28 | 06 | 2017

В.Шаян. "БІБЛІЯ ЯК ІДЕОЛОГІЯ""

В.Шаян Біблія як ідеологія. Студія з порівняльного релігієзнавства

Iснує багато праць про сліди історії в Біблії. Ціла література. Нічого дивного, що такі сліди там знаходимо. Біблія подумана саме як історія юдейської нації написана з її релігійного погляду.

Так наприклад знаходимо там згадку і назву народу і держави гетитів. Не були гетити відомі в науці історії. Могло здаватися, що вони не існували, або, що зовсім пропало їх ім'я в історії. Але ж у дев’ятнадцятому столітті вміру розшифровування клинових і гієрогліфічних написів зачало виринати їх призабуте ім'я. А далі вже в двадцятому столітті, точніше в 1917-ому році великий чеський учений Бедріх Грозни розшифрував їх письмою Їх мову заклясифіковано далі як мову приналежну до індоєвропейських за умовною характеристикою "кентумового типу".

Повстала ціла галузь в лінгвістиці й історії культури. Впливи, переємства, назви, періоди, субстрати і зміни тощо. Виявлено наприклад досконалий підручник плекання і тресування коней. Виявлено їхні закони. Отже була це нація і держава, яка воювала із потужним у старині Єгиптом. Там також записані вони у свідченнях пам'ятників фараонів. Отже гетити справді існували. Назва не видумана, але історична. Один із прикладів, на якому стверджено, що Біблія має дійсне відношення до історії.

Але...

Назву "гетити" стрічаємо в Біблії серед списку народів, що їх треба цілковито знищити так, щоб навіть їх ім'я не залишилося в історії. Однак це ім'я залишилося в історії і встало із залишених на них руїнах. Їх назву в Біблії стрічаємо в ідеологічній програмі, в якій вичислюється народи призначені в першу чергу на загладу із боку воюючої Юдеї. Із тим місцем Біблії стрінемося в наших дослідах. На цьому прикладі вже у вступних заввагах можна ствердити, що Біблія є виразом окресленої політичної і ідеологічної програми. І саме ця частина, чи цей аспект Біблії інтересує нас більше, ніж принагідні назви, відомі науці історії із повніших джерел. Історичність назви гетитів доказує рівночасно історичність програми створеної для їх винищення. Отже і всі інші народи призначені на знищення цією програмою були дійсні, історичні народи. Отже Біблія є тут додатковим джерелом для ствердження існування цих народів. Але ж рівночасно із тим і ще міцніше є вона свідоцтвом існування так само історичної програми для їх знищення.

Народи винищували себе взаїмно, опановували чи поневолювали одні других, чи теж творили держави на системі рабства в своїх історіях. Мала юдейська держава, яка творилася в часі повставання ідеології «Второзаконія», — або із грецької мови "Деутерономіон", — не була тут ані першою, ані останньою. Але не всюди програма винищення всіх інших народів була так тісно, так нерозривно і так емфатично поєднана із релігією, як в юдаїзмі.

І тут стрічаємося з дивним фактом. Тому що юдаїзм став основою для християнізму, об'єктивне дослідження Біблії, саме як ідеології, натравляє на величезні труднощі. Можна навіть сказати, що це питання промовчувалося істориками релігій чи екзегетами.

Щобільше, об'єктивний дослід цієї теми відразу стрінеться із закидом «антисемітизму», так, немов би об'єктивні наукові досліди історії Риму Гіббонса свідчили про "антиіталійський" характер цього великого дослідника, бо ж у його історії показано стільки "негативних" з'явищ і ідеології старого Риму із його чи сучасного погляду.

Обожнення цезарів типу Нерона було так само ідеологією як програма знищення гетитів (яких до речі не юдеї знищили). Але ж ця ідеологія знищення була так само дісністю як "Пакс Романа" чи плями московських царів щодо завоювання Індії. Ці пляни не були здійснені за часів Наполєона, бо ж сам він був думав теж про підкорення Індії на вершинах свойого тріюмфу. Якби якийсь автор досліджував, чи з історичної перспективи засуджував такі плями царів чи Наполєона, він не ставби "автоматично" "антифранконцем". Немає тут теж потреби для дослідника чи історика попереджувати свої досліди якимись застереженнями.

Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліду Біблії. А саме тому, що Біблія є досьогодні предметом релігійного культу так у системі юдаїзму як і християнізму, який її успадщиннив. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані поминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. Тому автор має відвагу виставити себе на такі неслушні закиди мимо його виразних і повторених застережень. Для майбутніх істориків такі застереження будуть смішними.

Якщо йдеть про питання т. зв. "антисемітизму" до політичних програм української нації і пов'язаних із тим питань моралі та політичної ідеології, то тут треби виразно ствердити, що тих програм винищення українського народу було докладно стільки, скільки ворогів прокочувалося степами України, зазіхаючи па землю Отже програма "винищення" нас у свою довгу чергу маленькою і далекою на той час Юдеєю мас не болить, а з історичної перспективи радше розсмішує, як своєрідна расово-політична параноя цієї окаянної нації.

Були грізніші прогрими збоку Німеччини чи Москви. Ствердження ворожости таких програм, чи їх відношення як ідеологій, ніяк не зменшує об'єктивности чи історичности таких стверджень, зовсім не залежно від того чи ця історична правда викликує саме проти- українські настрої тих здемаскованих чи явно проголошених зазіхань.

Найбільшим історичним досягненням української нації в історії тисячеліть вважаю саме факт, що супроти тих всіх численних зазіхань і народовбивчих наїздів ворогів цей нарід зумів затриматися і втриматися на них свій і цієї землі національний характер, як її власник від непам'ятних часів історії.

Отже, як бачимо, комплікації досліду Біблії лежать у релігійній сфері, а саме в тому, що Біблія, - поза історичністю своєї появи і дії, сталася, - як я підкреслював предметом культу і її справедлива історична оцінка стається відразу предметом обурених емоцій.

Не маємо на це ради і є також нашим бажанням разом із науковим дослідом покласти основи для об'єктивного вивчення питання, чи Біблія може і повинна бути основою для релігії нації, для якої ідейно-політична історія милої Юдеї, а тим менше її прогрима народовбивства є для неї чужою і далекою.

Як основа віри зовсім непридатною, чужою історично, ментально, морально і релігійно.

 

Отже:

Коли досліджуємо релігію ацтеків, чи австралійських аборигенів, чи негритянську магію африканських племен, тоді нас підозрівати у ворожості до нечисленних і нещасних аборигенів Австралії чи в антинегританізмі, хоч засуджуємо їх злосливу чорну магію. Ми не маємо до цих народів ніякого ідеологічного чи політичного відношення.

Коли народи не приймають, або вважають невідповідним для себе приймати вчення Корану, себто священних книг Ісляму, то Ніхто не закидає їм "антисемітизму" — хоч це ж семітською мовою написані.

Саме з метою вказати на повну непридатність ідеології чи віри, побудованої на наказах геноциду, як основи старої, чи традиційної віри, нового чи старого ладу, пише автор цю працю і виразно стверджує, що поза порівняльною історією вона мусить із конечности предмету входити в ділянку оцінки релігій і ідеологій. Повстане питання аксіології релігій в історії.

Автор вірить теж і в історичну зумовленість долі нації її якостями, її характером, її злочинами чи заслугами в історії. Є народи окаянні і блаженні. Є народи злочинці і народи творці історії. Є народи, що їх шлях існування позначений кривавими злочинами геноциду і винищування. Була, для простого прикладу, злочинна орда Джингіс-Хана і її немає. Були імперії і їх немає.

Буття, тривання і доля націй, чи теж цілих груп народів зумовлена саме спільнотою їх долі. А ця доля зумовлена їх характером і дією. Злочин стрічає спротив. Ідеологія злочину стріне відповідь в ідеології Ладу. Існують глибші причини, які зумовлюють велич і ріст нації. Глибші за тимчасову силу злочинців, чи теж їх впливи, або дійсну владу.

Словом, існують глибші закони долі націй, між про це знає вузька прагматична метода, а ще менше матеріялістична. Ці глибші сили і закони історії лежать саме в морально-ідейній сфері їх існування. Ця морально-ідейна сфера це не все те, що в тій хвилині думаємо про цей предмет. Дослідження історії ідеології і релігій набирає значення дослідження глибоких рушійних сил самої історії. Зненависть чи дружність нації до нації, їх спільна дія, перемога одних, а загин других, можливість спільної дії на данному відтинку чи на довшу мету в історії, - це все зумовлене саме глибшими якостями націй, вираженими їх характером і саме ідеологією її історичного буття і ролі, яку вона бажає здійснити.

Саме тому автор вважає, що його праця входить радше в ділянку ще не існуючої релігійної аксіології. Але ж об'єктивізм історизму залежить саме від висоти штандпункту оцінки. В тому змислі автор вважає свою працю об'єктивною, хоч розуміє, що немає абсолютного об’єктивізму поза самим історичним процесом. Ідеї, які творять історію, не все і сприйняті сучасниками як об'єктивні. Їх об'єктивізм здійснюється в самій історії. Цю систему свойого думання й досліду називає автор історичним об'єктивізмом.

"Нікому не минути Суду Божого!' - навчав віщун Боян у своїх історіософічних поемах. Отже зрозуміння цих законів Суду Божого, їх ствердження, їх визначення, а найважливіше їх героїчне здійснення, чи боротьба з їх запереченням є глибшим змістом історіє людства.

