою на вірність царю. Так звані "переяславські статті", що дійшли до нас, укладені в жовтні 1659р. між Юрієм Хмельницьким і царським урядом. Новий гетьман був змушений підписати 14 "давніх статей" (але насправді сфальсифікованих) і 18 нових статей" ("Український історичний журнал", К., 2003, №4).

Фальсифікацію "Переяславської Ради" підтверджує М.Грушевський: "Козаки згодились присягти на слово боярів-послів, що цар не тільки зіставить в цілости права й устави, привілеї і всякі свободи України, себто її нинішній самостійний державний устрій, а ще примножить і розширить. Так сталася "Переяславська умова", з котрою Україна пристала до Москви, "під високу царську руку". Але вона була устна. А щоби цар її закріпив своєю грамотою, постановили, що військо пошле своїх послів до Москви і ті виясніть (роз'яснять) цареві та боярам українські порядки, права і вольності, і цар їх потвердить своїм привілеєм. На тім гетьман і старшини присягнули" (ІУГМ с.53).

На жаль історики не згадують значну подію, яка передувала Переяславській угоді. "1653 року Земський собор у Москві прийняв рішення взяти Україну "під високу руку царя" (ІУХ с.22). Слід пам'ять, що в ті часи церква не була відділена від держави і приймала активну участь у вирішені важливих державних питань. Інакше кажучи, долю України-Руси вирішила не Переяславська угода 1654 року, а християнська церква у 1653 році. Нагадаємо, що Московія задовго перед тим "добилася від патріарха, що галичанина Петра Ратенського, рекомендованого на посаду галицького митрополита, патріарх зробив митрополитом всієї Русі, і той осів у Москві. А 1448р. собор у Москві без порозуміння з патріархом обрав свого митрополита, поклавши початок незалежній московській церкві... Дуже скоро після Переяславської угоди, шляхом підкупу й обману, 1686р. українську церкву підпорядковують московському патріархові, який негайно встановлює цензуру... Московський патріарх докладатиме усіх зусиль, щоб не випустити Україну зі сфери свого впливу, якого він досяг нечесним шляхом у 1686р." (ІУ с.99,161,461).

Безчесна позиція Московії щодо Переяславської угоди про, так звану, військова допомогу у визвольній боротьбі українського народу проти поляків, означилась небаченим віроломством. Спершу Московія у 1655-1656рр. за допомогою українських козаків під проводом Б.Хмельницького відбила у Польщі втрачені у 1618 році Смоленщину й Сіверщину, а потім, порушивши статті Переяславської угоди, перебрала на себе неделеговані їй повноваження і почала розглядати Україну-Русь як територію, придатну для розширення Московського царства шляхом військово-політичної агресії. Про це виразно свідчать фатальні для України-Руси наслідки Анрусівського договору, підписаного 30 січня 1667р. в селі Андрусівка поблизу Смоленська між Московією та Польщею. Цей безпрецедентний у всесвітній практиці договір знищив Державність України-Руси, яка без згоди українського народу була розділена навпіл по Дніпру: Лівобережну частину України-Руси загарбала Московія, а Правобережжя привласнила Польща. За цим договором, гетьмани Лівобережної України-Руси призначались московським царем і були ставлениками Москви з резиденцією у Батурині, а гетьмани Правобережної України-Руси призначались польським королем і були ставлениками Польщі, з резиденцією у Чигирині.

Адрусівському договору передувала зрадницька політика гетьманів-маріонеток, починаючи з Івана Брюховецького, який підписав так звані "Московські статті" 1665р., що значно обмежили права України-Руси та наводнили її воєводами-москалями, що продовжилось за часи наступного бездіяльного гетьмана-маріонетки 1672-1687 років московського ставленика І.Самойловича. Лише кошові отамани Запорожської Січі почувалися вільними від зобов'язань як перед Москвою, так і перед Польщею, і вели суто визвольну війну, повставши на захист українського народу.

Зневага запорожців до гетьманів-маріонеток, засвідчена у листі кошового отамана-гетьмана Івана Сірка 25.09.1678 до Самойловича: "Вельможний мосьпане гетьмане Іоане Самойловичу. Після кончини славнозвісного нашого гетьмана Богдана Хмельницького, почали з'являтися часті і непостійні гетьмани, і через дії сусідніх монархів (що видно з андрусівських ухвал 1667 року) єдина Мала Росія, наша бідна вітчизна, розділилась навпіл, спершу на два гетьмани, починаючи з полтавського полковника Пушкаря і переяславського Сомка (наказного гетьмана 1660-1663), а потім через Ханенка уманського (правобережного гетьмана 1670-1674), на три гетьманства і внаслідок постійних міжусобиць вельми обагрилась кров'ю нашої братії. Тоді ми, військо низове запорозьке, збагнули початок занепаду і суцільного запустіння вітчизни нашої. Насправді так воно й сталося з вашої, тогобічних (Лівобережних) гетьманів, ласки… Нас постійно турбувало й непокоїло те, що внаслідок війни та чвар між нашими гетьманами, доводилось нам повними сліз очима дивитися на спустошену й мертву Малу Росію, неньку нашу. Проте усі наші докази не діяли і чимдалі зростала ворожнеча і злоба між гетьманами обох боків Дніпра, а міжусобні війни нашу братію вигубляли. І хоча усі ті колишні гетьмани зовні удавали з себе опікунів вітчизни нашої, насправді ж кожен з них приховано й без будь-якої совісті, на шкоду велику батьківщині з винищенням народу, силкувався, заради вгамування свого владолюбства й ненаситних бажань… І тебе довелося нам включити до реєстру тих нещиро зичливий до вітчизни нашої гетьманів" (ІС с.95).

Після зрадницького Андрусівського договору Запорожська Січ опинилась у ще більш трагічному становищі: замість двох ворогів (Османської імперії та Речі Посполитої), постав ще й третій ворог – Московія. Однак запорожці не склали зброю, не віддались на мились ворогів, а продовжували боронити свою землю і свій народ від злостивих загарбників.

 

ВИЗВОЛЬНА   БОРОТЬБА

 

Історичний розвиток будь-якого народу засвідчує, що його цілісність та збереження залежить від наявності власних збройних сил, які здатні захистити свій народ від поневолення та фізичного знищення. Збройними силами українського народу в часи довготривалої іноземної окупації були запорожські козаки, яких гуртувала на боротьбу славнозвісна Запорожська Січ. Український народ ще має визнати, що збереження української нації та й загалом України-Руси – виключна заслуга Запорожської Січі. Мова йде не про реєстроване козацтво, що стояло на службі Речі Посполитої в Лівобережній Україні-Русі та на службі Московії на Правобережжі, – маються на увазі нереєстровані козаки, які були вільними і незалежними від влади як литовсько-польських, так і московських окупантів. Певна річ, в години всенародних повстань навіть реєстрована частина козацтва переходила на сторону українського народу, але постійно дбала інтереси українців-русичів лише самовіддана частина козацтва – цвіт української нації – Запорожська Січ.

Участь запорожських козаків у національно-визвольній боротьбі перебувала у прямій залежності від зазіхань на права й свободи українців-русичів з боку сусідніх держав. Після монголо-татарської навали 1240 року найдревня Європейська держава Русь зникла з геополітичної карти Європи. Звідси починається відлік доби національно-визвольної боротьби українського народу на чолі зі своєю військовою верствою – українським козацтвом, котре не змирилося з присутністю ординців на теренах Батьківщини і громило орди завойовників вподовж віків аж до їхнього остаточного знищення.

Нагадаємо, що після захоплення Києва 6 грудня 1240р. ордами Батия, державницькі функції України-Руси, передовсім священний обов'язок визволення Батьківщини, перебирає на себе Галицько-Волинське князівство, об'єднане у 1199 році зусиллями кн. Романа Галицького (сина Мстислава, онука Ізяслава, правнука Мстислава-Гаральда Великого, праправнук Володимира Мономаха). "По свіжім опануванні Галичини, – писав М.Грушевський, – що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці києвські війни 1201-1204 років були новим тріумфом Романа, що зробили його зверхником українських земель" (ІУГ ІІІ с.7-10). У 1204 році Роман Мстиславич стає Великим Князям Києвським, а після передчасної смерті (2005р.) справу батька продовжив Данило Романович Галицький (Великий Князь Києвський 1239-1240рр.), котрий поновив об'єднання Галицько-Волинського князівства у 1238р. і в цьому ж році розбив військо хрестоносців під Дорогичином. Саме його посадник, тисяцький Дмитро, очолював оборону Києва при Батиєвому нашесті.

Варто наголосити, що Галицько-Волинське князівство офіційно визнане в Європі спадкоємцем Русі. Папа римський Інокентій ІV проголосив Данила Романовича королем. "Коронування відбулось у Дорогичині папським легатом Данила Романовича як короля Русі 1253р." (ІУХ с.13). До того ж, "в листі до магістра Тевтонського ордену папа римський згадує, що вислав листа до "Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра Невського, князя Суздальского" (ІУП с.199). Впадає в око різниця в титулах державних мужів двох політичних центрів, що піднеслися над Києвом, засвідчуючи незаперечне спадкоємне право Русі за Галицько-Волинським князівством. "Роль Галицько-Волинського князівства була дуже велика… Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у західноєвропейському світі, як спадкоємниця Києвської держави й продовжило традиції її на сто років" (ІУП с.214).

Без перебільшення можна сказати, що Європейські держави, власне увесь Старий Світ, в довічному боргу перед Україною-Руссю, яка ціною неймовірний втрат зупинила монголо-татарське нашестя. Орди завойовників, пройшовши безтурботно всю Азію, зустріли шалений опір волелюбного народу України-Руси. Ординці мусили брати штурмом кожний населений пункт, переважна більшість з яких чинила опір вподовж кількох тижнів і навіть місяців, демонструючи небачені прояви героїзму. Зваживши на велелюдний спротив українців-русичів, не згодних коритися завойовникам на землях своїх пращурів, ординці не наважилися йти вглиб Європи, щоби не залишити позад себе нескорений народ, що заскочить їх зненацька і вдарить ординському війську в спину. Адже, перейшовши землі України-Руси, ординці ризикувати безславно згинути у войовничому оточені слав'янських народів. Тому хан Батий, пройшовши по західному краю України-Руси до Дунаю, повернувся до Волги і у 1241р. заснував Кипчакську (Золоту) орду у волзькому пониззі, із столицею Сараєм.

Наступним і вирішальним фактором національно-визвольної боротьби з-під ярма ординців було добровільне об'єднання уярмленої Києвської Русі з Литовським князівством, що зорганізувалось союзником Данила Галицького – литовським князем Мендовгом (1219-1263), та остаточно утвердилось в часи правління Гедиміна (1316-1341). За визначенням М.Грушевського, це єднання "мало характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, зібрання земель руської держави, аналогічно з тим, як збирались колись розсипані частини Києвської Руси". Добровільність цього військово-політичного союзу засвідчена в "Історії Русів": "Князівства Малої Росії (тобто України-Русі), зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240 поразки, зруйновані були дощенту; князі їхні та воїни вибиті.., а дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі; найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там пребуваючи, подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності татарської. Тому Гедимін Князь року 1320-го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських – Пренцеслава, Світольта і Блуда та полковників – Громвила, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь… По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних од українського народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського. Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому руському (себто українському) народові на всіх його просторах, але й запровадив їх на всіх своїх землях разом з грамотою Руською; чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах документи, писані Руським письмом" (ІР с.41).