 

А отже:

В зростанні, в боробі, в упадках і підйомах людей, народів, рас і | людства докопується многовидний розвиток пізнання Бога, шукання і боротьба за правду чи неправду, складна нерозплутана тяглість росту добра і правди у споконвічній борні зі злом і темнотою, всеобіймаючий процес здійснення Божественних цілей людини в історії і в космосі.

Тому повна, всебічна вичерпуюча оцінка віри, яка витиснула свої сліди на історії людства, можлива тільки на широкому історично порівняльному грунті.

Ствердім це виразно, що таке дослідження можливе тільки із якогось вищого становища, яке стоїть понад поодинокими процесами поодиноких релігій. Таке пізнання буде отже само в собі новою висотою, здобутою в процесі творення нової і вищої релігії. Тільки споглядаючи і обіймаючи зором цей всеобіймаючий космічний прогрес із нових здобутих висот, можна визначити місце і якість кожної окремої віри. З такої висоти можна дати її оцінку, відповідаючи на питання, наскільки і як вона причинилася до приспішення чи припізнення космічного розвитку. Із таких висот можна теж побачити чи дана релігія є велика чи мала, чи творить нові правди, чи навпаки спинки розвиток і здійснення уже давніше досягнених висот людського духа; чи вона добра чи зла, творча чи руйнуюча.

Тому також повна і всебічна оцінка Біблії на ґрунті світового процесу розвитку релігії із становища історичного об'єктивізму може бути доконана тільки на порівняльно-історичному грунті.

На вступі слід ствердити зовсім просте і природне з'явище. Досліджуючи релігії із порівняльного становища ні один совісний дослідник не може заперечити факту, що кожна релігія дає нам перш за все свою власну національну чи расову візію Божества чи Абсолюту. Замість пізнання Божества дуже часто стрічаємо там племінного духа чи демона із усіма прикметами національного чи расового племінного, колективного ідеалу розвитку.

І хоч цей факт такий очевидний слід ствердити, що вивчення релігій не пішло по цій лінії. Тимчасом зіставлення всіх тих так би мовити льокальних візій, відслонюючи усю зумовленість і релятивність процесу пізнання Бога, відслонить нам рівночасно зовсім нові і правильні перспективи візій куди могутніших, вищих і більш натхненних. Кажучи образово, виявиться, що данний нарід молився до якогось маленького горбочка, що заслонював йому правдиву перспективу могучого хребта гір, який крився за їх горбочком, але їх лінива думка ані не шукала інших перспектив від тих, що їх він бачив із релігійного подвір'я власного маленького племени.

Щоб зробити хоч би перший крок у напрямі цього нового вивчення Біблії і християнізму, слід перш за все зрозуміти сутність Біблії у її власному світлі, у її власних заявах, у її власній історичній програмі, в її нею самою сформулованому відношенні до інших релігійних рухів.

Тут побачимо перш за все наявний факт, що Біблія повстає як вираз жидівської расовости чи млемінности. Вона тільки для жидівського народу.

І хоч цей факт із надзвичайною яскравістю кидається в вічі навіть при першій зустрічі із Біблією, — то однак віра в єдиний авторитет Біблії, як святість, робить звичайно її визнавців сліпими на цей очевидний факт. Багато учених, що може бачили цей факт, не мали відваги сказати правди. Ця правда в однаковій мірі буде поборювана християнською церквою як і самими жидами, мовляв це антисемітизм. В дійсності це відважне стверджування, — стверджування, а не шукання, - правди так очевидної як нагота короля із казки Андерсена, що на ньому забріхані і обріхані глядачі буцім-то бачили якусь дорогоцінну одежу.

На цю сторінку Біблії замало звернено уваги, хоч вивчали її із різних боків і існує про неї безмірно велика ексегетична та історично-критична література. В ній розроблене широко питання хто, коли, і в яких можливих обставинах, із яких джерел і під якими впливами писалися книги Біблії. Відсилаю читачів до цих дослідів. Однак наш предмет є інший. Нашим завданням є сама аналіза тексту у його безпосередньому і данному змісті. Це слід зробити перш за все. Що лиш на основі такого вивчення повстануть інші і нові критичні питання. Ми не входимо напр., у розгляд питання, хто був автором "Второзаконія" — Деутерономіон, і коли можливо воно написане. Ми виходимо від очевидного факту, що "Второзаконіє" має свій визначений філософічно зміст і цей зміст ми досліджуємо і аналізуємо — перш за все — як давність. Цей зміст саме вважається святим, непомильним і т.д. і нам треба розібратися у його вартости.

Читаємо отже уважно всі ті місця Біблії, в яких нарід жидівський устами своїх пророків чи "Бога" формулує свій власний закон і своє відношення до других народів і релігій. Саме ця програми, саме це відношення до інших народів скаже нам найбільше просто, що хотів данний нарід довершити в історії людства. Із неї ми побачимо, чи він був творчий чи руйнуючий. Вивчаючи цю програму, дійдемо до непохитного висновку, що Біблія є вицвітом жидівської расовости, жидівської виключности і жидівського геноциду, тобто пляну систематичного вбивання чи винищування інших народів, як побачимо всіх інших народів.

Після всіх цих завваг і міркувань приступім прямо до аналізи Біблійної програми у відношенні до інших народів. Читаймо саму Біблію:

"Коли прибудеш до якогось міста, щоб його здобути, предложиш йому мир. Якщо воно предложений мир прийме і отворить тобі брами, тоді ввесь нарід, що там знаходиться, буде твоїм рабом і служитиме тобі.

А якщо не вчинить з тобою миру, але піднесе проти тебе війну, тоді обляжеш його.

А коли дасть тобі його (тобто це місто) Господь, Бог твій, у твою руку, тоді заб'єш у нього вістрям меча кожного мужчину".

(Мойсей, V. 20. 10-13.)

Підчеркую ще раз виразно кожне слово останнього речення:

"Тоді заб'єш у нього вістрям меча кождого мужчину ".

(Мойсей, V. 20. 10-13.)

А далі:

"Тільки жінки, діти і худобу і все, що буде в місті, всю його здобич обернеш собі на користь, і будеш їсти здобичу твоїх ворогів, що їх дасть тобі в руки Господь, Бог твій ".

Програма дуже ясна і недвозначна.

Вона відноситься до всіх далеких від т. зв. "обітованої землі" міст і народів цілого світу. До близьких народів, що мешкають в терені, або в сусідстві т. зв. "обітованої землі", слід примінити програму ще більше безоглядну. Їх треба взагалі так винищити, щоб ані живої душі з них не осталося.

Читаймо:

"Так будеш робити з усіми містами (— підчеркую: з усіми містами) далеко віддаленими від тебе, які не є з міст тих народів (нижче вичислених).

Але з міст тих народів, які Господь, Бог твій, подає тобі на батьківщину, не оставиш нічого живим, шо дише.

(Підчеркую: не оставиш нічого живим, що дише.)

Але до щенту їх винищиш, Гетейців, Аморейців, Хананейців, і Ферезейців, Гевейців і Єбузейців, як тобі приказав Господь. Бог твій.

(Мойсей, V. 20. 15-18.)

Програма винищення світа обіймає два стани: Перший етап це завоювання і винищення всіх народів на терені і в сусідстві т. зв. "обітованої землі". Тут не вільно залишити ані .живої душі.

Ось тут у наведених місцях стрічаємо назву "гетитів", про яку я згадував у самому вступі. В єврейському оригіналі це слово звучить "ХІТТІМ" — при цьому "ім" є закінченням числа многого.

Другий етап це постепенне завоювання всіх інших міст, при чому вирізується мужчин вістрям меча. Що станеться з жінками про це поговоримо далі.

Програма першого етапу очеркнена в Біблії дуже докладно. Вона повторюється в кількох місцях і ми її приглянемося.

"Коли впровадить тебе Господь, Бог твій, до землі, до якої входиш, щоб її заняти і витратить много народів перед лицем твоїм, Гетейців, Гергізейців, і Аморейців, і Хананейців і Ферезейців, і Гевейців, і Єбузейців — сім народів більших і сильніших за тебе.

 

А подасть їх Господь, Бог твій, тобі так, що їх побореш, тоді винищиш їх до щенту, не будеш встановлювати з ними мира, ані не змилосердишся над ними.

Ані не споріднишся з ними, дочки своєї не дані його синові і дочки його не візьмеш свойому синові".

(Мойсей, V, 7, 1 3.)

Одним словом не вільно залишити ні одногої живої душі із цих семи нещасних народів, що їх жидівський пророк призначив на безпощадну загладу.

А далі читаємо:

"Але овшім це їм зробите;

Вівтарі їх порозвалюєте, а стовпи їх порубаєте на дрібні кусочки, а гаї їх посвячені вирубаєте, а різьблені їх статуї вогнем попалите"

(Мойсей, V. 7.5)

Чому так станеться?

Яке ж може бути виправдання такого наявного і злочинного варварства, якого земля не бачила?

А ось читаємо:

"Бо ти є нарід святий Господові, Богові ТВОЙОМУ; тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був йому вибраним (особливим) народом | з- поміж усіх народів, що є на землі".

(Мойсей, V. 7.5)

Отже нарід жидівський мав бути вибраним і єдиним народом з-поміж усіх народів землі. Ця його "вибраність" — як вже знаємо і як ще виразніше побачимо — полягає на тому, що він маг вирізати мечем всіх мужчин всіх народів. Остали б тільки ті, що піддадуться без війни і вони будуть рабами.

Ідеальна ситуація здійснення мрій про вибраність мала би полягати в тому, що були би тільки жиди на цілому світі і їх раби.