"Таким чином, від половини ХІІІст. до 1386 року Велике Литовське князівство, захопивши різними способами області південно-західної Русі, зовсім не прагнуло докорінно змінювати вироблені віками порядки в руських містах і селах. Навпаки, до фатального 1385 року (Кревської унії) литовський народ підкорявся руській культурі в усіх її проявах і держава Литовсько-Руська йшла до повного єднання та повного злиття в одне політичне ціле" (ІЗК с.346). "Отже, не дивно, що об'єднання білоруських і українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбулось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами, і християнство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але самі ще не наважувалися приймати нову віру" (ІУН с.102). На це зауважує й Д.Яворницький: "В середині ХІVст. Ольгерд Гедимінович настійно провадив у внутрішньому устрої Литовського князівства руське (себто українське) начало" (ІЗК с.344).

Військово-політичний союз України-Руси з Литвою призвів до того, що на геополітичній карті Європи означилось Велике Литовське Князівство, до складу якого увійшли удільне Києвське та Галицько-Волинське князівства на правах широкої автономії. За плином часу, що супроводжувався низкою політичних інтриг та численними змінами верховних правителів, Литва змінює свої попередні погляди щодо колишнього військово-політичного союзу і починає розглядати землі України-Руси як свою невід'ємну частину. А це у свою чергу послужило приводом для виношування далекоглядних планів з боку папського Риму щодо розширення своїх володінь, себто поширення впливу католицької церкви на Схід Європи. Слід розуміти, що вплив церкви мав не суто ідеологічний зміст, а цілком реальну територіальну підлеглість земель; "митрополії не тільки перебували в залежності від патріарха, але вся територія їх підлягала цісареві (царю, королю, імператору), як протекторові Церкви" (ІУП с.233).

Реалізація плану римської церкви розпочалась з загарбання галицько-волинського князівства. "Після отруєння галицько-волинського князя Болеслава-Юрія "Трейдоновича" у 1340 році, польський король Казимир ІІІ уторгся в Галичину; на Волині утвердився литовський князь Любарт Гедимінович" (ІУХ с.14). Невдовзі розпочинається боротьба між Польщею й Литвою (1351-1356рр.) за єдиновладне панування на галицько-волинських землях, що супроводжується політичною інтригою католицького Риму щодо узгодження цього питання шляхом об'єднання Польщі з Литвою.

Зважаючи на військову силу Великого Литовського Князівства, що виступало в союзі з військовими силами України-Руси, першим кроком політичної реалізації планів папського Риму було приєднання католицької Польщі до Литви, що й було успішно реалізовано династичним шлюбом поміж Великим Литовським Князем Ягайлом Ольгердовичем (онуком Гедиміна) та польською королівною Ядвігою, котра була 1384 року коронована у Кракові, після чого одружилася з австрійським герцогом Вільгельмом. Однак цей шлюб тривав не довго. Під протекцією римського папи католицьке духовенство почало переговори з Ягайлом і запропонувало йому руку Ядвіги. "Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб Ядвіги з Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви" (ІУП с.315). 15 серпня 1385 року в литовському місті Крево підписано між Ягайлом та польським урядовцями угоду, згідно якої він мусив: "1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 4) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської" (ІУП с.315). Цей договір у Креві, підписаний Ягайлом з братами (Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом), увійшов в історію під назвою "Кревська унія" і ліг в основу польсько-литовської унії (лат. unio – єдність), що набула свого реального змісту вже після смерті Ягайла, проголошеного польський королем у лютому 1386р. на офіційній церемонії одруження з Ядвігою.

Приєднання до Польщі всіх литовських, білоруських і українських земель Ягайла, згідно Кревської унії, викликало довготривалу боротьбу русько-литовських князів на чолі з Вітовтом Кейстутовичем (онуком Гедиміна), що скінчилась тимчасовою мирною угодою в Острозі 1392 року між Вітовтом і Ягайлом, за якою Литва залишалася самостійною державою. Ця угода викликала невдоволення католицького Риму; військові сили католицької церкви направляють Тевтонський орден провадити каральну місію на польсько-литовських землях у 1409-1411 роках. Вікопомна Грюнвальдська битва 1410 року хоча й закінчилась поразкою Тевтонського ордену, але сприяла задуму папського Риму щодо єднання Польщі й Литви під зверхністю католицької церкви. "1413 року укладено Городельську унію між Литовським князівством і Польщею, що сприяло окатоличенню Литви та зміцненню в ній впливу Польщі" (ІУХ с.16). "В державі виявився антагонізм литовського й руського елементу, антагонізм, який навмисне піддержували поляки. Між українсько-білоруськими князями й боярами з одного боку, та литовськими з другого, було вбито клин – римо-католицьку віру й пов'язані з нею привілеї, виразно підкреслені в городельській унії 1413р." (ІУН с.107). Цей антагонізм виразно позначився по смерті 1430 року литовського правителя кн. Вітовта (сина Кейстута Гедиміновича), котрий продовжував справу свого дядька Ольгерда Гедиміновича. За своє 40-літнє правління Вітовт Кейстутович сформував Литовську державу, зібравши під свою руку білоруські і українські землі, причому "залишив землям їх автономію, яку гарантував "земними установчими грамотами", щоб зберегти старовину, закріпити соціальний, політичний і юридичний лад землі" (ІУН с.107). Розпочата після смерті Вітовта десятилітня війна проти Польщі (1430-1440) русько-литовський військ на чолі з волинсько-литовським князем Свидригайлом (молодшим братом Ягайла) закінчилась не на користь Литви: на литовському престолі сідає Казимир Ягайлович, який невдовзі стає правителем двох держав одночасно. Наслідком польського панування в Литві стає ліквідація наприкінці ХVст. удільних князівств – Волинського і Києвського у складі Литви та їх перетворення на литовські провінції.

Як бачимо, далекоглядний задум католицького Риму щодо приєднання Польщі до Литви з подальшим її поглинанням та підпорядкуванням польській владі успішно реалізовувався. Наступним кроком зазіхань католицького Риму на землі східних слав'ян, була Люблінська унія. "Згідно Люблінської унії 1569р. Польща й Литва об'єднались у федерацію під назвою Річ Посполита (Rzecz pospolita – "Спільна справа"), що вплинуло на подальший культурний розвиток народів, яких вона об'єднала. За умовою унії… Волинь, Поділля, Наддніпрянську Україну зараховано до складу Малопольської провінції" (ІСК с.424). Люблінська унія для України-Руси, за висловом Д.Яворницького, була "актом величезного насилля та джерелом неймовірного лиха, ознаменованого загибеллю незліченної кількості людей, розлиттям не рік – а цілого моря людської крові" (ІСК с.352).

Нагадаємо, що під час перебування України-Руси у військово-політичному союзі з Литвою ніхто з українців-русичів на почувався поневоленим. Адже ми самі запросили литовське князівство в союзники для визволення з-під монголо-татарського ярма. Про це йдеться у звернені українських козаків до Короля Сигізмунда (Жикгимунта) ІІІ у 1596 році: "Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси, об'єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних ворогів, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами, і своїми законами, і з усім для життя потрібним… Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом – і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов'янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами і пактами урочисто затверджених… І коли се Литовське Князівство року 1386-го з'єдналося в одну державу з Королівством Польський, то й Малоросія під давньою назвою Русі, об'єдналась тоді на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пропам'ятних словах: "Приймаємо і з'єднуємо, яко рівний до рівного і вільний до вільного". Ту постанову кожен король при коронації підтверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з ім'ям: одного коронного Польського, другого – Литовського, а третього – Руського" (ІР с.43, 74, 104).

Запорожські козаки лишились вірними укладеному союзу і, переймаючись питанням захисту Батьківщини, були далекі від політичні інтриг, що роздирали тодішню Європу. А політична картина Європи зазнавала суттєвих змін, що не могло не позначатись на Україні-Русі. У другій половині ХVст. утверджується Османська імперія, до складу якої у 1478 році приєднується Кримське ханство Менглі-Гірея. Об'єднання агресивних мусульманських держав створює загрозу християнізованій Європі і в першу чергу Україні-Русі, як найближчій до турецьких володінь. Суттєвих змін зазнає й сама Європа у ХVІ столітті. Історичні процеси, які втягували європейські держави у вир кровопролитних воєн, що змінювали геополітичну карту Європи, мали насамперед релігійний характер. Безроздільне панування католицької церкви суттєво похитнулось в добу Мартіна Лютера (1483-1546) – видатного діяча Реформації християнської релігії, засновника нової християнської церкви, яка отримала назву Протестантство (або "Лютеранство"). Відтак християнська релігія, після розколу 1054р. на греко-католицьку та римо-католицьку церкви, зазнала ще одного розколу на початку ХVІ століття, про що варто сказати окремо.

"Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забувати того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі… Розкішне життя кардиналів та єпископів, які… були одночасно й світськими володарями, спричинило такі компрометуючі явища, як симонія – продаж церковних кафедр, індульгенція, що стала оплатою за відпущення гріхів, – все це підривало велич та могутність Католицької Церкви. Реакцією на ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Європі. З такими домаганнями виступили Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації… Протестантизм у Західній Європі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів – Ісусівців" (ІУП с.384).

З першого дня свого існування християнська церква не стояла осторонь влади; власне для того вона й була створена, щоби бути головною частиною державної влади в усіх країнах Європи. Папський Рим уособлював реальну владу у кожній західно-європейській державі без винятку. Католицька церква на чолі з римським папою утверджувала королів на їхніх престолах і тримала їх у покорі, страхаючи кривоприсяжним судом церковної інквізиції. Не забуваймо, що часи Середньовіччя були охоплені жахливим розгулом Церкви І.Христа, яка панувала безроздільно по усій Європі, освячуючи своє панування каральними хрестовими походами та вогнищами інквізицій. Нелюдська жорстокість християнської релігії була зумовлена іудейською ідеологією Вітхого завіту (сіонізмом) і пояснювалась надзвичайно великими прибутками, що стікалися до Риму по розгалуженій, мов павутиння, мережі церков. Втрата впливу папського Риму в європейських державах (таких як Англія, Голландія, Швеція, Трансільванія, Німеччина та інші) означало втрату величезних прибутків, які були головною рушійною силою усіх хрестових походів. Недарма "оголошений папою римським Інокентієм-ІV у 1253 році хрестовий похід на татар не відбувся, через небажання рицарів брати у ньому участь" (ІУХ с.13), що засвідчує меркантильні інтереси "безкорисних" рицарів-хрестоносців.

Щоби доповнити політичну картину тодішньої Європи, нагадаємо, що країни Антикатолицької ліги вели затяжну Тридцятилітню війну з католицькою коаліцією (1618-1648), що закінчилась вивільненням протестантських держав з-під зверхності папського Риму. "Абсолютистська Франція, будучи католицькою державою, виступила на боці протестантів у Тридцятилітній війні і на останньому її етапі відіграла вирішальну роль" (КР с.157). Цілком зрозуміло, що після розколу католицької церкви, папський Рим жадав нового джерела прибутків і прагнув розширити сферу свого впливу на Схід Європи. Відтак, утворення Речі Посполитої стає логічним наслідком відокремлення Протестантської церкви від католицького Риму. Показово, що носіями католицької віри, як загалом й усієї християнської релігії, були жиди, які, власне, винайшли християнство й "подарували" слав'янським народам Європи. Невипадково на час утворення Речі Посполитої кількість жидів у Польщі досягає небачених розмірів. Польські історики вказують, що на той час Польща була переповнена жидами; їх розплодилося стільки, що вони захопили більшість державних посад. Дійшло навіть до того, що жиди посадовили представника своєї нації на польський трон.

"Постійними посібниками панів у справі пригнічування селян були жиди. У жодній країні в часи Середньовіччя жидівство не досягло таких матеріальних та моральних здобутків, як у польсько-литовській державі, і ніде у ті часи не досягло воно такої сили, як у Речі Посполитій. Сила жидівства полягала в організації тих незліченних кагалів (жидівських общин) та підкагалів, котрі вже на початку ХVІ століття централізували жидівство у Литві та Польщі, яке опутало їх своїми тенетами та захопило в свої руки найголовні важелі усього громадського та приватного життя. Вже у 1514 році, при королі Сигізмунді, в чотирьох головних польсько-литовських містах – Кракові, Познані, Любліні та Львові, на чолі місцевого жидівства стояли "слав'янські" жиди і над ними стояв префект жидів – praefectus judeorum – брестський жид Михель Іозефович. А під кінець ХVІст. виникає нова, ще більш могутня жидівська організація, так званий синод рабинів, на чотирьох землях – Великій Польщі, Малій Польщі, Русі та Литві. На чолі цього синоду постав відомий рабин Мордухай Яфа. Цей синод мав таку могутність, що "страхав і жахав християнин". Поступово польсько-литовські жиди утвердили свою незламну силу у Польщі... Сила жидів зросла у Польщі до такого рівня, що після смерті одного з королів, на виборчому сеймі тимчасовим королем був обраний жид Шаул Вал з правом призначити того, хто буде правити Польщею" (ІЗК с.365-367).

Як бачимо, простежується реальний зв'язок між католицької релігію й жидами. Саме жиди сприяли поширенню католицької релігії на Схід Європи, щоби полинути за новими дивідендами збагачення разом з нею, почуваючись у її середовищі безтурботно як риба в воді. Адже католицька релігія вже була повністю підпорядкована жидівській ідеології, де духовні надбання людства поступилися місцем жидівській фінансово-економічній моделі суспільства. Нагадаємо, що в часи Середньовіччя католицька церква на чолі з папським Римом була найбільшим землевласником у Європі. Папський Рим, як релігійно-політичний монстр, тримав Європу в лабетах знедолення. Недарма послідовники М.Лютера, посилаючись на вислови костянтинопольського патріарха Кирила Лукаріса (1621-1638), називали папу римського – "прямим антихристом".

Розглядаючи подальший перебіг історичних подій, побачимо як православна церква зраджує український народ в ім'я глобальних інтересів християнської релігії, під проводом якої вершиться жидівська сваволя. Не підлягає сумніву той факт, що саме Рим запроваджував жидівсько-польську колонізацію українських та білоруських земель. Бо тільки-но Польща утвердила своє верховенство в Речі Посполитій, як польський король Сигізмунд-Август починає роздавати землі України-Руси своїм васалам – родовитим польський шляхтичам, з яких утворюються земельні магнати. А управителями на тих "дарованих" українських землях та орендаторами стають жиди, якими кишіла Польща на той час. "Пани й шляхта охоче віддавали жиду свою маєтність в оренду, бо ніхто не вносив орендної плати більш за нього. Звичка користуватися послугами пронирливого жида утвердилась на такому рівні, що польський пан вже був немислимий без жида-орендаря а чи без жида фактора" (ІЗК с.367). Історичні свідчення тих часів переповненні актами беззаконня, свавілля та цинічної наруги над українським народом, що чинили поляки й жиди на теренах України-Русі. Безкарність найбрутальних проявів насильства, що дозволяли собі поляки й жиди на українських землях, призвело до того, що вони робили усе, що заманеться, – у прямому розумінні цього слова. Варто нагадати, що "по польському статуту 1557р. поміщику та його управителю жиду надавалося право карати своїх селян на смерть". "Як орендаторам панських маєтків, жидам були надані надзвичайні права на Україні: жид міг безконтрольно розпоряджатися життям і смертю усіх селян, що знаходились в жидівській оренді. Подібний спосіб управляння через орендаторів-жидів з наданням їм безкінечних прав був самий розповсюджений на Україні" (ІЗК с.371).

Як бачимо, кріпосне право прийшло на Україну-Русь з Польщі, де панувала жидівська сваволя. Побіжно зазначимо, що кріпосне право винайшли жиди, як зручний засіб для власного збагачення. Але це було не єдине зло, що запроваджувалось Річчю Посполитою. "У 1569р. відбулась Люблінська унія, за якою Україна відійшла до так званих коронних земель, а через три роки помер Сигізмунд ІІ Август, останній польський король з династії Ягелонів. Новий польський король Стефан Баторій, виношуючи плани війни з Росією, шукав підтримки у папської курії, яка ці плани схвалювала й обіцяла підтримку; першою умовою угоди між Баторієм і папою Григорієм ХІІІ було окатоличення Речі Посполитої, що на практиці означало навернення в католицизм православних України й Білорусії. З цією метою була створена польська провінція єзуїтського ордену, яку очолив іспанець Сюньєр. Наступник Стефана Баторія на польському троні Сигізмунд ІІІ (1587-1632) пішов по шляху союзу з папським Римом. Політику папського Риму на Україні, що визначилася за Григорія ІІІ, продовжив Климент VІІІ, посівши папський престол у 1592 році. Прагнучи втягнути запорожських козаків у війну з турками, Климент VІІІ переслідував ще одну, приховану мету: відволікти їх увагу від церковно-віросповідальних справ і тим самим полегшити проведення Брестської унії... З певністю можна сказати, що Брестська унія 1596р. не була акцією однієї лише шляхетської Польщі. В її підготовці й проведені активну участь брав папський Рим… Як уже згадувалось, римська курія кинула на Україну й Білорусь свій ударний загін – орден єзуїтів, не лишилися осторонь "святої справи" й інші католицькі чернечі ордени, зокрема бернандини й домініканці. Причому окатоличення України й Білорусії розглядали у Ватикані як перший етап окатоличення всієї Східної Європи" (КР с.133-136). Слушно зауважує Д.Яворницький, що "отці єзуїти помишляли не про звеличення Речі Посполитої, а виключно про владу римського первосвященика" (ІЗК с.359).

Продажність православних єпископів, що зраджували український народ і переходили на бік католицької церкви, засвідчена в історичних документах. "Восени 1595р. єпископи Фотій і Терлецький вирушили до Риму, де 23 грудня того ж року з великою помпезністю відбулося проголошення унії, і згадані єпископи цілували папську туфлю на знак визнання верховенства "римського первосвященика" над українсько-білоруською православною церквою" (КР с.139). Ця віроломна зрада "святих" отців православної церкви повергла український народ у найбезправне становище перед поляками й жидами, котрі взагалі не вважали православних за людей і піддавали їх нарузі й знущанню без міри, а головне – безкарно. "Історія Русів" засвідчує безпорадне становище українського народу, що потерпав від жидівсько-польської сваволі: "Залишено і кинуто нещасний народ сей (український) на поталу самого свавільного жовнірства та хижого Жидівства і повергнуто в найнекоючиміше рабство та наругу. Все йому перепинено і заборонене було" (ІР с.122). "Православні церква були віддані на відкуп жидам, тобто обернені на шинки, постоялі двори, питні заклади" (ІЗК-360). Видатний історик М.Максимович свого часу зауважив: "Від унії Україна натерпіла таке горе, якого не знавала у татарському ярмі" (ММ с.273). Це сказано без будь-якого перебільшення, це історичний факт! А щодо жидів, слід зауважити, що вони завжди вдавали з себе безневинних, але з упевненістю можемо наголосити, що за всіх часів жидів били недарма.

"Опутавши з усіх сторін самих заможних і впливових панів, жиди-арендатори, жиди-торговці та жиди-лихварі дозволяли собі найбеззаконні вчинки і залишалися недосяжними для судів. Для доказу свої невинності у скоєних злодіяннях жиди, за звичай, находили цілу ораву одноплемінників, котрі присягалися й клялися в непричетності обвинувачених до грабіжництва й крадіжок. Завдяки надзвичайній пронирливості жидівського племені, жиди долали всі перепони і залишались на своїх місцях. Тоді проти жидівства піднімалось саме населення – селяни, ремісники, міщани. В 1644 році у Львові три дня мешканці міста у союзі зі студентами бились з жидами, три дні лилась кров, вершились грабіжництва й насилля, але й тут жиди, залучивши на поміч старостинську міліцію, подолали християнин і після цього ще з більшої силою пригнічували їх" (ІЗК с.368). "І так чинили Жиди над Християнами у їх власній землі наругу, а Поляки, тим потішаючись, всілякі пособляння та потурання Жидам робили" (ІР с.89). "Знущання над православними у той час не мали меж: жиди голили священикам голови та бороди, а поляки били їх по голених головах рушничними присошками. З мирянами було ще гірше: їх били доти, поки з-під шкіри не з'являлися кістки; валили на землю, на шию накидали колодки й підкурювали димом; шмагали нещадно канчуками; били киями, рушничними прикладами та шаблями" (ІЗК с.63).

Жидівський розгул безкарного грабіжництва, доповнений жорстоким свавіллям єзуїтів після церковної Брестської унії 1596р. з примусовим католиченням українського люду та покаранням непокірних, викликали всенародний спротив, який не вдалося усмирити ні військовою силою, ні адміністративними методами, як це вдалося зробити при насильницькому запровадженні християнської релігії на Русі. Різниця полягала в тому, що християнську релігію насаджували офіційні правителі України-Русі, які спрадавна уособлювали не тільки владу, але й духовність. Натомість Унія, хоча й мала військову силу і була наділена повноваженнями влади, не мала ознаки духовної влади, бо запроваджувалась чужинцями. Відтак і спротив українського народу настановам Унії набирав ознаку боротьби не лише проти поневолення фізичного, але й духовного, повністю узгоджуючись з вікодавніми народними традиціями.

Як зазначалось, основоположником боротьби українського народу проти фізичного й духовного поневолення був Северин Наливайко – організатор і керівник першої національно-визвольної війни українського народу 1594-1596 років, до якої приєднались реєстрові козаки під проводом гетьмана Григорія Лободи і запорожці під орудою отамана Матвія Шаули. "В історіографії досить поширена думка, що постання 1594-1595рр. ще не мало антиуніатського спрямування, оскільки відсутні документи, які б засвідчували, що боротьбу проти унії козаки ставили за свою свідому мету. Але незаперечним є і той факт, що під час повстання козаки виступали рішучим ворогом унії. Відомо, що у 1595р. козаки Наливайка розправлялися з прибічниками унії на Волині і в Білорусії. Заслуговує на увагу і те, що після цього повстання в католицько-уніатському таборі противників унії почали звати "наливайківською сектою" або й просто "наливайками"... Важко заперечити, що вона (вказана назва) відбивала дійсний зв'язок повстання 1594-1595рр. з боротьбою проти унії" (КР с.145). "Саме тоді в кінці 1595р. і на початку 1596р. кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, погромив маєтності одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії" (ІУН с.192). Обраний гетьманом у 1596р., Наливайко розбиває коронні війська польського й литовського гетьманів над Сулою, згодом виграє битву в урочищі Гострий Камінь близь Трипілля. В битві під Лубнами у травні 1696р. було вбито Лободу, а Наливайка й Шаулу схопили поляки, доставили в Варшаву й рік катували, врешті відрубали голову й четвертували; так само стратили й Шаулу 21.04.1597 (згідно, ІУ с.98). За іншими джерелами, Наливайко з козацькою старшиною страчені ще більш жахливо – "палені малим вогнем кілька годин у мідяному бику" (ІР с.78).

Нелюдська жорстокість поляків пояснюється їх неймовірним страхом перед широкомасштабним повстанням українського народу під проводом Северина Наливайка. Щоправда польські історики, силкуючись применшити заслуги Наливайка у національно-визвольній боротьбі українського народу проти польського поневолення, намагались вивести на провідну роль свого співвітчизника – польського шляхтича Криштофа Косинського – гетьмана реєстрових козаків, котрий підняв проти князя Острозького козацьке повстання 1591-1593 років, до якого приєдналися селяни. Цілком зрозуміле бажання поляків звеличити свого співвітчизника навіть у якості борця проти інтересів власної держави, щоби бодай хоч якось применшити історичне значення самих українців у справі власного визволення з-під зверхності Польщі. Однак українці засвідчили свою здатність до самостійної боротьби ще за століття поперед Косинського. Достатньо згадати селянсько-козацьке постання 1489-1490 років під проводом козака Дмитра Мухи: "Повстання Мухи почалось на пограниччі Галичини й Волощини. Рух мав не тільки національний, але й релігійний характер; до того ж були в ньому й соціяльні тенденції. Повстанці, яких було понад 9000, громили маєтності польської шляхти. Вони охопили Галичину на просторі од Галича, до Рогатина. Однак, під час переправи повстанського війська через Дністер поляки напали на нього і розбили" (ІУП с.337).