Який же був мотив, що їх Бог їх так собі сподобав?

Читаємо:

"Не тому, що вас більше над інші народи прилучився Господь до Вас вибрав вас, бо ви були найменшими з усіх народів.

Але тому, що вас полюбив і хотів дотримати тої клятьби, що її присягнув був батькам вашим, випровадив вас Господь могучою рукою і визволив вас з дому неволі, з руки Фараона, короля Єгипетського".

(Мойсей, V, 7. 7-8.)

Як бачимо дуже вбога була уява їх пророків і якихсь спеціяльних заслуг навіть у самій Біблії для них не придумано. Що більше, ця ж Біблія їх виразно лає за безбожність, твердий карк, слабу віру, страх і всякі інші пороки. Їх безхарактерність у відношенні до свойого вождя і пророка достаточно яскраво змальовані в четвертій і п'ятій книзі Мойсея.

Бог їх просто полюбив і тому віддав їм на поталу всі інші народи. Крім того Бог обіцяв був це їх батькам і тепер є зв'язаний цею присягою.

Тут стається для нас зовсім ясною природа цього жидівського "Бога". Його накази це накази жидівського расизму, жидівського засліплення, гордости і божевілля спрямованого на винищення всіх інших народів. Яхве — їхній "Бог" — це отже Демон жидівського народу. Це основна сила їхньої народовбивчої злочинности із такою цинічною нахабністю і нагістю сформулована у Біблії. "Любов" Яхве до них самих і до них тільки — це проекція їх власного егоїзму і засліплення. Їх жага стати єдиним пануючим і "вибраним" народом світа знаходить своє ірраціональне "виправдання" у "любови" Яхве до них самих і тільки до них. Звичайно такою є природа Яхве. Демон жидів тільки жидів любить і тільки для них діє.

Він є "Бог зависний і мстивий" — як сам себе очеркус.

(Мойсей, V, 5.9).

Тобто він має всі прикмети жидівського національного характеру.

В заміну за всі "блага", які він дає жидам, Яхве вимагає, щоб жиди тільки його почитали і слухали. Бо він є Бог зависний і мстивий. Тому він пробує устійнити свою "єдність" через винищення всіх інших вір, що має іти рівнобіжно — як ми це бачили — із постепенним вирізуванням усіх нежидівських народів.

"Будеш благословенний над усі народи; не буде в тебе неплідного і неплідної, ані між худобою твоєю".

(Мойсей, V, 7. 14.)

"І винищиш усі народи, які Бог твій подасть тобі; не попустить їм око твоє, ані не будеш почитати їх богів" .

(Мойсей, V, 7. 16.)

Жидівський монотеїзм — це як бачимо заперечення всякого милосердя, всякої пощади чи терпимости для побитого народу. Не попустить їм око твоє, винищиш їх до щенту, не будеш встановлювати мира, не даш своєї доньки і т. д., і т. д... виріжеш мечем, це все іде впарі із "єдинобожеством" жидівського Демона Яхве.

В неодного жида — а вчорашні раби не грішили відвагою, міг повстати слушний сумнів, чи зможуть вони перемогти всі народи світа, більші за них і численніші.

Отже такий страх вважає Мойсей безвірством і його викорінює дуже завзято. Їх сороклітнє блукання по пустині пояснюється їм як кару, що вони сумнівалися в можливість завоювання землі, до якої вислали вони шпіонів. Ці шпіони принесли їм на палицях плоди землі, в якій доконували вони свою розвідку. Але рівночасно вони розказували жидам про велику силу народів, яких вони збираються винищити. Ось що розповідали ці розвідчики вернувши зі стежі :

"Прийшли ми до землі, до котрої нас післав був (Мойсей); вона пливе молоком і медом; а оце її овоч.

Тільки, що потужен є нарід, який мешкає в цій землі; міста також є укріплені і дуже великі; до того і синів Енакових ми бачили там".

І далі вичислюють шпіони народи, які замешкують цю землю.

(Мойсей, IV, 13.28-30.)

Іншими словами: обітована земля дуже гарна, але там живе багато сильних і здорових народів і нам не під силу їх вирізати всіх разом. І нарід бунтується не перший і не останній раз проти наказів Мойсея. Хоче вернутися до неволі. До війни і до підбою вчорашній раб ще не дозрів. За це Мойсей проголошує їм кару. Сорок літ за сорок днів розвідки блукатиме по пустині, (Мойсей, IV. 14. 34.), а за два людські покоління Мойсей сподівається виховати їх у дусі "монотеїзму Яхве" — тобто виплекати досить диких різунів, які вирізали б мирні народи, що замешкують "обітовану землю".

Рівночасно мусить Мойсей впевнити їх, що сам Яхве буде за них боротися.

"Коли вирушиш на війну проти твоїх ворогів, а побачиш коні, колісниці, і нарід лічбою більший за тебе, не бійся їх; бо Господ Бог твій, є з тобою, що випровадив тебе з землі єгипетської".

(Мойсей, V, 20.1.)

Жерці мають виступити перед битвою і загріти їх до борні. Мають очистити армію із усіх трусів.

"А коли будете наближуватися до війни виступить жрець і промовить: Слухай Ізраелю, ви сьогодні маєте звести бій з ворогами вашими; не бійтеся, не жахайтеся і не полохайтеся перед ними.

Бо Господь, Бог ваш, іде з вами, щоб боротися з вашими ворогами і щоб вас спасти".

(Мойсей, V. 20. 3-5.)

А отже їхній лютий Демон не тільки наказує їм боротися і вирізувати, але він сам буде їм помагати в цьому різунському ділі і на тому полягає їх спасення.

Я залишаю це християнським теологам, щоб вони пояснили, які то "святі" "алєгорії", прообрази чи символи криються поза цими словами. Зі свойого боку стверджую, що "спасення" в цьому місці не означає нічого іншого, як тільки вирізання мечем достаточної кількости отих могучих синів Енакових, що їх так дуже боялися жиди. Сенс цих слів так само реалістичний і реальний як і оцей страх жидів перед синами Енаковими. Їх демон Яхве є між ними і з ними вирізує синів Енакових. Це їх демон і нічий інший. Тільки їх.

Я звертаю увагу, що в усіх наведених місцях окреслюється Бога, про якого мова, як "Господа, Бога твойого", або вашого. Тобто "Бога" жидів.

Новіші перекладачі Біблії звертають увагу, що в оригіналі слово "Бог" дуже часто звучить ім'ям власним жидівського "Бога" себто " "Яхве". Відповідні місця треба би отже перекладати "Яхве, твій Пан" або "Яхве твій Володар". Я залишив текст, що його звичайно уживається в дотеперішніх українських чи чужих перекладах. Змисел остається усе і незмінно той сам. "Бог, Господь твій", чи "Яхве, твій Володар" — усе залишиться одним і тим самим Демоном жидівської раси, що жене її на найбільш криваві підбої і народовбивства.

"Бо чейже тільки (Підчеркую: тільки) у ваших батьках уподобалось Господеві, що їх полюбив і вибрав насіння їх по них, тобто вас з поміж усіх народів (підчеркую: з поміж усіх народів), як це сьогодні виявляється.

Тому обрізуйте....."

(Мойсей, V, 10. 15 -16.)

Тільки жидівський нарід є вибраним народом з-поміж усіх народів і Яхве є тільки його Яхве, а не Яхве Гетейців, Гергізейців, Хананейців і т.д., що їх треба безмилосердно і до щенту вирізати разом із жінками і дітьми. Яхве було і є ім'я власне жидівського Демона що до нього моляться спантеличені християне як до свого "Бога".

"Тоді прожене Господь твій , всі ті народи перед вами і переможе народи більші і могутніші за вас самих.

Всяка країна, яку потопче стопа вашої ноги, від пустині і від Ливану, свід ріки, ріки Евфрату аж до моря останнього буде границя ваша.

Ні один (нарід) не встоїться перед вами. Ваш страх пустить Господь, Бог наш, на обличчя цілої землі, яку будете топтати, так як я вам сказав".

(Мойсей, V, 11. 22-25.)

Як на початок підбоїв програма зовсім не скромна. Потоптати ногами цілу землю. І яке модерне розуміння державних границь. "Всяка країна ваша, яку потопче стопа вашої ноги".—Та ще й: Аж до моря останнього!

Незнайомість географії знамените розв'язана пророком цею фразою: Аж до моря останнього! У свойому божевіллі він очевидно не уявляв собі справжніх розмірів кулі земської. Тому, очевидно, із вирізування не вийшло так просто, але... це вже питання історії. Ми поки що тільки аналізуємо зміст Біблійної програми, а не питання як ця програма була здійснювана жидівським народом і чи вона дійсна, чи ні.

 

Організатори програми уявляли собі, що ця програма дійсна, коли здійснювати її "по-легко і по-трохи", зорганізовувавши відповідно нарід на основі сильного монотеїзму "Яхве". Всіх інших треба тоді винищувати як "безбожників".

(Мойсей, V. 9. 3-4.)

Читаймо цю інтересну політичну програму:

"І винищить Господь, Бог твій, народи ті перед тобою по-легко і по-трохи (Підчеркую по-легко і по-трохи — тобто не всіх нараз).

І подасть їх Тобі Господь, Бог твій, і затратить їх великою затратою аж будуть винищені. А подасть тобі королів їх у твої руки і винищить їх імя під небом; не встоїться ні один перед тобою поки не винищищ їх".

(Мойсей, V. 7. 22-24.)

Не тільки хочуть організатори цеї програми винищувати народи, але стерти навіть їх ім'я з лиця історії, щоб був тільки один "вибраний" жидівський народ.