Що ж до Косинського, то його повстання було зумовлене не національно-визвольними мотивами, а власною образою (ідентичне Хмельницькому). "Року 1591 по Україні пронеслась хвиля повстань, викликаних Христофором Косинським, якому за службу в козацькому реєстрованому війську було надано маєток. Але це надання опротестував білоцерківський староста князь Януш Острозький. Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналися багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля" (ІУП с.364). Зрозуміло, що підпорядковані Косинському реєстрові козаки підтримали свого гетьмана, бо козаки та й загалом увесь український народ охоче підтримували будь-який почин, спрямований на погроми шляхти й жидів. Причому мотив народної боротьби мав національно-визвольний характер, на відміну від обмежених приватних інтересів козацької старшини.

Звеличення польських гетьманів, зокрема й гетьмана Косинського, має на меті запровадити думку, буцімто український народ не здатний самостійно зорганізуватися до боротьби. Проте європейська історіографія пам'ятає згадує не Косинського, а Наливайка – як організатора українського всенародного національно-визвольного руху, що мав широкий розголос в Європі. Глави європейських держав Антикатолицької Ліги під час Тридцятилітньої всеєвропейської війни з католицизмом (1618-1648) згадували повстання Наливайка, який "хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, з малим загоном мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби" (КР с.165). "До речі, той факт, що саме українські козаки завдали вирішального удару унії, визнається й католицькими істориками церкви. Так, П.Пірлінг писав у своїй грунтовній праці "Русь і святий престол": "Ця подія (Брестська унія) була спершу лише пролиттям чорнила, а обернулася вона трагічними наслідками й потоками крові. Після палкої й гострої полеміки розгорнулися фатальні козацькі війни з їх надміром насильства, жорстокості й люті, а після них настав і смертний час польської державності" (КР с.151).

Національно-визвольну війну продовжив запорожський отаман Марко Жмайло, очоливши велике козацьке повстання 1625р., до якого приєдналось реєстроване козацтво під орудою гетьмана Михайла Дорошенка (1623-1628), здобувши славнозвісну перемогу 1625р. над 35-тисячним (згідно КР с.149) польським військом на чолі з коронним гетьманом Конецьпольським неподалік Куруківського озера (проти Кременчука), де й було укладено компромісний Куруківський договір 05.11.1625. Однак польська шляхта не поклала край своїм спробам обернути український народ в католицьку віру. Нове повстання нереєстрованого козацтва розгорнулось у 1630 році під проводом гетьмана Тараса Трясила. Перебивши свою старшину і кошового отамана, що присягли на унію, запорожці вдарили на Корсунь, куди втікла реєстрована старшина, схилена в уніатство, і де стояв відділ коронного війська польського. Запорожське Військо здобуло Корсунь; коронні війська відступили, не в силі протистояти повстанцям. Невдовзі польські війська розпочали широкомасштабні воєнні дії проти повстанців. Бої точилися три тижні неподалік Переяслава. "Нарешті козаки, діждавшись польського свята, Папським тілом званого, на світанку вдарили з обох боків на табір польський і перекололи там усіх. Опісля сеї поразки польської, названої Тарасовою ніччю, були козаки розділені на багато корпусів і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від поляків та жидів – їхніх прожектантів та шпигунів" (ІР с.92). Щодо грандіозного значення битви, то за висновком польського історика П.П'ясецького, "в битві під Переяславом у червні 1630р. полягло більше шляхетського війська, ніж за всю останню польсько-шведську війну" (КР с.167). Вирішальна перемога Запорожського Війська над коронним військом польським була затверджена 8 червня 1630р. у Переяславі, після чого козаки небезпідставно вважали, що їм "усе вільно".

"Польський сейм 1635р., боячись занадто великого розгону козацької енергії, виніс постанову "вгамувати козаків".., збудувати коло порогів кріпость Кодак, яка б тримала козаків у руках" (ІУН с.223). Хоча поляки вважали фортецю Кодак неприступною, це не зашкодило запорожцям під проводом отамана-гетьмана Івана Сулими в тому ж році успішно зруйнувати її дощенту (згодом відновлену фортецю здобув Б.Хмельницький у 1648р.; руїни тієї фортеці на околиці сучасного м.Дніпро-вськ). Після смерті гетьмана Сулими (1630-1635) було обрано Павлюгу (Павлюк – Павло Бут) і під його орудою здобута гучна перемога в битві 1637р. під Кумейками (село в околиці Черкас), де 10-тисячне козацьке військо розгромило 15-тисячне військо поляків, після чого гетьману Павлюзі було запропоновано мирну угоду, а потім підступно ув'язнено і страчено у Варшаві. Та це не вгамувало запорожців і нова хвиля народного повстання покотилася по Україні-Русі. "Селяни почали громити панські маєтки ляхів. Почали бити й жидів" (ІУН с.224). Козацько-селянські повстання очолив Дмитро Гуня (кошовий отаман 1637-1638 років) та Яків Остряниця. "Повстання 1637-1638 прикоротило панованнє польського панства на Україні" (ІУГ с.48). Спроба польського уряду знищити Запорожську Січ в 1638р. скінчилась поразкою: "4-тисячне реєстроване військо спільно з польськими загонами здійснило невдалий похід на Запорожжя, щоб оволодіти Січчю. Запорожці, керовані гетьманом Дмитром Гунею, відбили штурм; значна частина реєстровців перейшла на їх бік" (ІЗК ІІ с.502). Невдовзі на чолі всенародного повстання стає Богдан Хмельницький (колишній сотник часів Остряниці).

Литовсько-польські земельні магнати для упокорення селян тримали надвірні війська, які душили будь-які спроби боротьби українського народу проти панської сваволі. Тиранами були усі без винятку литовсько-польські пани. "Відомий науковому світу князь Костянтин Острозький (староста брацлавський і вінницький, гетьман литовський) володів 80-ма містами, такою ж кількістю містечок та 2700 селами. Він був настільки багатий, що його дворецький лише за те, що двічі на рік поставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік. (ІЗК с.373). Щодо жидівського оточення князя Острозького та його прихильності до жидів свідчить той факт, що саме в Острозі постала перша на Україні жидівська синагога, збудована на кістках і крові замордованих, заморених голодом, задушених непомірними податками, обікрадених дощенту, доведених до відчаю українських селян та городян. Не дивно, що козацький сотник Северин Наливайко, перебуваючи на службі у надвірному війську некоронованого короля польської шляхти князя Острозького і бачачи несправедливість жидівсько-польського правління, не згодився потурити безбожному обкраданню селян і, замість того, щоби придушити черговий селянський бунт, приєднався до повсталих і очолив першу національно-визвольну війну українського народу проти жидівсько-польського поневолення.

Про нову орієнтацію національно-визвольної боротьби – проти жидівсько-польського поневолення – варто сказати додатково. Не новина, що жиди були носіями утиску й кривди українського народу та уособленням найбезчесного здирництва й жмикруцтва, але вони ще й були безпосередніми гнобителями простого люду за часів Речі Посполитої. Як зазначалось, їх було в Польщі понад міру на час утворення Речі Посполитої, тож після узурпації польською владою українських земель незліченні армади жидів ринули на Україну. "Д.І.Яворницький виділяє "жидівський гніт" із загального соціального і національного гніту на Україні, щоби показати трагічність становища експлуатованих селян і міщан української народності" (ІЗК с.519). Інакше кажучи, "жидівський гніт" мав такий величезний розмах на Україні-Русі, що був виділений в окрему категорію вітчизняними істориками. Нам не слід забувати про це і всіляко дбати, щоби подібне явище не відродилось в сучасному українському суспільстві. Адже історія свідчить, що "жидівський гніт", зумовлений давньозвісною звичкою жидів жити за чужий рахунок, обертався для жидів ріками жидівської крові. Це засвідчено зокрема в "Історії Русів" за часів Б.Хмельницького: "І він, поновивши воєнні дії свої на Поляків, 29-го Серпня виступив із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління Польського і від Уніатства та Жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях Руських, уклад і вольності... А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими Жидами" (ІР с.123).

Невипадково найжорстокіші виступи козаків були спрямовані саме на жидів, зокрема й загальновідомий гайдамацький рух. "26 травня 1768р. повстанці на чолі з запорожським козаком Максимом Ієвлевичем Залізняком виступили з Холодного яру. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста… На початку липня 1768р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів" (СГ с.92). "Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медведівка, затим містечко Жаботин та Сміла, спалені дотла, вирізані та пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: "Жид, лях та собака – віра однака" (ІЗС с.65).

Козацькі виступи проти Уніатства були предметом постійних обговорень і дискусій політичних мужів Європи. Це засвідчує, що визвольна боротьба українського народу на чолі з запорожськими козаками була вагомою загрозою для Речі Посполитої – однієї з головних представників Католицької ліги. "У свою чергу, протестантські держави вдаються до дипломатичних заходів і комбінацій, ставлячи на меті відколоти козаків від Польщі, з їх допомогою розгромити її і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги, створивши широкий простір для наступу зі сходу. Можна вважати цілком доведеним, що ініціатором цього плану був шведський король Густав-Адольф, визначний полководець і політичний діяч, який активно цікавився козаками й високо цінував їхні бойові якості. Окрім Швеції, в спробах здійснити цей план брали участь Голландія і Трансільванія" (КР с.153). Таким чином, утворення самостійної козацької республіки, як військової противаги Речі Посполитій, було не тільки бажаним, але й мало активну міжнародну підтримку з боку протестантських держав Європи.

В український історіографії побутує помилкове сприйняття Запорожської Січі як суто козацького табору – Коша. Але в дійсності Запорожська Січ – це своєрідна Козацька Держава, що охоплювала велику територію, на якій панували запорожці, утворивши демократичне суспільство, з автономним козацьким управлінням, судочинством та конституцією, яку згодом виклав Пилип Орлик 1710 року. "В низов'ях Дніпра виникло своєрідне державне утворення, Запорозька республіка зі своїм специфічним соціально-політичним устроєм і своїми визначеними кордонами. Запорозька Січ – це не одинока козацька фортеця, як її нерідко уявляють, а цент названого державного утворення. Протягом 250-літнього існування Запорозької козацької республіки кордони її не лишалися незмінними, але постійно вона займала значну територію. На півночі її кордони проходили по річці Орель, на заході – по річці Синюха до її впадання в Південний Буг і далі по Бугу сягали Дніпрово-Бузького лиману, на сході – до річки Міус і гирла Дону. Ці кордони охоронялись, вздовж них були побудовані укріплення, редути, на такій відстані, щоби з одного редута було видно два сусідні. На кордоні несли службу сторожові загони… В Запорозькій козацькій республіці існували два поділи, військовий і територіальний: за військовим козаки поділялись на курені, за територіальним республіка поділялась спершу на п'ять, а потім на вісім паланок " (КР с.86).

"Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, – українські козаки зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління" (СГ с.66).

 

ПРИЧИНИ   ЗАНЕПАДУ   КОЗАЦТВА

 

Занепад українського козацтва був зумовлений як внутрішніми причинами, так і зовнішніми. Але головною причиною, власне, передумовою занепаду – було відхилення українського козацтва від засад істинної демократії. Колишня рівність козаків, про яку писав свого часу Пантелеймон Куліш, поступилась місцем соціальній нерівності, яка дедалі все виразніше проявлялася в козацькому середовищі.

Демократичні засади, на яких зорганізувалась і вподовж тривалого часу утримувалась Запорожська Січ, служили запорукою її існування. За дослідженням Д.Яворницького: "Кошовий отаман, військовий суддя, осавул та писар утворювали так звану військову старшину, до якої зараховувались курінні отамани та старі козаки. Кошовий отаман тримав у своїх руках військову, адміністративну, судову і духовну владу. У військовий час він був головнокомандуючим війська і діяв як необмежений диктатор. Поєднуючи в своїх руках таку цілковиту владу, кошовий отаман владен був над життям і смертю кожного козака. Але попри всю свою силу кошовий отаман не був беззастережним володарем запорожського війська; кошовий був в дійсності лише старшим між рівних, "батьком" для усіх козаків, звідки мав більше морального, ніж дисциплінарного права. Влада його обмежувалась звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини, мусив надати звіт по усіх своїх вчинках і діях, стосовно війська; при цьому, якщо за ним викривався якийсь злочин проти війська, якесь невірне рішення суду, якийсь беззаконний вчинок проти звичаїв запорожських, то його навіть страчували на смерть… Затим кожен кошовий обирався лише на один рік; виключення робились лише для небагатьох, особливо видатних та популярних осіб, а саме: Іван Сірко (1663-1680), Кость Гордієнко (1701-1709 та періодично 1711-1733), Іван Малашевич (1734-1743) та Петро Калнишевський (1765-1775), з яких перший був кошовим отаманом вподовж 15 років, а останній вподовж 10 років; але й тут кошові залишалися на своїй посаді не на все життя, а щороку заново обирались та утверджувались на загальній раді усіх козаків" (ІЗК с.174).

Відхилення від демократичних засад розпочалось в Запорожському Війську після довготривалого гетьманства польського шляхтича Богдана Хмельницького, який перебував на посаді гетьмана незмінно вподовж 9-ти років, та ще й посмертно передав гетьманську булаву своєму сину Юрію у 1657 році. Відтак, можемо зробити висновок, що знищення демократичних засад українського козацтва започаткувала польська шляхта. Цей висновок має історичне підтвердження. Намагання узурпувати владу – характерна риса представників польської шляхти. Довготривале гетьманство було притаманне лише польським шляхтичам – Дмитру-Юрію Вишневецькому (1556-1663), Петру Кононовичу Сагайдачному (1616-1619, 1621), Богдану-Зіновію Хмельницькому (1648-1657); причому останній узурпував владу найдовше за всіх на найвищому рівні – на посаді гетьмана України-Руси.

Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Певна річ, цей висновок не узгоджується з побутуючою історіографією, але факти – вперта річ. І факти свідчать, що Б.Хмельницький був першим обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, який поправ козацькі традиції демократії. Він перший запровадив одноосібну гетьманську владу, нехтуючи звичаєм щорічного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. Самовладдя Б.Хмельницького зазначав дослідник українського козацтва С.Голобуцький: "Зосередження усіє законодавчої та виконавчої влади в руках гетьмана призвело до того, що він усе рідше почав збирати колись традиційні військові ради і навіть ради старшин. Сучасники так характеризували повновладдя Хмельницького: "У них (козаків) радить гетьман, і що де їм гетьман велить робити, те вони й роблять". Не викликає сумніву, що Б.Хмельницький прагнув зробити свою владу спадковою, що також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва" (СГ с.59-63).

Не відступаючи від істини, маємо зауважити, що Б.Хмельницький навряд чи хотів знищити українське козацтво свідомо, бо воно служило йому надійною опорою влади. Але шляхетська пиха не давала йому можливості усвідомити істинне значення козацьких традицій, котрі він, як неетнічний українець і вихованець польського королівського двору, навряд чи й знав. Проте, так чи інакше, відповідальність за знищення українського козацтва лежить на ньому у більш значній мірі, ніж на його наступниках, для яких узурпація влади вже наповнюється реальним матеріальним змістом. Достатньо навести офіційні відомості про неймовірні доходи, які отримував кошовий отаман Нової Січі у вигляді плати від московського царя. "Від 1737 року, лютого 2 дня, зберігся рескрипт "про надання запорожському війську жалування", а саме: кошовому отаману – 600 карбованців, судді, писарю й осавулу – кожному по 300 крб., тамтешньому архімандриту – 60, священику – 40, двом дияконам – 50, а курінним отаманам 38 чоловікам – по 30 (тобто 1140) та козакам – 2860 (тобто, десь по півкарбованця на кожного, якщо не менше; – для довідки: "тодішня ціна коня з хомутом – 8 крб.")" (ІЗК с.439). Як бачимо, кошовий отаман та козацька старшина, окрім дарованих царем маєтностей та земельних наділів, отримували левову частку царської жалування, що засвідчує відхилення від демократичних засад козацької старшини на чолі з кошовим отаманом-гетьманом, котрий був слухняною маріонеткою чужоземних гнобителів.

Для порівняння маємо дуже важливе свідчення Д.Яворницького щодо відсутності особистих пільг чи якихось привілеїв кошового отамана в часи істинної козацької демократії: "Життя кошового отамана, як і всіх інших старшин, ніскільки не відрізнялося від життя усіх козаків: він перебував завжди у тому самому курені, в котрому був до обрання свого на посаду кошового; харчувався як і раніше у тому курені разом з козаками; навіть одяг отримував з загального військового скарбу. Так було споконвіку і лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина почала обзаводитись власними будівлями в Січі і мати окремий стіл (харчування) для себе, а в ХVІІІст., за свідченням очевидців, кошові отамани почали жити в окремих будинках, які вибудовувались посеред площі; там же стояли окремі будинки для військового судді та писаря" (ІЗК с.176).

Виборність посади отамана-гетьмана Запорожського Війська та щорічний звіт перед козацькою громадою наприкінці діяльності гарантували належний демократичний устрій Запорожської Січі, де гетьман мав необмежену владу, але звітував за використання цього права наприкінці свого гетьманства. Саме ця умова нетривалого гетьманства унеможливлювала використання влади для власних цілей, присікала користолюбство та привілеї козацької старшини, урівнюючи їх з усіма козаками. Порушення цієї умови призвело до того, що козацька старшина почала збагачуватись за рахунок козацької громади. І це збагачення ставало чим далі все більшим. Якщо Іван Сірко мав неподалік Січі в Чорному лісі власну пасіку у вигляді особистого отаманського привілею, то в наступні роки це розцінювалось як невинна забавка у порівнянні з тими величезними доходами, які отримувала козацька старшина.

Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1735-1775), В.Голобуцький розкрив структуру феодальних господарств-зимівників старшин та заможних козаків, довів використання в них наймитів і виникнення кріпосницьких тенденцій, зосередження в руках їх власників значних багатств (ЗК с.109-126). Земля формально залишалась нероздільною, громадською, і користуватись нею формально міг кожен козак. За бажанням козаків Кіш виділяв їм землю для обробітку, а також сіножаті та випаси. Але цим переважно користувалась старшина та заможні козаки. Вони і влаштовували на відведених землях прибуткові господарства – зимівники (ЗС с.163-205). Зокрема, "Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорожської Січі, володів зимівниками, табунами коней та чередами худоби, займався промислами та торгівлею, експлуатував наймитів; обмежував діяльність козацької ради у справі виборності старшин" (ІЗК с.511). "Обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у П.Калнишевського досягав 14 тисяч голів" (ІЗК с.12).

Прикметно, що саме за часи гетьманства П.Калнишевського, котрий остаточно сплюндрував Запорожську Січ, занехаяв козацькі звичаї, спаплюжив запорожські традиції і привів до скону Запорожське Військо, постає з оновленою силою незалежне козацьке військове угрупування під назвою "Гайдамаки". Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Запорожської Січі (1735-1775) від священного козацького обов'язку – захисту національних інтересів українського народу. "Тяжке життя спричинило цілий ряд повстань народу польської України у 1734, 1750, 1764 роках і, нарешті, у 1768 році викликало "Уманську різню" (Коліївщину). Саме ці селянські повстання на Правобережній Україні і називаються в історії гайдамаччиною… До економічної причини повстання додалася релігійна, що надала йому характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їхніх постійних поплічників у пригнобленні народу – жидів" (ІЗС с.60).

Бездіяльність отаманів-гетьманів Нової Січі змушувало український народ повставати на боротьбу без участі Запорожського Війська, причому ця боротьба набула найбільшого розмаху саме за часів гетьманства П.Калнишевського. "Під впливом якогось запорожського козака канівського куреня четверо православних священиків написали листа в Січ до кошового отамана Петра Калнишевського зі скаргою на гонителів православ'я, і хоча вони й не одержали на нього бажаної відповіді, проте своєю скаргою спонукали до дії деяких низових козаків. Таким чином, у різних балках, на островах та по байраках запорожських вольностей почали гуртуватися летючі загони гайдамаків з метою жорстокої помсти полякам, гвалтівникам усього православного в Україні" (ІЗС с.64). Як відомо, на захист національних інтересів українського народу повстав Максим Залізняк – колишній козак, а згодом послушник Мотринського монастиря. Скинувши монашу рясу і вдаривши об землю покоротворними християнським заповідями, М.Залізняк у 1768р. зібрав однодумців у Холодному яру Мотринського лісу, поблизу Чигирина, звідки гайдамаки розпочали грімкий поступ національно-визвольної війни, що має історичну назву – Коліївщина. Варто додати, що П.Калнишевський усвідомлював свою злочинну бездіяльність, тому під час "Коліївщини, коли сталося велике повстання в грудні 1768р., кошовий отаман П.Калнишевський з військовою старшиною змушені були тікати під захист російських укріплень Новосіченського ретраншемента" (ІЗК с.19).

Важко не помітити, що польська шляхта внесла в українське козацтво не тільки жадобу узурпації влади, але й ще одну фатальну невідповідність демократичним засадам – соціальну нерівність. З появою цієї пагубної тенденції військова справа стає не священним покликанням патріотів, а джерелом прибутку для козацької верхівки, яка заради власного збагачення ладна була поступися загальноморальними принципами і козацькими чеснотами.

Соціальну нерівність запорожців започаткував польський король Сигізмунд ІІ ще у 1572 році, коли уперше взяв на службу 300 козаків і вніс їх в реєстр, призначивши відповідну плату та привілеї за службу. Звідси починається поділ на реєстрових козаків і простих, тобто розпочинається соціальне розшарування запорожців: старшини і заможні козаки з одного боку, та біднота (голота) – з другого. Будь-які привілеї, що надаються окремим представникам суспільства, виділяють їх в окрему привілейовану верству і ставлять над суспільством, що в свою чергу вносить в суспільство розкол і розмежування. Поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії і початок узурпації влади користолюбцями та негідниками, що збагачуються за рахунок громади.

Носіями розколу й розшарування Запорожської Січі були представники польської шляхти, які, тим чи іншим чином, потрапляли на Січ. Окупаційний уряд Речі Посполитої пильно стежив за тим, щоби усі козацькі підрозділи були очолені польськими шляхтичами і ніяк не інакше. Реєстровані козаки мали старшину виключно з поляків, котрі утримували українських козаків від національно-визвольної боротьби і спрямовували їх військові здібності на користь Речі Посполитої. Щодо Запорожської Січі, куди Річ Посполита офіційно не мала доступу, було винайдено вельми дієвий спосіб впливу на кошового отамана – призначення осіб найближчого оточення отамана-гетьмана з числа польських шляхтичів. На це зауважують навіть іноземці, згідно свідчення Д.Яворницького: "Як гетьман на Україні, так і кошовий отаман в Запоріжжі мав при "боку" від 20 до 50 слуг, виконуючих обов'язки ад'ютантів при власній особі кошового… Ці ж молодики прислужували не тільки кошовому, але й іншим представникам старшини по два чи по три при кожному; за визначенням англійця Рондо, здебільшого в слуги до козаків потрапляли молодики з поляків" (ІЗК с.175).