Вже знаємо, що буде далі. Вирізування мечем всіх мужчин кожного міста.

Ніякий чорт не видумав би програми більш радикальної різні і винищення. Ніякий чорт не сформулував би її гак безсоромно і нахабно. Жидівський чорт має тут безсумнівне першенство у цілому світі. Це християнський "Бог"— Яхве.

Ні, ми ще не все знаємо. Послухаймо, що мало б статися із жінками, які попали би в полон жидівського божевілля:

"А як побачиш між в'язнями гарну жінку... Тоді впровадиш її до свого дому... а плакатиме батька свойого і матері своєї через місяць (очевидно вирізаних батька й матері): а відтак увійдеш у неї, а вона буде тобі за жінку.

А якщо вона тобі потому не подобається, тоді випустиш її...

(Мойсей, V, 21. 11-14.)

Полоненими жінками мали б вони забавлятися так довго, аж їм "відтак не сподобається", потім викинуть їх на поталу.

Такий наказ жидівського "святого письма".

"Не буде проститутка із дочок Ізраелевих, ані не буде мужеський проститут із синів Ізраелевих".

(Мойсей, V, 23. 17.)

Проститутками будуть очевидно ті жінки, що перестали подобатися завойовникам.

Ми вже стрінулися з расовими законами жидів.

З підбитими народами близько їх землі не вільно женитися, ані дочкам, ані синам. Це зрештою не повинно бути можливе, бо їх треба цілковито вирізати, не залишаючи ні живої душі.

 

У відношенні до інших народів вже знаємо, що треба вирізати мужчин, а жінок можна брати на наложниці.

Ці расові закони мають ще деякі цікаві уточнення.

"Не увійде також Аммоніта і Моавієць до громади Господньої (тобто до жидівської національної спільноти) ані десяте покоління їх не увійде до громади Господньої аж на віки".

Виїмок допущений одначе, для Ідумейців і Єгиптян. Змішання із пануючими Єгиптянами і заприязненим пустинним племенем Ідумейців були такі сильні, що закон мусів допустити тут виїмки:

"Не будеш гидувати Ідумейцем, бо братом твоїм є; не будеш гидувати Єгиптянином, бо ти був прихожим у його землі. Сини, які їм вродяться у третім поколінню (підчеркую: у третім поколінню ) увійдуть до громади Господньої".

(Мойсей, V. 23. 7-8.)

Вже добре знаємо, як хотіли розв'язати жиди питання раси. Щоб зберегти расову окремешність і чистоту був у них ще такий закон:

"Не увійде також безплідний, ані різанець до громади Господньої".

"Ані не увійде син неправого ложа до громади господньої і десяте покоління його не увійде до громади Господньої".

(Мойсей, V. 23. 1- 2.)

Повноправним членом жидівської спільноти може бути тільки плідний жид, якого жидівське походження є безсумнівне. Виїмок допущений тільки для мішанців із Ідумейцями і Єгиптянами у третьому поколінню.

Національно-расовий зміст цих законів зовсім прозорий і ніяких дальших пояснень не вимагають.

Є цікаві уточнення "моралі" у відношенні до чужинців. Вони не мали більшого значення в добі "вирізування" чужинців. Але згодом, коли вирізування виявилося недійсне, саме ці сторінки "моральности" набрали чи не основного значення. Отже у відношенні до чужинців дозволені різні злочини.

"Чужинцеві на лихву давати можеш" ...

(Мойсей, V. 23. 20.)

"Не будеш їсти м'яса здохлих звірят. Даси його прохожому, або продай чужинцеві, бо ти є нарід святий Богові твойому...

(Мойсей, V. 14.21.)

"Святий нарід" може продавати чужинцям трупи здохлих звірят.

"Бог Господь, Бог твій, благословити тобі буде, як обіцяв і будеш позичати численним народам, (очевидно на лихву) а сам у нікого позичати не будеш.

І будеш панувати над многими народами, а вони над тобою панувати не будуть".

(Мойсей, V. 15. 6. )

 

Найгіршою позичкою, якою запозичилися численні народи в жидів — це позичка їхньої злочинної віри, за яку треба платити відсотки у формі… почуття меншевартости у відношенні до "єдино-вибраного народу". Мовляв, це нарід, що створив таку "велику релігію" як релігія Мойсея, що без неї християнізм був би не до подумання. (Пригадую, що в цілій праці я зовсім абстрагую від питання чи це Мойсей, а чи хто іншім і чи пізніше і коли був автором "Второзаконія". Всі ж бо пророки були виразниками того самого расизму, про що саме йде у цій праці).

Ясне поставлення цього питання, ствердження расового змісту Біблії значно полегшує її зрозуміння, а головне дій нам тепер ключ до історично-порівняльної оцінки Біблії.

Чи може бути сумнів у її виразно негативній вартості як "моральної системи". Покликування на "старинний час" і "іншу моральність у тому часі" нічого тут не поможуть. Ми самі хочемо ствердити цю іншу моральність. Існувало в старині много народів і много різних релігій. Однак нічого не чуємо про геноцид — тобто — народовбивство у релігії старинних греків. Багато старинних народів мало почуття своєї расової окремішности і плекали її кожний на свій спосіб. Однак тільки жиди, як найвищий і "найсвятіший наказ" своєї Біблії, сформулували програму систематичного вирізування всіх інших народів світа "по-легко і по-трохи" так, щоб навіть ім'я стерти із обличчя не то що землі, але навіть історії.

Були й жорстокі закони Гаммурабія, але коли їх досліджують як археологічну цікавість дослідники старини, тоді Біблія має до сьогодні претенсії бути джерелом натхнення як якась жива і свята книга.

Ця праця не написана для тих, що вивчають Біблію, як вивчається закони Гаммурабія. Вона написана для безчисленних темних людей, що кладуть під Біблію свою здорову, хоч дуже ще темну, голову.

Виправдування, що це, мовляв, така була стара мораль тільки засуджує цю книжку, щоб стояла на полицях бібліотеки побіч законів Гаммурабія. Але ж вона ще не стоїть на полицях бібліотеки. І тому саме потрібно відслонити справжній зміст її народовбивчої "моральности". Покрикування на закони Гаммурабія є добре для учених дослідників старовинної історії, але воно ніяк не помагає для оборони моральної вартости Біблії. Наше завдання відслонити данний і дійсний зміст Біблії поскільки він, як такий, зовсім невідомий тим мільйонам темних її почитателів як святу книгу.

Біблійні коментатори показують без кінця, що не тільки жиди винищували інші народи. Зовсім певно. Історики знали про це і без їхніх коментарів, як і про те, що великі історіотворчі держави чи імперії повставали на уярмленні чи підкоренні, або різного ступеня залежности держави від держави.

Саме винищування було тут найдикішим і найпримітнішим засобом встановлення держави чи імперії. Але ж тут стрічаємо із програмою тотального винищення. Справа в тому, що т. зв. "святі книги" аж ніяк не були при цих порівняльннях кращими, або "святими", але саме більше дикими і безпощадними у своїй цинічній програмі расово-національного геноциду. Отже з погляду тодішнього "гуманізму" чи т зв. "християнізму" не були кращими, але під моральним оглядом далеко гіршими.

Наведені апологетами цього народовбивства відмічення, що мовляв і інші народи так робили, не тільки не боронить "святости" Біблії, але навпаки погіршує її позицію саме у наведених порівняннях. Часто згадується в цьому напрямі "жорстокі закони Гаммурабія". Мусимо коротко прослідити таке порівняння.

Доводиться отже перевести хочби побіжне порівняння законів Гаммурабія із наведеними законами Деутерономіон ("Мойсей"). Це порівняння виявляє основну різницю.

Володар Вавилону Гаммурабія встановлює своїми законами лад і справедливість унутрі створеної ним самим великодержави. Встановлює — як заявляє в законах — лад і справедливість. Це діється на основі понять і устійнених та успадщиннених законів його доби. Закони управильнюють та кодифікують усе життя держави із окремим уваженням прав спадщини, подружжя, майнового стану, запозичень і винайму праці людей та звірят, а також судово-каральну частину за злочини. В той час не знали модерної методи карання злочинців через сидження в тюрмі, але карали злочини відплатою і фізичним покаранням як теж суспільною деґрадацією в системі кастового суспільства. Звідси на модерні поняття ці закони жорстокі, а зокрема закон фізично-тілесного покарання т. зв. "лєкс таліоніс". Мусимо підкреслити, що ці закони відносилися до карання злочинців через судовий засуд. Фальшиве свідчення перед судом у таких справах каралося смертю. Отже була встановлена висока повага державного суду. Судді, які надуживали своєї влади були теж карані цим законом.

Але ж — тут доходимо до основної різниці — ці закони зовсім не знали народовбивства, як узаконеного наказу в Деутерономіон "Мойсей". Навпаки, держави на теренах Мезопотамії, а зокрема Вавилонська Держава Гаммурабія повстала через злиття різних малих держав із народів Мезопотамії . Усі держави Мезопотамії були многонародні і многокультурні. Старинна, несемітська мова Сумерів (Шумер) проіснувала довго як "клясична" побіч аккадійської, як про це свідчать численні двомовні клинописні пам'ятники й ціла література того часу. Також не винищували вони релігії приєднанних чи підкорених народів і держав, а навпаки синкретизували їх в одну всеобіймаючу віру.