Польська влада, а згодом і московська (після Адрусівського розподілу українських земель) активно сприяли посиленню соціальної нерівності між козаками та козацькою старшиною. Розрахунок окупаційної влади був простий: козацька старшина разом з гетьманом, маючи власні земельні наділи, захищатиме приватну власність, тим самим обстоюючи інтереси земельних магнатів і утримуючи козацькі маси від національно-визвольної боротьби. Водночас з тим окупаційна влада намагалась утиснути в ряди козацьких старшин якомога більше представників панівного класу. Показовим прикладом застосування цієї нищівної політики є гетьманство Брюховецького 1663-1668 років, вбитого козаками за зраду Батьківщини у 1668 році. Брюховецький підписав так звані "Московські статті" 1665р., які значно обмежили права України-Руси. "Сей Іван Брюховецький, з Запорозьких осавулів, був у Юрія Хмельницького фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом… На початку вересня 1665 року він вирушив до Москви. Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо.., пожалували його званням – Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з царською своякинею, а багатьох супроводжуючих Полковників і Старшин переженили з боярськими доньками… А понеже він, з ласки Божої й Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому й малі Воєводи… Жалувані Царем малі Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в січні 1666 року; штат кожного з них був досить велелюдний" (ІР с.208-213). Так Брюховецький наводнив Україну-Русь москалями, що продовжувалось за наступного гетьмана-маріонетки 1672-1687рр. московського ставленика І.Самойловича.

До честі українського козацтва слід зазначити той факт, що козаки карали на смерть запроданців і зрадників Батьківщини. Більшість запорожських козаків дотримувалась споконвічних козацьких звичаїв, зокрема покарання злодіїв та користолюбців. Як відомо, про козацьку чесність ходили легенди: будь-яка річ, залишена в Запорожській Січі, залишалась незайманою на тому ж місці, де власник її міг забрати будь-коли, хоч через рік. Наживатись за рахунок товариства вважалось запорожцями ганебною вадою, що каралась як злочин. Це правило розповсюджувалось на всіх козаків без виключення, у тому ж числі й на козацьку старшину та отамана-гетьмана. Причому покарання злодія за козацькою традицією не мало так званого "терміну давності", який вигадано в сучасному суспільстві. "В 1755 році відставний кошовий отаман Яків Ігнатович мав десь "своє подвір'я", але проживав на Микитинській заставі. На запитання "чому він не їде на свій двір вже другий рік", відповідав, що боїться їхати туди, щоби там його колишнє козацьке товариство не удавило на смерть" (ІЗК с.176). Тобто справедливе покарання користолюбців, що нажили статки за рахунок Січі, було звичною справою у запорожців.

"Відомо про непоодинокі випадки збройних нападів повстанців (козаків) на маєтки старшин і фізичної розправи з феодалами. Соціальні мотиви визначали настрої основної маси народу. Симптоматичною (характерною) була поведінка під час переговорів у Москві переяславського полковника П.Тетері (влітку 1657р.), який просив чиновників Посольського приказу не розголошувати зміст грамот про надані йому та І.Віговському маєтності, бо їх усіх одразу переб'ють. Нову хвилю народних виступів на Лівобережній Україні та Запоріжжі викликало укладення Гадяцького (1659) та Слободищеньского (1660) трактатів, які передбачали відновлення попередніх порядків. Незважаючи на політичні заяви І.Віговського та наступних гетьманів, селянсько-козацькі маси України не стали слухняним знаряддям в руках старшин, а виступили самостійною силою. Так, без перебільшення можна стверджувати, що на відомій Чорній раді у Ніжині (17-18 червня 1663р.) воля представників народу, по суті, була тим фактором, який вирішив долю гетьмана Якима Сомка (родича Б.Хмельницького)… Водночас Кіш намагався виступити своєрідним арбітром. У 1663 році він розіслав по різних полках України універсал кошового Івана Сірка, що закликав припинити міжусобну боротьбу старшин за владу і виступити на захист етнічних інтересів свого народу" (СГ с.76).

Для відсторонення козаків від боротьби зі свої внутрішнім ворогом – польською шляхтою, призначались гетьмани козацького війська з числа родовитих шляхтичів, котрі спрямовували козацьку військову силу на потребу шляхти. Польща, що входила до складу Речі Посполитої, активно залучала запорожців до боротьби зі своїм заклятим ворогом – Османською імперією, що сприймалось козаками не як відстоювання польських інтересів, а як захист власної Батьківщини. Зокрема під час гетьманства Д.Вишневецького активізувалась боротьба запорожських козаків з Туреччиною за здобуття молдавського престолу, котрим прагнула заволодіти Польща для розширення границь Речі Посполитої. За гетьманства П.Сагайдачного військова сила запорожських козаків спрямовується на Москву. Війна Польщі проти Московії 1618р. по суті була спробою польського королевича Владислава захопити Московський престол; запорожці навіть штурмували Москву і, поза сумнівом, взяли б, якби не були відізвані внаслідок укладення мирного договору між Польщею і Московією. Відтак, гетьмани Запорожського війська, що мали шляхетське походження, прислужувались Речі Посполитій, тому й не слід перебільшувати їхню роль у визвольній боротьбі українського народу проти польських окупантів.

Щодо істинних патріотів з числа отаманів-гетьманів українського козацтва, яких було страчено й закатовано десятками, то їх діяльність, спрямована на благо України-Руси, частково замовчувалась та всіляко принижувалась в історичних викладах минулої доби. Тодішня обмеженість історичного матеріалу продовжується досі, бо українські історики черпають історичні відомості з джерел, що укладалися за часів польського панування, тобто мали антиукраїнське забарвлення. Достатньо згадати Якова Бородавку, котрого обрали запорожці замість П.Сагайдачного і котрому відтяли голову нізащо, тільки-но він привів Запорожське військо під Хотин до битви з турками. Надумані польськими істориками пояснення настільки непереконливі, що повірити в них можуть хіба-що самі поляки. Єдине об'єктивне пояснення страти Якова Бородавки полягає у тому, що потрібно було вивільнити посаду кошового отамана-гетьмана для шляхтича П.Сагайдачного, якого бажала бачити Польща на чолі Запорожського війська.

Численні невдачі українського козацтва утвердити державність України-Руси пояснюються продажністю старшин реєстрового козацтва та наказних гетьманів, серед яких ушанований нині Іван Мазепа, котрого врятував свого часу кошовий отаман Іван Сірко від страти на смерть за зраду Батьківщини. Мазепа був спійманий у 1674 році на Кучманському шляху (у верхів'ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. "Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився Сірко: "Панове браття, не убивайте цього чоловіка, може, він нам і вітчизні нашій колись знадобиться". Тоді Сірко закував Мазепу в кайдани для подальшої відправки до Москви" (ІС с.49). Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, Мазепа запопав прихильність царя і у 1687 році був призначений гетьманом Лівобережної України-Руси.

"Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку.., заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих "компанією надвірної корогви". І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що ненавидів їх народ, а національні війська ледве терпіти могли" (ІР с.239).

Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – "людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми. Д.І.Яворницький справедливо акцентував увагу на тому, що І.Мазепа в здійсненні своїх намірів міг опиратися тільки на частину "малоросійського панства", а не на широкі народні маси" (ІЗК с.18). Призначений московським царем на гетьманство, Мазепа потурав настановам Петра-І та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Оточивши себе блюдолизами та запроданцями, наділяючи їх новітніми званнями й привілеями, він неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, як наприклад "бунчукові товариші", "компанійці" та інші, що гнобили український народ гірше за ляхів. "Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів… В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою перші отримали назву "дуків". Дуки намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого… Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків" (ІЗК с.14-15). Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого одноосібного владарювання, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ.

"Доведена до крайнього зубожіння, польська Україна за миром 1680р. між Росією, Туреччиною та Польщею як нейтральна область була спустошена після виведення з неї усіх наявних в ній доти військ… Водночас у російській Україні діяв Іван Мазепа, який посилено здійснював у своєму краї польсько-панські принципи і тим самим дуже утискував нижчі верстви населення. Пригнічувана Мазепою голота почала рятуватися втечею на правий берег Дніпра. Невдовзі на Правобережній Україні з'явилися поселення й організувалися полки, на чолі яких став славетний фастівський полковник Семен Палій, котрий виступив як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра" (ІЗС с.56). Так була придушена ще одна спроба національного визволення України-Руси з-під зверхності іноземних окупантів. Слід додати, що після такого ганебного вчинку, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.

Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрованого козацтва, – є найганебними вчинками, які повинні оприлюднюватися і вивчатися в учбових закладах задля унеможливлення їх повторень. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не змігся ні на що інше, як підступно ув'язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.

"Палій Семен Пилипович – фастівський полковник (1683-1704), очолював визвольну боротьбу народних мас Правобережної України проти панування Речі Посполитої. Виходець з м.Борзни (Чернігівщина), справжнє прізвище Гурко. Кілька разів перебував у Запорожській Січі, де і одержав прізвисько Палій. За доносом Мазепи засланий до Сибіру у 1705р." (ІЗК с.506).

Аморальний вчинок І.Мазепи вельми докладно висвітив видатний український історик В.Антонович (вчитель М.Грушевського), що досліджував сфабриковані звинувачення у змові Палія зі шведами: "Мазепі потрібно було роздобути докази вигаданої змови; і вони були віднайдені, хоча й вельми сумнівні. Він об'явив, що жид, орендатор хвастівський, доповідав, що він, по намові Палія, їздив до Любомирського і шляхом усних переговорів скріпив їх союз з Палієм, внаслідок чого Палію обіцяне жалування від шведського короля та поступка в потомне володіння Білою Церквою. Цей наклеп жида підтвердив, за словами Мазепи, який священик Карасевич. Докази ці здалися Мазепі цілком достатніми для того, щоби арештувати свого супротивника, але Мазепа не наважився здійснити свій задум на Хвастівщині, серед відданого Палію населення. В останніх числах липня він перейшов у Бердичів і запросив Палія на банкет, і там, напоївши його доп'яну, наказав відправити у в'язницю" (МС с.356). Аморальність цього вчинку має лишитися у пам'яті прийдешніх поколінь на віки вічні.

Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що "усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні хвастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань (Палія), спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Ще на шляху з Хвастова до Бердичева він розіслав універсал дворянам Києвського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника… та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого Мазепа гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону" (МС с.358-359). Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.

Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя. Відтак, відмова козаків підтримати Мазепу пояснюються не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов'язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена несприйняттям І.Мазепи як вождя нації. Нагадаємо, офіційну характеристику науковців щодо діяльності Мазепи: "Іван Мазепа – гетьман Лівобережної України 1687-1708 років; провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорожської Січі" (ІЗК с.497). Таким чином, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, а його зображення на грошових купюрах Незалежної України має бути усунене якнайшвидше.

Сучасний дослідник українського козацтва Д.Наливайко, опротестовуючи звинувачення у зраді на адресу Мазепи, зауважує, що "не тільки в публіцистичних деклараціях, а й в "солідних" академічних виданнях не наводиться текст угоди Мазепи з Карлом ХІІ і польським королем Станіславом Лєщинським, чого вимагає елементарна наукова етика" (КР с.336). А в тій угоді державно-політичний статус України був визначений так: "Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорожським і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від всякого чужого володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорожським, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають права з неї яких-небудь доходів чи податків... Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу" (цит. за: ЗНТШ, 1909, 92, с.18-19).

У цій декларації є показовим той факт, що збройними силами України-Руси визначено Військо Запорожське, а не реєстроване козацтво. Це засвідчує, що І.Мазепа на схилі життя врешті усвідомив, що істинними захисниками вітчизни були не його "бунчукові" товариші та інша бундючна братія, котрій він дарував суто дворянські привілеї, – істинними захисниками вітчизни були запорожці, проти яких він так необачно провадив нищівну політику вподовж свого марнославного життя.

 

ВІРОСПОВІДАННЯ   ЗАПОРОЖСЬКИХ   КОЗАКІВ

 

Віросповідання запорожських козаків неподільно пов'язане з віросповіданням українського народу. Християнська релігія входила в Запорожську Січ у той же спосіб, що й на Україну-Русь – з тією ж метою та за допомогою тих же методів. Для з'ясування мети християнства скористаємося висновком українського письменника-етнографа Михайла Іванченка: "Сусіди Київської Русі, намагаючись накинути їй нову релігію, аж ніяк не піклувалися про поліпшення її життя й піднесення культури. Кінцевою метою в них було духовне поневолення і військове підкорення русичів. А звідси – данина, зиск, додаткова робоча сила та дармові вої" (МІ с.54).

Сповідуючи рідну предківську релігію, українці-русичі увійшли у всесвітню історію як непереможні воїни. "Візантійський хроніст Прокопій Кесарійський (VІст.) описав щорічні зрушення східнослов'янських племен склавинів та антів на володіння Візантії. За його словами, в них тоді єдиним володарем був усесильний бог блискавки (Перун). З ним вони почувалися рішучими й відважними. Кінні ополчення слов'ян переправлялись через Дунай, спустошували Іллірику. Під час війни 550-551 років склавини та анти підступили до стін візантійської столиці – Царгорода. В кінці VІ століття вони ще кілька раз намагались оволодіти цим містом. Візантія часто підносила воєводам дорогоцінні миротворчі дарунки… Неспроможна протистояти русичам військовою силою, Візантія замислила умиротворити їх новою вірою" (МІ с.50-52).

Християнізації українців-русичів, запроваджена у 1037 році Ярославом-Георгієм, мала фатальні наслідки: перша вікопомна поразка християнізованого війська українців-русичів сталася під час монголо-татарської навали Чингіз-хана 1223 року. Власне це був початок занепаду непереможної України-Русі, яка остаточно занепала під час Батиєвого нашестя 1238-1240 років. Показово, що "саме тоді давньослав'янські вірування спалахнули з новою силою. Адже коли горіли Києв, Чернігів та Володимир-Волинський, християнські священики проповідували "смирення й покірність перед волею божою". Після таких злочинних слів проповідники самі розбіглися хто куди. Наприклад: митрополит Русі Іосиф утік до рідної Візантії, а рязанський єпископ Кирило – в лісові пущі. Християнський бог не порятував русичів. Люд гинув навіть у церквах. Отоді в людських душах і прокинулась давня народна віра, яка вчила захищати рідну землю й боротися з будь-якими нападниками" (МІ с.158).

На жаль, правителі тодішньої Русі були неспроможні усвідомити згубні наслідки насильницького запровадження християнства, бо тлінна дія цієї жидівської релігії проявляється не одразу, а лише через декілька поколінь. Її прояв позначався у тому, що рядові воїни, після зміни релігії, змінили своє ставлення до власного життя. Якщо за Предківської Вірою вважалося почесним померти на ратнім полі (бо воїн отримував від бога Перуна друге життя і ставав більш вправним у наступних битвах), то за християнською релігією, не маючи другого життя після загибелі, воїн страхався смерті, що виразно проявлялося в битві і впливало на її результат. Інакше кажучи, християнство підточило незламний дух непереможного руського воїнства, що й привело руську державу до повного краху. Адже люди, які піклуються тільки про себе, гублять не лише себе, але й свою державу.

Немає іншого пояснення занепаду України-Руси, як внаслідок насильницького запровадження християнства. Примусова християнізація широких верст населення середньовічної Русі підточила моральний дух українців-русичів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь "духовні надбання", що буцімто принесло християнство, не витримують критики. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: "Найміцнішою з назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого ми показали в "Громаді" (часописі)... Найголовніше всього – це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів" (М.П. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, стр.32).

Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. По великому рахунку, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь "не убий". Козаки порушували цю "заповідь" настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Єдина релігія, яка відповідала їх діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом кровопролиття на ратнім полі, – це Віра Предків наших – дохристиянське Православ'я, яке сповідували українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь.

Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Незаперечно, що заповідь І.Христа "не убий" неспроможна закликати до боротьби. Відтак, щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це була Предківська Віра, що закликала боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської релігії на українців-русичів з "Велесової Книги", яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: "Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить… Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити… І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані… Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим" (ДБЛ с.5-9).

Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорожських козаків є розповідь очевидця 1845 року: "Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами" (ІЗК с.134). Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до "дубів" (звідки й вислів "дати дуба"), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів.

Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорожських козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д.Яворницького: "Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші" (ІЗК с.90). Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513). "Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорожських козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську" (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися вивести українських козаків як ревних поборників християнської релігії.

Видатний дослідник українського козацтва Д.Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ столітті: "У 1602р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир" (ІЗК с.264). Щоби не склалося враження, буцім-то християнський монастир зводився на "пустинній" – неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був виключенням з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечному місці (найвіддаленому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що входили до складу Запорожської Січі. Згідно знаменитого "Опису України" французького інженера Боплана, направленого польським королем Сигізмунд ІІІ "для зведення укріплень у пристеповій смузі, в тому числі й Кодак", Самарські землі під час перебування Боплана на Україні у 1631-1648 роках уявляли собою "земний рай". "Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорожські козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі" (ОУ с.15). До того ж, як зазначав Д.Яворницький, "Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів" (ІЗК с.307). Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту "божу обитель" було достатньо, зокрема серед "абшитованих" козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності. А відносно того, що за перебування у тій обителі треба було раз на день співати молитву жидівському богу, козаки не переймались, бо, певна річ, зі своїм уставом у чужий монастир не втрапиш.

Про надзвичайно благодатну, невичерпно багату та наймовірно родючу Самарську землю свідчить той факт, що після знищення Запорожської Січі тут розпочинається справжня монастирська колонізація. Саме сюди хлинула церковна братія, ласа на дармову поживу. "В Самарській губернії у ХІХст. нараховується 18 (вісімнадцять!) монастирів" (ГП с.119). Причому кожен з них мав величезні земельні наділи, бо "першою господарською турботою монастиря було привласнення навколишньої землі", на якій працювали закріпачені селяни, бо "жодного прикладу особистої праці монахів немає" (ГП с.110).

Як бачимо, Самаро-Пустинний монастир отримав назву не від "пустинної" місцевості; ця назва засвідчувала відсутність будь-яких християнських споруд на запорожських землях. Тобто Самаро-Пустинний монастир був першим християнським форпостом, зведеним у ХVІІст. на найвіддаленій від Запорожської Січі північній околиці козацької землі, а це у свою чергу засвідчує, що запорожські козаки до ХVІІст. не були християнами. До того ж, відсутність бодай одної християнської церкви на запорожських теренах служить переконливим доказом, що запорожці до ХVІІст. не тільки нехтували християнською релігією, але навіть не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око.

Активний наступ християнської релігії на українське козацтво розпочався в часи гетьманства П.Сагайдачного. Його стараннями було прилучене до християнства реєстроване козацтво і засновано у 1615 р. Богоявленське Братство (Братський монастир у Києві), до якого вступив сам гетьман "з усім козацьким військом". Пишномовність цього вислову ніяким чином не охоплює усе українське козацтво, бо запорожці продовжували й надалі триматися осторонь від Церкви І.Христа.

Зауважимо, що Петро Сагайдачний ніскільки не клопотався про український народ, коли докладав зусиль до відродження Києвської митрополії. Така ревна турбота польського шляхтича про відновлення християнства на теренах України-Руси пояснюється клопотанням, щоби українці не повернулися до рідного дохристиянського Православ'я та не потурили Церкву І.Христа під три чорти. Бо за часів монголо-татарського ярма та не менш тяжкого литовсько-польського панування на Україні-Русі спалахнули з новою силою старослав'янські вірування. В народі означалась стійка тенденція до повернення етнічно-рідної релігії українців-русичів, що споконвік захищала їх від поневолення.

Відтак, клопотання польської шляхти про відновлення християнства на Україні-Русі ніяким чином не може розглядатися як клопотання про український народ, а вступ гетьмана П.Сагайдачного до Братського монастиря "з усім військом запорожським" свідчить про усвідомлення загрози з боку козацького війська, не приборканого релігію І.Христа. Тож християнську релігію слід розглядати як найдієвий засіб поневолення українського народу та знищення його військової сили, яку гартувала Запорожська Січ.

Деякі історики намагаються приписати П.Сагайдачному патріотичні мотиви національно-визвольної боротьби проти Унії, але правда в тому, що П.Сагайдачний, як освічена людина, прозорливо усвідомив неможливість насильницького католичення українського народу, в якому не тільки побутували дохристиянські вірування, але вже йшлося до відродження Віри Предків. Розваживши, що "з двох зол вибирають менше зло", П.Сагайдачний заповзявся відновлювати греко-католицьку релігію, адже вона теж християнська. Відтак, усі старання П.Сагайдачного по відновленню Києвської митрополії слід розглядати не як турботу про потреби українського народу, а як турботу про потреби польської шляхти, яка без підтримки християнської релігії була приречена на повне знищення на теренах України-Руси.

Нагадаємо, що християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верст, у тому числі й козаків. Стараннями прозорливих поневолювачів у ХVІІст. розпочався рішучий наступ Церкви І.Христа на українську козаччину. Освічена польська шляхта добре усвідомлювала, що християнська релігія приборкає нескорених дух Запорожської Січі набагато успішніше, ніж будь-які військові заходи. Тож у ХVІІст. християнство почало розростатися на ситних хлібах козацької вольності та з притаманним йому лукавством узялося підступно творити своє лиходійство. Ці факти засвідчує Д.Яворницький: "У 1637-1638 роках запорожські козаки приховували від духовенства плани своїх походів" (ІЗК с.263), бо духовенство було викрите у скоєні доносів. Варто додати, що невдовзі за наказом московського царя Петра-І, духовенство вже офіційно було зобов'язане доносити царю про усе антидержавне, почуте на сповіді, брутально порушуючи канонізовану таїну сповіді. Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорожських козаків охоплює лише останнє століття наприкінці їхнього існування. Відтак, всілякі виклади сучасних науковців про християнське віросповідання запорожських козаків, тим паче про так звану "набожність християнську", ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте запобігання перед тимчасово пануючою ідеології.

На прикладі згубного впливу християнської релігії на українське козацтво можемо обрахувати термін тлінної дії християнства – близько 150 років. Маємо історичні свідчення, що саме через півтора століття після проникнення християнства в середовище запорожських козаків, українське козацтво припинило своє існування. Запорожська Січ згинула завдяки старанням християнської релігії: "Архімандрит Володимир Сокальський в самий рішучий момент історичного існування запорожський козаків, під час штурму Січі російськими військами в 1775 році, своїм впливом примусив козаків не підіймати зброю проти москаля: "Він хоча й недруг, та все ж православної віри". Знав, пан-отче, що сказати!.." (ІЗК с.259). Як бачимо, християнська релігія доклала руку до знищення українського козацтва, бо після 1775р. Запорожської Січі не стало Україні. Тож не слід зважати на лукаве просторікування сучасних церковників, що запопадливо снують свої тенета у відродженому козацтві Незалежної України, – їх попередники виразно засвідчили призначення Церкви І.Христа та її згубного впливу на українських козаків; хіба що невігласи чи безпросвітні дурні наступатимуть знову на старі граблі.

"Як би там не було, а християнство не принесло слов'янам нічого кращого від народовір'я для осмислення й звеличення людської духовної діяльності. Воно створило єдиного, завжди караючого бога, ввело поняття пекла, закликало повсякчас пам'ятати про страшний суд та кінець світу. Окрім чужої культури, воно принесло на Русь ще й так зване "візантійське право", за яким узаконювалося покарання смертю та тілопошкодженням. Подібні заходи були перш за все спрямовані на противників християнства" (МІ с.150).