Таким чином старинні шумерські Божества живуть далі у вавилонському Пантеоні. Історія потопу чи пригоди їх героя Гільґамеша переживають декілька державних формацій. Бліду відбитку історії Потопу і деяких подій чи місцевостей стрічаємо у перших книгах "Мойсея" і це визначує одну із ліній їх повстання чи складу.

Я обіцяв однак не входити в історичну аналізу взаємовідносин і впливів Західньої Азії, а зокрема теренів Мезопотамії, Малої Азії й Сирії. Я відповів тільки на спробу "модерного" виправдання Законів Народовбивства в юдаїстично-християнскій Біблії через порівняння із законами Гаммурабія.

Виявляється, що в законах Гаммурабія немає поняття узаконеного народовбивства і релігіознищення як позитивного наказу саме релігійного закону. Навпаки, ми ствердили, що закони Гаммурабія управильнюють життя громадян держави в ділянках подружжя, спадщини, заборгування, довгів, і т. п. в ситуації, коли об’єднано в одну державу декілька менших і таке управильнення було державною конечністю.

Закон гетитів, засуджених Біблією на загладу, відомі сьогодні тим, що були вони менше суворі, а закон відплати "лєкс таліоніс" є в цьому гетитському кодексі зовсім невідомий. Гетитська мова належить до групи мов індоєвропейських і сліди її впливів знаходимо в інших мовах Західньої Азії. Знаємо теж, що гетитську мову й культуру приймали (чи була їм накинена) інші народи в тому числі семітомовні.

Стрічаємося віч-на-віч із проблемою значення такої вірі для національно-расової свідомости жидівського народу. Національна жидівська віра, закріплена в Біблії, є виразом їх національно-расової програми винищення і вирізання всіх інших народів. Саме ця програма закріплює найбільшу "свя'тість" народу — їх національного Демона Яхве, як "Бога, Господ їх" — себто жидів. Він "спасе вас" — це як ми бачили значить: допоможе в борні до опанування світу аж до моря останнього, де мала б бути їх границя. "Спаситель" у цьому розумінні це був би той, що мав би здійснити програму виражену В законі. Стається зовсім ясне, що вона така віра саме і є найповнішим виразом національно-расової свідомости, — ще точніше самою національно-расовою свідомістю.

Сама актуальна програма могла змінюватися впродовж століть, але незмінною залишилася все віра в єдиновибраність народу, а зокрема у його призначення бути пануючим і то виключно пануючим народом на всій землі. Ця віра є нерозривно зв'язана із жидівською національною релігією. Вона становить її суть і її незмінний стрижінь.

Творці цеї віри, їх пізніші продовжувачі і коментатори повністю здавали собі справу із такої функції самої віри для жидів і тому встановили низку законів для збереження цеї віри, як найвищої "святости" нації і раси.

Творці із закону знали, що коріння сили народу будуть саме в такій їх вірі про єдиновибраність. Знищити віру це значить підрізати коріння сили нації. Тому ось як наказує їх Закон поступати з чужими Богами:

"Збурите до щенту всі місця, на котрих служили своїм Богам народи, що ви їх завоювали, на горах високих, і на горбках і під кождим зеленим деревом.

І порозвалюєте їх вівтарі, і порубаєте їх стовпи, гаї їх посвячені теж повипалюйте вогнем і тесані постаті Богів їх порубаєте, і вигладите ім’я їх із того місця".

(Мойсей, V. 12, 2-3)

Найбільший злочин у законі Мойсея — це служба чужим Богам, Треба побити камінням свойого брата, якщо він служить чужим Богам.

(Мойсей, V. 13.6-10.)

Якщо в якомусь місті появився б пророк, який накликував би до служби чужим Богам, тоді ціле місто треба спалити.

"Доконче винищиш мешканців такого міста вістрям меча, затратиш їх і усе, що в нім, і худобу його поб'єш вістрям меча.

А всю його здобич збереш на середині вулиці і спалиш вогнем місто разом з цілою здобиччю Господові, Богові твойому: і буде вічною могилою і не буде відбудоване більше".

(Мойсей, V. 13. 15-16.)

Навіть худобу виріжеш в такому місті на заспокоєння помсти "Бога Зависного і Мстивого", де появився б пророк, що пробував би вчити якоїсь більш людяної віри. Бо це є найгрізніший злочин: покинути віру батьків, що в ній виражені національні ідеали і аспірації жидівського народу.

З міста, де появився б пророк нової якоїсь віри треба зробити вічну могилу.

Ясне.

Ясне, що найбільшою силою жидівства є його віра.

Вона саме є виразом того, що для кожного жида є більш прикметне і суттєве: його зненависти до чужих народів і переконання про свою вищість.

Стається зрозумілим, чому жидівський нарід зміг утриматися і не затратити своєї окремішности у розсинці по цілому світі.

Цей нарід, що не мав ні держави, ні спільної території, ні мови, все ж таки утримав свою окремішність у тисячеліттях неволі і діяснори.

Сталін визнаючи поняття народу у матеріялістичній схемі, зв’язує це поняття із територією і мовою. Відкидає натомість "туманні" означення традиції, культури, чи духа народу.

І що ж? Говорячи про жидівський нарід, мусів Сталін докотитися до нісенітниці, що існує більше жидівських народів. Відповідно до цього пробували трактувати жидівське питання під владою Сталіна.

Наявна нісенітниця. Жидівський нарід існує один на цілому світі. Його єдність творить його віра, себто ідея про його "вибраність" і "місію". Зокрема успішно вони викопували місію винищування народів через різні матеріялістичні системи і построєні на них диктатури, спрямовані на знищення національних культур, а зокрема духовности.

Значить віра — точніше національна віра — є найбільш суттєвою признакою народу, основою його єдности і окремішности. Далі йдуть традиція, спільність історичного і біологічного розвитку, а врешті і на кінці мова, територія чи держава як історичні етапи його існування. Без відповідного рівня свідомости не може бути мови про творення національної держави.

Це жидівська віра і почуття тяглости історичної традиції дали жидівському народові таку велику силу. Ця сила була негативна і демонічна. Це сила зненависти і погорди до нежидівських народів. Однак саме ця сила дала їм змогу перетривати розсіяння.

На прикладі жидівського народу можна вказати на значення віри для нації. В жидівському народі не має розбіжності поміж по національною свідомістю і вірою. Бо сама віра є виразом національної свідомости і навіть політичної програми. Релігійна громада є рівночасно найвищим національним об'єднанням і авторитетом, саме тому, що жидівська віра є їх національною — а не позиченою і чужою вірою.

Відмічуючи це значення віри для жидівського народу, слід одначе виразно підкреслити, що вартість цієї жидівської віри є з погляду філософії історичного об'єктивізму як теж із погляду історіософії виразно-негативною.

Це найбільш яскравий і радикальний вираз "місії" — яка мала б полягати в тому, що один т. зв. "вибраний нарід"

Мав би знищити всі інші і стати єдиним, або єдино-пануючим народом на землі.

Таку ідею слід окреслити як божевільну і злочинну. Ніякий нарід, що хоче жити на світі, — а тим більше ніякий нарід арійський не може такої місії жидівського народу визнати. Жидівський нарід напевно не є покликаний до такої місії. Це його божевілля і злочинність витворили таку кошмарну фантазію про вирізування всіх інших народів світу. Із спробами здійснити таку місію, з її програмою, з її носіями треба боротися в ім'я само-оборони. Божевілля жидівського народу — це холодна і рафінована перверсія і вони здібні робити всякі спроби для здійснення своєї програми в тій чи іншій формі.

"Бога" — "Яхве", що жене жидів на вирізування всіх інших народів не можна вважати ніяким Богом. Це маленький Чорт чи Демон малого народу, що вчора був рабом, а завтра хоче цілий світ знищити. Це втілення його зненависти, жаги морду і різання, це вираз його розбещеної ненасичености насилування чужих жінок і т.д. Ці всі злочинні речі стаються нараз "святими" і наказаними завдяки його вірі. Через свою віру може він виконувати те, перед чим зжахнулися б — може — останки його людської совісти, якщо можна закладати існування такої совісти також у жидівському народі. Їх Біблія радше вказує на її відсутність. Найнижчі, наявно злочинні інстинкти знаходить у цій вірі своє виправдання.

Ясне, що в такому стані не може бути мови про ніяке нізнання Бога. І тому даремне шукати в цілій Біблії якого-небудь об'явлення.

Це тільки об’явлення Демонічної Природи Демона Жидівської Нації.

Ясне, що такий обраний шлях жидівського народу не провалить їх самих до нічого, як тільки до неволі і знищення. Жиди не зможуть завоювати і опанувати цілого світу.

Повстала і повставатиме протижидівська самооборона народів так довго, як довго жиди будуть провокувати ці народи своїм божевільним уявленням про свою "єдиновибраність".

Найбільш успішна самооборона може повстати тільки на грунті правильного вивчення і правильної оцінки жидівської віри.

Народи, що посередньо чи безпосередньо переняли свою віру від жидівства, одідичили разом із їхнім Письмом, якусь німу пошану для жидівської віри. Вони мають уяву, що Мойсей сотворив якусь велику і святу віру.

Треба цю легенду розбити.

Мойсей сотворив віру злочинну.

Розважмо цю справу спокійно і об'єктивно.

Який маємо критерій вартости віри?

Таких критеріїв може бути більше. Продовж наших роздумувань ми вже зрозуміли, що зі становища історичного об’єктивізму нормою цінности даного народу є питання про його відношення до інших народів.

Що може даний нарід зробити доброго у світі для інших народів; які високі цінності може сотворити він сам для здійснення цілей людства? Які цінності уявляє він собою у процесі космічної творчости? Що може дати він людству? Чим може стати він сам?

З цього становища побачимо наявну злочинність жидівської віри. Вона хоче знищити всі інші народи і всі інші віри. Про ці інші віри знаємо, що вони стоять і стояли куди вище у процесі пізнання Бога від нікчемної жидівської віри.

Знищення всіх інших вір означало б перервання стільки розвоєних ліній, скільки цінних народів і скільки цінних вір ця злочинна віра знищить.

Знищення віри — це знищення своєрідного процесу шукання Бога і Божественної Творчости. Це злочин наявний і об'єктивний. Такий злочин доконувався безліч разів у історії людства завдяки нетерпимости, що її навчали пророки старого завіту, і що їх спадкоємцем вважається християнізм.

Це питання вимагає однак окремого розгляду.

Тут відмічуємо, що прославленим жидівський декалог Мойсея зовсім не мав того значення, що його йому приписують.

Що значить "не убий"! (Мойсей, V. 5. 7.) в контексті цілого зокону Мойсея, який виразно наказує безпощадно і без милосердя і без причини — як ми це виразно читали — вбивати і вирізувати мечем всіх, всіх, дослівно всіх, — підчеркую, — цілі народи з жінками і дітьми із тих близьких народів, призначених на загладу, — і вбивати по-легко і по-трохи, вирізуючи мечем всіх мужчин із дальших міст всіх народів призначених на постепенне вирізування аж до моря останнього, тобто до Північного Арктичного Океану.

"Не убивай!" значить у законі Мойсея — не вбивай беззаконно жида. Другого жида із твоєї спільноти. Овшім вбачай у ньому брата і люби ближнього свого.

Що може означати "Не ошукуй!" чи "Не чужолож!" ввиду виразних позитивних дозволень, брати лихву із чужинців, подавати їм затроєне м'ясо, насилувати чужі жінки і потім пускати їх "вільно".

Ці всі накази мали б обов’язувати і впорядковувати життя тільки в межах жидівської релігійної спільноти. І так вони все були зрозумілі жидами. Навіть страх перед законами інших держав не стримував їх у виконуванні їх національних наказів.

Зокрема широкий вжиток довелося їм робити із дозволу "позичати на лихву".

Ми вже бачили також, що означає по суті так званий жидівський монотеїзм.

"Я є Господь, Бог твій, що випровадив тебе з землі єгипетської, з дому неволі".

Для нас уже ясне, що це расово-націоналістичний монотеїзм, Варварський Демон жидівського народу хоче вибороти собі єдиновластя у світі за допомогою жидівського народу, що до такого єдиновластя у світі прямує.

Чи вдалося жидам здійснити їхню програму?

Це питання історичне і по суті не належить до цеї праці. У цій праці я стверджую, де є і як виглядає ідеологічна основа жидівського месіянізму.

Ця місія для самого себе. Жидівський нарід є її підметом, носієм і рівночасно найвищою ціллю і оправданням. Її виконування є виразним запереченням других народів, при чому смерть цих других народів ані не випливає із конечности борні, ані не має ніякого, навіть релятивно-історичного оправдання у вартостях жидівського народу.

Таку "ідеологію" слід не тільки засудити, але виразно нап'ятнувати як злочинну і божевільну.

Дія жидів буде отже дією Зла в історії. З цього боку ця історія цікава і повчаюча.

Виявляється отже, що джерело і суть жидівства лежить у їх релігії, а отже жидівське питання є по суті питанням релігійним. Тільки ті народи виявляються відпорними на розкладову силу нігілістичної жидівської ідеології, що зуміють її протиставити свою власну добре усвідомлену віру і своє власне добре усвідомлене завдання в історії людства.

Виявляється отже, що зло в історії діє як "проба сили добра". Зло безсильне там, де добро виявиться міцніше. Відкинення жидівської ідеології, хоч би в яких бурхливих формах воно не відбувалося, буде все мати як наслідок могутнє визволення духових сил нації, а в слід за тим національне відродження. "Зло" в історії виявляється отже тільки квасом, що викликує і визволяє позитивні реакції. Поборюючи і намагаючися знищити інші нації, а зокрема їх духові цінності, "Зло" викликує їх самооборону, а отже скріплення. Періодичні "роздразнення" викликані жидівським питання усе викликували скріплення національної свідомости даних народів.

Позитивні цінності і сутність добра не може бути знищена жидівським божевіллям. Проти своєї волі жидівство викликує тільки зміцнення національної свідомости націй, що репрезентують у історії позитивні цінності Добра. Вони самоусвідомлюють себе через протиставлення силам зла.

Справді жидівське питання є питанням релігійним, і пробудження самооборони проти жидівської віри є все початком національного відродження.

Ці всі питання вимагають більш докладного насвітлення на матеріялі самої історії. Вони виходять поза намічені межі праці.

Тут хочу однак відмітити, що сама Біблія є історією здійснювання цієї місії і як така вона подумана. Це мала бути історія жидівських підбоїв і тріюмфів. Із природи "місії" вона сталася історією неволі і погромів.

Нарід жидівський справді мусить статися притчою поміж народами.

Вкажемо коротко на перші етапи спроб здійснити цю місію поскільки це питання в'яжеться надалі із ідеологією самої Біблії, тобто із продовженням і здійсненням цієї програми, що ми її вивчили із Второзаконія.

Отже: В книзі "Суддів" оповідається про те, що жиди не досить докладно вирізали всі народи на терені завойованім, так як їм приказав це зробити "Бог".

I за це стріне їх кара.

Увага! Це неймовірне, але правдиве. Кара стрічає їх за те, що не досить докладно вирізали підбитий нарід. Невигнані народи будуть їх "терням з боку".

(Судді, 2. 3.).

В тій самій книзі Суддів прославляється підступне вбивство Еглопа, Моавського короля. Аод просись короля про довірочну розмову і вбиває його несподівано. Його вбивника називає Біблія "спасителем".

"... і розбудив їм Господь спасителя Аода…»

(Судді, 3.15.)

"І побачили Маовітів на той час коло десять тисяч мужів, всіх багатих і всіх мужів сильних і ніхто не втік. І понижений був Моав онтого дня під рукою Ізраеля".

(Судді, 3.29-30.)

Жінка Яель вбиває сплячого короля, вбиваючи йому цвях у голову сокирою, так що він виліз на другий бік і вліз аж у підлогу.

І так понизив Господь того дня Ябіна, короля Хананейського, перед синами Ізраеля".

(Судді, 4.23.)

"Так нехай згинуть усі вороги твої, о Господи..."

(Судді, 5.31,)

Не в одному місці прославляється вирізання тисячів мужів і їх "пониження". Слід думати, що це пониження, так обов'язково згадуване при кожній перемозі, мало якусь форму ритуального знущання.

Дебора співає довгу пісню помсти.

"Так зачали жиди виконувати свою місію згідно із їх власним описом у Біблії.

Атмосфера несамовита, згущена, повна крови і жорстокости, далека від справжнього героїзму. Це все робить лектуру Біблії важкою і пригнічуючою. З обов'язку дослідника треба переходити крізь цю лектуру і ... даремне не один раз сягаємо відрухово по ... хустину до носа.

Зрада, підступ, вбивання цвяхів у королівські голови жидівськими "героїнями" — усе це є "добре" і "геройське", коли веде до знищення інших народів.

Не має згадки ані ніякого відношення, що ці винищувані народи нічого не винні. Нічого злого вони не заподіяли Ізраелеві. Їх виною було тільки те, що вони мали нещастя бути в їх сусідстві. А "Бог" Ізраеля вимагав їх пониження.

Але я справді забагато вимагаю від Біблії. Поняття історичної справедливости зовсім не існує там як проблема.

Злочин діє розкладово перш за все на самого злочинця. Усі пророки лають жидів за їх безбожність, безвірність, службу чужим Богам, головно Ваалові, за кривдження вдів і сиріт, за захланність і за погоню за золотом, словом ... за всі прикмети національного характеру жидів.

Виявляється отже, що не мали жиди сили виконувати погрози Закону над тими їхніми містами де процвітала служба чужому Богові Ваалові. Вони не були спалені дощенту, а головне не була спалена вся здобич на середині вулиці.

"Завойовники світа були самі завойовані в короткому часі. Тоді пророки мали час і нагоду задуматися над причинами їх упадку. Ці писання пророків є безсумніву найцікавішою частиною Біблії.

Ці віщування навертаються немов якимись фазами чи циклами, а кожний черговий етап кінчиться пророцтвами що раз грізнішими аж врешті Апокаліпса віщує їм загладу найбільшу, найгрізнішу, неминучу, рішаючу.

Який світ там скінчиться.

Є в цих пророцтвах щось немов відчуття важкого кармічного тягару, що згущується довкруги жидівського народу. Пророки немов безсильно борсаються проти цих сил знищення і жоден із них не годен визволитися від темних сил, що грізні і катастрофічні кари викликують.

Ці пророки не знали звичайно законів карми. Але якоюсь мірою вони відчували гнітючий кошмар злочинців і зненависти нагромаджений довкруги жидівства. Із цих згущених хмар неминуче повставатимуть бурі знищення над жидівським народом.

Справді знаходилися в історії местники їх злочинної душі. Замість вирізувати мечем усі інші народи світа вони самі були часто жертвою своїх злочинних намірів і дії. Злочин вертає до злочинця.

Що більше: історія бачитиме з'явище, що їх власна ідеологія звернеться проти них самих.