Безпідставні твердження сучасних керманичів відродженого козацтва про християнське вірування запорожців зумовлені християнською ідеологією, що насаджується на Україні-Русі усіма можливим засобами. Проте будь-які твердження про прихильність запорожських козаків до християнства не витримують критики. Показово, що історична згадка про Хортичів острів (ЛР с.575), як найперше місце розташування табору українського козацтва, має древній релігійний зміст. Давньоукраїнські "південні племена вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога... Слово "корж" співзвучне з іменем Хорса, воно давнього індоєвропейського походження і означає "коло"... Дослідники "Слова о полку Ігореві" вказують, що Хорс означав не Сонце, а Місяць" (ГЛ с.13). Варто нагадати, що "хорт" – давня назва вовка, – поняття пов'язане з войовничістю; як наприклад, давньоукраїнське плем'я "Вовків" (інша назва "воїни-пси") з Наддніпрянщини були засновниками Рима, як засвідчено у гербі цього міста. Знаменно, що в українській міфології непересічні воїни були здатні перевертатися саме на вовка, як наприклад славнозвісний січовий отаман Іван Сірко. "Кошовий Сірко був превеликий характерник! (мав духовний зв'язок з вищою силою, що було характерною ознакою предківської релігії). Було, хто не задумав воювати з ним – він уже знає. Недаром його турки прозвали шайтаном" (ІС с.125). "Необхідно навести "Заповіт кошового гетьмана Сірка" – головного героя картини І.Репіна "Запорожці". За козацькими легендами, цей заповіт був складений вже перед третьою, остаточною смертю Івана Сірка – "Вовка-перевертня", як ми вже знаємо" (НЦ с.293). Старосвітські перекази, дають цікаве свідчення за І.Сірка: "Кошовий Іван Сірко – кувирдь! та й зробився хортом.., а тоді знов – кувирдь! і знову зробився чоловіком... Насправді він був Сірентій Праворучник... і заповідав побратимам: "Коли вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. Ця рука буде вами керувати і допомагати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою труну" (з книги "Таємниці віків").

Досліджуючи прізвища за "Реєстром Війська Запорізького 1649р.", С.Наливайко зазначає, що Серед українського козацтва побутували імена та прізвища похідні від "Чорний" та "Білий" (Черня, Черняк, Черненко, Білан, Білаш). "Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих українцям" (СН с.49). Щодо Білобога й Чорнобога, це відповідно верховні божества касти жерців-волхвів і воїнів-царів, а давній розподіл діянь людських на "праве і криве" (звульгаризоване російське "праве і ліве"), це відповідно божественне – святе і земне – мирське. "Криве, як і ліве, характеризує саме земні явища на противагу небесним – правим: "правда на небі, кривда за землі" (СН с.147). "Цікаве й те, що в Індії (яка не зазнала нашестя християнської релігії) ще й сьогодні у Пенджабі є свої "запорожці", яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання" (СН с.54).

Насамкінець варто звести підсумок доказів нехристиянського віросповідання українських козаків, а саме: 1) Назва "козаки" походить від слова "косачки" – народна назва дівочого воїнства (амазонок), що ташувались на Таманському півострові, тобто у безпосередньому сусідстві з кімерійцями, праотцями антів, себто українців. 2) Згадка про першу "Запорожську Січ" на острові Хортиця вочевидь не має нічого спільного з християнством, натомість етимологія слова "Хортиця" вказує на давньоукраїнську назву вовків – "хорти". Про ототожнення запорожців з вовками свідчить їх визнання своїх лідерів як вовків-перевертнів, зокрема кошовий гетьман Іван Сірко офіційно вважався вовком-перевертнем. 3) Запорожці в усіх зафіксованих переказах звуться характерниками, тобто представниками дохристиянської релігії, здатними до волхвування; це засвідчує прояв їх безпосереднього зв'язку з вищими (потойбічними) силами, що засуджувалось християнством як зв'язок з "нечистою силою". 4) Триб козацького життя аж ніяк не відповідає канонам християнської релігії. Власне до козацтва прилучались лише ті, хто жадали ВОЛІ – тобто вивільнення від накинутого християнством усвідомлення покори і рабського життя. 5) Сучасні представники козацтва в нехристиянізованій Індії живуть за козацькими звичаями і НЕ сповідують християнство. 6) Поява першої християнської церкви у найвіддаленій околиці козацької землі у ХVІІ столітті засвідчує, що до ХVІІст. козаки не тільки відкрито нехтували християнською релігією, але й не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око. 7) Всі пересуди про те, що козаки буцімто сповідували християнство базуються на свідченнях християн, які, зрозуміло, й приписали козакам своє релігійне уподобання. Не виключно, що наприкінці існування Запорожської Січі серед козаків траплялись так звані напівхристияни, тобто хрещені про людське око, але й вони тримались традиційного Народовір'я беззаперечно.

 

П І С Л Я М О В А

 

На Україні досі побутує помилкове сприйняття Запорожської Січі як суто козацького табору (Коша). Але в дійсності Запорожська Січ була Козацькою Державою, що охоплювала велику територію, яку в офіційних документах названо "гетьманською імперією". Запорожська Січ – унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: "Якби не було Запорожської Січі – не було б і українського народу".

Нам ще слід усвідомити, що Запорожська Січ перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Вана не мала ніякої підтримки нізвідки. За сучасною термінологією козацьке військо перебувало на власному господарчому розрахунку. Жодне військо у світі не утримувало само себе, та ще й вподовж кількох століть. А Запорожська Січ була не тільки самодостатньою й військовоспроможною, але й вела війну на кілька фронтів: проти Кримського ханства й Туреччини на півдні, проти Польщі на півночі й північному заході, а згодом і проти Московії на північному сході.

Сучасні українці повинні вивчати не лукаві перекази чужинських істориків та розлогі теревені недоброзичливих ідеологів, а достовірну історію своєї країни. Наша молодь має знати криваву історію свого народу, катованого жидами, поляками і москалями вподовж багатьох століть. Лише знання своєї істинної спадщини убезпечить український народ від повторення колишніх помилок і не допустить колишньої сваволі іноплемінних меншин на теренах України-Руси, що наживались на знедоленні українців. З огляду на це, ні за яких обставин не слід звеличувати ворогів українського народу. Якщо, з лукавої вдачі нинішньої олігархічної влади, сучасні політикани й урядовці не убачають в нашій багатостраждальній історії гідних ушанування історичних осіб, це не означає, що треба звеличувати негідних та прикрашати їх зображеннями купюри грошових знаків України.

Нема і не має бути прощення науковцям, урядовця, громадським діячам, котрі звеличують лже-патріотів, що кривдили український народ. Не дотримання цієї умови свідчитиме про наявність в українському суспільстві антипатріотичних тенденцій, що призведуть до відродження кривди й знедолення українського народу. Кожен причетний до цих антидемократичних перетворень несе відповідальність перед прийдешніми поколіннями як цинічний кат української демократії, як зрадник національний інтересів України, як лукавий гнобитель українського народу.

Сучасне українське козацтво, очолене запроданцями й лицемірами, наступає на старі граблі, умисно підкладені метикуватими ідеологами. Козацька громада має визначитись: або козацтво виконує своє патріотичне призначення – захист Батьківщини від зовнішніх і внутрішніх ворогів (у тому числі й казнокрадів), або козацтво стає лицемірним придатком жидівсько-християнської ідеології, яка змушує український народ терпіти антилюдяне знущання олігархічної влади, спрямоване на збагачених нацменшин, що насаджують по Україні злигодні й страждання, беззаконня й безчинства при повній бездіяльності громадськості.

Відроджене українське козацтво має відновити запорожські чесноти і продовжити святу справу Запорожської Січі, яка зі зброєю в руках боронила український народ від знедолення. Сучасне козацтво ні за яких обставин не повинно покладатися на милість жидівського бога, який за український народ й на подзвін не дбає. Треба розуміти кого і навіщо звеличує християнська церква, і який нарід має з цього довготривалу користь. Треба вчитися на помилках попередніх поколінь і не наслідувати приклади зрадницької політики колишніх гетьманів-маріонеток, для яких керівна посада була засобом для особистого збагачення. Такі горе-гетьмани мусять бути гнані з козацтво беззаперечно.

Не забуваймо, що злочинне беззаконня й сваволя панів в українському суспільстві за часів бездіяльності гетьманів-запроданців козацької доби навдивовижу однозвучно перегукуються з сучасністю: "Почесті у нас здобуваються не наукою, не заслугами, а грошима. Хто заплатить чи пригостить, той правий у суді, той отримує старшинство й посаду, той усюди користується повагою; якщо він пихатий, то має право зневажати кожного, хоча й розумнішого, бідняка. Інші лише те й роблять, що п'ють, б'ються та шукають куму б продати свій голос на сеймі (Верховній Раді) чи в суді. Аморальність розтлила все шляхетське суспільство – сім'ю й державу; красномовність підміняється нудною риторикою, чесність – шахрайством, правосуддя – сутяжництвом. Казну грабують збирачі податків. Рівність шляхетська – лише фраза, що прикриває олігархічні прагнення багатих панів" (МС с.322).

Багатовікове поневолення українського народу має одну характерну рису – повторення одних і тих же помилок. Уберегтися від цього можна лише одним шляхом: українці повинні знати свою достеменну історію, не спотворену ура-патріотизмом, на кшталт звеличення Мазепи чи Хмельницького до рівня національних героїв. Подібні фальсифікації матимуть однозначні наслідки: нове покоління, зрощене на брехні, припускатиметься тих же помилок, що й попередні покоління; внаслідок чого Україна знову втратить Державну Незалежність.

Можливо саме цього й домагаються лукаві політикани та функціонери з вищого ешелону влади, що дбають лише про власне збагачення. Заради сьогоденної вигоди та особистого зиску сучасні можновладці ладні продати Україну і український народ в імперську кабалу чужоземного поневолення, як це робили гетьмани-запроданці козацької доби.

Відтак, нове покоління відродженого козацтва, як оновлена патріотична верства етнічного українського суспільства, зрощена на засадах істинної демократії, не заангажована ні жидівською ідеологією, ні політичною демагогією, має подбати за Україну-Русь і передати її прийдешнім поколінням як найцінніший скарб, омріяний тисячами знедолених поколінь.

 

©   Дан Берест, 2007р.

 

 

УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ

(авторські пояснення у витягах подані прописом)

  

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва,1958.

БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М.,1963.

ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), К.,1994.

ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.

ГІ – Геродот "Історія в дев'яти книгах", К., 1995.

ГЛ - Г. Лозко "Українське язичництво", К.,1994.

ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М.,1988.

ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К.,2000.

ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К.,2006.

ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К.,1957.

ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування 1735-1775", К.,1961.

ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К.,2001.

ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К.,1990, т.1 (за виданням 1900).

ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К.,1992 (перевидання 1891).

ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К.,1991 (за виданням 1846).

ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К.,1997.

ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.

ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т. VІІ, К.,1909.

ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К.,1991 (перевидання).

ІУК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.

ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К.,1992 (за виданням 1932).

ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К.,1995.

ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К.,1992.

ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К.,1995.

КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К.,1992.

ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, К.,1989 ("Книга Ипатцкого монастыря летописец о княжениі" ХІVст.).

ЛС – "Літопис Самовидця", К.,1971.

ЛЩ – Еріх Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).

МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К.,1989.

МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К.,1874.

МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К.,1991.

ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К.,1876.

МС – Б. Антонович "Моя сповідь", К.,1995.

ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П.,1832.

СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К.,1991.

СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К.,2000.

СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К.,1993.

ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.

 

 

Джерело: Дан Берест Сайт : Художнє слово – ратна зброя

 

Твори автора

 

Дан Берест. Сайт

Дан Берест. Заклик до патріотів України

Дан Берест Про козацтво.

Дан Берест. Думи, балади.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud387.jpg
Свята наша земля
pryr127.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.