Їх пророки, як я згадав, безсильно борсаються немов у зачарованому колі, але всеж таки вбачають їх вину в основному у непослусі їхнього Яхве. Вони не бачать, що саме виконуваний окаяної програми Второзаконія з неминучою конечністю веде до їх власної загибелі. Адже сусідні народи не дадуть себе вирізати як телята у різні, але зустрінуть їх насильство своєю самообороною.

Яхве не є для жидівських пророків метафізичною проблемою, незбагненною загадкою Божественности, яку треба розв'язувати в героїчному змаганні і борні за правду. Ні!

Бог для жидівських пророків це той сам категоричний імператив їх національні-расової ексклюзивности, гордині і зненависти.

Зокрема у Ісаї знайдемо дуже сильні відгуки тих самих сил, що диктували його попередникам програму Второзаконія.

Наведемо для прикладу одно дуже характеристичне місце:

"Ви є моїми свідками...

... Я, саме Я, є вашим Господом, і кроми мене немає іншого спасителя.

Я заявляв, я спасав і я доказував, коли не було між вами жадного чужого Бога: тому ви є моїми свідками, — сказав Господь, — що я є ваш Бог.

…Я є ваш Господь , Святий, Створитель Ізраїля , ваш король.

... Цей нарід я сотворив для себе самого і він покаже мою славу".

(Ісая, 43; 10, 12, 15, 21.)

Далі цей "Бог" нарікає, що Ізраїль відвернеться від нього. (43,22.)

Він готов простити йому всі провини, щоб тільки його діти не відрікалися свойого Генія.

"Я вимазав такі грубі як хмари твої провини і такі як хмари твої гріхи; вернися до мене, бо я тебе спас".

(Ісая, 44, 22.)

"Співайте гори, і ліси і кожде дерево в лісі; Господь спас Якова, і прославив себе у Ізраїлеві"

(Іеая, 44, 23.)

Але вже не чуємо у цих словах цього наказуючого тону, що ми його чули у Второзаконії. Сила Демона послабла і він у кволий спосіб хоче підняти ще раз жидів на шлях борні і підбоїв, щоб були вони свідками його слави, саме його і тільки його, Яхве.

Оце самопрославлення "Бога" звучить радше кволим наріканням на жидів ніж громовим голосом молодого народу, що рушав на підбій цілого світу. Тепер цей нарід знову і знову в неволі. Його "Бог" мабуть не досить хоробро воював за нього у перших рядах. Послабла сила Ізраїля і пророки пробують його підняти ще раз і ще раз на ноги магічним іменем Яхве, їх Демона вирізування інших народів, що вньому і через нього вбачали вони колись свою славу, тобто славу їхнього "Бога", саме його, тільки його.

Такий є загальний зміст пророкувань і такий їх змисл для відродження жидівської нації із численних неволь.

Але упадок їх є що раз глибший і глибший. І врешті в Апокалінсі бачить пророк навіть половину їх народу винищеного у днях кари і заглади.

Чи є якись вихід із завороженого круга знищення і зненависти? Чиє якийсь рятунок для жидівства? Якась утеча від них самих, перед ними самими? Якась утеча від їх кривавого Демона Яхве. Батька брехні і вбивства? Чи є рятунок для жидів від їх власної окаяної душі?

Це питання повстане перед ними у жидівському новому завіті.

Метафізика — це найслабша сторінка Біблії. Слід радше ствердити відсутність метафізики, а навіть змислу для неї в спробі думання авторів Біблії.

"... немає жадної праці, ані думки, ані вмілости, ані мудрости в могилі, до якої ти ідеш".

(Еклезіяст, 9, 10.)

Такий є зразок "преглибокої мудрости" жидівських філософів.

"Відтак, обернувшися, я побачив під сонцем, що біг не є у владі скорих, ані війна в руках хоробрих, ані пожива у владі мудрих, ані ласка в силі добренадійних, але час і випадок усе приносить ".

(Еклезіяст, 9, 11.)

Це звучить зовсім як виклад діялектичного матеріялізму.

"Все діється однаково всім; однакове приходить на справедливого і безбожного, на доброго і на чистого і на нечистого, на жертвуючого і на того, що не жертвує, на чесного і на грішного, на того, що присягає і на того, що присяги боїться.

А це тобі найгірша річ, що діється під сонцем, що одно приходить на всіх; і овшім, що серце синів чоловічих повне злого, а дурнота тримається серця їх за життя їх, а потім ідуть до померших.

... бо і пес живий є кращий ніж здохлий лев".

(Еклезіяст, 9, 2- 4.)

Це нагадує нам відому жидівську життєву мудрість, що краще є бути живим трусом ніж мертвим героєм, тобто треба зберігати життя за ціну всякої підлости.

"Не будь надто справедливим, ані надто мудрим; навіщо маєш наводити на себе згубу".

(Еклезіяст, 7, 16.)

Справді не можна сказати про автора, щоб він був надто справедливим, або надто мудрим. Але він не подає нам ніякої міри своєї підлоги чи тупости. Навіщо наводити на себе згубу, напр., обороною покривджених.

Яка це огидна оборона опортунізму.

Яке це далеке від героїчної етики лицарства. Про святе лицарство було б мабуть гріхом згадувати при такому тексті. Яке це далеке від героїчної етики Г. Сковороди нести свою правду в світ, без уваги на переслідування, а навіть смерть.

Але читаймо дальше і вірьмо своїм очам, бо справді не хочеться вірити очам, що в якій небудь книзі світа, котра мас аспірації бути святою чи хоч би релігійною, може маги місце така цинічна оборона матеріялізму.

"Бо ті, що живуть, знають, що мають перемогти; але померші про ніщо не знають, і не мають більше жадної заплати, бо в забуття пішла їх пам’ятка.

Овшім, і любов їх і зависть їх і зненависть їх вже згинула, а не мають вже участі навіки в усім, діється під сонцем".

(Еклезіяст, 9,6.)

ПІДЧЕРКУЮ: Померші не мають на віки участи в усім, що діється під сонцем"

Або:

"Бо випадок синів чоловічих і випадок худоби — це випадок однаковий. Як вмирає вона (худоба) так вмирає і той (чоловік) і духа однакового всі мають, а не має чоловік нічого більше за худобу: бо все є суєта.

Все іде на одно місце, і все є з пороху і все в порох обертається".

(Еклезіяст, 3, 19-20.)

Знову слід підчеркнути цю характеристичну жидівську мудрість: "…не має чоловік нічого більше за худобу ".

Було б даремною річчю входити в дискусію, чи хоч би оцінювати таку "мудрість". Даремна річ вказувати, що звірята не мають скільки нікчемної злоби супроти всіх інших звірят, скільки їх мають жиди супроти всіх інших народів, що їх хотіли систематично вирізати. Що хоч яка демонічна і злочинна — це всеж таки душа людини.

Основна арійська правда про безпереривний зв’язок світа предків і героїв із сьогочасністю і майбутністю тут заперечується цинічно жидівським матеріалізмом.

Висновок із таких мудростей ясний:

"Отже іди і їж із радістю хліб твій, а пий з доброю думкою твоє вино, бо вже є вдячні Богові твої справи.

Заживай життя з жінкою, яку ти полюбив по всі дні твоєї марности, які Бог дав тобі під сонцем, дні марності твоєї, бо така є твоя частина в житті твоїм і в праці твоїй, котру виконуєш під сонцем".

(Еклезіяст, 9. 7. 9.)

Жидівське прив'язання до життя, жидівський страх перед смертю, жидівсько-матеріялістичне розуміння цінности життя знайшло очевидно свій вираз у їх святому письмі.

Християнська екзеґеза без сумніву мусіла встидатися цих всіх місць. Вона мала не мало клопоту, щоб якось затушувати цей цинічний виклад матеріялізму. Згідно із твердженням цеї екзегези всі наведені місця є тільки реферуванням матеріялістичного песимізму для того, щоб його успішно побороти у дальших частинах викладу Еклезіяста. Бажаючи в усій добрій вірі приняти таке становище християнської екзегези, мусимо ствердити, що якщо було справді наміром автора боротися самому із наведеною мудрістю, тоді опрокинення цеї мудрости випало так кволо і непереконуючо, що не має ніякої пропорції до реалістичної сили аргументації оцієї наведеної мудрости.

Ми можемо навіть приняти основну тезу цеї екзегези у добрій вірі. Але і тоді навіть це значить, що така "мудрість" була настільки сильною і закоріненою, що треба було пробувати якось її опрокинути в самім "Письмі". "Мудрість" про те, що "кращий живий собака від здохлого лева" виглядає зовсім на народній афоризм.

Що ж виявляється?

Біблія, яка не має ніяких філософських, ані героїчних висот, мусіла з конечности довести до розквіту матеріялізму. Вона була матеріялістичною в самій концепції нації, що має вирізати всі інші. Така концепція виключає який небудь космічний плян для цілого людства, яку небудь гуманність чи справедливість: така "мудрість" мусить діяти розкладово на саму душу народу.

І ось "мудрість", що її ніби тільки реферує Еклезіяст для "опрокинення", стається пануючою "мудрістю". Зайва річ докачувати, що з такою "мудрістю" вже ніяк не можна вирушити на підбій світа. Бо кращий живий трус від "здохлого жовніра". Такі "мудреці" будуть тільки заживати "днів своїх із жінкою своєю і пити своє вино" — за радою мудрости, що її мав би хотіти "опрокинути" Еклезіяст.

Чи треба дивуватися, що в курсі історії жиди перемінилися на нарід, що стався цілковитим запереченням якого небудь героїзму. Вони подумали, що винайшли більш вигідну методу існування — саме так, як вони заховувалися в історії.

"Пісня пісень" — це прославлення змислової любови і еротики.

Описується в ній смагляву, але прекрасну і темпераментну жидівку.

"Не дивися на мене, що я смаглява, бо мене опалило сонце".

(Пісня пісень, 1. 6.)

А ось опис коханої поданий устами коханка:

"О, які гарні є твої ноги в черевиках, о, княжа дочко! Опоясання твоїх бедер є як занавіси, зроблені рукою доброго ремісника.Пупець твій є як круглий келих, що не є без напитку; живіт твій є як оборіг пшениці насаджений лілеями. Обі твої груди є як двоє молодих сернят".

(Пісня пісень, 7. 1- 3.)

"О, які втішні твої любощі, сестро моя, коханко моя. О, як багато кращі є твої любощі над вино, над пахучість мастей твоїх, над усі речі, що пахнуть.Плястром меду опливають твої губи, коханко моя, мід і молоко є під твоїм язиком...

(Еклезіяст, 4. 10-11.)

Як бачимо Соломон, чи хто небудь, що писав ці рядки, був добре ознайомлений із мистецтвом кохання. Це поцілунок отвореними устами, під язиком. Коханка відповідає такими самими жагучими поцілуями:

"А уста твої є як вино знамените, що дуже мило пливе і справляє, що горить уста сплячих.

Я належу до милого мойого, а до мене належить його жага.

Прийди мій милий, вийдемо на поле, а переночуємо на селі".

(Пісня пісень, 7.9-11.)

Там, на селі, розпічнеться відома вже ідилія наново. Трудно гніватися на Соломона, чи хто там писав це, що він і собі пробував писати еротичні вірші, яких мусів багато наслухатися, уживаючи днів своїх із жінками своїми, при співі співаків і співачок, що грали йому на різних інструментах. Це все — разом із численними слугами і наложницями, що були на його дворі.

(Еклезіяст, 2. 7- 8)

Нічого дивного втому немає. В часах Соломона мусіли вже існувати добрі зразки еротичної поезії. "Пісня пісень" є без сумніву вислідом певної школи і стилю.

Дивне є тільки те, що цю пісню наявно еротичного змісту, вважало стільки оглуплених народів святою в католицькому розумінні цього слова. А їх пастирі в офіційних поясненнях — у християнській екзегезі — пробували в них вмовити, що це не про поцілунки тут мова при отворених устах і "під язиком", але, що мова їде про ... церков і про Христа, а описана любов, це любов Христа і Церкви.

Справді в таких місцях — а є їх багато — трудно повірити у добру волю християнської ексегези. Такі місця кидають яскраве світло на вартість цеї ексегези взагалі.

З обов'язку дослідника мені довелося перегризати через грубезні томища цеї ексегези, мушу однак ствердити, що вважаю цей час безнадійно втраченим.

Доводилося нараз дивуватися, що є більшим дивом, темнота читачів чи сприймачів такої ексегези, чи облуда, або самозабріханість самих ексеґезів.Тут стверджую рішуче, що смаглява, чорна і кучерява жидівка, із гарячим темпераментом і високою вмілістю мистецтва кохання, описана у "Пісні пісень" — це не є ніяка церква, але таки жидівська красавиця, що зовсім відповідає їх расовому типові і расовому інстинктові, і в тому змислі ця книга — як і всі інші є виразом жидівської постави супроти життя і їх національні-расових ідеалів.

 

Кінець            

 

СТУДІЯ ІЗ ДІЛЯНКИ ПОРІВНЯЛЬНОГО РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

ОРДЕН ЛИЦАРІВ БОГА СОНЦЯ

ЛОНДОН

1970

 

Завантажити "В.Шаян.  "БІБЛІЯ ЯК ІДЕОЛОГІЯ""


 

Родовіда. Родолюбіє
Рідна Віра Українців
Держава Роду Нашого
Нищення нашої спащини
Сучасний світ. Людство
Релігії у світі
Ми - Українці !
ljud429.jpg
Свята наша земля
pryr129.jpg
Нове на сайті

Час: деякі властивості. Дослідження

Що таке час? Це питання до сьогодні не є однозначним, і мабть до кращого, що на сучасному етпаі розвтику (чи, точніше, деградації) людства "час"  як фізична реальність не підвладна "науковцям".
Але наші прекди казали про Час. Згадаймо текст Велесової никги:

“Революціонер” – вечір пам’яті Олександра Капіноса у м.Львові 10.03.2015 р.

У м.Львові 10 березня, у вівторок, відбудеться вечір пам’яті Борця за Волю України, Героя Небесної Сотні Сашка Капіноса. Цього дня йому мав би виповнитися 31 рік. Запрошуємо студентську молодь та всіх бажаючих прийти та вшанувати світлу пам'ять Звитяжця. 

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Знакова, історична подія світового значення: Перун повернувся і піднятий з Дніпра! Україна-Русь, пробудись!

   Дорогі  Браття і Сестри!
   У стольному граді Києві,  столиці України (столиці Русі) сталася знакова історична подія, важлива як для України і українського народу, так і для слов'янських народів та духовного поступу Людства.
   До берега ріки  Дніпра-Борисфена, у Видубичах, приплив скульптурний образ Перуна - захисника Русі, України (нащадка Русі), який був одним з головних Богів у пантеоні Русичів.
   ВІн поставлений у 2009 році  Старокиївській горі у Києві, був вночі таємно спиляний у 2012 році злочинцями.
   08 травня  2013 року  цей скульптурний образ піднятий з Дніпра. 

Декларація всенародного руху за відновлення конституційності і законності в України на Майдані Незалежності у м.Києві

Ради чого Українці боролись на Майдані?
Що в сьогоднішній ситуації МИ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД маємо вимагати від влади? 
Що нам у державі належить, чи ми в боргу перед кимось, чи інші держави винні нам? 
Хто керує Україною?
Українці є
в неволі, як за часів Т.Г.Шевченка - у своїй державі, вибореній ціною великої звитяги і страждань...

Чи є в Україні національний лідер?
Чи є організація, яка захищає, впрваджує в державну стратегію України  інтереси українців?
Чи є в Україні українська національна  ідея? Куди ми йдемо?
Чи є засадничою, керівною для українців  духовна система українського Роду - світогляд, розуміння Бога: саме наші, Предківські, споконвічні? 
Чи є в нашого народу духовна еліта, яка покаже керманичам, хай і майбутнім та всьому нашому етносу Шлях до визволення, до Щастя у своїй Державі?
 Хто дасть нам справжні, істинні знання - зараз для того, щб врятувати наш нарід?
Яка функція духовної (зокрема і релігійної) еліти в Україні?  

Це звернення, яке не побачили українці, було написане в часи Майдану  - але воно дає нам ключ до розуміння сьогоднішньої ситуації.

Світлана Сторожівська. Поезії]

Збірка поезії Світлани Сторожівської « Як сонце світу…», зачаровує чарівними картинами світу наших предків, автор віршів через призму себе тримаючись за  руку із сонцем занурює читачів у рідний світ уяви та явного.

 

Українське Різдво. Коляда. Свят-вечір.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

СВЯТВЕЧІРНІ вірування лемків . Ворожіння

Напередодні Різдва найчастіше згадуються різні традиції, пов’язані з християнською символікою цього свята. Однак, думаю, варто не забувати й про його язичницькі витоки, адже воно, поки стало християнським святом народження Христа, було поганським святом народження Сонця, а разом з ним і Світу.

Статті, дотичні до теми
Найбільш переглянуті статті
Категорії статей
Канали новин
Свята Українців. Купала

Громада "Вінець Бога" відсвяткувала свято Купала в Буші. (21.06.2014)

21 червня 2014 року представники нашої громади Рідної Віри «Вінець Бога» відвідали с.Буша Ямпільського району Вінницької області, яке відоме своїми історичними подіями героїчної оборони Козацьких часів, Гайдамацьким Яром, а також скельним Храмом дохристиянської доби із рельєфом релігійного змісту. Майже 6 000 років існує життя на цій мальовничий території, що розташована в долині злиття 3-х річок: Мурафи, Бушанки і Сухої Бушанки. Про це свідчать археологічні знахідки, датовані ще IV –III тисячоліттям до н.е.

21.06.2014 Громада "Червона Русь" (м.Львів) відсяткувала Свято Купала

21 червня 2014 року в Сколе, не березі річки Опір в національному парку "Сколівські Бескиди" Львівська громада Рідної Віри Українців-Русинів "Червона Русь" разом з  друзями - рідновірами із Стрия, Сколе, Івано-Франківська провели Свято Купала - одне з найвеличніших, основних чотирьох сонячних свят нашого народу, що святкується на літнє сонцестояння.


Громада «Вінець Бога» провела Купальське свято (2013 р.)

Громада Рідної Православної Віри «Вінець Бога» м. Вінниці провела 22 червня 2013 року в районі «Сабарів», на узбережжі священної для українців ріки Бог українське звичаєве свято Купала. Свято відбулося під гаслом «За Рідну Українську Віру».

Купальська Ватра на Дрогобиччині (2013р)

22-23 Кресеня (Червня) на Дрогобиччині відбудеться одне з сакральних і найдавніших українських свят - Свято Купала, Бога Літнього Сонцестояння, Бога молодості, краси, молодечої вибуялої волі, духовної нескоримості. Бога земних плодів, а також шлюбу!

 

Готуймося до Купальського свята! Купальські пісні

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль — лісів, гаїв, берегів річок — линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати «петрівочними піснями». Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.